ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

LI (2005), 145–151

IN MEMORIAM

Валерій Миколайович Чекман

1937 10 25 – 2004 03 17

17 березня 2004 р. після тяжкої хвороби помер габілітований доктор гуманітарних наук, професор кафедри слов’янської філології Вільнюського університету, директор Центру з вивчення недержавних культур при Історичному факультеті ВУ, відповідальний редактор наукового журналу Slavistica Vilnensis (з 1995 р.) Валерій Миколайович Чекман (Чекманас) — відомий славіст, автор понад 200 наукових праць, опублікованих у різних наукових виданнях Росії, Білорусі, Литви, Польщі, Швеції, Норвегії, Македонії, США та інших країн.

Наукова спільнота принаймні двох країн — Білорусі та Литви — вважає його представником їхньої національної науки; і білоруські, і литовські колеги по праву називають його своїм.

Валерій Миколайович Чекман народився 25 жовтня 1937 р. у Черкаській області в Україні, закінчив Київське суворовське військове училище (1955). Відмовившись від військової кар’єри після служби в армії, 1958 р. вступив на відділення російської філології Чернівецького університету, але 1963 р. був змушений перервати навчання через конфлікт із викладачами кафедр історії КПРС, наукового комунізму та військової підготовки. 1964 р. заочно закінчив Ростовський-на-Дону університет, 1965 р. вступив до аспірантури в Інституті мовознавства ім. Я. Коласа Білоруської АН (Мінськ), 1968 р. захистив кандидатську дисертацію на тему Розвиток протиставлень твердих і м’яких приголосних фонем у білоруській мові. Типологічне та порівняльно-історичне дослідження, присвячену проблемам білоруської

146 |

IN MEMORIAM

діалектології, до 1979 р. працював в Інституті мовознавства старшим науковим співробітником. 1979 р. переїхав до Вільнюса, працював на кафедрі російської мови ВУ (до 1989 р.), потім очолив кафедру слов’янської філології. 1982 р. у МДУ захистив докторську дисертацію з історії праслов’янської мови (Типологічні засади реконструкції), 1986 р. затверджений у науковому званні професора.

Коло наукових інтересів професора В. Чекмана було надзвичайно широким. Ще в студентські роки під впливом свого вчителя й друга, згодом професора Московського університету, О. Широкова він захопився індоєвропеїстикою, з цією метою вивчав багато давніх і сучасних мов. Заняття індоєвропеїстикою згодом підтримав найвідоміший фахівець у цій галузі, професор Ростовського-на-Дону університету А. Савченко.

Навчання в аспірантурі в Інституті мовознавства Білоруської АН визначило всю його подальшу професійну діяльність — основним напрямом наукової роботи стала славістика, точніше, історія та діалектологія слов’янських мов і історія балто-слов’янських мовних контактів від найдавніших часів до сьогодення, а одним із улюблених занять — польові дослідження білорусько-литовського прикордоння та вивчення польських кресових говірок на території Литви й Білорусі.

В одній зі своїх останніх праць В. Чекман зізнався, що до вивчення кресової польщизни його „подвигнув“ колега по сектору В. Веренич:

Буквально наступного дня після мого захисту в грудні 1968 р. В. Л. (Веренич — Н. М.) підійшов до мене й сказав дружнім тоном, що не допускав заперечень — він умів так говорити, навіюючи майже непереборне відчуття довірливої слухняності, — що я маю якнайшвидше вирушити в експедицію до Литви, і назвав два населені пункти, польські говірки яких потрібно обстежити, — Колесники (лит. Kalesninkai) і Лаваришки (лит. Lavoriškės). Завдання було дуже чітким — підготувати статтю до збірника „Польські говірки в СРСР“.

Невдовзі після цієї розмови (1971 р.) була опублікована перша праця В. Чекмана (у співавторстві з К. Гюлумянц) про польську говірку містечка Видзи та його околиць, а 1973 р. з’явилися ще дві статті в згаданих вище Польських говірках у СРСР.

Однак знайомство з Литвою відбулося задовго до «направлення» В. Веренича. Литовською мовою він зацікавився ще в студентські роки, а починаючи з літа 1960 р. (після закінчення другого курсу) три роки поспіль їздив до Литви в експедиції вивчати литовську мову та литовські говірки. 1963 р. після виключення з університету було дві ідеї — поїхати до Таджикистану вивчати іранські мови або вирушити до Литви й продовжити заняття литовською. Обговоривши ситуацію, що склалася, з О. Широковим, він підкинув монету — випав другий варіант. Через деякий час В. Чекман приїхав до Литви й улаштувався на роботу в Шюленській восьмирічній школі (Ігналінський район) учителем німецької та російської мов. Тут він пропрацював близько двох років, активно вивчаючи литовську, а потім і польську мови, тут же вперше познайомився з місцевими російськими старообрядцями. 1965 р. поїхав до Латвії вивчати латиську мову — кілька місяців до вступу до аспірантури працював учителем

IN MEMORIAM

147

у с. Гайни Прейльського району Латвії. У ці ж роки під час однієї з поїздок до Вільнюса він познайомився і зі своєю майбутньою дружиною-литовкою.

Власне литуаністичних праць у науковій спадщині В. Чекмана небагато — це розлога стаття з проблем литовського акання (1977) і пов’язані з нею тези до VII Міжнародного конгресу балтистів про лабіалізацію балтійського *а в литовських говорах, підготовлені спільно з А. Гірдянісом, кілька статей з литовської етимології, найзначнішою з яких видається праця про лит. gudas (1999).

Багато уваги, часу й сил він віддав вивченню білорусько-литовського пограниччя. Його передусім цікавили литовські говори в Білорусі (особливо Рамашканський острів) і білоруські говори в Литві (Пеляса та ін.) — питання функціонування мов у цих зонах, міжмовна інтерференція та проблеми запозичень.

У методологічному плані слід відзначити опубліковану спільно з Л. Грумадене програму з вивчення й опису соціолінгвістичної ситуації (1997), у якій було узагальнено багаторічний експедиційний досвід у різних регіонах Литви.

Вагомішим є внесок В. Чекмана у прикладну литуаністику. Він редагував друге, виправлене й доповнене видання фундаментального литовсько-російського словника А. Ліберіса (Lyberis A., Lietuvių–rusų kalbų žodynas, Vilnius, 1988; третє видання — 2002), брав участь у підготовці російського видання академічної Грамматики литовского языка (Вільнюс, 1985). Однак найбільшою його заслугою є створення спільно з дружиною І. Адамавічюте-Чекмонене підручника литовської мови для нелитовців Литовский язык для всех (Lietuvių kalba visiems: Sekmė 1–5. Vilnius, 1992–1993; друге видання: Lietuvių kalba visiems – Литовский язык для всех, Vilnius, 1999; адаптований варіант для поляків – Język litewski dla każdego, Kaunas, 1993) і навчального словника до нього (Lietuvių–rusų, rusų–lietuvių kalbų žodynas, Vilnius, 1993; друге видання — 1997). У цьому підручнику вперше в Литві було реалізовано комунікативний принцип навчання рідної мови. В. Чекман підготував також комплекс комунікативних вправ — передбачалося, що їх буде видано як аудіододаток до підручника. На жаль, цей проєкт не було завершено, матеріали залишилися неопублікованими.

Загалом у перші роки після відновлення незалежності Литви він зробив дуже багато для зміцнення позицій литовської мови в суспільному житті країни. Крім того, постійно стежив за найновішою літературою з питань литовського мовознавства і, наскільки можливо, жваво відгукувався на найважливіші з них ґрунтовними рецензіями, тим самим сприяючи популяризації литуаністичних досліджень у світі.

Литуаністикою в широкому розумінні цього слова В. Чекман займався все життя. Литовський матеріал присутній у більшості його публікацій. Серед „литовських“ проєктів слід виокремити вивчення польських говорів у Литві, історію праслов’янської мови та пов’язану з нею балто-слов’янську проблематику, дослідження російських старообрядницьких говорів Литви і лише тезово сформульовану ідею про існування балтійського мовного союзу (так зв. Peipus-Bund).

148 |

IN MEMORIAM

Одним із першочергових завдань вивчення кресової польщизни в Литві В. Чекман вважав з’ясування меж поширення польських говорів у Ковенській та Віленській Литві й створення відповідного соціолінгвістичного атласу. Початок реалізації цього проєкту поклала спільна експедиція литовських і польських фахівців до південно-східної Литви, організована Інститутом литовської мови та літератури в жовтні 1989 р. (як згадував професор, від перших днів експедиції він став її справжнім ідеологом). Матеріали цієї експедиції було узагальнено в колективній монографії Lietuvos rytai (Vilnius, 1993). Йому належать дві статті (одна у співавторстві з Л. Грумадене) і карта (як згодом з’ясувалося, попередня) «Поширення мов у південно-східній Литві наприкінці XX ст.». Уточненню, виправленню й деталізації цієї карти була присвячена вся подальша дослідницька робота професора: організація та проведення численних експедицій зі студентами й колегами, створення Центру етнолінгвістичних досліджень білорусько-польського пограниччя при кафедрі слов’янської філології ВУ та ін. Результатом цієї роботи стала проведена 1997 р. спільно з Варшавським університетом міжнародна конференція Socio- i psycholingwistyczne uwarunkowania sytuacji językowej w Wilnie i na Wileńszczyźnie, близько десяти ґрунтовних публікацій із різних питань функціонування польських говорів у Литві. Однак справжнім досягненням і пам’ятником кресовій польщизні є створення багатогодинної фонотеки із записами живого польського мовлення з різних куточків Литви та Білорусі, а також свідченнями про функціонування польської мови (часто лише в далекому або недалекому минулому) в тому чи іншому регіоні, записаними литовською або російською.

На глибокий жаль, дослідникові не вистачило часу й сил самому опрацювати та опублікувати зібраний матеріал. Фрагменти запланованого атласу розпорошені в окремих публікаціях, присвячених аналізу соціолінгвістичної ситуації в тому чи іншому регіоні компактного проживання польськомовного населення.

Польові дослідження в Литві показали, що походження й доля польськомовних ареалів, виокремлених Г. Турською ще в 30-х рр. XX ст., є різними. Якщо польські острови на території Віленського краю продовжують існувати й нині, то багато осередків кресової польщизни в межах Каунаської Литви на цей час або зникли (як в околицях Бейкая), або перебувають на межі зникнення. Найбільший інтерес становлять матеріали, у яких відображено мовну ситуацію вздовж демаркаційної лінії 1920 р. Безсумнівною заслугою В. Чекмана є фіксація й публікація матеріалів зникаючих або вже зниклих польських говорів, розташованих на північ від цієї лінії. Важливо зазначити, що він одним із перших звернув увагу на те, що в поширенні польської мови у Східній Литві значну (якщо не вирішальну) роль відіграла дрібна шляхта.

В. Чекман писав, що завдяки вивченню кресової польщизни значною мірою сформувалися його загальнолінгвістичні погляди: „В їхній основі лежить розуміння значущості соціолінгвістичних процесів у виникненні й

IN MEMORIAM

149

поширенні мовних змін, а зрештою – у формуванні діалектів і мов, а також їхніх ареальних зв’язків. Слов’яно-литовське пограниччя стало для мене справжньою лабораторією вивчення механізмів і результатів мовних контактів“.

Накопичений „польський кресовий“ експедиційний і дослідницький досвід згодом повною мірою був використаний під час вивчення російських старообрядницьких говірок Литви.

Інтерес до місцевих російських говірок у В. Чекмана виник ще в студентські роки, коли під час вимушеної перерви в навчанні майбутній професор працював учителем у с. Шоленаї Ігналінського району – одній із зон компактного проживання старообрядців. У навколишніх старообрядницьких селах він тоді збирав матеріал для дипломної роботи. На жаль, ця робота не збереглася.

Серйозний науковий інтерес до старообрядницьких говірок і старообрядництва як соціокультурного феномена виник у зв’язку зі створенням 1996 р. у Вільнюському університеті Міждисциплінарної групи з дослідження старообрядництва Литви (тепер це Асоціація дослідників старообрядництва Литви). Спочатку він увійшов до Групи як досвідчений польовий діалектолог, знавець російських материкових говірок, а також білоруських і польських говірок у Литві. Великого значення цьому проєкту (принаймні щодо діалектології) В. Чекман не надавав, оскільки передбачалося, що говірки старообрядницького населення Прибалтики, по-перше, добре задокументовані й досліджені, а по-друге, останнім часом сильно зруйновані під впливом як мов титульної нації, так і власне російської літературної мови. Перша ж спільна експедиція Групи до Північно-Східної Литви влітку 1996 р. перевершила всі очікування. Передусім вразили збереженість російської говірки та її архаїчність щодо російських материкових говірок. Виявилося, що старообрядницькі говірки Литви значною мірою відображають стан російських материкових говірок 200–300-річної давності, а отриманий матеріал дає змогу не лише простежити механізми мовних змін, а й уточнити їхню абсолютну хронологію, що зумовило подальшу наукову роботу. Професор із притаманними йому ентузіазмом і захопленістю долучився до роботи й невдовзі став науковим ідеологом і фактичним керівником Групи.

У період із 1996 до 2002 рр. він організував понад 10 експедицій до всіх зон компактного проживання старообрядців на території Литви, прикордонних районів Латвії та Білорусі, а також до Опочецького району Псковської області. За цей час було створено фонотеку російських старообрядницьких говірок Литви, у якій зберігаються магнітофонні записи діалектного мовлення загальною тривалістю понад 400 годин звучання. Зусиллями професора було відновлено нечисленні магнітофонні записи 60–70-х рр. XX ст.

