LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVII (1997)

ПРОБЛЕМИ ЛЕКСИКОГРАФІЇ ТА ЛЕКСИКОЛОГІЇ

Анатолій НЕПОКУПНИЙ

ДО ПРОБЛЕМИ ДЕРИВАТІВ В ІСТОРИЧНИХ ТА ЕТИМОЛОГІЧНИХ СЛОВНИКАХ БАЛТІЙСЬКИХ І СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ

0.1. Основна праця литовської лексикографії XX століття — багатотомний «Словник литовської мови» — є своєрідним перехрестям численних шляхів не лише у філології, а й ширше — в історії та культурі Литви в загальноєвропейському контексті. З цієї причини навряд чи було б коректно одразу розгортати той чи інший його том на тій чи іншій сторінці, попередньо не кинувши хоча б побіжного погляду на ретроспективу того, як складалася доля цього тезауруса литовської мови. Зробити це видається тим необхіднішим, що вся перша половина століття в історії фундаментального видання під назвою «Lietuvių kalbos žodynas» була пов’язана головним чином з іменами двох його фундаторів і творців — К. Буґи та Ю. Бальчиконіса.

Як нам видається, матеріали тієї дискусії навколо «Словника литовської мови», яка відбувалася в 1952–1953 рр., тепер слід перечитати заново, щоб краще зрозуміти ті критерії, якими керувалися лексикографи другої половини нашого століття, аби не шукати в багатотомнику того, що в ньому не було передбачено. Так, у статті, написаній 1953 р. і доповненій 1957 р., Б. А. Ларін, з одного боку, високо оцінював спадщину К. Буґи [«слід було б присвятити окрему монографію... словниковим працям К. Буґи...» (Ларин, 1957: 138)], а з другого — постулював відхід від принципу історизму в литовському тезаурусі. Так, говорячи про підготовку під його керівництвом нової інструкції, згідно з якою «було перероблено III том словника», учений підбив такий підсумок: «матеріали з найдавніших джерел відсунуті на друге місце як засоби створення в словнику історичного тла, оскільки академічний словник с у ч а с н о ї [тут і далі підкреслено в цитованому тексті. — А. Н.] литовської мови не може бути побудований як історичний, за найпростішою хронологічною схемою, — у ньому на першому місці подано основні значення вживання слів у н а ш ч а с, у сучасній художній, політичній, науковій літературі та в мовленні освічених людей» (Там само: 143).

Що ж до протилежної сторони, яка брала участь у дискусії, то тут привертає увагу позиція Ю. Бальчиконіса, який, по-перше, виступав проти поділу «на нібито потрібні й непотрібні слова»: «... якщо вміщується якесь непотрібне слово, від цього словник багато не постраждає. Слово може виявитися потрібним»

11

(Balčikonis I 213) і, по-друге, посилаючись на те, що «вся лексикографічна робота не має встановлених остаточних принципів» (Ibidem: 214), заперечував проти поспішної підготовки нової редакції колективної праці: «Зараз нам поспішати з переробкою нашого словника немає жодного сенсу» (Ibidem: 215).

Проте Ю. Бальчиконіс був змушений залишити склад редколегії «Словника литовської мови».

Отже, «Словник литовської мови» підготовлено з орієнтацією на сучасність, із включенням навіть такого суб’єктивного критерію, як оцінка потрібності або непотрібності слова. Це й слід враховувати, підходячи до названої праці як до джерела інформації як із широких, так і з вужчих питань литовської лексикології. Зокрема, сказане стосується і проблеми дериватів.

0.2. Проблема ідентифікації дериватів як окремих не лише форм, а вже й слів, що мають власне нове значення, є дуже істотною для лексикографії. Адже нерідко в практиці укладання словників виникає ситуація, коли вже фактично нове слово все ще розглядається лише як словотвірний варіант відомого позначення того чи іншого предмета або явища. Так, наприклад, у статті під словом knūgos уміщено й форму knygelės із «Катехізису» М. Мажвідаса (LKŽ VI 242). Водночас, як нам вдалося довести, тут ідеться про новий педагогічний термін knygelės зі значенням уже не «книжечка», а «підручник» (Nepokupnas 1994: 76). Отже, наведене слово заслуговує на те, щоб у подальших лексикографічних працях воно виступало як самостійна одиниця словника.

