LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, IV

LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

LATVIJAS PSR DIALEKTOLOGU EKSPEDĪCIJAS 1960. GADĀ

M. GRAUDIŅA

Улітку 1960 р. діалектологи Інституту мови та літератури Академії наук Латвійської РСР організували 2 експедиції для збирання мовного матеріалу й місцевих назв безпосередньо з уст народу в Крустпілському, Мадонському, Ілукстському та частково Даугавпілському районі. У цих експедиціях загалом брали участь 36 збирачів, які збирали матеріали в 43 говірках. Так організовані діалектологами експедиції 1960 р. змогли охопити більшу частину так званих селіських говірок, що сформувалися на заселених селами землях по обидва боки Даугави.

Метою експедицій було зібрати матеріали з фонетики, морфології, синтаксису та лексики відповідних говірок, які відображали б найхарактерніші особливості говірок цієї місцевості; зібрати назви населених і ненаселених місць і записати якомога більше текстів говірками — матеріалу для подальших досліджень.

Селіські говірки об’єднує ціла низка особливостей, невідомих в інших місцевостях Латвії. Крім особливостей, що об’єднують селіські говірки, є й такі, що відрізняють одну говірку від іншої. Часом ця відмінність настільки виразна, що її помічають не лише мовознавці. Дуже різкою є відмінність між селіськими говірками Відземе та Земгале, адже їх завжди розділяла Даугава, яка перешкоджала спілкуванню між мешканцями краю.

Однією з найхарактерніших особливостей селіських говірок є формування висхідної інтонації, невідомої в інших місцевостях Латвії. Тут висхідну інтонацію вживають замість ламаної інтонації тритонічних областей, тоді як спадна інтонація об’єднала в собі спадну й рівну інтонації тритонічних областей.

Висхідна інтонація, що збереглася в селіських говірках, давніша за ламану. Як зазначає проф. Я. Ендзелінс у «Граматиці латиської мови» (с. 37—38), ламана інтонація історично утворилася в складах, які колись стояли перед наголосом у слові й (тоді) мали висхідну інтонацію.

У Відземських, а також у деяких Земгальських селіських говірках чути варіації спадної інтонації. Цю інтонацію вимовляють як швидко спадною (поштовхом), так і повільно спадною, з невеликим підвищенням голосу в першій частині, утворюючи висхідно-спадну інтонацію. Найчастіше швидке падіння трапляється перед глухими приголосними, а висхідно-спадна інтонація — перед дзвінкими приголосними, наприклад, drāuks, drāugi, strādāt тощо.

Мовці говірок не розрізняють рівну інтонацію і спадну. Мовцям інших говірок рівна інтонація також здається лише трохи повільнішою у вимові. У свідомості мовців навіть у такій говірці, як у Елкшні, немає різниці між спадною та рівною інтонаціями, де

185

У мовленні інформантів трапляється то одна, то інша інтонація. Так, наприклад, інформантка розповідає: „plāve ār vīnruce“, а в наступному реченні: „ār sērpi plāve“. Така нестабільність інтонацій свідчить, що в говірці, хоча мовці й не відчувають різниці, вже є риси, які надалі формують відмінність між спадною та рівною інтонацією.

Переривчасту інтонацію іноді можна почути в емфатичному мовленні; наприклад, інформантка в Асаре, жваво пригадуючи якусь подію, сказала: „bet jei stōu koa pa 'golvu dabūšē“, хоча зазвичай каже лише „golva“. Також у Біржах в емфатичному мовленні в деяких словах (oārā un prūiam) чутно переривчасту інтонацію. Майже в усіх говірках заперечна частка „nē“ вимовляється переривчасто.

Основні особливості, що відрізняють селіські говірки від літературної мови та інших говірок, стосуються вимови звуків. Так, наприклад, у латиській мові звук ē вимовляють широко або вузько залежно від того, який голосний або дифтонг іде за ним чи йшов у наступному складі. У більшості говірок і в літературній мові є лише кілька відхилень від цього правила, переважно у відмінюванні, де, наприклад, маємо veci, tēvi, retiem celmiem, dēli, bērzi тощо. У цьому аспекті закономірності вимови звука ē значно послідовніше дотримуються мовці селіських говірок Відземе — у Цесвайне, Дзелзаві, Дзербене, Кокнесе, Лаздоні, Одзієні, Вестієні, Плявіняс та інших місцевостях. Там, наприклад, кажуть veci tēvi, retiem celmiem, dēli, bērzi тощо.

