LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVIII (1989)

KALBŲ RYŠIAI IR SĄVEIKOS

В'ЯЧЕСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ ПАНЬКІН

ЛЕКСИЧНА ДИФУЗІЯ

Саме поняття «міжнаціональне спілкування» у структурі суспільних відносин, характерних для радянського багатонаціонального суспільства, виступає як соціолінгвістична категорія. Міжнаціональне спілкування — необхідна умова зміцнення й розвитку міцного економічного союзу радянських республік, здійснення економічних, політичних, соціально-побутових, культурних та інших зв’язків між націями й народностями країни. Ці зв’язки набувають характеру інтенсивної взаємодії та зумовлюють інтенсивність міжнаціонального спілкування.

Інтенсивність міжнаціонального спілкування та супровідні їй процеси інтернаціоналізації сьогодні помітні в усіх сферах життя радянських людей — виробничій, суспільно-політичній, науковій, мистецькій, фізкультурно-спортивній, туристичній тощо. Інтенсивність міжнаціонального спілкування, у якій би сфері воно не відбувалося, виявляється передусім у ущільненні безпосередніх мовних контактів між мовою міжнаціонального спілкування — російською — та національними мовами. Але людське спілкування як таке і, звісно, міжнаціональне спілкування зрештою здійснюється через особисті (точніше, особистісні) стосунки людей, пов’язаних безпосередніми контактами. У разі міжнаціонального акту мовленнєвої комунікації, якою б мовою він не здійснювався, перед нами двоє людей різних національностей, із різними, якщо можна так висловитися, специфічними рисами національного характеру, носії різних мов, психологій, культур, традицій тощо. Інтернаціоналізація радянського способу життя аж ніяк не передбачає зникнення національно-специфічного. У світлі вчення В. И. Ленина, інтернаціональне не є безнаціональним. Радянські філософи й соціологи зазначають, що «інтернаціоналізація не тільки не веде до нівелювання всіх атрибутів національного, до ліквідації історично сформованих форм життєдіяльності того чи іншого народу, його прогресивних звичаїв і традицій, а, навпаки, розкріпачує всі потенції нації, створює необхідні умови для всебічного вияву національного» (див.: Інтернаціональне і національне в соціалістичному способі життя радянського народу 1985, 191), а також, що «процес інтернаціоналізації більшості сфер життя нашого суспільства супроводжується зростанням національної самосвідомості» (Бромлей

153

1987, 3) на основі економічного, соціального й культурного прогресу радянських націй.

Ущільнення безпосередніх мовних контактів за інтенсивності процесів міжнаціонального спілкування в сучасний період функціонування російської мови стимулює інтенсивне проникнення лексичних одиниць у російську мову під час її реалізації в мовленні на рівні міжнаціонального спілкування. Спостереження за процесами проникнення лексичних одиниць із національних мов у російську на рівні міжнаціонального спілкування привели нас до висновку про наявність у кожній із мов, що контактують із російською, певного пласта своєрідної фактурної лексики, яка може функціонувати в російській мові, залишаючись поза її системою і водночас виступаючи як мовний засіб вираження національного колориту. Таку лексику ми називаємо дифузійною, а сам процес її проникнення в російську мову за інтенсивності міжнаціонального спілкування й ущільнення мовних контактів національних мов із російською — лексичною дифузією (за аналогією до застосування цього терміна у фізиці). У книзі Айбека «Великий шлях» (М., 1980) лише на 60 с. виявлено 150 дифузійних узбецьких лексем: бейти ‘двовірші’, насвай ‘жувальний тютюн’, минман-хана ‘чоловіча половина будинку’, сачнапук ‘прикраса з чорних товстих шовкових ниток із срібними дзвіночками та торочками на кінцях’ тощо. У повісті Ш. Бейшеналієва «Кичан» (М., 1959) на 175 с. — понад 150 випадків уживання дифузійних киргизьких слів: Тулпар ‘казковий кінь’, молдо ‘мулла, духовна особа’, сагадалы (пестливе звертання до дітей) тощо. Явище дифузії можна спостерігати в будь-якому російському тексті, орієнтованому на зображення національної або зарубіжної специфіки. Наприклад, в нарисі В. Коротича (Огонек, 1987, № 35) близько 30 дифузійних китайських лексем: Гузун ‘зимовий палац’, му ‘п. ~ 0,14 га’, юань ‘грошова одиниця’, маотай ‘напій’ тощо. У нарисі А. Боровика «Зустрінемося біля трьох журавлів» (Огонек. 1987, № 30) також наявна велика кількість дифузійних афганських лексем на зразок Хвар ‘річка’, моджахед ‘провідник’ тощо, а також дифузійні слова, засвоєні російською мовою й кваліфіковані як запозичені, — кишлак, сура, чадра, мулла та ін.