«Словник литовської мови» частково містить у собі елементи як історичного, так і етимологічного словників. З цієї причини деякі його статті з повною впевненістю можна поставити в один ряд із відповідними розробками, що містяться вже не в загальних, а в спеціальних лексикографічних працях із балтійського та слов’янського мовознавства — в історичних та етимологічних лексиконах.

Нижче до уваги дослідників пропонуються два етюди, де вихідним матеріалом є матеріал, узятий зі «Словника литовської мови». Якщо в першому з них розглядаються деривати, утворені за допомогою спільного германо-балто-слов’янського суфікса від балто-германської та слов’янської назви дитини, то в другому аналізується випадок паралельного семантичного словотворення — перехід балтійської та балто-слов’янської назви підвищеного рельєфу у сферу метеорологічної термінології.

1.0. Якщо спробувати коротко визначити одну з провідних категорій, словотвірне вираження якої є, так би мовити, «профілювальним» у термінології спорідненості, то це буде категорія посесивності (належності, присвійності), що пов’язано з походженням позначуваного. Як писав О. М. Трубачов, «розвиток значення від отсы у слов’янському “отців” > “отець” — приклад деетимологізації похідних із суфіксом належності; при цьому похідне знову набуває значення непохідної основи — “отець”».

12

Пор. нім. Mensch «людина» < дав.-в.-нім. mennisco «der von Mannus Stammende» із суфіксом – isco «(Трубачев 1959: 26).

Приклад із нім. Mensch (із посиланням на працю: F. Kluge. Nominale Stammbildungslehre der altgermanischen Dialekte. 2. Aufl. Halle, 1899, S.10) є для нас у цьому разі особливо важливим, оскільки з тим самим суфіксом – isco виступають не лише германські, а й балтійські та слов’янські похідні утворення від назви дитини, про які далі йтиметься.

1.1. У спеціальній студії «Семантика лит. bérnas: лтш. bērns та їхніх похідних» Р. Бертулис переконливо показав, що первинне значення зазначеної східнобалтійської лексеми «дитина; дитя» продовжує зберігатися лише в сучасній латиській літературній мові, тоді як у литовській виявляє цілий ланцюг семантичних переходів, реконструйований як «дитина»→«хлопчик»→«хлопець»→«батрак», а також «чоловік» (Bertulis 1972: 32). Отже, якби «Словник литовської мови» як словник тезаурусного типу подавав значення слова в порядку їхнього історичного розвитку, то зафіксоване лише в пам’ятках і в говірці Пеляси «дитина, дитя» мало б стояти не на другому (LKŽ _I2, 767), а на першому місці.

Говорячи про похідні, Р. Бертулис звернув увагу, зокрема, на те, що дериват berniškė «дитинство, юність», який зберігає первісне значення вихідного слова (Ibidem: 770), трапляється лише в давніх пам’ятках (Bertulis 1972: 21); уточнимо — лише в «Постиллі» М. Дауґші, де цю форму зафіксовано тричі. І тут ми хотіли б указати на наукову значущість представлення в «Словнику» цього похідного утворення для порівняльно-історичного мовознавства.

Річ у тім, що пам’ятки готської мови зберегли не лише іменник barn (середн. р.) з єдиним значенням «дитя», а також утворений від нього прикметник barnisks «дитячий», а й дериват від останнього barniski (середн. р.) «дитинство» (Wright 1910/1981: 170,178,310). Так, у «Другому посланні св. апостола Павла до Тимофія» (глава III, вірш 15) знаходимо: jah batei us barniskja weihōs bōkōs kunþēs... (Ibidem: 290), тобто «І ти змалку знаєш Святе Письмо»...

Отже, між готським перекладачем Біблії єпископом Ульфілою (бл. 311 — бл. 383 рр.), з одного боку, та литовським перекладачем «Постиллі» (1599 р.) каноніком М. Дауґшею — з другого, проходить спільна гото-литовська лексико-словотвірна паралель: гот. barniski (середн. р.) «дитинство» — лит. berniškė (жін. р.) «те саме».

