У другій частині монографії чимало місця присвячено також локативу балтійських мов. Матеріал балтійських мов використано як для розв’язання загальних питань історії індоєвропейського локатива, так і як допоміжний засіб для висвітлення окремих процесів розвитку локатива у слов’янських мовах. В. Топоров наголошує, що балтійські дані особливо важливі не лише через близькість до фактів слов’янських мов, а й через їхню архаїчність. Значну частину матеріалу автор зібрав із писемних пам’яток і діалектних текстів. У книзі наведено дані балтійських мов від прусського катехизису, писань Мажвідаса й граматики Адельфі до збірок латиського та литовського фольклору, праць Я. Ендзеліна і Я. Яблонскіса. Численну балтистичну літературу, згадану у праці, можна було б доповнити хіба що однією-двома студіями з литовської чи латиської діалектології, опублікованими останніми роками. Однак твердження цих студій не суперечитимуть загальним висновкам праці.

На завершення зазначимо лише кілька дрібних неточностей, які аж ніяк не можуть применшити загальну цінність праці.

На с. 295 речення Мажвідаса перекладено не зовсім правильно: «ateidamji angelai gieda...».

На с. 322 неправильно перекладено приклади з латиської мови з прийменником ap.

Не можна стверджувати, що приклади на с. 319, у яких місце виражене знахідним відмінком із прийменником apie, чужі літературній литовській мові.

В. Топоров слушно зазначає, що в прусській мові локатива взагалі немає, пояснюючи це у примітці: «Якщо не рахувати одного займенникового прикладу з Енхіридіона: bhe stallēti pērdin en schisman ackewijstin Krixćianiśkan astin, с. 77, 15, який, утім, нічого не доводить, оскільки не має відповідників (формально) в інших мовах» (пор. с. 283). Від себе додамо, що форму schisman Я. Ендзелін також схилявся виправляти на давальний відмінок *schismau < *šismū². Крім того, Я. Ендзелін вважав сумнівним локатив однини основ на -o не лише згадане В. Топоровим прислівник bitai, а й першу частину складних слів sallūbai busennis, salaubaigannan, sallūbaiwirins³.

Vilnius

A. Sabaliauskas

ЩОДО ЕТИМОЛОГІЧНИХ ПОЯСНЕНЬ М. РУДНИЦЬКОГО НАЗВ «ГАЛІНДА», «ПРИГЛІУС» І «СУДУВА»

Mikołaj Rudnicki, Prasłowiańszczyzna Lechia-Polska, II, Wspólnota słowiańska. Wspólnota lechicka-polska, Poznań, 1961.

У цій праці польського мовознавця на підставі мовних і археологічних даних широко розглянуто питання етногенезу слов’янських племен, серед них і польського народу, території їхньої прабатьківщини та міграцій. Також обговорюються питання слов’янської історичної діалектології, матеріальної культури і

² Пор. J. E n d z e l ī n s, Senprūšu valoda, Rīgā, 1943, p. 80—81.

³ Пор. Там само, p. 58—59.

320

релігії, приділяючи більше уваги західнослов’янським племенам. Розглядаються також відносини слов’ян із сусідами (балтійцями, германцями тощо). У багатьох питаннях М. Рудницький має власні оригінальні погляди, які значно відхиляються від традиційних концепцій індоєвропеїстики та славістики. Не заглиблюючись у суто слов’янські питання, тут зупинимося на деяких питаннях балтистики, яких торкається М. Рудницький.

Питань балтійської праісторії М. Рудницький торкається в кількох випадках: говорячи про сусідів слов’ян, про давні запозичення зі слов’янських мов у балтійських мовах, а також у багатьох інших місцях, розглядаючи питання території окремих слов’янських племен.

М. Рудницький, як і інші польські мовознавці: Т. Лер-Сплавінський, Я. Сафаревич, Є. Курилович, а останнім часом і Я. Отрембський, дотримується гіпотези балто-слов’янської прамови. Ця концепція автора у праці відображена у вельми категоричних формулюваннях: «od praczasów bałto-słowiańskich» (с. 36), «jako całość jeszcze bałto-słowiańska, ale się już rozpadająca na Bałtów i Słowian» (с. 82) тощо. Таке апріорне переконання щодо мовної єдності балтів і слов’ян спонукає автора подекуди досить штучно інтерпретувати дані балтійських мов. Ми не будемо полемізувати з автором щодо існування балто-слов’янської прамови, а зупинимося лише на окремих твердженнях М. Рудницького про балтів, обґрунтованих цією балтославістичною тезою, особливо на тих, які, як нам видається, спростовуються балтійським матеріалом.

