RECENZIJOS

ГІДРОНІМІЯ ВЕРХНЬОГО ПОДНІПРОВ’Я ТА МИНУЛЕ БАЛТІВ

В. Н. Топоров и О. Н. Трубачёв, Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья, Москва, 1962, 270 p.

Наявність балтійської топонімії далеко на південь і схід від території сучасної Литовської РСР нині не викликає сумнівів. Питання лише в тому, скільки її є, як далеко вона поширена, хто були носіями цієї топонімії та куди вони зникли. На ці запитання вчені вже не раз намагалися відповісти. Переглядаючи історію дослідження згаданих проблем (від А. Кочубинського й Л. Погодіна до К. Бюги та М. Фасмера), легко помітити, як змінювалися висновки цих досліджень. Якщо перші кроки в цій галузі були несміливими, а межі поширення балтійської топонімії залишалися дуже невизначеними, то дослідження К. Бюги та М. Фасмера вже дали порівняно точні відповіді на деякі з наведених вище запитань. Монографія В. Топорова й О. Трубачова «Лінгвістичний аналіз гідронімів Верхнього Подніпров’я» є логічним продовженням цих досліджень і підтверджує думку попередніх дослідників, особливо К. Бюги, щодо наявності балтійських топонімів на південний схід від сучасної Литви. Балтійських топонімів виявлено значно більше, а межі їх поширення істотно розширено.

З огляду на багатство досліджуваного матеріалу, точність методу, широту й новизну висновків, ця книжка, очевидно, матиме вирішальне значення для висвітлення деяких питань минулого балтів і слов’ян. Маючи це на увазі, у короткій статті ми не прагнемо бодай скільки-небудь докладно оцінити цю книжку, а лише хочемо торкнутися кількох питань, важливіших для балтистики.

Насамперед слід зупинитися на питаннях методологічного характеру. Книжка привертає увагу своєю безперечною перевагою над попередніми працями цієї галузі: тут досліджується не окремий ареал топонімії чи лінгвоетнічний шар обраної території, а ретельно вивчається вся гідронімія цієї території, у її сукупності намагаються виявити певні словотвірні типи чи лексичні шари, і лише після цього робляться висновки. Інша позитивна методологічна риса цієї книжки полягає в тому, що вперше так широко й послідовно розглядається словотвір гідронімів Верхнього Подніпров’я, і саме словотвірний аналіз береться за основу, тоді як етимологічне (лексичне) дослідження гідронімів вважається хоч і дуже важливим, але лише допоміжним.

221

Топонімія Верхнього Подніпров’я могла пережити дуже складну історію. Балтійські топоніми на територіях, зайнятих слов’янами, протягом багатьох століть зазнавали впливу закономірностей розвитку слов’янських мов. Багато з них під впливом цих закономірностей через субституцію та народну етимологію змінилися до невпізнання. Беручи до уваги один із головних висновків цієї книжки — про асиміляцію місцевих балтів не одночасно й не відразу, а також про можливий період білінгвізму, — можна припустити, що розвиток гідронімів Верхнього Подніпров’я, особливо фонетичний, мав бути дуже своєрідним. З цих причин автори небезпідставно висувають і практично дотримуються думки, що в цьому разі, порівнюючи гідроніми Верхнього Подніпров’я з прусськими, литовськими та латиськими топонімами, вже не можна керуватися лише традиційними законами фонетики балтійських і слов’янських мов, установленими здебільшого на підставі спільної лексики балтійських і слов’янських мов, оскільки особливі мовні та історичні умови Верхнього Подніпров’я, очевидно, цілком перешкоджали дії цих законів і порушували їх. Крім того, багато балтійських топонімів могли потрапити до слов’янських мов після того, як перестали діяти деякі закономірності слов’янських мов, або, навпаки, змінитися під впливом локальних мовних закономірностей. З цих причин лексичний аналіз не завжди може бути плідним. Автори зрозуміли, що найнадійнішим критерієм для з’ясування генези гідронімів може бути лише їхня афіксація.

