LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXVII (1988)

LIETUVIŲ KALBA IR BILINGVIZMAS

ЛАЙМА ГРУМАДЕНЕ

СОЦІОЛІНГВІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛИТОВСЬКОГО МОВЛЕННЯ ВІЛЬНЮСЦІВ: КОНСОНАНТИЗМ І АКЦЕНТУАЦІЯ¹

I. Консонантизм

Консонантизм литовського мовлення вільнюсців варіює переважно у трьох випадках: 1) порушуються деякі вимоги стандартної литовської мови щодо палаталізації приголосних, 2) іноді асиміляція приголосних зумовлена не фонетичними, а морфологічними обставинами, 3) трапляються випадки елізії приголосного j.

М’якість приголосних залежить як від їхньої природи, артикуляційних властивостей, так і від звукової системи говірки чи ідіолекту загалом (пор. Urbanavičiūtė, 1978; Zinkevičius, 1966, p. 153–170). З акустичного погляду найм’якше приголосні вимовляються перед довгими напруженими голосними переднього ряду, особливо перед голосним високого підняття [iː]. Оскільки, як уже було зазначено під час аналізу вокалізму мовлення вільнюсців, посилюється тенденція вимовляти довгі голосні дещо менш напружено, то, зрозуміло, зменшується й м’якість приголосних. З артикуляційного погляду приголосні особливо палаталізуються перед голосними заднього ряду. Оскільки мовленню вільнюсців властива також певна делабіалізація голосних заднього ряду, м’які приголосні перед ними мали б бути особливо м’якими, тобто з акустичного погляду мати дуже високий тембр, але найчастіше цього не спостерігається, особливо в ненаголошеному складі. Очевидно, артикуляція ненапружено вимовлюваних голосних, що вимагає менших зусиль, зумовлює також легший шлях до меншої палаталізації приголосних. Тому можна було б констатувати, що в мовленні вільнюсців помітна тенденція до меншої палаталізації м’яких приголосних.

Одна з особливостей консонантизму литовської мови, його синтагматики, — регресивна палаталізація груп приголосних. У мовленні вільнюсців, особливо на межах морфем, трапляється багато випадків ігнорування цього правила.

Вимова периферійних мовних елементів — іншомовних слів — щодо палаталізації особливо неоднорідна. У цій статті про це йдеться тому, що з погляду частотності вживання багато таких слів посідають далеко не периферійне місце, є дуже помітними, і їх постійно більшає. Крім того, потрібно з’ясувати, яка модель утверджується і як адаптуватимуться майбутні слова. Це не лише проблема alto, valso тощо.

Соціолінгвістична змінна груп приголосних перед Vⁱ або V^u. Не в усіх говірках однакові особливості регресивної палаталізації груп приголосних (пор. Girdenis, Piročkinas, 1978, p. 25). У багатьох випадках, коли на початку або всередині групи є k, g, а часто також p, b, m, згадані приголосні в цих групах не палаталізу-

¹Продовження. Опис методів дослідження розмовного литовського мовлення вільнюсців та аналіз вокалізму див.: Lietuvių kalbotyros klausimai: Kalbų kontaktai Lietuvos TSR. V., 1983. T. 23. P. 62–101.

132

lizuojami (Zinkevičius, 1966, p. 157). Tarmėse pasitaiko ir išimčių, o bendrinės kalbos reikalavimai gana griežti (plg. Vitkauskas, 1985).

У литовському мовленні віленців приголосні k, g, p, b, m у збігах приголосних практично майже ніколи не пом’якшуються. Загалом є тенденція палаталізувати лише останній приголосний збігу, якщо він опинився перед голосними переднього ряду, або лише м’який приголосний перед голосними заднього ряду, наприклад: [l’p’t’] або [lpt’] — [ȧl’.pt’i] або [ȧl.pt’i] ‘alpti’, [ž’v’] або [žv’] — [ūž’v’ir’ę] або [ūžv’ir’ę] ‘ūžvirė’, [ks’ t’] або [kst’], [s’n’] або [sn’] — [aukš’t’es’n’is], [aukšt’esn’is], [aukš’t’es’n’is], [aukšt’esn’is] ‘aukštesnis’, [t’pl’] або [tpl’], [š’t’] або [št’] — [at’pl’ę̇š’t’i], [atpl’ę̇š’t’i], [at’pl’ę̇š’t’i], [atpl’ę̇š’t’i] ‘atplėšti’, [n’v’] або [nv’] — [r’ei.n’v’in’is] або [r’ei.nv’in’is] ‘reinvinis’ тощо. Попередні дослідження мовлення віленських школярів показують, що збіги з двох приголосних не палаталізуються у 17% випадків, а з трьох-чотирьох — у 43% випадків (Pakerys, 1971, p. 7).

Під час соціолінгвістичного аналізу литовського мовлення віленців палаталізацію груп приголосних намагалися досліджувати як соціолінгвістичні змінні, що становлять сукупність реалізацій збігів приголосних з останнім м’яким приголосним. Скорочено їх позначали як (C’C’V’ або C’C’Vù), де C’C’ — збіги двох, трьох і більше приголосних, V’ — будь-який голосний переднього ряду, Vù — голосний заднього ряду, що зазнав переднього зсуву, v — «або». Шкала змінної має лише два значення: палаталізований збіг і непалаталізований збіг. Результати дослідження слід оцінювати обережно, оскільки, щоб урахувати важливіші, на нашу думку, чинники, довелося піти на певні поступки. Збіги вважали палаталізованими в усіх випадках, коли м’яко вимовлялися принаймні два їхні приголосні, тобто всі палаталізовані двочленні збіги; для три- й чотиричленних збігів було достатньо двох палаталізованих приголосних, навіть не суміжних, наприклад [ȧl.’ks-n’is] ‘alksnis’ фіксується як палаталізована вимова збігу приголосних.

Було поставлено за мету спробувати дослідити залежність варіювання соціолінгвістичної змінної (C’C’V’ або C’C’Vù) не лише від соціальних (освіта, C), соціально-демографічних (вік, A) і контекстно-стильових (B) чинників, а й оцінити, чи частіше на межах морфем, особливо в префіксах і складних словах, трапляються випадки, коли регресивна палаталізація не відбувається.

Після розшифрування записів магнітофонних інтерв’ю з віленцями підрахували, що приблизно половина досліджуваних збігів приголосних палаталізується, а приблизно половина — ні.

З рис. 1 видно, що пом’якшення гомоморфемних і гетероморфемних збігів приголосних не відрізняється або майже не відрізняється (пор. довірчі інтервали). Варіювання цієї соціолінгвістичної змінної неможливо чітко схарактеризувати ані зі стилістичного, ані зі стратифікаційного погляду, хоча статистично значущою є частіша поява палаталізованих варіантів змінної в мовленні середнього покоління (A₂), особливо порівняно з мовленням молодшого покоління (A₃), у якому часто палаталізується лише третина потенційних збігів. У мовленні контрольної групи дикторів і акторів (C₃) переважає вимова палаталізованих варіантів. Мабуть, із певними застереженнями соціолінгвістичну змінну (C’C’V’ або C’C’Vù) можна було б вважати стратифікаційною: чутливою до чинника віку.

