DACE STRELĖVICA-OŠINA

Латвійський університет

МОВНА ПРАВИЛЬНІСТЬ І НОВИЙ ПОГЛЯД НА ТЕОРІЮ ПРЕСКРИПТИВІЗМУ В ЛАТВІЇ

КЛЮЧОВІ СЛОВА: прескриптивізм, вплив мови, соціолінгвістика, мовні помилки.

Лінгвістичний прескриптивізм і його прояви в латвійському суспільстві — актуальна тема, однак порівняно із західним світом (особливо англомовним середовищем), де прескриптивізм уже давно привертає увагу мовознавців, вона мало досліджена. Погляди щодо прескриптивізму висловлюють і в Литві (Лорета Вайчекаускене так схарактеризувала ситуацію в Литві: «Коли кодифікація мови зазнає невдачі, намагаються змусити змінюватися користувачів, а не норми» (Vaicekauskienė 2011)), а також в інших країнах або етнічних спільнотах, історичний і політичний досвід яких подібний (згодом ми повернемося до питання, чому і як цей досвід пов’язують із прескриптивізмом). Прескриптивізм існував в історії народів майже завжди й у всіх культурах, від самого виникнення мови, особливо писемної. Однак у пострадянському суспільстві це поняття, зокрема серед неспеціалістів із мови, досі порівняно рідко вживають і знають. У латвійській лінгвістичній літературі термін «прескриптивізм» з’явився наприкінці 1990-х років — у статтях Ієви Зауберги (1998) та Андрея Вейсберга (1999); його також ужито в деяких публікаціях авторки цієї статті (див. Strelēvica 2002, 2004, 2005, 2007; Strelēvica-Ošiņa 2008a, 2008b, 2009, 2010a, 2010b, 2011 та ін.).

Отже, що таке прескриптивізм? Узагальнюючи думки різних мовознавців, можна стверджувати, що прескриптивізм — це прагнення до правильності мови і, більше того, свідомий вплив на мову, щоб вона була правильною та «чистою». Прескриптивісти (прихильники прескриптивного підходу) часто виходять із припущення, що якість мови погіршується порівняно з її попереднім ідеальним та прийнятним станом, а тому слід намагатися зупинити цей негативний процес, суворо дотримуючись мовних норм і уникаючи, за їхніми словами, небажаних змін у

D. STRELĖVICA-OŠINA. Kalbos taisyklingumas ir naujas požiūris į preskriptyvizmo teoriją Latvijoje

259

мові. Науковий термін (англ. prescriptivism) походить від слів prescribe (виписувати [ліки тощо], приписувати, визначати) і prescription (припис, розпорядження, [лікарський] рецепт), а ці слова, своєю чергою, походять від латинських praescribere (буквально «писати попереду, зверху», тобто давати вказівку) та praescriptio (припис, розпорядження).

Що таке мовна правильність? Оскільки правильність належить радше до етичної категорії, ніж до науки, соціолінгвісти досі не дали точного визначення цього явища, хоча, говорячи про ставлення людини до мови, неминуче доводиться стикатися з поняттям правильності. Можна процитувати заголовне слово, наведене британським соціолінгвістом Пітером Традгіллом у Глосарії соціолінгвістики (A Glossary of Sociolinguistics, 2003), — правильність (правильність), де це поняття не визначається, а описується лише його вживання: «У мовних спільнотах (мовні спільноти), яким властива чітка зосередженість (див. сфокусований¹ (сфокусований)), носії рідної мови часто розуміють, які мовні форми правильні, а які — ні. Мовознавці погоджуються, що «неправильною» можна назвати мову людини, для якої ця мова не є рідною, якщо в ній трапляються такі форми й способи вживання, яких носії рідної мови ніколи не вжили б, наприклад: «I am knowing him for many years». Однак мовознавці не погоджуються з тим, що форми, уживані носіями рідної мови, можна обґрунтовано оцінювати як неправильні. Вони зазначають, що, коли так оцінюють широко поширені форми, наприклад: «I done it», підставою є соціальне оцінювання, пов’язане з поширенням влади, багатства та престижу в спільноті» (Trudgill 2003: 29). Ця цитата чудово характеризує дві поширені в сучасному англомовному суспільстві думки: 1) переконання, що все, що людина вживає рідною мовою, вже, як видно з визначення, є правильним; 2) погляд, що оцінювання мовної правильності передусім пов’язане із соціальною владою та престижем. Як виникли ці думки, чи є вони універсальними?

Перше твердження відразу змушує замислитися: якщо носій мови переймає й починає повторювати «неправильну» форму, уживану чужоземцем,

¹ П. Традґілл поділяє теорію Роберта Ле Пажа про «сфокусовані» та «розпорошені» спільноти (focused and diffuse communities) і в іншому місці свого словника визначає їх так: «Згідно з типологією мовних варіантів, запропонованою британським соціолінгвістом Робертом Ле Пажем, деякі мовні спільноти й мовні варіанти є відносно «розпорошеними» (diffuse), тоді як інші — більш «сфокусованими» (focused). [...] «Сфокусованими» є ті мовні спільноти, у яких відбуваються помітні стандартизація та кодифікація мови, більшість схвалює вживання норм, а мовці переймаються «чистотою» мови та тим, щоб їхній мовний варіант відрізнявся від інших [...]. У Європі мовні спільноти виразно сфокусовані» (Trudgill 2003: 49–50).

260 KALBOS KULTŪRA | 84

форма, вона автоматично стає «правильною»? На це запитання неможливо відповісти однозначно. У латвійському суспільстві ствердна відповідь вважалася б єретичною, оскільки вплив інших мов і представників інших народів на латиську мову часто розглядають як негативне явище (докладніше про це йтиметься далі). Однак не можна заперечувати той факт, що в усьому світі мови змінюються саме таким чином — унаслідок безпосередніх контактів. Звісно, раніше такі зміни оцінювали як прояви «неправильності» (наприклад, Август Шлегель вважав, що з синтетичної латини розвинулися аналітичні романські мови, бо варвари, які завоювали Рим, недостатньо добре вивчили латину, а згодом «римляни [...], чуючи, що їхня мова звучить неправильно, самі почали забувати її правила й наслідувати жаргон своїх нових володарів» (Schlegel 1818: 24)).

