Page 1LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXIII (1995)
GRAMATIKA IR LEKSIKOLOGIJA
AUDRONĖ BITINIENĖ
ДОВЖИНА РЕЧЕННЯ НАУКОВОГО І ХУДОЖНЬОГО СТИЛІВ
Функціональні стилі мови найчастіше досліджують з якісного погляду: розглядають тенденції добору й розташування певних мовних засобів. У литовській стилістиці художній і науковий стилі характеризують за такими ознаками, як образна конкретність, емоційність, індивідуальність, абстрактність, логічність і об’єктивність (Pikčilingis 1971: 287). Однак цей підхід можна доповнити кількісним аспектом, адже поняття тенденції має статистичний характер: більшу чи меншу активність мовних засобів, яку описують словами «часто», «рідко» тощо, дослідник встановлює, спостерігаючи за їхньою «статистичною поведінкою». Проаналізувавши достатньо велику вибірку, неважко обчислити, наприклад, як часто в литовських наукових текстах підмет виражається інфінітивом дієслова або який відсоток причинних речень становлять серед усіх складних речень.
Серед усіх ознак функціональних стилів особливе місце посідає довжина речення. Цей кількісний показник не лише надає стилістичну інформацію, а й водночас є компонентом структури речення; речення завдовжки в одне чи два слова за своєю структурою суттєво відрізняється від речення з 50 слів. З іншого боку, добір речень і характер їхнього поширення залежать від сфери діяльності, провідної функції мови, змісту та інших умов функціонування мови. Отже, довжина речення ніби поєднує якісний і кількісний аспекти дослідження функціонального стилю. Тому довжину речення в різних мовах досліджують досить часто.
Довжину речення досліджують у різних аспектах. У деяких працях дотримуються погляду, що довжина речення є елементом граматики, безпосередньо пов’язаним із розвитком граматичної будови мови (Admoni 1966). В інших випадках довжину речення розглядають у контексті статистики мови (Meier 1964; Herdan 1960). Чимало досліджень трактують довжину речення як ознаку, що розрізняє функціональні стилі (Лесскис 1962; Долежел 1964; Мистрик 1967; Arader 1963; Eggers 1962; Těšitelová 1980) або індивідуальний стиль (Yule 1939; Вашак 1974). У литовському мовознавстві довжину речення описав J.Pikčilingis. Він зазначає, що «той чи інший обсяг речення визначається стилем мови» (1971: 137).
Мета цієї статті — зіставити довжину речень у науковому й художньому стилях; такий аналіз продовжує згадану традицію стилістичних досліджень литовської мови.
До кожного статистичного дослідження висувається вимога подати операційне визначення досліджуваних об’єктів, тобто таке розуміння наукового поняття, яке дає змогу однозначно описати цей об’єкт. Реченням вважається відрізок тексту від крапки до крапки або іншого розділового знака, що формально позначає кінець речення (Адмони 1973: 15). Одиниця вимірювання довжини речення — слово, тобто графема або послідовність графем, відокремлена пробілами. Такі визначення вказують, який
169
Page 2відрізок тексту слід вважати реченням і яку графему — словом; це особливо актуально для наукових текстів, у яких досить часто трапляються скорочення назв, а поняття позначаються символами, небуквеними знаками тощо.
Досліджувану вибірку становили 34 тексти з різних галузей науки (гуманітарних, природничих, математичних, технічних) і підстилів (теоретичного, навчального, методичного), з яких випадковим чином відібрано 10 тисяч речень, а також 32 тексти прозаїків (авторської оповіді), з яких проаналізовано також 10 тисяч речень. Аналізували не лише довжину кожного речення, а й деякі ознаки його структури — тип речення та кількість предикативних частин у складному реченні. Визначаючи тип речення, спиралися на класифікацію речень, наведену в «Граматиці литовської мови» (1976). Дані оброблено в обчислювальному центрі Вільнюського університету за допомогою програми статистичного аналізу «Paula», написаної мовою PL/1.