Довгий вузький звук ē вимовляють широко майже в усіх селіських говірках, наприклад, klęç (= klēts), vęž’s (= vēzis), sędēt (= sēdēt) тощо. У деяких говірках (наприклад, у Курцумі, Проде, Пілскалне) іноді чути також klīec (= klēts), vięž’s (= vēzis) тощо, але це не дуже характерне явище.

Вузький короткий звук e у корені слова загалом зберігся незмінним, але в кінцевих складах його вимова більшою чи меншою мірою широка, наприклад, upę, pridę, puķę, pusę тощо. У деяких селіських говірках Відземе закінчення -ę настільки широке, що наближається до звука a (Плявіняс, Сайкава). У селіських говірках Земгале під впливом широкого -ę у закінченні часто асимілюється також вузький звук e в корені, наприклад, tēļę, eglę, zēmę тощо, але й це явище непослідовне. Так, наприклад, у мовленні того самого мовця чути zeme і zēmę.

У односкладових інфінітивах, імовірно, був вузький звук e — принаймні в більшості селіських говірок. Односкладові інфінітиви вимовляють із широким звуком ę, наприклад, ceļ, mēst, nęst, smęlt, dękt (= degt) тощо. У частині селіських говірок Відземе односкладові інфінітиви вимовляють зі звуком a в корені, що вказує на колишній звук ę; так, наприклад, у Цесвайне, Сауснеї, Лаздоні та інших місцевостях кажуть mast (= mest), calt (= celt) тощо. Також у двоскладових інфінітивах у цих говірках був звук ę: наприклад, razāt (= redzēt), acāt (= ecēt) тощо. Форми майбутнього часу від односкладових інфінітивів також мають звук ā в корені, наприклад, daks (= degs), bāks (= bēgs), cals (= cels); у майбутньому часі множини є закінчення -sam, -sat, наприклад, cālsam, cālsat (літ. celsim, celsit).

Інфінітиви на -ināt в усіх селіських говірках вимовляють зі звуком ę, який у вимові часто переходить у звук ā, наприклад, mętinot (слово порівняно нове, тому, здається, зберегло звук ę), dažināt, ādināt тощо. Широкий звук ę в корені цих інфінітивів, імовірно, виник унаслідок асиміляції — схоже, що раніше тут була форма dęženāt. Подібна форма nūodaganāt трапляється й тепер у Цесвайне.

Широкий звук ę у селіських говірках Земгале перейшов у ā, наприклад, tāūs (= tēvs), dāls (= dēls), vaci cilvēki (= veci cilvēki). (У цих говірках палатальні голосні наступного складу не впливають на вимову під час відмінювання.) У селіських говірках Відземе ця особливість поступово зникає.

186

У селицьких говірках Земгале особові займенники es, mēs вимовляють із вузьким звуком ē; форму множини в розмові часто скорочують до mes. У Відземе замість es, mēs часто чутно as, mas || mēs, особливо в говірках навколо Мадони.

Слід зазначити, що коли носії говірок говорять літературною мовою, замість широкого ē літературної мови часто вимовляють вузьке ē, наприклад, ezers, dēls, teļš тощо.

Якщо в наступному складі йде задній голосний або дифтонг і між ними немає j чи пом’якшення, майже в усіх (охоплених експедиціями) селицьких говірках a зазвичай переходить в o. У селицьких говірках Відземе такий перехід можливий і тоді, коли йде сполука g, ģ, ķ, j, č, dž, š, ž, ļ, ņ з будь-яким голосним і перед цими приголосними немає r, l, s, p, наприклад, gonc (= gans), koķis (= kaķis), vokarejs (= vakarējs), plova (= pļava) тощо. У деяких селицьких говірках Відземе переходу не перешкоджають деякі інші сполуки приголосних.

У суфіксах і префіксах a також переходить в o; остання особливість у селицьких говірках Земгале майже цілком не трапляється.

