ДОСЛІДЖЕННЯ ПРО ЛОКАТИВ У СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВАХ

В. Н. Топоров, Локатив у слов’янських мовах, Видавництво Академії наук СРСР, Москва, 1961. 380 с.

Не помилимося, сказавши, що від кінця XIX ст., коли Ф. Фортунатов 1886 р. почав читати в Московському університеті курс литовської мови, Москва стала одним із найважливіших центрів дослідження литовської мови. З Москвою пов’язана наукова діяльність добре відомих нам учнів Ф. Фортунатова — Г. Ульянова, В. Поржезинського. Учнем Ф. Фортунатова був і Я. Яблонскіс. Тривалий час у Московському університеті працював знавець литовської мови, радянський мовознавець, професор М. Петерсон, автор книжки «Очерк литовского языка» (Москва, 1955). Однак ніколи раніше в Москві не було стільки мовознавців, які володіють литовською мовою та досліджують питання литуаністики й балтистики, як сьогодні. Особливо численна група таких мовознавців працює в Інституті слов’янознавства Академії наук СРСР. Деякі томи праць цього інституту майже повністю присвячені проблемам балтійських мов. У перших рядах дослідників цих проблем, безперечно, стоїть Володимир Топоров. За останні кілька років він опублікував близько десятка чудових праць з балтійської топоніміки, балтійсько-слов’янських мовних взаємин, історико-порівняльної граматики балтійських мов та етимології. Деякі праці В. Топорова надруковано й у литовських мовознавчих виданнях.¹. Нещодавно цей мовознавець видав велику монографію про локатив у слов’янських мовах.

Перша частина цієї праці присвячена суто питанням слов’янознавства, проте в другій, із залученням дуже багатого матеріалу, розглядаються також питання балтистики й індоєвропеїстики загалом, формулюються висновки, цікаві як для дослідників історії слов’янських, так і балтійських мов.

У першій частині послідовно розглядаються різновиди локатива в російській, білоруській, українській, польській, кашубській, полабській, лужицьких, чеській і словацькій, старослов’янській, болгарській, сербсько-хорватській, словенській мовах, причому найбільшу увагу приділено локативам, уживаним у стародавніх пам’ятках цих мов, і показано процеси зникнення окремих різновидів локатива та утворення нових. Підсумовуючи результати дослідження цієї частини, можна констатувати, що певні сліди безприйменникового локатива виявляються в писемних пам’ятках значної частини слов’янських мов. Особливо добре безприйменниковий локатив зберігся в російських писемних пам’ятках XI—XIII ст. Однак уже й у цей період прийменниковий локатив у пам’ятках російської мови мав усі значення, що передаються локативом, а наприкінці XIII — на початку XIV ст. прийменниковий локатив цілком витісняє безприйменниковий. У білоруській та українській мовах форми безприйменникового локатива, що утворилися, збереглися

¹ Див. В. Н. Топоров, О балтийских следах в топонимике русских территорий, „Lietuvių kalbotyros klausimai“, т. 2, Vilnius, 1959, p. 55—63; В. Н. Топоров, О. Н. Трубачев, Балтийская гидронимия Верхнего Поднепровья, „Lietuvių kalbotyros klausimai“, т. 4, Vilnius, 1961, p. 195—217; В. Н. Топоров, Из опыта балто-славянских фольклорных связей, „Lietuvių kalbotyros klausimai“, т. 6, Vilnius, 1963, p. 149—175.

318

лише в прислівниках. Щоправда, у деяких українських карпатських говорах, переважно в піснях, трапляються й неприслівникові форми цього локатива, але це, на думку В. Топорова, найімовірніше, не є реліквами давнього безприйменникового локатива. У пам’ятках давньої польської мови достовірних прикладів безприйменникового локатива не виявлено. Слідів цього локатива не знайдено в кашубській і полабській мовах. У пам’ятках лужицьких мов трапляється чимало прикладів безприйменникового локатива. Однак ці локативи, найімовірніше, є явищем пізніших часів і генетично не пов’язані з давнім слов’янським безприйменниковим локативом. Для вивчення історії слов’янського локатива дуже цінними є дані пам’яток давньої чеської мови. У давньочеських текстах трапляються такі архаїчні риси локатива, яких зовсім не зберегли інші слов’янські мови. У пам’ятках чеської мови безприйменниковий локатив засвідчений у великій кількості. Чимало прикладів цього локатива з різними значеннями трапляється й у старослов’янській мові. У південнослов’янських мовах достовірних прикладів безприйменникового локатива, можна сказати, майже немає.