Обговорюючи отримані результати, необхідно зважати на два застереження: по-перше, абстрагуємося від довжини слів, їхнього лексичного й граматичного значення, тобто всі слова, що утворюють речення, вважаються рівноцінними; по-друге, довжину кожного речення вимірюють цілим числом слів, тому характеристики, виражені десятим чи навіть сотим частками, є певною абстракцією. Щоб строго охарактеризувати довжину речення, потрібно було б подати відсоток речень, довжина яких становить від одного слова до можливого максимального числа слів (у нашій вибірці — 121 слово). Але це незручно і було б незрозумілим читачеві. Тому практично всі дослідники оперують основними параметрами розподілу частот довжини речення, зокрема середньою довжиною речення (x̄). Однак цей параметр надто приблизно описує реальний розподіл речень у текстах, тому необхідні й інші параметри — стандартне відхилення (s), коефіцієнт варіації (v), амплітуда коливання. Істотне значення має асиметрія розподілу: частоти довжини речення зазвичай розподіляються з додатною асиметрією, тобто середня довжина перевищує і модальну (найчастотнішу), і медіанну (що ділить вибірку на дві рівні частини) довжину речення (див. таблицю 1).
Таблиця 1
Параметри розподілів довжини речень наукового та художнього стилів
Функц. стиль | Середня довжина x̄ | Станд. відхилення s | Коеф. варіації v | Амплітуда коливань | Медіана | Мода | Коеф. асиметрії | Коеф. станд. відхилення | Науковий | 18,0 | 8,8 | 48,8 | 2—57 | 16,3 | 16 | 0,79 | 0,06 | Художній | 12,3 | 9,9 | 80,5 | 1—121 | 10,4 | 5 | 0,93 | 0,04
Наведені в таблиці дані свідчать, що довжина речень наукового та художнього стилів різна. Статистичну значущість цієї відмінності (з урахуванням розміру вибірки) оцінюють так. Середня довжина t= 3,38, p<< 0,001, тобто відмінність середньої довжини є статистично абсолютною. Різниця стандартних відхилень не така виразна (t= 2,1, p< 0,05), але також статистично значуща.
170
Page 3Коефіцієнти асиметрії відрізняються досить істотно (t= 2,0, p< 0,05); статистичну значущість відмінностей коефіцієнта варіації, амплітуди коливань, моди й медіани в цьому випадку перевірити досить складно, проте абсолютні відмінності не викликають сумнівів. Хоча довжина речень в обох стилях має розподіл із правосторонньою асиметрією, у художньому стилі ця ознака виражена значно сильніше. Медіана й мода розподілу для наукового стилю відрізняються від середньої довжини на два слова, а в художньому стилі мода відрізняється аж на 7 слів (медіана і тут відрізняється на два слова). Розподіл довжини речень у науковому стилі компактніший (менша амплітуда, менше стандартне відхилення за більшої середньої довжини). Інакше кажучи, довжина речень у текстах художнього стилю варіюється більше, ніж у текстах наукового стилю.
Для детальнішого аналізу довжини речень і особливо для виявлення впливу лінгвістичних та екстралінгвістичних чинників доцільно групувати речення й обчислювати частотність таких груп за довжиною. У літературі речення групують дуже по-різному. Одні автори виокремлюють групи з рівними й нерівними інтервалами довжини, не подаючи якісної оцінки цих груп (Статистични 1967), інші якісно оцінюють згруповані речення: короткі речення — до 20 слів, довгі — від 20 до 60 слів, дуже довгі — понад 60 слів (Meier 1964: 186). Варто зазначити, що основу групування найчастіше не вказують і не пов’язують із потребами функціональної стилістики чи синтаксису.
У цьому дослідженні групування речень за інтервалами довжини спиралося на статистичний критерій: за основу меж інтервалів взято процентилі емпіричного (вибіркового) розподілу та «стрибки» інтегрального розподілу, що відповідають довжині речень. Визначивши ці межі, отримали п’ять інформативних груп речень за довжиною: дуже короткі речення — до 8 слів включно, короткі — від 9 до 17 слів, середньої довжини — від 18 до 30 слів, довгі — від 31 до 46 слів, дуже довгі — 47 і більше слів (див. таблицю 2).
