Галузі досліджень: лінгвістика, усна історія, медіадослідження, культурні студії.
https://doi.org/10.35321/bkalba.2025.98.08
АНОТАЦІЯ
У статті розглянуто взаємозв’язок між усною історією та лінгвістичними й культурними студіями. Автор починає з представлення різних визначень усної історії та підходів до неї в межах цих галузей знань. Він зосереджується на дефініційних і методологічних пропозиціях, висунутих, зокрема, Єжи Бартмінським, Ліндою Воттс, Ґері Окіхіро, Давідом Дунавеєм, Дональдом Річі, Річардом Дорсоном, Алессандро Портеллі, Катею Роллер, Наталі Брабер, Даян Дейвіс, Анісою Пурі, Метью Ф. Сіммонсом і Девідом Карром. Далі він досліджує перетин різних дослідницьких методів, розглядаючи лінгвістичні й культурні студії в межах антропологічного підходу до усної історії. Автор визначає ключові теми, що пов’язують усну історію з цими дисциплінами: текстуальність, наративність, суб’єктивність, зв’язок із пам’яттю та перформативність.
У статті розглядається зв’язок усної історії з лінгвістичними та культурологічними студіями. На початку автор представляє різні визначення усної історії та підходи до неї у різних галузях знань. Основну увагу приділено дефініційним і методологічним пропозиціям, висунутим, серед інших, Jerzy Bartmiński, Linda Watts, Gary Okihiro, Dawid Dunaway, Donald Ritchie, Richard Dorson, Alessandro Portelli, Katja Roller, Natalie Braber, Diane Davies, Anisa Puri, Matthew F. Simmons і David Carr. Далі в антропологічному ракурсі та в контексті усної історії розглядається перетин різних дослідницьких методів, а також лінгвістичні й культурологічні студії. Виокремлено ключові теми, що поєднують усну історію з цими дисциплінами: текстуальність, наративність, суб’єктивність, зв’язок із пам’яттю та перформативність.
Цю статтю присвячено теоретичному осмисленню взаємозв’язку між усною історією та вивченням мови й культури. Цей зв’язок активно обговорюється в дослідженнях усної історії (див. Portelli 2003; Dunaway 1996; Danielson 1996). Витоки досліджень усних текстів лінгвістами й дослідниками культури можна простежити до найперших збирачів усних текстів, зокрема текстів так званого простого народу (див. Burke 2004). Особливий внесок у цю галузь зробила діалектологія (див. Pelcowa 2014), тож
лінгвістичні й антропологічні польові дослідження часто розглядалися як передумова усної історії (Jerzy Bartmiński навіть назвав усну історію «новою назвою для давніх практик діалектологів і фольклористів [...] записування усних текстів так званих простих людей» (Bartmiński 2008a: 9). Однак було б перебільшенням вважати усну історію лише різновидом лінгвістичних і культурологічних досліджень. Безперечно, методи записування усних текстів існували ще до формалізації усної історії. Проте важко говорити про неї як про окремий напрям до появи звукозаписувачів: усна історія нерозривно пов’язана з аудіо- чи відеозаписом (див. Portelli 2003; Roller 2015) та архівами аудіо- й відеозаписів (див. Roller 2015; Braber and Davies 2016; Simmons et al. 2025). Саме останні мають особливе значення для виявлення подібностей між усною історією та лінгвістичними й культурологічними студіями. Прикладом такого підходу в період становлення усної історії є праця Benjamin Botkin Lay My Burden Down: A Folk History of Slavery (Botkin ed. 1945). Дослідник працював зі збіркою свідчень колишніх рабів (записаних у межах Федерального письменницького проєкту у США в 1930-х роках). Отже, він використовував типові для усної історії збірки, щоб реконструювати бачення світу й мову конкретної соціальної групи, що зазнавала виключення. Тому його праця становила інтерес із соціолінгвістичного погляду. Про інституціоналізовану усну історію можна говорити від 1940-х років (докладніше про це я пишу в Gocoł 2023). Однак очевидне зближення з лінгвістичними й культурологічними студіями помітне від 1960-х років (див. Dorson 1996). Сучасний розвиток корпусних досліджень посилив інтерес до архівів усної історії, особливо в діалектології та соціолінгвістиці (Roller 2025; Braber and Davies 2016; Simmons et al. 2025). У цій статті, спираючись на ранню й новітню літературу про дослідження на перетині мови та культури, я спробую визначити найважливіші точки дотику й теми, що поєднують усну історію з лінгвістичними та культурологічними студіями.
Огляд стану досліджень усної історії в межах лінгвістичних і культурологічних студій я розпочну з аналізу того, як представники цих дисциплін розуміють цей термін. Це дасть змогу визначити, як, на думку дослідників, співвідносяться ці галузі. Далі, проаналізувавши спільні теми досліджень, я виокремлю окремі дослідницькі напрями, що походять із цих галузей знань і застосовуються в усній історії, а також з’ясую, чи відповідають визначення, розроблені в межах лінгвістичних і культурологічних студій, реальному стану досліджень. Оскільки спільні дослідження мають давню традицію, ця стаття має теоретико-оглядовий характер і покликана представити читачеві синтетичну картину ключових точок дотику лінгвістичних і культурологічних студій з усною історією.
