назви установ, замінила або вилучила застарілі дати. Такі ілюстративні приклади стали психологічно переконливішими.

Порівняно з попередніми «Порадами щодо канцелярської мови», новим є й те, що разом із книжкою підготовлено також комп’ютерну версію «Порад». У наш час комп’ютеризації це дає змогу й тим, хто відвик від «літератури», перевірити той чи інший мовний факт у звичний для них спосіб.

Звісно, важко сподіватися, що «Поради щодо канцелярської мови» можуть розв’язати всі наявні проблеми мови ділових документів. Канцелярська мова — лише різновид літературної мови, на неї поширюються вимоги, закони й правила нормативної мови. Якщо працівник установи не опанував належним чином литовську мову, не відчуває її системи, то засвоєння вживання того чи іншого канцеляризму суттєво не поліпшить ситуації. Але це вже турбота не лише мовознавців. Як і те, щоб під час «гармонізації» Литви з Європейським Союзом до канцелярської мови з дослівно перекладених конвенцій, договорів та інших документів знову не ринула навала примітивних чужомовних слів і кальок. На жаль, симптоми такої хвороби вже є.

Це засвідчує значущість розглянутого видання «Порад щодо канцелярської мови» й показує, що кінця цій роботі (як і можливості надалі її вдосконалювати) не видно.

Gediminas Samulionis

ДІАЛЕКТОЛОГИНЯ ЗА ПОКЛИКАННЯМ

29 вересня 1999 року після тривалої хвороби померла видатна дослідниця говірок литовської мови, докторка гуманітарних наук Elena Grinaveckienė. Вона народилася 10 червня 1928 року в Jurbarkas, у родині Šuopiai. Дитинство провела в мальовничій долині Imsrė, де батьки мали невеличке господарство. Закінчивши 1947 року Jurbarkas гімназію, вступила до факультету історії та філології Вільнюського університету, де вивчала литовську мову. Тут вона захопилася діалектологією — і на все життя. Насамперед узялася досліджувати говірку рідного краю. Говірку жителів Jurbarkas вона описала й у своїй дипломній роботі.

Закінчивши університет 1952 року, Elena Grinaveckienė недовго працювала в журналістиці. Уже того самого року вона вступила до аспірантури Інституту литовської мови та літератури й одразу долучилася до вивчення говірок. Збираючи матеріал для дисертації «Говірка басейну річки Mituva», вона обійшла весь Jurbarkas район і набула чудових навичок збирання діалектних фактів. Дисертацію з докладним описом великого ареалу західноавкштайтських говірок вона захистила 1958 року.

Після закінчення аспірантури Elena Grinaveckienė почала працювати у відділі історії мови та діалектології Інституту литовської мови та літератури. Ще 1950 року розпочалося систематичне дослідження всіх говірок литовської мови — у межах підготовки до видання «Атласу литовської мови». Grinaveckienė відразу долучилася до цієї роботи — діалектологія стала її покликанням. Розпочавши працювати молодшою науковою співробітницею,

222

Вона доросла до посади завідувачки відділу. Згодом через обставини, що склалися не з її вини, назва посади кілька разів змінювалася, але вона, зовсім не зважаючи на це, весь час сумлінно виконувала улюблену роботу зі збирання, опрацювання та оприлюднення діалектних даних.

Грінавецкене долучилася до підготовки та редагування всіх найважливіших спільних праць відділу. 1963 року вийшов «Словник назв річок і озер Литви», редакторами якого були вона та Juozas Senkus. 1970 року опубліковано хрестоматійне видання «Діалекти литовської мови», значну частину якого уклала й відредагувала ця діалектологиня. Збирання й упорядкування діалектних фактів для «Атласу литовської мови», що тривало близько 20 років, було головною працею Грінавецкене. Вона є однією з авторок і редакторок тритомного видання, томи якого вийшли 1977 року (Лексика), 1982 року (Фонетика) та 1991 року (Морфологія), а також лауреаткою Республіканської наукової премії (1994).

Грінавецкене опублікувала близько 90 наукових статей. Багато з них надруковано в періодичному виданні Інституту «Питання литовського мовознавства» (LKK). У перших трьох його томах (1957, 1959, 1960) опубліковано деякі розділи її дисертації. Цінний дисертаційний матеріал друкувався й пізніше (наприклад, LKK, т. XV, 1974: «Дієслово в діалектах басейну річки Мітува»). Матеріали, зібрані під час експедицій, час від часу розглядаються в її статтях.

