This is a machine-generated translation of the original document and may contain errors, omissions, or changes in meaning. Do not rely on this translation for quotations, citations, or authoritative references. Please consult and cite the original document.
Preparing document pages…
Page 1
SIMONA VYNIAUTAITĖ
Інститут литовської мови
Напрями наукових досліджень: геолінгвістика, діалектологія, соціолінгвістика.
МОВНІ УСТАНОВКИ ЖМУДИНІВ ОКОЛИЦЬ СКУОДАСА
Мовні установки жмудинів Скуодаського району
АНОТАЦІЯ
У статті аналізуються мовні установки жмудинів околиць Скуодаса — оцінювання рідного діалекту та людей, які розмовляють діалектом. В аналізі застосовується узагальнена тричленна модель, що розкриває різні площини оцінювання діалекту: ідеалу, неминучості й обмеженості. Показано можливі взаємозв’язки між оцінками діалекту, уявленнями про рідну мову та психологічною своєрідністю.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: північні жмудини-тельшяни, мовні установки, діалект, літературна мова, самосвідомість.
АНОТАЦІЯ
У статті аналізуються мовні настанови жемайтів Скуодаського району, а саме їхні рідні говірки та оцінювання людей, які розмовляють говіркою. В аналізі застосовано широке тричленне моделювання, що допомагає розкрити різні виміри оцінювання говірки, як-от ідеальність, неминучість і обмеженість. В аналізі представлено уявлення про оцінювання говірки й рідну мову, а також можливі зв’язки психологічного розрізнення.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: північні жемайти Тельшяйського краю, мовні настанови, говірка, літературна мова, самоусвідомлення.
176
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 2
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
1. ВСТУП
Значення говірок у сучасному світі й суспільстві може сприйматися дуже по-різному. Твердження, що говірка — це багатство, цінність, з одного боку, здається (здавалося) самоочевидним і важко заперечним, проте, з іншого боку, так буває не завжди й не для всіх. У XXI столітті, в епоху постійно мінливих сучасних технологій і глобалізації, різноманітність цінностей та поглядів, їхні зміни стають явищем, що вже не дивує. На це впливають як зовнішні чинники, так і певні зміни в суспільній психології та поведінці. Фактом є те, що змінюється і мова — усі її різновиди. Зміни говірок (ті, що відбулися і відбуваються) нерідко видаються недоліком — і більшим, ніж зміни літературної мови, а нові діалектні утворення, що набувають виразніших рис (геолекти, регіолекти), «нечиста», «несправжня» діалектна мова — наслідок цього недоліку. Оцінювання змін говірок як руху до смерті, а змін літературної мови як природного процесу або визнання обох процесів неминучими, але не такими, що означають кінець, пов’язане з вибором ідеології та перспективи. Наголошується, що геолінгвістична перспектива є оптимістичною і втілює ідеологію розвитку (Aliūkaitė, Mikulėnienė 2014b: 36). На перетині ідеологій важливим (імовірно, ще важливішим) залишається питання про те, наскільки говірка важлива для пересічних мовців і чи важлива вона взагалі під час змін. З цієї причини в дослідженнях говірок дедалі частіше беруть до уваги аспект мовних настанов (пор. Vaicekauskienė, Sausverde 2012; Kliukienė 2010; Ramonienė 2013), адже погляди й оцінки мовців є важливим і навіть необхідним чинником (пор. Mikulėnienė 2015: 103), що досить добре відображає наявний стан і те, як він може змінитися в майбутньому. Значення мовних настанов помітне й у контексті потенціалу збереження: вони є одним із чинників, що забезпечують життєздатність і тяглість говірок (Aliūkaitė, Bakšienė, Jaroslavienė та ін. 2014: 130). У цьому разі настанови розуміються не лише як певне психологічне, а й як функціональне явище.
Для дослідження обрано Скуодський край — одну з місцевостей Жемайтії, що належить до ядра регіону (докладніше див. Petrulis 2005: 168). З цієї причини мешканці вирізняються, мабуть, найсильнішою жемайтською самосвідомістю та тісним зв’язком між ідентичністю і рідним місцем. Важливо й те, що цей край не лежить на межі з аукштайтською говіркою, де її вже довелося б трактувати як перехідну. Навпаки, околиці Скуодаса, де перехрещуються фонетичні й граматичні особливості приморських жемайтів і так званих тельшяйців (Girdenis 2012: 13), вважаються однією з найрепрезентативніших територій говірки «власни-ків»1 (Aliūkaitė, Mikulėnienė 2014a: 262). Скуодаса, як
1 Можна виокремити геолект Скуодаса — дрібніше діалектне утворення, що існує на основі сильних традиційних говірок (Aliūkaitė, Mikulėnienė 2014a: 260).
Straipsniai / Articles
177
Page 3
SIMONA VYNIŪTAITĖ
дані інших досліджень2 підтверджують статус міста, яке дуже добре зберегло діалектне мовлення. Можна припустити, що міцний діалектний фундамент цього краю та його належність до ядра Жемайтійського регіону впливають не лише на світогляд чи характер самих мешканців, а й на їхні мовні настанови.
РИС. 1. Пункти
Мета, завдання, методи, матеріал. Мета цієї статті — з’ясувати, як жемайти з околиць Скуодаса оцінюють рідну говірку та людей, які розмовляють говіркою. Використано дані проєкту Сучасні геолінгвістичні дослідження в Литві: оптимізація мережі пунктів і інтерактивне поширення діалектної інформації (докладніше див. www.tarmes.lt), здійсненого Інститутом литовської мови у 2010–2013 роках (анкети інформантів, аудіозаписи); вони зберігаються в Архіві говірок Інституту литовської мови. Опитано 57 мешканців пунктів Атласу литовської мови, що належать до Скуодського краю: Кервю (12), Віжанчу (замість Скляусте, 13), Скуодо (29), Шарке (30), Ілакіяй (31), Лукню (замість Палукне, 38), Моседіс (40) (див. рис. 1). Вибірка складається з респондентів старшого (41; 72%), середнього (10; 17,5%) і молодшого (6; 10,5%) поколінь; серед них 45 жінок і 12 чоловіків. Згідно з положеннями проєкту, до молодшого покоління належать люди віком до 30 років, до середнього — 31–49 років, до старшого — 50 років і більше. Освіта інформантів доволі різноманітна: початкова (16; 27%), вища (14; 25%), неповна середня (10; 18%), спеціальна середня (7; 12%), професійна (6; 11%), середня (4; 7%). Оскільки використано весь матеріал, зібраний у пунктах, кількість інформантів за віком, статтю та освітою неоднакова. У деяких випадках розглядаються ці
2 Проєкти Використання мов і національна ідентичність у містах Литви та Соціолінгвістична карта Литви: міста й містечка (див. Міста і мови 2. Соціолінгвістична карта Литви), дослідження етнолога Пятраса Калнюса (2012: 331–332).
178
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 4
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
можливість впливу соціолінгвістичних змінних. Імовірно, за інших вибірок результати також могли б бути іншими. Для аналізу оцінок діалекту й обговорення можливих зв’язків із розумінням рідної мови використовуються описово-аналітичний метод і метод інтерпретації, залучаються дані етнологічних та етнопсихологічних досліджень.
2. ОЦІНЮВАННЯ ДІАЛЕКТУ
Ставлення до діалекту — важливий аспект. Наголошується, що змінюються не лише діалекти, а й ставлення до діалектного дискурсу (Aliūkaitė 2011: 11). Через це цінність діалектів може сприйматися інакше, ніж раніше (наприклад, за радянських часів). Один із варіантів — коли інформанти безпосередньо оцінювали діалект, висловлюючи власну думку, або помічали й наголошували на тому, що найчастіше думають інші, яка думка склалася. Інша можливість з’ясувати ставлення до діалекту — не безпосереднє оцінювання самого діалекту, а думка про людину, яка розмовляє діалектом. Вважається, що життєздатність мовного коду та причини його збереження надійніше виявляють асоціації з мовцями, які ним послуговуються, ніж оцінки самого коду (Ramonienė 2013: 7), іншими словами, важливими є несвідомі установки. Однак, як стверджує Daiva Aliūkaitė, ще успішнішою є модель, за якої досліджуються і свідомі, і несвідомі установки (2013b: 224).
В анкетах3 було наведено кілька можливих характеристик людини, яка розмовляє діалектом: сільський житель, малоосвічений, старшого віку, шанує рідний діалект, патріотично налаштований. Інформанти також указали й інші варіанти, що характеризують людину, яка розмовляє діалектом. Деякі респонденти навели по кілька характеристик, тому подано кількість відповідей, а не респондентів. Оскільки досліджуваних (як і загалом мешканців у пунктах, що аналізуються) небагато, кількість відповідей невелика. Наголошується, що «діалектів не стає менше, якщо він життєздатний в одному, а не, наприклад, у шести (тут обрано умовні числа) пунктах. Геолінгвістична цінність і значення розрізнень залишаються незмінними» (Aliūkaitė, Bakšienė, Jaroslavienė ir kt. 2014: 182). Можна стверджувати, що ставлення також не стає менш значущим, якщо відрізняється кількість людей, які його декларують, і кількість відповідей. Основні та можливі тенденції загалом відображено. Характеристики людини, яка розмовляє діалектом, та їхню кількість наведено в таблиці 1. Указано, скільки відповідей дали інформанти старшого (Vr), середнього (Vd) і молодшого (J) поколінь.
3 Див. приклад http://www.tarmes.lt/index_meniu.php?id=5
Straipsniai / Articles
179
Page 5
SIMONA VYNIAUTAITĖ
З цих характеристик виокремлюються три основні образи діалекту, що утворюють різні площини:
Ідеал Неминучість Обмеженість
Віднесення характеристик до певних площин не є беззаперечним; воно радше умовне й залежить від інтерпретації. Це певна узагальнена тричленна модель⁴, на яку можна спиратися під час аналізу уявлень носіїв мови про діалект та його цінність.