Замість довгого звука ā у селицьких говірках Відземе часто звучить чистий звук ō (mōsa), тоді як на боці Земгале чутно або oa (mōaṭe) — найчастіше, — або uo (mūoṭe) — останній варіант у Двіете, Пілскалне, Бебрене, частково також у Слате.

Короткий звук i не змінюється, за винятком сполуки ir, яка переходить як в ēr, наприклад, zvērbul’s (= zvirbulis), так і в ier, наприклад, es dzēržu (= es dzirdu).

Довгий звук ī переходить у ei (у більшості говірок) або īi. Іноді в цьому дифтонгу ei звук e дуже вузький, наприклад, upēitē. У селицьких говірках Даугавпілського району переважають īi та ei, тоді як біля Ілуксте вже починається ei, наприклад, vēirs (= vīrs), reic (= rīts).

Задній y ще чутно в говірках навколо Мадони (tylks, myza) і частково також у Земгале — у говірках навколо Бебрене. Однак на боці Земгале звук y не вживають цілком послідовно. Той самий мовець одне й те саме слово вимовляє і з y, і з i.

Найважливіша фонетична особливість, що відрізняє селицькі говірки Відземе від Земгале, — це палатальна переголосівка голосних, чужа лівому берегу Даугави. У селицьких говірках Відземе a>ę, ā>ǟ або ę, u>ų, uo<uę, якщо далі йдуть палатальні голосні або дифтонги, а між ними немає k, g, ķ, ģ, j, č, dž, š, ž, ļ, ņ. Якщо згадані приголосні стоять у сполуці з r, l, m, s, z, p, b, t, переголосівка відбувається без перешкод, наприклад, ēbi (= abi), rēdi (= radi), ķelpi (= kalpi), ruītki (але: bluķi), secēt (= sacīt), zuebi (= zuobi), māšina (= mašīna) тощо. Переголосівка відбувається також перед b, p, m, v, r, якщо раніше вони стояли у сполуці з j, який у вимові зник, наприклад, skępa (= skapja), ķēra (= kara), kūrma (= kurmja). У Берзауне, Саркані, Лаздоні та Прауліні a зазвичай переголошується в ą, а в тих випадках, коли a вже перейшов в o, останній переголошується в ǫ, наприклад, stops (= stabs), stǫbi (= stabi), mos (= mazs), mǫziņš (= maziņš) тощо.

У селицьких говірках Земгале довгий звук ū переходить в інший звук. У більшості говірок замість ū вимовляють ou, наприклад, škūnič (= šķūnis), čouka (= cūka), šounu (= šūnu, t. i., šuju) тощо, але в деяких — у Бебрене, Двіете, Пілскалне — замість ū маємо iu, наприклад, biūt (= būt), Ilūkste (= Ilūkste), iūdenc (= ūdens) тощо. Дифтонг uo на лівому березі Даугави переходить в ū, наприклад, gūs (= guovs), cūs (= zuoss), ūgas (= uogas) тощо. Короткий звук u залишається незмінним, за винятком сполуки ur, яка іноді переходить у uor, наприклад, kuormis (= kurmis), однак не завжди й не в усіх словах.

Вимова дифтонга ei не є всюди однаковою. У більшості селицьких говірок його вимовляють із широким ę, наприклад, meita, tēikas, mēijas тощо, але в деяких говірках (у Бебрене,

187

У Двіете замість ēi вимовляють ai, наприклад, muna maita (= моя донька). Цей ēi відрізняється від того ēi, що походить від довгого звука ī, широтою свого звука ē. У тих говірках, де ī не переходить в інший звук, ēi здебільшого вимовляють так само, як у літературній мові; наприклад, у Цесвайне кажуть: iešu uz meitu.

Дифтонг ie в селіських говірках Земгале переходить у довгий звук ī, наприклад, sīva (= дружина), zīc (= квітка), mīrs (= мир) тощо. У Відземе таке перетворення трапляється порівняно рідко.

Дифтонги ai та ui у селіських говірках вимовляють так само, як у літературній мові; дифтонг au іноді лабіалізує звук a (у Відземе).

Особливістю майже всіх селіських говірок є подовження коротких голосних перед глухими приголосними, наприклад, o:ka (= струмок), pu:tni, vo:kars (= вечір) тощо. У деяких говірках, наприклад, в Асаре, Проде тощо, такого подовження не спостерігають.