133

Гомоморфемні збіги Гетероморфемні збіги B₁ B₂ B₁ B₂ A₁C₁ = 34 ÷ 52 43 ÷ 61 36 ÷ 58 27 ÷ 53 A₁C₂ = 30 ÷ 46 54 ÷ 70 35 ÷ 55 38 ÷ 62 A₂C₁ = 44 ÷ 60 50 ÷ 64 37 ÷ 59 48 ÷ 74 A₂C₂ = 49 ÷ 67 52 ÷ 70 36 ÷ 58 48 ÷ 72 A₃C₁ = 21 ÷ 37 35 ÷ 51 21 ÷ 41 26 ÷ 52 A₃C₂ = 22 ÷ 40 42 ÷ 60 20 ÷ 40 28 ÷ 52 C₃ = 79 ÷ 95 82 ÷ 98 69 ÷ 91 60 ÷ 86

A — віковий чинник; A₁ — старше покоління, A₂ — середнє, A₃ — молодше; B — чинник контекстних стилів; B₁ — розмова, B₂ — читання; C — чинник освіти; C₁ — група з нижчим рівнем освіти, C₂ — група із середнім рівнем освіти, C₃ — група високоосвічених людей.

Рис. 1. Розподіл палаталізованих варіантів (C’C’VᵢC’C’Vᵘ) (дані записів зв’язного мовлення)

Тексти, використані для дослідження (C’C’Vᵢ або C’C’Vũ), недостатньо докладні для всебічного аналізу процесів палаталізації збігів приголосних; у них могли й не трапитися деякі рідкісніші збіги приголосних.

З’ясовуючи соціолінгвістичну норму вживання цієї змінної, дослідники намагалися розпитувати інформантів. Можна лише зробити висновок, що соціолінгвістична норма вживання цієї змінної не усвідомлюється, тобто інформанти не помічають (або майже не помічають) варіювання (C’C’Vᵢ або C’C’Vũ) ані у власному мовленні, ані в мовленні інших. Можливо, саме тому згадана соціолінгвістична змінна є «нечутливою» до контекстних стилів.

Виявлено тенденцію не палаталізувати збіги приголосних у двох випадках: 1) на стику компонентів складних слів, наприклад: [aŋ.kštp’ip’ir’is] ‘aŋkštpipiris’, [l’ėbž’ėž’ėj] ‘lėpžiedžiai’, [s’k’ė.sv’ė’jis] або [sk’ėr.sv’ė’jis] ‘skersvėjis’, [tũ-kstantm’et’is] ‘tūkstantmetis’ тощо; 2) коли збіг приголосних не зазнає асиміляції, наприклад: [išsk’ír’t’i] або [išsk’irt’į] ([išsk’irt’i]) ‘išskirti’, [uʂʂ’ũr.’pt’i] або [uʂʂ’ũr.pt’i] ‘užsiurbti’, [pũž’ž’il’is] або [pũž’il’is] ‘pušžilis’ тощо.

Палаталізація приголосних на межі слів. У нормативній литовській мові наприкінці слова вимовляються тверді приголосні. У багатьох діалектах, після скорочення слова, залишаються

134

minkštieji priebalsiai (Zinkevičius, 1966, p. 169–170). Toks tarmiškas žodžio galo priebalsių minkštinimas vilniečių kalboje nėra dažnas. Mokinių kalboje fiksuota 1–25% tokių atvejų (Pakerys, 1971, p. 7). Šis klausimas 1939 m. platintoje lietuvių Tarybos anketoje dar buvo diskutuojamas (Tarties anketa, 1939, p. 64).

У зв’язному, особливо швидкому, мовленні віленці, не пом’якшуючи кінцеві приголосні слова, змінюють і вокалізм на початку наступного слова, тобто замість голосних переднього ряду i, e вимовляють своєрідні алофони середнього ряду [ы], [э], наприклад: [kám ėr’z’in’i] ‘kám ėrzini’, [kàt bм.tum] або без асиміляції [kàd bм.tum] ‘kad imtum’, [jæunám išman’it’i] ‘jaunám išmanýti’ тощо. Особливо часто такі випадки трапляються, коли перше слово стає проклітикою, наприклад: [t’æn_эl’l’ė:s] ‘ten eilės’, [kat bм.tum] або [kàd bм.tum] ‘kad imtum’ тощо.

У розшифрованих записах розмов ці факти траплялися в мовленні багатьох інформантів, але статистично їх опрацювати не вдалося.

В анкеті суб’єктивного оцінювання власного мовлення було наведено три приклади, у яких пом’якшення кінцевих приголосних першого слова варіює так, що може змінюватися вокалізм на початку другого слова. Тому віленців запитували, чи, на їхню думку, вони вимовляють kad eitum, ten eilės, kam erzini, чи kad eitum, ten eilės, kam erzini. Дослідження цього питання за допомогою анкети не є надійним. Тому той факт, що лише троє респондентів (один із групи акторів і дикторів та по одному представнику старшого й середнього поколінь) зазначили, що в таких випадках, як kam erzini тощо, у другому слові вони вимовляють э, а не e, слід пояснювати тим, що респонденти відчувають: наприкінці слова вони зазвичай вимовляють не тверді приголосні. (Можливо, недарма побоювалися, що відповіді на анкети будуть ненадійними вже лише через те, що багато хто уникатиме незвичного написання з э, bl?) Респонденти зазначили, що вимовляють однаково в усіх трьох випадках, не виокремлюючи жодного, — це вже модель вимови.

Сполуку слів kam erzini було включено до програми цілеспрямованого інтерв’ю: у контекстуальному стилі B₂, тобто читаючи зв’язний текст, цю сполуку вжив кожен інформант. Так було створено можливість порівняти суб’єктивне оцінювання власного мовлення з об’єктивними мовними фактами тих самих інформантів. Цього разу результати істотно відрізнялися: 43% представників старшого, 38% середнього та 52% молодшого покоління у другому слові вимовляли [э], а не [e]. І все ж таку одностайність поглядів респондентів, зафіксовану в анкеті, можна пояснити тим, що абсолютна більшість віленців усвідомила таку норму — узгоджувати вимову кінцевих приголосних слова з вимовою наступного за ним слова, хоча цієї норми дотримуються не завжди.

Вимова твердих приголосних наприкінці слова ще не обов’язково свідчить про появу алофонів [ы], [э] у згаданих позиціях, але стиль allegro неминуче сильніше впливає на навколишні звуки, ніж стиль lento, оскільки, коли паузу між словами скорочено до мінімуму, голосні переднього ряду після твердих приголосних змінюються (пор. Кальнынь, Масленникова, 1981, с. 30).

Факти мовлення віленців свідчать, що сполуки слів, вимовлені не у фразовому наголосі й без виразнішої паузи, у яких перше слово закінчується на приголосний, а друге починається з голосного переднього ряду (іноді й тоді, коли починається з м’якого приголосного), усе ж трактуються як дві окремі одиниці, тобто намагаються фіксувати межі слів. Саме тому кінцеві приголосні першого слова вимовляються твердо (і, до речі, досить часто), навіть коли перше слово є виразною проклітикою. Те, як змінюється артикуляція голосних на початку наступного слова

135

залежить від того, чи консонантизм ідіолекту взагалі сильно палаталізований, чи ні: імовірність появи алофонів [ь], [э] велика тоді, коли палаталізація приголосних загалом не є сильною.