Наведений приклад свідчить про значну наукову цінність дериватів, що містяться у «Словнику литовської мови», і водночас переконує в тому, що в майбутньому етимологічному словнику литовської мови, очевидно, вже було б недостатньо обмежуватися лише короткою статтею про вихідне bė́rnas (пор. Fraenkel 1962: 40).

1.2. У «Лаврентіївському літописі» — копії літописного зводу 1305 р., укладеній 1377 р., — під 945 р. трапляється запис: Волга же бяше в Киевѣ съ [ы]н[о]мъ своимъ съ дѣтьскомъ [св]ятославом (55), який укладачі історичного словника російської мови наводять як ілюстрацію у статті під словом

13

дѣтский (прикметник зі значенням «малолітній, дитячого віку») (СлРЯ XI–XVII вв. IV 239). Однак очевидно, що в цьому разі йдеться не про прикметник дѣтский, а про похідний від нього, але вже іменник дѣтьско (середнього роду) «дитя, дитина», якому в цитованому словнику необхідно було присвятити окрему статтю.

Ця сама помилка повторюється й у дослідженні з історичної лексикології української мови. Так, серед «назв, що стосуються людини, її вікових особливостей» виділено форму «Дѣтьскъ (субстантивований прикметник) < dětьskъ “дитя”, що проілюстровано прикладом із Галицько-Волинського літопису під 1206 р.: король же Андрѣи... хотѧще дати д[ъ]щерѣ свою за кнѧзѧ Данила объѣ-има дѣтьскома бывшима (ИУМ ЛР 31). Однак форму давально-орудного відмінків двоїни на -ома (пор. дѣтьскома) мають іменники не лише чоловічого, а й середнього роду. Ось чому замість запропонованого автором розробки неіснуючого варіанта лексеми дѣтьскъ слід реконструювати форму середнього роду дѣтьско «дитя». Що ж до семантичної адекватності такого позначення, то нагадаємо, що князеві Данилу Галицькому (1201–1264) на 1206 рік (час запису в літописі) було лише п’ять років.

Отже, на підставі двох літописних записів: 1) під 945 р. — про київського князя Святослава (?–972) і 2) під 1206 р. — про галицько-волинського князя Данила — для історії української мови відновлюється слово дѣтьско як одна з назв дитини.

З позиції цієї реконструкції слід поглянути на місце відповідного деривата в обох словниках праслов’янської мови, що паралельно виходять у Росії та Польщі. Так, якщо в першому з них форми на кшталт польськ. dziecko «дитя» розглядаються у спільній статті під словом dětiьskъ(jь) (ЭССЯ V 17), то в другому субстантивовану форму прикметника середнього роду dětьsko із позначкою про її західнослов’янський характер виділено в окрему статтю (SP III 174–175).

Здобуті нами матеріали підтверджують доцільність окремого опрацювання обговорюваного деривата. Водночас уже й тепер необхідно відмовитися від визначення цього утворення як західнослов’янського за своїм поширенням. Окрім уже наведених нами нових фактів, пор. також фіксацію шуканої форми в південнослов’янському ареалі. Так, наприклад, у словенській мові відоме експресивне слово děčko (зокрема, так говорять про кремезного хлопця), зафіксоване (dezhko) близько 1800 р. (Bez laj 1977: 98).

Таким чином, як за хронологією, так і за географією своєї фіксації дериват dětьsko «дитя» безсумнівно належить до утворень праслов’янського періоду і в цій якості має знайти своє місце в майбутніх доповненнях до словника праслов’янської мови.

