ІНҐЕ ЛУКШАЙТЕ

Інститут історії Литви

Напрями наукових досліджень: історія культури Литви, історія Реформації, історіографія та джерела Малої (Прусської) Литви.

DOI: doi.org/10.35321/all84–18

РОЗДУМИ ПРО НАПИСАННЯ НАЗВ МІСЦЕВОСТЕЙ ТА ІМЕН У ПЕРЕКЛАДАХ ДОСЛІДЖЕНЬ З ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОЇ ЛИТВИ

Нині дедалі більше праць з історії стародавньої Литви перекладають іноземними мовами: англійською, німецькою та ін. Постають обґрунтовані питання, як у перекладах слід писати імена та назви місцевостей. Існує не один підхід. Один із них запропонував habil. dr. Haraldas Bichlmeieris у рецензії на переклад книжки Ingės Lukšaitės німецькою мовою (Bichlmeier 2020: 197–201). Автор рецензії критично оцінює визначені в перекладі принципи написання імен і назв місцевостей та критикує через них працівників видавництва Лейпцизького університету. Вважаю за необхідне констатувати, що ці принципи встановила авторка, а видавництво співпрацювало під час їх реалізації, тому я беру на себе всю відповідальність.

На думку автора рецензії, «у німецькій науковій літературі насамперед подають справді засвідчені форми імен. Конкретно це означає: якщо поляк і литовець (навіть якщо його ім’я лише полонізував урядовець) із Великого князівства Литовського згадується в джерелах лише в польській (і / або латинській) формі імені, то слід уживати саме цю форму, а не литовську (навіть якщо її реконструйовано з добрих намірів); (винятком може бути литовська форма міжнародно відомої особи, напр. Martynas Mažvydas та ін.). Це особливо чинне у випадках, коли литовські форми імен у німецькомовній зоні вживання не використовуються: Radziwiłł(i) відоме, але Radvila?» (Bichlmeier 2020: 198).

Вимога вживати форму імені, згадану в джерелах, є обґрунтованою, і в його рецензованій книжці її дотримано. Однак у джерелах зазвичай згадуються не дві, а значно більше форм. У наукових текстах, як і в рецензованій книжці, під час першої згадки їх подають усіма мовами джерел. Литовського

Статті / Articles

351

INGĖ LUKŠAITĖ

у Великому князівстві в перші століття існування держави вживалися неолатинська, руська (північно-східних слов’ян, які жили у Великому князівстві Литовському) / білоруська канцелярські писемні мови, а для листування із сусідніми державами — здебільшого також мови адресатів: із державами Німецького та Лівонського орденів — латинська й німецька, з Польщею — латинська й польська, з татарами — їхня мова. З початком Раннього Нового часу використання мов для писемності стало ще складнішим: від середини XVI ст. на місце писемної мови претендувала й польська як lingua franca для всіх територій багатомовної Речі Посполитої. Від XVI ст. польська мова поступово почала проникати й у сферу усного мовлення: її почали переймати найвищі державні урядовці, вельможі; протягом кількох століть частина знаті стала двомовною: русько-білорусько-польською, русько-українсько-польською, литовсько-польською. У документах Малої (Прусської) Литви переважали записані в німецьких формах імена. Із появою литовської писемності литовська мова також повільно почала ставати писемною, однак у Великому князівстві Литовському нею не писали документів, призначених для адміністрації, дипломатії та політики. Тому відомості, які вона подавала про імена та назви місцевостей, були несистемними, часто спорадичними. Попри вузьке використання литовської писемної мови, вона почала надавати нам відомості і про назви місцевостей, і про імена. Інше питання — чи достатньо добре ми знаємо цю інформацію. Для литовських територій і осіб литовського походження є ще одне джерело, яке ми повинні враховувати; заперечувати його було б неісторично. Це неперервність усної литовської мови, відносна сталість мовних форм: і для імен, і для назв місцевостей ми маємо збережену інформацію усної литовської мови. Ми повинні враховувати ці форми у XXI ст., особливо коли вже далеко просунулися дослідження ономастики та гідронімів, а також зібрано інформацію, укладено словники й обговорено закономірності мовних змін. Треба визнати за усною мовою статус джерела й спиратися на неї, коли ми обираємо литовські форми імен і назв місцевостей. Вони не є лише теоретичними реконструкціями або вигадками істориків. Щоправда, в історіографіях існує (і переважає) формальний погляд, ніби якщо форми імені чи назви місцевості не записані в документах писемною мовою, то їх узагалі немає. Такий підхід не є історично надійним і аргументованим. Отже, від XVI ст. у джерелах імена та назви місцевостей згадуються такими писемними мовами: неолатинською, руською канцелярською, польською, німецькою, литовською, причому останньою вони засвідчені також в усному мовленні. Тож, дотримуючись вірності формам, зафіксованим у джерелах, ми маємо писати щонайменше 3–4 форми кожного імені та назви місцевості. Цього принципу дотримано в рецензованій книжці: у ній записано всі форми імені, згаданого вперше (за винятком незначних варіантів написання), які трапляються в джерелах того часу (для осіб литовського походження — також засвідчені в усному мовленні), і їх повторно подано в покажчику імен. Однак щоразу писати всі форми в реченні