Таблиця 2
Розподіл груп речень за довжиною (у відсотках)
Групи речень
Дуже короткі 1—8 слів
Короткі 9—17 слів
Середньої довжини 18—30 слів
Довгі 31—46 слів
Дуже довгі 47 і більше слів
Стиль
Науковий
10,4
42,8
38,3
7,8
0,7
Художній
43,0
36,2
15,8
3,8
1,2
Як видно, частотність груп речень у науковому та художньому стилях відрізняється на одну «фазу», тобто в науковому стилі найчастотнішими є короткі речення та речення середньої довжини, а в художньому — дуже короткі й короткі речення; речення цих груп у кожному стилі становлять близько 80 відсотків. Із даних видно, що речення всіх груп можна вважати диференційними ознаками наукового та художнього стилів (відмінності статистично значущі —
171
Page 4на рівні p < 0,001). Особливо виразною є диференційна сила дуже коротких речень. Якщо поділити цю групу на підгрупи, виявляється, що речення завдовжки 1—2 і 3—5 слів у текстах художнього стилю трапляються в п’ять разів частіше, ніж у наукових текстах. Цей факт можна пояснити так. Коли в науковому тексті намагаються користуватися дуже короткими реченнями (вважають, що такий текст доступніший адресатові), виникає проблема надмірності (редундантності): для зв’язування самостійних речень потрібні додаткові конектори, які в такому разі можуть становити до 1/3 тексту (Schlesinger 1968: 73). Отже, основна особливість наукового стилю — наголошена логічність — пояснює брак дуже коротких речень. З іншого боку, за частотністю дуже довгих речень тексти художнього стилю переважають наукові тексти (а за амплітудою коливань — навіть значно): надмірно складна структура речення в науковому тексті може перешкоджати сприйняттю абстрактної наукової інформації. Особливості художнього стилю — образність, наочна конкретність, художня точність і недомовленість (Župerka 1983) — дають змогу організовувати текст на основі асоціацій; конектори, що пов’язують речення, потрібні не завжди, переважають імпліцитні способи зв’язування речень.
Зону перетину обох функціональних стилів утворюють підгрупи речень завдовжки 12—17 слів, майже однаково частотні в обох стилях (у науковому — 14,8 відсотка, у художньому — 16,3 відсотка). Отже, такі речення можна вважати інваріантною ознакою обох стилів, «мовною константою» (Долежел 1964: 24). Можна припустити, що речення цього діапазону оптимальні для сприйняття й запам’ятовування: доросла людина найкраще запам’ятовує речення завдовжки 15—17 слів, а межа оптимального сприйняття становить 20 слів (Ogburn 1963: 101). Звісно, ці межі не слід абсолютизувати, оскільки вони залежать від багатьох екстралінгвістичних чинників — характеру передаваної інформації, типу тексту, властивостей адресата тощо.
Sakinio ilgis laikomas sakinio struktūros funkcija (Лесскис 1962: 83), todėl būtina atsižvelgti į vientisinių ir sudėtinių sakinių pasiskirstymą kalbamuosiuose stiliuose bei į jų ilgį.
У науковому стилі переважають складні речення (55,9 відсотка), у художніх текстах їх частотність нижча (46,5 відсотка); відмінність статистично значуща (p < 0,001). Перевага складних речень у науковому стилі є сталою й мало залежить від екстралінгвістичних чинників (галузі науки, підстилю, автора). Добре відомо, що науковому стилю властива стереотипність; автор наукового тексту має змиритися з думкою, що його публікація буде подібною до іншої праці на ту саму тематику. Своєрідний синтаксичний почерк — лише певна можливість, реалізація якої залежить від індивідуальних властивостей автора наукової праці як користувача мови (Винокур 1980: 122), а не від його кваліфікації фахівця. У текстах художнього стилю такої стабільності немає; у них багато що залежить від автора: частотність простих речень коливається від 26 відсотків (Mušinskas) до 70 відсотків (Bubnys, Vilimaitė). Це коливання може залежати від того, який синтаксичний тип прози — синтагматичний (ієрархічний) чи розчленований (актуалізований) — переважає в конкретному художньому тексті. Довжина речень зростає в синтагматичній прозі, коли «окреме речення інтегрується в один складний синтагматичний цикл» (Арутюнова 1972: 163). У текстах розчленованої прози ієрархічні зв’язки розриваються, кожен елемент інформації стає основою окремого речення. Напр.:
172
Page 5Невміло вони обмацували почорнілі від дощів поручні ґанків, дверні ручки й пороги хат, залишені в полі плуги та борони, а, пробравшись крізь верхівки дерев туди, де Кріступас із Казимерасом конопляною клоччям конопатили дно човна, лизнули почорніле листя вільхи, що встелило землю, і здавалося, що воно миттю вкриється інеєм, і коли ці чоловіки йтимуть із сітями луками, ті будуть білі-білі від морозу, а під ногами гупатиме скута морозом земля (Radz PV 99).