2. ВИЗНАЧЕННЯ УСНОЇ ІСТОРІЇ ТА ЇЇ МЕТОДОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ
Американська фольклористка Лінда С. Воттс описувала усну історію як польовий прийом або метод. Цей метод передбачає записування інтерв’ю, у яких зафіксовано спогади інформантів. Це дає фольклористові ширший доступ до описів давніх традицій, ритуалів, ремесел і занять. Інтерв’ю часто містять дані, що передавалися лише усно, — особливо в суспільствах, які самі не створювали письмових документів. До таких «безісторичних» груп Воттс зараховувала поневолених людей, орендарів-іздольників, робітників млинів і домогосподарок. Завдяки записам знання про їхнє минуле можна було доповнити новою інформацією, не зафіксованою письмово, а також новим поглядом (Watts 2007: 293–294).
Етноісторик Ґері Й. Окіхіро писав про усну історію дещо інакше, ніж Воттс. У своїх працях він уживав терміни «усна історія» і «метод» або «теорія» як взаємозамінні. Визначаючи усну історію як метод, він мав на увазі весь дослідницький процес, до якого входять:
2
Page 3
розроблення програми / вибір мовної спільноти1, проведення інтерв’ю, транскрибування / редагування, остаточне редагування2, використання документів і підготовка кінцевого продукту. Розглядаючи взаємозв’язок історії з фольклористикою, етнолінгвістикою чи діалектологією, Окіхіро наголошував на потребі виявляти певні значення, присутні у свідомості конкретних груп, але не залучені до реконструкції в дослідженнях через відсутність письмових джерел. На його думку, це насамперед стосується спільнот, які взагалі не створювали таких документів або відігравали в їх створенні лише незначну роль, зокрема жінок, представників робітничого класу, етнічних і расових меншин та дописемних спільнот. Їх представляли лише з погляду інших, зовнішніх щодо них спільнот, намагаючись вписати у світогляд цих спільнот. Через це події в їхньому культурному середовищі часто ігнорували, вважали неважливими чи маргінальними, а самі ці групи оцінювали негативно. Тому Окіхіро бачив значний потенціал у дослідженні їхніх усних оповідей про минуле. Методи дослідження, запозичені з етнографії та суміжних дисциплін, відіграють вирішальну роль у процесі дослідження усної історії. На думку Окіхіро, опис усних оповідей про минуле має зосереджуватися на фіксації суспільних змін і на тому, як формувалася суспільна свідомість досліджуваних груп (Okihiro 1981: 43).
У літературі трапляються також визначення, зосереджені переважно на формі комунікації. В одній зі своїх статей Алессандро Портеллі розглядав усну історію як особливий жанр дискурсу, по суті — сукупність різних мовленнєвих жанрів. Цікаво, що автор трактував категорію жанру не абстрактно, а в тісному зв’язку з комунікативною ситуацією. На його думку, сутність усної історії визначається тим, що саме сказано, кому, яким каналом і з яким ефектом. Визначення усної історії тут тісно пов’язане із ситуацією розмови, ініційованої дослідником і вписаної в соціокультурний контекст, а також у спільноту зі специфічними способами комунікації та знаннями про світ (Portelli 1997).
У сучасних соціолінгвістичних і діалектологічних дослідженнях усну історію часто концептуалізують як самостійну наукову дисципліну. Сіммонс та інші стверджують, що її споріднює з лінгвістикою здатність реконструювати знання про людські спільноти — спільна мета усної історії та лінгвістики. Відправним пунктом такої реконструкції є вивчення географічних, історичних, соціальних і мовних подібностей, відображених у мові та тексті. Саме тому архіви усної історії мають особливе значення для лінгвістичних і культурних реконструкцій (Simmons et al. 2025: 273–275).
На думку Каті Роллер, сам текст усної історії, особливо у великих корпусах, що слугують дослідницьким матеріалом, має вирішальне значення як для лінгвіста, так і для дослідника культури (оскільки культуру неможливо реконструювати без мови, і навпаки). Ці корпуси дають змогу виявити локальні, географічні та історичні варіації мови й пов’язані з ними культурні наслідки (Roller 2015).
Наталі Брабер і Даян Девіс зазначали, що соціолінгвісти можуть повторно використовувати архіви усної історії. Великі дані: «вітаємо можливість, яку дає нам архівна усна історія, — картографувати зміни діалекту з часом, порівнюючи голоси старших і молодших людей з тих самих місцевостей, [...] зважаючи на центральну роль усного мовлення та вплив стилів мовлення у сфері усної історії, зосередження на діалекті може бути корисним як для дослідників усної історії, так і для лінгвістів» (Braber and Davies 2016: 98).
1 Термін мовна спільнота дослідник уживав на позначення «тих, хто поділяє мовні символи й моделі артикуляції, а також спільний світогляд і досвід» (Okihiro 1981: 35).
2 Окіхіро чітко розмежовував редагування та остаточне редагування. Перше обмежується створенням транскрипції — дослівного запису висловлювань співрозмовника з урахуванням помилок, пауз, жестів, що супроводжують мовлення, тощо. Під час остаточного редагування цю «сиру» версію транскрипції редакційно опрацьовують, унаслідок чого утворюється цілком новий документ — стандартизований і ближчий до писемної мови (пор. Okihiro 1981: 40–41).
3
Page 4
Єжи Бартмінський спочатку визначив усну історію як «міждисциплінарну діяльність наукового і, ширше, суспільного характеру» (Bartmiński 2008a: 11). Термін «діяльність» був надто загальним, тому з часом визначення було уточнено. За Бартмінським, усна історія — це «організована діяльність наукового, суспільного й культурного характеру, що передбачає записування, збирання та редагування особистих висловлювань (оповідей) — дослідниками, документалістами, журналістами, краєзнавцями тощо — і подальше надання їх широкому колу зацікавлених осіб» (2014: 10). Бартмінський, як і Окіхіро, визнавав процесуальний характер усної історії (записування, архівування, редагування).