352

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV

Роздуми про написання назв місцевостей та імен у перекладах досліджень з історії стародавньої Литви

такий перелік руйнує плавність речення, тому доводиться обирати з них одну — основну. Імена, записані різними писемними мовами, відрізняються написанням кореня і, безперечно, закінченням. У книжці вирішено обирати ту форму, яка відповідає етнічному походженню особи, якщо воно відоме. Нині вже досліджено етнічне походження високих урядовців Литовської держави та частини родів вельмож, тому з’явилася можливість обирати форму імені відповідно до походження особи. Автор рецензії погоджується, що слід уживати литовську форму імені укладача першої литовської книжки Martyno Mažvydo. Литовську форму він вважає реконструкцією. З цим можна погодитися. Збереглися два власноруч підписані Martyno Mažvydo автографи латинською мовою M. Mofsuīd, Martinus Mossuid, Martinus Mosvidius, Martinus Masvidas, багато різноманітних форм міститься на титульних аркушах його книжок, основні з них — M. Mossuidas Vaitkunas, Martinas Mosvidas, Moscouidius тощо. Відданість цієї особи підготовці книжок литовською мовою є водночас свідченням її національної ідентичності. Отже, уживання литовської форми цього імені є виправданим. Однак рецензент не погоджується з уживанням імен Radvila та Paliaus Megoto (пруса, помічника в перекладі катехізису 1564 р. прусською мовою).

У XVI ст. і першій половині XVII ст. у джерелах також існувало не одне написання імені Radvila: неолатинською Radivilus (Radvanas 1592: 1r.), польською — Radziwiłł, підписи Boguslavo Radvilos у латиномовних і німецькомовних текстах — Radzivil / Radzivill (Čapaitė 2020: 15, 20–23), литовською — Radvilas (Pociūtė 2004: 7). Дослідження автографів вельмож, проведені Rūta Čapaitė, виявили, що більшість із них знала кілька мов і була навчена писати не одним письмом (Čapaitė 2019: 228–230). У середині XVII ст. бургомістр Kėdainiai Steponas Jaugelis Telega у литовській присвяті Jonušas Radvila записав литовську форму прізвища Radivilus: «Jonuſſie Radowilay, Kunigaiͤkſti, Pone...“ (Pociūtė 2004: 7). До наших днів збереглася й уживається форма прізвища Radvila, Radvilas (Vanagas, Maciejauskienė, Razmukaitė 1989: 241–249). Radvilos були литовського походження, а в другій половині XVI — першій половині XVII ст. євангелісти, представники гілки роду вельмож, у літературі того часу оцінювалися як захисники Литовської держави, охоронці її інтересів, продовжувачі вірності Литві та її історичній традиції; у рецензованій книжці опубліковано лист Venclovo Agripos до Mikalojus Radvila Rudasis, у якому чітко стверджується, що Польща і Литва мають різні інтереси, що Польща прагне підкорити Литву, а до Radvila Rudasis звертаються як до захисника інтересів Литовської держави (Lukšaitė 2017: 537–553). У XVI — першій половині XVII ст. немає історичних підстав вважати Radvilas поляками. Спираючись на всю цю інформацію, ми обґрунтовано можемо обрати литовську форму їхніх імен як основну, якщо погоджуємося, що основну форму імені обираємо з огляду на етнічне походження.

