чи не суперечить поняття немотивованих прізвиськ самому розумінню прізвиська? Адже якщо мотиви, за якими давали прізвиська Bebras, Erkė, Kreidaklynis (с. 119) та інші, не були записані, це не свідчить про те, що вони виникли якимось іншим способом, ніж усі литовські прізвиська, тобто що вони немотивовані.

Оцінюючи «Литовські прізвиська», насамперед намагалися привернути увагу читачів до переваг цієї нової праці з литовської антропоніміки. А наведені тут полемічні зауваження чи інша, ніж авторська, думка з деяких питань, можливо, стануть у пригоді для подальших досліджень цього унікального пласта литовських особових імен.

Vitalija Maciejauskienė

Беніта Лаумане. Zeme, jūra, zvejvietas. Zvejniecības leksika Latvijas piekrastē. Рига, 1996: Zinātne, 397 с.: іл., [8] арк. кольор. іл.

За останні кілька років з’явилося чимало вагомих праць із балтійської ономастики. Безсумнівно, одна з них — книжка латвійської мовознавиці Б. Лаумане, видана 1996 року й присвячена дослідженню лексики рибальства на території Латвії в околицях Балтійського моря¹. Ця праця узагальнює та доповнює попередні дослідження авторки².

Слід зазначити, що це перша праця такого типу в балтійській ономастиці (та й у мовознавстві загалом): у ній надзвичайно всебічно й докладно досліджено апелятивну та онімну лексику досить специфічної території — узбережжя. Щоправда, дещо написано й про топоніми балтійського узбережжя на території Литви³, однак це радше ознайомлення з топонімією, ніж її ґрунтовний аналіз.

Книжка Б. Лаумане складається з «Передмови», «Вступу» та трьох великих розділів: «Назви рибальських поселень і пристаней» («Zvejniekciemu un valgumu nosaukumi»), «Назви рельєфу» («Reljefa apzīmējumi») і «Назви рибальських місць» («Zvejvietu nosaukumi»). Ці розділи поділяються на окремі детальніші підрозділи.

У вступі (с. 5–16) подано різнобічну характеристику території узбережжя Балтійського моря: оглянуто історію виникнення рибальських поселень, розвиток рибальського промислу, етнічний склад населення та його зміни. Дані історичних джерел-

¹ Книжка, безперечно, заслуговує на ґрунтовну рецензію чи докладний розгляд. Натомість тут обмежимося лише її представленням.

² Пор. Л а у м а н е Б. Семантика и структура названий тоней побережья Латвийской ССР. – Baltu valodas senāk un tagad, Рига: Zinātne, 1985, 115–127; Laumane B. Zvejvietu nosaukumi Latvijas PSR piekrastē, Рига: Zinātne, 1987 та ін.

³ Див. Гуделис В. Список географических названий залива Куршю марес и прилегающей к нему территории. – Куршю марес, Вильнюс, 1959, 541–546; Vanagas A. Mūsų pajūrio vandenvardžiai. – Baltija, Вільнюс: Mintis, 1984, 72–77; Razmukaitė M. Назви місцевостей Куршської коси та Куршської затоки. – Мовна культура 69, 1997, 74–81.

241

У різних місцевостях на узбережжі Балтійського моря, на території сучасної Латвії, мешкали не лише балти (латиші, курші), тобто індоєвропейці, а й фіни (ліви, ести), тому мова кожного з цих народів залишила свої сліди як в апелятивній, так і в онімній лексиці.

У першому розділі (с. 17–111) аналізуються загальні назви пристаней (фізіографічні терміни), а також назви рибальських поселень та їхніх мешканців. Цікаво, що всі слова, які в латиській мові використовують для називання рибальських пристаней, є запозиченнями: найпоширеніший термін vālgums походить із лівської мови (пор. лів. vālga-mõ, vālġam «Ladungsplatz», ест. valgma «місце на березі, звідки витягують човни» тощо — с. 20); уживані в Курземе sędums, sadums також запозичені з балтійсько-фінських мов (пор. лів. sadām, sada-mõ «у порту», ест. sadam «водоспад, поріг; пристань, вантажний майданчик; порт», sadam(us) «гирло річки» тощо — с. 21); prīcala, prīcāls, що з’явилися в радянські часи, — запозичення з російської мови (пор. рос. причал — с. 22).