У наш час дотримуються іншого погляду. Варто зважити на те, що жодна англомовна спільнота протягом останнього тисячоліття (від появи франкомовних на Британських островах у XI ст.) не стикалася на своїй території із завойовниками, які розмовляли іншою мовою, а також із присутністю привілейованої іноземної мови та тиском з її боку. Відтоді, як під впливом контактів англійської та французької мов сформувалася середньоанглійська мова (Middle English), попередниця сучасної англійської мови, вплив інших мов на англійську більше ніколи не був настільки значним, щоб англомовні переймали граматичні конструкції, неправильно утворені носіями інших мов (лексичні запозичення не впливають на структуру мови). Отже, можливо, англомовні автори справді можуть упевнено стверджувати, що будь-яка форма й конструкція, ужита носієм англійської як рідної мови, є правильною.

Як тоді прокоментувати друге твердження П. Трудгілла про те, що оцінювання правильності мови здебільшого пов’язане з владою та престижем? Перш ніж відповісти на це запитання, варто стисло оглянути історію. У давніх культурах велике значення дотриманню мовних норм надавали переважно в релігійних текстах і церемоніях: як зазначав Малкольм Д. Хайман, граматики санскриту було написано, щоб забезпечити правильність мови вед (Hyman 2002). Правильності мови приділяли багато уваги й у Стародавньому Римі — про це писали граматики, літератори, оратори тощо. У багатьох джерелах зазначається, що римське суспільство розрізняло унормовану й упорядковану sermo urbanus («міську мову / мовлення») та просту народну розмовну мову, або sermo rusticus («сільську мову / мовлення»). Турботу про правильність мови зумовлювали різні причини — релігійний аспект, прагнення зберегти правильну літературну мову як символ соціального статусу, спроби захистити латину від впливу інших мов, особливо посиленого після зміцнення Риму

D. STRELĖVIČA-OŠIŅA. Kalbos taisyklingumas ir naujas požiūris į preskriptyvizmo teoriją Latvijoje

261

imperijos žlugimo laikotarpiu (Hyman 2002). Preskriptyvizmo tradicija išlaikyta ir viduramžiais, ji ypač suklestėjo Renesanso laikotarpiu, kai buvo įsteigtos tiesiogiai kalbos taisyklingumui ir „švarumui“ prižiūrėti skirtos akademijos – Accademia della Crusca Italijoje, Académie française Prancūzijoje ir t. t. Anglijoje tokios akademijos nebuvo (nors tokių planų būta), tačiau kalbos puoselėjimu aktyviai rūpinosi ir apie taisyklingos kalbos būtinumą rašė gramatikai ir žodynų sudarytojai (ypač XVIII a., kuris daugelio laikomas ypatingu angliškojo preskriptyvizmo suklestėjimo laikotarpiu ir prie kurio dar grįšime).

Варто наголосити, що до утвердження терміна прескриптивізм це явище іноді називали пуризмом — термін виник у добу Ренесансу у Франції, а згодом його запозичили англійська та інші культури. У Оксфордському словнику англійської мови (Oxford English Dictionary) до заголовного слова purism («пуризм») наведено уривок із праці Вільяма Мітфорда, опублікованої 1804 року, де згадується «те, що французи називають пуризмом» (OED [1933] 1961). У свою чергу, до заголовного слова purist («пурист») OED цитує визначення зі словника англійської мови Едварда Філліпса, виданого 1706 року: «Пурист — це той, хто прагне говорити або писати впорядковано й правильно» (OED [1933] 1961). У такому самому значенні це слово нерідко вживали й у латвійському мовознавстві: наприклад, Інта Фреймане визначає пуризм як «непримиренність [...] до будь-якого спотворення мови» (Freimane 1993: 51) і згадує його протилежність — тенденцію до антинормативності, що «реалізується запереченням необхідності свідомо втручатися в мовний процес» (там само). Отже, термін пуризм, який уживала І. Фреймане, певною мірою можна вважати синонімом терміна прескриптивізм.

Сьогодні пуризм здебільшого вживають у вужчому значенні — так називають уникання нібито небажаних лексичних явищ (найчастіше запозичень з інших мов). Соціолінгвіст Джордж Томас називає цей різновид пуризму ксенофобським пуризмом і наголошує, що він найпоширеніший (Thomas 1991: 204–205). (Про прояви пуризму в латиській мові писали Айна Блінкена, Іна Друвієте, Вінета (Золнере) Поріня та вже згаданий Андреїс Вейсбергс.)

Майже стільки ж часу, як і сам прескриптивізм, існують прояви негативного ставлення до нього — щоправда, вони фрагментарні й задокументовані значно гірше, ніж прескриптивні настанови. Серед найвідоміших противників давнього прескриптивізму варто згадати отця Церкви Августина, який жив у IV–V ст. і казав: «Melius est reprehendant nos grammatici quam

262

KALBOS KULTŪRA | 84

non intellegant populi²» (418 р.; Enarrationes in psalmos, 138, 20). Він відкидав надмірне дотримання усталених норм, якщо воно призводило до нехтування мовними змінами та реальним ужитком. У XIX ст. висловлювалися думки, що природний розвиток мови бажаніший за прескриптивне впорядкування й нормування. Соціолінгвіст Джон Ерл Джозеф підсумовує: «З погляду наукового мовознавства XIX століття стандартизація мови була руйнуванням її природного стану». Цей погляд залишався поширеним і в другій половині XX ст. (Joseph 1987: 9–10).

