ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

L (2004), 127 – 134

До просодії в типології

Bohumil Vykypěl

Ústav pro jazyk český AV ČR

У цій статті зроблено спробу включити просодію до типології Володимира Скалічки. Приклади взято з литовської, англійської та китайської мов.

1. У нашому типологічному описі литовської мови ми з Маркусом Гігером встановили, що в питанні омонімії (поліфункціональності) граматичних формантів (фонологічних форм) існує принципова відмінність залежно від того, чи враховується просодія в описі, чи ні (пор. Giger, Vykypėl 2001: 50f., 52, 71). Це можна коротко (ще раз) продемонструвати на прикладі відмінювання іменників.

На сегментному рівні в литовській мові виявляється омонімія, характерна для флективного типу: 67 литовським морфам (морфологічним формам) відповідають 47 фонологічних форм; отже, омонімія становить у середньому 1: 1,43. Однак якщо врахувати також супрасегментний рівень, слід зважати на те, що кожне закінчення характеризується не лише своєю фонологічною формою (тобто сегментуванням або певною фонематичною композицією), а й властивою йому просодичною властивістю, тобто тим, як воно взаємодіє з основою щодо наголосу. Отже, якщо врахувати супрасегментний рівень і просодичні властивості кожного закінчення, у литовській мові омонімії немає, адже кожне закінчення поводиться по-різному. Так, на супрасегментному рівні закінченню -os відповідають закінчення -os₁ і -os₂; -os₁ приймає наголос, запропонований основою, але саме не є активним, тобто не притягує його до себе, і виражає родовий відмінок однини, тоді як -os₂ не приймає наголосу, запропонованого основою, не притягує його до себе й виражає називний відмінок множини. Ситуація буде іншою, якщо врахувати також просодичні властивості окремих лексичних основ. Адже відповідне наголошення словоформи є результатом просодичних властивостей основи та закінчення: вирішальним є те, до якого класу наголосу належить лексема; розрізнювальна (тобто така, що усуває сегментну омонімію) здатність закінчення може бути нейтралізована властивостями основи, і сегментно однакові форми rankos (родовий відмінок однини) та rankos (називний відмінок множини) залишаються омонімічними (обидві мають наголос на основі: rankos), тоді як так само сегментно однакові форми galvos (родовий відмінок однини) та galvos (називний відмінок множини) розрізняються наголосом: galvōs vs. gálvos.

128 |

BOHUMIL VYKYPĚL

Ми констатували, що аналіз литовської мови, обмежений сегментним рівнем, очевидно, є неповним; наприклад, литовська та латиська мови непорівнювані щодо омонімії їхніх формантів на супрасегментному рівні, оскільки мають різні просодичні властивості, що спричиняють різні морфологічні наслідки.

2. На подібну проблему натрапив і Горст Гекелер (2001: 114) у своєму типологічному описі англійської мови:

«Часта конверсія між іменником і дієсловом в англійській мові (наприклад, (the) fish → to fish) більше представлена на графічному рівні, ніж на фонічному, оскільки на останньому багато пар слів розрізняються принаймні супрасегментно, тобто місцем наголосу, наприклад, (the) cómpound / to compóund, (the) cónsort / to consórt, (the) increase / to incréase.»

Конверсія є своєрідним лексичним відповідником омонімії граматичних формантів: подібно до того, як функцію омонімічних граматичних формантів можна визначити лише через їхнє поєднання з певним класом лексичних формантів, так і функцію омонімічних лексичних формантів, що виникають унаслідок конверсії, можна визначити лише через поєднання з певним класом граматичних формантів (або принаймні з певним класом елементів змісту, які не виражені експліцитно). І так само, як сегментно омонімічні граматичні форманти розрізняються за своїми просодичними властивостями, так і сегментно омонімічні лексичні форманти, що виникають унаслідок конверсії, можна розрізнити за їхніми просодичними властивостями: перший випадок маємо в литовській мові, другий — в англійській¹.

3. У своїй теорії Володимир Скалічка не розглядав проблем такого типу, тобто впливу просодії на морфологію. Це й не дивно, якщо зважити, що типологія мов Скалічки спочатку будувалася на «емпіричних даних» із «просодично нечутливих» мов, таких як турецька, угорська чи чеська.