У мовленні віленців іноді чути своєрідний гортанний змичний звук, коли намагаються вимовити твердо кінцеві приголосні слова й зберегти незміненими голосні переднього ряду на початку наступного слова, наприклад: [kad ‘ėi.tum] ‘kad eitum’, [kám ‘im’i] ‘kám imi’ тощо.

Палаталізація приголосних у словах нелитовського походження. Питання палаталізації приголосних у словах нелитовського походження в позиціях, де за правилами литовської мови мають вимовлятися тверді приголосні, досі залишається дискусійним навіть під час кодифікації літературної мови (пор. Pupkis, 1981; Pupkis, Pakerys, 1976; Vitkauskas, 1985; Pakerys, 1986). Рідко вимовляють тверде l у словах altas, pulsas, valsas, kultas, проте дедалі більше поширюється вимова дуже схожих із лінгвістичного погляду слів із твердим l: filmas, kultūra, paltas. Це не нова проблема: вимову слів такого типу досліджували й в анкеті з вимови 1939 року.

У діалектах вимова l у збігах приголосних, де l опиняється перед твердими приголосними, у словах нелитовського походження варіює, але вимова м’якого l’ є дуже поширеним явищем (Zinkevičius, 1966, p. 157–158).

В анкеті суб’єктивного оцінювання мовлення було наведено три такі приклади: чи вимовляють респонденти filmas, kultūra, paltas, чи filbmas, kultūra, palbtas.

На рис. 2 показано, як, за даними анкет суб’єктивного оцінювання мовлення, розподіляється вимова твердого l у словах нелитовського походження залежно від соціальних і соціально-демографічних параметрів. Варто зазначити, що вживання кожного з наведених прикладів також різниться. Про вживання м’якого l’ у слові kultūra частіше повідомляли лише представники старшого покоління (42–80%); представники інших поколінь, особливо освіченіші, найчастіше зазначали, що вживають тверде l у слові kultūra. Криві для слів filmas і paltas на тому самому графіку розташовані досить подібно: тут, навпаки, менш освічені

Рис. 2. Вживання твердого l у словах нелитовського походження filmas (1), kultūra (2), paltas (3) (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

Рис. 3. Вживання м’якого l у словах нелитовського походження alchemikas (1), buhalteris (2), algebra (3) (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

респонденти вказали більше випадків уживання твердого l (у слові filmas максимум становить 60%, paltas — 43%). Цікаво, що навіть контрольна група акторів і дикторів зазначила, що вимовляє тверде l у слові paltas лише в 47% випадків.

136

У мовленні школярів Вільнюса близько 1970 року в мінімальних парах вживалося 33% палаталізованих l’ (Pakerys, 1971, p. 7).

Очевидно, на закріплення варіантів значною мірою впливає також рекомендація мовознавців. Безперечно, у таких випадках дуже важливими є приклади контактних мов і сформовані традиції (пор. Kasiulis, 1963), але історія слова filmas свідчить і про інше. Старше покоління ще вживало (нині вже вкрай рідко) також запозичену з німецької мови форму цього слова жіночого роду filma. Після війни досить швидко закріпилася форма чоловічого роду. Можливо, той факт, що це слово певний час було лінгвістично маркованим, тобто люди свідомо обирали, форму якого роду вживати, сприяв і швидшому поширенню твердого l’ у цьому слові.

В анкеті суб’єктивного оцінювання мовлення було наведено також три приклади, у яких може варіюватися вимова твердого й м’якого l’, хоча норми літературної мови передбачають лише м’який варіант: це alchemikas, buhalteris, algebra (результати див. на рис. 3). Цікаво, що рис. 2 і 3 дещо схожі: слово algebra, як і слово kultūra, представники середнього й молодшого поколінь цілковито «відмежовують» від інших подібних слів. Вимова слів alchemikas і buhalteris особливо відхиляється від норм літературної мови: навіть у групі акторів і дикторів у середньому вживається менш як (або приблизно) 50% м’яких l’; чинник освіти несуттєвий; молодь особливо схильна до депалаталізації l’ у словах alchemikas і buhalteris (зазначено 11—38% м’яких l’). За даними A. Pakeris (1971, p. 7), школярі Вільнюса в зазначених випадках депалаталізують l’ у 41% слів.

Суб’єктивні мовні факти (відповіді респондентів на анкети) порівняли з об’єктивними мовними даними тих самих інформантів: у зв’язному тексті, який під час інтерв’ю прочитали всі інформанти, були також слова filmas і algebra. Порівняння показало, що представники середнього й молодшого поколінь в анкетах загалом указали на реальне вживання, тоді як представники старшого покоління значно «прикрасили» його — абсолютна більшість уживала форми [f’1.l’ma] ‘filmą’ і [ā.lg’ebra] ‘algebra’. Можливо, це своєрідний прояв свідомої корекції, адже для деяких представників старшого покоління було актуальним «позбутися» польського [u] замість вимови l’ (пор. Vilniaus krašto…, 1940, p. 5).

Отже, і об’єктивні, і суб’єктивні мовні факти показали, що вільнюсці дуже вагаються, обираючи норми вимови нелитовських слів, і не схильні застосовувати в цих випадках загальні правила сполучення звуків литовської мови. Особливо переконливо це засвідчують мовні факти групи акторів і дикторів. З іншого боку, те, що вимова деяких нелитовських слів у мовленні вільнюсців помітно відрізняється від вимови інших слів подібної моделі, свідчить про значну роль не лише об’єктивних, а й суб’єктивних чинників мовного розвитку (таких як кодифікація, перетворення форми на визнану й престижну; виразні зміни форми на одному рівні можуть створювати сприятливі умови для зміни форми на іншому рівні; прикладом є слово filmas).

Явища депалаталізації. У літовській літературній мові лише зрідка висувалися вимоги депалаталізувати приголосні перед e у нелитовських словах (коли розрізняють два варіанти вимови цього голосного — у литовських і нелитовських словах) (пор. Vaitkevičiūtė, 1964; Katiliūtė, 1965).

137

У діалектах закономірності депалаталізації майже всіх приголосних значно варіюються. Явища депалаталізації в запозиченнях у діалектах особливо різноманітні (див. Zinkevičius, 1966, p. 158–169; Urbanavičiūtė, 1978).

У розмовах із вільнюсцями було зафіксовано випадки повної й часткової депалаталізації приголосних (і африкат) š, ž, dž, r у таких литовських словах: [š́i.tas] ‘šitas’, [ž́i.notʹa] ‘žinote’, [žovʹiˈkla] ‘džiovykla’, [raikʹėj́o] ‘reikėjo’ тощо. Цю особливість помічено як факультативну лише в мовленні старшого покоління. П’ятеро представників цього покоління депалаталізували у своєму мовленні приголосні практично в усіх потенційних випадках. Усі ці інформанти були пов’язані або з тими діалектами, у яких діють правила депалаталізації тих чи інших приголосних (східні верхньолітовські вільнюські та частина південних верхньолітовських), або на них могла вплинути польська мова, якою вони довго й інтенсивно користувалися. У мовленні двох інформантів середнього покоління й одного інформанта молодшого покоління, родичів згаданих п’ятьох представників старшого покоління, спостерігалася лише часткова депалаталізація. Такі приголосні вимовлялися твердо або майже твердо, але голосні після них, ніби через появу якогось вставного звука між приголосним і голосним, вимовлялися так, наче йшли після м’якого приголосного.