За ці роки він опублікував понад 20 статей, присвячених проблемам формування старообрядницьких говірок Литви, їхнім зв’язкам із російськими материковими говірками, значенню даних старообрядницьких говірок для історії російської мови, контактам старообрядницького населення з інноваторами в різних регіонах Литви, – фактично завершив дві монографії: одна стосується пи

150 |

IN MEMORIAM

тань соціолінгвістичної (зовнішньої) історії старообрядницьких говірок, у другій представлено нариси синтаксису цих говірок.

Безумовною заслугою В. Чекмана є: 1) обґрунтування ідеї про первинні та вторинні міграції старообрядницького населення Литви й формування зон первинного та вторинного заселення; 2) виокремлення кількох зон (Зарайської, Рокішської, Ігналінсько-Відзовської, Йонавської, Швенченсько-Линтупської) та ареалів (Вільнюського, Радвілішкського й Кельмеського) поширення старообрядницького населення і, відповідно, старообрядницьких говірок, кожен із яких характеризується власними ознаками й особливостями контактування з автохтонним населенням; 3) розвінчання міфу про новгородсько-псковське походження старообрядницьких говірок Литви – лінгвістичні дані дають змогу стверджувати, що основна маса литовських старообрядців є переселенцями з південно-східної частини Псковської області та прилеглих до неї територій Тверської області. Він також показав, що ідея про давній білінгвізм сільського старообрядницького анклаву не має фактичного підґрунтя. Навпаки, такий високий ступінь збереженості традиційної говірки пояснюється саме монолінгвізмом основної маси населення та високим соціальним статусом носіїв діалекту в очах оточення.

Слід зазначити, що В. Чекман у середині 90-х рр. першим серед діалектологів-русистів заговорив про необхідність вивчення і створення фонотек російських старообрядницьких говірок в іншомовному (та іновірному) оточенні. Згодом цю ідею підтримав завідувач відділу діалектології Інституту російської мови РАН Л. Л. Касаткін – нині дослідження російських старообрядницьких говірок стало однією з провідних тем його сектору.

Особливе місце в науковій біографії професора В. Чекмана посідає історія праслов’янської мови та балто-слов’янських мовних контактів. Основні праці з цієї проблематики було опубліковано в другій половині 70-х і першій половині 80-х рр. Історичній фонетиці праслов’янської мови присвячено окрему монографію (1979); основні її положення лягли в основу другої дисертації, захищеної в Московському університеті 1982 р. Активне використання литовського (балтійського) матеріалу дало змогу В. Чекману по-новому поглянути на багато „вічних“ тем слов’янського порівняльно-історичного мовознавства. Новизна його праць полягала також у тому, що він наполягав на необхідності верифікації будь-якого положення діахронічного дослідження типологічними даними.

Наукове мислення В. Чекмана завжди вирізняло дивовижне відчуття реальності: він бачив проблеми раніше й гостріше, ніж будь-хто інший, окреслював перспективи подальших досліджень. За усним визнанням професора, саме „наукове свавілля“ щодо „перевірюваності“ тих чи інших гіпотез у порівняльно-історичному мовознавстві сприяло тому, що він залишив заняття індоєвропеїстикою та балто-слов’янською проблематикою і повернувся до діалектології, головним чином острівної, у зоні інтенсивних мовних контактів.

Професор В. Чекман зробив дуже багато для розвитку гуманітарної науки в Литві. Фактично він створив литовську (виленську) школу славістики, під

IN MEMORIAM

151

під його керівництвом або за його безпосередньої участі як консультанта було захищено близько десяти докторських дисертацій з різних питань культурної спадщини Великого князівства Литовського, слов’янської та литовської етимології, слов’янської та литовської діалектології тощо, редагований ним журнал Slavistica Vilnensis, за відгуками зарубіжних фахівців, відповідає найвищим вимогам сучасної науки.

Валерій Миколайович любив життя і любив свою роботу, і цим почуттям щедро ділився з оточенням.

Матеріали, зібрані ним під час численних експедицій і зафіксовані на магнітофонних стрічках, невичерпні; майбутні дослідники знайдуть для себе багато цікавого в нехитрих розповідях «бабусь і дідусів» про себе та минуле життя. Фонотека, створена руками професора, на багато років залишиться пам’ятником сільському населенню Литви, Росії, Білорусі, що відходить у минуле, а з її касет звучатимуть не лише живі голоси сільських жителів, а й живий голос чуйного, зацікавленого збирача, діалектолога, видатного вченого, Майстра — Валерія Миколайовича Чекмана.

Надія Морозова

Вільнюс