Інсайти / Insights

353

INGĖ LUKŠAITĖ

Найскладніше — обрати основну форму імені пруса — помічника перекладача з німецької на прусську Pauliaus Megoto. У джерелах збереглося лише ім’я невідомої особи, записане німецькою мовою в листі, підписаному ім’ям Paull Megot. Автограф нині невідомий (Mažiulis 1981: 242). Отже, незрозуміло, чи укладач листа точно передав ім’я прусського перекладача. На думку рецензента, або ім’я взагалі не потрібно литуанізувати, або слід подати німецьку форму; на його думку, реконструйована прусська форма імені могла б бути Paulli/as/ Megot/i/as/. Оскільки можна сумніватися, чи єдине згадане німецьке ім’я записане точно, а прусська мова є балтійською мовою, під час повторної згадки обрано литуанізовану форму, встановлену Vytautas Mažiulis (Mažiulis 1981: 241–249).

У рецензованій книжці вирішено під час повторної згадки імені подавати форму його етнічного походження. Тому в книжці під час повторної згадки пишуть руського походження Valovič, Chadkevič, Sapega, Eulašauski, литовського походження — Kęsgaila, Goštautas, Radvila, польського — Kiszka, Laski, німецького Krautmüller тощо. Коли етнічна належність невідома, обирають латинську форму, якщо вона існує.

Подібна ситуація і з написанням назв місцевостей. Монографія охоплює дуже широку територію, де в джерелах уживалися назви місцевостей литовською, руською, німецькою та польською мовами. Частина цих територій була етнічно змішаною і протягом століть змінювала політичну належність. Автор рецензії вважає, що слід уживати назви місцевостей, поширені в німецькій історіографії. Запропонований рецензентом принцип підходив би для тих назв місцевостей, які широко вживаються в працях істориків, а це найчастіше назви великих політичних центрів, міст або місць політичних подій. Коли ми звертаємося до фундацій церков доби Реформації, як реалії руху доводиться називати невеликі містечка, села, маєтки, фільварки. Більшість із них у німецькій історіографії невідомі або малопоширені. Отже, виокремлюються три групи назв місцевостей, які потрібно окремо обговорити й визначити, як їх слід писати: 1) широко поширені назви великих міст або відомих в історії місцевостей; 2) назви малих поселень, поширені в різних етнічних територіях і зонах різних мов; 3) назви місцевостей, розташованих у змішаних етнічних територіях і на територіях, що змінювали політичну належність.

Як і для імен, у наукових працях записують форми назв місцевостей, згадані в джерелах, однак щоразу згадувати всі їхні форми недоцільно. У німецькій історіографії назви місцевостей Великого князівства Литовського здебільшого запозичено з польської історіографії; це зумовили історичні обставини XIX — першої половини XX ст. Польська історіографія стала впливовою в XIX ст., а особливо значущою — у XX ст. Насправді протягом кількох століть її творили кваліфіковані історики, вона охоплює багато тем, є авторитетною, а польська держава зберігає багато установ історичної науки. У XIX–XX ст. польська історіографія стала м’якою силою. Однак і досі в ній існує погляд, що Річ Посполита — це Польща, що всі, хто писав польською мовою у XVI–XVII ст., були поляками, і це транслюється в інші історіографії. Починаючи з XX ст. почали постати також національні історіографії тих країв, які понад сто років тому становили Річ Посполиту;

354

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV

Роздуми про написання назв місцевостей та імен у перекладах досліджень з історії стародавньої Литви

вони особливо посилилися після проголошення Литвою, Білоруссю та Україною своєї державності. Ці історіографії вже століття входять у міжнародний інформаційний простір. Настав час зважати також на історіографії Литви, Білорусі та України, а в них назви місцевостей відрізняються від тих, що писалися польською мовою; вони мають збережені форми назв місцевостей, і більшість із них уживається в литовській, білоруській та українській мовах. Нині польська мова на цих територіях не є lingua franca, тому навряд чи є сенс і надалі полонізувати назви місцевостей згаданих держав і народів. Зберігаючи принцип, за яким мають бути згадані форми назв місцевостей, що трапляються в джерелах (у тексті або зосереджені в покажчиках), доводиться, як і у випадку з іменами, обирати їхню основну форму. У рецензованій книжці її обрано такою, якою вона нині вживається на території відповідно до її сучасної політичної належності. Це розв’язує питання і в тому разі, коли назви місцевостей розташовані на території, яка протягом століть переходила з рук у руки, перебуває в прикордонних зонах держав і народів і тому має кілька форм, названих різними мовами: Gdanskas / Dancigas, Vroclavas / Breslau, Biaresce / Brest, Ošmianý / Ašmena. Виняток становлять назви місцевостей Малої (Прусської) Литви, оскільки сучасні назви не сформувалися з них еволюційним шляхом протягом століть, а були запроваджені політичною волею без зв’язку з колишніми (попередніми) формами. Для них обрано інший шлях: у перекладі німецькою мовою вперше зазначаються німецька та литовська форми назв місцевостей, основною подається німецька форма, а сучасні російські зазначаються в покажчику.