2.0. Складність адекватного представлення в «Словнику литовської мови» як історичної, так і діалектної лексики полягає в тому, що нерідко в цій частині лексичного фонду трапляються такі форми слів, а також їхні значення, які ще не мають за собою скільки-небудь сформованої традиції не лише лексикографічної, а навіть і лексикологічної

14

інтерпретації. Сказане стосується, зокрема, й тієї частини похідних утворень, у яких деривація здійснюється без зміни структурної форми слова — виключно на семантичному рівні, коли перед лексикографом постає необхідність визначитися — з чим він має справу: так би мовити, з «разовим» відхиленням від широко відомого старого значення чи з новим значенням? У цьому разі йтиметься про семантичну деривацію, що спостерігається в одній із литовських назв підвищення (gaubrỹs, gū̃brys та ін.), матеріал до якої — в основному значенні — представлено в «коментарі» № 80 до «Атласу литовської мови» (LKA I 180).

2.1. У статті під словом gūburas (gùburas) у «Словнику литовської мови» згадано лише два діалектні джерела — говірки Ленаса та Дусетоса: перше — при зазначенні значення «kauburys, kurpstas, kelmas, kalva» (тобто відповідно «горб, купина, пень, пагорб»), друге — під час паспортизації ілюстрації — Šiandiej ant dangaus daug gūburų (panašių į kelmus debesų) – reikia bul’vos sodint – gerai augs (LKŽ III 691), тобто «Сьогодні на небі багато “горбів” (схожих на пні хмар) — треба садити картоплю — добре ростиме».

У цитованій статті привертає увагу те, що її укладач (або редактор) серед чотирьох можливих варіантів інтерпретації діалектного прикладу обрав подібність до пнів.

Водночас показово, що в тій самій говірці Дусетоса зафіксовано й прикметник guburiuotas: Šiandiej guburiuotas dangus, gera sėmenija (LKŽ III 692), тобто «Сьогодні (перекладемо як) “горбисте” небо, добра пора для сівби». І те, що такий ад’єктив не є чимось випадковим, красномовно засвідчують ще три приклади з литовської преси до 1940 р.:

1) gauburiuotas: Du žalsvi garlai viai nuplaukė į šiaurę, kur renkasi gauburiuoti debesys (LKŽ III 161); 2) gūbriuotas: Padangė šliaužiojo sunkūs, gūbriuoti debesys (LKŽ III 690); 3) guburiuotas: Tolumoje juoduoja guburiuoti debesys (LKŽ III 692), тобто 1) «Два зеленуваті пароплави відпливли на північ, де збираються “горбисті” хмари»; 2) «Небом повзли важкі “горбисті” хмари»; 3) «Удалині чорніють “горбисті” хмари».

У всіх наведених вище ілюстративних прикладах ми обрали для свого буквального перекладу подібність хмар не до пня, як запропоновано у «Словнику литовської мови», а до горба, чого вимагає найближча слов’янська перспектива.

2.2. Опубліковані статті обох праслов’янських словників про східнослов’янський регіоналізм — назву підвищення вцгът (SP I 436, ЭССЯ III 79) — нині вже можуть бути доповнені новими матеріалами.

Так, із балтійського боку тут видається дуже цінним свідчення лит. vįgur̃s «mažas pakilimas», тобто «невелике підвищення», зафіксоване В. Маурчюяй у Прейнайському р-ні збирачами матеріалів для «Атласу литовської мови» (LKA I 180): досі балтійська відповідність була відома лише в латиській мові.

15

Що ж до нових свідчень діалектології вже власне із слов’янського боку, то вони виявляються не менш важливими й для інтерпретації паралелей із тієї самої лексико-семантичної групи балтійського словника.

Так, у своїх «Доповненнях до лексичних матеріалів» згаданого словника російських етимологів А. Ф. Журавльов навів, зокрема, раніше не враховані свідчення білоруської діалектної лексикографії: бургы «купчасті хмари» та зменш. бугарок «хмарка» (Журавлев 1990: I, 36). Перший приклад (множина; метеорологічний термін) записано в с. Охремовці Браславського р-ну Вітебської обл.: Як вязной буграми неба – садзіць гуркі трэба (СБГПЗБ I 232), тобто «Як навесні небо горбами — треба садити огірки». Другий запис стосується Лоєвського р-ну Гомельської обл. (Я н к о в а Т. С. Дыялекты слоўнік Лоеўшчыны, Мінськ, 1982, 58; наведено за текстом публікації А. Ф. Журавльова).