ТАБЛИЦЯ 1. Ставлення до людини, яка розмовляє діалектом
Характеристика | Шанує рідний діалект | Так звик | Патріотично налаштований | Так виріс | Сільський житель | Справжній жемайт | Старшого віку | Так народився | Жемайт | Дотримується традицій | Чистокровний жемайт | Інакше не може бути | Інакше не може розмовляти | Малоосвічений | Розумна людина | Треба шанувати свій діалект | Треба плекати свою мову | Виріс у такому середовищі | Людина, яка любить свій діалект Кількість відповідей | Vr 13 9 8 7 6 4 1 1 1 - 1 1 - 1 - 1 1 - 1 | Vd 4 2 2 2 1 - 1 1 1 1 - - 1 - - - - 1 - | J 2 2 2 1 1 1 1 - - - - - - - 1 - - - - | Усього 19 13 12 10 8 5 3 2 2 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Відсотки 23 15 14 12 10 6 4 2 2 1 1 1 1 1 1 1 1 1 1
2.1. Діалект — ідеал
Цю площину утворюють компоненти поваги, патріотизму й традиції. Ототожнення діалекту та людини, яка говорить діалектом, із такими компонентами зумовлює або може
⁴ Зокрема, це можна пов’язати з моделлю Світового дерева як універсальної символічної структури, що унаочнює гармонію та порядок Світу (докладніше див. Čepienė 2014: 57). По суті, і тут наявні складники утворюють, можна сказати, гармонію мовних настанов, оскільки відображають усі три (умовні) площини: позитивну (ідеалу), нейтральну (неминучості) та негативну (обмеженості). Те, що існує не лише площина ідеалу, тобто в цьому випадку немає тільки позитивного ставлення до діалекту та його стовідсоткового використання в усіх сферах, ще не означає зникнення діалекту чи вкрай поганої ситуації.
180
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 6
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
зумовлювати важливість діалекту для його носія, його життєздатність і тяглість. Певною мірою «представлення» площини є також свідомим вибором самих людей. З цих причин компоненти можна розглядати як такі, що утворюють доволі досконалу або наближену до ідеалу модель.
Повага. Найчастіше (19 разів) інформанти характеризували людину, яка говорить діалектом, як таку, що поважає діалект. Повага до власного діалекту, його авторитет по суті вважаються ознаками престижності (Kliukienė 2014: 7). Отже, хоч про це прямо не говорять, стає очевидно, що діалект вважають дуже престижним⁵. Цю характеристику найчастіше згадували також представники інших пунктів північного жемайтського ареалу (пор. Pabrėža 2013: 5). Повага вважається важливою цінністю; зазвичай поважають речі великої ваги. Можна стверджувати, що навіть якщо вважають, ніби діалект не всюди доречно вживати й він не надто гарний з естетичного погляду, його слід цінувати й плекати, пор.: (1) žėnā, ta lietuviu kalba ta jau tuoki kāp reikint, vuo, žėnā, ta žemaitiu kalba dėdlē švaka īr, bet mums ana gera vės tēik īr [K. M., m., 79 m., V.]⁶. Хоча в цьому випадку простежується уявлення про стандартну мову як престижніший мовний код, діалект усе ж вважають психологічно найближчим і найкращим мовним кодом. Людина, яка говорить діалектом, також заслуговує на повагу; натомість до тих, хто вміє говорити діалектом, але не говорить або «забув» його, ставляться досить негативно:
(2) Tuoks kap išpoikėms atruoda. Parvažiou va žemaitis kuoks student’s ėš Vėlniaus, Kauna, jau so saveškės jau pradeda šnekietė ta literatūrėška kalba ėr, žėnuok, mon nedėdėlė patink, kažkāp, aha, tuoks ėsdėdoms atruoda dvėlk ėš anuo. [L. Š., m., 52 m., Y.]
(3) Ka tēp pasėklausā žnuogos, ka to žėna, ka ons gal žemaitėškā šnekietė ėr nešnek, ta no mon tēp biškī keistā atruoda ėš tēkrūju, nes jėgo ėš žemaitiu esam, ta galem ėr šnekietė žemaitėška. [G. P., m., 24 m., M.]
(4) Mon net dabā pėktoms, īr ir pas mūsa, kor, sakīsio, īr pats žemaitis kaima vēdurie banda pakeistė. <...>. Ta īr vėitas, kor to turi kėtėp rokoutėis, kor to turi bėndrauteis, bet jėgo aš kaimė sosėtėksio – mon nesoprantamā, mon ėš tēkrūju nesoprantamā. [D. Č., m., 45 m., K.]
(5) Ta kas tēn kėrčious „tai išvažiuosiu, tai aš...“? Joukas ėš kėts kėta paskiau. No ka tēp īr. [J. J., m., 83 m., V.]
5 Опитування мешканців показало, що жемайтський діалект у Скуодасі вважають найпрестижнішим (Kliukienė 2014: 7). Наголошується, що відкритий престиж потрібен для того, щоб стандартну мову (стандартні варіанти) вважали символом національної спільноти (див. Auer 2011: 486). У цьому випадку престиж діалекту зумовлює або може зумовлювати те, що його вважають символом частини нації, тобто жемайтів. Однак, за словами P. Kalniaus, загалом більшість жемайтів у всіх місцевостях Жемайтії вважають свій діалект непрестижним, оскільки стандартну мову створено на основі аукштайтського діалекту (2012: 322).
6 У квадратних дужках зазначено ініціали інформантів, стать (m. — жінка, v. — чоловік), вік, місцевість (Y. — Ylakiai, K. — Kėrviai, L. — Lūknės, M. — Mósėdis, S. — Skuõdas, Š. — Šárkė, V. — Vižančiai).
Straipsniai / Articles
181
Page 7
SIMONA VYNIAUTAITĖ
(6) Є й тут таких панянок, які, здається, вже починають говорити літературною мовою, живучи в Жемайтії, — це вже смішно для всіх. <…>. Ти лише послухай — це ж справді смішно. [G. L., m., 19 m., Y.]
(7) Якби тепер я почав говорити то так, то сяк, по-авкштайтійськи, усі навколо сказали б, що тут, мов біла ворона, з’явився якийсь дивак. [J. M., m., 72 m., V.]
(8) Мені здається, це смішно: проживши стільки років у Жемайтії чи десь іще, а тоді вже не вміти своєї рідної мови, ну й таке… <…>. Не думаю, що можна забути рідну мову за кілька місяців чи років, усе одно її пам’ятатимеш. [B. P., m., 18 m., K.]
Неговоріння діалектом сприймається як прояв пихи, зарозумілості, дивацтва. Така поведінка викликає гнів або сміх. Варто наголосити, що це неприйнятно для представників усіх поколінь. Основним мовним кодом вважається саме діалект, і його невживання ніби відокремлює члена спільноти, виводить його зі звичної традиційної системи громади, тобто він стає неначе не своїм або принаймні іншим (це поняття посідає проміжне місце в універсальній опозиції свій–чужий (Unukovičius 2014: 192–193). Значення мови у пошуку (само)ідентифікації, (не)належність до своїх виявилися і в опитуванні, проведеному 1999 року, адже «незнання жемайтської мови виключає людину з-поміж жемайтів» (Pakalniškis 2001: 207). Мову можна було б прирівняти до складника зворотної (а в деяких випадках і добровільної) ініціації — припустити існування мовної антиініціації. Це підтверджує і описана P. Kalnius ситуація, коли молода жемайтка заявила, що вона не жемайтка, бо вже не говорить жемайтською (перестала говорити, навчаючись у Клайпеді) (2012: 310). Мовний «вихід» у цьому випадку зумовлює ідентифікаційний. Існує й інша думка: невживання діалекту пов’язане зі звичкою користуватися літературною мовою. У такому разі важко знову заговорити діалектом, пор.: (9) Людина все так само, коли від ранку до вечора говорить зі своїми однокурсницями, звикає — тиждень, місяць, роками так живе, і все [V. B., m., 44 m., Y.]. Можна стверджувати, що ця думка виняткова, адже невживання діалекту у своєму оточенні найчастіше оцінюють критично. Важливо й те, що ставлення до літературної мови не цілком радикальне: у певних місцях і ситуаціях її вважають прийнятною та доречною (див. таблицю 2).
З повагою слід пов’язувати й уявлення про діалект як цінність, а не об’єкт ігнорування, глузування чи інших негативних явищ. Є свідчення про глузування з боку інших (нежемайтів), знецінення жемайтського діалекту, наприклад:
(10) Литовською говорять по всій Литві, а жемайтську там не дуже люблять жемайти, та й з жемайтів кепкують. <…>. У таборі були всілякі: і дзукі, і авкштайти, і жемайти — з усієї Литви були. Ми всі говорили литовською, тільки жемайти між собою, коли вже збиралися, переходили на свою, так було легше, бо не треба було марно язиком молоти, можна було говорити жемайтською. Але тільки між собою, бо щойно почнеш — одразу «жемайтик кумедний», відразу ж почнуть кепкувати — не можна було. Та й таке,
182
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 8
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
і критикують так, і в них така манера — треба дошкуляти, і кожен до кожного чіпляється. І дзуків дошкуляють, і жемайтів дошкуляють — причіпки знайдуться до кожного, хто захоче. [V. G., v., 85 m., L.]
(11) Ех, жемайтів ніхто не цінує, почни говорити… А авкштайтам не до вподоби, що ми жемайти. <...>. Але, кажу, авкштайти ненавидять жемайтів, Ісусе Маріє, особливо в Каунасі — зневажають. Іди туди, кажу, зневажають вас. Ми раніше говорили жемайтською, ті будівельники — що ви кажете? Так, ми сказали, але, кажу, зрозумійте. Жемайти, Ісусе Маріє! [M. R., v., 51 m., Š.]
(12) Знаєш, але я ж твоя однокласниця, бачу, що ти там [Клайпеді] розмовляєш так по-жемайтськи. [K. M., m., 79 m., V.]