Ці принципи написання назв місцевостей та імен у рецензованій книжці обговорено в поясненнях до покажчиків імен і назв місцевостей (Lukšaitė 2017: 635, 653). Треба визнати, що в книжці не розв’язано, якими знаками німецької мови слід записувати звуки č, ž, яких у литовських і російських іменах та назвах місцевостей багато: у них залишилися літери литовського алфавіту як знак того, що перекладено з литовської мови.

Подібний шлях уже випробував Zigmantas Kiaupa у перекладі синтезу історії Литви англійською мовою (Kiaupa 2002), а Darius Baronas і Stivenas Kristoferis Rowellas — у науковій монографії про входження язичницької Литви до кола християнських держав (Baronas, Rowell 2015). У перекладі книжки Z. Kiaupos англійською мовою імена литовського походження пишуться в литовській формі, однак для більшості осіб руського та польського походження з Великого князівства Литовського обрано польську форму. У книжці Barono і Rowello всі імена в історії Литви пишуться в литовській формі, а написання назв місцевостей варіюється: одні подано мовою сучасної територіальної належності: Gerviaty, Gdansk, Briansk, для інших збережено традиційну литовську історичну форму (Kreva, хоча нині вона на території Білорусі), а Brest (Litovsk) — поширену в історіографії форму російської та білоруської мов.

Інсайти / Insights

355

INGĖ LUKŠAITĖ

Оскільки в білоруській мові вживаються аж чотири форми цієї назви місцевості (Brest, Beraście, Bierascie, Berestje), такий вибір є виправданим.

Написання імен історичних постатей і назв місцевостей у перекладах є складним; уже формуються визначені настанови, а чи приживуться вони, покаже час.

LITERATŪRA

Baronas Darius, Stephen C. Rowell 2015: The Conversion of Lithuania from Pagan Barbarians to Late Medieval Christians, Vilnius: Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas.

Bichlmeier Harald 2020: Inge Lukšaitė, Die Reformation im Grossfürstentum Litauen und Preussisch-Litauen (1520er Jahre bis zum Beginn des 17. Jahrhunderts), Leipzig: Leipziger Universitätsverlag GmbH, 2017 [recenzija]. – Acta Linguistica Lituanica 82, 197–201.

Čapaitė Rūta 2020: Boguslavo Radvilos autografas XVII a. lotyniškojo kursyvo kontekste. – Lietuvos istorijos metraštis 2020 2, Vilnius: Lietuvos istorijos institutas, 5–39.

Čapaitė Rūta 2019: Lotyniškojo kursyvo įvairovė Lietuvos Didžiojoje Kunigaikštystėje asmens autografo aspektu (XV a. paskutinysis ketvirtis – XVI a.). – Ženklai. Simboliai. Prasmės. Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės tyrimai pagalbinių istorijos mokslų aspektu, sud. R. Čapaitė, G. Zujienė, Vilnius: Lietuvos istorijos institutas, 185–230.

Kiaupa Zigmantas 2002: The History of Lithuania, Vilnius: Baltos lankos.

Lukšaitė Inge 2017: Die Reformation im Grossfürstentum Litauen und Preussisch-Litauen (1520er Jahre bis zum Beginn des 17. Jahrhunderts), Leipzig: Leipziger Universitätsverlag.

Mažiulis Vytautas 1981: Prūsų kalbos paminklai 2, Vilnius: Mokslas.

Pociūtė Dainora 2004: Knyga nobažnystės krikščioniškos 1653, Vilnius: Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas.

Radvānus Ioannus Lit[uanus] 1592: Radvilias, sive de vita et rebus [...] Nicolai Radvili [...], Vilna: Ioannus Kartzanus.

Vanagas Aleksandras, Maciejauskienė Vitalija, Razmukaitė Marytė 1989: Lietuvių pavardžių žodynas 2: M–Ž, atsak. red. A. Vanagas, Vilnius: Mokslas.

Įteikta 2021 m. kovo 2 d.

INGĖ LUKŠAITĖ

Lietuvos istorijos institutas Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės skyrius Architektų g. 25–87, Vilnius LT–04105, Lietuva [email protected]

356

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV