ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

XLVII (2002), 103–107

До долі двоїнних форм (чесько-латисько-литовсько-сорбське порівняння з деякими загальними заувагами)^*

Bohumil Vykypěl

Ústav pro jazyk český AV ČR

У цій статті зіставлено чеські, латиські, литовські та сорбські морфологічні форми. Зроблено кілька загальних зауваг щодо (а) відмінності між діахронічним поглядом історичної лінгвістики та ахронічним поглядом порівняльної лінгвістики, (б) проєкції діахронії на синхронію та (в) відмінності між двома способами втрати морфологічних категорій.

Професорові Радославу Вечерці з нагоди 75-річчя

1. Як відомо, давньочеська мова мала морфологічну категорію двоїни (під морфологічною категорією ми розуміємо сукупність морфем із певним скаліцьким семом, тобто у випадку категорії двоїни — з семом двоїни). Проте протягом XV і XVI століть двоїна зникла. З погляду діахронічної формальної морфології чеської мови цікаво з'ясувати, що сталося з первісними двоїнними формами. Щодо літературної мови, то в деяких лексемах вони частково перебрали на себе функцію множини (докладніше про це див. Berger 1999). У деяких субстандартних різновидах чеської мови закінчення давально-інструментальної двоїни закріпилося як інструментально-множинне закінчення без лексичних обмежень. Частіші свідчення цього явища трапляються з кінця XVI століття (див. Gebauer 1896: 20; Oberpfalcer 1935: 173). Це перебрання множинної функції первісно двоїнним закінченням має повчальну паралель в історії латиського відмінювання. Як відомо, сучасна латиська має такі закінчення давального відмінка множини: -iem, -’iem, -ām, -ēm, -īm. Якщо трактувати вокалічну основу цих закінчень, тобто ie, īe, ā, ē та ī, як форманти основи (теми), то -m можна вважати власне формою морфеми давального відмінка множини, спільною для всіх відмін. Однак у давніших мовних пам'ятках знаходимо також

* За мовне редагування дякую Markus Giger (Прага).

104 |

BOHUMIL VYKYPĚL

-iems, -’iems, -āms, -ēms, -īms, тобто без вокалічної основи -ms. Ці закінчення — за винятком несуттєвих відхилень, які можна вважати друкарськими помилками, — трапляються як єдині від перших писемних пам'яток латиської мови, що датуються 80-ми роками XVI століття, до 30-х років XVII століття. Приблизно від середини XVII століття починається коливання між -ms і -m. Від кінця XVII століття переважає закінчення -m, яке зрештою протягом XVIII століття цілком витісняє закінчення -ms. Закінчення -ms зберігається лише в західнокурляндських діалектах. (Див. Endzelin 1923: 296f., §231, 307, §255, 311, §270, 320, §283; Vanags 1994: 123.) Закінчення -ms, однак, як відомо, трапляється також у сучасній стандартній латиській мові — у парадигмі множинного позначення мовця й адресата mu-ms «нас», ju-ms «вас; Вам».

Єдиним засобом визначити хронологічно первинну функцію цих латиських форм є порівняльний метод, тобто в цьому випадку зіставлення з литовською мовою. У литовській є три семи числа: однина, множина й двоїна. У сучасній мові двоїнні морфеми, як відомо, мають периферійне вживання (їх майже не використовують), проте вони існують як повноцінна й парадигматично завершена категорія. Щодо давального відмінка, то маємо такі закінчення: у множині -ams, -oms, -ēms, -ims, -ums, -iems; у двоїні -am, -om, -ēm, -im, -um, -iem; тобто без вокалічної основи як теми — -ms і -m.

На підставі зіставлення латиської з литовською можна, отже, запропонувати таке пояснення (див. також Rūķe-Draviņa 1977: 98): у вихідній системі форма -ms мала функцію давального відмінка множини, а форма -m — давального відмінка двоїни; після втрати двоїни закінчення -m у латиській набуло множинної функції, і лише в позначенні мовця та адресата збереглося закінчення -ms (тобто в категоріях, чітко відмежованих від інших позначень, оскільки останні вживаються у третій особі).

Зрозуміло, що між описом розвитку інструментального відмінка множини в чеській мові та описом розвитку давального відмінка множини в латиській мові є НООЕТИЧНА відмінність: знання, яке дає перший опис, має іншу цінність, ніж знання, яке дає другий. У першому випадку описують те, що існує, тоді як у другому це справджується лише частково.

На цьому прикладі також дуже виразно видно відмінність між характером методу ІСТОРИЧНОЇ лінгвістики та методом ПОРІВНЯЛЬНОЇ лінгвістики. Перший справедливо можна назвати ДІАХРОНІЧНИМ, тоді як другий радше є АХРОНІЧНИМ: у вирішальний момент тут неможливо застосувати історичний метод, адже, за словами Антуана Мейє (1934: 49), «on ne peut expliquer historiquement une forme que par une forme plus ancienne». Якщо ж давнішої форми немає, можна лише сконструювати пояснювальну модель на підставі зіставлення з певними іншими мовними системами, яка сама по собі не пов'язана ані з часом, ані з простором (див. Meillet 1925: 15; Hjelmslev

ZUM SCHICKSAL DER DUALFORMEN

| 105

1968: 34). Різницю між діахронічним поглядом історичного мовознавства й ахронічним поглядом порівняльного мовознавства можна зіставити з різницею між історією та еволюцією: перша вписує досліджувані об’єкти в часовий і культурний контекст та представляє неневід’ємну послідовність змін, тоді як остання радше встановлює відношення між об’єктами й утворює необхідний порядок змін. Paul Diderichsen (1966: 307, 338) писав про це:

«Можна піти ще далі й стверджувати, що еволюція не має нічого спільного зі «справжньою історією» чи «часом» у звичайному розумінні. Головне завдання — розташувати варіанти в структурній ієрархії; другорядним є те, що ми можемо сформулювати гіпотези про прояви цих структур, які змінюють одна одну в часі й просторі». […] «Змішування понять evolution та history призвело до однобічного погляду на мовознавство. Останній термін слід уживати лише тоді, коли мову розглядають як частину історії культури (отже, він стосується географічного поширення діалектів тощо). Перший термін набагато складніший. Він передбачає, що ми можемо виявити загальні закони, які застосовуються до мовних змін».

Безперечно, щодо латиських закінчень давального відмінка множини можна було б побудувати й інші пояснювальні моделі. Однак ми вважаємо, що модель, яку ми виклали вище (і яка, власне, очевидна), має ту перевагу, що є найпростішою, тобто залишає найменше запитань без відповіді.

2. Як уже зазначалося, сучасна стандартна литовська мова приблизно від міжвоєнного періоду більше не використовує морфеми двоїни (пор. Zinkevicius 1980: 180). Більшість литовських діалектів також не мають двоїни. Що стосується давального відмінка множини, то в окремих діалектах спостерігаються різні відповідності, які співвідносяться з відповідностями в окремі періоди історії латиської мови. Жемайтські діалекти мають -ms (як і найдавніші пам’ятки латиської мови). У деяких середньолитовських діалектах варіюють закінчення -ms і -m (як у латиських пам’ятках від 30-х років XVII століття до XVIII століття). Нарешті, в аукштайтських діалектах є закінчення -m (як у латиській мові від XVIII століття). Розрізнення між закінченням двоїни -m і закінченням множини -ms зберігається лише в діалектах околиць Клайпеди (як у давнішій литовській писемній практиці). (Пор. Zinkevicius 1966: 205, 234f.; 1980: 181.) Отже, можна сказати, що аукштайтські діалекти поводилися із закінченням двоїни -m так само, як латиська мова.

Ця аукштайтсько-жемайтська дихотомія у формі морфеми давального відмінка множини має відповідник у давньолитовському періоді. Тут є ще одне закінчення, а саме -mus. Закінчення -mus і -ms конкурують між собою, і протягом XVIII століття поступово утверджується закінчення -ms. Цей процес відбувається швидше серед авторів, які походять із жемайтської мовної території: у них -ms переважає вже в найдавніших текстах, тоді як у аукштайтських авторів це трапляється лише пізніше (пор. Senn 1966: 95; Zinkevicius 1980: 193f.; 1987: 180).

106 |

BOHUMIL VYKYpĚL

Загалом слід зауважити, що зіставлення закінчень давального відмінка множини в литовських діалектах з історією латиської мови, очевидно, є наочною ілюстрацією давньої тези Празької школи, згідно з якою діахронія проєктується в синхронії або вертикально — через соціальне та стилістичне розшарування мови, або горизонтально — у діалектах. У нашому литовському прикладі мав місце другий випадок.

