жирний (acc. sing. жиру) «жирний, пишний»: жиріти «жирнішати» (як улоговину: западати, сухий: сохнути, зморщувати: морщитися тощо); сюди належить також жирувати, -ує, -ував «добре родити (про зернові, худобу)». З іншого боку, балтійські мови мають також корінь з акутом, пор. лит. жир (acc. pl. жири) «жир»: лат. жирію «жирію» (як ламати: ламатися: тягнути: тягнутися тощо), пор. ще tū-las, давньослов. ty-ti.

Замість орудного відмінка однини головою мало б бути га́лова (с. 9), оскільки іменники з акутованим коренем у цьому відмінку не переносять наголос на закінчення (крім форм орудного відмінка із закінченням -mi), пор. lángu, ве́льню, жа́льчу, гі́єсме, ме́несю, ва́нденью, юо́сменю).

Слов’янському *м’ясо (мн. м’ясо) балтійською паралеллю є жмудське mensā (Калтіне̇най, Вайнутас¹¹, Лаукува, Саугос). Це слово, як і його слов’янський відповідник, має циркумфлекс і належить до парадигми рухомого наголосу. Походження суміжної жмудської форми meisa незрозуміле (пор. прус. mensā|menso), хоча в деяких жмудських говорах en може переходити в ei, пор. жмуд. lėišis, skėisk¹² (від *lenšis «зернина сочевиці, сочевиця», *skeńsk «занурюся, потону»). Латиську форму mièša автор помилково вважає запозиченою зі слов’янських мов. Латиська miè-sa також походить від балтійського *mensā (пор. лат. pièci=лит. penki).

Ці кілька критичних зауваг не применшують великої цінності праці В. Іліч-Світича. Для подальшого розвитку балтійської та слов’янської акцентології була потрібна така праця, і автор, аргументовано обґрунтувавши зв’язок систем акцентуації балтійських і слов’янських мов з індоєвропейською, зробив вагомий внесок у балтійську та слов’янську акцентологію.

S. Karaliūnas

ПРО ПОХОДЖЕННЯ ТА СЛОВОТВІР ДЕЯКИХ ГІДРОНІМІВ

Alfred Senn, Zur Bildung litauischer Gewässernamen, „Annali dell’ Instituto Universitario Orientale, Sezione Slava“, II, Napoli, 1959, p. 41—47.

Останнім часом у зарубіжній лінгвістичній і спеціальній топонімічній літературі дедалі частіше з’являються статті та дослідження про литовські топоніми. Однак іноді, використовуючи неповний або ненадійний топонімічний матеріал, роблять необґрунтовані висновки. Це можна сказати і про статтю А. Зено, яку розглядаємо тут.

Спираючись на власні назви, наведені у «Словнику литовського правопису» (1948 р.), та на зауваги зі вступної частини про литовські топоніми, А. Зено намагається окреслити характерні випадки словотвору литовських гідронімів. На жаль, чимало його тверджень не має обґрунтування, а словотвір і етимологію деяких литовських гідронімів він пояснює навіть неправильно.

Автор стверджує, що власні назви литовської та латиської мов досі зовсім не досліджено по-справжньому науково, що й нині задовольняються лише тепер-

¹¹ K. Būga, RR, I, p. 113.

¹² P. Skardžius, ZslPh, XXVI, 1958, 375 tt.; E. Grinaveckienė, LKK, III, 1960, p. 196.

236

... збором «правильних» форм назв і уникають історичного дослідження топонімів¹.

Єдино «справді науковим» А. Зен схильний вважати лише історичне дослідження топонімів. Тут треба сказати, що нині в науці про топонімію переважає думка, згідно з якою підготовчим етапом історичного дослідження має бути синхронний аналіз, заснований на структурно-граматичній класифікації. На топоніми дивляться як на своєрідну систему, що має власні (топонімічні) закономірності. Тому вважають, що досліджувати ту чи іншу національну систему топонімії можна лише після ґрунтовного з’ясування її загальних специфічних особливостей словотвору й семантики, її структури та тенденцій розвитку. Другий етап дослідження топонімів має становити стратиграфія словотвірних і семантичних типів, спроба встановити умовну хронологію цих типів. Отже, саме тоді й починається історичне дослідження топонімів. Важливою підготовчою працею для такого дослідження є збирання всіх топонімів з етнічно однорідної території, виокремлення первинних форм окремих топонімів із численних вторинних форм, що виникли внаслідок народної етимології чи інших спотворень. Саме так розуміють дослідження топонімів і в Литві. А. Зен, очевидно, дотримується традиційного погляду на топонімію, згідно з яким топонім насамперед є «джерелом історії», і вважає, що окремі топоніми можна пояснювати атомістично, вириваючи їх із топонімічного континууму, з їхньої системи та зважаючи лише на формальний, фонетичний збіг із загальними назвами.

До чого може призвести таке атомістичне дослідження топонімів, найвиразніше показують деякі етимології самого А. Зена.

