ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

LI (2004), 49 – 57

До питання про утворення адесива¹

Ілля А. Серджант

Universität zu Köln

У статті розглядається утворення литовського адесива. Показано, що граматикалізація конструкції адесива (з балтійським *pie — постпозицією прабалтійського походження) відбулася після дії закону Лескіна. Твердження Росінаса (Rosinas 1999), згідно з яким форми однини адесива утворені на основі давніх форм давального відмінка, критично розглянуто й відкинуто як з морфологічних, так і з синтаксичних причин. Зроблено спробу пояснити діалектні та давньолитовські форми давального відмінка однини на -i, -u та -ie відповідно іменникових основ на i-, u- та o-.

0. В С Т У П Н І З А У В А Г И

Як відомо, адесив (а також алатив) найкраще зберігся в давньолитовських текстах², тоді як у сучасних литовських говорах, за небагатьма винятками, він зберігся лише у формі прислівників³. У говорах, у яких адесив ще зберіг відмінкову функцію, можна навести такі приклади: ḋiẽv́ier, vaĩkier, vẽšier із Гер́вечая (Arumaa 1930: 66), bó̇vair, marčẽ̇ir із Зачечая (Stang 1958: 184).

Метою статті є уточнення хронології утворення адесива, а також критика припущення, висунутого Росінасом (Rosinas 1999), що нібито в основі форм адесива однини лежить давнє закінчення давального відмінка.

1. П Е Р Е Д У М О В И

1.1. Утворення адесива й алатива, найімовірніше, сягає тієї самої епохи. На користь цього свідчать як цілком ідентичний принцип утворення, так і форма постпозиції.

1.2.1. Утворення адесива (можливо, й алатива) слід відносити до епохи після дії закону Лескіна про скорочення акутованих ауслаутних довгот. Виходячи з цього припущення, наведені нижче форми закономірно виводяться без використання аналогії:

– адес. одн. і-відміни, напр. sūnìp (Zinkevičius 1966: 202) < *sūnū + pi < *sūnū < *sūn-úo < *sūn-ōu (пор. вед. loc. sg. paśāu). Нескорочена форма *sūnōu+pi дала б у литовській, найімовірніше, **sūnuopi, у будь-якому разі не sūnìp(i);

¹ Хотілося б висловити подяку за численні поради й допомогу Р. Г. Дерксену, а також Акселю Хольфуту.

² Про функцію див. Range (1995), Kavaliūnaitė (2001).

³ Виняток становлять говори поблизу Zietela, Lažūnai, Gervėčiai, пор. Zinkevičius (1966: 202).

50 |

Илья А. Сержант

– цілком аналогічним є розвиток форми адес. одн. числа i-відміни: індоєвроп. закінчення локатива *-ēi, пор. вед. agnā́, давньоаттич. грец. πόλῑ-ῐ (Rix 1976: 51). Це закінчення мало дати в литовській -i. Саме така форма й представлена в старолитовських текстах (пор. Kazlauskas 1968: 153): ūgnip (DP 158₆, 158₄₁), schirdipi⁴ (катехізис Мажвидаса: 448₁₅, 446₆).

Уявна суперечність полягає в носовому приголосному у формах множини, оскільки він мав би зникнути за законом Лескіна, напр. dievuosemp, а не **dievuosep, при instr. sg. rankà (< *án) і acc. sg. ranką̀ (*-ăn). Це пояснюється тим, що в цьому випадку носовий приголосний було внесено до форми адесива мн. числа за аналогією. Тут є кілька можливостей, наприклад, за аналогією з алативом мн. числа dievump (-um- < gen. pl. dievų) до адесива мн. числа *dievuosup > diewūsuntp (Rosinas 1999: 178–180), або ж за аналогією із займенниковим закінченням jamp(i) < jamip(i). Той факт, що носовий приголосний було додано за аналогією, доводить і його наявність у ще не змінених за аналогією з інесивом формах адесива в деяких західних старолитовських текстах, напр. Вілентаса, Даукші wifjūmp (приклади див. Zinkevičius 1982: 30).