Таке ставлення можна розуміти як надмірно чутливу реакцію, дещо перебільшене сприйняття глузування й ненависті. Відмінність мов, нерозуміння, що виникає через неї, викликають подив або сміх — і, можливо, не обов’язково злий (пор. важливість опосередкування у стереотипізації, коли ознаки, приписувані іншим, сприймаються як приниження (Gottlieb 2006: 3). Однак така чутливість жемайтів7 свідчить про те, що вони дорожать своїм діалектом і не терплять глузувань, адже діалект сприймається як надзвичайно важлива річ, рідна мова. Водночас, за словами P. Kalnius, можливо, глузування має підстави: «<...> певний тиск на жемайтський діалект і далі зберігається — його почала більше толерувати лише литовська інтелігенція. Реакція лінгвістичних авкштайтів (особливо нижчих верств суспільства), можна сказати, мало змінилася — до жемайтського мовлення вони й надалі залишаються не надто толерантними» (2012: 321). Імовірно, негативна реакція відображає також давніше не надто прихильне ставлення до діалектів або, словами інформанта, є просто пошуком причіпок. Загалом нерідко жемайтів сприймають як дещо надмірно етноцентричних людей — тих, хто постійно підкреслює свою національну, культурну, історичну й мовну самобутність. Натомість жемайтам така критика здається досить образливою: вони вбачають у ній знецінення й глузування. Це можна тлумачити як зародження певного протистояння й напруження, але можна сприймати і як «недоброзичливе» нерозуміння одне одного, культурні відмінності, і радіти, що вони існують у XX та на початку XXI століття. Подібні свідчення жемайтів про знецінення їх самих і їхнього діалекту зафіксовано під час експедиції в районах Скуодаса, Шяуляя та Паневежиса. Стверджується, що протиставлення жемайтів і авкштайтів, яке визначає жемайтську ідентичність, є прямою аналогією протиставленню поляків і литовців (докладніше див. Čepaitienė 2001: 91). Існує й протилежна думка: Жемайтію та жемайтів підтримують в інших місцевостях Литви, у великих містах. Жемайтів та їхній діалект уже сприймають не як об’єкт глузувань, а радіють їм і оцінюють їх позитивно: (13) хоч і їду до Вільнюса вчитися, то кажуть, що я сказала
7Психологічне дослідження засвідчило, що жемайти загалом чутливіші за авкштайтів (Bliumas 2000: 59).
Straipsniai / Articles
183
Page 9
SIMONA VYNIAUTAITĖ
Жемайтія — це справді не Бог. Ну, така підтримка Жемайтії є чимось таким, якось такою повагою [L. P., m., 44 m., M.]. Не можна відкидати припущення, що багато що залежить не лише від уявлень про те, що є образливим чи глузливим, а й від різного досвіду людей, пережитих ситуацій або загальної схильності помічати позитивне чи негативне.
У відповідях респондентів виявився й дещо інший аспект поваги. Наголошується на особистій позиції людини, адже вона не просто вміє і може говорити діалектом, а робить це з поваги. Одного разу згадано дуже схоже формулювання — потрібно поважати свій діалект. Описується не стільки користувач діалекту, скільки прямо висловлюється й підтверджується, що діалект заслуговує на повагу і є важливим. Хоча пов’язування людини, яка розмовляє діалектом, і самого діалекту з повагою є найчастішим серед усіх описів, висловлюється й протилежна думка: (14) я не думаю, що мову треба якось особливо поважати. Ні. Мова призначена для висловлення, не треба її поважати, не… Звісно, лайливі слова справді існують, нікому не личить їх уживати, але говорити діалектом, ніби я поважаю мову, якось теж удавано звучить, не думаю [G. J., m., 38 m., Y.]. Можна припустити, що мова (діалект) та її вживання в цьому випадку деідеалізуються й сприймаються як явище суто практичного характеру. Повага радше пов’язується з культурою мовлення, наприклад із невживанням лайливих слів. Із цінностями тісно пов’язаний ще один опис — людина, яка любить свій діалект. Любов, як і повага, також є однією з найбільших цінностей, тому людина, яка їх дотримується, сприймається надзвичайно позитивно. Такий мовець цінує і береже діалект.
Патріотизм. Другим складником ідеальної площини є патріотичний настрій. Загалом є 12 таких відповідей. Розмовляння діалектом сприймається як частина патріотизму. Користуватися діалектом означає водночас любити й поважати свій край, бути готовим багато зробити для нього (і рідної мови), пожертвувати собою. Такий погляд пов’язаний із національною самосвідомістю, адже 39 (68 відсотків) респондентів зазначили, що вони — жемайти (офіційна національність — литовці), а більшість (43; 75 відсотків) також вважає рідною мовою жемайтський діалект. У свідомості респондентів рідна мова асоціюється з патріотизмом, тому це близьке до уявлення про мову як одну з найважливіших складових нації. Можна стверджувати, що мова по суті формує спільноту (Garrett, Coupland, Williams 2003: 12) і є суттєвою ознакою ідентичності (Račiūnaitė-Vyčinienė 2014: 223). Це твердження підтверджує і становище жемайтів: «для сучасних жемайтів у самоідентифікації та відмежуванні від не-жемайтів найважливішим показником є не територія проживання, не уявна історична Жемайтія, а інша мова (діалект)» (Kalnius 2012: 405). В обох випадках саме мова розуміється як головний показник ідентичності. Дещо іншої думки дотримуються в ще одному дослідженні: у випадку жемайтів мова сприймається як чинник, що посідає друге місце й позначає ідентичність, тоді як найважливішим вважається місце народження (Čepaitienė 2001: 190). Те, що мова стає важливим чинником усвідомлення національності, такий зв’язок можливий і
184
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 10
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
ґрунтується, доводить розуміння національності представницею молодого покоління: (15) У Литві живу, литовською мовою навчаюся — то литовка, з žemaičių kalba не навчаюся [B. P., ж., 18 р., K.]. У цьому випадку конкретизація ще виразніша — наголошується на вивченні мовного коду, тобто про ідентичність судять з вивчення мови; важливим є також чинник місця проживання. Зв’язок мови й національної самосвідомості варто зіставити з характеристиками людини, яка говорить діалектом: справжній жемайт (5), жемайт (2), кровний жемайт (1). Діалект розуміють як доказ жемайтійськості, жемайтійської самосвідомості. Якщо людина говорить діалектом, у цьому випадку вона є представником спільноти, тобто жемайтом: (16) якщо ми жемайти, то треба й розмовляти по-жемайтійському — спілкуватися [E. M., ж., 61 р., Y.]. Погляд, згідно з яким мова, ідентичність і патріотизм тісно пов’язані між собою, можна також пов’язати з історією Жемайтії, її іншим історичним становищем. Хоча стверджується, що історію нерідко міфологізують (Venskienė 2008: 80), однак, хай там як, на неї спираються; вона часто є одним із чинників у розумінні жемайтійськості та відмінності Жемайтії від інших етнографічних регіонів.
Традиція. Людину, яка говорить діалектом, також характеризують як таку, що дотримується традицій. Цей складник пов’язує минуле, теперішнє й майбутнє, отже, впливає на спадкоємність. Діалект вважають цінністю, що передається з покоління в покоління, тому, вживаючи діалект, людина зберігає його, тобто діє традиційно. Виявляється, що найважливішою є не сучасність (у цьому випадку її варто пов’язувати з уживанням літературної мови), а традиція. За словами Віди Савоніакайте̇, «у дискурсах світових науковців традиції пов’язують із методологічними уявленнями про „своє“ та „інше“, які в сучасній теоретичній думці змінюються так само, як змінюється мобільне суспільство» (2013: 254). Як уже зазначалося, мовлення діалектом часто ототожнюють саме з категорією свого, а невживання діалекту означає певне мовне та/або ідентифікаційне відокремлення. Отже, традиція, дотримання її в цьому випадку означає належність до своїх. Діалект вважають тим, що потрібно зберігати; він стоїть поруч із народними звичаями, символами та іншими явищами, про які не слід забувати. Також згадано подібну характеристику, пов’язану з традицією: потрібно плекати свою мову. Описується не сама людина, а безпосередньо виражається ставлення до діалекту: дбати про нього, розвивати й підтримувати. Наголошується на перспективі, адже відчувається потреба докладати зусиль задля діалекту (пор. цитату 23), наприклад:
(17) No jēto mona, jē neišlaikīsem sava tarmies, sava kalbuos, no ta kas būs? Tēp kāp saka stipri šeima ēr stipri valstībė, tēp aš irgi sakīsio – lietuvībė prasided nu kuožnuos tarmies, nu kuožnuos. [B. L., m., 61 m., M.]
(18) Ėr ēš vėsa, kas mes esam lietovė – no ta esam didelė mažā. Ėr esam mažā ēr tuo labiau, kad tuo mažuo veituo dar teik ēr skirtingu, ta mes tou pasaulio ēr esam iduomė, ka mes esam, kažkēik ēšsėskėram. O kou mes galem priš pasaulī? Mes esam mažė, tiktā vuo tiktā tou mes ēr galem atselāikītė, kad mes esam dā skirtingė [D. Č., m., 45 m., K.].
Straipsniai / Articles
185
Page 11
SIMONA VYNIAUTAITĖ
Збереження діалекту розуміється як необхідна складова ідентичності країни загалом. Наголошується, що важливий кожен діалект, а не лише рідний. Діалектне мовлення має значення і як елемент відмінності й привабливості, завдяки якому народ може бути цікавим для людей усього світу. Плекаючи діалект, збережемо також традицію, а отже, життєздатність і тяглість. Такий погляд близький і жителям Skuōdo, які вважають, що молодь треба заохочувати вживати діалект, адже не було жодного респондента, який стверджував би, що цього робити не слід (Miestai ir kalbos 2: 28 žemėlapis). Порушення тяглості й традиції розуміється як щось легковажне, неприродна поведінка, зрада, яка не веде до добра, наприклад:
(19) Īr tuokiu, katrēi va praded, no tas aš skaitau, ka maivimuos, nu pat mažēns vākus tiktā literatūrēškā muokintē, no mon pēktoms ein. Jego žemaitis esi, ta ēr būk žemaitis. Vuo jego ēšdoutē kažkū, ta gali vēskū ēšdoutē – sava kalba, sava tarmē ēšdoutē. [A. R. Š., m., 70 m., M.]
(20) Ne, no ta aiškē, kad vės tēik, jego esi žemaitis, būtōm vėsā gerā, ka muokietom ēr tas vāks. Bet jego anam ēr lēngviau bendrautē so tās sava draugās, tegu bendraun, bet no gal neužmērštē ēr sava tuos tarmies. [D. K., m., 22 m., L.]
Друга думка не така категорична. Можливо, її варто пов’язати з віком — молодшим поколінням, хоча ліберальніший погляд не завжди властивий молоді (пор. цитати 8, 25). Підтверджується висловлена багатьма теза, що літературна мова сама по собі не є чимось поганим: за потреби (у певних місцях, з певними людьми тощо, див. таблицю 2) нею можна говорити, однак дуже важливо зберігати й передавати діалектне мовлення.