Аналіз назв рибальських поселень має велику цінність. Їхнє походження пояснюється на основі численних даних історичних джерел, тож розглядається також розвиток цих топонімів. Крім того, аналізуються не лише назви місцевостей, що збереглися в сучасній живій латиській мові, а й ті, які зафіксовано тільки в історичних документах. Докладні пояснення походження спираються на надзвичайно багату літературу; наведено різні версії інших авторів щодо походження конкретного топоніма або групи топонімів із певним коренем. Подано й чимало оригінальних етимологій. Щоправда, у деяких випадках, особливо коли за однією версією топонім вважають балтійським, тобто індоєвропейським, а за іншою — фінським за походженням, авторську думку можна було б виразніше наголосити й обґрунтувати. Цього, наприклад, бракує в поясненні походження топоніма Corkas (топонім зіставляється з лит. прізвищем Čūrkus, білор. Чурко або ест. tsorg «притока, струмок, затока» — с. 38). Етимології цінні й тим, що в деяких випадках спонукають замислитися над можливим іншим, ніж запропоноване в книжці, походженням того чи того топоніма. Наприклад, назву хутора Stiebri виводять безпосередньо з апелятива stiebrs⁴ «стебло» (с. 38). Однак із погляду мотивації (семантики) таке безпосереднє пов’язування топоніма із загальним словом викликає певні сумніви. Можливо, у цьому разі переконливішою є версія про походження від особового імені, тим паче що в латиській мові донині збереглося прізвище Stiebrs⁵. Назву хутора Vārzas передусім пов’язують із лів. vārẓ «кобила» (с. 38), проте наведене лише згодом зіставлення з ест. varz «стебло, кущ» видається, особливо з огляду на семантику, більш умотивованим. Певні міркування викликає запропонована авторкою версія походження топонімів Abragciems, Ābragciems, Ābragi, Ābraglikums. Спираючись на те, що в історичному джерелі XIX ст. записано топонім Abraks, дослідниця вважає згадані латиські топоніми запозиченнями з балтійсько-фінських мов: пов’язує їх із

4 Авторка не вказує значення цього слова в латиській мові.

⁵ Žr. Сталтане В. Э. Латышская антропонимия. Фамилии, Москва: Наука, 1981, 199.

242

ест. Abrok, род. відм. Abroku, а також з ест. Abrog, Abruka saar (с. 63). Визнаючи таку можливість походження, можна, мабуть, поміркувати й інакше. Сама авторка наводить думку В. Велдре: «Vai Abragiems ir abu ragu ciems?» Здається, у цьому твердженні є певна рація. Додавши до латиських топонімів назву орного поля Ábragas, зафіксовану в Литві, поблизу Акмене, можна висунути гіпотезу, що основа всіх цих топонімів abrag- може містити куршський префікс ab- «навколо» (пор. наведене К. Бугою слово куршського походження ab-lingà, ablinga «околиці»⁶) і спільнобалтійський корінь rag-, пор. лит. rãgas «вузька смуга землі, що виступає в море, озеро або ліс, півострів»⁷, лат. rags «мис, ріг»⁸, прус. ragis «ріг»⁹. Цю гіпотезу підтверджує й те, що як латиські, так і литовські топоніми розташовані на колишній території куршів. До речі, топоніми з abrag- не згадуються в праці іншої латвійської топонімістки К. Бойко, присвяченій аналізу балтійсько-фінських географічних апелятивів та їхніх реліктів у латвійських топонімах¹⁰.

У другому розділі (с. 112–220) аналізуються назви рельєфу узбережжя та моря. Виокремлено фізіографічні терміни, що описують рельєф суші (береги; дюни, пляжі, півострови, острови, миси, гирла, порти) і морський рельєф (море, затоки, бухти, відкрите море, протоки, глибини, мілини, кам’янисте морське дно, піщане морське дно). Аналіз термінів також виконано дуже докладно й усебічно: наведено їхні значення, поширення та вживання в історичних джерелах, пояснено походження. Під час аналізу конкретного фізіографічного терміна розглядаються також топоніми, до складу яких він входить. Значну увагу приділено семантиці деяких термінів; наприклад, поширення семантичного поля слова mute, що вживається на позначення гирла річки, пояснюється не лише в контексті індоєвропейських, а й фіно-угорських мов (с. 158–160).