Визначити інтонацію складу перед постпозицією -p(i) неможливо з таких причин. Згідно із Зінкявічюсом (Zinkevičius 1966: 210; §280, 281, а також 222: §310, 311 та ін.) у більшості записів говірок (здійснених Бугою, Арумаа і Лайгонайте) склад, що передує постпозиції -p(i), мав інтонацію акута в обох ad-відмінках⁵. У зв’язку з цим ми змушені припустити метатонію (métatonie rude), за якою первісно циркумфлексні⁶ закінчення перейшли в акутовані. Водночас циркумфлексні форми адесива й алатива можна пояснити за допомогою аналогії з циркумфлексом у закінченнях основних відмінків, що лежать в основі адесива й алатива. Натомість акутовані закінчення пояснити за допомогою аналогії не можна, оскільки всі закінчення родового й місцевого відмінків мають циркумфлексну інтонацію або скорочені за законом Лескіна. К

⁴ Саме так форму i-відміни пояснює Kazlauskas (loc. cit.); Stang (loc. cit.) же вважає, що це закінчення запозичене із приголосної відміни. Тут, однак, слід заперечити, що, по-перше, процес запозичення відбувається у зворотному напрямку, тобто закінчення приголосної відміни замінюються закінченнями i-відміни, а не навпаки. По-друге, оскільки закінчення -ip(i) (з урахуванням того, що закон Лескіна діє до остаточного оформлення адесива) є цілком закономірним, немає жодної потреби пояснювати його за аналогією, тим більше що тоді закінчення u-відміни (sūn-up) залишається непоясненим, оскільки припущення спочатку аналогії приголосної відміни > i-відміни, а потім i-відміни > u-відміни видається нам цілком неймовірним.

⁵ За Зінкявічюсом, виняток становлять лише Stang і Гринавецкене, які встановили циркумфлексну інтонацію. Однак у працях Stang (напр. Stang 1966: 228) лише закінчення ades. sg. f. galvōs(p) має циркумфлексну інтонацію.

⁶ Наприклад, adess. sg. namtēr, в основі якого лежить давній локатив *o-osnov, пор. namiẽ, ankštiẽ (Zinkevičius 1966: 209), також gen. sg. diẽvo (оскільки не скорочений за Лескіном (у **-а), а також без перенесення іктуса з циркумфлексного складу за Соссюром—Фортунатовим) при акуті в алативі, пор. dievóp(i) (Stang 1966: 228; Zinkevičius 1966: 210).

К ВОПРОСУ ОБ ОБРАЗОВАНИИ АДЕССИВА

| 51

На користь метатонії свідчать також латиські реліктові форми, пор. (ME_II: 320): kūr (= lit. kur̃) і (ME_II: 325): kurp (= lit. **kùrpi(i))⁷.

1.2.2. Формування адесива й алатива має сягати часу редукції постпозицій у певних позиціях⁸, практично подібної до індоєвропейського аблауту. Цей пункт потребує додаткового пояснення. Річ у тім, що як постпозиції вторинних аналітичних відмінків у східнобалтійській мові було використано їхні редуковані варіанти, пор. Адес. / Ал. -p(i) щодо спорідненого прийменника priē, Ілл. -na (не **-nu!) < *no щодо спорідненого прийменника *no (nuo, nu-). На нашу думку, ці пари сягають відносно давнього періоду прабалтійської мови, у якому існували наголошені й ненаголошені алоформи прийменників / післялогів / префіксів. До них можна також додати ще *еп у латиському ie-kšā < *en-k-šā щодо литовського i < *in < *n, а також лат. sa- / sam- (наприклад, suods < *san-ds) < *som щодо литовського прийменника su < *sum < *sm̥.

1.3. Далі слід зазначити, що, оскільки, принаймні, адесив існував і в пралатиській мові — про це свідчать такі форми, як šūrp, kurp, — час його виникнення слід віднести до тієї епохи, коли пралатиська й пралитовська мови вже хоча й відрізнялися певними діалектальними нюансами (напр. закон Лескіна §1.2.1), однак ще могли вільно обмінюватися інноваціями.