Спробу створити типологію наголосу в межах Празької типології здійснив Тільман Бергер (1990). Однак його міркування є фонологічною імплікацією «морфологічних» основних властивостей окремих мовних типів і стосуються питання, які функції має наголос у різних мовних типах або, ширше кажучи, як побудована фонологічна система в окремих мовних типах чи в мовах із домінуванням певного типу². Однак він не розглядає роль просодії у формуванні означників та їхньої типологічної

¹Чимало прикладів граматичної функції просодії вже наведено в Sapir (1921: 82–85).

²Як відомо, сам Скалічка також присвятив увагу фонологічним імплікаціям своєї типологічної теорії (пор. Skalička 1967; 1979: 238–244, 307–311).

ZUR PROSODIE IN DER TYPOLOGIE

| 129

Beurteilung. Einiges zu diesem Problem hat Jiří V. Neustupný (1959) in seinen Bemerkungen zum Akzent im Japanischen und Russischen beigetragen (vgl. noch unten).

4. Отже, постає питання, як слід оцінювати морфологічну дію просодичних елементів, які усувають або зменшують омонімію і тим самим ставлять під сумнів її роль як типологічного критерію.

Одне з рішень полягає в тому, щоб цілком вилучити омонімію з типологічного розгляду як типологічно релевантне явище. Цьому відповідало б іще одне спостереження, яке, здається, робить омонімію проблематичною, а саме необхідність розрізняти внутрішньопарадигматичну та позапарадигматичну омонімію (щодо цього див. Giger, Vykypěl 2001: 55f., 71).

Однак краще інше рішення (яке й видається природнішим): омонімію зберігають як типологічний критерій, але на нижчому рівні ієрархії імплікацій типологічних конструктів (тобто її виводять лише з основних властивостей типів), а просодичні властивості безпосередньо включають до типів будови граматичних формантів, тобто вже на рівні основних властивостей типів.

Основні властивості типів, як відомо, у формулюванні Петра Сгалла полягають у способі вираження граматичних функцій. Якщо лексичні функції в усіх мовних типах виражаються однаково, а саме ланцюжком фонем, тобто фонологічними формами або формантами, то граматичні функції виражаються по-різному: у полісинтетичному типі — розташуванням лексичних формантів; в ізолятивному типі — так само, як лексичні функції, тобто формантами, які є самостійними й виступають як слова; в аглютинативному типі — так само, як лексичні форманти, тобто формантами, які є несамостійними й виступають як афікси; у флективному типі — модифікацією або чергуванням лексичних формантів, що відбувається наприкінці формантів; в інтрофлективному типі — модифікацією або чергуванням лексичних формантів, що відбувається всередині формантів (див., наприклад, Sgall 1992: 204f.). Ці відмінності можна розглядати і як відмінності за мірою або ступенем дискретності (відокремлюваності) граматичних і лексичних формантів (Ярослав Попела говорить про ступінь злиття лексичних і граматичних знаків; див., наприклад, Popela 1991). У полісинтетичному типі дискретність як граматичних, так і лексичних формантів дорівнює нулю (граматичні функції стосуються комплексів формантів, а не окремих компонентів формантів). В ізолятивному типі дискретність абсолютна. В аглютинативному типі вона так само абсолютна в компонентному аспекті, але в лінійному аспекті її відносність зумовлена афіксальним характером граматичних формантів. Флективний тип вирізняється зниженою дискретністю граматичних формантів; це можна пов’язати з поняттям коливання у функції окремих фонем у Скалічки (1938-39): ці фонеми утворюють відповідний формант як його компоненти. У флективному типі виражають

130 |

BOHUMIL VYKYPĚL

одні частини як граматичних, так і лексичних формантів виключно граматичні або, відповідно, лексичні функції (тобто вони дискретні, або відокремлювані), тоді як інші частини водночас виражають граматичну й лексичну функції.