Однак явище прескриптивізму отримало назву лише на початку XX ст., коли негативне ставлення до нього стало офіційною політикою. У той час в Америці розвивалася так звана дескриптивна лінгвістика — спочатку цей термін застосовували до синхронного мовознавства. Розвиток дескриптивізму був тісно пов’язаний з основними напрямами американського мовознавства того часу — структурною та антропологічною лінгвістикою. Одне із завдань цієї лінгвістики полягало в описі мов корінних народів Америки — індіанців. Оскільки ці мови за своїм морфологічним типом (здебільшого полісинтетичні) та соціолінгвістичними функціями (більшість не мали писемності й у європейському розумінні не були стандартизовані) дуже відрізнялися від індоєвропейських мов, їх потрібно було об’єктивно й якомога точніше описувати «ззовні», не переймаючись мовними змінами, помилками мовців, тобто відхиленнями від прийнятих норм, тощо — раніше цього не можна було уникнути, коли мовознавці аналізували рідні мови з «внутрішньої», емічної ³точки зору, до того ж здебільшого їхні стандартні варіанти. Варто додати, що через брак писемних пам’яток історія мов давніх мешканців Америки була практично невідома; мови можна було описувати лише синхронно, не вдаючись до оцінних суджень і приписів. Імовірно, це спонукало мовознавців замислитися над можливістю досліджувати й інші мови (зокрема англійську), дотримуючись дистанції, і вважати все, що мовознавець зафіксував і зареєстрував у певній мові, законною та правильною її частиною.

Соціолінгвіст Річард Гадсон вважає, що «одним із найважливіших досягнень мовознавства XX ст. стало знищення ідеї [...], що деякі мови або мовні

² «Краще вже нехай нам дорікають граматики, ніж люди нас не розуміють».

³ У соціології, антропології та інших галузях уживають два протилежні поняття — емічний та етичний підходи. Терміни emic та etic, що походять від phonemic («фонемний») і phonetic («фонетичний»), 1954 року почав уживати американський мовознавець Кеннет Л. Пайк. Згідно з думками різних експертів, вони означають «внутрішній» і «зовнішній» погляди на явище, притаманне певній групі, залежно від того, чи його оцінюють з позиції учасника групи, чи зовнішнього об’єктивного дослідника.

D. STRELĖVICA-OŠINA. Kalbos taisyklingumas ir naujas požiūris į preskriptyvizmo teoriją Latvijoje

263

«варіанти кращі за інші» (Hudson [1980] 2001: 203). Іншими словами, відкинуто ідею (на якій значною мірою ґрунтується прескриптивізм), що літературна мова в традиційному розумінні є правильнішою за діалекти та соціолекти. Поступово сформулювали й перетворили на аксіому формулу, яку в західному мовознавстві, особливо в англомовному, повторюють безліч разів (часто некритично й без глибокого осмислення): «мовознавство є дескриптивним, а не прескриптивним». Наприклад, Жан Ейчисон пише: «Насамперед і найголовніше — мовознавство є дескриптивним, а не прескриптивним. Мовознавець цікавиться тим, що сказано, а не тим, що, на його думку, слід говорити. Він [...] не встановлює законів „правильності“» (Aitchison 1978: 13; виділено авторкою). Подібну думку висловлюють і інші автори.

Поняття прескриптивізму вживали для негативної характеристики традиційного підходу до мови та її використання; його пов’язували з нормативною граматикою, укладанням посібників із правопису та порадами «як правильно говорити / писати» — як уже зазначалося, ця традиція в англійській мові особливо розквітла у XVIII ст. у Великій Британії. Нерідко лейтмотивом дескриптивізму й антипрескриптивізму (на Заході соціолінгвісти вживають також цей термін, позначаючи погляди та дії, спрямовані проти прескриптивізму) є гасло «Залиште мову в спокої»; його обрано за назвою книжки Роберта А. Голла Залиште свою мову в спокої (Leave Your Language Alone, 1950). Цікаво, що в першій половині XX ст. англомовні мовознавці загалом намагалися ігнорувати прескриптивізм як явище, що помітно застаріло й стало анахронізмом, і лише в другій половині XX ст. почали вважати його явищем, гідним уваги, та об’єктом дослідження. Погляди англомовних дослідників 1980-х років на прескриптивізм найкраще підсумовують слова Дж. Джозефа: «Що краще ми знатимемо прескриптивізм, то швидше зможемо цілковито від нього відмовитися» (Joseph 1987: 18). Подібної думки дотримуються Джеймс Мілрой і Леслі Мілрой у ґрунтовній праці Авторитет у мові. Дослідження мовної прескрипції та стандартизації (Authority in Language. Investigating Language Prescription and Standardization, 1985). Пізніше, наприкінці XX ст. і на межі століть, явище прескриптивізму вивчали ще об’єктивніше й послідовніше. Серед найважливіших дослідниць можна згадати соціолінгвістку Дебору Камерон та висновки, викладені в її книжці Гігієна мовлення (Verbal Hygiene, 1995): природними є не лише мовні зміни, а й ставлення людей до них та їхня реакція на них (зокрема негативна); природним є також занепокоєння правильністю вживання мови. Якщо мова є соціальним явищем, дослідник мови не повинен засуджувати соціальні чинники та нехтувати ними. Водночас антипрескриптивістська

264

KALBOS KULTŪRA | 84

ідеологія, за словами Д. Камерон, часто є не менш категоричною та так само не зважає на природні процеси, як традиційний прескриптивізм: «Багато мовознавців [...] вважають, що принципово відкинули будь-який прескриптивізм. Але якщо фраза „Залиште мову в спокої!“ — це не прескрипція, то що ж тоді?» (Cameron 1995: 7).

Можна сказати, що в західному світі реабілітацію прескриптивізму започаткувала соціолінгвістика, оскільки вона почала визнавати «опікування» правильністю мови природним явищем, притаманним багатьом мовним спільнотам, і відкинула категоричне його засудження, яке доти пропагували інші напрями мовознавства.

У XX ст. автори найчастіше дорікали прескриптивізму за його ненауковість — нерозуміння природних мовних змін і необґрунтоване прагнення зупинити їх, вважаючи «помилками». Багато антипрескриптивістів вважали, що свідомо впливати на мову неможливо. Британський мовознавець Девід Крістал стверджує: «Зупинити мовні зміни неможливо. Вони можуть вам не подобатися; ви можете шкодувати, що в мові з’являються нові елементи або забуваються старі, але ви не можете цьому жодним чином зарадити» (Crystal [2006] 2007: 89; виділено авторкою).

