KALBOS KULTŪRAI – 50 METŲ

VITAS LABUTIS

КУЛЬТУРА МОВИ: КОРІННЯ ТА ВІТРИ МОДЕРНІЗАЦІЇ, ЩО НАБИРАЮТЬ СИЛИ

П’ятдесятиріччя часопису «Культура мови» — слушна нагода поговорити про те, як, за яких обставин і завдяки чиїм зусиллям це видання з’явилося у світі литуаністики, що визначило його напрям, завдання та характер. Водночас виникає бажання трохи поміркувати про сьогодення й майбутнє цього видання.

ЯК НАРОДИЛАСЯ КУЛЬТУРА МОВИ

Середовище, у якому до 1961 року почала визрівати ідея постійного видання, присвяченого мовній практиці, було непростим для тих, хто творив литовською мовою, перекладав книжки, писав статті, а особливо для тих, кому доводилося редагувати тексти, написані литовською.

Наприкінці п’ятдесятих років минулого століття, після жорстокого сталінського режиму, вже почалася певна «відлига». Відчувши, що лещата комуністичної партії бодай трохи послабилися, найенергійніші мовознавці молодшого покоління (Вітаутас Амбразас, Йонас Паліоніс, Юозас Пікчілінгіс, Зігмас Зінкявічюс та інші) почали публікувати свої наукові дослідження у виданнях, що почали виходити, — Lietuvių kalbotyros klausimuose, Kalbotyroje, Literatūroje ir kalboje та інших. Відродився реорганізований Lietuvių kalbos žodynas. З’явилися важливі для мовної практики праці: Dabartinės lietuvių kalbos žodynas (1954), Rinktiniai raštai Казимераса Буги (т. 1–3, 1958–1962), зібрані з різних важкодоступних праць і ретельно підготовлені З. Зінкявічюсом.

V. LABUTIS. Kalbos kultūros šaknys ir kylantys modernizacijos vėjai

9

Читачам нарешті стали доступними найважливіші праці Йонаса Яблонскіса, двотомник яких Вибрані твори (1957–1959) підготував і опублікував із широкою передмовою Й. Паліоніс. Певною підтримкою для шкіл стали також підручники, що видавалися для них, — частини I і II Граматики литовської мови Юозаса Жугжди та Словник правопису литовської мови для шкіл Напаліса Грігаса й Антанаса Ліберіса.

Однак журналістів, редакторів, перекладачів, термінологів та інших працівників, яким бракувало знань із мовної практики, постійно мучили сумніви: як вибрати відповідне слово, точно висловити думку; чимало проблем виникало також із правописом, пунктуацією, вимовою та наголошуванням. Якщо хтось і знав про часопис для мовної практики Gimtoji kalba, що виходив у міжвоєнній Литві (1933–1940), та узагальнене видання Kalbos patarėjas (1939), що виросло з нього, — користуватися ними не дозволялося. За сімома замками зберігалися п’ять томів Jono Jablonskio raštų (1933–1936), виданих Юозасом Балчіконісом.

Обкладинка першого зошита «Культура мови»

Отже, у середині 1960-х років гостро бракувало постійного видання з практики литовської мови, яке могло б порадити, як писати чи говорити, які способи висловлення думки доречні, а які впадатимуть усім в око як мовні помилки. Очікували не лише настанов, а й пояснень та переконливих аргументів щодо того, де і як уживати ті чи інші мовні засоби.

Не так уже й важливо, хто першим сказав, що для практики литовської мови потрібне якесь постійне видання. Відомо, що таку думку 1957 року (чи 1958-го) висловив редактор видань Академії наук Валдас Петраускас заступникові директора Інституту литовської мови та літератури (чи всьому керівництву?). Коли приблизно в той час автор цієї статті в неофіційній розмові з безпосереднім начальником Йонасом Круопасом згадав, що для мовної практики потрібне періодичне видання, Й. Круопас відповів, що подібне побажання вже надійшло й обговорюється в інституті.

10

KALBOS KULTŪRA | 84

На жаль, не вдалося зібрати достатньо архівних даних про витоки задуму видання, присвяченого мовній практиці, тож доводиться переважно обмежуватися тим, що було опубліковано в програмних статтях редактора Kalbos kultūros Казіса Улвідаса, залучати уривки архівних даних, додавати ненадто надійні клаптики власних спогадів і пробувати дещо припустити.

Від задуму про необхідність видання, присвяченого мовній практиці, до появи Kalbos kultūros довелося пройти довгий, звивистий і вибоїстий шлях. Імовірно, ідею видання про мовну практику для широкого загалу обговорювали й розвивали керівник Словникового відділу Й. Круопас, який очолював відділ сучасної літературної мови (тоді відділи називали секторами) К. Улвідас і директор Інституту Костас Корсакс. Адже треба було усвідомити спрямування такого видання, сформулювати його завдання, а також добре підготуватися, щоб під час багатоступеневих обговорень довести, що воно вкрай потрібне суспільству.