У всіх селіських говірках більшою чи меншою мірою палаталізують приголосні, якщо вони стоять або раніше стояли перед палатальними голосними. Ступінь палаталізації не скрізь однаковий. Так, наприклад, в Асаре палаталізація була перед звуком ž, тоді як перед ē її майже не відчували; порівн. називний відмінок upēte (= струмочок) і знахідний відмінок upēti (= струмочок), але в сусідній говірці Слате в цих випадках палаталізація була однаково сильною.

Сполуку звуків šk у селіських говірках вимовляють без пом’якшення k, наприклад, škounč (= хлів), škel̦t (= розколоти). Сполуку звуків ķš іноді переставляють, наприклад, не кажуть aukša (= верх), а aišra, priška (= перед), iškā (= усередині) тощо.

У Слате, Дігнаї, Лубані, а часом і в інших місцях (Елкшні, Сусея) замість ķ вимовляють č, наприклад, čēve (= кобила), kačs (= кіт). Гіперкоректною рисою є звук ķ замість č у деяких селіських говірках, наприклад, ķigāni (= цигани), ķuška (= змія) у Крустпілсі та Метриєні.

Називні відмінки, що закінчуються на -ļs, у деяких говірках вимовляють із закінченням -ļs, наприклад, ceļš, teļš, в Асаре, Елкшні, Проде тощо; в інших місцях — також у частині Відземе — із закінченням -ļs, наприклад, ceļš, kupeļs, teļs.

Називні відмінки, що закінчуються на -ŗš, вимовляють із -rs, наприклад, kūrs (= хто), kārs (= війна), vārs (= мідь) у Земгале та kūrs, ķers, vārs у Відземе.

Також у сполуці -jš немає звука š, наприклад, vējs (= вітер), vājs (= слабкий) тощо; тому й у назвах діячів, утворених від дієслів, звук š не є звичним, наприклад, kūdļējs (= жнець), vedējs (= візник) тощо.

Старе слово tm sutmalas трапляється в Акністе, Сусеї та Слате, тоді як в інших селіських говірках Земгале чують sudmalas.

Як і в нижньолатвійських говірках, перед ķ і g мовці селіських говірок вимовляють велярний b. Цим ці говірки відрізняються від латгальських верхньолатвійських говірок.

Для селіських говірок характерно, що в запозиченнях з інших мов не вживають довгих плавних і носових приголосних, як це звично в літературній мові; наприклад, kana || kona (= глек), bāļva (= миска), ēlne (= кишка), stals (= стайня) тощо. Лише слова panna та ķemme часом чують також із довгими носовими.

У всіх селіських говірках між n і s або ņ і š іноді вставляють звук t, але між l і s та ļ і š такої вставки не спостерігають, наприклад, gōnc (= пастух), bērziņč (= берізка), vasals (= здоровий), zaļš. У словах kaudze, tupe̦le, kruķis, krasts тощо додають s-, наприклад, skāude, stupele, skruk̦is, skrāc тощо.

У формах майбутнього часу односкладових дієслів, основа яких закінчується на t, d, s, z, у селіських говірках Земгале є довгі свистячі або шиплячі звуки, наприклад, neši, vešu тощо. Часто

188

Довгий свистячий приголосний у вимові відрізняє майбутнє від минулого, наприклад, vokār nesi moajād, reit nesi prūjām) (= vakar nesi mājā, rīt nesīsi projām). Ці форми майбутнього часу регулярно утворюються від інфінітива так само, як, наприклад, likšu, liksi від likt.

У морфології своєрідних рис значно менше. У словотворенні є лише кілька особливих форм. Так, наприклад, у селіських говірках Vidzemes знають і вживають прикметники із -ūjis, наприклад, smiltijs у Праулені, smiltķijs у Сауснеї та ін. Подібні форми трапляються й у Zemgales, наприклад, mòalīja zēmē в Асаре. Цим самим суфіксом, вочевидь, утворено й деякі назви садиб, наприклад, Augstūjas — садиба в Лієпкалне, Kalnījas — садиба в Ерглі.

Дуже поширені демінутиви із -uks, наприклад, suņuks, mòasuks, gūšuks (= gosniņa) та ін.; особливо багато таких похідних від особових імен. Наскільки можна судити, цим демінутивам не бракує пестливого значення, як і в інших говірках.

Назви жінок у Vidzemes зазвичай утворюють за допомогою -īša, особливо якщо в основі назви лежить заняття чоловіка, наприклад, kalējīša (= дружина коваля), vēverīša (= дружина ткаля), а також Caunīša (= дружина Цауне). У селіських говірках Zemgales тут уживають або -iņe (<-iene), або -īte (<-iete), наприклад, kalējīne, skriuderīne, Kalninīte та ін. Тут цими самими суфіксами утворюють і назви жінок за національністю. Особливо те, що кажуть не krievs, а krīviniks. Назви жінок інших національностей цим суфіксом, однак, не утворюють.

У селіських говірках Zemgales майже не знають похідних із -atā від числівників. Замість них кажуть: mēs atgājām trijūs (= ми прийшли втрьох), vái ta divūs ar boūš bāist? (= чи ж удвох не буде страшно?). Часто для позначення кількості вживають похідні із -ējī, наприклад, munām tāvām bei divei zirgu (= у мого батька було два коні) в Асаре та ін.

У селіських говірках Zemgales у родовому й знахідному відмінках особових займенників іноді чутно manę, tevę, наприклад, jis manę napazyna (= він мене не впізнав), bes tevę tūr ni'kà nabōis (= без тебе там нічого не буде) та ін. Ці форми можуть бути споріднені з литовськими формами manè, tavè, отже, давні. У давальному відмінку першої особи трапляється форма màn. У Vidzemes — mìn. Для позначення належності в усіх селіських говірках є muns, muna. У цих говірках трапляється також місцева форма від kas — kamà, чужа літературній мові. У селіських говірках Zemgales відомий займенник jis, jei (<-ji), часом чути й запозичені з літературної мови viņš, viņa. Однак jis, jei досі добре зберігаються у свідомості й живому мовленні, так що іноді трапляються й у літературному мовленні. Мовці селіських говірок Vidzemes вважають цю форму jis, jei дуже характерною для верхньоземгальських говірок.

Для літературної мови чужими є префікс і прийменник da(-), що вживаються в цих говірках, наприклад, da-it da mežam (= дійти до лісу), daļēju pinū (= долив молока), dapērc vēl vīnu sievām, lobōk ēs (= купи ще порося, краще з'їси), da vo:karām (= до вечора), dalyku es ār (= я теж додав) та ін. У селіських говірках Zemgales своєрідним є також уживання прийменника й префікса iz(-) замість uz(-), наприклад, izbrauce iz lada (= виїхала на лід), izlidava iz jumta (= злетіла на дах), izgōzē is golvys (= вилив на голову) та ін. Замість літературного слова apkārt вживають aplīk — màn bij jōa-it aplēik kolnu (= мені треба було йти навколо пагорба).

Зниклі в літературній мові минулі ē-основи дієслів у селіських говірках досі живі, особливо на лівому березі Daugavas, наприклад, es vokār braūcu, jis vedę, mes nesām та ін.

189

У похідних дієсловах, інфінітиви яких закінчуються на -āt або -uot, минулий час утворюється за допомогою -av-, наприклад jei runava, es zinavu, jūs stāigavāt. Так само утворюють дієприкметник минулого часу, який відмінюється: bōitu zinavuši, jei malavusę. У говірці Ґарсене трапляються форми з -dav-, наприклад kad gribēdavusi gulēt, tad nevarēdavusi, tāpēc ka spūkuodavusi (= коли хотіла спати, то не могла, бо ходила в примарах). Оскільки жителі Ґарсене вдома між собою розмовляють також литовською, можна припустити, що ці форми утворилися під впливом литовської мови. Загалом важко сказати, якої національності нинішні жителі Ґарсене. Самі вони розповідають, що приблизно 100 років тому «перекрисілися» на латишів і тому є латишами. Слід сказати, що всі ґарсенці однаково добре розмовляють латиською та литовською.

У всіх селицьких говірках у 1-й і 2-й особах множини зворотних дієслів вживаються закінчення -mēs, -tēs чи -mās, -tās, наприклад mēs ceļamēs || ceļamās, jūs ceļatēs || celietās. У дієсловах, утворених за допомогою префікса, між префіксом і коренем іноді вставляється -sa-, наприклад apsasēstis, izastāigūt. У селицьких говірках Відземе це -sa- іноді втрачає -a-, наприклад o:psprēcēt (= одружитися), pārsāstis (= переїстися).