2. С И Н Т А К С И С

Основним каменем спотикання в традиційному поясненні адесива як відмінка, аналітично утвореного на давньому локативі, є невідповідність у синтаксичному вживанні синтетичної та аналітичної адесивних конструкцій: Дієслово – prie(g) – Дат., однак Дієслово – Лок. одн. – *prie (Rosinas 1999: 174), тоді як алативні синтетична й аналітична конструкції повністю відповідають одна одній: Дієслово – prie(g) – Род. одн. і Дієслово – Род. одн. – *prie. Так само за аналогією з іншими прийменниками / післяйменниками: dėl to і todėl або drin to і todrin форма Wießpati̇r, на думку Росинаса, повинна повністю відповідати prieg Wießpati і тому, як і в останньому випадку, є давальним відмінком.

⁷ Поки що нам не зрозуміла точна причина метатонії (métatonie rude). Як гіпотезу можна припустити, що в основі форм на -ri насправді лежить не післяйменник p(r)ie, а arie. Щодо семантики, то тут можна навести як типологічний приклад спосіб утворення адесивного значення в давньоруській та російських діалектах за допомогою прийменника о / об (< *op-) (Топоров 1968: 188), який повністю (семантично й етимологічно) відповідає литовському apie. Фонетично ж прийменник apie мав би дати акут, напр. в адес. одн. ā-відміни *-ai-api > *-ajapi > -áipi. За Стангом (Stang 1966: 157), послідовність *-ViV- поводилася аналогічно до послідовності -VuV-, напр. kiáutas < kẽvetas.

⁸ У цьому ж напрямі висловлена й думка Росинаса (1999: 174).

52 |

И л ь я А. С е р ж а н т

Тут хотілося б висловити такі заперечення. Утворення адесива й алатива відбувалося не в період старолитовської мови, а значно раніше (пор. § 1.2.2; § 1.3), і порівняння з конструкціями типу dėl to і todėl тому не зовсім коректне, оскільки, наприклад, у постпозиційній формі -dėl не відбувається редукція **-dėl (пор. § 1.2.2), тобто вона утворена за цілком іншим принципом, а отже, й на іншому відносно-хронологічному етапі історії мови. Таким чином, невідповідність керування в старолитовському prie + дат. відм. та утворення адесива лок. відм. + -pi < *-prie не є, на наш погляд, вагомим аргументом. Тут достатньо припустити, що в епоху виникнення адесива й алатива prie керував (ще й) локативом. Як видається, на користь цього свідчать і латиські реліктові форми tūrp, kūrp, де tūr і kūr мають значення, близьке до локатива. Ба більше, у близькоспоріднених слов’янських мовах прийменник *prie керує локативом, пор. рос. при доме / домах, а не **при дому / домам.

3. Ф О Р М А Л Ь Н А Ч А С Т И Н А

Для виведення адесива одн. з давального відмінка Росинасу (Rosinas 1999) необхідне припущення цілої низки неправомірних аналогійних розвитків:

3.1. ā- (ē)-відміна: Форми bóbaip (1), mergáip / mergáip (4) (Zinkevičius 1966: 222) містять, на наш погляд, давнє закінчення локатива *-ai < *-eh₂-i (див. Seržant 2004). Однак якщо виходити виключно з форми одн. ā-відміни, то прийняти однозначне рішення щодо відмінка, який лежить в основі адесива, неможливо. Тут слід спиратися на спосіб утворення інших форм адесива.

3.2. i-відміна: Форми ūgnip (DP 158₆, 158₄₁), schirdipi (Mažvydo Kat. 446₆, 448₁₅) містять, на наш погляд, давнє закінчення локатива одн. i-відміни, скорочене за законом Лескіна, *-ēi > *-ie > -i (пор. § 1.2). Росинас (Rosinas 1999: 175) пояснює форму адесива як таку, що виникла на основі давального на -i. Однак слід зазначити, що, дотримуючись Росинаса, незрозумілою залишається причина, з якої основна й закономірна форма давального відмінка i-відміни -i (aviē)⁹ (Stang 1966: 208), що збереглася й донині (Zinkevičius 1966: 230), не послужила основою для утворення адесива, а в основу лягла маргінальна форма -i, походження якої не до кінця зрозуміле¹⁰ (пор. також § 4.4).