І була ніч. У хаті й на подвір’ї. Усюди ніч. Темна, глибока, довга, тиха. Потріскував кожух лампи, що горіла під стелею. Приглушений. Щоб менше тягнув гас (Balt SJ 250). Людас Скірмоніс усміхався. Без шапки, з губами, розмальованими холодом. Домівкам. Перехожим. Нарешті — тій облущеній мурованій стіні (Avyž Ch S 8).
Ще виразніше стилі різняться довжиною простих і складних речень (таблиця 3).
Таблиця 3
Розподіл груп простих і складних речень за довжиною (у відсотках)
Тип речень | Стиль | Групи речень: дуже короткі (1—8 слів), короткі (9—17 слів), середньої довжини (18—30 слів), довгі (31—46 слів), дуже довгі (47 і більше слів). Прості: Науковий 20,4; 46,9; 28,8; 3,6; 0,3. Художній 68,5; 26,9; 4,2; 0,3; 0,0. Складні: Науковий 2,4; 29,3; 50,0; 17,4; 0,9. Художній 13,7; 46,9; 29,1; 7,7; 2,6.
Мабуть, найочевидніша особливість наукового стилю, яку демонструє ця таблиця, — складність простих речень. Хоча їхній відсоток менший, ніж у художньому стилі, вони значно довші, ніж у художніх текстах (x̄m = 14,5; x̄g = 7,4; sm = 7,6; sg = 5,1). Іншими словами, у наукових текстах функціонує багато простих речень складної структури, розширених рядами однорідних членів речення, дієприкметниковими словосполученнями, вставними конструкціями та відокремленими вставками. За можливостями передавання вичерпної та предметно точної інформації такі речення дорівнюють складним реченням, і цим пояснюється їхня частотність у наукових текстах.
Простоту структури простих речень у текстах художнього стилю (звісно, порівняно з науковим стилем) підтверджує і той факт, що речень, які складаються з 1—2 слів, у художніх текстах 5,3 відсотка, а в наукових текстах — лише 0,3 відсотка.
Інакша картина функціонування складних речень. Хоча середня довжина статистично відрізняється (x̄m = 21,2; x̄g = 17,7; p< 0,001), ця відмінність не має
173
Page 6якісного значення. Це з’ясовується, якщо складні речення розподілити детальніше (таблиця 4).
Таблиця 4
Показники розподілу складних речень за довжиною
Тип речення
Науковий стиль
Художній стиль
%
x̄
S
%
x̄
S
Сурядні
11,8
20,6
7,7
15,9
14,8
7,3
Підрядні
68,2
19,7
8,1
40,5
15,5
8,0
Безсполучникові
6,3
22,3
8,2
18,1
13,7
7,4
Мішані
13,7
28,5
7,8
25,5
26,3
14,5
Як бачимо, складні речення наукового стилю в середньому довші за речення художніх текстів; приблизно однакові стандартні відхилення свідчать, що ця відмінність є інваріантною. Єдиний виняток — мішані речення, розподіл яких у художніх текстах характеризується більшим стандартним відхиленням, а отже, і значно більшою амплітудою коливання довжини. Серед мішаних складних речень художнього стилю 1,3 відсотка становлять дуже короткі (до 8 слів), а 8,7 відсотка — дуже довгі (понад 47 слів) речення. Для порівняння слід зазначити, що мішані складні речення наукових текстів є більш стандартизованими: дуже коротких узагалі не зафіксовано, а дуже довгих — лише 0,7 відсотка від їхньої загальної кількості.