Підсумовуючи, можна сказати, що серед елементів ідеальної площини увиразнюються ключові речі (елементи — це своєрідні орієнтири): повага → престиж діалекту, патріотизм → зв’язок між уявленням про рідну мову та ідентичністю, традиція → тяглість діалекту.
2.2. Діалект — неминучість
Ця площина охоплює елементи звички, середовища, природної схильності. Їх можна пов’язати з неминучістю, фатальністю, адже власний вибір індивіда має менший (або зовсім не має) впливу, на відміну від ідеальної сфери та її складників. Площина неминучості ніби відображає нейтральний, неідеалізований образ.
Звичка. Людину, яка часто (13 разів) уживає діалект, пов’язували зі звичкою (звичку вважали також причиною вживання літературної мови, див. цитату 9), пор.: (21) Anam vēsu geriausē žemaitēškā, vēsu laisviau rokoutēis, lēžūvis ēr pripratēs jau pri žemaitiu kalbā [V. G., v., 85 m., L.]. Говорити діалектом означає вправно це робити, отже, діалектне мовлення — не просто сучасне явище, що виникло недавно,
186
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 12
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
але вже такий, що триває віддавна. Із тяглістю, як згадувалося, тісно пов’язана традиція, проте саме між цими складниками помітна можливість індивідуального вибору, усвідомленість. Щоб звикнути, потрібно часто говорити й чути діалект. З цієї причини можна зробити висновок, що у свідомості інформантів діалект сприймається як панівна, основна мова. Це підтверджує і розуміння рідної мови. Одне — це те, яку мову зазначено як офіційну рідну, а інше — яку мову чи які кілька мов інформанти вважають рідною (рідними). Результати відображено на рис. 2.
РИС. 2. Розуміння рідної мови
Усі інформанти вважають литовську мову рідною, однак їхні погляди дещо різняться. Для меншої частини респондентів (13; 23%) цей мовний код і є єдиним у розумінні рідної мови. Трапився випадок, коли рідними мовами вважалися і литовська, і латвійська. Оскільки представниця такого розуміння — інформантка з пункту Шарке̇8, офіційна національність якої — латвійка (і за самоідентифікацією інформантка так зазначила), таке розуміння не дивує, тим паче що вона не забула латвійської мови (розуміє її, говорить, уміє читати й писати). Вважати литовську мову рідною також цілком переконливо: інформантка від дитинства живе у згаданому пункті, тому чудово розуміє й використовує (говорить, читає, пише) литовську мову9.
Більшість інформантів (43; 75%) вважають рідною мовою також жемайтський діалект. Таке розуміння прийнятне для представників усіх поколінь: старшого (30), середнього (9), молодшого (4). Як видно, для жемайтів різного віку зі Скуодського краю діалект
8 Цю місцевість, за словами самої інформантки, у народі називали Малою Латвією, оскільки раніше там жило чимало людей латвійської національності.
9 Варто замислитися, чи немає тут певної плутанини. Респондентка не зазначила, що жемайтський діалект — ще одна рідна мова, однак саме він у багатьох випадках (у спілкуванні з членами сім’ї, знайомими, сусідами тощо) є основною мовою. Імовірно, поняття литовської мови розуміють як сукупність обох мовних кодів — діалекту та літературної мови. З іншого боку, відповідаючи на запитання анкети, інформантка розрізняла ці мовні коди.
Straipsniai / Articles
187
Page 13
SIMONA VYNIAUTAITĖ
дуже важливий; це явище не властиве лише якомусь одному поколінню. Серед респондентів, які вважають жемайтський діалект рідною мовою, 14 лише розуміють і говорять жемайтською (13 представників старшого покоління, 1 — середнього), 15 розуміють, говорять і читають (11 представників старшого покоління, 4 — середнього), а 14 розуміють, говорять, читають і пишуть (6 представників старшого покоління, 4 — середнього, 4 — молодшого). Слід наголосити, що всі інформанти молодшого покоління, які зазначили, що їхньою рідною мовою є також жемайтський діалект, не лише розуміють його й говорять ним, а й читають та пишуть жемайтською. Отже, у цьому випадку молодше покоління виявляється різнобічнішою віковою групою щодо діалекту. Важливо, що звичка часто вважається чинником, який впливає не лише на діалектне мовлення, а й на читання та письмо.
Уявлення інформантів про те, що рідною мовою є також жемайтська, переконливе, адже опитані, які завжди говорили й говорять діалектом, саме діалект сприймають як справжню рідну мову. Важливо, що в Скуоді жемайтський діалект вважається стовідсотково найзвичнішим (Baranauskienė, Krupickaitė 2012: 11). Діалектну та літературну мови можна вважати рівноправними мовними кодами (пор.: (22) Ėr ta žemaitiu tarmie, ėr ta bendrėnė – mon anuos abėdvės ein kap veina šalėp kėtuos [G. L., m., 38 m., Y.]). Це підтверджує факт, що обидва коди можна використовувати й узгоджувати їх між собою, не «зраджуючи» власних поглядів і переконань (пор. цитату 4).
Середовище. Інший складник цього виміру охоплює період зростання й формування людини, соціальні, побутові та географічні умови. Досить часто (10 разів) згадували характеристику так виріс. Характеристика так виріс не обов’язково означає географічне діалектне середовище: воно може бути зовсім іншим, але людина, яка змалку вживала діалект у сім’ї, зі знайомими тощо, саме так і виросла. Людину, яка говорить діалектом, пов’язують із дитинством, періодом дорослішання, з мовою, прищепленою під час зростання. Наприклад: (23) Kuokiuo to kalbuo esi ğemės, ožaugės ėr rēk anou jau ēšsauguotė [A. T., m., 75 m., Y.]. Виявляється вплив батьків або інших близьких людей, адже саме від них навчаються говорити. А те, що набувають і засвоюють у дитинстві (особливо мову), зазвичай залишається глибоко вкоріненим і важливим упродовж подальшого життя. Це підтверджує мова спілкування в сім’ї: з членами сім’ї спілкуються діалектом, лише троє інформантів говорять також літературною мовою (з дітьми — інформант старшого покоління, із сестрою — інформантка середнього покоління, з онуками — інформант старшого покоління). Один раз згадано схожу характеристику — виріс у такому середовищі. У цьому випадку помітний вплив не лише сім’ї та приватного простору, а й публічного простору, географічного чинника. Пор.: (24) Mes esam lietovē, aš gvėno Žemaitijou, šneko žemaitėška [E. M., m., 61 m., Y.]; (25) Ka gvėni Žemaitijou, turi rokoutėis sava tarmė [G. L., m., 19 m., Y.]. Висловлюється думка, що діалектом говорять (або мають говорити) під впливом середовища, тобто людина виросла в середовищі, де всюди або майже всюди (не лише з близькими, знайомими, удома) говорять діалектом і часто чують діалектне мовлення різних людей. Ця відповідь водночас відображає реальну мовну ситуацію в пунктах, адже переважає діалектне
188
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 14
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
спілкування. Кількість респондентів (старшої вікової групи — Vr, середньої — Vd, молодшої — J) відповідно до вибору мови в різних ситуаціях наведено в таблиці 2.
Як видно, у сфері звичного вживання мови домінує діалект, і лише в поодиноких випадках використовуються обидва мовні коди або тільки літературна мова. Із сусідами
Straipsniai / Articles
189
Page 15
SIMONA VYNIAUTAITĖ
спілкуються діалектом; вибір мови дещо відрізняється лише під час спілкування з молодшим поколінням, адже четверо респондентів зазначили, що поряд із діалектом уживають також літературну мову. У публічному просторі також переважає діалектне мовлення, однак літературну мову обирають частіше або використовують обидва мовні коди (особливо з незнайомими). Можна побачити протиставлення публічного й приватного просторів: у приватному просторі схильні частіше вживати діалект (пор. Vaicekauskienė, Sausverde 2012: 13). Однак домінування діалекту в публічному просторі водночас свідчить про звичність, доречність і перспективність цього мовного коду. Хоча простір публічний, спілкуються переважно зі своїми, тому діалект вважають найдоречнішим мовним кодом (пор. вибір мовного коду під час спілкування з незнайомими людьми). Дещо інша ситуація у сфері релігії. Найчастіше моляться й навчають молитов літературною мовою, а до сповіді ходить приблизно однакова кількість інформантів, які говорять діалектом і літературною мовою. Можна стверджувати, що важливими чинниками, які визначають вибір мовного коду в релігійній сфері, є особливості молитов і моління (жанр, публічне мовлення), звичка та те, чого навчали самих інформантів. Молитви друкують у молитовниках і виголошують у церквах під час богослужінь літературною мовою. Найімовірніше, тих інформантів, які моляться літературною мовою, молитов також навчали саме цим мовним кодом. Вибір діалекту під час молитви пов’язаний не з молитвами, засвоєними з письмових джерел, а з молитвами, які людина складає сама й промовляє власними словами, з проханнями, подяками тощо. Іншими словами, це вже твори вільнішого жанру, вільного формулювання думок, не завчені напам’ять. Сповідь можна вважати таким жанром, у якому неминучі певні мовні формули, але водночас присутні й думки самої людини. Саме ці формули, завчені напам’ять (як молитви та інші моління), можуть зумовлювати вибір літературної мови.
Виявляється, що середовище є сприятливим простором для діалектного мовлення. Можна побачити вплив географічного середовища, особливо у випадку околиць Скуодаса, адже стверджується, що «потреба та / або сміливість уживати власний діалект прямо пропорційна віддаленості адміністративного району від Аукштайтії та великих міст, що вирізняються культурним розмаїттям» (Kalnius 2012: 331). Очевидне статичне розуміння середовища: середовище визначає діалектне мовлення, воно «замикає» (яке середовище, як виріс — така й мова). Однак є й інший погляд: (26) sopratau, kad kor be išeitumi, išmoktumì vės tėik kalba [V. B., m., 44 m., Y.]. У цьому випадку чинник середовища виразний, але незмінність заперечується. Вплив середовища розуміється як чинник перебування тут і тепер, а не тут або там у минулому (у дитинстві, підлітковому віці). Через мінливість можливим або навіть неминучим є перехід від літературної мови до вживання діалекту: (27) Vuo ka Žemaitijuo ketėp neišeit <...>. No ka dabā tēi anukā tuokei mažē, anei aukštaitėškou, anei tēp ēr rokoujēs, vuo ka eis i muokikla, ēr sožemaities tujau pat [V. N., v., 80 m., L.]. «Зажемайчення» сприймається як елементарне, неминуче явище, без жодного вибору. Це знову доводить, що в середовищі (у приватному й публічному просторах) розмовляють діалектом, цей мовний
190
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 16
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
код широко вживається. Такий перехід до вживання діалекту можна пов’язати й із віком: коли діти підростуть, вони почнуть говорити діалектом.