У селицьких говірках Земгале в умовному способі в множині чути форми з -umēm, -umēt, наприклад itumēm, nastumēt.

Давні форми ще збереглися в дієприкметниках. Тут іще є дієприкметники теперішнього часу з -us, наприклад lielajiem viņč nędūdus rūkas (у Вестені). У майбутньому часі також уживають дієприкметники, що відмінюються, з -(k)is, наприклад tāus braukšis iz pilsātu, modāte braukšūtē, meitas braukšas, puiši braukšūši (в Асаре). Однак ці форми вже починають забувати — їх уживають порівняно рідко. Значний вплив має літературна мова. Часто, особливо в присутності дітей, носії говірок розмовляють між собою також більш-менш доброю літературною мовою, в якій лише час від часу звучить щось характерне для говірки. Тому молодше покоління вже не вміє по-справжньому розмовляти говіркою — говірки близькі до зникнення.

Найстійкішою, здається, є лексика говірок, у якій багато слів, невідомих літературній мові. Говірки на лівому березі Даугави розташовані неподалік від Литви, і в них відчувається вплив литовської мови. Запозичено як окремі слова, так і форми, наприклад уже згадані форми минулого часу з -dav-. Литовським словом є girtūklēs (= чорниця), atit anākāt замість «прийти», pažēri — литовське prager­ti (зі значенням пропити), наприклад vai ta jis tū (тобто колгосп) pažērē? (в Асаре), bùlbas — картопля (тепер цю назву майже не вживають, але раніше це було єдине позначення картоплі), avēli — бджолині вулики, sours — солоний, gēlze — залізо та ін. У цих говірках також сильний слов’янський вплив. Так, наприклад, не кажуть, що розмовляють латиською, російською, польською, а pa latviskām, pa krīviskām, pa pūliskām. Є й прямі запозичення. Так, наприклад, 89-річна Ілзе Ратцобе з Асаре розповідає: jis beja jei ilūbeis, naskatīja; moš tu varēsi? та ін. Вплив російської мови особливо сильний у селицьких говірках Даугавпілського району, де латишів дуже мало.

У літературній мові також зазвичай не вживають таких слів, як ustaba (= кімната), vēirēkšņi (= таволга), aviškas vai āviekstenes (= малина), mēlnīgas (= чорниця), virsūne (= верхівка), bāmbērbaki (= великі ґедзі), škierzlānc (= ящірка), svo:ķi (= молозиво), mauļdātis (= купатися), muzlas (= ясна), it lūņkis (= іти по розсаду), ķēte (= шульга), špetnis (= нікчема), sirūps, знахідний відмінок sirūbu (= зруб криниці), stōdāigi (= паростки), telōaks (= худий теля), paśule (= болото), sprēst (= прясти), klukučs rāun (= згрібає гілля), tiļs (= близький), timss (= темний) та ін.

190

Під час експедицій зібрано чималий корпус топонімів — загалом понад 21 000 назв місцевостей. Із них 15 500 — нові, досі невідомі слова. Ці назви доповнять наявні в інституті топонімічні збірки й будуть використані в подальшій роботі з топонімами.

У зібраних назвах місцевостей багато цікавого з погляду мовознавства. Назви місцевостей, особливо ті, що зберігалися століттями, мають власну історію. Цікаво, що в селицькому районі Відземе є кілька назв естонського походження. Так, наприклад, у Паткули є хутір Musti (ест. must — чорний), річка Lisa (ест. добавка). Також сама назва Паткули (вимовляється Paķile) має естонське походження. Те саме можна сказати про Пікани — хутір у Праулієні, Міньґі — хутір у Цесвайне, та інші. Ці назви місцевостей дають підстави думати, що колись у цій місцевості могли жити естонці.