Відрізняються й складні безсполучникові речення в різних функціональних стилях: у художніх текстах їх більше, ніж у наукових, і вони значно коротші (P < 0,001). Цю тенденцію зумовлює важлива особливість художнього стилю — динамічність (протилежна властивість наукового стилю — статичність). Порівняно короткі безсполучникові речення в цьому стилі допомагають передавати зміну подій, їхній ритм, створювати напруження, тобто беруть на себе додаткове семантичне навантаження тексту. У наукових текстах прагнуть підкреслити логічні зв’язки, точніше їх сформулювати, тому перевагу надають підрядним реченням; ця тенденція властива всім науковим текстам і не залежить від галузі науки та підстилю. Підрядні речення, що виражають «чисті» логічні відношення (мети, умови, причини, допусту тощо), слід вважати релевантною ознакою наукового стилю. Описуючи явища дійсності, синхронно викладаючи думку й міркуючи, вживають означальні та з’ясувальні речення (таких підрядних речень у науковому тексті також багато).
Можливості розширення складного речення, що залежать від його «середнього граматичного потенціалу» (Ярцева 1969: 174), визначаються кількістю предикативних частин (таблиця 5).
174
Page 7Розподіл складних речень із різною кількістю предикативних частин
5 lentelė
Стиль
Кількість предикативних частин
2
3
4
5–6
7–8
9 і більше.
Науковий
66,0
26,0
6,0
1,8
0,2
0,0
Художній
57,6
24,2
9,7
6,4
1,3
0,8
Отже, хоча середня довжина складних речень у художніх текстах менша, кількість їхніх предикативних частин більша. В обох стилях найчастіше трапляються двокомпонентні речення, але в науковому стилі їхня частотність вища (різниця статистично значуща, p < 0,001). У наукових текстах дуже мало речень (у цьому дослідженні таких не зафіксовано), що мають понад 8 предикативних частин (хоча й таке речення нелегко зрозуміти!). Натомість у художніх текстах трапляються речення, що мають до 15 предикативних частин. Цю тенденцію підтверджує коефіцієнт складності речення (середня кількість предикативних частин): у художньому стилі він дорівнює 2,8, у науковому — 2,2. Є й інша відмінність: довжина предикативних частин у складних реченнях художнього стилю (x̄g = 6,3, sg = 4,3) мало відрізняється від довжини простих речень, тоді як прості речення наукового стилю значно довші за предикативні частини складних речень (x̄m = 9,2, sm = 6,5). У науковому стилі прості речення часто є адекватними складним і перебирають на себе їхні функції; на цю тенденцію звертають увагу мовознавці, які досліджували науковий стиль інших мов.
Інакше у художньому стилі. Невелика різниця між довжиною простих речень і предикативних частин складних речень, частотність безсполучникових і сурядних речень свідчать про більшу самостійність предикативних частин; довжина речень художнього стилю насамперед залежить від кількості предикативних частин. Наприклад, предикативні частини складних речень у текстах T1 (Aputis) і T2 (Bubnys) майже однакові за довжиною, але коефіцієнт складності цих речень істотно відрізняється — 3,8 і 2,0.
Можна обчислити узагальнювальний показник довжини речення, взявши за одиницю довжину предикативної частини складного речення (Акимова 1973: 74). За цим показником співвідношення довжин простих і складних речень художнього тексту становить 1: 1,2: 2,8, а наукових текстів — 1: 1,6: 2,3. Такі показники ще раз підтверджують уже розглянуте явище: у художніх текстах для самостійних простих речень і предикативних частин складних речень властиві однакові тенденції розширення, тоді як у науковому стилі спільні тенденції розширення властиві простим і складним реченням.
LITERATŪRA
1. Arader H. Sentence and Word Length in Scientific Writing. — Essays on Thinking and Writing in Science, Engineering and Business. Iowa, 1963, p. 232—238.
2. Egger's H. Zur Syntax der deutschen Sprache der Gegenwart. — Studium Generale, H. 1. 1962. p. 49—59.
175
Page 83. Beneš E. Syntaktische Besonderheiten der deutschen wissenschaftlichen Fachsprache. — Deutsch als Fremdsprache. H. 3, 1966, S. 26—36.