У третьому розділі (с. 221–320) у тих самих аспектах досліджується лексика рибальських місць. Вступ до цього розділу присвячено переважно аналізу фізіографічних термінів, а решту його частин — дослідженню назв місць рибальства. У підрозділі про словотвір, після короткого розгляду проблем словотвірного аналізу топонімів, усі топоніми спершу поділено на однокомпонентні та багатокомпонентні, а перші — на первинні й похідні, другі — на складені (їх найбільше), прийменникові конструкції та складні слова. Тут можна помітити кілька дискусійних моментів. Топоніми Irbīte та Ruoņītis могли утворитися не лише від демінутивів irbīte bei ruoņītis чи топонімів Irbes šaurums та Ruonu sala (с. 236–237), а й від безсуфіксних апелятивів irbe

⁶ Žr. Būga K. Rinktiniai raštai 3, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 1961, 171, 296; Klimavičius J. Ablinga. – Mūsų kalba 6, 1977, 10–16.

⁷ Lietuvių kalbos žodynas 11, Vilnius: Mokslas, 1978, 22, 24.

⁸ Balkevičius J., Kabelka J. Latvių-lietuvių kalbų žodynas, Vilnius: Mokslas, 1977, 548.

⁹ Mažiulis V. Prūsų kalbos etimologijos žodynas 4, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1997, 7.

¹⁰ Boiko K. Baltijas jūras somu geografiskie apelatīvi un to relikti Latvijas vietvārdos: Disertācija filoloģijas doktora grāda iegūšanai, Rīga, 1993.

243

і ruonis. З іншого боку, якщо Irbės šaurums, Irbitė, Ruonų sala та Ruonītis називають об’єкти, розташовані неподалік один від одного, то Irbitė і Ruonītis безперечно слід вважати похідними з відповідними суфіксами від складених топонімів.

За семантичним критерієм усі назви місць рибальства поділяються на 1) ті, що вказують на орієнтири (nosaukumi, kas norāda orientierus: Tūjas steķis, Baznīcas, Pret Vagariem тощо), і 2) ті, що характеризують місце рибальства (nosaukumi, kas raksturo zvejvietu: Dzelme, Mikste, Ravas bedre, Aizkraukls тощо). Обрані критерії класифікації достатньо вмотивовані, хоча в деяких випадках розмежувати їх досить складно: наприклад, топоніми Eļikšnūši (с. 262), Puisīš (с. 264) вважаються такими, що вказують на орієнтири, тоді як Akmeņija (с. 280), Dārziņš (с. 285) — такими, що характеризують місце рибальства. Однак, здавалося б, функція перших двох також може полягати в характеристиці місця (місце, заросле вільхою; місце, заросле соснами).

У трьох останніх підрозділах пояснюється походження деяких назв місць рибальства, наводиться кілька їхніх семантичних паралелей у латиській, литовській, польській і фінській мовах (наприклад, лат. Akmīnaja, Akmenija: лит. Akmenė, Akena: пол. Kamień, W Kamienia: ест. Kivismaa «кам’яниста земля» — с. 307). Також розглянуто хронологію цих топонімів — перші згадки в історичних джерелах і подальший розвиток.

Надзвичайно важливими є докладні покажчики загальних і власних назв, подані наприкінці книжки й покликані полегшити користування цією цінною працею.

Завершуючи презентацію книжки Б. Лаумане, варто наголосити ще на кількох аспектах, особливо важливих для литовської ономастики. Як зазначалося, у книжці використано також дані литовської топонімії та антропонімії, які аналізуються у зіставленні з матеріалами інших балтійських, а подекуди й фінських мов. З іншого боку, вихід цієї праці створив можливість досліджувати литовські топоніми в контексті ширшого кола всебічно проаналізованих латиських топонімів, антропонімів і пов’язаних із ними фізико-географічних термінів.

Підсумовуючи сказане, можна впевнено стверджувати, що ця книжка є справді вагомим внеском у дослідження балтійської лексики (особливо топонімів). Вона особливо цінно доповнює царину етимології онімів та апелятивів у контексті як балтійських мов, так і взаємин балтійських і фінських мов.

Laimutis Bilkis

Vilius Pėteraitis. Mažosios Lietuvos ir Tvankstos vietovardžiai. Vilnius: Mažosios Lietuvos fondas. Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1997, 607 p.

Понад рік тому на книжкових полицях з’явилася ще одна надзвичайно важлива книжка, видана з ініціативи Фонду Малої Литви, — дослідження засновника Фонду Малої Литви, германіста й лексикографа Віліуса Петерайтіса «Топоніми Малої Литви та Тванксти» (підзаголовок: Їхнє походження та значення). Це вже

244