3. Доля морфологічної категорії двоїни в згаданих мовах повчальна й в іншому аспекті: на цьому прикладі можна наочно показати, що втрата морфологічної категорії може відбуватися у двох формах. Один тип втрати можна назвати розпадом, інший — зникненням. У першому випадку йдеться про справжній розпад категорії або її морфем, тобто про відокремлення морфемних форм від їхніх функцій. Однак відповідні форми або принаймні деякі з них при цьому не зникають із мови, а починають виконувати інші функції. У разі зникнення морфологічної категорії морфемні форми просто залишають, перестають їх уживати. Що стосується категорії двоїни, то ми бачили, що в чеській мові та більшості литовських діалектів відбувся її розпад, і такий самий розпад ми також припустили для латиської мови. Зникнення ж відбулося в сучасній стандартній литовській мові (якщо вважати цей процес тут завершеним) і в деяких західнолитовських діалектах.

У цьому аспекті цікавою та повчальною є також ситуація в лужицьких мовах. У писемній мові (в обох її варіантах) двоїна існує. Однак у розмовній мові можна спостерігати занепад двоїни (процес утрати ще не завершився; пор. Faßke, Michalk 1981: 428–430). За наявністю двоїни діалекти можна поділити на три групи (пор. Faßke 1975: 19–36). У деяких діалектах двоїна існує й уживається (ситуація різниться залежно від кількості позицій, у яких двоїну можна замінити множиною). В інших діалектах двоїна існує, але в усіх позиціях її можна замінити множиною (отже, йдеться про занепад категорії). Нарешті, у групі південних діалектів відбулася втрата морфологічної категорії двоїни, а саме її розпад: колишні форми двоїни тут функціонують як факультативні варіанти форм множини або як форми множини деяких лексем.

Очевидно, що історичне мовознавство може зафіксувати обидві форми втрати морфологічної категорії, тоді як порівняльне мовознавство — лише першу з них, розпад. Інакше кажучи, якщо морфологічна категорія зникає в доісторичний період мови, це можна встановити лише тоді, коли втрата мала форму розпаду. Тому жодна винахідливість у світі не допоможе реконструювати латинське закінчення -ibus на підставі романських мов.

Zum Schicksal der Dualformen

107

LITERATURVERZEICHNIS

Berger, T. 1999: Zur scheinbaren Produktivität des Duals im Tschechischen. Girke, W., Guski, A., Kretschner, A., Hrsg., Vertragdbinnogenetiv. Festschrift für Helmut Jachnow, München: Otto Sagner, 9–20. (Specimina philologiae Slavicae, Supplementband 64.)

Diderichsen, P. 1966: Helhed og struktur, Köbenhavn: C. E. G. Gads Forlag.

Endzelin, J. 1923: Lettische Grammatik, Heidelberg: Carl Winter.

Fasske, H. 1975: Sorbischer Sprachatlas 11. Morphologie. Die grammatischen Kategorien – Die Paradigmatik des Substantivs, Bautzen: Domowina.

Fasske, H., Michalk, S. 1981: Grammatik der obersorbischen Sprache der Gegenwart. Morphologie, Bautzen: Domowina.

Gebauer, J. 1896: Historická mluvnice jazyka českého III/1, Praha–Vídeň: Nákladem F. Tempského.

Hjelmslev, L. 1968: Die Sprache. Übers. von O. Werner, Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft.

Meillet, A. 1925: La méthode comparative en linguistique historique, Oslo: H. Aschehoug & Co.

Meillet, A. 1934: Introduction à l’étude comparative des langues indo-européennes. 7ᵐᵉ édition, Paris: Hachette.

Oberpfalcer, F. 1935: Jazyk knih černých, jinak smolných, Praha: Nákladem České akademie věd a umění. (Rozpravy České akademie věd a umění. Třída III. Číslo 73.)

Rūke-Dravina, V. 1977: The Standardization Process in Latvian, Stockholm: Almqvist & Wiksell. (Stockholm Slavic Studies, 11.)

Vanags, P. 1994: Die Entwicklung der Kasusendungen in den ältesten lettischen Sprachdenkmälern. Linguistica Baltica 3, 121–130.

Senn, A. 1966: Handbuch der litauischen Sprache I, Heidelberg: Carl Winter.

Zinkevičius, Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis.

Zinkevičius, Z. 1980: Lietuvių kalbos istorinė gramatika I, Vilnius: Mokslas.

Zinkevičius, Z. 1987: Lietuvių kalbos istorija II, Vilnius: Mokslas.

Bohumil Vykypěl Ústav pro jazyk český AV ČR etymologické oddělení Veveří 97 CZ-60200 Brno [email protected]

Gauta 2002 12 05