3.3. u-відміна: Тут у всіх старолитовських текстах і сучасних говорах присутня лише форма адес. одн. на -up(i), пор. sūnup(i), тоді як форма давального закінчується на -ui / -uo. У цьому випадку Росинас (Rosinas 1999: 174–

⁹ Пор. старослов. дат. одн. п’яти < *-ei, санскр. kaveḥ < *-ei.

¹⁰ Основна думка (напр. Stang 1966: 208) полягає в тому, що це закінчення було запозичене з відміни на приголосний. Однак у сучасній індоєвропеїстиці закінчення реконструюється виключно як таке, що не піддається аблаутному чергуванню, *-ei; див. Rix (1976: 117), Meier-Brügger (2002: 198-9, особливо § 5) та ін. Уже Szemerényi (1990: 173) взагалі не реконструює закінчення дав. одн. **-i.

К ВОПРОСУ ОБ ОБРАЗОВАНИИ АДЕССИВА

| 53

5) пояснює цю невідповідність тим, що в основі адесива лежить давніше закінчення давального відмінка -і.

Перше, що хотілося б зазначити, — це той факт, що в тих самих текстах, де трапляється давальний відмінок іменників на -і, наявний і займенниковий давальний на -му, пор. Јамиг DP 433₃₀, Тамиг DP 331₁₈ та ін., що відзначає сам Rosinas (1999: 175). Якщо ж виходити з припущення Rosinas, то й тут слід було б очікувати адесив на *-up, напр. **tamur, **jamur, однак, наскільки мені відомо, таких форм не трапляється ні в литовських говорах, ні в старолитовських текстах. Відомі ж займенникові форми адесива містять, як відомо, давнє займенникове закінчення локатива, пор. tatir (> tamp) / tamimp (-т- за аналогією з алативом).

Далі, Zinkevičius (1966: 120) відзначає закінчення давального відмінка однини на -і (або відповідний йому редукований складотворчий) у районі приблизно навколо Паневежиса (див. також карту поширення цього закінчення N75 (Zinkevičius 1966: 520)), а також на півдні, приблизно в Дзукії. Для правильної інтерпретації цього закінчення в районі навколо Паневежиса слід зазначити, що саме в цьому районі спостерігається сильна редукція закінчень, наприклад, орудний відмінок однини в Шедуві закінчується на -’ (ràg’), тоді як давальний — на -ч (ràgu) (Zinkevičius 1966: 120: §115), хоча, якщо виходити з припущення Rosinas, ці закінчення тут мали б збігтися. Більше того, для паралелі достатньо порівняти ё-відміну. Тут у цьому самому районі наявне закінчення давального -е, а не -ei. Отже, закінчення на -і можна вважати діалектизмом, що проник із північно-східних аукштайтських говорів¹¹, зважаючи на те, що поширення закінчення -і утворює суцільну область. На користь цього, на наш погляд, однозначно свідчить і давальний відмінок певних закінчень прикметників на -iam, що фігурує в тих самих текстах, що й давальний відмінок іменників на -і, хоча відомо, що в його основі лежить займенникова форма jami, у якій останній склад апокопований, пор. приклади, наведені Мажюолісом (Mažiulis 1970: 108). Тобто тут відбулося фонетичне скорочення кінцевих довгот. Як уже було зазначено в 1.2–3, епоха виникнення адесива й алатива значно давніша, ніж таке скорочення ауслаутних довгот.

Можливе й пояснення цього закінчення як давнього закінчення локатива, що проникло в давальний відмінок, див. § 4.4. Так чи інакше, закінчення -і в давальному відмінку не може бути давнім, оскільки воно не виводиться ні з індоєвропейського дат. и-відміни (< *-оуеи, пор. съыновы, дав.-інд. vāhave), ні з давального відмінка о-відміни (< *ōi).

Отже, форма адесива sī̀nūr не може бути утворена на основі давального відмінка.

¹¹ Про те, що старолитовські тексти не є моногенним відображенням одного й того самого говору / діалекту, свідчать численні факти. Як приклад можна навести наголос у Daukšos Postilė, де одночасно наявний і давній, і відтягнутий на один склад назад наголос, характерний для північних аукштайтських говорів.