4. Herdan G. Type-token mathematics. — Mouton and s’Gravenhage, 1960.
5. Yule G. U. On a Sentence Length as a Statistical Characteristic of Style in Prose. — Biometrica, 1939, N. 30.
6. Kraus J. Úvod do stylistiky pro informační pracovníky. Praha, 1977.
7. Meier H. Deutsche Sprachstatistik. Bd. 1, Hildesheim, 1964.
8. Ogburn W. F. On Scientific Writing. — In.: Essays on Thinking and Writing in Science, Engineering and Business. Iowa, 1963, p. 92—105.
9. Pikčilingis J. Lietuvių kalbos stilistika. T. 1. V., 1971.
10. Schlesinger I. M. Sentence Structure and the Reading Process. The Hague-Paris, 1968.
11. Tėšitelová M. Využití statistických metod v gramatice. Praha, 1980.
12. Župerka K. Lietuvių kalbos stilistika. V., 1983.
13. Адмони В. Г. Развитие структуры предложения в период формирования немецкого языка. Ленинград, 1966.
14. Адмони В. Г. Пути развития грамматического строя в немецком языке. Москва, 1973.
15. Акимова Г. Н. Размер предложения как фактор стилистики и грамматики. — Вопр. языкознания, 1973, № 1, с. 67—79.
16. Арутюнова И. Д. О синтаксических типах художественной прозы. Общее и романское языкознание. Москва, 1972.
17. Вашак П. Длина слова и длина предложения в текстах одного автора. — Вопросы статистической стилистики. Киев, 1974, с. 314—329.
18. Винокур Т. Г. Закономерности стилистического использования языковых единиц. Москва, 1980.
19. Долежел Л. Вероятностный подход к теории художественного стиля. — Вопр. языкознания, 1964, № 2, 19—29.
20. Лесскис Г. А. О размерах предложения в русской научной прозе 60-х годов XIX века. — Вопр. языкознания, 1962, № 2, с. 78—95.
21. Мисик Й. Математические методы в стилистике. — Вопр. языкознания, 1967, № 3, с. 42—52.
22. Статистичні параметри стилі в. Київ, 1967.
23. Ярцева В. Н. Пределы развертывания синтаксических структур в связи с объемом информации. — В кн.: Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. Москва, 1969, с. 163—177.
ŠALTINIAI
MOKSLINĖ LITERATŪRA
1. Basal ykas A. Lietuvos TSR kraštovaizdis. V., 1977.
2. Bernatonis J. Mikroelementų įtaka rūgščių pieno produktų gamybai ir jų savybės. V., 1980.
3. Dagys J. Augalų ekologija. V., 1980.
4. Dav idavičius E. Galvanotechnika ir jos panaudojimas. V., 1979.
5. Dundulis B. Lietuva Napoleono agresijos metais (1807—1812). V., 1981.
6. Fiziologija. V., 1978.
7. Gečiauskas S., Klimka L. Naujieji puslaidininkiniai mikrobangų prietaisai. V., 1977.
8. Gelžbetoninės konstrukcijos. V., 1978.
9. Girdenis A. Fonologija. V., 1981.
10. Girdzijauskas J. Lietuvių eilėdara. V., 1979.
11. Gublinas A., Norvila s H., R aukcis R. Mašinų gamybos techninio paruošimo automatizavimas. V., 1978.
176
Page 912. Jasinskas L., Adomas R., Raguotienė N. Organinė chemija. V., 1979.