Природженість. Двічі згадувалася природженість. Людина, яка вживає діалект, у цьому випадку сприймається як така, що від народження набула діалектного мовлення. Інакше кажучи, якщо ти народився в сім’ї та / або середовищі, де говорять діалектом, то неминуче й сам говоритимеш так само. Можливо, від народження людина вже ніби зобов’язана говорити діалектом, їй так призначено. Змінити це майже неможливо, адже вживання діалекту рівнозначне неминучості — діалект вважається фатальним явищем. Отже, явище, набуте з народженням, сприймається як незмінне (подібно до статичного середовища). Через це невживання діалекту видається цілком незрозумілим і невиправданим, викликаючи обурення (пор. цитати 2–8, 19). Така думка перегукується з характеристиками, кожну з яких згадували по одному разу: інакше бути не може та інакше не можна говорити. У другому вислові конкретизується й указується саме на мовлення. З одного боку, цей погляд може здатися доволі радикальним, адже наголошується на єдиному варіанті мовлення — діалекті, а літературна мова ніби не визнається, не сприймається як можлива й належна. Якщо людина вміє говорити діалектом, то й повинна так говорити; у цьому випадку — жмудин має говорити жмудською (пор. цитату 16). З іншого боку, це не слід пов’язувати з радикальністю. Такі думки свідчать про звичність діалекту (підтверджують уже згаданий факт) і його сприйняття як рідної мови. Неможливість говорити інакше можна також розуміти як складність уживання літературної мови, адже рідним діалектом говорити значно простіше, легше й природніше. Не лише легше, а й щиріше, оскільки саме щирість і простоту (або брак цих якостей) помічають інформанти, наприклад:
(28) Jau patem ir paprastiau rokoutėis, to nuošėrdiau rokoujīs, paprastiau. O kad jau esi išmuokęs kalbą, jau kažkāp ves teik tēi žuodē ligu ne tēi žuodē, ligu ta kalba ne ta kalba, ligu trūkst kažkuo. [Ž. V., v., 23 m., S.]
(29) Čia muokīkluo, pavizdžiou, so vākās, va čia ka dērbo so vākās, no pagal pedagogiką reikėtų kalbėti taisyklingai lietuviškai. No bet cinkt ēr vėskas, ēr vākā patis. Ēr kētęp praded bendrautė, ka žemaitėška, nes anēi tarp savęs ta žemaitėška rokoujēs. Ēr pradedi bendrautė, kētęp ēr so anās sosētartē gali, nebrēk bartēis, nebier tū pīktiu. Jego katras nuors tēn pradiejē siostē tēn, pasakē kū nuors rupūžē žaliuojī, ka tau subinie duntis išdīgtom a dā kas, no aš čia tarp kitko, tēp nesakau, no, bet no kažkū tuokē pasakē žemaitėška, ēr tas vāks ožkart ons kap savs žmogos īr. [V. M., v., 31 m., S.]
(30) Tēp maluonē, maluonē, kad išgirsti ar kū nuorintās tēi seimiūnā, kartās tēn kor vēns kėts tēn žemaitėška kū pasaka. Tēp gerā ont šērdēis – ruods jau to žemaitis esi. Arba ēš tū artistu žēnā, ka to žemaitis, tēp mon gerā ont šērdēis. Artistā, dar kas nuorintās, vėsē, no va, žemaitis rašītuos, va ēš Žemaitējēs, čia mūsu žmogos, mūsu žmogos – so tuokio džiaugsmo. [D. Č., m., 84 m., V.]
(31) Žemaitėška, jau puonēška nerokoujemuos. [A. L., m., 87 m., L.]
Straipsniai / Articles
191
Page 17
SIMONA VYNIAUTAITĖ
(32) Майже всі, хто бував у Моседісі, у старостинстві, бо там не розмовляють літературною, загальноприйнятою мовою — не вміють як слід говорити. Майже ніхто не вміє як слід говорити, тільки намагаються розмовляти, і часом це виходить кумедно. То краще розмовляймо по-жемайтськи, і не буде смішно. Але що вдієш, людина хоче бути панською. [A. Z., v., 59 m., M.]
Не лише самому приємно говорити діалектом, а й радіють мові інших, особливо жемайтів, які живуть не в Жемайтії, або загалом відомих людей. Протиставлення діалектному мовленню — у цьому разі загальноприйнята мова — називається властивою панам, такою, що личить їм, — «панською». Коріння такого уявлення слід шукати в минулому, адже певний час загальноприйняту мову вважали «панською, міщанською», але водночас варто наголосити, що ця думка існує серед жемайтів і сьогодні (Kalnius 2012: 321), а, за словами A. Čepaitienė, таку мовну «панськість» слід пов’язувати з історично усталеними стереотипами про темряву литовців і польських панів (2001: 191). Отже, асоціація загальноприйнятої мови з панами стає цілком обґрунтованою. Уявлення про загальноприйняту мову як знак «панськості» підтверджує характеристика «мужицька» (33) жемайтська мова і називається негарною мовою — ще здавна — мужицькою, грубою, дуже грубою []. M. U., m., 71 m., Y.]), приписана жемайтському діалекту, який, на думку інформантів, властивий простим, щирим людям.
Компоненти виміру неминучості знову вказують на певні суттєві явища: звичка → обґрунтованість уявлення про рідну мову, середовище → різнобічне вживання діалекту, природженість → незмінність.
2.3. Діалект — обмеженість
Цей вимір пов’язаний із такими компонентами, які спрощують розуміння діалекту та його вживання, обмежують їх, утискають у певні рамки. У цьому разі йдеться про сільський характер, вік, освіту. Ці компоненти можуть також зумовлювати непривабливість діалекту та відсутність у нього перспектив.
Сільський характер. Людину, яка говорить діалектом, 8 разів пов’язали із селом. Цей компонент можна розуміти як конкретну географічну або соціальну категорію. Те, що діалектом говорять сільські мешканці, з одного боку, закономірно, адже сільський і міський простори, спосіб життя людей відрізняються. Зазначається, що «міський простір, зокрема й мовний, змінюється швидше й помітніше, він постійно перебудовується під впливом соціальних, політичних, економічних, культурних чинників і повсякденної комунікативної практики» (Ramonienė 2010: 279). З огляду на таку мінливість, постійні зміни, властиві містам, асоціація діалекту із селом видається цілком переконливою. Самі інформанти помітили відмінності діалекту в селах і містах:
(34) У місті люди говорять інакше, а в селян мова грубіша. [B. B., m., 82 m., V.]
192
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 18
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
(35) Та й, кажу, поговориш із сільськими людьми, а ми тут, міщани, вже трохи відвикли. [A. R. Š., m., 70 m., S.]
(36) Адже люди похилого віку так і говорять, тепер мова трохи змінюється, а в селах, де живуть далеко, вони й досі справді говорять так, продовжують уживати її, точніше кажучи, розмовляють справжньою мовою. [B. L., m., 61 m., M.]
Мова сільських мешканців сприймається як автентичніша, «справжніша», менше зазнала впливу загальноприйнятої чи інших мов, а також як грубіша. Іноді невживання діалекту в місті пов’язують із небажанням відрізнятися від інших, привертати до себе увагу, пор.: (37) приїдеш до Вільнюса — всі говорять по-аукштайтськи, скажеш щось по-жемайтськи — всі так на тебе витріщаються, ніби ти говориш якоюсь зовсім іншою мовою [B. P., m., 18 m., K.]
Наголошується на відмінності мовного коду (як від інших діалектів, так і від загальноприйнятої мови), що нерідко стає причиною вважати діалект мовою10. Стверджується, що «невиконання комунікативної функції — нерозуміння, неможливість порозумітися — і є найпереконливішим доказом культурної цінності діалекту» (Усі діалекти найгарніші 2013: 10). Нерозуміння можна оцінювати не лише з культурного погляду, а й як показник розмежування діалекту та мови, утім цей показник взаємний (Groves 2007: 9). У цьому разі нерозуміння виконує розрізнювальну функцію. Багато інформантів зазначили, що інші, ті, хто не володіє жемайтською, не розуміють цього мовного коду11, наприклад:
(38) У містах багато хто не розуміє жемайтської мови. [G. L., m., 19 m., Y.]
(39) Коли я їздила до Вільнюса, <...> туди з’їхалися з усієї Литви — з усіма діалектами. Усі більше говорили літературною мовою. Мені було дуже важко перелаштуватися, дуже важко. Спочатку я говорила по-жемайтськи, а вони, Боже, тільки дивилися й слухали — не розуміли. [L. Š., m., 52 m., Y.]
(40) Ну так, вони не розуміють нашої мови. [Z. A., m., 69 m., Š.]
(41) Ну, не розуміють, не розуміють вони [нежемайти]. А ми — досить згуртований народ, ми розуміємо всі діалекти, усі діалекти розуміємо. [S. J., m., 71 m., S.]
(42) Ні, вони [аукштайти] нас не розуміють. Я їх усіх хоч трохи та розумію. [E. M., m., 87 m., L.]
(43) Але там [у Бірштонасі] всі говорили так, що не розуміли по-жемайтійськи. Та жемайти завжди розмовляють: чи російською, чи латвійською, чи єврейською <...>. Жемайти розмовляють усіма мовами. [K. R., m., 80 m., K.]
10 Nors bandoma nustatyti kriterijus, skiriančius kalbas (pavyzdžiui, Wardhaugh 2006: 33), konstatuojama, kad „kalbos ir dialekto problema lingvistikoje (ir ne tik) apskritai yra neišsprendžiama“ (Aliūkaitė 2013a: 4). Taigi neretai daug kas priklauso nuo požiūrio ar interpretacijos.
11 Твердження про незрозумілість підтверджують і результати опитувань мешканців різних міст, адже жемайтський діалект вважають найменш зрозумілим (пор. Baranauskienė, Krupickaitė 2012: 4).