На перший погляд інтрофлективний тип можна було б визначити так: деякі частини лексичних формантів виражають виключно лексичну функцію, тоді як усі компоненти граматичних формантів, окрім граматичної, виконують також лексичну функцію, тобто дискретність граматичних формантів дорівнює нулю. Таке формулювання можна було б обґрунтувати такими випадками, як німецькі Vater – Väter, Bruder – Brüder, Mutter – Mütter або англійські foot – feet, man – men. Однак серед форм вираження, які називають інтрофлективними, трапляються й такі, частини (компоненти) яких цілком можна вважати дискретними, тобто такими, що виражають лише граматичне значення: пор. старовавилонське aprus ‘я відокремив’, тобто a- ‘1-ша особа однини’, ‘u- ‘минулий час’, p-r-s ‘відокремлювати’, або німецьке du beginnst – du begannst, тобто du & -st ‘2-га особа однини’, ‘-i- ‘теперішній час’, ‘-a- ‘минулий час’, beg-nn- ‘починати’. Водночас трапляються форми вираження з частковим злиттям, як у флективному типі (іншими словами, такі, де межу між лексичним і граматичним формантами важко визначити): пор. старовавилонське aparras ‘я відокремлюю’, де a- означає ‘1-шу особу однини’, а минулий час виражається двома голосними a і редуплікацією другого кореневого приголосного. Отже, відмінність інтрофлективного типу від ізолятивного й аглютинативного типів, а також від флективного типу, з якими він має спільні альтернативну дискретність і часткове злиття, слід формулювати радше так: вираження граматичного значення може бути дискретним або частково злитим із вираженням лексичного значення, проте воно завжди відбувається в межах, визначених вираженням лексичного значення (це, можливо, можна розглядати і як спільний знаменник або сполучну ланку з полісинтетичним типом у «типологічній спіралі»).

Схематично взаємопроникнення, злиття граматичних і лексичних формантів можна зобразити приблизно так (x, y = окремі фонологічні компоненти; l = лексична функція, g = граматична функція):

полісинтетичний тип: (xʸl)ᵍ (xʸl)ᵍ

ізолятивний тип: xʸl xᵍyᵍ (або (xy)ˡ (xy)ᵍ)

аглютинативний тип: xʸlˣᵍyᵍ (або (xy)ˡ(xy)ᵍ)

флективний тип: xˡyᵍxˡyᵍ

інтрофлективний тип: xˡyᵍxˡdyˡ.³

³ До речі, варто зауважити, що роль окремих фонологічних компонентів у побудові формантів пояснює кореляцію, яку можна встановити між домінуванням певного типу в мові та графічною системою цієї мови (див. Neustupný 1997: 36f.).

ZUR PROSODIE IN DER TYPOLOGIE

131

Подібними є співвідношення у сфері словотворення. Граматичній функції відповідає зв’язок між базовим словом і похідним словом, а спостерігають ступінь злиття між вираженням цього зв’язку та вираженням базового слова: полісинтетичний тип віддає перевагу словоскладанню, ізолятивний — створенню цілком нових слів або запозиченню, аглютинативний — словотворенню за допомогою афіксів, флективний — конверсії, а ізолятивний — інфіксам або конверсії.

До наведеної схеми легко вписати й просодичні властивості, розглядаючи їх просто як одну з фонологічних компонент даних формантів і з’ясовуючи, чи виражають вони лише лексематичні функції, лише граматичну функцію, чи обидві водночас. Подібно міркує Neustupný (1959): на його думку, акцент є компонентом формантів — так само, як фонеми; аглютинативний тип відрізняється від флективного тим, що в аглютинативному типі акцент належить до морфеми, тоді як у флективному типі він належить до слова. Отже, це означає, що в аглютинативному типі акцент становить частину або граматичного, або лексичного форманта, тоді як у флективному типі він (спів)утворює обидва форманти.

4.1. Англійське словотворення за допомогою зсуву наголосу слід оцінювати як інтрофлексивну ознаку, оскільки зсув наголосу відбувається в межах, визначених лексичним формантом (із сказаного вище в §4 також випливає, що чисте вираження за допомогою просодем ex definitione є інтрофлексивним). Однак ця інтрофлексивна ознака поєднується з ознаками інших типів (наприклад, ізолятивного — у the compound або I compound, аглютинативного — у compounds або compounded); очевидно, що тут ідеться про поєднання типологічно різних формантів, а не про форманти, які частково злилися.

4.1.1. Цікаве поєднання інтрофлексивного словотворення зі словотворенням шляхом словоскладання, характерним для полісинтетичного типу, трапляється в китайській мові: пор., наприклад, xiǎojiě «панночка», тобто xiǎo «малий, молодий» + jiě «старша сестра», причому другий компонент стає ненаголошеним.