Таким чином, бугарок «хмарка» та бургы «купчасті хмари» відзначені на діаметрально протилежних окраїнах Білорусі, причому Браславський р-н навіть межує із Зарасайським р-ном Литви, на території якого (Дусетос) і було зареєстровано Šiandiej ant dangaus daug guburų … (див. вище), тобто — переклад уже на діалектному рівні — «Сьогодні на небі багато горбів».

2.1–2. Обидва терміни підвищеного рельєфу — лит. gūburas і білор. бугор, маючи одну й ту саму семантико-словотвірну структуру (в обох випадках: балто-слов’янський корінь зі значенням «гнути, згинати» + суфікс -úras/-тьь = «підвищення»), виявляють один і той самий напрям подальшої семантичної деривації «підвищення»→«хмара» як образ хмарного неба крізь призму сприйняття рельєфу земної поверхні. Очевидно, у цьому зв’язку не зайвим буде згадати й початковий рядок вірша О. С. Пушкіна «Редеет облаков летучая гряда...».

2.3. З огляду на встановлення білорусько-литовської ізоглоси (бугор / gūburas) «підвищення»→«хмара» видається доцільним повернутися до однієї з тез авторів фундаментальної праці «Індоєвропейська мова та індоєвропейці», які стверджують, що «поєднання значень “гори” та “хмари”, “тучі” в одному слові... відображає реальну картину ландшафту давніх індоєвропейців: біля вершин “високих гір” збираються “тучі”, чим і можна пояснити семантичний зв’язок цих значень, простежуваний у давніх індоєвропейських традиціях» (Гамкрелидзе, Иванов 1984: 667–668).

Водночас здійснення семантичної деривації (переходу) «підвищення»→«хмара» в умовах Східноєвропейської рівнини (ареал литовської та білоруської мов) у цьому разі може виступати як контраргумент у дискусії про гірський характер прабатьківщини індоєвропейців. Пор. точку зору американського компаративіста В. П. Лемана, який, оцінюючи наведену вище працю, зазначив, що «не можна погодитися з усіма їхніми (тобто Т. В. Гамкрелідзе та В’яч. Вс. Іванова. — А. Н.) висновками, особливо щодо прабатьківщини індоєвропейців... області, розташовані на північ від Чорного та Каспійського морів, видаються ймовірнішими як локалізація прабатьківщини, оскільки в такому разі легше пояснити послідовні етапи розвитку прамови...» (Леман

16

1991: 24–25).

1–2. Ідентифікація дериватів — як на словотвірному, так і на суто семантичному рівнях — є одним із найважливіших завдань сучасної балтійської та слов’янської лексикографії. Від ретельності підходу до визначення зв’язку між вихідним утворенням, з одного боку, та дериватом від нього — з другого, залежить коректність представлення тієї чи іншої похідної форми не лише в сучасній мові.

Як навчає досвід звернення до історичних та етимологічних словників балтійських і слов’янських мов, вони частково потребують нового прочитання, оскільки внаслідок неточного або навіть помилкового трактування наявних у них дериватів іноді трапляється навіть так, що дуже важливі свідчення, які мають певне значення не лише для того чи іншого окремого мовознавства, а й для індоєвропеїстики загалом, виявляються «заблокованими» від дослідника.

Завдяки створенню багатотомного «Словника литовської мови» лексична база майбутнього «нового Френкеля» стане незрівнянно багатшою порівняно з тією, якою володів автор праці під назвою «Litauisches etymologisches Wörterbuch». Крім того, не виключено, що зміниться й позиція укладачів «Етимологічного словника литовської мови», коли, наприклад, інформація про деривати від дієслова gaũbti, зокрема, міститиметься не лише в статті про останнє, а бодай частково буде розосереджена у відповідних розробках під похідними від нього словами.

ЛИТЕРАТУРА

Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. 1984: Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и протокультуры, Тбилиси: Издательство Тбилисского университета.

Журавлев А. Ф. 1990: К уточнению представлений о славянских изоглоссах. Дополнения к лексическим материалам “Этимологического словаря славянских языков” 1, Москва: Институт русского языка.