Однак у статті 2014 року дослідник із Любліна запровадив нове розрізнення, якого раніше в його працях не було. Він стверджував, що можна говорити про два різні розуміння усної історії. Перше втілено у визначенні, наведеному вище. У цьому підході Бартмінський називав її організованою усною історією. Поряд із нею існує спонтанна усна історія. На думку дослідника, це спонтанна практика оповідання, що веде до формування пам’яті спільноти про її історію (Bartmiński 2014: 10–11). Ці два терміни, запропоновані Бартмінським, позначають цілковито різні поняття. Між ними немає спільного знаменника; дослідник не відносив їх до жодної спільної категорії. Це безпрецедентний підхід — раніше усна історія не слугувала назвою для спонтанних людських висловлювань, а позначала практику їх збирання й аналізу. Залишається питання, чи можна обґрунтувати розрізнення Бартмінським її спонтанного різновиду. На мою думку, це невиправдане множення сутностей. Якщо припустити існування спонтанної усної історії, довелося б вважати її природною когнітивною здатністю людини й відносити її появу аж до витоків людства. Тим часом багато дисциплін давно послуговуються термінами, які можуть успішно замінити спонтанну усну історію — розуміти її і як практику оповідання, і як когнітивну навичку, — наприклад, наратив (про використання цього терміна в усній історії див. Gocoł 2013; 2014). Крім того, існує небезпека, що, одночасно вживаючи обидва визначення, ми однаково називатимемо дослідницький матеріал і його аналіз.
Ідентичність усної історії визначається насамперед її специфічним дослідницьким матеріалом: усними текстами про минуле, які вивчають представники дуже різних галузей. З цієї причини її слід визначати широко — як дослідницькі, суспільні й культурні напрями, що ґрунтуються на записуванні, архівуванні та аналізі або опрацюванні усних текстів про минуле (пор. Gocoł 2016; 2023).
3. ІСТОРИЧНІ ТА АНТРОПОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ
Bartmiński (2014) also emphasised the interdisciplinary nature of oral history. In describing this aspect, he relied primarily on earlier studies by David Dunaway (1996), Richard Dorson (1996), and Donald Ritchie (2003). Ritchie emphasised that memory is the core of oral history3 (2003: 19), while Dunaway and Dorson emphasised the orality of transmission as a link between various research approaches (Dunaway 1996: 9–10; Dorson 1996: 287). The third scholar, in particular, as a folklorist, devoted considerable attention to orality and its role in interpreting accounts of the past. He emphasised that the first contact between folkloristics and oral history occurred only in the 1960s (Dorson 1996: 287).
3 Варто зазначити, що Річі свідомо уникав чіткої класифікації усної історії. Він вважав, що дослідницький процес складний, а використовувані методи дослідження виразно залежать від дослідницьких цілей певної дисципліни. Тому Річі прямо заявляв, що, на його думку, жодне визначення усної історії не зможе по-справжньому охопити те, чим усна історія є насправді. Для дослідника важливим був її зв’язок із пам’яттю, адже він вважав, що з текстів можна виокремити систему значень. Отже, для нього оповіді усної історії були матеріалом, який уможливлював реконструкцію поняттєвої сфери (Ritchie 2003: 19).
4
Page 5
За Данавеєм, сучасна міждисциплінарна форма усної історії формувалася дуже повільно — цей процес завершився лише в 1990-х роках (Dunaway 1996: 10).
Writing about the development of oral history, Dorson (1996) highlighted several significant problems that arose from the greater than before interpenetration of the concepts of collecting, archiving, and analysing oral accounts of the past with various research disciplines, particularly folkloristics. He noted that in the sixties, oral history was viewed primarily through the lens of history and related disciplines. However, folkloristics employed different research methods and pursued goals distinct from those of historiography. Therefore, the scholar distinguished between two research approaches. The first approach, oral elitist history, is based on methods derived from traditionally understood history. Researchers choosing this approach focus primarily on analysing the content of the message, seeking confirmation of historical facts, from which they reconstruct a narrative about the past. Oral elitist history tended toward "elite" history and grand narratives, thus aligning with the most traditionalist trend in oral history (Dorson 1996: 287–291). We can now call this approach historical, as its goal is a relatively objective reconstruction of historical facts (cf. Gocół 2016; 2023). In fact, it is today typical not only of positivist-oriented historiography but also, among others, of journalists striving to fill in the "blank spots" of history (cf. Borowik 2008).
Другий підхід, усна народна історія, тяжів до невеликих наративів, оповідей про місцеву історію й традиції. У центрі його уваги були оповіді «народу». Прихильники цього підходу зазвичай аналізують структуру й мову повідомлення, а також супровідні жести та емоції (Dorson 1996: 287–291). Ларрі Деніелсон (1996) представив подібний погляд на усну історію, приділяючи особливу увагу місцевій історії. Цей підхід можна назвати антропологічним, оскільки в центрі уваги перебувають не історичні факти, а людина, суб’єкт пізнання, а метою діяльності в галузі усної історії є не об’єктивна реконструкція минулого, а реконструкція пам’яті, способів пам’ятати й говорити про власну пам’ять та пам’ять власної соціальної групи (пор. Gocół 2016). Цей підхід ближчий до сучасних методів лінгвістики й культурології, зокрема етнолінгвістики та лінгвістичних студій пам’яті (пор. Niderla 2010; Wójcicka 2014a; Czachur 2017).