54 |

Илья А. Сержант

3.4. о-відміна: Адесив однини типу diever(i) (dievin(i) — рідше) також не відповідає закінченню давального відмінка, відомому як -ui або діал. -uo < *-uoi. У старолитовських текстах у відповідній аналітичній конструкції трапляється закінчення давального -ui або -u: (...) [toios prieg anám Angelu_i DP 41₂₂; (...) prieg karunawoiṃu erβkiečieys PS II 244₁₄, також prieg + дат. на -i (-ie- рідше): kaip turi weiktis prieg dwari io DP 434₁₆, prieg Sakramentu PS II 65; prieg stāli PS II 189₁ (Rosinas 1999: 175). Про те, що йдеться про давальний відмінок, свідчить узгоджений займенник: (...) kurie ik tam’ mẽti bus numirẽ DK 146_12–13. Rosinas (Rosinas 1999: 176) пропонує пояснити це закінчення за такою пропорцією: *дат. (pirt)-ei: лок. (pirt)-ei = лок. *namei: дат. x, де x = *(nam)ei.

У цьому разі слід зазначити, що ні закінчення локатива однини і-відміни, ні закінчення локатива однини консонантної відміни ніколи не було **(pirt)-ei. У першому випадку воно було *-ēi > *-ei > -i, у другому *-i > -i. Отже, щоб зберегти цю пропорцію, Rosinas має пояснити закінчення локатива однини і-відміни *(pirt)-ei як запозичене з консонантної відміни, яке, своєю чергою, було перейняте з о-відміни, напр. pamiẽ. Однак, крім того, що це пояснення є цілком ad hoc, можна заперечити ще таке:

1. Закономірне індоєвропейське закінчення локатива однини основ на приголосний добре збереглося практично в усіх аукштайтських говорах у вигляді -uje, де давнє *-i було подовжене за аналогією з лок. одн. ā-відміни або просто за аналогією з відповідним локативом множини (так само пояснюється, напр., і закінчення і-відміни -uje / (-ūje)). Вирази типу lig rači̇am vãkarie/-i є реліктами регулярного закінчення давального відмінка консонантної відміни (Mažiulis 1970: 146). Тобто в консонантній відміні були закінчення дат. -ie, лок. *-i (у розширеній формі -uje), а в і-відміні — дат. -ie, лок. *-ēi > *-ie + розширювач > -i (за законом Лескіна) + розширювач. Однак ні в одній, ні в іншій відміні давальний відмінок із локативом спочатку не збігалися. Отже, як видається, немає жодного фактичного підтвердження припущенню, що колись у консонантній відміні було закінчення локатива -ie < *-ei, а навіть навпаки: форми локатива консонантних основ, що збереглися донині, спростовують це припущення, оскільки сходять радше до давнього *-i (напр. akmenyje — подовження за аналогією з ілативом), а не до *-ie; отже, перша частина пропорції — лок. (pirt)-ei — не існувала.

2. Картина, змальована Rosinas, неприйнятна й у тому плані, що, згідно з його реконструкцією, під час становлення адесива закінчення давального відмінка однини о-відміни нібито було *-ei (напр. у dievier < *-ei-ri), тобто інноваційною формою; водночас сучасна форма давального відмінка однини -ui, жем. -uo та їхні варіанти, як відомо, є питомим закінченням давального відмінка однини¹², а отже, і давнішим, ніж *-ei. Твердження, що в давнішу

¹² Закінчення давального відмінка о-відміни в індоєвропейській мові було виключно *-o-ei > *-ōi. Оскільки це твердження є opinio communis, я не наводжу конкретної літератури.

К В О П Р О С У О Б О Б Р А З О В А Н И И А Д Е С С И В А | 55

те, що в певну епоху була поширена оновлена форма, тоді як у сучасний період, за небагатьма винятками, на тому самому місці присутня давня форма, містить, на наш погляд, практично неподолану суперечність. Варіантів того, як після утворення адесива на основі реконструйованого Росінасом давального *-ei + *ri > *-eiri > (diev)-iép(i) це закінчення було замінене на давніше закінчення давального –ui, жм. –uo, Росінас не пропонує, і, на наш погляд, їх і не знайти.