Tikriausiai reikėtų sutikti su Urbanavičiūtės (1978, p. 75) siūloma šio reiškinio interpretacija ir priebalsių depalatalizaciją vilniečių kalboje laikyti ilgo ir intensyvaus lenkų kalbos vartojimo pasekme, nes lenkų kalba vienais atvejais galėjo aktyvinti tarmių interferenciją, o kitais – apskritai žadinti polinkį depalatalizuoti kai kuriuos priebalsius.

У нелитовських словах приголосні депалаталізуються набагато частіше, ніж у литовських. Так вимовляють люди різного віку, але найчастіше — старші. Приголосні досить часто депалаталізуються (іноді сильніше, іноді слабше) у таких словах: [č́e.xas] ‘čekas’, [t́e.xnʹika] ‘technika’, [ž́elʹe] ‘želė’, [ž́. mpʹerʹis] ‘džemperis’, [t́e.ntas] ‘tentas’, [profʹeˈsorʹus] ‘profesorius’ тощо.

В анкеті суб’єктивного оцінювання мовлення було наведено 11 слів, під час вимови яких можливі явища депалаталізації (у прикладі Ryžikovas потенційно можливі два випадки депалаталізації). Усі наведені слова нелитовські. Було дібрано по одному прикладу з приголосними c, l і r, два — з t, три — з ž, чотири — з dž: centras, tempas, tenisas, Ženia, prožektorius, džemas, Džekas, džinsai, Džimis, šašlikas, Ryžikovas.

У зв’язному тексті, який читали всі опитані, були також слова centras, tenisas, Džekas, Džimis, Ženia, Ryžikovas.

Зіставлення суб’єктивних і об’єктивних мовних фактів показало, що в анкетах саме ці вільнюсці дуже точно вказали на вимову, якою вони насправді послуговувалися.

Уживання м’яких приголосних у досліджуваній позиції розподіляється так (див. рис. 4–7), що можна виокремити дві характерніші групи слів: 1) російські власні назви (в анкетах і зв’язному тексті — Ženia, Ryžikovas) і слово šašlikas, запозичене лише через російську мову; 2) інші нелитовські слова, як власні, так і загальні назви (džemas, džinsai, prožektorius, centras, tempas, tenisas, Džekas, Džimis тощо).

Для слів першої підгрупи характерно, що в досліджуваній позиції в них значно рідше трапляються м’які приголосні: навіть у групі акторів і дикторів, під час мовлення у вільному контекстуальному стилі (B₁), ужито лише 61% м’яких варіантів від усіх можливих випадків, а під час читання (B₂) — 86% (див. рис. 4). Суб’єктивно оцінюючи своє мовлення (анкета

138

еспондент(к)и також зазначили не набагато більше випадків уживання м’яких приголосних (від 0 до 44%, актори й диктори — 67–78%, див. рис. 5). До речі, молодь дещо більше схильна вживати м’які приголосні, ніж старші люди, отже, соціолінгвістична норма вимови мешканців Вільнюса в цьому випадку наближається до норм літературної мови.

Рис. 4. Уживання м’яких c’, t’, r’, z’, dž’ перед голосними переднього ряду (дані записів зв’язного мовлення)

Рис. 5. Уживання м’яких ž’, l’, r’ перед голосними переднього ряду у словах Ženia (1), šašlikas (2), Ryžikovas (3) (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

Рис. 6. Уживання м’яких c’ і r’ перед голосними переднього ряду у словах centras (1), rempas (2), temisas (3) (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

Рис. 7. Уживання м’яких z’, dž’ перед голосними переднього ряду у словах prožektorius (1), džemas (2), Džekas (3), džinsai (4), Džimis (5) (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

Досліджуючи вимову слів другої підгрупи в мовленні віленців, з’ясувалося, що тут розрізняються три особливості: 1) дуже подібні як криві об’єктивних мовних фактів (див. рис. 4), так і суб’єктивних оцінок мови (див. рис. 6 і 7), отже, в анкетах зазначено реальне вживання; 2) під час суб’єктивного оцінювання вимови окремих іншомовних слів в анкетах отримано тісний пучок подібних кривих, що свідчить про утвердження певної моделі однакової вимови всіх слів такого самого типу (див. рис. 6 і 7); 3) вимова людей старшого віку дуже відрізняється (як реальне вживання — 8—23% м’яких при-

139

приголосних, див. рис. 4; а також суб’єктивне оцінювання — 18–42% м’яких приголосних, див. рис. 6 і 7); люди середнього й молодшого віку реально вживають 75–90% м’яких приголосних (див. рис. 4), а в анкетах зазначають, що вживають їх у 67–100% випадків (див. рис. 6 і 7). Аналіз відповідей на анкети показав, що респондент(к)и, мабуть, неабияк сумніваються, чи вимовляють вони м’яку, чи тверду африкату dž перед вокалізмом типу e (наприклад, džemas, Džekas), оскільки більш освічені представники середнього покоління чомусь зазначили, що вживають м’які африкати лише в 67% випадків, тоді як менш освічені особи того самого покоління — у 90–100% (див. рис. 7). Тут найімовірніше можна припустити коливання ступеня депалаталізації. Той факт, що майже всі представники старшого покоління мешканців Вільнюса й частина представників середнього покоління відмовилися вказати вимову слів Džinsai, Džimis, тоді як жоден молодий мешканець Вільнюса, для якого ці слова справді звичні, не висловив сумніву, свідчить про те, наскільки сумлінно мешканці Вільнюса заповнювали анкети (див. рис. 7).

Явища депалаталізації приголосних у позиції перед голосними переднього ряду в нелитовських словах — аж ніяк не цілком віджилий факт. Це засвідчують і зафіксовані на магнітофонних записах мовні факти з мовлення акторів (серед яких не було представників старшого покоління): хоча й не дуже виразно, але все ж депалаталізовано було вимовлено приголосні у словах Džekas, Džimis, centras, tempas.

Отже, можна стверджувати, що мешканцям Вільнюса властиві дві соціолінгвістичні норми вимови нелитовських слів. Російські власні назви у 80–95% випадків вимовляються з твердими приголосними та наступними за ними зміненими голосними [ь] і [э], але результати суб’єктивного оцінювання мовлення свідчать, що виразно, хоча й не дуже сильно, виявляється тенденція вимовляти тут м’які приголосні. Нелитовські слова цього типу іншого походження явно схильні вимовляти так, як вимагають норми літературної мови. Той факт, що старші мешканці Вільнюса вимовляють їх значно інакше, ніж молодші сусіди, свідчить не лише про можливий вплив чужих мов, а й про відсутність усталених кодифікованих норм. Ми вважаємо, що аналіз цих форм ще раз наочно показує, наскільки непотрібною, чужою й навіть шкідливою для литовської мови є кодифікація так званого міжнародного e.

Нормування периферійних мовних явищ (вимови нелитовських слів) полягає в ефективному поданні цих норм суспільству. Це дуже перспективна й швидко здійсненна справа, адже вона не зачіпає всієї мовної системи.