Straipsniai / Articles
193
Page 19
SIMONA VYNIAUTAITĖ
У деяких випадках місто наголошується як простір нерозуміння жемайтського діалекту, а можливо, і його невживання. Загалом місто часто можна вважати моделлю нетериторіального мовного середовища (пор. Vaicekauskienė 2014: 13). Отже, підтверджується категорія села як географічного середовища. Цікаві спостереження містяться у твердженнях, що жемайтам легше розуміти інші діалекти, ніж представникам інших піддіалектів — жемайтську говірку, або ж легше вивчати інші мови загалом. Це можна пов’язати зі ступенем відмінності між діалектами та літературною мовою. Оскільки в основі літературної мови лежить західноаукштайтський каунаський піддіалект, відмінності між літературною мовою та жемайтським діалектом досить значні. По суті, літературну мову потрібно вивчати як іншу мовну систему, тому інформантам здається, що й інші діалекти набагато легше розуміти, якщо ти є носієм мовного коду, який суттєво відрізняється. Інформанти свідомо чи несвідомо розмежовують діалект і літературну мову як дві протилежні мовні системи, наприклад:
(44) Коли я почав розуміти, як кажуть, що треба вивчати литовську літературну мову, бо інакше в школі в тебе не буде успіху: наприклад, напишуть тобі диктант, а ти напишеш лише двійку, і доведеться пристосовуватися, нічого не вдієш. Треба було вивчити другу мову, як я кажу [про правильну літературну мову]. <...>. Дуже й важко, жемайтові — без кінця. Ну, або дуже легко, або дуже важко. Якщо вже, як то кажуть, вивчиш, то вже знаєш, як треба, тоді вже дуже легко; але якщо не вловив, то все тобі буде дуже важко. [Ž. V., v., 23 m., S.]
(45) Перекладаю з жемайтської мови на литовську. Інколи й «Mūsa žuodie», наприклад, і «Vakarū Lietuva», там є такі сторінки, де хтось щось показує і люди не розуміють. Ну, тоді береш і перекладаєш литовською мовою. [A. R. Š., m., 70 m., S.]
(46) Я вважаю це дуже поганою річчю, дуже поганою річчю, коли кажуть: мовляв, із першого класу навчайтеся по-жемайтійськи. Це дуже погана річ, така вже погана річ. <...>. Якщо цю дитину навчиш читати по-жемайтійськи з першого класу, то вона зовсім не зможе читати [литовською], звикне до цього, і вже не зможе читати литовську книжку. <...>. Вона залишиться наче чужоземець. [V. N., v., 80 m., L.]
Наголошуються зусилля, необхідні для пристосування, та складність вивчення літературної мови. Її вважають таким мовним кодом, якого потрібно вчитися просто як іноземного. Літературна мова сприймається і як мовний код, яким користуються, щоб інші (нежемайти) розуміли. Немає сумніву, що літературну мову зрозуміють, а жемайтський діалект — не завжди (пор. (47) я почуваюся спокійніше й безпечніше, коли розмовляю літературною мовою, так би мовити [G. J., m., 38 m., Y.]. Через це нерозуміння (можливо, іноді й уявне) часто стає основною причиною того, що людина не говорить діалектом і пристосовується до мовного коду співрозмовника. Наголошуючи на відмінності між діалектом і літературною мовою, стверджують, що в певних випадках доводиться перекладати з одного мовного коду на інший. Дієслово versti у LKŽe (2008) має значення «передавати текст однієї мови іншою» (у DLKŽe 2011 аналогічне
194
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 20
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
значення 11). Використовуючи таке дієслово, інформантка, імовірно, має на увазі дві окремі мовні системи. Особливо велика відмінність виявляється у прикладі 46. Хоча прямо не сказано, що жемайтський діалект є мовою, думка про те, що, навчаючи дітей говорити по-жемайтійськи, вони розучаться говорити літературною мовою — а саме читати (про мовлення не йдеться. Оскільки говорити вчаться раніше, а читати — пізніше, і цьому потрібно навчатися, розвиваючи навички, читання сприймається як сфера, де може бути завдано непоправної «шкоди». Імовірно, на таку думку певною мірою впливає й те, що під час письма по-жемайтійськи деякі літери відрізняються12) — доводить повну відмінність мовних кодів. У підсвідомості інформанта обидва мовні коди сприймаються як дві окремі мовні системи. Виникає асоціація з чужістю, адже таку людину вже сприймають як представника іншого народу. Незнання мови в цьому випадку веде вже до культурних відмінностей, національної диференціації. Це протилежний варіант: людину віддаляє від своїх не невживання діалекту, а розширення форм його вживання (пор. невживання діалекту в громаді).
Також можливе розуміння села радше як соціальної категорії, а не географічного простору. За словами P. Kalnius, ментальний тип і його вираженість дещо різняться серед жемайтів, які живуть у селі та місті (2007: 108). Однак імовірно, що інформанти не обирали цей опис саме через його зв’язок із соціальним аспектом — через асоціації іменників kaimietis, kaimas із певним приниженням. Іменник kaimas слід розуміти як «простак, невіглас, дурень, йолоп, недоумок, тупоголовий, нікчема, невдаха, роззява» (Литовська база жаргону. Основні дані 2010: 88), хоча ні в словнику північно-західних жемайтів (Vana-gienė 2014: 247), ні в інших словниках (DLKŽe; LKŽe) не вказано жодних негативних конотацій.
Загалом більшість інформантів не схильні пов’язувати діалектне мовлення із соціальною чи географічною сільськістю (важливо, що серед тих, хто обрав цей опис, є лише по одному представникові середнього та молодшого поколінь, отже, для інформантів молодшого віку такий зв’язок доволі неприйнятний), а це означає, що респонденти сприймають діалектне мовлення як цілком можливе, навіть звичне і в містах. Це досить новий, нетрадиційний погляд, який свідчить про життєздатність діалекту, а не про його обмеженість селами: (48) Ну до чого тут цей селюк? Селюк може бути й в Аукштайтії [V. B., m., 44 m., Y.]. У цьому випадку опис також співвідноситься з конкретним (рідним для респондентки) регіоном — Жемайтією, тому викликає негативну реакцію. Підтверджується, що інформанти не пов’язують діалект із неповноцінністю чи іншими негативними характеристиками.
Вік. Лише тричі людину, яка говорить діалектом, ототожнено зі старшим віком. Це один із компонентів традиційного уявлення про інформанта за критерієм NORM (Aliūkaitė, Mikulėnienė 2014b: 32). І нині часто переважає тенденція пов’язувати діалектне мовлення з людьми похилого віку. Найімовірніше, що
12 Plačiau žr. Girdenis, Pabrėža 1998.
Straipsniai / Articles
195
Page 21
SIMONA VYNIAUTAITĖ
саме старше покоління добре знає говірку, зберігши більше її особливостей. Утім, таке визначення обирали рідко (його назвав лише один представник кожного покоління), що свідчить про наявність у свідомості більшості інформантів іншого уявлення. Наприклад:
(49) Teisė šveise pasakisio – tarp savęs jaunims rokuojės žemaitiėška. [V. M., v., 31 m., S.]
(50) Vākā īr dėdesnė žemaitē negu tievā, negu, pavyzdžiou, aš so žmuono. [D. V., v., 51 m., Š.]
(51) Vėsė rokuojės poikiausė: ėr tuokėi, ėr mažesnė, ėr dėdesnė. [Ž. V., v., 23 m., S.]
Використання говірки пов’язується з представниками різних поколінь: людей різного віку вважають здатними говорити й такими, що говорять говіркою. Водночас це свідчить про життєздатність говірки. Це уявлення підтверджує також аналіз уживання мови в різних сферах, коли лише в окремих випадках можна говорити про вплив покоління на вибір мовного коду. Важливо й те, що більшість інформантів — люди старшого віку, однак вони не вважають, що знання та вживання говірки пов’язані зі старшим віком. Вони ніби не схильні чітко розмежовувати покоління й узагальнювати вживання говірки певною віковою групою, помічаючи це лише зрідка. Існує погляд, за яким молодше покоління вважають кращими знавцями говірки, ніж середнє (пор. цитату 50). В інших випадках, коли до молодшого покоління ставляться критично або помічають його небажання говорити говіркою, «забування», водночас бачать і позитивну зміну, що відбувається з набуттям досвіду, з плином часу:
(52) Labiausė gaila, kad parvažavė vākā mūsu ėš miestelė praded nebmuokietė sava tievū tarmies, vuo praded šnekietė literatūrėnė kalbo. Ėš tēkrūju tas bėnt muni dėdėlė erzėn. Ėr nemaluonė ēš tēkrūju klausūtēis, no īpač pu pėrma, ontra kursa, paskou viel atvėrst ligu i žemaitius, jau praded soprastė, kad nieks ēš anū nejouksės tamė mieste, kad anėi nermuok rokoutėis literatūrėnė kalbo. [V. Ž., m., 55 m., Y.]
(53) Dabā jau kažkāp īr, matīt, tuoks omžios ar kas, matitēis, kad rēk brungintė sava kalba, mon atruoda, kad ėr omžios dara sava, kad rēk brungintė sava kalba. [A. T., m., 75 m., Y.]
В одному випадку людина усвідомлює свою жемайтську ідентичність і мову та «повертається» до них, а в іншому — ця ідентичність «набувається». Можна говорити про молоду людину як про таку, що перебуває в пошуку, не розрізняє цінностей, як про особистість, що формується, коли використання говірки та її цінність можуть коливатися між «втратою», «поверненням» і повторним «відкриттям» (пор. випадок «зажемайчення», цитата 27). Отже, можна говорити лише про тимчасову мовну та/або ідентифікаційну антиініціацію. Загалом старший вік іще осмислюється як час пізнання справжніх цінностей — у цьому разі рідної говірки13.
13 Пор. прихильне ставлення до говірок представників різних поколінь східних і південно-східних вільнюських говірок, відкритий престиж яких демонструє молодь, а не середнє й особливо не старше покоління (Urbanavičienė 2014: 72).