In Poland, Piotr Filipkowski (2010) drew on Dorson's division. Dunaway, Dorson and Danielson emphasised the interdisciplinarity of oral history, while Bartmiński pointed out that some oral history projects are situated around trans- or multidisciplinarity, but he did not develop this idea (Bartmiński 2014: 11).
Сучасні діалектологічні та соціолінгвістичні дослідження, що спираються на великі масиви даних, мають виразне антропологічне спрямування. У центрі їхньої уваги завжди перебуває людська спільнота, унікальні характеристики якої можна реконструювати, вивчаючи її мову й культуру, відображені в усних історіях. Добре описані текстові корпуси, доповнені лінгвістично релевантними метаданими, дають змогу, з одного боку, реконструювати регіональне й часове́ розмаїття спільноти, а з іншого — її світогляд. Такі набори даних, що охоплюють різних носіїв діалектних і регіональних форм мовлення, важливі для педагогіки й популяризації знань, а також для внутрішньої комунікації різних соціальних груп, які відрізняються за такими чинниками, як вік, місце проживання, походження, мова, соціальний статус, стать тощо (Roller 2015: 81–82). Через часові зміни мовних і культурних даних набори даних, укладені лінгвістами, можуть слугувати кращим вторинним джерелом для розуміння історії (пор. Braber and Davies 2016: 106, пор. Puri 2025: 122–123). У своїх описах соціолінгвісти більше уваги приділяють тому, що говорить співрозмовник, а також тому, як він чи вона це говорить. Така відмінність у підході робить джерела усної історії цікавими для соціолінгвістики, але текст, укладений соціолінгвістом, може стати якісно новим історичним джерелом (Braber and Davies 2016: 106). Новою метою, що поєднує ці два підходи, може бути реконструкція не лише історії, а передусім самої пам’яті, відображеної в
5
Page 6
linguistic and textual data (Braber 2025). This means that the focus of both disciplines is not so much on history, but on man and the human community.
Залишається запитання: якими були їхні попередні взаємини та що усна історія запозичила з фольклористики, етнолінгвістики й діалектології?
Спостереження дослідників дали змогу виявити кілька точок перетину з лінгвістичними та культурологічними студіями. Найважливіші з них наведено нижче.
4. ТЕКСТУАЛЬНІСТЬ
Дослідницький матеріал фахівця з усної історії — це усний текст про минуле, що має багато специфічних особливостей. Багато з них описали у своїх працях Бартмінський (2008) та італійський дослідник культурології Алессандро Портеллі (пор. 1997; 2003; 2005). Дослідники наголошували, зокрема, на чутності, жестовості, ситуативності, діалогічності, варіативності й минущості таких текстів.
Усні тексти завжди виникають у процесі взаємодії. Усне спілкування пристосоване до діалогічної ситуації. Ми завжди говоримо з кимось — у діалозі формується відношення Я–ТИ. Тому в усних текстах ролі відправника й одержувача чергуються. Хоча висловлювання може набувати форми монологу (як це часто буває з текстами усної історії), воно завжди адресоване комусь (Bartmiński 2008b: 15).
На діалогічну природу текстів усної історії також указував Портеллі. Він зазначав, що одним із типів взаємин, які формуються під час інтерв’ю з усної історії, є діалог між інформантом і дослідником. Однак Портеллі не обмежувався наголошуванням на ролі міжособистісного спілкування у творенні текстів усної історії. Він також звертав увагу на інші взаємини, що впливають на остаточну форму висловлювання. До них належать внутрішньоособистісне спілкування (Я–Я) та соціальне спілкування (Я–ВОНИ). Отже, на остаточну форму тексту впливає не лише діалог із дослідником, а й пам’ять та соціокультурний контекст (Portelli 2003: 72–73; 2005: 2–6).
Тому тексти усної історії можна аналізувати методами конверсаційного аналізу (відношення Я–ТИ), а також використовувати для реконструкції суб’єктивної перспективи окремої людини (Я–Я) і колективу (Я–ВОНИ) (пор. Wójcicka 2016).
Ці текстові маркери відображаються також у великих текстових корпусах і дають змогу реконструювати мовні та ментальні характеристики спільнот (Roller 2015; Braber 2025). Це виявляється в метаописі текстів і реконструкції характеристик спільноти, відображених у мові (Braber and Davies 2016: 99), іноді за допомогою моделей штучного інтелекту (Simmons et al. 2025: 274). Отже, текст і надалі залишається осереддям нових досліджень.
5. НАРАТИВНІСТЬ
Наратив — один із найуживаніших термінів у сучасних гуманітарних дослідженнях. Я не розглядаю визначення цього поняття в окремих дисциплінарних галузях, оскільки вже зробив це в іншій праці (Gocoł 2013: 10–18; див. також Filar 2014: 13–34), виходячи з того, що наратив є цілісним завершеним утворенням у формі смислової описової послідовності, організованої за сюжетом і часом, здатної виконувати пізнавальну функцію та спиратися на когнітивні схеми й сценарії, у яких виявляється суб’єкт (Gocoł 2016: 17–18, пор. Barker 2005: 32–33). Таке розуміння цього терміна є результатом багаторічного аналізу в галузях мовознавства, літературознавства, філософії, соціології та психології.