Як зазначалося, для литуаністики найважливішою є друга частина праці. У цій частині автор розглядає питання, яке ще на початку XX ст. здавалося б цілком абсурдним. Тут зроблено спробу з’ясувати, коли виник відмінок локатива, засвідчений у пам’ятках багатьох індоєвропейських мов, особливо східних. Раніше стверджували, що локатив сформувався в індоєвропейській прамові. На підставі даних авестійської, балтійських, слов’янських і частково вірменської мов, а особливо під впливом «гіпнозу» санскритських фактів, індоєвропейській прамові приписували систему з восьми відмінків, до якої як самостійний відмінок входив і локатив. Однак після розшифрування найдавніших текстів індоєвропейських мов — хетських клинописних написів II тисячоліття до н. е. — виявилося, що в них тією формою відмінка, якій відповідає локатив східних індоєвропейських мов, однаково виражаються й давальні, й локативні відношення. Важко уявити, стверджує автор праці, що колись окремі давальний і локативний відмінки з різними закінченнями злилися в один. Радше слід припустити, що спочатку давальний і локатив не розрізнялися (пор. с. 277). Факти деяких інших індоєвропейських мов (наприклад, германських, італійських) також не свідчать про те, що в найдавніші часи давальний і локатив чітко розрізнялися. Чітка диференціація цих форм у частині індоєвропейських мов починається порівняно пізно.

Оглянувши локатив у різних індоєвропейських мовах, В. Топоров доходить таких висновків: 1) локативами в різних індоєвропейських мовах часто вважають утворення різних форм, пов’язані між собою лише подібністю значення; 2) у всіх індоєвропейських мовах виявляються виразні сліди ще не сформованого локатива (особливо характерно, що ці сліди помітні в словах із приголосною основою, а іноді — з основою на i, u; у продуктивних основах на ā, o такі випадки дуже рідкісні); 3) гіпотеза про прислівникове походження локатива підтверджується більшою кількістю фактів, ніж протилежне припущення (застосоване до західних індоєвропейських мов); 4) навряд чи можна вважати локатив загальноіндоєвропейським відмінком; 5) низка обставин свідчить про первісний збіг локатива й давального (пор. с. 285).

319

У другій частині монографії чимало уваги приділено також локативу балтійських мов. Матеріал балтійських мов використовується як для розв’язання загальних питань історії індоєвропейського локатива, так і як допоміжний матеріал для висвітлення окремих процесів розвитку локатива у слов’янських мовах. В. Топоров наголошує, що балтійські дані особливо важливі не лише через близькість до фактів слов’янських мов, а й через свою архаїчність. Значну частину матеріалу автор зібрав із писемних пам’яток і діалектних текстів. У книжці наведено дані балтійських мов — від прусських катехізисів, творів Мажвідаса та граматики Адольфі до збірок латиського й литовського фольклору, праць Я. Ендзелінса та Я. Яблонскіса. Згадану у праці численну балтістичну літературу ми могли б доповнити хіба що однією чи кількома студіями з литовської або латиської діалектології, опублікованими останніми роками. Однак твердження цих студій не суперечитимуть загальним висновкам праці.

На завершення вкажемо лише на кілька незначних неточностей, які аж ніяк не можуть применшити загальної цінності праці.

На с. 295 речення Мажвідаса перекладено не зовсім правильно: «приходячи, ангели співають...».

На с. 322 неправильно перекладено латиські приклади з прийменником ap. Не можна стверджувати, що наведені на с. 319 приклади, у яких місце виражене знахідним відмінком із прийменником apie, були б чужими літературній литовській мові.

В. Топоров слушно зазначає, що в прусській мові локатива взагалі немає, пояснюючи у примітці: «Якщо не рахувати одного займенникового прикладу з Enchiridijono: bhe stallėti pērdin en schisman ackewijstin Krixtianiskan astin, с. 77, 15, який, однак, нічого не доводить, оскільки не має відповідників (формально) в інших мовах» (пор. с. 283). Зі свого боку додамо, що й форму schisman Я. Ендзелінс схилявся виправляти на давальний відмінок *schismau < *šismū². Крім того, Я. Ендзелінс вважав сумнівним локатив однини о-основ не лише згаданий В. Топоровим прислівник bitai, а й першу частину складних слів sallubai busennis, salaubalgannan, sallūbaiwirins³.

Vilnius

A. Sabaliauskas

ЩОДО ЕТИМОЛОГІЧНИХ ПОЯСНЕНЬ М. РУДНИЦЬКОГО ПРО ГАЛІНДУ, ПРИГЛЯУС ТА СУДУВУ

Mikołaj Rudnicki, Prałowiańszczyzna Lechia-Polska, II, Wspólnota słowiańska. Wspólnota lechicka-polska, Poznań, 1961.

У цій праці польського мовознавця на підставі мовних та археологічних даних широко розглянуто питання етногенезу слов’янських племен, зокрема й польського народу, території їхньої праісторії та міграцій. Також обговорюються питання діалектології праісторії слов’ян, матеріальної культури та

² Plg. J. Endzelīns, Senprūšu valoda, Rīgā, 1943, p. 80—81.

³ Пор. Там само, с. 58—59.

320