Явища асиміляції приголосних. Асиміляція дзвінких і глухих приголосних (тобто узгодження діяльності голосових зв’язок) та асиміляція щілинних (зубних і альвеолярних) приголосних (тобто узгодження місця артикуляції) — надзвичайно сувора закономірність литовських діалектів (Zinkevičius, 1966, p. 170–171), якої дотримуються і в літературній литовській мові. Тут же слід згадати й уже розглянуте правило регресивної палаталізації.

Досліджувати явища асиміляції за дзвінкістю—глухістю, спираючись лише на слух, ненадійно, однак у мовленні мешканців Вільнюса все ж помічено тенденцію (щоправда, рідкісну) не узгоджувати дзвінкі й глухі приголосні всередині слова, наприклад: [n’ėšdavō] ‘nėšdavo’, [l’ūpdamas] ‘lūpdamas’, [s’ėkdamas] ‘sėkdamas’ та ін. Можливо, через те, що очікуваного озвінчення приголосних не відбувається, ніби чується прогресивне оглушення другого приголосного.

Наведені приклади показують, що в мовленні мешканців Вільнюса можливі явища неузгодження приголосних не лише на межі слів, а й на межі морфем.

140

Асиміляція приголосних на межі морфем. Випадки неузгодження приголосних у мовленні віленців трапляються в різних позиціях слова, але найчастіше — у складних словах і на межі між префіксами iš-, už- та коренем слова, наприклад: [l’iepž’iež’aei] ‘liepžiedžiai’, [v’īl.kdal’g’is] ‘vilkdal­gis’, [lū’pdaž’aei] ‘lūpdažiai’; [išbūd’ino·] ‘išbūdino’, [išgr’ež’e·] ‘išgręžė’, [iššūko·] ‘iššūko’, [išš’ūr.pt’i] або [iš’s’ūr.’pt’i] ‘išsiurbti’; у словах із префіксом už- найчастіше не узгоджується місце артикуляції і не відбувається регресивна палаталізація, але участь голосових зв’язок зазвичай узгоджується, наприклад: [uššā:k’imu.] ‘užsakymų’, [uššukt’i] ‘užsukti’, [uš’s’ū’tas] або [uš’s’ū·tas] ‘užsiūtas’ та ін.

Хоча загалом у литовському мовознавстві більш поширене твердження, що в усіх говорах уникають гемінат (Zinkevičius, 1966, p. 170), а також що їх не має бути й у літературній мові (Pakerys, 1986, p. 121, Mikalajauskaitė, 1962), експериментальні дослідження діалектного матеріалу показують, що дегемінація не є універсальною закономірністю і не є абсолютно обов’язковою навіть у літературній мові (пор. Strimaitienė, Girdenis, 1978; Kruopienė, 1986). Віленці досить часто, але не завжди, вимовляють подвоєні приголосні у двох випадках: 1) у складних словах, наприклад: [pūs’es’er’e·] або [pūs’s’es’er’e·] ‘pušseserė’, [pūssuŋk’is] ‘pūssunkis’, [švā.rrašt’is] ‘švārraštis’; 2) на межі між префіксами iš-, už- і коренем слова, наприклад: [iššlav’e·] ‘iššlavė’, [užž’er’ū] або [užž’er’ū] ‘užžeriu’ та ін.

У дослідженнях мовлення віленських школярів виявлено 49% випадків неузгодження приголосних (Pakerys, 1971, p. 8).

Гемінати у віленців відрізняються від, наприклад, подвоєних приголосних у російській мові. Там по суті вимовляють один довгий приголосний, тоді як віленці схильні позначати межу морфем, тому досить часто вимовляють два приголосні.

Порівняння реальних і суб’єктивних мовних фактів показало, що насправді віленці значно частіше асимілюють групи приголосних у гетероморфемних сполуках (у 60—82% випадків, актори й диктори — у 97%, див. рис. 8), ніж їм здається (у 0—28% випадків, навіть актори з дикторами — лише у 44—67%, див. рис. 9).

Імовірно, це питання надто складне, щоб досліджувати його таким прямолінійним анкетним методом: надто сильний вплив письма. І все ж те, що насправді дещо рідше асимілюють приголосні саме більш освічені інформанти, особливо читаючи текст (стиль B₂), свідчить про вплив написання. Як показують дані анкет, формується норма не асимілювати групи приголосних у префіксальних словах; те, що ця норма закріпилася й у ціннісній мовній орієнтації акторів і дикторів, свідчить про те, що в майбутньому тенденція до неасиміляції може перетворитися на усвідомлену соціолінгвістичну норму. (Наразі це неусвідомлена соціолінгвістична норма — хотіли б вимовляти неасимільовані звуки, але фактично цього не відбувається: у понад 60% випадків звуки асимілюються).

Асиміляція приголосних на межі слів. Норми літературної мови вимагають вимовляти в кінці слова лише глухі приголосні. У говорах поза емфатичним мовленням зазвичай відбуваються звичайні процеси асиміляції (Zinkevičius, 1966, p. 170), але через випадіння закінчень можливі й інші випадки. У вимовній анкеті 1939 р. це питання порушувалося.

У мовленні віленців на межі слів приголосні не асимілюються частіше, ніж на межі морфем, але від статистичного аналізу транскрибованого тексту довелося відмовитися, оскільки тут надзвичайно важливі також явища актуального членування, а досліджувати їх не планували.

141

Віленці можуть вимовляти і [aš s’v’ieš’č’au] ‘я світив би’, і [a(s’) s’v’ieš’č’au], і [báltas ž’ėž’ėl’is] ‘білий силует’, і [bálta(s’) ž’ėž’ėl’is]. Унаслідок асиміляції можливе випадіння кінцевого приголосного першого слова.

Рис. 8. Уживання асимільованих груп приголосних у гетероформних сполуках (дані записів зв’язного мовлення)

Рис. 9. Уживання асимільованих груп приголосних у словах išskaityti (1), užsukti (2), išsemti (3) (дані анкет суб’єктивної оцінки мовлення)

Елізія. Зникнення приголосних — нечасте явище ані в литовській мові загалом, ані в мовленні віленців. У мовленні віленців дедалі частіше, особливо у швидкому темпі, можна почути випадки інтервокальної елізії v, наприклад: [bū’ọ’m’e] ‘були’, [tā’ọ:] ‘твій’. Іноді не вимовляється приголосний j: 1) на абсолютному початку слова, наприклад: [is] ‘він’, [iėva] ‘вербу’, [ieškọ’jæu] ‘шукав’; 2) між префіксом і коренем, наприклад: [suėškọ:] ‘відшукує’; 3) між p, b та голосними непереднього ряду, наприклад: [rukp’ūt’is] ‘серпень’, [s’p’æut’i] ‘плювати’, [b’æurūs] ‘потворні’; 4) у словах іншомовного походження, наприклад: [p’io:n’ier’ūs] або [p’ọn’ier’ūs] ‘піонер’, [soc’el’izmas] ‘соціалізм’, [b’io’lọg’ijae] або [b’ọlọg’ijae] ‘біологія’ (пор. Mikalauskaitė, 1975, p. 46 і Pakerys, 1986, p. 141 — думки дещо різняться).