Цей погляд дещо перебільшений. Свідомо впливати на мову можливо — про це свідчать успішне поширення в англійській мові політичної коректності та гендерної нейтральності (gender-neutrality), коли слова he («він») і man («чоловік, людина») нині практично не вживаються в загальному значенні для позначення осіб обох статей. Про велику схожість між сучасною політичною коректністю та прескриптивізмом уже писало чимало авторів. (Можливо, варто зробити висновок, що змінити мову й запровадити ці зміни легше, ніж їх зупинити.)

Про прескриптивізм як спосіб опиратися змінам Енн Керзан пише: «Дослідники історії англійської мови часто необачно прирівнювали зусилля прескриптивістів до безнадійної, приреченої на поразку боротьби з природною стихією — мовними змінами. Справді, якби успіхом вважали зупинення цих змін, тоді можна було б говорити про провал прескриптивізму. Набагато складніше питання — наскільки зусилля прескриптивістів могли вплинути як на усну, так і на писемну англійську мову, особливо якщо вважати прескриптивізм складовою процесу стандартизації та кодифікації англійської мови» (Curzan 2009: 27).

Представників прескриптивізму часто критикують за нетерпимість і недемократичність (серед інших мовних варіантів — діалектів і соціолектів — виокремлюють і привілеюють літературну мову), а також за дискримінацію людей (через їхнє вживання

D. STRELĖVICA-OŠĪŅA. Kalbos taisyklingumas ir naujas požiūris į preskriptyvizmo teoriją Latvijoje

265

…ї мови) тощо. Не випадково в наведеному раніше визначенні П. Традгілла згадується соціальне оцінювання правильності мови, пов’язане з поширенням у спільноті «багатства та престижу» влади (Trudgill 2003: 29). Чудовим прикладом може бути й опублікована 16 січня 2009 року в латвійській газеті Kultūras diena розмова Арто Свеце з австралійським лінгвістом Діланом Ґлінном. Висловлюючи типову (або, радше, стереотипну) позицію англомовних антиприписувачів, останній стверджує: «Будь-який західний лінгвіст погодився б, що, якщо ви говорите рідною мовою і не втомлені чи, скажімо, не п’яні, усе, що ви говорите, є мовно правильним. Основний принцип будь-якої лінгвістики — дескрипція, а не прескрипція. П р е с к р и п ц і я є соціологічним феноменом. Вона має значення, якщо в о н а є ч а с т и н о ю в и р а ж е н н я в л а д н и х с т р у к т у р у м о в і» (Svece 2009; виділено авторкою).

Такі твердження в англомовному середовищі справді логічно обґрунтовані. Про абсолютну правильність рідної мови вже йшлося. Якщо розглядати прескриптивізм як вияв влади (сили), слід пам’ятати, що здавна у Великій Британії існувало класове суспільство, у якому протягом цілих століть одним із найважливіших показників соціального стану людини була мова, якою вона користувалася. Правильна й нормативна літературна мова, як і за класичної доби Стародавнього Риму, була ознакою найвищих суспільних верств. Питання правильності мови особливо актуалізувалося у XVIII ст., коли людина отримала можливість піднятися соціальними сходами (upward mobility) і завдяки своїй кар’єрі, здобуткам, освіті та вмінню говорити літературною мовою потрапити до згаданих суспільних верств.

Соціолінгвістка Лінда Маглстоун, описуючи виняткову роль правильної вимови літературної мови як показника соціального стану у XVIII ст., використовує поняття «національної одержимості» (national obsession) (Mugglestone [1995] 2007: 5).

Зв’язок між прескриптивізмом, турботою про правильність мови та соціальною владою і престижем досі глибоко вкорінений у свідомості користувачів англійської мови. Наприклад, у вступі до одного сучасного довідника з англійської мови як самоочевидний згадується факт, що колись популярні «прескриптивні правила часто є с о ц і а л ь н и м и п р а в и л а м и, я к і, як вважають, х а р а к т е р и з у ю т ь м о в ц я а б о п и с ь м е н н и к а я к о с в і ч е н у л ю д и н у а б о я к п р е д с т а в н и к а п е в н о ї с у с п і л ь н о ї в е р с т в и» (Carter, McCarthy 2006: 6; виділено авторкою).

Слід наголосити, що «впадання в немилість» лінгвістичного прескриптивізму було зумовлене не лише новими тенденціями в мовознавстві, а й різними соціальними та політичними

266

KALBOS KULTŪRA | 84

процесами, пов’язаними з розвитком ідей демократії, толерантності та вже згаданої політичної коректності. Можливо, ворожість до традиційного прескриптивізму була пов’язана з неприйняттям політики, якої дотримувалися в «золоту добу» прескриптивізму у Великій Британії та інших подібних державах, — імперіалізму, колоніалізму, расизму та інших форм дискримінації? Психолінгвіст Стівен Пінкер, будучи затятим критиком прескриптивізму, іронічно відгукнувся про політично зорієнтований «войовничий антиприписувацький рух» у середині XX ст.: «На відміну від деяких представників академічного світу 1960-х років, я не вважаю, що викладання літературної англійської мови є засобом підтримки патріархального капіталістичного панування білої раси і що націю треба звільнити, аби кожен міг писати, як хоче». (Pinker 1994: 399).

Однак чи справді прескриптивні погляди в усіх випадках пов’язують із соціальною ієрархією та владою? Були окремі спроби аналізувати в такий спосіб і прояви прескриптивізму в Латвії — тут можна згадати кілька публікацій Ґаціса Діланса в латвійській пресі у 2003–2005 роках. Автор стверджує, що «перетворення мови на символ влади надає окремим групам мовознавців, налаштованих прескриптивістськи, та їхнім прихильникам привілейований вплив і владу [...]» і що «надмірна граматизація мови або її ретельна стилізація згори дає змогу ініціаторам цього процесу постійно почуватися вищими [...], дивитися на інших користувачів мови як на людей другого сорту або некомпетентних» (Dilāns 2005). В іншій статті прояви прескриптивізму в Латвії він називає «пристрасним різновидом соціального контролю» (Dilāns 2003). Однак кожен, хто ближче знайомий з історією латвійської культури та її соціальним контекстом, охарактеризував би таку оцінку як однобічну: з погляду англомовної культури й досвіду вона ігнорує особливість ситуації в Латвії (та інших подібних спільнотах).