У науковій раді Інституту питання видання, присвяченого мовній практиці, не мали викликати труднощів (протоколів знайти не вдалося). Однак тоді Інститут литовської мови та літератури був підрозділом Академії наук, тож жодне видання (тим паче періодичне, призначене для широкого загалу) не могло вийти без схвалення президії Академії наук. Рано чи пізно вирішальне слово мала сказати влада і всесильна верхівка комуністичної партії. Тож ініціаторам задуму було важко сподіватися на успіх без дипломатичності, а часом і хитрощів, та без розуміння того, як це робиться.

12 серпня 1960 року Відділ суспільних наук Академії наук у плані видань Інституту литовської мови та літератури, поряд з іншими працями, вирішив розпочати 1961 року випуск спеціального бюлетеня обсягом п’ять авторських аркушів під назвою Kalbos kultūros klausimai. Зазначалося, що суспільство республіки, яке будує комунізм, дедалі більше цікавиться питаннями культури мови, а працівники Інституту постійно надають консультації з різних питань і мають розв’язувати дискусійні проблеми, тож усе це передбачалося обговорювати в спеціальному бюлетені, який мав виходити двічі на рік. Відділ суспільних наук очолював К. Корсак. Президія Академії наук затвердила план Інституту на 1961 рік, а отже, і випуск згаданого бюлетеня, 23 грудня 1960 року.

Нове видання Інституту тут названо бюлетенем, а назву, можливо, дали за аналогією з московським виданням Вопросы культуры речи, яке виходило з 1955 року.

Велика кількість мовних консультацій і справді лягала тягарем на працівників відділів Інституту; згодом навіть було призначено й оголошено один телефон для консультацій,

V. LABUTIS. Kalbos kultūros šaknys ir kylantys modernizacijos vėjai

11

біля якого по черзі чергували працівники Словникового відділу та відділу сучасної літературної мови. Однак питання консультацій слугувало також приводом для клопотання про видання для широкого загалу, завдання якого охоплювали значно більше, ніж самі консультації.

ПРО НАЗВУ ТА СТАТУС KALBOS KULTŪROS

Точних даних про те, чому і з чиєї ініціативи заплановане видання назвали Kalbos kultūra, знайти не вдалося. Можливо, раніше згадана назва Kalbos kultūros klausimai могла створити враження, що це буде лише переклад литовською мовою московського видання, а можливо, не підійшло слово «питання», яке вже було в назві Lietuvių kalbotyros klausimai, що почало виходити раніше?

Назву Kalbos kultūra знаходимо згаданою на початку 1961 року в перспективних планах робіт Академії наук на 1961–1980 роки (там наведено і її відповідник російською мовою Культура речи). Не хотілося б мовчки оминути, ймовірно, мало кому відомий факт: у тому плані передбачалося з 1969 року заснувати окремий Інститут литовської мови, оскільки обсяг праці мовознавців дуже великий; до того ж такий інститут діяв у 1941–1952 роках. На жаль, окремий Інститут литовської мови в радянський час так і не було відновлено.

Пізніше Kalbos kultūra ніде не називають бюлетенем, а окремі випуски називають зошитами. Коли вони мали 60–70 сторінок, назва «зошити» ще, можливо, й годилася, але тепер, коли обсяг значно перевищує 300 сторінок, це, звичайно, вже справжні томи.

Справжній статус видання визначено в «Передмові» до 1-го зошита Kalbos kultūros: це неперіодичне видання Інституту литовської мови та літератури, призначене для широкого загалу. Спочатку не було навіть редакційної колегії, лише консультанти кожного зошита. Під час підготовки першого зошита консультували двоє мовознавців Інституту — В. Амбразас і Й. Круопас, літераторка (яка тоді також працювала в Інституті) Петронеле Чеснулевичюте, Вінцентас Дротвінас із Педагогічного інституту та Юозас Пікчілінгіс із Вільнюського університету.

Через 25 років, коли вже розпочалася так звана перебудова, К. Улвідас, оцінюючи 50 зошитів Kalbos kultūros, знову заговорив про початок: «Праці з мовної практики треба було зосередити, треба було заснувати періодичне видання.» Цю ідею підтримало тодішнє керівництво Академії та Інституту, особливо директор К. Корсак. Так з’явилося нове видання — перше в повоєнні роки періодичне видання, присвячене питанням мовної практики — Kalbos

12

KALBOS KULTŪRA | 84

культура (зош. 51, 3¹). Те, що 25 років приховували, було розкрито зі зміною ситуації. Уже й консультантів, починаючи з 36-го зошита, назвали «Редакційною колегією».

