ЗІГМАС ЗІНКЯВІЧЮС

Напрями наукових досліджень: балтистика, історія литовської мови, діалектологія, ономастика.

ДИВА ЛИТОВСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА В БОЛЬШЕВИЦЬКУ ДОБУ. КІЛЬКА ЕПІЗОДІВ СПОГАДІВ

Наприкінці Другої світової війни всі мовознавці-теоретики, які працювали в галузі історії мови, виїхали з Литви на Захід, рятуючись від наближення більшовицького терору. У Литві залишилися, по суті, лише практики мови, найважливішим серед яких був проф. Юозас Балчиконіс.

Йонас Круопас і Юозас Сенкус — єдині двоє з тих, хто залишився, спромоглися викладати в Університеті теоретичні дисципліни литуаністики. Але їх переслідували більшовики й зрештою зовсім вигнали з Університету. Після цього теоретичний рівень лекцій з литуаністики значно знизився.

Одним із найважливіших «апостолів» більшовизму в Литві, який доклав рук до вигнання з Університету Й. Круопаса та Й. Сенкуса, був Станіслав Лазутка. Він народився в Сибіру, був нащадком засланців 1863 року. Восени 1945 року з’явився в Литві й вступив до Вільнюського університету. Вивчав історію. Він був моїм однокурсником, тому я добре його знав, тим паче що мені довелося чимало від нього постраждати. Спочатку він погано говорив литовською. Офіційно називався Станіслав Лазуткін. Ще під час навчання працював викладачем марксизму-ленінізму. Швидко став парторгом Університету (студент!). Відтоді Станіслав Лазуткін знову перетворився на Станіслава Лазутку.

Прагнучи більшовизувати й русифікувати Литву, прищепити всім литовцям більшовицьку «віру», він діяв безоглядно й ні з ким не рахувався. Багато уваги приділяв вищій школі. З неї усував усіх викладачів, чиї погляди не були більшовицькими. Найбільше, мабуть, йому дошкуляли вчені-литуаністи. Він переслідував їх усюди.

С. Лазутці допомагали «перелітні птахи з широкої батьківщини», такі як В. Кулешов і Валентин Неупокоєв, які певний час були парторгами факультету й переслідували литовських викладачів.

Чимало приїжджих оселилися в Литві у Вільнюському університеті. Вони й не думали вивчати литовську мову. Викладали марксистські дисципліни, звісно, російською. Тоді студенти цієї мови майже не розуміли. Іспити приймали через перекладача-литовця, серед яких траплялися порядні люди. Про це свідчать такі їхні настанови студентові, якого екзаменували: «Ти розповідай, що хочеш, а я перекладу, як треба».

Įžvalgos / Insights

345

ZIGMAS ZINKEVIČIUS

Були й такі приїжджі, які нібито виявляли бажання вивчати литовську мову, та нічого путнього з цього не виходило. Ось приклад. Я отримав «громадське доручення» навчити литовської професора Генрі Габріеляна, який прибув з Вірменії (кажуть, його вигнали за якісь «відхилення» від партійного курсу). Я взявся за цю роботу з ентузіазмом. Але після кількох уроків професор заявив, що вже достатньо знає литовську й більше на уроки не ходитиме. Незабаром після цього стався курйоз. Річ у тім, що Габріелян вимагав, аби студент, який складав іспит, показав власноруч укладений конспект праць «коріфеїв» марксизму. Коли такий конспект показав литуаніст Казіс Пакалка, Габріелян, кинувши погляд на обкладинку зошита, почав сварити Пакалку за те, що той приніс конспект не свій, а іншого студента на прізвище Сантаука. Після цього випадку на факультеті довго насміхалися з володіння Габріеляном литовською мовою.

Не викликає сумніву, що радянська русифікаторська «діяльність» приїжджих, якими керував Лазутка, надовго загальмувала розвиток литуаністики (балтістики) в Литві.

Наукова лінгвістична література, що видавалася за кордоном, спочатку майже не потрапляла до Литви. Литуаністичні книжки, надіслані з-за кордону, потрапляли до так званого спецфонду й ставали майже недоступними для дослідників.

Згодом ми отримували трохи балтістичної літератури від західних балтістів — зазвичай від тих, кому вдавалося отримати дозвіл і приїхати на наукові конференції в Литві. Серед них литовців не було, тому литовська література, видана за кордоном і найбільш цікава для нас, майже зовсім до нас не потрапляла. Звісно, траплялися винятки. Знаходилися сміливці, які присвячували себе цій святій справі. Розповім про одного з них, з яким мені довелося багато спілкуватися.

Приблизно з дев’яностих років минулого століття до мене на кафедру почали заходити західні туристи, які відвідували Вільнюс і приносили видані на Заході лінгвістичні книжки, серед них і литовські. Хто надсилав ті книжки, вони не знали. Казали, що отримали їх від незнайомої особи. Оскільки книжки були дуже цінні, здебільшого написані литовськими емігрантами й вкрай потрібні нам, я відчував, що цю конспіративну передачу книжок організовує людина, яка добре знається на литовському мовознавстві. Та лише згодом мені стало зрозуміло, що це був Александрас Дундулис.