Alessandro Portelli (2003), Marzena Marczewska (2014), and Anna Niderla (2010) identified narrative as one of the most important features of oral history texts. Historian David Carr (1991) focused not only on narrative patterns but, above all, on the cognitive and social function of stories. This led to historical research turning into linguistics in two
6
Page 7
галузях. По-перше, досліджували не лише зміст текстів, а й їхню структуру. Відповідно, історичні аналізи почали спиратися на здобутки стилістики, текстології та мовознавства. По-друге, історію перестали розуміти винятково як вивчення минулого, а увага перемістилася на текстовий аналіз. Історики, окрім реконструкції послідовності реальних подій минулого, зацікавилися реконструкцією концептуальної сфери — сфери понять оповідачів, трансформації якої виявилися не менш цікавими з погляду історіографії (пор. Carr 1991). Це зблизило історичні дослідження з мовознавчими аналізами (та антропологічним підходом до усної історії), зосередженими на реконструкції елементів концептуальної сфери на підставі текстів, наприклад, на дослідженні мовної картини світу.
Аніса Пурі зазначала, що соціолінгвістичні дослідження зосереджуються не лише на тексті; натомість за допомогою аналізу текстових даних вони прагнуть реконструювати особистий досвід індивіда й спільноти. Описовою категорією, що пов’язує текст із життєвим шляхом, є саме наратив, який дає змогу часово впорядкувати знання про життя за допомогою мовних форм (Puri 2025: 113). За словами Каті Роллер, яка посилається, серед інших, на згадане вище дослідження Боткіна, наративне дослідження дає змогу реконструювати не лише мовні засоби, уживані конкретною спільнотою, а й її досвід, для вираження якого використовували саме цю мову. Унаслідок цього наративи усної історії є цінним джерелом знань для соціолінгвістики, а коли їх опрацьовує діалектолог або соціолінгвіст, вони також можуть стати засобом суспільної освіти (Roller 2015: 74, 78). На думку Брабер і Девіс, зв’язок між спогадами, наративом та ідентичністю є ключовим для сучасних дослідників мови й культури. У цьому підході наративність джерел є ключем до реконструкції пам’яті й суб’єктивного досвіду індивіда, а також ширшого соціального досвіду груп, які послуговуються спільними різновидами навколишньої мови та спільними мовленнєвими моделями, сформованими в історичному контексті й відображеними в пам’яті (Braber and Davies 2016: 99, пор. Braber 2025).
6. СУБ’ЄКТИВНІСТЬ
Bartmiński (2008), Portelli (2003), Niderla (2010), and Marczewska (2014) emphasised the subjectivity of oral history texts. A natural consequence of recognising the narrative nature of historical sources and studies was the exposition of the subject as a superior category, organising the narrative while simultaneously transcending the text and language itself.
Carr (1991) considered the subject who shaped their own narrative of past events to be the decisive factor in determining the specificity of sources about the past. This subject has its own intentions and assigns desired functions to narrative elements. They function within a specific time and social environment, which contributes to the context of their narrative, determining their point of view and the system of values presented in the text. Their statements are shaped by the narrative patterns they select and modify. Moreover, historical narrative was treated as predefined to a certain extent by the empirical experience of the subject (Carr 1991). This view of historical narrative is close to the linguistic-cultural and anthropological approach.
Суб’єкт, розуміний або як homo narrans чи homo loquens, або як категорія, що виходить за межі мови, став центральною категорією етнолінгвістики — як, зрештою, і всіх гуманітарних наук. Саме суб’єкт передає певну картину світу (мовного або мовно-культурного характеру), а на підставі створеного ним тексту реконструюють концептуальну сферу (Filar 2013: 95–104; Bartmiński 2008b: 168; щодо мовно-культурного підходу див. Anusiewicz та ін. 2000).
І в науках про мову й культуру, і в історіографії переважав конструктивістський підхід. Згідно з ним, суб’єкт не лише конструює наратив про минуле, а й власну ідентичність (яку іноді називають наративом ідентичності) або, ширше, суб’єктивність. Змінилося також саме розуміння суб’єкта в мовознавстві з
7
Page 8
так званою другою когнітивною революцією. Бачення репрезентаційного суб’єкта (символічної системи, суб’єкта-свідомості) поступається екологічно-феноменальному підходу, у якому поняття «суб’єкт» охоплює також середовище, яке ці суб’єкти переживають і в якому діють (Muszyński 2008: 80–84). За словами Кріса Баркера, лінгвокультурологічні дослідження суб’єкта зосереджуються на тому, як ми стаємо тими, ким є, як створюємо уявлення про себе як суб’єкта, як ототожнюємося (і встановлюємо емоційний зв’язок) з описом себе як представника певної групи чи категорії (статі, раси, вікової групи) (Barker 2005: 11–12). У цьому підході суб’єкт — не ізольована категорія, а член групи, яка створює свій наратив про життя в межах ширшого дискурсу або дискурсів. Подібно до концепції Карра, між індивідом, який створює наратив про себе, та групою, а також між групою, з дискурсу й ідентичності якої він черпає і якій допомагає співтворити, існує рефлексивний зв’язок.
7. ЗВ’ЯЗОК ІЗ ПАМ’ЯТТЮ
Лінгвістичний і культурологічний аналізи текстів усної історії дедалі більше перетинаються з розвитком лінгвістичних студій пам’яті (пор. Chlebda 2019; Wójcicka 2014a; Czachur 2017). Оскільки наративи за своєю суттю суб’єктивні й виникають у межах соціального дискурсу, визначення їхнього зв’язку з індивідуальною та колективною пам’яттю стало вкрай важливим.
Marta Wójcicka поділила ці підходи на дезінтеграційні та інтеграційні. Перший підхід передбачає, що пам’ять та історія є окремими категоріями, які не мають нічого спільного. Цей погляд поступово витіснили інтеграційні позиції, яких дотримувалися, зокрема, представники «нової історії». Прихильники цього підходу заперечували трактування пам’яті та історії як єдиної категорії або як цілком відокремлених категорій. Натомість вони виходили з того, що пам’ять та історія пов’язані складними багатовимірними відносинами (Wójcicka 2014a: 89–96; 2014b: 24–33, пор. Woźniak 2008).