Те, що тривалий час доводилося приховувати статус Kalbos kultūros, може підтвердити й такий, сказали б ми, «ліричний відступ». 1966 року довелося укласти покажчики до зошитів 1–10. Чимало клопоту завдало питання, як згрупувати за тематикою статті, надруковані за цей час. До якого розділу віднести ту чи іншу статтю, якщо в самих зошитах їх так не розподілено? Щоправда, так було у змісті 1-го зошита Kalbos kultūros, але згодом від цього відмовилися. Молодій палкій голові здалося, що окремі тематичні розділи мали б бути в кожному зошиті. Та й укладати зошит було б легше, якби термінолог збирав статті з термінології, фахівці з ономастики — зі своєї галузі тощо. Виклавши ці міркування К. Улвидасу, той, майже нічого не коментуючи, відхилив такий задум: досить одного укладача, і не треба вигадувати жодних окремих розділів для зошитів.

Тоді я наважився викласти свій задум директорові Інституту К. Корсаку. Додав, що дуже потрібен невеликий розділ запитань і відповідей. Директор коротко й категорично заявив, що нинішній план цілком добрий і треба радіти, що маємо гарне видання. Нічого не домігшись, через кілька днів у неофіційній розмові, щоб ніхто інший не чув, я поскаржився Й. Круопасу на свою невдалу «вилазку». Він відкрив мені правду: видання з окремими розділами, яке виходило б через визначені проміжки часу, вважалося б періодичним, а для цього треба було отримати спеціальний дозвіл Москви, на який годі було сподіватися.

Звісно, найважливішими є питання змісту Kalbos kultūros. Іноді відповідального редактора цього видання К. Улвидаса дорікають за догідливість радянському ладу. Так, у програмній статті першого зошита Kalbos kultūros пишуть про якісно новий етап розвитку литовської літературної мови, про культурну революцію, що відбулася, і водночас дорікають за важкі умови, які існували в буржуазній Литві (див. зош. 1, 3). Це ніщо інше, як пропагандистські прикриття. Та й цю статтю розпочато так, як і належить доброму литовському мовознавцеві: «Сучасна литовська літературна мова — величезне надбання народу, яке створили для нас десятки поколінь, що жили раніше. Наш святий обов’язок — зберегти це надбання, примножити його й передати майбутнім поколінням. Ми не маємо права втратити й розпорошити нічого з цього надбання». Ці слова й сьогодні дуже важливі.

Цитуймо ще одну думку К. Улвидаса з теоретичних міркувань про поняття культури мови: «Разом із розширенням функцій литовської літературної мови

¹ Перше число позначає номер зошита, друге — сторінку.

V. LABUTIS. Kalbos kultūros šaknys ir kylantys modernizacijos vėjai

13

зростає і відповідальність її користувачів за її чистоту, правильність, красу й виразність» (зош. 9, 7).

У Kalbos kultūroje було опубліковано не десятки, а сотні статей, у яких розглядалися різноманітні загальні чи цілком конкретні окремі питання; їхні автори — майже всі мовознавці, які працювали в Інституті, а також чимало викладачів вищих навчальних закладів, редакторів, журналістів, перекладачів і навіть працівників точних наук. Тут ми навіть не намагаємося розглянути всі теми, порушені в цьому виданні, та весь тривалий шлях Kalbos kultūros. Про це чимало писали і в цьому виданні, і в інших, узагальнювальних працях.

Можна наголосити, що за радянських часів Kalbos kultūra проклала шлях іншим працям із мовної практики — Mūsų kalbai, Kalbos praktikos patarimams, а також працям окремих авторів цього напряму. Після відновлення незалежності Литви постало багато нових завдань. Видання, яким упродовж 50 років керували три головні редактори (Казіс Улвидас, Пранас Кнюкшта, Расуоле Владарскене), загалом зберегло порівняно високий науковий рівень і відповідальне ставлення до мовних питань.

ВІТРИ, ЩО РОЗХИТУЮТЬ КУЛЬТУРУ МОВИ

Розросле дерево Культури мови сьогодні гілкується в усі боки. Це природно, і цьому можна було б лише порадіти. Однак новітні вітри починають розхитувати гілки цього дерева. Лунають голосно висловлені міркування, що часи унормування мови вже залишилися в минулому, що і саме видання Культура мови, і така культура як явище нібито вже віджили своє. Такі слова починають ширитися з уст гіперглобалізованих і супермодернізованих мовознавців.

Залишмо публіцистичні метафори й поміркуймо бодай над парою цих постмодерних концепцій.