ІУМ ЛФ 1983: Історія української мови. Лексика і фразеологія, Київ: Наукова думка.

Ларин Б. А. 1957: Краткий исторический обзор литовской лексикографии. – Лексикографический сборник 2, Москва: Государственное издательство иностранных и национальных словарей, 119–144.

Леман В. П. 1991: Новое в индоевропеистических исследованиях. – Вопросы языкознания 5, Москва: Наука, 5–26.

СБГПЗБ I – Слоўнік беларускіх гаворак паўночна-заходняй Беларусі і яе пагранічных зямель 1, Мінск: Навука і тэхніка, 1979.

СлРЯ XI–XVII вв. IV – Словарь русского языка XI–XVII вв. 4, Москва: Наука, 1977.

Трубачев О. Н. 1959: История славянских терминов родства и некоторых древнейших терминов общественного строя, Москва: Издательство Академии Наук СССР.

ЭССЯ III, V – Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд 3,5, Москва: Наука, 1976, 1978.

Balčikonis J. J.: [Выступление на лексикологической, лексикографической и терминологической конференции 24 IV 1952 г.]. – Balčikonis J. Rinktiniai raštai 1, Vilnius: Mokslas, 1978, 212–216.

Bertulis R. 1972: Liet. bėrnas latv. bērns un tā atvasinājumu semantika. – Baltistica I priedas, 17–32.

Bezlaj F. 1977: Etimološki slovar slovenskega jezika 1, Ljubljana: Slovenska akademija znanosti in umetnosti.

17

Fraenkel E. 1962: Lituanisches etymologisches Wörterbuch 1, Heidelberg: Universitätsverlag.

LKŽ I – Lietuvių kalbos atlasas 1, Leksika, Vilnius: Mokslas, 1977.

LKŽ II – Lietuvių kalbos žodynas 1, Vilnius: Mintis, 1968.

LKŽ III, VI – Lietuvių kalbos žodynas 3,6, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 1956, 1962.

Nepokupnas A. 1994: M.Mažvydo “Kate kizmo” būlojančio vadovėlio (knygelių) vaizdas istorijos ir kultūros kontekste. – Protestantizmas Lietuvoje: istorija ir dabartis, Vilnius: Apyausis, 70–77.

SP I, III – Słownik prasłowiański 1,3, Wrocław–Warszawa–Kraków–Gdańsk: Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1974, 1979.

Wright J. 1910/1981: Grammar of the Gothic language, Oxford: At the University Press.

DĖL VEDINIŲ ISTORINIUOSE BEI ETIMOLOGINIUOSE BALTŲ IR SLAVŲ KALBŲ ŽODYNUOSE

Santrauka

Pagrindinis XX a. lietuvių leksikografijos darbas – “Lietuvių kalbos žodynas” turi ir istorinio, ir etimologinio žodyno elementų. Norint nustatyti, kiek jis laikytinas lietuvių kalbos tezauru, būtina įsigilinti į 1952–1953 m. vykusios leksikografinės diskusijos priežastis ir padarinius, kai K. Būgos ir J. Balčikonio žodyno darbo kryptis buvo pakeista ir istorinę medžiagą imta pateikti “kaip foną”.

Etimologinis leksikografinio pateikimo principas, kuriuo remiantis įvairios formos nurodomos į vieną pagrindinę formą, ne visuomet tinka. Mat vediniai neretai tampa savarankiškais žodžiais, turinčiais kitą reikšmę.

Dėl šių procesų neįvertinimo lietuvių kalbos ir pedagogikos istorijoje nebuvo žinomas jau M. Mažvydo “Katekizme” vartotas terminas knygelės ‘vadovėlis’. Ukrainiečių kalbos istorijoje neatsižvelgta į vaiko pavadinimą Дѣтско, užfiksuotą 945 m. ir 1206 m. metraščiuose.

Būsimajame “Etimologiniame lietuvių kalbos žodyne” reikia daugiau dėmesio skirti išvestiniams žodžiams: M. Daukšos “Postilėje” randamas liet. berniškė turi tikslų gotų kalbos atitikmenį barniski ‘vaikystė’.