За словами Katja Roller, мета дослідження з погляду лінгвіста полягає не у відтворенні історичних подій, а у відтворенні пам’яті окремої людини та спільноти — це відображено в корпусі Millennium Memory Bank, який вона досліджувала (Roller 2015: 78). За словами Braber і Davies, пам’ять відображається в наративному стилі та жанрових елементах, як-от насиченість тексту анекдотами, а також у спільних знаннях і мові відправника та отримувача. Це дає змогу відтворити індивідуальну й колективну пам’ять (Braber and Davies 2016: 100, 103).
Оскільки пам’ять безпосередньо недоступна для нас, її аналіз зводиться до вивчення текстів, створених на основі спогадів. Це відкриває ще одну сферу спільних досліджень лінгвістики та усної історії.
8. ПЕРФОРМАТИВНІСТЬ
З огляду на контекстуальну й суб’єктивну природу наративу, необхідно було звернути увагу на його виконання. Історики перестали досліджувати лише зміст повідомлення; важливого значення набув і спосіб його формування. Найдинамічніший розвиток досліджень у цій сфері був пов’язаний з емансипацією усних джерел, що зумовило потребу описати невербальні елементи комунікативної ситуації та їхній вплив на наратив, а отже, необхідність залучення лінгвістичних студій (пор. Morrissey 2003; Roller 2015; Marczewska 2014).
9. ВИСНОВКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ
Як легко помітити, окреслилося коло тем, пов’язаних з усною історією та цікавих з погляду лінгвістичних і культурологічних студій, які можна аналізувати
8
Page 9
через текстологічні, етнолінгвістичні, наративні, комунікативні, концептуальні дослідження або студії пам’яті. Усі ці теми тісніше пов’язані з характеристиками усних текстів про минуле, ніж із будь-якими чітко визначеними рамками усної історії. Можна припустити, що справжнім спільним знаменником цих різноманітних підходів є сам дослідницький матеріал — значно ґрунтовніше охарактеризована галузь, ніж сама усна історія.
Культурологічні студії прагнуть об’єктивно описати культуру певної спільноти, тоді як мовознавчі студії мають на меті багатогранний опис мови. Усередині цих галузей існують різні напрями, зумовлені різноманітністю підходів. Їх об’єднує інтерес до ментальної сфери, що відображає спільні знання про світ, якими володіють члени мовної спільноти. Мовні й текстові дані дають змогу реконструювати ці знання. Саме тут інтерес цих дисциплін перетинається з усною історією. Їхній перший і фундаментальний зв’язок — це сам текст. Усі визначення усної історії зосереджені на усному тексті — його створенні, записі та опрацюванні. Цей унікальний дослідницький матеріал є джерелом мовних даних, що дають змогу реконструювати картину світу певної спільноти. До субдисциплін, які особливо зосереджені на цій особливості, належить текстологія (вивчення текстів з мовознавчого погляду), а також напрями, що реконструюють із текстів певну картину світу та характеристики конкретної спільноти. Наративність упорядковує мовні й текстові дані, пов’язує їх із часовою послідовністю та надає їм історичного контексту. Тому вона має ключове значення для реконструкції спільних знань і групової ідентичності. З цієї причини на неї спираються субдисципліни, що реконструюють особливості певних груп: соціальних (соціолінгвістика), регіональних (діалектологія) або групових (фольклористика). У центрі уваги мовознавства й культурології перебуває суб’єкт — як індивідуальний (людина, що говорить), так і колективний (група зі спільними характеристиками). Їхній образ можна реконструювати на основі мовних і текстових даних, що становить особливий інтерес для антропології — як мовної, так і культурної. На основі текстів усної історії реконструюють спогади окремих людей і груп. Це може бути важливим не лише для студій пам’яті, а й для субдисципліни на перетині мовознавчих і культурологічних студій, а саме етнолінгвістики, мета якої — реконструювати картину світу групи. Усі ці дисципліни цікавляться перформативністю та конкретною комунікативною ситуацією, у якій створюється усний текст. Перформативність доповнює сукупність характеристик, типових для усної історії, оскільки діалог породжує сам текст, який стає дослідницьким матеріалом. Перформативність пов’язана зі специфічними методами польової роботи, характерними для мовознавчих і культурологічних студій. Основні теми, що пов’язують усну історію з цими дисциплінами та їхніми субдисциплінами, показано на схемі.
9
Page 10
Схема. Теми, пов’язані з усною історією та субдисциплінами мовознавчих і культурологічних студій
REFERENCES
Anusiewicz Janusz, Dąbrowska Anna, Fleischer Michael 2000: Językowy obraz świata i kultura. Projekt koncepcji badawczej [Linguistic Worldview and Culture: Research Concept Design]. – Język a Kultura 13, 11–44.
Barker Chris 2005: Studia kulturowe. Teoria i praktyka [Cultural Studies: Theory and Practice], tłum. A. Sadza, Kraków: Wydawnictwo UJ.
Bartmiński Jerzy 2008a: O wartościach słowa mówionego [About the Values of the Spoken Word]. – Historia mówiona w świetle etnolingwistyki, red. S. Niebrzegowska-Bartmińska, S. Wasiuta, Lublin: Polihymnia, 9–16.
Bartmiński Jerzy 2008b: Polifoniczność tekstu czy podmiotu? Podmiot w dialogu z samym sobą [Polyphony of the Text or the Subject? The Subject in Dialogue with Itself]. – Podmiot w języku i kulturze, red. J. Bartmiński, A. Pajdzińska. Lublin: Wydawnictwo UMCS, 161–184.