Загалом авторові можна закинути брак балтійського матеріалу та скупість даних про балтів. Складається враження, що автор користувався значно застарілими відомостями з балтистики. Найменш переконливими в цій праці є етимологічні міркування про галіндів, Пригліус і судувів.

Галінди. Ігноруючи відомі історичні дані про галіндів¹, автор схильний вважати їх слов’янським племенем лише тому, що слов’янська інтерпретація етимології назви галіндів здається йому переконливішою за балтійську. Згадані в історичних джерелах балтійські топоніми Галінди² замовчуються, а галінда етимологізується у відриві від балтійської ономастичної системи. Тим часом галінда переконливо пояснюється лише в зіставленні з утвореннями аналогічної семантики й структури в балтійських мовах. Семантично переконливу етимологію галінда запропонував К. Буґа³, пов’язуючи цей етнонім із лит. gãlas і пояснюючи його значення як синонімічне до украинеи «гале гвенас». Насправді територія Галінди між річками Бебром (пол. Biebrza), Луком (пол. Ełk), Алною та Ґельдапою була найпівденнішою частиною ареалу західних балтів. Таку семантику цього етноніма підтверджує також тотожна назва балтійського племені на крайньому сході, поблизу Можайська (рос. Голядь=балтійське Galind —). Думка М. Рудницького, що «примітивний» народ — пруси — не міг мати уявлення про своє географічне положення⁴, безпідставна, оскільки таке відносне уявлення про географічне положення-

¹ Žr. K. Būga, Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961, p. 124 ir tt.

² Ibid., p. 126.

³ Ibid., p. 117.

⁴ Виведення зі значенням «кінцеві» і так вельми сумнівне, бо це означення передбачає знання географічних меж стародавніх пруссів, що було б дивним для примітивного народу (с. 18).

21. Kalbotyros klausimai VI.

321

Цей спосіб не настільки складний, щоб бути недоступним навіть для «примітивного» народу. Навпаки, називання сусідів за орієнтацією на себе — найпростіший спосіб найменування.

K. Būgos galindo etimologija daugiausia priekaištų susilaukė todėl, kad nebuvo įtikinamai paaiškinta šio etnonimo daryba. Prūsų galindas ir semantika, ir iš dalies daryba atitinka lie. galinis. Ši leksema plačiai atstovaujama lietuvių toponimijoje (Galinis up.⁵ 1. Biržai, 2. Dieveniškės, 3. Joniškis, 4. Kapsukas, 5. Seredžius; Galin-upė Biržai; Galiniai k. ir vs. — apie 15 įvairiose Lietuvos vietose), ir antroponimijoje (pavardė Galinis — 140 šeimų). Pavardė Galinis yra kilusi iš pravardės (Galinis „gale, krašte gyvenęs“). Ši pravardė Lietuvoje labai populiari ir dabar: daug kur kaimuose Galiniais vadinami pakraščio gyventojai. Vienos šaknies ir darybos su galindu yra prūsų vietovardžiai: Galýnde „miškas Semboje ties Kampainiu“, Galinden „vietovė Mohrungeno aps.“. Galindien „vietovė Eilavos aps.“⁶. Priesagą -ind- dar randame vietovardžiuose: pr. Karw-inden, Stab-ynden⁷; lie. Gel-ind-ėnai k. (Plungė), Ner-ind-aičiai k. (Telšiai). Priesaga -ind- turi lie. pvd. Dal-inda, Dubr-indys, Til-indis ir Gal-indžius. J. Otrębskio teigimas, kad Galindžius<Galínčius^⁸ yra nepagrįstas. Šitokio afrikatų kaitaliojimosi baltų kalbose nėra, ir jo negalima paaiškinti baltiškąja kaita media ↔ tenuis (dėmpti ↔ tem̃pti, griaúnos ↔ kriaúnos). Šią priesagą randame ir apeliatyvuose: klib-indą „išklėręs daiktas, išklypęs žmogus“, lask-indą „driskus, nuogalis“. Lietuvių kalboje šalia priesagos -inja- sutinkama ir -inta-: paskut-inis ir paskut-intas (Giedraičiai); -inta- laikytina išplėstiniu determinatyviniu -inja- variantu. Galima manyti, kad ir priesaga -ind- yra išplėstinis determinatyvinis -inja- variantas. Kad tokia kamiengalio priesaga gali eiti ir -d-, ir -t-, rodo šie pavyzdžiai: Kurõnas ež. (Smalvos) <*Kurãnas ir Kūrantas || Kūrãndas up. (Betygala); Kūrandas<*Kurān-as+ -d-; Samándis ež. (Smalvos) ir Samãnis ež. (1. Rimšė, 2. Smalvos, 3. Švenčionys); balánda „Chenopodium“<*balãnas (bal-as+ -ān-, plg. raũdas || raud-ónas) + -d; skil-án-d-is ir kt. Lietuvių pvd. Galindžius yra vedinys (derivatas) iš Galindis ar Galindas, o pastarasis — vedinys su priesaga -d- iš Galinis. Vadinasi, ir etnonimas galindas, turbūt, yra vedinys su priesaga -d- iš galinis. Ir semantiškai galindas yra, gal būt, ne kas kita, kaip galinis „kraštinis, gale gyvenantis“. Kraštovardis Galinda santykiuoja su etnonimu galindas, taip kaip Lietuva su lietuviu, Kuršas su kuršiu.