Приголосний j на початку слова, особливо в займенниках jis, ji, зазвичай не вимовляється в південноаукштайтському діалекті (Zinkevičius, 1966, p. 178); у тому самому діалекті також зафіксовано випадки елізії j після p, b (там само, p. 187), особливо в мовленні молодого покоління. За даними A. Pakerio, віленські школярі не вимовляють j після p, b у 11–22% випадків (1971, p. 11). Безперечно, значний вплив мала чинна до 1977 р. кодифікована орфографічна норма для коренів spjau-, pjau-, bjau- без j.

Уживання приголосного j на початку слова перед голосними переднього ряду — складне питання. Записи зв’язного мовлення показали, що насамперед досить важко фіксувати факти такого типу, оскільки вони значною мірою залежать від фонетичного оточення, тому позиції, у яких j- з’являється під впливом нескладового -i у кінці попереднього слова, загалом не досліджувалися. Крім того, помічено, що елізія j- — досить рідкісне явище (j- вимовляється у 77–88% випадків, див. рис. 10), хоча це й помітно досить швидко. Виявилося, що це особливість ідіолекту, тому перевірили, чи може впливати чинник батьківського діалекту. З’ясувалося, що це вирішальний чинник: діти південноаукштайтського походження значно частіше за інших інформантів не вимовляли j-.

До анкети суб’єктивного оцінювання мовлення включили три приклади: ieškoti, ieva, iešmas. Отримано досить щільний пучок кривих (див. рис. 11): істотно відрізняється ви-

142

У відповідях респондентів старшого та молодшого поколінь, точніше кажучи, лише у відповідях менш освічених респондентів старшого покоління зазначено, що вони вживають j- лише у 20% можливих випадків, тоді як наймолодше покоління — у 70–100%. Очевидно, на респондентів групи A₁C₁ особливо сильно вплинув правопис, оскільки реальне вживання відрізняється значно менше (A₁C₁ — 77–82%, A₁C₂ — 82–85%, а A₃C₁ і A₃C₂ — 84–86%, див. рис. 10)ᵃ.

Цікаво, що в анкетах дещо вирізнялася оцінка вимови j- у слові ieškoti: як представники середнього покоління, так і актори й диктори зазначили, що рідше вимовляють j- саме в цьому слові (див. рис. 11). Дивно, але й у записах зв’язного мовлення саме в слові з цим коренем найчастіше траплялася елізія j-, однак це ще не доводить, що респонденти справді так тонко відчувають власне мовлення. До речі, слова ieškoti та ieva було включено до невеликого тексту, який читали всі інформанти (контекстний стиль B₂). Отже, елізія j- у мовленні віленців не є частою. У сильнішій позиції (наголошеному складі) j- вимовляється частіше, ніж у слабшій (ненаголошеному складі).

Рис. 10. Уживання приголосного j (j- і -j-) (дані записів зв’язного мовлення)

Рис. 11. Уживання приголосного j (j- і -j-) у словах ieškoti (1), iešmas (2), ieva (3), spjūvis (4), rugpjūtis (5), bjaurus (6) (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

Соціолінгвістична норма вимови j- не усвідомлюється: мешканці Вільнюса ніяк не реагують, коли j- не вимовляють, — вони цього не помічають.

Вимова приголосного j у словах, корені яких bjaur-, pjau-, spjau-, характерна для мовлення мешканців Вільнюса, хоча дані записів зв’язного мовлення все ж свідчать, що особливо молодшому поколінню мешканців Вільнюса не чужа й елізія -j- в позиції перед голосним: зафіксовано від 0 до 12% випадків елізії (див. рис. 10). Зазвичай це особливість ідіолекту, але таких людей небагато; на мовлення старшого покоління в цьому аспекті могла вплинути й польська мова, якою вони активно користувалися, а на молодь, безперечно, впливав правопис. Другу причину підтверджує й той факт, що менш освічені респонденти частіше зазначали, що вживають варіанти без -j-: це безсумнівний вплив правопису. Особливо вирізняються відповіді на запитання анкети менш освічених мешканців Вільнюса старшого віку (див. рис. 11), яким загалом властива байдужість до правильності власного мовлення. Отже, зазначивши, що вживають 60% слів цього типу без -j-, вони орієнтуються на стару орфографічну норму.

II. Акцентуація

Для акцентуації мовлення віленців характерні такі риси: 1) приблизно п’ята частина слів наголошується не відповідно до норм літературної литовської мови; 2) є тенденція до нівелювання інтонаційних акцентів; 3) виразно проступає тенденція до колонного морфемного наголошування.

143

Місце наголосу. Аналіз записів зв’язного мовлення віленців показав, що лише в 11–18% можливих випадків наголошення відхилялося від норм літературної литовської мови (див. рис. 12). Отже, наголос не так часто переноситься вперед чи назад; важливо інше: іноді відтягнення наголосу відбувається не відповідно до загальних вимог литовської мови (як діалектів, так і літературної мови), порушуються вимоги закону Соссюра—Фортунатова. Це вже порушення основних законів литовської мови, причину якого передусім і прагнули з’ясувати.

І ще одна особливість: лексику нелитовського походження значно частіше, ніж литовську, наголошують із порушенням норм літературної мови.

У мовленні віленців помітна тенденція до колонного морфемного наголошування, причиною якої може бути як чинник аналогії, так і нівелювання інтонаційних акцентів (пор. Grinaveckis, 1977; Eidukaitienė, 1977; Robinson, 1984; Young, 1984 та ін.), напр.: ryšiai (літ. ryšiai, 4), įdomūs (літ. įdomūs, 4), spjūviu (літ. spjūviu, 2), kieme (літ. kieme, 4), sėšlius (літ. sėšlius, 4), pilką (літ. pilką, 3), liečiu (літ. liečiu), ruoši (літ. ruoši), įnirštu (літ. įnirštu), bitė (літ. bitė, 2), muses (літ. muses, 2), berželius (літ. berželius, 2) тощо.

Тенденція до колонного морфемного наголошування особливо виразна в словах нелитовського походження, напр.: troleibusas (літ. troleibusas, 2), gitara (літ. gitara, 2), Džimiu (літ. Džimiu, 2), architektus (літ. architektus, 2), viaduke (літ. viaduke, 2) тощо.

І ще одна вже специфічна риса мовлення віленців — гіперкорекція, що виявляється в тих випадках, коли наголос відповідно до закону Соссюра—Фортунатова переноситься на коротке закінчення не лише з короткого чи циркумфлексного складу, а й з акутового, напр.: vienu (літ. vienu), kaulė (літ. kaulė), galvas (літ. galvas), plotu (літ. plotu), lūžtu (літ.

Рис. 12. Наголошення без відхилення від вимог літературної литовської мови (дані записів зв’язного мовлення)

Рис. 13. Наголошення слів pridengia (1), nubreiže (2), išsprendė (3) без відтягнення наголосу (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

lūžtu), plyšti (літ. plyšti) тощо. Підґрунтям гіперкорекції є зближення інтонаційних акцентів, а її механізм у цьому випадку зумовлений прагненням уживати якомога більше престижних форм. У підсвідомості віленців часто складається така картина: вони знають, що схильні відтягувати наголос із закінчень у тих випадках, коли літературна мова цього не робить, тому наголошувати починають усі потенційно наголошувані закінчення.