У прикордонні з Литвою багато назв місцевостей литовського походження. Так, наприклад, у Ґарсене є ліс Ilgabrade. Через досить великий ліс, що відділяє Латвію від Литви, проходила дуже жвава дорога, тож, щоб перетнути ліс, доводилося довго йти або їхати. У говірці Ґарсене слово ilgs уживають також у значенні gars — так само, як у литовській мові. Можливо, ця ж семантика відображена й у назві лісу. Луг Gērva kaklis також названий литовською. Кажуть, що на цьому лузі дуже важко ходити, тож зайти туди можуть лише журавлі. Крім того, у прикордонні з Литвою є багато назв хуторів із закінченням -išķi, наприклад Bāltišķi, Girvišķi, Ragaunišķi та ін.

Слід зазначити, що дуже багато місцевостей отримали свої назви або через розташування, або через якусь характерну особливість. Так, наприклад, Довгий луг в Асаре — це вузький луг завдовжки кілька кілометрів; пагорб Козина спина у Паткули — загострений пагорб, схожий на козину спину. Часто трапляються такі назви, як Вовчий пагорб у Цесвайне, через який колись ходили вовки, Овеча затока в Асаре, де вовки часто роздирали овець, бо тим не було куди тікати. У Цесвайне є Страшна діброва, де живе багато шпаків, Вірумпурс — дуже топке болото, справжня багнючна жижа; луг Zuwenica, де, кажуть, було так мокро, що навіть жили риби.

Часто назва місцевості з плином століть змінювалася. Так, у Лубані певну місцевість називають Ерґала. Колись у цій місцевості водилися орли, і сучасна назва, очевидно, походить від Край орлів.

Іноді походження назви місцевості не так просто уявити. Так, в Асаре була напівмиза Patmalnieki. Приблизно 150 років тому її називали Gren-cavu — це латиська передача німецького Grenzhof. Оскільки ця садиба була останньою, що належала панові Асаре, легко зрозуміти, чому її так назвали. Потім садибу перейменували на Patmalnieki. Млина в цьому місці ніколи не було; до того ж в Асаре млини називають sudmalas, а не patmalas. Можливо, це слово, якщо його не вигадали випадково, походить від назви Pati mala, тобто «самий край» — прикордоння?

Дуже багато назв місцевостей пов’язані з якоюсь подією. Так, наприклад, в Асаре є Долина Анчіса. У цій долині за панщини повісився якийсь Анчіс, якому маєток наклав такі великі панщинні повинності, що він не міг їх виконувати. На одному з тамтешніх полів є яма, яку називають Мадаліня — там вовк роздер дівчинку. Яму назвали на честь цієї дівчинки. У Паткули є хутір Teļāras, який і досі так називають, бо біля нього пасли телят маєтку. Каторжний пагорб (у Паткули) дістав свою назву тому, що на цьому пагорбі було важко працювати — там було, як на каторзі. У Цесвайне є Міст зітхання. За мостом є крутий пагорб, на який важко піднятися, тому ще на мосту всі зітхають, знаючи, що попереду важка ділянка шляху.

191

Іноді про походження назв місцевостей розповідають цілі легенди. Так, наприклад, у Слате є Dzelzītis atvars (вир), про який розповідають таку легенду: у струмку Lūčānu (Lūčāni — селянські хутори) є вир, на березі якого нібито були закопані гроші. Якось троє чоловіків вирішили викопати їх, щоб нарешті покінчити з бідністю. Вони копали в ніч на Янів день — єдину ніч, коли можна викопати прихований скарб. Чоловіки вже викопали яму таку глибоку, що один спустився до неї, аби витягти діжку з грошима. У цю мить із кущів вискочив чорт, забрав гроші й кинув їх у вир. Діжечка була важка, майже залізна, тому вир назвали Dzelzītis atvars. У Гарсене є ліс, який називають Kazaskāju. У лісі є гора, на якій колись був замок. Якось дві бабусі пішли до цього лісу по ягоди. Вони побачили, що на горі стоїть замок і там бал. Гарно вбрані «панянки» танцювали так легко, що мило було дивитися. Бабусі підійшли ближче, щоб краще роздивитися. І тоді вони побачили, що в танцівниць козячі ноги. Зрозумівши, що «панянки» — відьми, бабусі втекли подалі від нечистого місця. А ліс відтоді називають Kazaskāju. Odzienas ezers нібито летів повітрям і шипів. Якась дівчина здивовано дивилася на нього й сказала: «Ну й шипів, як гадюка!» Озеро впало саме в цьому місці, бо його назву випадково вгадали. Таких легенд дуже багато майже в усіх краях Латвії.