Преглюс. У праці M. Rudnickio стверджується, що басейн Прегля в один із доісторичних періодів належав до слов’янського ареалу, а сама назва річки

^⁵ Скорочення вживаються ті самі, що й у топонімічних статтях, надрукованих в інших томах «Питань литовського мовознавства».

^⁶ Georg Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 35.

^⁷ Там само, с. 223.

^⁸ Див. J. Otrębski, Zagadnienie Galindów. Studia historica w 35-lecie pracy naukowej Henryka Łowmiańskiego, с. 77.

322

також нібито слов’янського походження⁹. Балтиста не переконує ні одне, ні друге. Ані археологічні, ані топонімічні дані не свідчать про те, що тут колись жили слов’яни. Карта Птолемея, яка локалізувала венедів (Οὐενέδαι) на північ від Вісли, — надто слабкий доказ на підтвердження цього. Так само й назва річки переконливіше пояснюється лише в системі балтійської гідронімії.

Найдавніша зафіксована форма цієї назви річки, датована 1273 роком, — Pregora. Польською ця назва річки має форму Pregola, німецькою — Pregel. І польська, і німецька форми — лише фонетично змінені варіанти Pregoros, адаптовані до фонетики цих мов (заміна r на l у цьому випадку цілком можлива внаслідок дисиміляції). Литовська назва Prieglius є адаптацією нім. Pregel.

Pregora за своєю структурою є префіксальним утворенням від балтійського кореня gār-|gar- та префікса prei- (лит. prie-), який у середньовічній німецькій транскрипції подано в кількох варіантах: prei-, prey-, pre-, pri-. Отже, Pregora належить до префіксального типу балтійських гідронімів, численні відповідники якого наявні в усіх балтійських мовах: прус. Prei-tekynne (пор. лит. tekėti), Pre-slūge (пор. лит. žliūgas «болото, багно, дерево, що згнило у воді»)¹⁰; лит. річка Prie-būdis (Румшишкес), оз. Prie-godas; з pra-: Pra-mūšis — річка (Делтува), Pra-galvys — річка (Акмене); латв. річка Ie-sala¹¹.

Другий компонент Pre-goros, gār-|gar-, трапляється в багатьох балтійських гідронімах: лит. річка Ipa-ropa¹² (Кражяй), річка Gor-ija (Казлу-Руда), річка Gor-inė (Лаукува), Gor-upỹs (Субачюс), річка Gar-iava (Паневежис); прус. озеро Gor-in, Gor-ow-yten¹³.

Корінь gār-|gar- наявний у литовських апелятивах pra-gorė «прірва, безодня», prā-garas «бездоріжжя, безодня», pra-garmė «безодня, глибина, порожнина», gar-m-ėti «занурюватися, тонути, бурмотіти, провалюватися», gor-uoti «повільно йти, ледве рухатися».