144

В анкеті суб’єктивного оцінювання мови було поставлено запитання про наголошування 33 слів.

Аналіз відповідей показав, що найбільше відхиляються від норм літературної мови, наголошуючи ті префіксальні дієслівні форми, моделі наголошування яких у літературній мові досить складні й мають чимало варіантів у діалектах (пор.: Laigonaitė, 1978, p. 80–82).

Як видно і з рис. 13, наголошування слів pridengia, nubrėžė ir išsprendė дуже варіюється, коливаються ненормативні форми (навіть актори та диктори вказали лише 50–80% нормативних форм). Загалом відчувається тенденція в таких випадках наголошувати префікс, хоча крива для слова išsprendė цього не підтверджує. Утім, очевидно, наголос частіше переносять із циркумфлексного кореня на префікс, ніж із гостроакутного.

У записах зв’язного мовлення віленців траплялися різні випадки подібного наголошування, наприклад: neišbrenda (літ. мова: neišbrenda), pavelka (літ. мова: pavelka), užlenkia (літ. мова: užlenkia) тощо. Могло вплинути як діалектне наголошування, так і інші причини (переміщення наголосу в парадигмі, чинник аналогії тощо).

Друга група досліджуваних слів — це слова іншомовного походження. Їхнє наголошування надзвичайно варіювалося (див. рис. 14). До речі, це було помічено і в мовленні віленських школярів (Grabauskas, 1970, p. 19–20).

Наголошування цієї групи слів дещо різнилося залежно від роду: іншомовні слова жіночого роду (Violetà, anginà, gitarà) частіше, ніж слова чоловічого роду (troleibūsas, pedagògas, architektas), наголошували ненормативно. Ім’я Violetà навіть актори та диктори вказали, що наголошують на закінченні лише у 52% випадків. Наголошування іменників чоловічого роду певною мірою зумовлене також стратифікаційною варіативністю: освіченіші віленці схильні частіше вживати нормативні форми цих слів.

Слова gitarà ir troleibūsus трапляються у зв’язному тексті, який прочитав кожен інформант. Підраховано, що gitarà наголошували на закінченні у 17% випадків, а в слові troleibūsas наголос не переносили у 18% випадків. Отже, суб’єктивні оцінки власного мовлення, відображені у відповідях на анкети, після виключення відповідей однієї групи загалом показали реальний стан речей. Такою нині є усвідомлена соціолінгвістична норма наголошування цієї групи слів.

Третя група слів, досліджуваних в анкетах, — це числівники septyni, aštuoni, devyni. Як видно з рис. 15, пучок кривих дуже щільний, отже, сформувалася модель наголошування цих слів.

Однак те, що коливання відбувається біля 50-відсоткової позначки, свідчить про цілковиту нерішучість віленців у цьому питанні. У зв’язних текстах зафіксовано менше випадків наголошування закінчення, ніж зазначено в анкетах. Отже, соціолінгвістична норма наголошування не сформувалася, престижна форма неясна, тому, очевидно, є схильність наголошувати за найзагальнішою моделлю: переносити наголос із короткого закінчення на довгий передостанній склад.

Четверта група слів, досліджуваних в анкетах, — це форми місцевого відмінка множини та однини: namuose, akmenyse, naujose, pirtyje, darbė, Kaunè. Насамперед вирізнялося наголошування двоскладових форм: тут майже повсюдно дотримуються норм літературної мови (див. рис. 16). У середньому форми множини схильні наголошувати на закінченні лише трохи частіше ніж у 50% випадків, але особливо помітні відмінності між старшим і середнім-

10. 1880

145

орієнтири цієї вікової групи: перші зовсім не схильні наголошувати ці слова в кінці, а другі обрали нормативне наголошування цих слів на закінченні. Цікаво, що в текстах зв’язного мовлення випадки наголошування цього типу форм не на закінченні справді найчастіше зафіксовано в мовленні найстаршого та наймолодшого поколінь вільнюсців. Загалом таке наголошування реалізується приблизно у третині можливих випадків. Отже, виразніша соціолінгвістична норма сформувалася лише щодо наголошування двоскладових форм — є тенденція наголошувати кінець слова. Цього не можна сказати про багатоскладові форми місцевого відмінка.

14 рис. Наголошування іншомовних слів Violeta (1), angina (2), gitara (3), troleibusas (4), pedagogas (5), architektas (6) без атракції (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

15 рис. Наголошування числівників septyni (1), aštuonių (2), devyni (3) без атракції (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

П’ята група слів, досліджувана в анкетах, — форми орудного відмінка однини: su padorių, su peilių, su gėlė, su ranka (див. рис. 17). І знову можна було б згрупувати форми жіночого роду, які частіше наголошуються на закінченні, та чоловічого роду, які рідше отримують наголос на закінченні. Про формування певної соціолінгвістичної норми свідчать відповіді представників наймолодшого, більш освіченого покоління вільнюсців: вони майже не схильні зберігати нормативний наголос на закінченні (щоправда, за винятком слова ranka). Про стійкість тенденції наголошувати не на закінченні свідчать відповіді акторів і дикторів: навіть вони не стверджують, що завжди наголошують ці слова на закінченні. Наголошування форми su padorių може бути пов’язане з явищем нівеляції акцентних інтонацій монофтонгів; подібним чином можна було б пояснити й наголошування форми su gėlė. Наголошування форми su peilių можна пояснити тенденцією до утвердження колонного наголосу морфем. Наголошування форми su ranka можна зрозуміти, поглянувши на рис. 20, де досить подібною є крива гіперкоректно наголошуваної форми su pirmą (нормативне: su pirma, 3): можна припустити, що двоскладові форми жіночого роду із закінченням -a мають узагальнену особливість — усі вони починають наголошуватися на закінченні.

Шоста група слів, досліджувана в анкетах, — двоскладові форми знахідного відмінка множини: butūs, pirštūs, penkiàs, žiniàs. Можна було очікувати, що криві форм butūs і žiniàs майже зійдуться, адже це подібні фонологічні слова: перший склад обох короткий. Але цього не сталося (див. рис. 18): ці дві криві найдалі віддалені одна від одної, хоча й досить симетричні. Можливо, тут мали значення ситуації вживання слів: žiniàs зазвичай чують із нормативним наголосом на радіо й телебаченні, тоді як butūs

146

частіше вимовляють у неофіційних ситуаціях; це дуже поширене у мовленні вільнюсців слово, тож умови його вживання були особливо сприятливими для утвердження колонного наголосу морфем. Загалом в анкетах зазначено, що в середньому 3/4 форм уживаються з наголосом на закінченні. Цікаво, що в тексті, підготовленому для читання зв’язним мовленням, слово butus у 72% випадків мало наголос на закінченні.

16 рис. Наголошування форм місцевого відмінка namuose (1), akmenyse (2), naguose (3), pirtyje (4), darbe (5), Kaune (6) без атракції (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

17 рис. Наголошування форм орудного відмінка однини su padoria (1), su peiliu (2), su gėle (3), su ranka (4) без атракції (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

18 рис. Наголошування форм знахідного відмінка множини butus (1), pirštus (2), penkias (3), žinias (4) без атракції (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

19 рис. Наголошування слів ateinu (1), supranti (2), nerandu (3) без атракції (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

Сьому групу слів об’єднано за досить незвичним принципом: у зв’язному мовленні слова yra, ateinu і supranti особливо часто наголошуються не на закінченні. Хоча отриманий пучок кривих є порівняно досить щільним (див. рис. 19), цей графік не відображає реального вживання. Це лише свідчення того, що такі слова, залежні від інтонації та ритму, майже неможливо дослідити за допомогою анкет. До речі, до тексту для читання було включено також слова yra, supranti. Результати інтерв’ю загалом збіглися з відповідями в анкетах, але це може бути й випадковістю.