Lietuvių kalbos tarmių gūburas ir baltarusių tarmių бугор yra semantinės derivacijos ‘kalva’ → ‘debesis’ pavyzdys. Geografijos sąvoką reiškiantis žodis imamas vartoti meteorologijos sąvokai reikšti. Būtent šiuo semantiniu ryšiu remiamasi įrodinėjant, kad indoeuropiečių protėvynė buvo kalnuotoje vietovėje. Tačiau tai, kad lietuvių ir baltarusių izoglosa atsirado Rytų Europos lygumoje, galima laikyti kontrargumentu diskutuojant šiuo klausimu.

Formos ir semantikos vedinių problemos tyrimas istoriniuose bei etimologiniuose baltų ir slavų kalbų žodynuose yra labai svarbus. Jis suteikia daugiau galimybių įsigilinti ne tik į tam tikrų kalbų ar jų grupių, bet ir į indoeuropiečių kalbų šeimos žodžių išteklius.

ZU DEN ABLEITUNGEN IN DEN HISTORISCHEN UND ETYMOLOGISCHEN WÖRTERBÜCHERN DER BALTISCHEN UND SLAWISCHEN SPRACHEN

Zusammenfassung

Eine grundlegende Arbeit der litauischen Lexikographie im 20. Jh. ist “Lietuvių kalbos žodynas” (“Wörterbuch der litauischen Sprache”), das sowohl historische als auch etymologische enthält. Um festzustellen, inwiefern es als Thesaurus des Litauischen betrachtet werden kann,

18

ist von Belang, auf die Gründe und Folgen der 1952/53 stattgefundenen lexikographischen Diskussion einzugehen, die dazu führte, daß die von K. Būga und J. Balčikonis in der Arbeit am Wörterbuch eingeschlagene Richtung geändert wurde und der historische Stoff nur als Hintergrund dargelegt wurde.

Das etymologische Prinzip, das der lexikographischen Darstellung zugrunde liegen sollte und nach welchem verschiedene Formen aus einer Grundform abzuleiten sind, erwies sich nicht in allen Fällen als passend. Die Ableitungen verwandeln sich häufig in selbständige Wörter mit einer neuen Bedeutung.

Da diese Wandlungsprozesse in der Geschichte der litauischen Sprache und Pädagogik nicht berücksichtigt wurden, blieb auch der im “Katechismus” von Mažvydas gebrauchte Terminus knygelės in der Bedeutung ‘Lehrbuch’ unbekannt. In der Geschichte der ukrainischen Sprache wurde auch die Bezeichnung für das Kind дѣтько, die 945 und darauf 1206 in den Chroniken vorliegt, nicht in Betracht gezogen.

In dem künftigen “Etymologischen Wörterbuch der litauischen Sprache” sind Ableitungen gründlicher zu untersuchen: so entspricht die in der “Postille” von M. Daukša vorhandene Ableitung lit. berniškė genau dem got. barniški ‘Kindheit’.

Das in den litauischen Dialekten vorliegende gūburas und in den weißrussischen бу́гор ist ein Beispiel der semantischen Derivation ‘Hügel’ → ‘Wolke’. Das einen geographischen Begriff bezeichnende Wort beginnt man für die Benennung eines meteorologischen Begriffs zu gebrauchen. Auf dieser semantischen Beziehung gründen die Beweise, daß die Urheimat der Indoeuropäer in einem bergigen Gebiet lag. Doch die Tatsache, daß die litauischen und weißrussischen Isoglossen auf der Osteuropäischen Ebene entstanden sind, wird als Gegenbeweis während Diskussionen verwendet. Das Problem der Ableitungen ihrer Form und Semantik nach verdient große Aufmerksamkeit in den für etymologische Wörterbücher der baltischen und slawischen Sprachen bestimmten Untersuchungen. Diese letzteren geben größere Möglichkeiten, sich nicht allein in den Wortschatz gewisser Sprachen bzw. Sprachgruppen zu vertiefen, sondern auch in den der indoeuropäischen Sprachfamilie.