196
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 22
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
Освіта. Одного разу людину, яка розмовляє діалектом, охарактеризували як малоосвічену. У цьому випадку вплив низького рівня освіти на вживання діалекту можна пояснити двояко: 1) користувач діалекту не вміє добре розмовляти літературною мовою, тому говорить діалектом; 2) користувач діалекту добре володіє літературною мовою, але через певну нестачу культури та інтелігентності говорить діалектом. У деяких випадках нижчий рівень освіти вважається важливішою соціолінгвістичною змінною, ніж середовище (село / місто) (див. Alfonzetti 2015: 26). Дискусійним є питання, чи справді освіта14 впливає на ставлення. З одного боку, досить звично вважати, що людина з нижчим рівнем освіти краще володіє діалектом, однак її ставлення до нього, до того, хто розмовляє діалектом, не завжди буде престижним. Це підтверджують і результати наукового проєкту Вживання мов і національна ідентичність у містах Литви15, згідно з якими люди з нижчим рівнем освіти не надавали великого значення своїм кореням, діалекту, мові (Kliukienė 2010: 97). З іншого боку, імовірно, що освіченіша людина дуже високо оцінюватиме діалектне мовлення16, хоча й частіше вживає літературну мову та, можливо, вже меншою мірою зберігає характерні для діалекту риси (пор. «хоча в чималих містах етнічний склад населення змішаний, уживання діалектів у них також підтримується, що пов’язують із вищим рівнем освіти населення» (Baranauskienė, Krupickaitė 2012: 22)). Утім, чіткої тенденції немає, тому й нижчий рівень освіти може бути пов’язаний із дуже позитивним ставленням до діалекту, а вищий — лише з визнанням престижу літературної мови. Оскільки є лише одна така відповідь (від представника старшого покоління), майже в усіх інформантів діалект не асоціюється з рівнем освіти. Це означає, що як неписьменна людина, так і людина з чудовою освітою однаково можуть знати діалект і розмовляти ним (пор.: (54) Навколо нас ось тут, у цьому краї, є багато жмудинів, і, мабуть, він міг би мати всі найвищі освітні досягнення, досягти вершин у своїй професійній сфері, а все одно міг би розмовляти лише жмудською [G. J., ч., 38 р., Y.]). Як протилежність неосвіченості частково можна розуміти ще одну характеристику — це розумна людина. Уживання діалекту пов’язується з розумною, мудрою поведінкою. Це наче найкращий вибір, свідомо зроблений самою людиною. Можливо, вважається, що, вживаючи літературну мову, поводяться вже не так розумно або й зовсім нерозумно. Розум — це риса людини, яку завжди високо цінують, до якої прагнуть; бути розумним і показати, що ти такий, у цьому випадку можна, розмовляючи діалектом. Отже, діалектне мовлення розуміють не як ознаку неосвіченості чи дурості, а, навпаки, як ознаку мудрості.
14 Про освіту самих інформантів див. Вступ.
15 Дослідження проводилося лише у великих містах Литви: Вільнюсі, Каунасі, Клайпеді
16 Особливо позитивне оцінювання діалекту характерне для північних жмудинів-кретингців із середньою спеціальною або вищою освітою (Lubienė, Pakalniškienė 2015: 108).
Straipsniai / Articles
197
Page 23
SIMONA VYNIAUTAITĖ
Підсумовуючи, можна сказати, що сільський спосіб життя найбільше пов’язаний із вирізненням з-поміж інших (соціальним, яке часто має негативний відтінок, або географічним, що підкреслює відмінність від міста). Вік можна вважати чинником, що має незначний вплив, або, навпаки, чинником певних змін (зазвичай позитивних). Зв’язок між рівнем освіти та діалектом формує добрий знавець / поганий знавець, розумний / дурний, культурний / некультурний протиставлення.
3. ВИСНОВКИ
Мовні настанови жмудинів околиць Скуодаса можна узагальнити за допомогою образів тричленної моделі, що формують площини ідеалу, неминучості й обмеженості. Ототожнення діалекту та людини, яка розмовляє діалектом, із компонентами площини ідеалу (повага, патріотизм, традиція) зумовлює важливість діалекту для його користувача, його життєздатність і тяглість. «Представництво» цієї площини є також свідомим вибором самих людей. Пов’язування діалекту з повагою, яке обрала більшість поколінь, пов’язане з престижем. До людей, які можуть розмовляти діалектом, але не роблять цього, ставляться доволі негативно. Актуалізується свій–чужий опозиція, адже невживання діалекту, який вважають основним мовним кодом, відділяє члена спільноти від звичної традиційної системи спільноти; і, навпаки, діалектне мовлення свідчить про належність до спільноти. Спільнотний зв’язок обґрунтовує також асоціація діалекту з патріотизмом, коли діалект розуміють як доказ жмудинства та жмудської самосвідомості. Такий погляд пов’язаний із поняттям рідної мови та національною самосвідомістю, оскільки 39 (68 відсотків) інформантів зазначили, що є жмудинами (офіційна національність — литовці). Третій компонент — традиція, що пов’язує минуле, сучасність і майбутнє, різні покоління, — є найочевиднішим покажчиком тяглості. Розмовляння діалектом вважається традиційною поведінкою, важливішою за сучасність (у цьому випадку — вживання літературної мови). Дотримання традиції означає належність до своїх, а її порушення розуміють як щось негативне.
Компоненти площини неминучості (звичка, середовище, природженість) відображають нейтральний, неідеалізований образ оцінювання діалекту. Вибір індивіда має менший (або зовсім не має) впливу, на відміну від сфери ідеалу та її складників. Важливою вважається звичка, через яку діалект розуміють як панівну, основну мову. Це підтверджує і поняття рідної мови: більшість інформантів (43; 75 відсотків) вважають рідною мовою також жмудський діалект. Людина, яка розмовляє діалектом, асоціюється з дитинством, періодом дорослішання, із мовою, засвоєною в дитинстві. Виявляється вплив не лише сім’ї (з її членами розмовляють діалектом) і приватного простору, а й публічного простору, географічного чинника. У пунктах дослідження відображено реальну мовну ситуацію: переважає багатопланове спілкування діалектом, однак у деяких місцях і ситуаціях літературна мова також вважається прийнятною,
198
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 24
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
уживана. Отже, загалом середовище можна вважати сприятливим для діалектного мовлення. Зв’язок діалекту з походженням виражає фаталізм і незмінність. Неможливість змінити діалектний код часто розуміють також як ознаку простоти й щирості, а його зміну — у цьому разі вживання літературної мови — як ознаку «панства».
Площина обмеженості пов’язана з такими складниками (сільським походженням, віком, освітою), які спрощують і обмежують діалект та його вживання, а також можуть зумовлювати непривабливість діалекту й відсутність у нього перспектив. Складник сільського походження можна розуміти як конкретну географічну або соціальну категорію. У деяких випадках місто наголошено постає як простір нерозуміння діалекту та його невживання, тому нерозуміння (можливо, іноді й уявне) часто стає основною причиною того, що люди не говорять діалектом і пристосовуються до мовного коду співрозмовника. Немає сумніву, що літературну мову зрозуміють, а жемайтійський діалект — не завжди. Інформанти свідомо чи несвідомо розмежовують діалект і літературну мову як дві протилежні мовні системи. Можливе також розуміння села радше як соціальної категорії, а не географічного простору. У цьому разі діалект пов’язувався б із певним приниженням. Зв’язок діалекту із соціальним або географічним сільським походженням найменш прийнятний для молодших інформантів, а це означає, що респонденти сприймають діалектне мовлення як цілком можливе й звичне в різних географічних і соціальних просторах. Уживання діалекту ототожнюється з представниками різних поколінь; людей різного віку вважають здатними говорити й такими, що говорять діалектом. В одному разі старший вік сприймається як справжній період усвідомлення цінності вживання діалекту, в іншому — молодше покоління вважається вправнішим у діалекті. Важливо, що більшість інформантів — люди старшого віку, однак вони не вважають, що діалект пов’язаний зі старшим віком. Не схильні чітко розмежовувати покоління й узагальнювати щодо вживання діалекту тією чи тією віковою групою. Вік вважають чинником позитивних змін, що виникають із набуттям досвіду, певним часовим проміжком, коли «забутий», «втрачений» діалект, його вживання та цінність можуть «повернутися» або бути «відкритими» заново. Діалект не схильні пов’язувати з освітою, особливо низькою. Виразної єдиної тенденції немає, тому й нижчий рівень освіти може бути пов’язаний із дуже позитивним ставленням до діалекту, а вищий — лише з визнанням літературної мови престижною, або навпаки.
LITERATŪRA
Alfonzetti Giovanna 2015: Age-related Variation in Code-switching between Italian and the Sicilian Dialect. – Athens Journal of Philology 2(1), 21–34. Prieiga per internetą http://www.athensjournals.gr/philology/2015-2-1-2-Alfonzetti.pdf.
Straipsniai / Articles
199
Page 25
SIMONA VYNIAUTAITĖ
Aliūkaitė Daiva 2011: Kultūrinės tyrimų schemos geolingvistikos paradigmoje: dėl kai kurių sociolingvistinės anketos klausimų. – Valoda 21, 11–17.
Aliūkaitė Daiva 2013a: Horizontalusis ir vertikalusis kalbos kontinuumo skaidumas: XXI amžiaus kalbėjimo variantai paprastojo kalbos vertintojo požiūriu. – Taikomoji kalbotyra 2. Prieiga per internetą http://taikomojikalbotyra.lt.azalija.serveriai.lt/lt/2013/03/horizontalusis-ir-vertikalusis-kalbos-kontinuumo-skaidumas-xxi-amziaus-kalbejimo-variantai-paprastojo-kalbos-vertintojo-poziuriu.
Aliūkaitė Daiva, Rima Bakšienė, Jurgita Jaroslavienė ir kt. 2014: Punktų tinklo tankis geolingvistinės skirties aukštaičiai: žemaičiai požiūriu. – XXI a. pradžios lietuvių tarmės: geolingvistinis ir sociolingvistinis tyrimas (žemėlapiai ir jų komentarai), sud. D. Mikulėnienė, V. Meiliūnaitė, žemėlapius parengė V. Čėponis. Vilnius: Briedis, 129–196.
Aliūkaitė Daiva, Danguolė Mikulėnienė 2014a: Geoletktų ir regioninių dialektų formavimosi ypatumai Lietuvoje. – XXI a. pradžios lietuvių tarmės: geolingvistinis ir sociolingvistinis tyrimas (žemėlapiai ir jų komentarai), sud. D. Mikulėnienė, V. Meiliūnaitė, žemėlapius parengė V. Čėponis. Vilnius: Briedis, 257–262.