Рідкісніша форма адесива dievip є запозиченням із i-відміни.

Отже, форма адесива dieviep не може бути утворена на основі давального.

3.5. Отже, підсумовуючи, можна сказати, що якщо лише у ā-відміні (3.1) флексія адесива може бути інтерпретована двояко — і як давальний + ri, і як локатив + ri, — то в інших випадках це або дуже малоймовірно (i-відміна, 3.2), або просто неможливо (u- (3.3), o-відміна (3.4)). Далі, якщо виходити з того, що утворення форм адесива в усіх цих відмінах не відбувалося в цілком різні епохи розвитку мови, а на одній відносно-хронологічній стадії розвитку, про що свідчить якість постпозиції (див. 1.2.2), то необхідно припустити, що утворення всіх форм адесива однини відбувалося паралельно, а отже, усі вони містять закінчення відповідного локатива з післялогом -pi.

4. Р Е З У Л Ь Т А Т И

4.1. Росінас (Rosinas 1999) досі не заперечує загальноприйнятої думки, що в основі форм множини адесива лежать відповідні форми локатива. Щодо викладу розвитку та походження форм множини адесива хотілося б цілком погодитися з Росінасом (Rosinas 1999: 178–180), де він висловлюється на користь інтерпретації, запропонованої й обґрунтованої Стангом (Stang 1966: 185–6), про розвиток інесива мн. ч. o-відміни під впливом ілатива, а також про вплив форм алатива мн. ч. на форми мн. ч. адесива: адес. -sup(i) ал. -iтp > адес. -sump > вплив інесива > -semp.

4.2. Хотілося б ще раз (1.3) звернути увагу на латиські форми, не взяті до уваги Росінасом. Зважаючи на той факт, що в латиській збереглися лише релікти адесива, який колись існував і тут, — причому хотілося б підкреслити, що релікти давніших форм зазвичай особливо стійкі до впливу різного роду аналогій, — формам šūrp, kūrp, на наш погляд, слід надавати особливо великого значення. Як видно, ці форми утворені не на давальному **kat(ui) + ri, а на локативі kūr. Отже, і латиські дані, хоча й нечисленні, підтверджують оспорюване Росінасом припущення, що в основі адесива лежать форми локатива, а не давального.

4.3. Прийняті твердження про те, що форми адесива були остаточно сформовані після дії закону Лескіна, дають можливість цілком

56 |

Илья А. Сержант

закономірного виведення форм адесива одн. і і-відмінювання, не використовуючи, на наш погляд, дуже складної аналогії. Водночас нам не здається неминучим висновок, що хронологічно закон Лескіна мав діяти й у пралатиській мові. Тут достатньо припустити, що сама конструкція прийменника / післяйменника *p(r)i (з *p(r)ie, див. § 1.2.2.) з номінальною групою в локативі в адесивному значенні вже існувала в правосхіднобалтійську добу й надалі розвивалася в пралатиській і пралитовській окремо під впливом балтійсько-фінських мов.

4.4. Щодо старолитовських і діалектальних закінчень давального відмінка i-відмінювання на -i, u-відмінювання на -u і o-відмінювання на -ie (po vakar ie) хотілося б висловити таке припущення. Зважаючи на той факт, що всі ці форми більшою чи меншою мірою суперечать стандартному фонетичному розвитку добре відомих відповідних індоєвропейських закінчень давального відмінка й через це потребують припущення цілої низки аналогій / запозичень з інших відмін, а також на той факт, що паралельно з ними збереглися й фонетично регулярні закінчення давального відмінка (тобто -ie, -iu/i відповідно), а також що фонетично вони цілком відповідають відповідним закінченням локатива, можна припустити, що вони і є історично давніми закінченнями локатива. Причина ж, через яку ці закінчення стали вживатися як закінчення давального відмінка, можливо, полягає саме в тому, що колись такі прийменники, як pro¹³, prie уживалися як із локативом, так і з давальним відмінком, а згодом семантичні значення їхнього вживання з локативом і давальним відмінком збіглися, як, наприклад, це сталося з prie, де, як показав Росінас (Rosinas 1999: 173–4), значення prie + dat. = adess. (= loc. + pi <- prie, 4.2). Водночас саме закінчення локатива було розширене на -je / -e і в деяких випадках продовжене: -u > -uje / -ūje, -i > -yje / -īje, -ie > -e, однак у конструкціях із прийменником давніше закінчення локатива було збережене¹⁴ і сприймалося носіями мови як аломорф давального відмінка: pried Wiešpati DP 484₁ поряд із prie Wiešpatie ⇒ Wiešpati = Wiešpatie. Пізніше ця аломорфія була усунена в кожній говірці по-різному: десь було залишено лише давніше закінчення локатива (наприклад, у Дзукії), десь давніше закінчення давального відмінка (у жмудській та східноаукштайтській).