Bartmiński Jerzy 2014: Historia mówiona – interdyscyplinarna i wieloaspektowa [Oral history – Interdisciplinary and Multifaceted]. – Historia mówiona w świetle nauk humanistycznych i społecznych, red. S. Niebrzegowska-Bartmińska, J. Szadura, M. Szumiło, przy udziale J. Kłapcia, Lublin: Wydawnictwo UMCS, 9–24.
Borowik Czesława 2008: Audiowizualna epoka [Audiovisual Era]. – Historia mówiona w świetle etnolingwistyki, red. S. Niebrzegowska-Bartmińska, S. Wasiuta, Lublin: Polihymnia, 31–34.
Botkin Benjamin 1945: Lay My Burden Down: A Folk History of Slavery, Chicago: Chicago University Press.
Braber Natalie 2025: The role of memory and language in oral histories. – Linguistics and Oral History: Towards an Interdisciplinary Approach, ed. Ch. Fitzgerald, London: Bloomsbury Academics, 5–24. DOI: https://doi.org/10.5040/9781350458260.ch-1.
10
Page 11
Braber Natalie, Davies Diane 2016: Using and creating oral history in dialect research. – Oral History 44(1), 98–107.
Burke Peter 2004: History and Folklore: A Historiographical Survey. – Folklore 115, 133–39.
Carr David 1991: Time, Narrative, and History, Bloomington–Indianapolis: Indiana University Press.
Chlebda Wojciech 2019: O wyzwaniach i zadaniach pamięcioznawstwa lingwistycznego [On the Challenges and Tasks of Linguistic Memory Research]. – LingVaria 14(28), 147–164. DOI: https://doi.org/10.12797/LV.14.2019.28.10.
Czachur Waldemar 2017: Lingwistyka pamięci. Założenia, zakres badań i metody analizy [Linguistics of Memory. Principles, Questions and Method]. – Pamięć w ujęciu lingwistycznym. Zagadnienia teoretyczne i metodyczne, red. idem. Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 7–55.
Danielson Larry 1996: The Folklorist, the Oral Historian, and Local History. – Oral History: An Interdisciplinary Anthology, eds. D. K. Dunaway, W. K. Baum, 2nd ed, Lanham: AltaMira Press, 187–198 [original work 1980: Oral History Review 8, 62–72].
Dorson Richard 1996: The Oral Historian and the Folklorist. – Oral History: An Interdisciplinary Anthology, eds. D. K. Dunaway, W. K. Baum, 2nd ed, Lanham: AltaMira Press, 283–291 [original work 1972: Selections from the Fifth and Sixth National Colloquia on Oral History, Held at Asilomar Conference Grounds, Pacific Grove, California, November 13–16, 1970, and Indiana University, Bloomington, Indiana, October 8–10, 1971, eds. P. D. Olch, F. C. Pogue, New York: Oral History Association, 40–49].
Dunaway David K. 1996: Introduction: The Interdisciplinarity of Oral History. – Oral History: An Interdisciplinary Anthology, eds. D. K. Dunaway, W. K. Baum, 2nd ed, Lanham: AltaMira Press, 7–22.
Filar Dorota 2013: Narracyjne aspekty językowego obrazu świata. Interpretacja marzenia we współczesnej polszczyźnie [Narrative Aspects of the Linguistic Worldview: Interpreting Dreams in Contemporary Polish], Lublin: Wydawnictwo UMCS.
Filar Dorota 2014: Narracyjność w badaniach interdyscyplinarnych a kategorie narracyjne w semantyce [The Category of Narrative in Interdisciplinary Research and in Semantics]. – Narracyjność języka i kultury, red. D. Filar, D. Piekarczyk, Lublin: Wydawnictwo UMCS, 13–34.
Filipkowski Piotr 2010: Historia mówiona i wojna. Doświadczenie obozu koncentracyjnego w perspektywie narracji biograficznych [Oral History and the War. Concentration Camp Experience in Biographical Narratives’ Perspective], Wrocław: Fundacja na Rzecz Nauki Polskiej.
Gocół Damian 2013: Historia mówiona w świetle teorii narracji [Oral History in the Light of Theory of Narrative]. – Tekst – kontekst – intertekst, red. J. Szadura, A. Kowalska, O. Kielak, Lublin: Polihymnia, 261–274.
Gocół Damian 2014: Odkrywanie narracyjnej tożsamości w relacjach historii mówionej (na przykładzie narracji Haliny Górskiej) [Discovering Narrative Identity in Oral History Accounts (Based on the Narrative of Halina Górska)]. – Historia mówiona w świetle nauk humanistycznych i społecznych, red. S. Niebrzegowska-Bartmińska, J. Szadura, M. Szumiło, przy udziale J. Kłapcia, Lublin: Wydawnictwo UMCS, 121–132.
11
Page 12
Gocół Damian 2016: Linguists towards Oral History Texts. Changes within the Meaning of the Term and Research Possibilities. – Acta Humana 7, 47–61. DOI: https://doi.org/10.17951/ah.2016.7.47.
Gocół Damian 2023: Historia mówiona: geneza, rozwój, koncepcje [Oral History: Genesis – Development – Conceptions], Lublin: Wydawnictwo UMCS.
Marczewska Marzena 2014: Językoznawca wobec oral history [The Linguist and Oral History]. – Historia mówiona w świetle nauk humanistycznych i społecznych, red. S. Niebrzegowska-Bartmińska, J. Szadura, M. Szumiło, przy udziale J. Kłapcia, Lublin: Wydawnictwo UMCS, 133–148.