13. Januškevičiūtė A. Klinikinė fonokardiologija. V., 1979.
14. Jovaiša L. Psichologinė diagnostika. K., 1975.
15. Kabailienė M. Taikomosios polinologijos pagrindai. V., 1979.
16. Kapustininkaitė T. Alksnynai. V., 1983.
17. Kareckas L. Kombinuotieji pašarai. V., 1981.
18. Kubilius J. Tikimybių teorija ir matematinė statistika. V., 1980.
19. Kumpikas L. Mašinų gamybos technologijos pagrindai. V., 1978.
20. Lozuraitis A. Tiesa ir vertybė. V., 1980.
21. Mačionis A. Stuburiniai gyvūnai. V., 1981.
22. Mickūnas S. Elektrodinamikos pagrindai. V., 1975.
23. Midvikas D. Polių darbai. V., 1978.
24. Mokslinė-techninė pažanga ir gamybos efektyvumas. V., 1983.
25. Nainys V. Virpesiai ir triukšmas pramonėje. V., 1972.
26. Pedagogika. V., 1981.
27. Psichologijos paskaitos. V., 1980.
28. Raugale A., Mitūzas H., Vaičiuvėnas V. Vaikų ligų gydymas antimikrobiniais preparatais. V., 1983.
29. Sauka D. Lietuvių tautosaka. V., 1982.
30. Svogūnų auginimas. V., 1980.
31. Šeštokas V. Keliai, transportas, miestai. V., 1976.
32. Šimakauskas S. Elektra automobilyje ir motocikle. V., 1979.
33. Urbutis V. Žodžių darybos teorija. V., 1978.
34. Vasiliauskas R. Mokinių darbštumo ugdymas. K., 1983.
GROŽINĖ LITERATŪRA
1. Aputis J. Gegužė ant nulūžusio beržo. V., 1986.
2. Aputis J. Skrudėlynas Prūsi joje. V., 1989.
3. Aputis J. Keleivio novelės. V., 1985.
4. Avyžius J. Žmogus lieka žmogumi. V., 1975.
5. Avyžius J. Sodybų tuštėjimo metas. V., 1977.
6. Avyžius J. Chameleono spalvos. V., 1979.
7. Būbnys V. Alkana žemė. Po vasaros dangum. Nesėtų rugių žydėjimas. V., 1977.
8. Būbnys V. Pilnaties valandą. V., 1980.
9. Baltušis J. Pard uotos vasaros. T. II. V., 1969.
10. Baltušis J. Su kuo valgyta druska. T. I. V., 1979.
11. Baltušis J. Sakmė apie Juzą. V., 1979.
12. Bieliauskas A. Kauno romanas. V., 1973.
13. Bieliauskas A. Ramūs laikai. V., 1983.
14. Bieliauskas A. Mes dar susitiksim, Vilma! V., 1975.
15. Dirgėla P., Dirgėla P. Žaibai gęsta rudenį. V., 1971.
16. Dirgėla P., Dirgėla P. Šalavijų kalnas. V., 1977.
17. Dirgėla P., Dirgėla P. Sermenų vynas. V., 1980.
18. Granauskas R. Gyvenimas po klevu. V., 1988.
19. Granauskas R. Baltas vainikas juodam garvežiui. 1987.
20. Granauskas R. Duonos valgytojai. V., 1975.
21. Ivanauskaitė J. Mėnulio vaikai. V., 1988.
22. Ivanauskaitė J. Kaip užsiauginti baimę. V., 1979.
23. Jacinevičius L. Apysakos. V., 1981.
24. Jacinevičius L. Arbatą penktą valandą ryto. V., 1979.
25. Jacinevičius L. Atmink pradžią. V., 1986.
26. Jasukaitytė V. Stebuklinga patvorių žolė. V., 1987.
28. Jasukaitytė V. Balandė, kuri lauk s. V., 1989.
29. Kašauskas R. Mažos mūsų nuodėmės. V., 1975.
30. Kašauskas R. Suaugusiųjų žaidimai. V., 1988.
177
Page 1031. Kašauskas R. Motociklininkai. V., 1973.