Чому становище Латвії інше? За словами І. Фреймане, «латиська мова фактично ніколи не існувала як засіб розмежування привілейованих класів» (Freimane 1993: 40).

Можна уявити, що теоретично така ситуація могла скластися за часів першої Латвійської Республіки, однак згаданий період був надто коротким, щоб правильність мови почали пов’язувати з привілеями та владою. У латиського народу, який більшу частину своєї історії перебував під владою іншомовців, із покоління в покоління не сформувалася соціальна еліта, що вирізнялася б політичним впливом і кращою освітою, до якої люди з нижчих суспільних верств сподівалися б потрапити, намагаючись навчитися говорити «правиль-

D. STRELĖVICA-OŠIŅA. Kalbos taisyklingumas ir naujas požiūris į preskriptyvizmo teoriją Latvijoje

267

«…ною» літературною мовою. Це підтверджує сучасна ситуація в пострадянській Латвії: чи розмовляють найправильнішою літературною мовою ті, кому в державі належить політична й економічна влада? І навпаки — чи визначають суспільне, політичне й економічне життя Латвії ті, кого можна вважати користувачами правильної мови (мовознавці, учителі, працівники видавництв тощо); скільки серед них тих, хто має в л а д у?... (Якість мови, якою користується людина, або її відповідність мовним нормам у Латвії найчастіше визначають індивідуальна освіта та інтереси кожної особи, а не належність до більш чи менш привілейованого суспільного прошарку.)

Латвійський прескриптивізм і турботу про правильність мови найчастіше пов’язують з ідеєю, що мову як основу національної ідентичності слід звільнити від згубного впливу інших мов і захищати від нього. Про очищення латиської мови від «чужого сміття» та про те, що «не годиться так безглуздо ганятися за чужими словами» (Alunāns [1856] 1960: 17–18), уже говорили провісники першого латвійського національного відродження — младолатиші — у XIX ст. Пуристичні настрої ще більше посилилися за часів першої Латвійської Республіки, а згодом — у роки радянської окупації. І після відновлення незалежної держави латвійські прескриптивісти нерідко говорять про деградацію мови, яку, на їхню думку, спричиняють мовні помилки та запозичення. Jānis Kušķis пише: «Невідомо чому сучасні латиші так люблять, мов блазні, прикрашатися пір’ям чужих мов. Якщо почнемо вживати витіснені німецькі слова [автор має на увазі німецькі запозичення, викорінені младолатишами й замінені латиськими новотворами, але досі наявні в розмовній мові — D. S.-O.] [...], може здатися, що власне латиські слова [...] вже непридатні й сама латиська мова вже непридатна [...]. Недоречне вживання німецьких слів — це вже ознака мовної дегенерації» (Kušķis 2006: 178). Багато хто пов’язує «чистоту» мови з її самим існуванням — це добре ілюструє один коментар на сайті інтернет-газети Diena: «Латиська мова помирає. Подивіться: латиші щодня, спілкуючись між собою, вживають русизми, германізми тощо [...]. Чого ми тут сваримося, друзі, ми помираємо як народ, бо мова — це сама-сама-сама-сама-сама-сама найважливіша ОСНОВА народу!» (Mur, 19 вересня 2008 р., www.diena.lv). Як і властиво прескриптивним настроям, нарікають, що мова змінилася порівняно зі своїм попереднім станом. Давність мови іноді вважають самодостатньою метою і цінністю. На порталі www.vok.lv один з учасників дискусії пише: «Загалом нам варто брати приклад з литовської мови, спорідненої з нашою, яка зберегла свою прекрасну давність, якою колись вирізнялася й наша»

268

KALBOS KULTŪRA | 84

мова. Треба сподіватися, що колись вона знову зможе цим уславитися!» (Mārtiņš, 4 грудня 2002 р., www.vvk.lv).

Не можна заперечувати, що в деяких випадках ці погляди є ненауковими, необґрунтованими й значно перебільшеними, адже жодна мова не може існувати незмінною (зокрема, її семантика, граматика тощо) й уникнути запозичень. Ще Kārlis Mīlenbahs влучно зазначив: «[...] Коли врожай стає більшим, доводиться будувати більші комори, щоб умістити щедріший урожай. Зі зміною побуту й примноженням знань те саме відбувається і з мовою — вона мусить змінюватися, розширюватися. [...] Зміни — основа життєздатності мови, застій — її смерть (Mīlenbahs [1909] 1990: 233–234). Деякі сучасні мовознавці та соціолінгвісти — A. Blinkena, I. Druviete, A. Veisbergas та інші — дотримуються подібної думки й виступають проти надмірних і надто різких проявів пуризму та прескриптивізму в латвійському суспільстві. I. Druviete стверджує, що «те, що нерідко вважають загрозою для мови, є лише звичайними явищами, пов’язаними з контактами мов, які впливають на граматику й лексику, але не загрожують конкурентоспроможності мови та її майбутньому» (Druviete 2000: 76).

Однак погляд, згідно з яким майже кожне порушення граматичних норм, нове перенесення значення слова, запозичення з англійської чи російської мови вважається провісником загибелі латиської мови, досі досить поширений (хоча поряд існують і цілком протилежні думки). Таке враження можна скласти зі слів людей під час безпосереднього й опосередкованого спілкування з ними, з листів, опублікованих у пресі, коментарів в інтернеті, відповідей респондентів на анкети з мовних питань — таке опитування, наприклад, провели 2009 року (докладніше про нього див. Strelēvica-Ošiņa 2010b). З цього можна зробити висновок, що аж ніяк не можна нехтувати (як це робили англомовні мовознавці початку XX ст.) навіть ненауковими прескриптивними поглядами. За словами D. Cameron, «гігієна мовлення⁴» є такою ж невід’ємною частиною мововжитку, як голосні у фонетичній структурі мови, і так само заслуговує на ґрунтовні дослідження (Cameron 1995: 1).