Восьма досліджувана група слів — можливі випадки гіперкорекції. Не зосереджуючись більше на вже розглянутому наголошуванні форми su pirma, можна констатувати, що криві інших форм розташовані у верхній третині графіка, тобто спостерігається тенденція вживати

10*

147

більше нормативних акцентних варіантів. Варто зазначити, що, розмовляючи, віленці схильні гіперкоректно наголошувати форми не першої, а третьої акцентної парадигми, наприклад: su stora, su rytų, su brangiu тощо.

Рис. 20. Наголошування слів pirma (1), pilkus (2), nendres (3), su broliu (4) та гіперкорекції (дані анкет суб’єктивного оцінювання мовлення)

Найвиразніша риса акцентуації віленців — коливання й сумніви. Це свідчить про значні зміни, інакше кажучи, зміни відбуваються саме тепер.

Л. ГРУМАДЕНЕ

СОЦІОЛІНГВІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛИТОВСЬКОГО МОВЛЕННЯ ВІЛЕНЦІВ: КОНСОНАНТИЗМ І АКЦЕНТУАЦІЯ

Резюме

У соціолінгвістичному аспекті проведене конкретне дослідження литовського розмовного мовлення корінних віленців показало, що в системі консонантизму спостерігаються певні зрушення у виявах палаталізації приголосних; встановлено, що асиміляція приголосних визначається переважно дією чинників не фонетичного, а морфологічного порядку; спостерігаються випадки елізії j, появі яких сприяли правопис, а також вплив діалектного мовлення. Для акцентуації віленців характерні, по-перше, невідповідність акцентуації литовської літературної мови (у середньому для однієї п’ятої всіх слів) щодо місця наголосу; по-друге, вияв тенденції до нівеляції складових інтонацій (акута й циркумфлекса), що призводить до порушення закону Соссюра—Фортунатова; по-третє, тенденція до колонної морфемної акцентуації.

L. GRUMADIENĖ

СОЦІОЛІНГВІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛИТОВСЬКОГО МОВЛЕННЯ У ВІЛЬНЮСІ: КОНСОНАНТИЗМ І АКЦЕНТУАЦІЯ

Резюме

Проаналізовано соціолінгвістичні варіації та соціолінгвістичні норми литовського мовлення у Вільнюсі. Щоб оцінити роль соціальних чинників, розглянуто природу варіювання мовлення. Особливу увагу приділено консонантизму й акцентуації. Було проведено ґрунтовне

148

дослідження записаного на магнітну стрічку мовлення понад 70 інформантів і зіставлено його із суб’єктивною оцінкою ними власного мовлення. Для спрощення обговорення наведено 20 графіків.

На підставі цих даних визначено основні характеристики консонантизму й зроблено висновок, що характер палаталізації відрізняється від того, який спостерігається у стандартній литовській мові або в діалектах; встановлено взаємозв’язок між морфологічними (а не фонетичними) чинниками у сфері асиміляції; також стисло розглянуто явища елізії j.

Основні характеристики акцентуації такі: (1) виявлено тенденцію до притягання наголосу (близько 20% у записаних на магнітну стрічку даних); (2) відбувається нівелювання інтонації наголосу, що посилює порушення закону Соссюра—Фортунатова; (3) спостерігається тенденція до колонної морфемної акцентуації.

LITERATŪRA

Edukaitienė E. V. Kupiškėnų monoftongų priegaidės (audicinis tyrinėjimas) // Kalbotyra. 1977. T. 28, sąs. 1. P. 18–23.

Girdenis A., Piročkinas A. Jonas Jablonskis – dialektologas // Kalbotyra. 1977. T. 28, sąs. 1. P. 29–39.

Grabauskas V. Dėl rašytinės ir šnekamosios lietuvių kalbos kultūros Vilniaus A. Vienuolio vidurinėje mokykloje // Mūsų kalba. 1970. Nr. 20. P. 16–21.

Grinaveckis V. Dėl lietuvių kalbos tarmių kirčio atitraukimo kilmės // LTSR MA darbai. Ser. A. 1977. T. 2 (59). P. 129–135.

Young S. The Accentuation of Colloquial Lithuanian. Unpublished dissert. University of Chicago, 1984.

Kasiulis P. Dėl priebalsio l ir samplaikų ng bei nk tarimo // Kalbos kultūra. 1963. Nr. 4. P. 59.

Katiliūtė I. Dar dėl kai kurių priebalsių tarties // Kalbos kultūra. 1965. Nr. 9. P. 66.

Kruopienė I. Priebalsių palatalizacija ir išorės sandis šiaurės panevėžiškių tarmėje // Jaunųjų filologų darbai. 1986. T. 2. P. 139–142.

Laigonaitė A. Lietuvių akcentologija. V., 1978.

Mikalauskaitė E. Ar yra lietuvių kalboje dvigubų priebalsių? // Kalbos kultūra. 1962. Nr. 2. P. 58–59.

Mikalauskaitė E. Lietuvių kalbos fonetikos darbai. V., 1975.

Pakerys A. Kaip Vilniaus mokiniai taria priebalsius // Mūsų kalba. 1971. Nr. 6(28). P. 6–13.

Pakerys A. Lietuvių bendrinės kalbos fonetika. V., 1986.

Pakerys A., Pupkis A. Lietuvių kalbos bendrinė tartis: Plokštelių tekstai. V., 1976.

Pupkis A. Kalbos kultūros pagrindai. V., 1981.

Robinson D. F. Is Standard Lithuanian Losing Its Tone? // Folia Slavica. 1984. Vol. 7. N 1/2. P. 283–289.

Tarties anketa: Nenusistoję bendrinės tarties klausimai / LKD Tarties ir kirčiavimo komisija // Gimtoji kalba, 1939. Sąs. 4. P. 64.

Urbanavičiūtė Z. Priebalsių t, d, n ir b, p, m, v kietinimas lietuvių kalbos tarmėse // Kalbotyra. 1978. T. 29(1). P. 69–78.

Vaitkevičiūtė V. Dėl priebalsių tarimo prieš tarptautinių žodžių balsį e // Kalbos kultūra. 1964. Nr. 7. P. 71.

Vilniaus krašto...: Vieno Vilniaus korespondento pastabos: Vilniaus krašto lietuvių kalbos mokytojų dėmesiui // Gimtoji kalba. 1940. Sąs. 1. P. 5–6.

Vitkauskas V. Lietuvių kalbos tarties žodynas. V., 1985.

Zinkevičius Z. Lietuvių dialektologija: Lyginamoji tarmių fonetika ir morfologija (su 75 žemėl.). V., 1966.

Калиньш Л. Э., Масленникова Л. И. Сопоставительная модель фонологической системы славянских диалектов. М., 1981.

149