А. Зен просто a priori переконаний, що більшість литовських гідронімів походить від особових імен. Насправді лише невелику частину балтійських назв річок і дещо більшу частину назв озер можна виводити від особових імен. Такі гідроніми здебільшого мають посесивне або меморіальне значення й утворені від імен і прізвищ власників водойм або осіб, так чи інакше пов’язаних із цими об’єктами. Найчастіше це родові форми або вже онімізовані еліптичні родові форми гідронімів. Однак у такий спосіб утворилися назви лише порівняно невеликих гідрографічних об’єктів, розташованих у межах володінь їхніх власників. Більші річки зазвичай не мають антропонімічних назв. Сукупність балтійських гідронімів свідчить, що давніші назви річок та озер семантично пов’язані з фізико-географічними або конфігураційними властивостями об’єктів чи є безпосередньо фізіографічними термінами. Саме тому гідроніми не є поодинокими — вони повторюються в різних місцевостях, ареал коренів багатьох гідронімів охоплює майже всю історичну територію балтійських мов. Лише одиничність гідроніма в системі гідронімії може бути однією з підстав для виведення його від особового імені.

¹ «Шостий міжнародний конгрес з ономастики мав привести балтістів до ганебного усвідомлення того, що справжньої наукової ономастики литовської та латиської мов узагалі ще не існує, оскільки там і досі задовольняються простим збиранням сьогоднішніх «правильних» форм назв і виявляють стриману байдужість до будь-якого історичного дослідження» (p. 41).

237

З огляду на сказане вище про генезу балтійських гідронімів нас переконує етимологія назви річки Zeimenà і назви озера Zeimenas|Zeimenes|Zeimenys, запропонована Я. Отрембським (: *žeimą «холод»²; радше *žeimuõ. — B. S.), а зовсім не переконливо критикує цю етимологію А. Зен, спираючись на безпідставне переконання, ніби ці гідроніми походять від особового імені. Крім того, виводити ці гідроніми від особових імен не дозволяють і паралельні форми назви озера Zeimenes|Zeimenys, оскільки їхня морфологія вказує на відмінювання апелятива з приголосною основою, зовсім не властиве особовим іменам.

Так само зовсім непереконливо А. Зен виводить від особового імені й назву річки Šalantas, яку неможливо відокремити від назв річок Salietìs (Debeikiai), Salūtė (Raseiniai), Salõtė (Kapčiamiestis), Saltekỹs (Viduklė), Salūkė (Stakliškės), Sālupis (Gaurė ir Kiduliai), Salūpis (Panemunėlis ir Stačiūnai). Цілком переконливу етимологію цієї назви річки (Sal-antas: прус. salus «дощовий потік»; пор. також лит. salvėti «поволі текти, просочуватися». — B. S.) запропонував H. Krahe³.

Спроби А. Зена вивести ці гідроніми від особових імен переконливо критикував і Я. Отрембський⁴.

Цілковито покладаючись на власну концепцію антропонімічного походження гідронімів, А. Зен починає пов’язувати литовські гідроніми з німецькими (!) особовими іменами: «Galm-onas — це німецьке Hallmann або Hellmann, від якого, можливо, походить і Almenas»⁵. Така етимологія справді взята зі стелі. Назву озера Almenas (Linkmenys) неможливо відокремити від гідронімів Almajas (оз. Linkmenys), Almė (р. Šiluva) та Almuonė (р. Kraupiškas), і її слід пов’язувати з литовськими апелятивами almuõ, almė́ti⁶; а назву річки Galmonas (Batakiai), як нам здається, неможливо відокремити від таких балтійських топонімів, як прус. Galmen⁷ і латис. Galmene⁸, які, своєю чергою, слід пов’язувати також із коренем балтійських гідронімів gal-gel-gil.

Думку А. Зена, що назва річки Baužas нібито походить від польського особового імені Bohusz, уже переконливо спростував Я. Отрембський, показавши, що Bohusz < Bogu-sław, тоді як литовське Baužas < baužas «безрогий»⁹.

² Żr. Jan Otrębski, „Beiträge zur Namenforschung“, 1958, p. 189.

³ «Отже, принципово Salantas міг виникнути в окремій мові лише від апелятива, відповідного прус. salus, який згодом зник із литовської мови». H. Krahe, Der Flußname Salantas, „Beiträge zur Namenforschung“, 3, 1960, p. 259.

⁴ Ян Отрембський, Внески до балто-слов’янської ономастики, «Beiträge zur Namenforschung», 1, 1961, с. 42.

⁵ «Galmonas — це німецьке Hallmann або Hellmann, від якого, можливо, походить також Almenas» (p. 46).

⁶ Żr. K. Būga, Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961, p. 413.

⁷ G. Gerullis, Die altpreußischen Ortsnamen, Berlin und Leipzig, 1922, p. 35.

⁸ A. Bielenstein, Die Grenzen des lettischen Volkstammes..., St. Petersburg, 1892, p. 254.

⁹ Див. Jan Otrębski, Beiträge zur baltisch-slavischen Namenkunde, „Beiträge zur Namenforschung“, 1, 1961, p. 39.

238

Так етимологізуючи назви місцевостей, А. Зен припускається методологічної помилки, властивої й іншим мовознавцям, які іноді намагаються пояснювати окремі назви місцевостей нібито незалежно від їхніх варіантів, вириваючи їх із топонімічного континууму та національної системи власних назв і не осягнувши сукупності балтійських власних назв. Наприклад, Р. Шмітенас у своїй книжці про литовські назви місцевостей