Чому виникло уявлення, яке надає збереженню правильності мови такого великого етнополітичного значення? Тут варто додати, що й деякі англомовні дослідники згадують: на інтенсивність прескриптивізму та пуризму може впливати історичний і політичний досвід відповідної спільноти. Точніше кажучи, народам, які зазнали панування інших етнічних груп і мов-

⁴

D. Cameron уживала цей новий термін на позначення прескриптивізму, вважаючи його ширшим, нейтральнішим і позбавленим негативного відтінку, якого старий термін набув у XX ст. в англомовній культурі.

D. STRELĖVICA-OŠIŅA. Kalbos taisyklingumas ir naujas požiūris į preskriptyvizmo teoriją Latvijoje

269

мовлення, часто властиві прояви пуризму та прагнення позбутися запозичень з інших мов. J. Thomas наголошує, що ксенофобський пуризм характерний переважно для тих етнічних груп, які перебували під владою інших народів (Thomas 1991: 204–205). J. Joseph також визнає, що «мова — це перше, що [пригноблена етнічна група] ідеологізує як символ націоналізму й опору» (Joseph 1987: 46).

Тому в колективній свідомості латиського народу відновлення державної незалежності тісно пов’язане зі збереженням мови. Латиську мову вдалося зберегти, плекати та сприяти її розвитку протягом усього радянського періоду, коли постійно опосередковано порушувалася й усвідомлювалася потреба уникати впливу російської мови (мови політично домінантного народу). У кількох публікаціях від 2006 року я зазначала, що пуристичне уникання запозичень із російської та іншого її впливу за радянських часів було своєрідною таємною символічною зброєю в боротьбі з політикою русифікації. В історичній пам’яті ще зберігалися часи та досвід младолатишів. Отже, не дивно, що для багатьох людей оберігання чистоти й правильності мови було і досі є гарантією незалежності народу й держави.

Однак у повсякденному житті, на відміну від описаних вище випадків у британській і латиській культурах, прескриптивізм не завжди використовують лише з благородною метою — як символ традиційних цінностей соціального прошарку або національного патріотизму. Ми часто спостерігаємо випадки, коли прескриптивісти надмірно критикують окремі, особливо «улюблені», мовні помилки (а разом із ними й тих, хто їх припускається), щодо яких можна було б посперечатися або які не є істотними. Докори близьким за неправильне мовлення — поширене явище в усіх культурах, де існує прескриптивізм, і тут можна побачити ще один прояв влади — не політичної чи соціальної, а психологічної «влади» однієї людини над іншою. Навіть якщо прескриптивісти, які роблять зауваження, не завжди це усвідомлюють (адже критикують із найкращих намірів — допомогти й навчити), ті, кому дорікають за помилки, часто вважають, що прескриптивісти роблять це, аби продемонструвати свою владу й принизити інших. Такі думки часто висловлюють інтернет-коментатори й учасники дискусій (в інтернеті часто виникають дискусії про правильність мови); це відзначили також кілька респондентів у вже згаданому опитуванні 2009 року. Наприклад, одна респондентка пише, що в Латвії люди часто «чіпляються» до помилок, «бо [...] не хочуть по-справжньому розуміти одне одного, легше уникнути відповіді, принизивши іншого за неправильне вживання мовних форм. [...]. Для мене важливіше, що людина хоче сказати по суті, і мене дратують непотрібні „чіпляння до слів“».

270

KALBOS KULTŪRA | 84

Отже, те саме явище — тобто прескриптивізм — у різних культурах і навіть у межах однієї культури може використовуватися для різноманітних символічних і соціальних функцій та мати окремі мотиви. Проаналізувавши ці відмінності за останні роки (Strelēvica-Ošīna 2010a, 2010b, 2011), я почала інакше дивитися на теорію прескриптивізму й розробила таку класифікацію прескриптивізму:

1) прескриптивізм, орієнтований на особу, — напрям прескриптивізму, відомий (і критикований) в англомовній культурі, де правильність мовлення тісно пов’язана із соціальною «правильністю» людини, тобто її належністю до певного суспільного прошарку;

2) прескриптивізм, орієнтований на мову, — характерний для Латвії та інших подібних спільнот, де збереження правильності й «чистоти» мови часто вважають символом національної самосвідомості та політичного опору;

3) прескриптивізм, орієнтований на помилки, — це спроба стигматизувати й усунути окремі «популярні» (часто вживані та/або критиковані) реальні чи уявні помилки; «чіпляння до слів» (та інших мовних елементів).

Важливо розрізняти окремі напрями прескриптивізму, щоб уникнути непорозумінь під час оцінювання проявів прескриптивізму в різних культурах. Деякі дослідники, ознайомившись із поширеними в західній культурі антип прескриптивістськими ідеями, намагаються некритично застосувати їх до ситуації в Латвії (цитати Г. Ділана), засуджуючи популярне в латвійському суспільстві піклування про мовну правильність і водночас ігноруючи іншу, дуже важливу символічну роль прескриптивізму в Латвії. Водночас важливо досліджувати прескриптивізм і інформувати суспільство про ці дослідження, щоб мовці наново оцінили свої погляди й, можливо, відмовилися від деяких надмірних або необґрунтованих приписів.

Із прескриптивізмом пов’язаний ще один забобон, якого необхідно позбутися. Турботу про правильність мови й особливо її «чистоту» від запозичень у західному світі іноді пов’язують з етнічною нетерпимістю або вважають її причиною. Наприклад, французький соціолінгвіст Philippe’as Blanchetas стверджує: «Спочатку ми почали з мовного пуризму, потім перейшли до однорідної культури, далі — до етнічних чисток і дійшли до етноциду й геноциду». (Blanchet 1998a). В іншій праці автор говорить про «колективні патології, такі як расизм, [...], мовний пуризм, псевдомістичні секти, агресія / прагнення воювати» (belligérance)» (Blanchet 1998b: 72).