Ми намагаємося поділити всі мовні праці на дві суворо протилежні групи — прескриптивні, у яких вказують, як говорити доречно, а як недоречно, і дескриптивні, що описують усе, що тільки вживають у мовленні. Прихильникам останнього підходу всі праці, що мають бодай якісь ознаки унормування, видаються прескриптивними й анітрохи не науковими. За таким поглядом до цієї групи належали б праці Й. Яблонського, усі нормативні словники й граматики. Не вдаючись у суть справи, прикладом прескрипції вважають майже всю Культуру мови.

Щоб не відхилятися до теоретичних дискусій, погляньмо на статтю Аделе Валецькене про значення займенникових прикметників, надруковану в 1-му випуску Культури мови. Авторка, спираючись на зібраний для своєї дисертації

14

KALBOS KULTŪRA | 84

Картотека займенникових прикметників (її можна назвати спеціалізованим корпусом), спершу докладно описує чотири семантичні функції займенникових прикметників, а потім розглядає кілька випадків їх неточного вживання. Отже, А. Валецькене спочатку працює як дескриптивістка, а завершує як прескриптивістка.

Такого шляху найчастіше дотримувалися у працях Йонаса Яблонскіса та в усіх нормативних граматиках і словниках литовської мови. Багато статей Культури мови також відповідають цій моделі. А якщо одразу описують мовні помилки, то загальне позитивне «тло» випадків уживання мають на увазі. Отже, прескрипція (інакше кажучи, унормування, плекання мови) невіддільна від мовних закономірностей, що виводяться з опису мовних фактів (дескрипції).

Можна назвати сучасних авторів англійської мови, які у своїх граматиках спираються не лише на протиставлення дескрипції та прескрипції. Так, автори виданої Кембриджським університетом граматики англійської мови визнають не тільки протиставлення дескриптивізму й прескриптивізму, помітне в описах граматик². У цій загалом дескриптивній граматиці не обходяться без спеціальних позначок: що є неграматичним, що становить семантичні чи прагматичні аномалії, що має сумнівну граматичність, а що є цілком нестандартним. Автори не обіцяють відкинути те, що добре описано в традиційних граматиках.

Отже, примітивно вимірювати все лише протиставленням дескрипції та прескрипції: дескрипція (опис) нерідко також керується прескрипцією (унормуванням).

К. Улвідас опублікував програмну статтю «Більше уваги літературному розмовному мовленню» (вип. 2, с. 3–10). Наші ліберальні індивідуалісти волають, що розмовну мову не можна унормовувати, бо нібито все, що я почув, є мовним фактом, який має право функціонувати. Одного літнього ранку, коли автобус виїжджав із Вільнюса до Кибартів, водій із занавицьким акцентом гаркнув одному літньому пасажирові: «А мені до лампочки ваш вік!» То невже тепер у литовській мові цей калькований вислів до лампочки має бути рівноправним із литовськими висловами: Мені байдуже..., Яке мені діло...?

Погляньмо ще на одну граматику — The Longman Grammar of Spoken and Written («Граматика усного й писемного мовлення Лонгмана»)³, у якій окремий розділ присвячено опису «Граматики розмов». І тут не обходяться без спеціальних позначок: «неприйнятне», «не зовсім прийнятне», «небажане…»

² Huddleston R., Pullum G. K. 2002: The Cambridge Grammar of the English Language, Cambridge: Cambridge University Press.

³ Biber, D., Johansson S., Leech G., Conrad S., Finegan E. 1999: The Longman Grammar of Spoken and Written English, London: Longman.

V. LABUTIS. Kalbos kultūros šaknys ir kylantys modernizacijos vėjai

15

тина». Це справжня дескриптивна граматика, однак і в ній розмовна мова своєрідно фільтрується.

Сучасна граматика багато чого прагне виправдати тим, що мова змінюється, але не хоче усвідомити, що зміни мови потребують постійного нагляду. Отже, жива мова й надалі має унормовуватися і не повинна відриватися від уже встановлених мовних законів і тенденцій.

Видання «Калбос култура», яке розрослося і завтовшки, і завширшки, викликає захоплення, але водночас і тривогу. Чи не надмірна вага видання, як і людини, шкодить здоров’ю та популярності? Від нього могла б відокремитися окрема галузь соціолінгвістики, хоча культура мови також є соціальним явищем. Тонше видання «Калбос култура» можна було б придбати дешевше.

Ще одне побажання. Можливо, й добре, що в цьому виданні не вдаються до дріб’язкових дискусій, однак, коли розглядають новий варіант закону про мову, коли в періодиці та на конференціях говорять про зв’язок литовської мови й нації, мовчання в «Калбос култура» — не на користь справі.

Бажаємо «Калбос културай», попри всі зустрічні вітри й негаразди, і надалі йти шляхом розвитку мови.

Отримано 2011 12 12

16

KALBOS KULTŪRA | 84