Aliūkaitė Daiva, Mikulėnienė Danguolė 2014b: Geolingvistika: ideologija, teorija ir metodai. Pagrindinės sąvokos. – XXI a. pradžios lietuvių tarmės: geolingvistinis ir sociolingvistinis tyrimas (žemėlapiai ir jų komentarai), sud. D. Mikulėnienė, V. Meiliūnaitė, žemėlapius parengė V. Čėponis. Vilnius: Briedis, 29–47.
Auer Peter 2011: Dialect vs. standard: a typology of scenarios in Europe. – The languages and linguistics of Europe. A comprehensive guide, ed. by B. Kortmann and J. van der Auwera. Berlin: Mouton de Gruyter, 485–500.
Baranauskienė Viktorija, Krupickaitė Dovilė 2012: Lietuvos miestų gyventojų tarminės regioninės savimonės ypatumai (sociolingvistinio tyrimo duomenimis). – Taikomoji kalbotyra 1. Prieiga per internetą http://taikomojikalbotyra.lt/lt/2012/10/lietuvos-miestu-gyventoju-tarmines-regionines-savimones-ypatumai-sociolingvistinio-tyrimo-duomenimis.
Bliumas Remigijus 2000: Aukštaičių ir žemaičių etninės priklausomybės determinuotų psichinių reiškinių savitumai. – Etniskumo studijos: teoriniai samprotavimai ir empiriniai tyrimai. Vilnius: Eugrimas, 53–64.
Čepaitienė Auksuolė 2001: Atgaivinant etninį tapatumą: individas, simbolis, vieta. – Lietuvos etnologija: socialinės antropologijos ir etnologijos studijos 1(10), 167–198.
200
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 26
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
Čepienė Irena 2014: Kai kurie mitinės pasaulėkūros aspektai lietuvių tradicinėje kultūroje. – Geografija ir edukacija 2, 56–65.
DLKŽe 2011 – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, šeštas (trečias elektroninis) leidimas, vyr. red. Stasys Keinys. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2011. Prieiga per internetą http://dz.lki.lt.
Garrett Peter, Coupland Nikolas, Williams Angie 2003: Investigating Language Attitudes: Social Meanings of Dialect, Ethnicity and Performance. Cardiff: University of Wales Press.
Girdenis Aleksas 2012: Šiaurės žemaičių Skuodo zona. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla.
Girdenis Aleksas, Pabrėža Juozas 1998: Žemaičių rašyba. Vilnius, Šiauliai: Žemaičių kultūros draugijos redakcija.
Gottlieb Nanette 2006: Linguistic Stereotyping and Minority Groups in Japan. London: Routledge.
Groves Julie May 2007: A comparison of the attitudes of Hong Kongers and Mainland Chinese towards the status of Cantonese: Language or Dialect - or Topolect? The Chinese University of Hong Kong.
Kalnius Petras 2007: Regioninių tapatumų judėjimo prieštaros dabartinėje Lietuvoje. – Lituanistica 53, 3(71), 92–112.
Kalnius Petras 2012: Žemaičiai: XX a. – XXI a. pradžia. Vilnius: Mintis.
Kliukienė Regina 2010: Tarmės mieste: mokėjimas, vartojimas ir kalbinės nuostatos. – Miestai ir kalbos. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 91–101.
Kliukienė Regina 2014: Kalbėjimas su tėvais tarmiškai ir gyventojų požiūris į tarmes Žemaitijos miestuose (kiekybinė analizė). – Taikomoji kalbotyra 5. Prieiga per internetą http://taikomojikalbotyra.lt/lt/2014/04/kalbejimas-su-tevais-tarmiskai-ir-gyventoju-poziuris-i-tarmes-zemaitijos-miestuose-kiekybine-analize.
Lietuvių kalbos atlasas, ats. red. Kazys Morkūnas. 1. Leksika. 1977; 2. Fonetika. 1982; 3. Morfologija. 1991. Vilnius: Mokslas.
Lietuvių žargono bazė. Pagrindiniai duomenys 2010. Vilniaus universitetas, Filologijos fakultetas. Prieiga per internetą http://www.flf.vu.lt/mokslas/elektroniniai-istekliai#duomen%C5%B3-baz%C4%97s.
LKŽe – Lietuvių kalbos žodynas 1–20, 1941–2002, elektroninis variantas. Redaktorių kolegija: Gertrūda Naktinienė (vyr. red.), Jonas Paulauskas, Ritutė Petrokienė,
Straipsniai / Articles
201
Page 27
SIMONA VYNIAUTAITĖ
Vytautas Vitkauskas, Jolanta Zabarskaitė. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2008. Prieiga per internetą http://www.lkz.lt.
Lubienė Jūratė, Pakalniškienė Dalia 2015: Tarmė moderniojoje Lietuvoje: šiaurės žemaičių kretingiškių atvejis. – Res Humanitariae 17, 101–113.
Miestai ir kalbos 2. Sociolingvistinis Lietuvos žemėlapis, sud. V. Baranauskienė. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2013.
Mikulėnienė Danguolė 2015: Prognostiniai tar mių tyrimai daugiadimensės dialektologijos požiūriu. – XII tarptautinis baltistų kongresas: pranešimų tezės (2015 m. spalio 28–31 d.), 103. Prieiga per internetą http://www.baltistukongresas.flf.vu.lt/failai/XII_Tarptautinio_baltistu_kongreso_tezes.pdf.
Pabrėža Juozas 2013: Šiaurės žemaičių gimtosios kalbos, tautinės ir tarminės savimonės vertinimas. – Tarptautinė tarpdalykinė mokslinė konferencija XXI amžiaus tarmių tyrimai: geolingvistinė ir sociolingvistinė perspektyvos. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 1–9. Prieiga per internetą http://www.tarmes.lt/images/Veikla/Juozo%20Pabrezos%20pranesimas.pdf.
Pakalniškis Vaidotas 2001: Žemaitiškumas globaliame pasaulyje. – Lietuvos etnologija 1(10), 199–216.
Petrulis Valdas 2005: Žemaitijos etninės savimonės regiono erdvinė struktūra. – Geografijos metraštis 38(1), 163–175.
Račiūnaitė-Vyč inienė Daiva 2014: Individuali tautinės savimonės raiška Lietuvos paribio bendruomenėje: sava / kita. – Savas ir kitas šiuolaikiniais požiūriais. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 209–236.
Ramonienė Meilutė 2010: Išvados. Kalbos didžiuosiuose Lietuvos miestuose: šiandiena ir perspektyvos. – Miestai ir kalbos. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 279–286.
Ramonienė Meilutė 2013: Tarmės socialinė vertė: Lietuvos miestų jaunimo kalbinės nuostatos. – Taikomoji kalbotyra 2. Prieiga per internetą http://taikomojikalbotyra.lt/lt/2013/08/tarmes-socialine-verte-lietuvos-miestu-jaunimo-kalbines-nuostatos.
Savoniakaitė Vida 2013: Tradicijos: etnologų, antropologų metodologijos ir tyrimai. – Res Humanitariae 13, 246–266.
Unukovičius Jurijus 2014: Lietuvių įvaizdis Vilniaus krašto slavakalbių gyventojų akimis. – Savas ir kitas šiuolaikiniais požiūriais. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 183–205.
Urbanavičienė Jolita 2014: Rytų ir pietryčių vilniškių kalbinės nuostatos. – Acta Linguistica Lithuanica 70, 63–81.
202
Acta Linguistica Lithuanica LXXV
Page 28
Skuodo apylinkių žemaičių kalbinės nuostatos
Vaicekauskienė Loreta 2014: Didmiestis ir sostinė geriausios lietuvių kalbos percepcijose. – Taikomoji kalbotyra 6. Prieiga per internetą http://mif.vu.lt/ojs/index.php/taikomoji-kalbotyra/article/view/52/47.
Vaicekauskienė Loreta, Sausverde Érika 2012: Lietuvos tarmių rezervatas. Socialiniai ir geografiniai tarmės mobilumo ribojimai tiesioginių tyrimų duomenimis. – Taikomoji kalbotyra 1. Prieiga per internetą http://taikomojikalbotyra.lt/lt/2012/12/lietuvos-tarmiu-rezervatas-socialiniai-ir-geografiniai-tarmes-mobilumo-ribojimai-tiesioginiu-tyrimu-duomenimis.
Vanagienė Birutė 2014: Šiaurės vakarų žemaičių žodynas: Ylakių, Len kimų, Mosėdžio, Skuodo, Šačių apylinkių šnektos. A–O. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.
Venskienė Asta 2008: Lokal us etnografinis jaunimo tapatumas XIX a. pabaigoje–XXI a. pradžioje Lietuvoje: kultūros elementų savastis. – Lituanistica 54, 2(74), 69–81.
Visos tarmės gražiausios 2013. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras.
Wardhaugh Ronald 2006: An Introduction to Sociolinguistics. Fifth Edition. Oxford: Blackwell.
Language attitudes of Samogitians in Skuodas district
SUMMARY
The article analyses the language attitudes of Samogitians in Skuodas district, namely the native dialects and the evaluation of people speaking a dialect. The broad-brush trinomial model is applied in the analysis which helps to unveil different dimensions of dialect evaluation, such as ideal, inevitability, limitation. The analysis presents the conceptions of dialect evaluation and native language as well as the possible connections of psychological distinction.
It is concluded that the identification of a particular dialect or a person speaking a dialect with the elements of the dimension of ideal (respect, patriotism, tradition) determines or may determine the importance, vitality and continuity of the dialect to its user. The opposition of own-strange is highlighted since the disuse of the dialect, which is considered to be the main linguistic code, separates a community member from a common traditional community system. Usually, people who can but do not speak a dialect are judged on quite negatively. Contrary to the case of disuse of the dialect, speaking a dialect shows that
Straipsniai / Articles
203
Page 29
SIMONA VYNIAUTAITĖ
a person belongs to the community and it also becomes a sign of sincerity and simplicity. The elements of habit, surroundings and nature, which compose the dimension of inevitability, reflect a neutral and non-ideal image of dialect evaluation. The habit is related to the validity of the dialect as a concept of native language; surroundings are related to the use of the dialect in different spheres, and nature becomes a reference to the continuity of the dialect. The elements of the dimension of limitation, such as country, age, education, simplify and limit the dialect and its use and may determine the dialect’s unattractiveness and its prospectlessness, or may be the factors of certain changes in the use and value of the dialect.