Дві інші назви Прегля — Lipz¹⁴ і Skara¹⁵ — також узгоджуються із системою балтійської гідронімії; пор.: 1) лит. річка Lyp-artė (Рагайне), річка Lip-kà (Йонава), річка Lip-kus (Рієтавас), оз. Lip-šys (Дебейкяй); латв. річка Lipsa, річка Lipst--upe¹⁶; прус. Lyps-aden¹⁷; 2) лит. річка Skar-yčia (Варняй), оз. Skar-ókla (Пушалотас), Skar-upė (Гелдапе).

Судува. Найяскравіший приклад безпідставної, тенденційної та вульгарної етимологізації — «етимологія» Судуви (від лит. šūdas «екскремент»), у якій семантику назви краю та етноніма виводять із випадкового

⁹ Якщо Pregola має слов’янську назву, не виключено, що цю країну певний час займали слов’яни, яких готи витіснили звідти, передусім із Самбії та сусідніх околиць... с. 87.

¹⁰ Georg Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 134–5.

¹¹ J. Endzelīns, Latvijas PSR vietvārdi, I daļa, 1. sējums, Rīgā, 1956, с. 374.

¹² И. Я. Спрогис, Географический словарь древней жомойтской земли XVI столетия, Вильна, 1888, с. 261.

¹³ Georg Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 44.

¹⁴ Georg Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 90.

¹⁵ W. Kalwaitis, Lietuwiszkų Wardų Klėtele, Tilžėje, 1910, p. 70.

¹⁶ J. Endzelīns, Latvijas PSR vietvārdi, I daļa, 2. sējums, Rīgā, 1961, p. 311.

¹⁷ Georg Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 89.

323

фонетичної подібності до апелятива, не зважаючи на топоніми балтійських мов із тим самим коренем. Не переконливе й семантичне обґрунтування цієї етимології: після перевірки всього наявного матеріалу балтійської лексики (картотеки академічного «Словника литовської мови», усіх давніших литовських і латиських словників тощо) значення етимона М. Рудницького «бот» не знайдено.

Сумнівною є й етимологія К. Бґи Sūduvos,¹⁸ яка виводить цю назву краю з і.-є. *sūdhos «свій», оскільки вона не обґрунтована топонімічним матеріалом і навряд чи семантично можлива.

Алюзія Р. Шмідтлейна ¹⁹ щодо Sūduvos, її подібності до Sudeta Silva (у доісторичному кельтському ареалі), навряд чи може слугувати підставою для етимології.

Sūduva, пр. Sūdavō (у джерелах: гр. Σουδ-ινοι — етнонім; лат. Suduvia, Sudovia, terra Sudorum; нім. Zudua, Sudowin, Sudowen, Sudouwin, Suderland, Sudland) не можна відокремити від балтійських топонімів із коренем Saud-/Sud-/Sūd-.

Нормальний ступінь цього кореня знаходимо в таких топонімах: лит. Saudō-gala річка (Салочяй), Saud-ininkai село (Шилува); прус. Saud-en і Saud-iten²⁰.

Нульовий і подовжений нульовий ступені цього кореня мають такі топоніми: лит. Sud-eikiai містечко (Утена), Sud-ēnai село (Кретинга), Sūda-laukis (Лінкмени), Sud-ōkiai село (Шашуоляй), Sud-uikiai село (Молетай), Sud-vājai село (Алітус), Sud-otā озеро (Швенчонеляй), Sūd-uonā річка (Кальварія), Sūd-upis річка (1. Кельме; 2. Папіле), Sūd-piaunis луг (Тверай, с. Каупу), Sūd-ēlis ліс (Адутішкіс, с. Мочішкес), Sūda-raistis (Вешінтос, с. Малдейкяй), Sūd-iškē луг (Жемайчю-Наумієстіс, с. Брокуряй), Sūd-laukis луг (Акмене, с. Мунчеляй), Sūd-alės луг (Картена, с. Даугінчяй), Līk-sūde село (Моседіс), Kap-sūdžiai село (Плунге); у Спрогіса: Cyga луг (волость Берженай), Cyg-aūme луг (волость Паванде), чагарники (волость Кражяй), Cygy Сугость упись луг (волость Кражяй); лат. Sude річка, Sud-al-iņa річка, Sud-urga річка (urga «річечка»)²¹; прус. Sud-owe/Sud-au (поселення в колишньому Кенігсберзькому окрузі), Sud-el-ow (місцевість XIV ст. на Самбії), Zud-aynen (топонім XV ст.), Sud-en-iten (поселення в колишньому Кенігсберзькому окрузі); Sud-in/Sud-ere/Sod-ere (ліс на Самбії XIX ст.)²². Sūduvos не дозволяє пов’язати з указаним М. Рудницьким етимоном і наявність топонімів із sūd- в автохтонній литовській території, де балт. š ≠ s.