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

ME – Kārlis Mūlenbachs, Latviešu valodas vārdnīca. Редагував, доповнював і продовжував JĀNIS ENDZELĪNS. 2-ге незрізане видання. I–VI. Чикаго: Чиказьке товариство балтійських філологів, 1954.

СтСл – Старослов’янський словник (за рукописами X–XI століть), за редакцією Р. М. Цейтлін, Р. Вечерки та Е. Благової. 2-е видання, стереотипне, Москва, 1999.

¹³ Пор. уживання po у старослов’янській мові з акузативом, давальним і локативом (СтСл 453).

¹⁴ Тут як типологічний приклад хотілося б навести рос. вираз по приезде, де приезд — явно форма локатива, хоча в сучасній російській мові прийменник по уживається виключно з давальним відмінком. На цьому прикладі видно, що прийменникові конструкції можуть в ідіоматичних формах зберігати давнє керування.

K V O P R O S U I O B O B R A Z O V A N I I A D E S S I V A | 57

SPISOK LITERATŪROS

Arumaa, P. 1930: Litauische mundartliche Texte aus der Wilnaer Gegend. Eesti Vabariigi Tartu Ülikooli Toimetused. Acta et Commentationes Universitatis Tartuensis, B Humaniora XXIII, Dorpat.

Kavaliūnaitė, G. 2001: Adesyvas Chylinskio Naujojo Testamento vertime. Acta Linguistica Lithuanica 45, 93–113.

Kazlauskas, J. 1968: Історична граматика литовської мови, Вільнюс: Mintis.

Mažiulis, V. 1970: Відносини балтійських та інших індоєвропейських мов (відмінювання), Вільнюс: Mintis.

Meier-Brügger, M. 2002: Індоєвропейське мовознавство, 8-ме, перероблене та доповнене видання попередньої праці Hans Krahe. За участю Matthias Fritz і Manfred Mayrhofer, Берлін–Нью-Йорк: De Gruyter.

Range, J.-D. 1995: Алатив і адесив у давньолитовських текстах XVI століття. Linguistica Baltica 4, 93–103.

Rosinas, A. 1999: До питання про походження та розвиток форм інесива й адесива. Baltistica 34 (2), 173–183.

Rix, H. 1976: Historische Grammatik des Griechischen. Laut- und Formenlehre, Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.

Seržant, I. A. 2004: До передісторії інесива в прабалтійській мові. Acta Linguistica Lithuanica 51, 59–67.

Stang, Chr. S. 1958: Литовський діалект Засечяй у Віленському краї. Norsk tidsskrift for Sprogvidenskap 18, 171–199.

Stang, Chr. S. 1966: Порівняльна граматика балтійських мов, Осло та ін.: Universitetsforlaget.

Szemerényi, O. 1990: Вступ до порівняльного мовознавства, 4-те, переглянуте видання, Дармштадт: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.

Toporov, V. V. 1968: Локатив у слов’янських мовах, Москва: Наука.

Zinkevičius, Z. 1966: Литовська діалектологія, Вільнюс: Mintis.

Zinkevičius, Z. 1982: Постпозиційні локативи литовської мови. Baltistica 18 (1), 21–38.

Ілля А. Сержа́нт

Кельнський університет

Інститут лінгвістики

Історико-порівняльне мовознавство

D-50923 Кельн

[email protected]

Отримано 2004 11 04