Наявність у російському мовленні лексичних одиниць іншої мови так чи інакше пояснюється мовними контактами, прямими (безпосередніми) або непрямими (опосередкованими). Але в обох випадках проникнення лексичних одиниць із контактної мови відбувається не само собою, а через людей, які спілкуються між собою, проходить крізь творчу свідомість особистості — двомовного письменника, журналіста, перекладача (або просто людини, певною мірою знайомої з другою мовою).

Проникнення, звісно, не означає закріплення нових лексем у контактній мові, у її лексичній системі й словнику — загальновживаному лексиконі. Для такого закріплення потрібні певні умови, реальна потреба в номінації, відчутна суспільною мовною практикою, наявність у лексико-семантичній системі лакунної або вивільненої-

154

шої комірки, готової вмістити нові значення, нове поняття, нову для мови-реципієнта інформацію.

Білінгв не випадково вдається до використання в російському мовленні слів своєї рідної мови; він ніби запозичує з рідної мови «ті поняття або їхні відтінки, те забарвлення, зрештою, які здаються йому необхідними з тієї чи іншої причини» (Щерба 1974, 69). Скажімо, коли двомовний узбек уживає в російському розмовному мовленні такі слова рідної мови, як шайтан, адыры, дастархан, Мамурджан, хоп!, мовна інтуїція підказує йому, що вони не зовсім тотожні російським: черт, холмы, скатерть (стол), Мамурдчик, ладно (хорошо)! Дві поняттєво-сигніфікативні семасіологічні системи двох мов, що співіснують у свідомості білінгва, у процесі лексичної дифузії ніби врівноважуються, вирівнюються, і думка знаходить адекватне словесне вираження. Значну дифузію в спонтанному російському мовленні двомовного населення можна пояснити також мовним дефіцитом, недостатнім обсягом російського лексикону в осіб неросійської національності, незнанням точного значення того чи іншого російського слова («яке крутиться на язиці»), а також принципом економії мовних засобів.

Унаслідок лексичної дифузії до лексики російської мови на рівні міжнаціонального спілкування проникає величезна кількість так званої регіонально й локально маркованої лексики, більшість одиниць якої залишається невідомою російській загальнолітературній мові.

За останнє десятиліття у вітчизняному мовознавстві з’явилися цікаві праці, у яких зроблено спробу зібрати таку дифузійну лексику за окремими мовними регіонами у своєрідні глосарії, списки, словники (див.: Гальченко, 1975; Назаров, 1984).

Безперечно, реєстрація дифузійної лексики, вивчення питань її функціонування, виявлення коннотативної специфіки — важлива ланка в дослідженні проблем мовних контактів і процесів взаємовпливу та взаємозбагачення мов народів СРСР, літератур і культур. Дифузійна лексика містить інформацію про національно-специфічну культурну спадщину того чи іншого народу нашої багатонаціональної країни, допомагає висвітлити ретроспективний погляд на історію великого й малого народу та об’єктивно оцінити соціалістичну перебудову його життя.

Лінгвісти поки що не мають достатніх підстав вважати такі дифузійні слова, як, наприклад, уста, дарья, мураб, „Мирани“, яганы, косы (касы) та багато інших запозиченнями, адже вони не відповідають тим параметрам і ознакам, які вчені висувають як лінгвістичний «мандат» на визнання їх складовою частиною російського літературного лексикону (див.: Крысин 1968, 49; Денисов 1980, 108). Термін екзотизм стосовно такої лексики явно застарів, оскільки кваліфікацію «екзотична лексика» використовували в минулому, коли реальність неросійських народів, що входили до складу Росії (побут, традиції, культура), сприймалася з її центру крізь романтичну призму як щось далеке й дивовижне.