На перший погляд, подібне поєднання бачимо у випадку «дієслів», що функціонують як прийменники: деякі дієслівні форманти виступають у функції прийменників, що слід оцінювати як ознаку полісинтетичного типу, у якому, згідно зі Skalička, лексеми можуть виконувати також граматичні функції; ця недієслівна функція може супроводжуватися втратою тональної характеристики форманта: пор. gāngbǐ zài zhuōzishang «Ручка лежить на столі» проти wǒ zai běijīng zhù «Я живу в Пекіні», тобто zài «перебувати (де-небудь)» проти zai «у».

Вираження граматичних функцій за допомогою лексем, однак, із сегментального погляду докорінно відрізняється від вираження граматичних функцій через розташування лексем (тобто від основної властивості полісинтетичного типу): тоді як у другому випадку відповідні граматичні та лексичні функції цілком злиті у своєму вираженні, у першому

132 |

BOHUMIL VYKPĚL

випадку лексична функція цього форманта de facto зводиться до нуля, оскільки граматична функція, виражена в цій позиції, визначає не лексичну функцію, яку цей формант виражає в іншій позиції, а лексичну функцію іншого форманта. Отже, граматична функція та визначена нею лексична функція є дискретними у своєму вираженні. Ототожнення форманта у граматичній функції з формантом у лексичній функції відбувається лише на підставі тотожності їхніх фонологічних компонент.

Daniel Weiss (усно) навіть запропонував розрізняти тут два мовні типи: аморфний, у якому граматичні функції виражаються через розташування лексем, і полісинтетичний, у якому граматичні функції виражаються появою лексем у граматичних функціях. Наведене вище й справді обґрунтовувало б це розрізнення, однак, гадаю, воно не є необхідним. Насамперед можна знайти спільний знаменник для цих двох способів вираження — роль (реченнєвого) контексту: граматична функція лексичного форманта розпізнається або задається лише його позицією, так само як у випадку вираження граматичних функцій через розташування лексем граматична функція, що визначає лексичну функцію, розпізнається лише за позицією відповідного лексичного форманта; роль контексту можна сформулювати й словами Skalīčka: полісинтетичний тип будує свою граматику на семантиці. Крім того, згадане вище ототожнення форманта у граматичній функції з формантом у лексичній функції на підставі тотожності їхніх фонологічних компонент можна тлумачити і так: лексична функція в цій позиції є потенційною (а не актуальною), але все ж міститься в даному форманті; отже, і в цьому випадку у вираженні мала б місце абсолютна злитість граматичної та лексичної функцій, хоча граматична функція й не зливається з актуально визначеною нею лексичною функцією. Нарешті, слід навести загальний аргумент — бритву Оккама: entia non sunt multiplicanda sine necessitate. Не слід також множити мовні типи без потреби, тобто якщо є підстава об’єднати два згадані способи вираження.

Якщо ж фонологічні компоненти не цілком тотожні — хай навіть лише на супрасегментальному рівні, як у наведеному китайському прикладі з zài та zài, — то ці форманти слід вважати справді ізолятивними або аглютинативними.

4.2. Наведені вище (§1) литовські закінчення та лексичні основи з їхніми просодичними властивостями становлять ознаку флективного типу: одна частина форманта стосується лише граматичної або лише лексичної функції (а саме фонемного складу формантів), інша частина стосується обох (а саме просодичної

ZUR PROSODIE IN DER TYPOLOGIE

133

характеристика слова, що є результатом взаємодії між просодичним потенціалом основи слова та потенціалом закінчення.