Morrissey Charles 2003: On Oral History Interviewing. – The Oral History Reader, eds. R. Perks, A. Thomson, new ed., London–New York: Routledge–Taylor & Francis Group, 107–113 [original work 1970: – Elite and Specialised Interviewing, ed. L. A. Dexter, Evanston: Northwestern University Press, 109–118].
Muszyński Zbysław 2008: Koncepcja podmiotu w kognitywistyce [The Concept of the Subject in Cognitive Science]. – Podmiot w języku i kulturze, red. J. Bartmiński, A. Pajdzińska, Lublin: Wydawnictwo UMCS, 73–86.
Niderla Anna 2010: Historia mówiona a etnolingwistyka [Oral History and Ethnolinguistics]. – Etnolingwistyka 22, 13–27.
Okihiro Gary Y. 1981: Oral History and the Writing of Ethnic History: A Reconnaissance into Method and Theory. – The Oral History Review 9, 27–46.
Pelcowa Halina 2014: Ocalić od zapomnienia – historia mówiona w pracy dialektologa [Saving from Oblivion – Oral History in the Work of a Dialectologist]. – Historia mówiona w świetle nauk humanistycznych i społecznych, eds. S. Niebrzegowska-Bartmińska, J. Szadura, M. Szumiło, przy udziale J. Kłapcia, Lublin: Wydawnictwo UMCS, 269–282.
Portelli Alessandro 1997: Oral History as a Genre. – Narrative and genre, eds. M. Chamberlain, P. Thompson, London–New York: Routledge, 23–45.
Portelli Alessandro 2003: What Makes Oral History Different. – The Oral History Reader, eds. R. Perks, A. Thomson, new ed., London–New York: Routledge–Taylor & Francis Group, 63–74 [original work 1979: Sulla specificità della storia orale – Primo Maggio 13, 54–60; reprinted from 1991: The Death of Luigi Trastulli and Other Stories: Form and Meaning in Oral History, Albany: State University of New York Press, 45–58].
Portelli Alessandro 2005: A Dialogical Relationship: An Approach to Oral History, „Expressions Annual”, 1–8. https://pdf4pro.com/view/a-dialogical-relationship-an-approach-to-oral-lecf c5.html (retrieved: May 20, 2020).
Puri Anisa 2025: Oral History and Linguistics: Exploring Connections. – Studies in Oral History 47, 106–130.
Ritchie Donald 2003: Doing Oral History: A Practical Guide, 2nd ed, New York: Oxford University Press.
Roller Katja 2015: Towards the 'Oral' in Oral History: Using Historical Narratives in Linguistics. – Oral History 43(1), 73–84.
Simmons Matthew F. et al. 2025: A Meeting of Two Worlds—Oral History and Linguistics: Partnerships, Perplexities, and Potentialities in Researching African American Language. – The Oral History Review 52(2), 273–298. DOI: https://doi.org/10.1080/00940798.2025.2536129.
12
Page 13
Watts Linda S. 2007: Oral History. – Eadem, Encyclopedia of American Folklore, New York: Facts on File, 293–294.
Woźniak Marek 2008: Pamięć a historia. Pamięć miejsca – miejsce pamięci [Memory and History. Memory of Place – Place of Memory]. – Pamięć i miejsce. Doświadczenie przeszłości na pograniczu, red. D. Staszczyk, A. Szymańska, Chełm: Państwowa Wyższa Szkoła Zawodowa, 51–62.
Wójcicka Marta 2014a: Historia mówiona – między historią a pamięcią [Oral History – Between History and Memory]. – Historia mówiona w świetle nauk humanistycznych i społecznych, red. S. Niebrzegowska-Bartmińska, J. Szadura, M. Szumiło, przy udziale J. Kłapcia, Lublin: Wydawnictwo UMCS, 89–105.
Wójcicka Marta 2014b: Pamięć zbiorowa a tekst ustny [Collective Memory and Oral Text], Lublin: Wydawnictwo UMCS.
Wójcicka Marta 2016: Tożsamość w procesie komunikacji [Identity in the Communication Process]. – Artes Humanae 1, 55–67. DOI: https://doi.org/10.17951/artes.2016.1.55.
DAMIAN GOCÓŁ
ORAL HISTORY TOWARDS LINGUISTIC AND CULTURAL STUDIES
Summary
I will begin my review of the state of oral history research within linguistics and cultural studies by examining how the term is understood by representatives of linguistics, ethnolinguistics, and folklore studies.
In this paper, I will focus on the definitional and methodological proposals put forward by, among others, Jerzy Bartmiński, Linda Watts, Gary Okihiro, Dawid Dunaway, Donald Ritchie, Richard Dorson, Alessandro Portelli, Katja Roller, Natalie Braber, Diane Davies, Anisa Puri, Matthew F. Simmons, and David Carr. This will allow me to determine the relationship between these disciplines and oral history. Next, by analyzing specific methods derived from these fields of knowledge and applied to oral history, I will determine whether the definitions developed within linguistics and cultural studies reflect the actual state of research and which linguistic methods are applicable in the field of oral history.
A certain range of themes related to oral history is emerging, interesting from the perspective of linguistic and cultural studies, such as textuality, narrativity, subjectivity, the relationship with memory, performativity. However, all these themes are more clearly linked to the characteristics of oral texts about the past than to any precisely defined framework of oral history. One could hypothesize that what truly unites the various approaches is the research material itself – a much more thoroughly characterized one than oral history itself.