D. STRELĒVICA-OŠĪNA. Kalbos taisyklingumas ir naujas požiūris į preskriptyvizmo teoriją Latvijoje

271

Порівняння різних культур показує, що часто буває навпаки: пуристська боротьба проти елементів іншої, «ворожої» мови допомагає усунути негативне ставлення до відповідного народу. У багатьох публікаціях від 2006 року я особливо наголошував, що зосереджені на мові (лат. valodcentrēts, -a — термін, запропонований І. Друвієте (2005: 53)) спільноти — латиші та, наприклад, франкомовні жителі провінції Квебек у Канаді, — які приділяють багато уваги мові, що є для них основою ідентичності, а також плеканню правильності й чистоти мови, зазвичай спроможні зберігати етнічні відмінності лише на мовному рівні й уникати фізичної агресії, якщо виникає загроза конфлікту з іншою етнічною групою, навіть якщо її пов’язують із колишніми завойовниками. Агресія і насильство, як свідчить світовий досвід, зі свого боку нерідко вказують на ті випадки етнічних конфліктів, в основі розбіжностей у яких лежать не мовні, а релігійні відмінності, економічна влада та інші чинники.

У будь-якому разі прескриптивізм має одну принципово позитивну рису — він свідчить про те, що в шкалі цінностей людини та/або народу мові (а разом із нею й загалом явищам духовного світу) відводиться важливе місце.

LITERATŪRA

A i t c h i s o n J. 1978: Linguistics, Sevenoaks: Hodder and Stoughton.

A l u n ā n s J. [1856] 1960: Dziesmiņas, latviešu valodai pārtulkotas. – Juris Alunāns, Auseklis, Andrejs Pumpurs. Izlase, Rīga: Latvijas Valsts izdevniecība.

A u g u s t i n u s 418.g., Enarrationes in Psalmos 138, 20.

B l a n c h e t P. 1998a: Langues, identités culturelles et développement: quelle dynamique pour les peuples émergents? – Conférence, Cinquantenaire de la Revue Présence Africaine, UNESCO.

B l a n c h e t P. 1998b: Introduction á la complexité de l’enseignement du français langue étrangère, Louvain-la-Neuve: Peeters.

C a m e r o n D. 1995: Verbal Hygiene, London: Routledge.

C a r t e r R., M c C a r t h y M. 2006: Cambridge Grammar of English. A Comprehensive Guide, Cambridge: Cambridge University Press.

C r y s t a l D. [2006] 2007: The Fight for English. How Language Pundits Ate, Shot, and Left, Oxford University Press.

C u r z a n A. 2009: Re-evaluating the effects of Prescriptivism in the History of English. – Prescriptivism(e) & patriotism(e): language norms and identities from nationalism to globalisation / normes linguistiques et identitaires du nationalisme á la mondialisation, August 17–10, University of Toronto, 27.

D i l ā n s G. 2003: Valodas standartizācijas sekas. – Diena, 4.oktobris.

272

KALBOS KULTŪRA | 84

Dilāns G. 2005: „Eirotulkošana” un valodas preskriptīvisma kustība Latvijā. – Diena, 22.augusts.

Druviete I. 2000: Baltu valodas 21.gadsimtā: perspektīvas un prognozes. – Starptautiskais baltistu kongress „Baltu valodas laikmetu griežos“: Referātu tēzes, Rīga: LU Latviešu valodas institūts, 73–76.

Druviete I. 2005: Lingvistiskās identitātes daudzveidīgie aspekti. – Valsts valodas komisijas raksti. 1.sējums. Latviešu valoda – robežu paplašināšana, Rīga: Valsts valodas komisija, 51–60.

Freimane I. 1993: Valodas kultūra teorētiskā skatījumā, Rīga: Zvaigzne.

Hall R. A. 1950: Leave Your Language Alone!, Ithaca, NY: Linguistica.

Hudson R. A. [1980] 2001: Sociolinguistics, Cambridge: Cambridge University Press.

Hyman M. D. 2002: Bad Grammar in Context. – New England Classical Journal 29(2). Pieiga per internetu: http://archimedes.fas.harvard.edu/mdh/.

Joseph J. E. 1987: Eloquence and Power. The Rise of Language Standards and Standard Languages, London: Frances Pinter Publishers.

Kuškis J. 2006: Mūsu valoda, Rīga: Antava.

Mīlenbahs K. [1909] 1990: Par valodas pareizību. (Pielikums). – Ina Druviete. Kārlis Mīlenbahs, Rīga: Zinātne, 225–265.

Milroy L., Milroy J. 1985: Authority in Language. Investigating Language Prescription and Standardization, London, etc.: Routledge and Kegan Paul.

Mugglestone L. [1995] 2007: ‘Talking Proper’: the Rise of Accent as Social Symbol, Oxford: Oxford University Press.

OED [1933] 1961: Oxford English Dictionary, Vol. VIII, Oxford: Clarendon Press.

Pike K. [1954] 1967: Language in relation to a unified theory of the structure of human behavior, The Hague: Mouton.

Pinker S. 1994: The Language Instinct, Penguin Books.

Schlegel A. W. de 1818: Observations sur la langue et littérature provençale, Paris: Librairie grecque-latine-allemande.

Strelēvica D. 2002: Hiperkorekta pašcenzūra vārda lietojumā: ar kursīvu iezīmētā “neliterārā” leksika dažos Latvijas žurnālos. – Vārds un tā pētīšanas aspekti 6, Liepāja: LiePa, 447–454.

Strelēvica D. 2004: Par gramatiskajām dzimtēm un politkorektumu latviešu valodas kontekstā. – Linguistica Lettica 13, Rīga: LU Latviešu valodas institūts, 52–68.

Strelēvica D. 2005: Hiperurbānisma jēdziens valodniecībā: URBS (‘pilsēta’) kā pareizības simbols cilvēku apziņā. – Antiquitas Viva 2. Studia Classica: Urbs aeterna, Rīga: Zinātne, 256–262.

Strelēvica D. 2006: Can Linguistic Purism Minimize Ethnic Conflicts? The Experiences of Latvia and Quebec. – Canada: Society and the Indi-

D. STRELĒVICA-OŠIŅA. Kalbas taisyklingumas ir naujas požiūris į preskriptyvizmo teoriją Latvijoje

273

vidual. Proceedings of Canadian Studies Conference of Baltic States, Šiauliai: VšĮ Šiaulių universiteto leidykla, 64–72.

Strelēvica D. 2007: Valodas pūrisma tendences sabiedrībā: spriedzi mazinošs faktors starpetniskajās attiecībās? – Akadēmika J.Endzelīna 134.dzimšanas dienas atceres starptautiskās zinātniskās konferences materiāli, Rīga: LU Latviešu valodas institūts, 66–67.