Цікаві також пояснення назв місцевостей, які дає сам народ. Іноді в цих поясненнях багато фантазії, але часом вони цілком правдоподібні. Так, наприклад, мешканці Гарсене пояснювали назву села Indānu. Якось нібито знайшли дитину, і ті, хто її знайшов, назвали її Sprīdis, у гарсенському вимовлянні — Sprindis. Однак Sprindis виріс таким велетнем, що його вже не могли називати Sprīdis, тож стали називати Indi. Indis дістав землю й збудував собі дім. У нього була велика родина. Його діти та внуки теж будували собі домівки в тому самому місці, і так постали Indāni — цілий рід, що оселився в селі. Можна сумніватися, наскільки правдиве оповідання про знайдену дитину, але назва місцевості справді може походити від імені засновника.

Іноді дуже відомими стають прізвиська, які виникають і тепер та свідчать, що в основі назв місцевостей лежить якась характерна особливість. Так, у Рубені один куток округи, приблизно 50 дворів, називають Koreju. Люди, які там живуть, нібито поділилися на дві групи, що не надто добре ладнають між собою. У Вієталві одну місцевість називають Ukrainu — там, мовляв, добра земля і люди живуть заможно.

Latvijas PSR dialektologi 1961. g. vasarā rīko ekspedīcijas uz Alūksnes un Jēkabpils rajonu. Savācot materiālus Jēkabpils rajonā, būsim ieguvuši faktus sēlisko izlokšņu lielākajā daļā. Izpētot savāktos materiālus, varbūt varēsim iegūt kādas jaunas atziņas par sēļu valodu.

ДІАЛЕКТОЛОГІЧНІ ЕКСПЕДИЦІЇ ЛАТВІЙСЬКОЇ РСР У 1960 РОЦІ

М. Э. ГРАУДЫНЯ

Резюме

Улітку 1960 року Інститут мови та літератури АН Латв. РСР організував дві експедиції для збирання діалектологічного матеріалу й топоніміки. Обидві експедиції відбувалися в місцевостях так званих селонських говірок — у районах Мадони, Крустпілса, Іллуксте та частково в районі Даугавпілса.

Експедиції 1961 року охоплять усі інші селонські говірки (у районі Єкабпілса).

Селонські говірки відрізняються від літературної мови та інших говірок Латвії низкою особливостей. Одна з них — висхідна інтонація, яка не трапляється в інших місцевостях Латвії. Є також відмінності у вимові окремих звуків. Наприклад, у селонських говірках Відземе звук ē у відмінюванні вимовляється закрито, якщо в наступному складі є палатальні голосні (або дифтонг), навіть у тих випадках, коли в корені слова є відкрите ę (tēvi замість літературного tęvi). Для селонських говірок Відземе характерний палатальний умлаут голосних, якого немає в селонських говірках Земгале. У селонських говірках Земгале, своєю чергою, краще збереглися деякі давні форми, наприклад форми минулого часу з основою на ē, родовий і знахідний відмінки особових займенників manę tavę та ін. На лівому березі Даугави вживають також особові займенники 3-ї особи jis, jēi (< ji), які у Відземе вважають явищем, типово характерним для верхньолатиської мови.

У морфології особливостей менше. Для селонських говірок Відземе характерно, що назви дружин за професією та прізвищем утворюються на -iša (kalējīša), тут трапляються прикметники на -ijis (smilktijis). У селонських говірках Земгале минулий час дієслів на -uot, -āt утворюється за допомогою суфікса -av- (es zinavu), а в говірці села Гарсене форми минулого часу утворюються за допомогою -dav-, наприклад nevarēdava zināt. Очевидно, зазначені форми утворилися під впливом литовської мови.

У лексиці селонських говірок багато своєрідного. У селонських говірках Земгале більше запозичень із литовської (girtūklės, avēli, soūrs та ін.) і російської мов, ніж у літературній мові.

Зібрана топоніміка (понад 21 000 одиниць) становить цікавий матеріал для мовознавців. Зібраний топонімічний матеріал поповнить картотеку топоніміки Інституту. Експедиції 1960 року дали багато матеріалу для подальших досліджень.

13. Kalbotyros klausimai. IV