32. Klimas R. Gintė ir jos žmogus. V., 1981.
33. Klimas R. Tiktai ugnis užgydys. V., 1989.
34. Klimas R. Atostogos po Aukštaitijos pinatami. V., 1976.
35. Kondrotas T. S. Įvairių laikų istorijos. V., 1982.
26. Kondrotas T. S. Pasaulis be ribų. V., 1977.
37. Kondrotas T. S. Žalčio žvilgsnis. V., 1981.
38. Lankauskas R. Džiazo vežimas. V., 1971.
39. Lankauskas R. Dar viena diena. V., 1982.
40. Lankauskas R. Nė vienas nebuvo pagailėtas. V., 1990.
41. Martinkus V. Negęsta žvaigždė paukščio pėdoje. V., 1988.
42. Martinkus V. Neb ausi prapultim amžina. V., 1987.
43. Martinkus V. Medžioklė draustinyje. V., 1983.
44. Mikelinskas J. Rugpjūčio naktį. V., 1971.
45. Mikelinskas J. Už horizonto — laisvė. V., 1986.
46. Mikelinskas J. Kur lygūs laukai. V., 1981.
47. Mykolaitis-Putinas V. Sukilėliai. K., 1979.
48. Mikulėnaitė E. Ateities lietus. V., 1967.
49. Mikulėnaitė E. Diena, naktis, diena. V., 1976.
50. Mikulėnaitė E. Ona. V., 1981.
51. Mušinskas D. Kol išaušta rytas. V., 1979.
52. Mušinskas D. Mėlynų dilgėlių naktis. V., 1982.
53. Mušinskas D. Šviesa virš Tausado. V., 1987.
54. Paukštelis J. Raštai. T. II. V., 1982.
55. Paukštelis J. Netekėk, saulele. V., 1963.
56. Paukštelis J. Čia mūsų namai. V., 1974.
57. Petkevičius V. Ko klykia gervės V., 1973.
58. Petkevičius V. Sermukšnių lietus. V., 1988.
59. Petkevičius V. Speiguoti pavasariai. V., 1965.
60. Pocius A. Ištirpę migloje. V., 1972.
61. Pocius A. Liepos šešėlyje. V., 1984.
62. Pocius A. Per laukus iki miesto. V., 1979.
63. Radzevičius B. Priešaušrio vieškeliai. V., 1979.
65. Rimkevičius V. Girėnai. V., 1989.
66. Rimkevičius V. Vilniaus novelės. V., 1967.
67. Simonait y tė I. Aukštųjų Šimonių likimas. V., 1973.
68. Simonait y tė I. Vilius Karalius. V., 1967.
69. Simonait y tė I. O buvo taip. V., 1977.
70. Sirijos Gira V. Aleksoto tiltas. V., 1979.
71. Sirijos Gira V. Bėgimas nuo šešėlio. V., 1980.
72. Sirijos Gira V. Raudonmedžio rojus. V., 1978.
73. Sluckis M. Laiptai į dangų. V., 1978.
74. Sluckis M. Saulė vakarop. V., 1976.
75. Sluckis M. Nedidelė avarija. V., 1976.
76. Šaltenis S. Riešutų duona. V., 1972.
77. Šaltenis S. Atminimų cukrus. V., 1983
78. Šaltenis S. Duokiškis. V., 1977.
79. Šavelis R. Amžinoji šviesa. V., 1987.
80. Šavelis R. Paparčio šešėly. V., 1980.
81. Šavelis R. Dievo avinėlis. V., 1974.
82. Vienuolis A. Amžinasis smuikininkas. V., 1973.
83. Vilimaitė B. Vasaros paveikslėlis. V., 1981.
84. Vilimaitė B. Tėvo vardas. V., 1987.
85. Vilimaitė B. Rojaus obuoliukai. V., 1981.
86. Zurba A. Integral as. V., 1983.
87. Zurba A. Molžemis V., 1986.
178
Page 1188. Zurba A. Inkilas už miesto. V., 1989.
SENTENCE LENGTH IN SCIENTIFIC PROSE AND BELLES-LETTRES STYLE
Summary
The distinctive feature of scientific prose and belles-lettres styles in Lithuanian is the avarage length of sentence and its parameters. The greatest differentiation is achieved in case of very short sentences, i.e., when their length is 1—5 words. In scientific prose style such short sentences are five times less frequent than in belles-lettres style.
Sentence length in both styles depends upon the frequency of simple and complex compound sentences are more frequent than simple ones. Long simple sentences of this style make it possible to convey as full and exact information as that conveyed by complex or compound sentences. Whereas in belles-lettres style complex or compound sentences are less frequent, very shot simple sentences prevail.
In scientific prose style the same tendencies of development are characteristic of both simple and compound or complex sentences; in belles-lettres style – of simple sentences and their constituent parts.
179