1983 року він відвідав Литву в складі групи литовців зі США. Я зустрів його в аеропорту. Мені вдалося на кілька годин привезти його до себе додому (це було заборонено). Тоді я мав нагоду ближче з ним познайомитися. Згодом ми ще не раз зустрічалися. Під час одного з візитів А. Дундулиса до мене, бажаючи віддячити йому, я запитав, чого він найбільше прагне. «Відвідати могилу батьків у Тверечюсі», — такою була його відповідь. Я звернувся до тодішнього міністра закордонних справ Литовської РСР Вітаутаса Зенкявічюса, прізвище якого відрізнялося від мого лише однією літерою. Ми обидва були родом з Укмерге, але не були родичами. Навчалися в одному класі. Він не закінчив гімназії й став відомим більшовицьким діячем. На моє прохання він дозволив А. Дундулису поїхати до Тверечюса, але зажадав, щоб я сам відвіз його своєю машиною і дорогою ніде не зупинявся.

346

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Lietuvių kalbotyros bolševikmečiu keistenybės. Keli atsiminimų epizodai

Перебування в Чикаго (початок грудня 1985 року). Сидять: Яніна Зінкевчюте-Рупейкене, Александрас Дундулис, Стасе Вашкелене, Александрас Торнау; стоять (зліва направо): Бронюс Квіклис, Зігмас Зінкявчюс, Гражуте Шлапеліте-Сірутене, Юлія Швабайте-Гілене, священник-єзуїт Юозас Вайшніс; скраю стоїть — Софія Єліонене та інші.

Ми щасливо дісталися цвинтаря. Не можу забути побаченого тоді, що зворушило мене: Дундулис стояв навколішки в багнюці (мрячив дощ) біля могили батьків, тримаючи грудочку землі, взятої з могили й загорнутої в носову хустинку.

Повз нас проїжджав трактор. Зупинився біля нас. Це був син уже покійного брата А. Дундулиса. Він запропонував відбуксирувати мою машину розкислою дорогою до рідної хати Дундулиса, якої той не бачив понад 40 років. Очі Дундулиса блищали від радості. Я вирішив ризикнути. На щастя, ми не загрузли. На порозі хати нас зустріла дружина покійного брата Дундулиса, яка, надзвичайно схвильована, ледве вимовляла: «Ой, Ісусе, ой, Ісусе». — «Не Ісус, а Александрас», — спокійно сказав Дундулис. Нас посадили за стіл. Зібралися сусіди. Вони свято дотрималися мого прохання нікому не розповідати про цю зустріч. Ми щасливо повернулися до Вільнюса. Ніхто не доніс.

Коли 1985 року я лікувався після інфаркту, Дундулис дуже про мене дбав і надсилав ліки зі США.

Наприкінці того самого року я мав узяти участь у Симпозіумі світової литовської науки й творчості в Чикаго. В аеропорту О’Гара мене зустрів Дундулис із друзями.

Įžvalgos / Insights

347

ZIGMAS ZINKEVIČIUS

Мені довелося побувати на святкуванні його 75-річного ювілею. Мене зворушив облаштований у його квартирі, яку він винаймав у друзів Тамулісів, «куток Зінкявічюсів», де був і відділ MiMi (моїх онуків Міндаугаса й Мілдуте). Дунду́ліс став своєрідним членом нашої родини. Коли почалося національне відродження, Дунду́ліс не тямився від радості й постійно мені телефонував. Після того як Верховна Рада на чолі з Вітаутасом Ландсбергісом (згодом названа Відновлювальним сеймом) проголосила відновлення незалежності Литви, того самого вечора в моїй квартирі задзеленчав телефон. Дунду́ліс привітав нас і сказав, що щасливий дочекатися цієї години — найрадіснішої у своєму житті. «Тепер я можу спокійно померти», — ледве вимовив він слабким голосом хворої людини.

Александрас Дунду́ліс

А. Дунду́ліс невдовзі після цього помер у Чикаго. Інженер Арвідас Тамуліс виконав його останнє прохання — привіз урну з прахом покійного, яку ми поховали в могилі його батьків. Цю урну він власноруч виготовив ще до національного відродження — коробочка у формі книжки з написом «Боже, врятуй Батьківщину Литву».

Я передав до відділу рукописів Вільнюського університету рукописну та іншу спадщину А. Дунду́ліса, надіслану мені з Чикаго.

Востаннє я відвідав могилу А. Дунду́ліса в Тверечському краї 18 жовтня 2003 року разом із членами Швенчонського клубу у Вільнюсі.

Александрас Дунду́ліс усе своє життя тихо виконував надзвичайно змістовну роботу. Не шукав слави. Він зробив для литуаністики не менше, ніж ті, чиї імена широко відомі.

Організовуючи в нас за влади більшовиків поширення забороненої літератури, він виявив незвичайну винахідливість. Як єпископ Валанчюсів книгоноша. Повна конспірація! Отриману літературу рідко кому показували. Лише за крайньої потреби. Але вона принесла литуаністиці величезну користь. Відрізаних від світу литовських мовознавців він забезпечив виданою в еміграції литуаністичною літературою, особливо з мовознавства, яка тоді була для нас дорожчою за золото.

Надійшло 14 жовтня 2014 року.

ЗІГМАС ЗІНКЯВІЧЮС

Юстинішкю, 41-24, LT-05127 Вільнюс, Литва

[email protected]

348

Acta Linguistica Lithuanica LXXI