155

Більшість дифузійних лексем не має потенціалу стати запозиченнями, хоча вони й пропонують себе російській лексичній системі; щоб стати запозиченням, слово має бути не лише лінгвістично адаптоване, а й психологічно асимільоване російською мовною свідомістю. Цей факт підтверджується тим, що багато дифузійних лексем, незважаючи на певну адаптацію, скажімо, графемно-фонологічну, не відповідають ознаці регулярності граматичних значень (основній ознаці категоріальності) (див.: Супрун 1975, 10) і регулярності в лексиці, що виявляється як у лексико-семантичній сфері, так і на семантико-парадигматичному рівні (Шмелев 1966, 10, 11). Дифузійні слова (повністю не засвоєні російською мовою) характеризуються парадигматичною невизначеністю, залежністю від контексту; з граматичного погляду, від таких слів-іменників носії російської мови, як правило, не утворюють зменшувальних іменників, що є однією з ознак регулярності тощо.

У російськомовній художній літературі національних авторів, а також у російськомовній публіцистиці та інших літературних жанрах (науково-популярний нарис, дорожні нотатки тощо), тематично спеціально орієнтованих на опис життя й побуту того чи іншого етнографічного регіону країни, кожна одиниця лексичного набору дифузійної лексики — як результат безпосередніх мовних контактів (двомовний автор) або опосередковано (перекладач) — не лише слугує мовним засобом вираження національного колориту, а й ніби представляє інтереси своєї рідної мови, тобто знайомить радянського читача з тими національними словами, які найвиразніше передають «дух» мови, підкреслюють її народну основу, іншими словами, виконують у російській мові металінгвістичну функцію рідної мови. Дифузійні лексичні одиниці мають низку специфічних рис: ужиті в російському контексті, вони потребують певних способів семантизації — за допомогою авторських ремарок, тлумачень російськими словами тощо (Пор.: Каранаром, то есть черным наром он прозывался неспроста. — Ч. Айтматов. Буранный полустанок). Дифузійні лексеми, ужиті в російському тексті, вступають у конкретні сполучувальні відношення за ознакою селективності з російськими словами, наприклад: зинданы темные, кошма мягкая, саукале высокий, джайляу горный, кене-чеке черный тощо, утворюючи стійкі словосполучення (зафіксовані в різних двомовних авторів, у різних творах). Дифузійна лексика характеризується одним важливим показником — вона транзитна: вкраплюючись у російський літературний текст як необхідний, а часом і явно надлишковий засіб передавання національно-специфічного, вона не затримується в активному словниковому складі, у «центрі» російського загальновживаного лексикону, а повертається до контактного середовища або безпосередньо в «пам’ять» рідної мови (національні лексичні архаїзми).

156

Дослідження проблеми лексичної дифузії під час контактування російської мови з мовами народів СРСР є вельми доцільним і актуальним, оскільки дає дослідникові ключ до розв’язання цілої низки проблем, істотних для теорії російської мови як засобу міжнаціонального спілкування.

ЛИТЕРАТУРА

Бромлей Ю. Национальные процессы в СССР: достижения и проблемы // Правда. 1987. 13 февр.

Гальченко И. Е. Глоссарий лексики языков народов Северного Кавказа в русском языке. Орджоникидзе, 1975.

Денисов П. Н. Лексика русского языка и принципы ее описания. М., 1980.

Интернациональное и национальное в социалистическом образе жизни советского народа. М., 1985.

Крысин Л. И. Иноязычные слова в русском языке. М., 1968.

Назаров О. Туркменские слова в русском языке. Ашхабад, 1984.

Супрун А. Е. Лексическая система и методы ее изучения // Методы изучения лексики. Минск, 1975.

Шмелев Д. Н. Лексико-семантические изменения в современном русском языке // РЯНШ, 1966, № 3.

Щерба Л. В. О понятии смешения языков // Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. М., 1974.