Цей, на нашу думку, правильний метод дослідження був однією з найважливіших умов, що дали змогу авторам дійти дуже важливих висновків, основні з яких ми тут і перелічимо.

Насамперед слід підкреслити, що територія поширення балтійської гідронімії значно розширюється як на південь, так і на південний схід. Досі Прип’ять вважалася південною межею, якої балти ніколи не переходили. Спираючись на наявність великих скупчень балтійських гідронімів на лівому березі Прип’яті та на вперше виявлені ними балтійські гідроніми на південь від Прип’яті, автори доходять висновку, що Прип’ять не була південною межею поширення балтів, яка їх ізолювала. На це, зокрема, вказує повторюваність балтійських топонімів на північ і на південь від Прип’яті (Случье, Сажелка, Виша та ін.).

Наявність балтійських топонімів на схід від Дніпра, зокрема в басейні Сожу, мовознавці тривалий час заперечували. Навіть великий наш топоніміст К. Бюга визнав наявність балтійських топонімів у басейні Сожу лише у статті «Литовці над Сожем», написаній 1923 року. На балтійську топонімію в цьому басейні звернув увагу й М. Фасмер. В. Топоров та О. Трубачов знаходять у басейні Сожу значно більше балтійських топонімів і з їхнього рівномірного розташування вздовж усієї річки доходять висновку, що присутність балтів не обмежується басейном Сожу. Автори просуваються далі на схід і в середній та верхній течії Десни, де балтизми досі, можна сказати, не були зафіксовані, знаходять близько сотні балтійських гідронімів. Однак у басейні Десни їх менше, ніж у басейні Сожу, що, на думку авторів, свідчить про близькість східної межі балтійської території. Остаточно встановити східну межу можна буде після дослідження гідронімів верхів’я Оки.

Одним із найважливіших і найновіших висновків цієї монографії є визначення південно-східної межі поширення балтійських топонімів і водночас балтів і

222

констатація безпосередніх контактів іранських мов. Автори відсувають цю межу значно далі на південний схід, ніж це робилося досі, — до басейну річки Сейм, де знаходять близько двадцяти балтійських гідронімів. Варто зауважити, що майже всі вони розташовані на правому березі Сейму. Зі свого боку хочемо наголосити, що балтійське походження більшості з них не викликає сумнівів.

Мовознавці, особливо останнім часом, помітили чимало спільних рис у лексиці балтійських та іранських мов. Однак пояснення цих спільних рис завжди викликало великі труднощі, оскільки досі одностайно дотримувалися думки, що безпосередніх контактів між балтійськими та іранськими мовами не було. Перенесення південно-східної етнічної межі балтів до басейну Сейму, де є майже безсумнівні сліди іранців, дає авторам підстави зробити висновок, що колись Сейм був місцем безпосередніх контактів балтійських та іранських мов.

У книжці цілком по-новому розглядається також питання подальшої долі балтійських племен, які залишили такі виразні сліди в топонімії Верхнього Подніпров’я. К. Буга стверджував, що балти, які колись жили далеко на південний схід від території сучасної Lietuvos, під тиском слов’ян відступали на північний захід і вже у VI—VII ст. н. е. досягли сучасних областей, тоді як слов’яни водночас дійшли до земель Vilnius¹. V. Toporovas і O. Trubačiovas у своїй книжці цілком обґрунтовано висловлюють думку, що масового відступу балтів під тиском слов’ян не було, а слов’яни, поступово проникаючи на території, заселені балтійськими племенами, асимілювали балтів на місці. Це підтверджують деякі особливості творення гідронімів, наприклад послідовність розташування суфіксів, а особливо те, що балтійські назви мають дуже малі річки та чимало назв населених пунктів, які змінюються порівняно швидко. Асиміляція балтів мала відбуватися не одночасно й не всюди відразу. Автори вважають, що в деяких зайнятих слов’янами балтійських областях процес асиміляції був тривалим і складним та, найімовірніше, супроводжувався періодом білінгвізму. Гіпотезу про двомовний період автори обґрунтовують насамперед точністю фонетико-морфологічної субституції балтійських топонімів із закінченнями -as, -us у слов’янських мовах. На нашу думку, гіпотезу про білінгвізм підтверджують також семантичні паралелі деяких гідронімів Верхнього Подніпров’я — точні семантичні кальки, наприклад: Вязовенка (яку автори зіставляють із лит. ąžuolas, латис. ozols, прус. ansonis) і Дубовонка, Дубровейка; Лисичка||Ропша (пор. рос. лиса; Ропша — від іранського слова «лисиця») та її притока Лопанка (пор. лит. lapė). Навіть після того, як слов’яни проникли далеко на північ, на зайнятих ними територіях ще довго існували балтійські острівці, які поступово зникали впродовж двомовного періоду. V. Toporovas і O. Trubačiovas вважають, що деякі з цих острівців зберігалися досить довго, навіть до початку другого тисячоліття н. е.

Прийнявши цю теорію (а наразі ми не маємо жодних підстав сумніватися в ній), ми остаточно розв’язали б і деякі інші проблеми, пов’язані з минулим балтів. Насамперед це стосується питання виникнення литовських острівців, розташованих на схід і південь за межами території сучасної Lietuvos TSR.

¹ Apie tai žr. K. Būga, Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961, p. 740 ir kitur.

223

Спираючись на аналіз гідронімів, автори відкидають висловлену деякими вченими думку, що балтійська топонімія басейну Верхнього Подніпров’я могла бути занесена пізніше військовополоненими чи іншими колоністами. 700—800 балтійських гідронімів, досить рівномірно розташованих по всьому Подніпров’ю, є неспростовним підтвердженням висновку V. Toporovo і O. Trubačiovo. Крім того, послідовність розташування суфіксів у балтійських гідронімах також свідчить, що шар балтійських топонімічних реліктів у Верхньому Подніпров’ї давніший за слов’янський. На думку авторів, від найдавніших часів, доступних лінгвістичному дослідженню, основним етнічним елементом Верхнього Подніпров’я були балти. Як логічний висновок із цього твердження в книжці порушується питання про внесок давніх балтів в історію Верхнього Подніпров’я в найширшому значенні цього слова.

У монографії порушується також питання про належність балтійських гідронімів Верхнього Подніпров’я до діалектів окремих балтійських племен. На думку авторів, суфіксація та лексичні елементи свідчать, що у Верхньому Подніпров’ї є гідроніми, які можна віднести до латиських (суфікс -ėja), литовських (суфікси -ija, -esa, -asa), ятвязьких (суфікс -da), прусських (Стаона, Стаоня та ін.; пор. прус. stabis «камінь»; Поня, пор. прус. pannean «калюжа»; Гейшинка, пор. прус. geeyse «лелека»). Однак загалом ця проблема дуже неясна. Щойно згадані випадки по суті ще нічого не говорять про належність гідроніма до якогось тогочасного балтійського діалекту, оскільки, за словами авторів, фонетичні, морфологічні та лексичні особливості, які можна пов’язати приблизно з тією самою територією, не збігаються з жодним нині відомим балтійським діалектом. Автори припускають, що у Верхньому Подніпров’ї могла існувати якась невідома нам група балтійських діалектів. Щоправда, наразі даних для обґрунтування цього припущення недостатньо.

Крім того, на нашу думку, достовірність деяких згаданих вище ознак діалектної диференціації балтійських мов також може викликати серйозні сумніви. Наприклад, зовсім незрозуміло, чому автори вважають суфікс -ija властивим лише литовській ономастиці й стверджують, що латиші зовсім не знають цього суфікса (с. 148, 239). Адже ще J. Endzelynas, у дослідженні якого про творення латиських гідронімів² користуються автори, навів кілька латиських гідронімів із суфіксом -ija: Cilm-ija, Guob-ija, Lub-ija, Māl-ija, Sar-ija, Sāl-ija, Tēic-ija. Нині такий перелік топонімів можна принаймні подвоїти: Ak-men-ija³ напр., Akmin-ija³ хут., Aps-ija³ прис., Bērz-ija³ прис., Čērp-ija³ прис., Gal-ijas³ прис., Kaln-ijas⁴ с., Kļav-ija⁴ прис., Krūkl-ija⁴ хут., Lūkst-ija⁴ прис. Отже, суфікс -ija нічого певного не говорить про належність гідроніма до латиської чи литовської мови.

Окрім балтійсько-слов’янських, у книжці досить широко розглядаються слов’янсько-фінські та балтійсько-фінські мовні зв’язки. Проблемі балтійсько-фінських мовних зв’язків

² J. E n d z e l ī n s, Die lettländischen Gewässernamen, „Zeitschrift für slavische Philologie“, XI. Leipzig, 1934, p. 127.

³ J. E n d z e l ī n s, Latvijas PSR vietvārdi, I daļa, 1. sējums, Rīgā, 1956, attiecinkamai p. 15, 17, 40, 106, 164, 294.

⁴ Ten pat, I daļa, 2. sējums, Rīgā, 1961, attinkamai p. 22, 110, 151, 346.

224

Для розв’язання цієї проблеми вже призначено чимало досліджень різного профілю. Однак переважна більшість цих досліджень стосувалася зв’язків балтів із прибалтійськими фінами, тоді як проблема мовних контактів балтів із волзькими фінами досліджена значно менше. В. Топоров і О. Трубачов у своїй книзі дещо докладніше розглядають мовні взаємини балтів і волзьких фінів. Висновки їхніх студій ще раз підтверджують існування безпосередніх зв’язків між балтськими та мордовськими мовами, констатованих свого часу К. Бугою⁵; пор. запозичене з балтських мов мордовське peel, pejel’ «ніж». Крім того, В. Топоров і О. Трубачов вважають, що балти мали досить інтенсивні безпосередні контакти не лише з мордвою, а й із марійцями (черемисами)⁶. Одним з основних доказів цього твердження є литовське слово lopšys, яке автори вважають запозиченням із марійського lepš «колиска; жердина, на якій підвішують колиску»⁷. Через приголосний š (пор. мордовське lavš) лит. lopšys не могло бути запозичене з мордовської.

Балто-фінських мовних взаємин стосується й твердження авторів, що формант наказового способу в литовській мові (як і в російській, пор. udu-ka) k виник за зразком фінського наказового способу, формантом якого також є -ka (-k). Це цілком нова й дуже смілива гіпотеза. Для її оцінювання, очевидно, знадобиться окреме масштабніше дослідження.

Завершуючи зауваження загальнішого характеру, хочемо наголосити, що топоніми, аналіз яких дав авторам змогу зробити стільки нових і важливих висновків, загалом є досить автентичними й точними. Це стосується передусім балтійської топонімії. Про автентичність слов’янських топонімів нічого певного сказати не можемо, оскільки перевірити на місці гідроніми, наведені в монографії, ми, зрозуміло, не могли, а джерела (друковані й рукописні), з яких автори їх узяли, нам недоступні (за винятком збірки П. Маштакова). Автори й самі визнають, що бракує точних записів, зроблених зі слів місцевих мешканців. Однак цей значний недолік властивий, загалом, усій нашій топономастиці. Хочемо лише зазначити, що в монографії надто мало використано назви озер, яких, щоправда, немає у збірці П. Маштакова, але які, на наше переконання, можна було зібрати з різних інших джерел.

Серед неточностей у формах литовських топонімів можна назвати: Darupis річка — правильно Duōrupis; Dūma річка — правильно Dāmė і Dūmė; Gleuja річка — має бути Gluvija; Kyklė озеро — нині така назва невідома. Імовірно, до лінгвістичної літератури вона потрапила з праці Г. Геруліса «Die altpreussischen Ortsnamen» (Berlin und Leipzig, 1922), де Г. Геруліс посилається на К. Бугу. Свою

⁵ Див. K. Būga. Rinktiniai raštai, I, Vilnius, 1958, p. 417.

⁶ Те, що балти мали безпосередні контакти з марійцями (черемисами), помітив уже К. Буга (Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961, p. 590), проте він не вважав ці взаємини інтенсивними. Згодом думку К. Буги підтвердив Б. Серебренников (Б. А. Серебренников, О некоторых следах исчезнувшего индоевропейского языка в центре европейской части СССР, близкого к балтийским языкам, „Lietuvos TSR Mokslų akademijos Darbai“, serija A, 1, Vilnius, 1957, p. 69—71), а певною мірою, дуже гіпотетично, — В. Ніконов (В. А. Никонов, Неизвестные языки Поочья, «Вопросы языкознания», 1960, № 2, p. 89—95).

⁷ Про це див. також O. H. Трубачев, Три литовских этимологии: 1. kaktà, 2. šiaudas, 3. lopšys, „Lingua Poznaniensis“, VIII, Poznań, 1960, p. 236—242.

15. Lietuvių kalbos morfologinė sandara ir jos raida

225

Своєю чергою, К. Буга взяв цю назву озера, найімовірніше, з творів Вайжгантаса (див. Sąrašas geografiskųjų Lietuvos vardų, „Dirva-Žinynas“, 1904, I, Nr. 10, p. 51). Сам К. Буга в жодній зі своїх праць назви цього озера не наводив. Можливо, це якимось чином спотворена назва озера в околицях Ужвентіса — Tykle||Tyk lis, там же є село Tykle; Luba — правильно Labà і Luobà.

Варто відзначити обачність авторів, коли вони відносять гідронім до певної мови, особливо в тих випадках, коли лексема гідроніма є спільною для балтів і слов’ян. У цьому сенсі вдалими слід вважати інтерпретації назви річки Березина та річкових назв із al- (Ольховка, Ольховец, Ольшица тощо) і kam- (Каменка). Позитивною рисою монографії є обережність порівнянь та пояснень в етимологічному словнику гідронімів і вміння, де це потрібно, знаходити вихід за допомогою паралельних тлумачень. Проте інколи, на нашу думку, таких паралелей буває забагато. Скажімо, для назви Anelka (p. 176) досить одного пояснення — другого з наведених авторами: балтський корінь ap- (= up-), суфікси -el- і -ka. Порівняння цього гідроніма з латв. apaļš, лит. ap(v)alus видається зайвим, оскільки така семантика для назв річок дуже нетипова. У латвійському й литовському ономастиконах, здається, немає назв річок із цим коренем.

Етимології, наведені у словнику гідронімів або в коментарях, загалом прийнятні. Лише щодо кількох із них хочемо дещо сказати.

Аткыльня, Откыльня (p. 176). Із поділом цього гідроніма на префікс at- і корінь -kil- можливо, можна погодитися, але важко повірити, що тут колись існувало слово зі значенням «джерело».

Варсова, Ворсоха, Ворсиха (p. 178). Автори слушно порівнюють їх із лит. vers-, versm- зі значенням «джерело», однак не пов’язують із лит. Versakà||Verseka річка (1. Дівенішкес, басейн Гаую, 2. Валкінінкай, басейн Мяркіса).

Вересочь (p. 179). Наведений в етимологічному словнику архетип *Versakis цілком можливий, однак насамперед гідронім Вересочь слід порівнювати з лит. Verseka||Versakà та Варсоха з басейну Дніпра.

Воролочи (p. 181). К. Буга (Rinktiniai raštai, III, 880) і В. Топоров з О. Трубачовим відновлюють архетип *Varlakiai, але назву болота Воролочи не порівнюють із лит. Varlakys озеро, Varlakys річка, Varliakys озеро.

Жердь, Жерты, Жерт (p. 188). На думку авторів, форма Жердь під впливом народної етимології походить від жерг-, корінь жер- якого вони порівнюють, з одного боку, з лит. žėrėti, а з другого — з прус. Girte, лит. Girta-kalnis (за Спруогісом). Оскільки в цьому випадку жерг- може мати подвійне походження, щодо першого порівняння нічого певнішого сказати не можна. Друге порівняння передусім із семантичного погляду навряд чи правильне. Чи не точніше було б жердь (Жерт) додатково пов’язати як паралель із лит. Gerd-auję річка, Gėrd-upis річка.

Жорна, Карна (p. 115). На думку авторів, ці назви річок важко віднести до певної мови, оскільки їхня етимологія не цілком зрозуміла. Щоправда, другу назву, а саме Карна, внесено до етимологічного словника балтських гідронімів і, на нашу думку, цілком правильно порівнюють із лит. Karnupė, прус. Karnithen. Пор. також Karnavė річка, Kaŭnupis річка, Karnėlis (?)

226

оз. До цієї групи, можливо, слід віднести також р. Kernaūja, р. Kernaūė, оз. Keĕnavas, оз. Kerňys. Отже, здається, немає підстав сумніватися в балтійському походженні назви річки Карна.

Назву річки Жорна через її неясне походження автори записали разом із Карна, але до етимологічного словника балтійських гідронімів уже не включили, хоча вона має добру відповідність у литовському ономастиконі — р. Žarnà.

Крім того, тут підійшли б і Жарна (с. 109), Жаренка (с. 57). Цікаво, що литовське містечко Zarėnai розташоване біля річки Žarnõs. Пор. також р. Žarė та село Zarėnai біля цієї річки.

Зембик, Зембинка (с. 188). Хоча автори й сумніваються в автентичності форм, здається, немає підстав залишати цю назву річки без коментаря лише через це. Початкове z у цьому разі може бути балтійським діалектизмом; пор. лит. р. Zambas.

Жортаика (с. 188). Згадується Кочубинський, який пов’язує цю назву зі словом žiovojų, -roti (?). Насамперед цю назву річки слід зіставити з лит. р. Žarčius.

Лабаповка (с. 192). У словнику балтійських гідронімів цю назву річки вважають однокореневою з дуже поширеним у балтійській топонімії коренем lab- і порівнюють із labas «добрий», тоді як іншу притоку тієї самої річки — Добрая, Добря́нка — беззастережно вважають калькою з балтійської назви. Зрозуміло, такий погляд надто узагальнений. Передусім надто сміливо пов’язувати всі балтійські топоніми з коренем lab- з апелятивом labas. Якщо в мікротопонімії, а особливо в назвах населених пунктів, така семантика може бути й досить поширеною, то гідронімам вона властива менше. На нашу думку, литовські р. Labà, р. Labauškštas, р. Labāžė, оз. Labāžis, оз. Labė та ін. точніше пов’язувати не з labas «добрий», а з lóbas «улоговина, яр, долина, западина, міжгір’я». Щодо семантики пор. р. Lobà, оз. Lobinis. Тут lab- співвідноситься з lob-, як s(t)ravėti — зі srovė. Якщо назва річки басейну Дніпра Добрая, Добря́нка справді є калькою з балтійської назви, то внаслідок народної етимології вона могла постати й від lóbas < *lābas, оскільки обидва сучасні слова — lābas і lóbas — тоді звучали подібно.

З іншого боку, назву річки Добрая, Добря́нка слід вважати калькою з балтійської назви з великою обережністю, особливо з огляду на варіант Добря́нка: пор. Добрейка, варіант Добря́нка, який автори, на нашу думку, досить вдало пов’язують із коренем литовських топонімів dubur- =duburys «улоговина, долина». Адже lóbas і duburys — слова дуже близької семантики, майже синоніми. Про те, що назви річок на одній території можуть мати корені lob- і dubr-, свідчать також гідроніми басейну Дніпра Лабицъ<? *Lobikis і Добре́чка; Добрин; Добринь. Найімовірніше, останні слід виводити не від lābas «добрий», а від dubur- (duburys).

Лоша (с. 194). К. Буга з дев’яти відомих йому назв річок Лоша лише притоку Ошмянки вважав балтійською, а всі інші Лоси через їхнє географічне розташування вважав слов’янськими за походженням і порівнював зі слов. loše «злий, негідний»⁸. Беручи до уваги рецензовану працю, яка значно розширює межі поширення балтійської гідронімії, можна цілком погодитися з авторами, що й інших

⁸ K. Būga, Rinktiniai raštai, III. Vilnius, 1961, p. 530.