Невдовзі діалектологічна діяльність Грінавецкене вийшла за межі Литви. Вона присвятила себе дослідженню діалектів литовської мови в Білорусі. Там вона познайомилася зі співробітниками Інституту мовознавства Білорусі, долучилася до їхніх експедицій, які досліджували діалекти білоруської мови та топоніми Білорусі на литовському прикордонні, і з’ясувала литовське походження не одного топоніма чи загальновживаного слова, вживаних у білоруській мові. Вона зібрала багато литовських діалектних текстів у районах Браслава й Радуні, опублікувала також кілька статей. Здобувши авторитет, її запросили редакторкою фундаментальних праць «Мікротопонімія Білорусі» та «Словник білоруських діалектів Північно-Західної Білорусі та її прикордоння». Бувало, їй телефонували з Мінська, і вона поспішала на залізничний вокзал — треба було допомогти сусідам, надати їм консультацію.

Грінавецкене досліджувала литовські діалекти й у Латвії, в околицях Даугавпілса та Краслави, публікувала статті про їхні особливості (наприклад, «Деякі граматичні особливості литовських говірок Даугавпілса», LKK, т. XXIII, 1983). Вона вивчила латиську мову й охоче спілкувалася з латвійськими мовознавцями, опікувалася ними, коли вони приїздили на наукові конференції, що проводилися в Литві.

Хоча найбільше сил Грінавецкене віддавала діалектології, вона не була байдужою й до інших галузей литовського мовознавства, особливо до культури мови. Вона опублікувала чимало статей у виданні Інституту «Культура мови», у виданні мовної секції «Наша мова» та в періодичній пресі. Останнім часом її статті регулярно можна було читати в «Литовському голосі».

Ще в університеті Juozas Balčikonis залучив Грінавецкене до збирання матеріалу для «Словника литовської мови». І ця робота їй чудово вдавалася. Вона вміла розговорити співрозмовника так, що той розкривався, а призабута лексика оживала. Саме цього й потребували збирачі слів. З кожної експедиції чи поїздки вона приносила

223

для Словника чималу пачку карток із ретельно записаними цікавими реченнями. Грінавецкене подала близько 30 000 таких карток. Самих лише зібраних нею слів вистачило б на великий том словника. Багато записаних нею слів увійшли до опублікованих томів «Словника литовської мови». Чимало їх буде використано й у доповненнях до Словника. Її слова зібрані з усієї Литви, з усіх литовськомовних парафій. Але, звісно, найбільше — з Юрбарка, де вона проводила відпустки, де її багато хто знав і поважав. Словникові гірко бракуватиме такої збирачки слів…

Не дивно, що здібна й працьовита людина багато зробила для литовського мовознавства. Але чи можливо уявити, що найбільшу частину своєї праці Грінавецкене виконала вже тоді, коли її мучила невиліковна хвороба? Кожен крок завдавав їй нестерпного болю. Несучи свій біль, вона йшла й ішла Литвою, до литовців… аж поки її не прийняли могили Юрбарка, видимі з рідного дому.

Jonas Paulauskas

ЯНІС ЕНДЗЕЛІНС У ПАМ’ЯТІ УЧНІВ І СПІВРОБІТНИКІВ

Jānis Endzelīns atminās, pārdomās, vēstulēs. Упоряд. Dzidra Barbare, Brigita Bušmane. Ред. кол. B. Bušmane, A. Stafecka, V. Skujina (голова ред. кол.), M. Stengrevica. Рига, 1999: Інститут латиської мови, 323 с.

Інститут латиської мови видав цікаву книгу спогадів про найвидатнішого дослідника латиської мови Яніса Ендзелінса, якого литовські мовознавці, як зазначено й у цій книзі, назвали латиським велетом. Опубліковано спогади майже сорока авторів. Найстарша з них — Mērija Saulė-Sleinė, народжена наприкінці минулого століття, познайомилася з Я. Ендзелінсом ще замолоду й провела разом із ним останні роки його життя; наймолодша, зокрема керівниця редакційної колегії книги Валентина Скуїна, вітала мовознавця разом зі студентською делегацією з нагоди 85-річчя від дня народження та несла одну з його нагород у похоронній процесії.

Можна сказати, що в усіх спогадах Я. Ендзелінс постає як непересічна особистість. На всіх справляли величезне враження його легендарна пунктуальність, змістовні лекції, які він читав без жодних нотаток, суворі іспити, нетерпимість до будь-яких мовних помилок (навіть найменших русизмів), непримиренність до будь-яких авторитетів.

Особливо багато цікавої інформації не лише про особистість Я. Ендзелінса, а й про все культурне життя Латвії, передусім університет та його професуру, знаходимо у спогадах Карліса Дравіньша, його дружини Вельти Рукес-Дравінії, Рудольфа Грабіса (останні частково вже були опубліковані в книзі, присвяченій Р. Грабісу Savai valodai, Рига, 1997).

224