Топоніми з Saud-/Sud-/Sūd- пов’язані з апелятивом цього кореня: sūduvā «трясовина на болоті, трясовинне вікно, вир»: але як через sūduvas пройдеш, то ще не розмерзло, на полі морозець прихопив (Таурагнай, с. Паакменіо; картотека «Словника литовської мови», LKLI). Зі свого боку, із sūduva також пов’язане лат. sud-eksis

¹⁸ K. Būga, Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961, p. 127.

¹⁹ Raymond Schmittlein, Études sur la nationalité der Aestii, I, Toponymie lituanienne, Bade, MCMXLVIII, p. 60.

²⁰ Georg Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 153.

²¹ J. Endzelin, «Латвійські назви вод», «Zeitschrift für slavische Philologie», B. XI, Leipzig, 1934, p. 135 ir 149.

²² Georg Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 175—9.

324

«гіпс» (пор. лит. sūd-ōklis «гіпсова товкачка»), лит. saud-alis «цмин пісковий — Helichrysum arenarium» (Варена) і, можливо, sūdė «такий гриб, схожий на рижик» (Шимкайчяй).

Фізіографічний термін sūd-uva «трясовина» має таку саму словотвірну будову, як інші литовські терміни цього типу: siet-uvà «глибоке місце в річці», rag-uvà «вимитий водою яр або глибоко роз’їжджене місце на дорозі», kūl-iavà «річковий поріг», kriok-uvà «стрімка течія, водоспад».

Як балтійські топоніми, так і загальна лексика свідчать про прабалтійське *sūd-d-, що, найімовірніше, означало «розмоклий від води, мокрий, грузький», і, мабуть, нероздільне з іє. *sūro-s²³; пор. лит. sūrus, ст.-сл. syrъ «мокрий, вологий», давньосканд. súrr «кислий, гострий, їдкий».

Балтійські sū-d- і sū-r- мають спільний корінь, але різні кореневі детермінативи. На це вказує й лит. sū-d-yti, утворене від кореня sū- з ітеративним детермінативом -d-.

Отже, Судува — к р а й т р я с о в и н, б о л і т, т о р ф о в и щ. Таке значення назви цілком відповідає фізіографічним характеристикам краю між Мазурськими озерами та Німаном, де й був центр етнічного ареалу судувів.

У праці М. Рудницького є ще чимало інтерпретацій, яким суперечать дані балтистики, наприклад щодо давніх слов’янізмів у балтійських мовах, хронології деяких міграцій, питань доісторичної території балтів; однак це потребувало б значно ширшої статті. Тут нас цікавило лише уточнити питання, пов’язані з балтійською ономастикою, і показати, наскільки необережно робити узагальнювальні висновки, спираючись на випадкові мовні дані.

Vilnius

B. Savukynas

ДВІ ПРАЦІ РУМУНСЬКОГО МОВОЗНАВЦЯ З ПИТАНЬ БАЛТОСЛАВІСТИКИ

1. A. V r a c i u, Problema comunității lingvistice balto-slave, „Romanoslavica“, IV, București, 1960, p. 87—106.

2. A. V r a c i u, Studiul actual al cercetărilor în domeniul raporturilor lingvistice dintre balto-slavă și germanică, „Romanoslavica“, VI, București, 1962, p. 41—47.

У філологічному журналі «Romanoslavica» Народної Республіки Румунії привертають увагу дві статті румунського мовознавця Аріона Врачу з питань генези балтійських мов. Проблеми, які розглядаються у статтях, надзвичайно актуальні. Від самого виникнення порівняльно-історичного мовознавства постали питання походження балтійських мов, їхнього місця серед інших індоєвропейських мов і зв’язків з іншими індоєвропейськими мовами. Особливо цікавила й досі цікавить мовознавців велика подібність балтійських і слов’янських мов. Ці проблеми існують і сьогодні. Рішучі зусилля для розв’язання цих проблем, особливо проблеми взаємин балтійських і слов’янських мов, докладаються нині у зв’язку з організовуваними

²³ Alois Walde, Vergleichendes Wörterbuch der indogermanischen Sprachen, B. II, Berlin und Leipzig, 1927, p. 513.

325