15*

227

Назви річок Лоша є балтійськими. Однак хотілося б засумніватися, чи не безпідставно й некритично прийнято зіставлення К. Бюги назви річки Лоша з лит. lašis «лосось». У литовській топонімії поряд із назвами Lašašà (річка), Lašišà (річка), Lašišìnė (річка), Lašišupis (річка), зв’язок яких з апелятивом lašìša очевидний, є також Lašupis (річка), Lašmuõ (річка), Lašupis, Lašupėlis (річка), Lašupis (річка). На нашу думку, наведені назви річок точніше пов’язувати не з lašìša, а з lašas, пор. lašmuõ «прорубина, незамерзаюче місце в озері», тому, мабуть, назву річки Лоша краще зіставити з Lašmuõ, Lašupis тощо.

Лыза (с. 195). Автори правильно реконструюють *Lūž-(i)a. Див. також Lūžija — луг і село в Клайпедському районі.

Овчеса (с. 199). На думку В. Топорова й О. Трубачова, цей гідронім слід вважати балтійським через суфікс, хоча корінь зазнав сильного впливу народної етимології. На нашу думку, корінь Овч- можна зіставити з лит. Aukūpė (річка), Aükupis (річка).

Осова (с. 200). Цю назву річки автори (щоправда, зі знаком питання) зіставляють із Освица (річка), лит. Ašvà (річка), ašvà «кобила». Нам здається, що в литовській топонімії річковій назві Осова відповідають Āsavas (озеро), Asavà (річка), Asavėlis (озеро); корінь as- досить поширений у литовській топонімії: Asys (озеро), Asinis (річка), Ašėkas (озеро). Щодо as- пор. asys «хвощ».

Пакуль (с. 200). Зіставлення з лит. pãkulos семантично цілком непереконливе. Якщо є підстави вважати цей гідронім балтійським, то в ньому насамперед слід виділити префікс pa- і корінь kul- або kūl-, пор. лит. Kulė (річка), Kulėinis (озеро), Kulys (озеро) і Kūlupis (річка), Kūlupis (річка).

Назві річки Пакуль відповідають лит. Pakūlė (луг; Молетай, с. Скребулю), Pakulys (болото, луг; Панемунис, с. Папішкю), Pakulelė (трясовина; Капчяместіс, с. Валентю). Щодо kul- пор. kulỹs «кут, край, шматок»: Цього літа я скосив добрий кут лугу. На тому кутку випасай, тут іще не все витравлено.

Усперт (с. 211). У важко повірити в походження цієї назви річки від *Ušpert < *Už-pert- (?). Насамперед її слід зіставити з лит. Ūspārtas || Ūpartas || Ūpars-tas (озеро). Розкладання назви озера Ūspārtas на префікс і корінь було б дуже сумнівним як з огляду на варіанти Ūpartas та Ūparstas, так і через довге ū.

Чередемо (с. 212). Зіставлення з лит. Kirdeikiai не зовсім точне. Цю назву річки краще було б зіставити з лит. Skerdimas (річка) (початкове s тут може бути протетичним).

Окремо слід зупинитися на назвах річок Гать, Смерть і Жердь:

Гать (с. 182). В доданому до книжки етимологічному словнику балтизмів згадується праця К. Бюги «Дослідження назв річок і давнина айстів та слов’ян», у якій Гать вважається назвою річки небалтійського походження з огляду на її географічне розташування. (Тепер, коли межі поширення балтійських топонімів значно розширено, географічне розташування назви річки Гать уже не суперечить її балтійському походженню; пор. лат. Gāte (річка), лит. Gatė (річка)).

Смерть (с. 208). До словника балтизмів її включено з обережністю. Її зіставлено з лит. Smertupis.

⁹ Lietuvių kalbos žodynas, VI, Vilnius, 1962, p. 836.

228

Жердь (с. 188). Вважається балтизмом із знаком питання (про це див. вище).