5. На завершення слід, однак, зробити ще одне загальне зауваження. Очевидно, що типологію Скалічки справді можна назвати «типологією слова», причому «слово» слід розуміти в ширшому сенсі — як мінімальне поєднання лексичних і граматичних елементів (наприклад, як «синтагму» раннього Єльмслєва, а не як знак певного типу, визначеного на підставі signifiant): ядро цієї типології справді є «морфологічним», якщо морфологію розуміти як дослідження мінімальних поєднань лексичних і граматичних елементів. Ідеться, однак, саме про те, який вигляд мають «результати» цього поєднання, а не про те, що поєднується. (Інтро)флексивний граматичний або (інтро)флексивний лексичний знак (формант) можна описати (визначити) також як комплекс певних фонем і комплекс певних правил зміни іншої частини мінімального поєднання: так, множина в німецькому Brüder мала б формант, утворений нулем і здатністю певним чином змінювати лексичний формант. Литовський формант -os утворювався б фонемами o і s та здатністю впливати на просодичну характеристику лексичних формантів; і навпаки, литовський формант galv- утворювався б фонемами g, a, l і v та здатністю впливати на просодичну характеристику, наприклад, граматичного форманта -os. Якби все розуміли саме так, тоді все було б дискретним (в іншому значенні цього слова, а отже, і фіктивним), і Скалічка був би хомскіанським генеративістом ante litteras⁴.

LITERATURVERZEICHNIS

BERGER, T. 1990: Zur typologischen Einordnung des russischen Akzents. Die Welt der Slaven 35, 370–380.

GECKELER, H. 2001: Englisch und Französisch: ein typologischer Vergleich nach den Kriterien von V. Skalička. In: Lingua et Linguae. Festschrift für Clemens-Peter Herbermann zum 60. Geburtstag. Hrsg. von U. H. Waßner, Aachen: Shaker, 111–124. (Bochumer Beiträge zur Semiotik, Neue Folge, 6.)

GIGER, M., VYKYPĚL, B. 2001: Die Typologie des Litauischen und des Lettischen (mit einem allgemeinen Ausblick zu den Perspektiven der Prager Typologie). Sborník prací filozofické fakulty brněnské univerzity A 49, 45–86.

NEUSTUPNÝ, J. V. 1959: Accent in Japanese and Russian (A Typological Study). Archiv orientální 27, 122–142.

NEUSTUPNÝ, J. V. 1997: Typology in Prague: The legacy of Vladimir Skalička. In: B. Palek (Hrsg.): Typology: Prototypes, Item Orderings and Universals (Proceedings of LP’96). Prague: Karolinum, 29–40. (Acta Universitatis Carolinae. Philologica 1996, 3–4.)

⁴ Allerdings stellt auch die oben (§4) angeführte Segmentierung eine Segmentierung einer aktuellen und einzelnen Wortform dar, keine Segmentierung einer Verbindung zwischen der Kategorie der lexematischen und derjenigen der grammatischen Zeichen, denn aus der Sicht einer solchen potentiellen und kategorialen Verbindung besitzt jede Komponente der grammatischen Formanten im flexiven Typ auch die lexikalische Funktion und umgekehrt, da Lexeme und Grammateme hier eine untrennbare (synthetische) Einheit – das Wort – bilden (eine Gruppe lexikalischer Zeichen hat nur bestimmte grammatische Zeichen und umgekehrt, wodurch die grammatischen Zeichen auch die lexikalische Funktion mit ausdrücken und umgekehrt); somit wäre der flexive Typ vom polysynthetischen nicht unterscheidbar.

134 |

BOHUMIL VYKYPĚL

Popela, J. 1991: Prospects of V. Skalička’s Linguistic Typology. In: B. Palek & P. Janota (Hrsg.): Proceedings of LP’90. Prague: Karolinum, 237–243. (Acta Universitatis Carolinae. Philologica 1992, 3–4.)

Sapir, E. 1921: Language. New York: Harcourt, Brace and Company.

Sgall, P. 1992: Valenz und Typologie. Zeitschrift für Phonetik, Sprachwissenschaft und Kommunikationsforschung 45, 200–206.

Skalička, V. 1938–39: O pojem morfému. Sborník Matice slovenskej 16–17, 4–12.

Skalička, V. 1967: Die phonologische Typologie. In: Phonetica Pragensia. Hrsg. von M. Romportl & V. Skalička. Praha: Universita Karlova, 73–78. (Acta Universitatis Carolinae 1967. Philologica, 6.)

Skalička, V. 1979: Typologische Studien. Hrsg. von P. Hartmann. Braunschweig – Wiesbaden, Vieweg. (Schriften zur Linguistik, 11.)

Bohumil Vykypěl

Gauta 2004 04 06

Ústav pro jazyk český AV ČR

etymologické oddělení

Veveří 97

CZ-60200 Brno

([email protected])