Strelēvica-Ošiņa D. 2008a: Valodas preskriptīvisma izpausmes Latvijā un tā pozitīvās blakusparādības. – Linguistica Lettica 17, Rīga: LU Latviešu valodas institūts, 78–91.

Strelēvica-Ošiņa D. 2008b: The Benefits of Language Conflict: Quebecois and Latvian Experiences. – Canadian Mosaic. Proceedings of the Annual Baltic Canadian Studies Conference of 2006 in Riga, Rīga: Latvian Association for Canadian Studies, 51–62.

Strelēvica-Ošiņa D. 2009: Dialekts kā komis­ma avots: sociolingvistiskie un sociovēsturiskie aspekti. – Antiquitas Viva 3. Studia Classica, Rīga: LU Akadēmiskais apgāds, 108–127.

Strelēvica-Ošiņa D. 2010a: Pareizs cilvēks, pareiza valoda vai pareizs vārds? Trīs preskriptīvisma virzieni un Latvijas situācija. – Akadēmika J. Endzelīna 137.dzimšanas dienas atceres starptautiskās zinātniskās konferences materiāli, Rīga: LU Latviešu valodas institūts, 55–56.

Strelēvica-Ošiņa D. 2010b: Valodas pareizības izpratne un preskriptīvisma cēloņi un sekas: Latvijas un pasaules pieredze, Promocijas darba kopsavilkums, Rīga: Latvijas Universitāte.

Strelēvica-Ošiņa D. 2011: Kāpēc mēs gribam, lai valoda ir pareiza? Ieskats preskriptīvisma vēsturē, teorijā un praksē, Rīga: LU Latviešu valodas institūts.

Svece A. 2009: Kurš prot runāt latviski? [Intervija ar Dilanu Glinnu]. – Kultūras Diena, 16.janvāris.

Thomas G. 1991: Linguistic Purism, London and New York: Longman.

Trudgill P. 2003: A Glossary of Sociolinguistics, Edinburgh University Press.

Vaicekauskienė L. 2011: Language ‘nationalization’: One hundred years of Standard Lithuanian. – T. Kristiansen & N. Coupland, eds. Standard Languages and Language Standards in a Changing Europe, Oslo: Novus, 105–112.

Veisbergs A. 1999: Dzimtes kategorija latviešu vārdnīcās. – Linguistica Lettica 5, Rīga: LU Latviešu valodas institūts, 48–59.

Zauberga I. 1998: Neliterārās leksikas uztveres atspoguļojums latviešu tulkojumos. – Linguistica Lettica 2, Rīga: Latviešu valodas institūts, 89–100.

Gauta 2011 10 24

274

KALBOS KULTŪRA | 84

LANGUAGE CORRECTNESS AND A NEW PERCEPTION OF THE THEORY OF PRESCRIPTIVISM IN LATVIA

Summary

This article summarizes (and elaborates further) some of my previous research on the issues of language accuracy and the manifestations of linguistic prescriptivism in Latvia. Unlike the Anglophone world, where prescriptivism has been recognized, named and criticized (as unscientific and socially intolerant and non-democratic) for almost a century, in Latvian culture it has been only about ten years that prescriptive attitudes have attracted the attention of sociolinguists, and, moreover, have been attributed the term “prescriptivism”. However, the pursuit of language accuracy has always been rather intense in Latvia (and usually associated with national identity issues).

My research has led me to new insights in the theory of prescriptivism (most of them can be found in my doctoral thesis of 2010 and the book subsequently published in 2011). I have offered a new classification of prescriptivism, which includes three main types:

1) Human-oriented prescriptivism is a type of prescriptivism known (and criticised) in Anglophone culture, where language correctness is historically related to a person’s social ‘correctness’ and people have tried to improve their linguistic performance in order to assert or secure their place in the social hierarchy. Antiprescriptivists, drawing on this experience, see linguistic prescriptivism as mainly based on outdated perceptions of social prestige and power.

2) Language-oriented prescriptivism is a type of prescriptivism which attempts to ‘save’ language from alleged degradation, especially if caused by the influence of other languages. It is characteristic of communities which have been dominated by allophone ethnic groups (but have nevertheless successfully retained their language and still use it in all sociolinguistic functions), such as the Latvian community with the historical experience of German and Russian political and linguistic dominance. These communities have often regarded the protection of their language and its correctness and ‘purity’ as a symbol of and inspiration for national self-confidence and political protest. This kind of prescriptivism and purism has sometimes been credited with xenophobia and ethnic intolerance. However, as the evidence suggests, linguistic communities that attribute great importance to language as the basis of national identity, and to language issues in general (including prescriptive and purist care about language correctness), are able to maintain the ethnic controversies within the sphere of language and to avoid physical aggression.

3) Error-oriented prescriptivism is a type of prescriptivism which can coexist in parallel with either of the first two types. It is a tendency to stigmatize and

D. STRELĒVICA-OŠIŅA. Kalbos taisyklingumas ir naujas požiūris į preskriptyvizmo teoriją Latvijoje

275

eliminate certain ‘popular’ (often encountered and/or criticized), real or imagined language errors. This type of prescriptivism can be observed in many cultures and is sometimes seen by the recipients of the critique as the prescriptivists’ desire to psychologically humiliate other people.

The present article discusses some other aspects of prescriptivism and language correctness as well, such as challenging the popular view in Anglophone linguistics that all forms uttered by native speakers are by definition correct. While this may be true for the English language (where, for the last millennium, there has been no considerable impact on its grammar by the dominating presence of a foreign language), we should probably not assume that in any other linguistic community a form or construction used ungrammatically by non-native speakers and repeated likewise by one or more native speakers automatically becomes correct.

KEY WORDS: linguistic prescriptivism, linguistic dominance, sociolinguistics, language errors.

DACE STRELĒVICA-OŠIŅA

Latvijas Universitate

Latviešu valodas institūts

Akadēmijas laukums 1, 902 ist., Rīga LV-1050

[email protected]

276

KALBOS KULTŪRA | 84