У коментарях щодо гідронімів із закінченням — ь (с. 126) назви річок Гать, Смерть ir Жердь належать до групи гідронімів, які автори вважають апелятивами, що перетворилися на топоніми: Жердь, Грязь, Гать, Смерть, Сухарь, Пропасть, Рубеж, Колодезь, Дочь, Сыч, Кокош тощо. Неважко зрозуміти, що це слов'янські апелятиви (жердь «жердина», грязь «бруд», гать «настил, мощення на болоті, кладка з колод», смерть «смерть», сухарь «сухар», пропасть «прірва», рубеж «межа, рубіж», колодезь «колодязь», дочь «дочка», сыч «сич», кокош «давній головний убір російської жінки?»). Якщо в словнику балтизмів Гать, Смерть ir Жердь обережно вважаються балтійськими, зі знаком питання, то з коментарів читач без сумніву зрозуміє, що це слов'янські топоніми. То якому тлумаченню вірити?

Щодо Смерть слід також сказати, що його безпідставно включено до словника балтизмів. Порівняння з лит. Smertupis тут нічого не дає, оскільки корінь smert- у литовській мові, а особливо в назвах кількох невеликих річок, є відносно новим і запозиченим зі слов'янських мов. За такого підходу балтійським можна було б вважати не лише Смерть, а й, наприклад, Рубеж (с. 125), яке автори подають серед інших апелятивів, що стали гідронімами, разом із Смерть (с. 126). Щодо рубеж- пор. лит. річку Rubėžius, річку Rubėžupis. На нашу думку, цілком обґрунтовано гідронім Рубеж не вважають балтійським.

Подібне сталося і з назвою річки басейну Сейму Жадинка. Розглядаючи питання про існування безпосередніх балтійсько-іранських контактів (с. 231), автори включили назву річки Жадинка до переліку балтійських гідронімів басейну Сейму, але не внесли її до словника балтизмів. Ба більше, вона якимось чином потрапила до словника слов'янських гідронімів, де її вважають похідною від слов. *žad-.

Назва річки Мутежер є і в етимологічному словнику балтійських, і в словнику слов'янських гідронімів, хоча в обох випадках покликаються на думку К. Бюґи про слов'янське походження цієї назви: < слов. *Мути-жир. Нам здається, що в цьому випадку думку К. Бюґи навряд чи можна беззастережно прийняти. Порівняння другого компонента -ежер- зі слов. -жир-, який К. Бюґа знаходить лише в особових іменах, викликає дуже серйозні семантичні сумніви. Крім того, не зовсім зрозуміло, як слов'янська назва *Мутужир могла б у слов'янських мовах змінитися на Мутежер. Якщо мається на увазі народна етимологія, то її дія радше могла бути протилежною. Зв'язок другого компонента -ежер із лит. ežeras «озеро» цілком очевидний. Про те, що назви річок можуть містити лексему ežer-, свідчать такі литовські гідроніми: Ežer-ėlė (дві річки), Ežer-ėlis (шість річок), Ežer-yščia, Ežer-otakis, Ežer-uona, Ežer-upis (п'ять річок), Ežer-upis.

Щодо мут- пор. (?) річку Maučiūvis.

Дещо можна закинути й щодо повноти словника балтизмів. Іноді не зовсім зрозуміло, за якими критеріями автори включали або не включали той чи інший гідронім до словника. Зрозуміло, тут не маємо на увазі випадки, які автори свідомо оминули, обмежені темою праці та нестачею матеріалу. (Гідроніми басейнів Німану, Дауґави, частково Західного Бугу, Оки, Верхньої Волги, очевидні апеляти-

229

вні, гідроніми-антропоніми з очевидною етимологією тощо). Однак і назви річок басейну Дніпра не цілком послідовно включено до словника балтизмів (іноді й слов'янізмів). На нашу думку, замість не цілком ясних випадків (наприклад, Домашния, Бася, Негра, Дамарка тощо) до словника балтизмів можна було б внести деякі інші гідроніми, наприклад:

Алшенка (с. 53), річка — пор. лит. річку Alšėna, річку Alšià, Alšià||Pieštuvenų ežeras і дотепні авторські коментарі щодо назв річок басейну Дніпра з Ольш-, Ольх- (с. 160).

Болдинка (с. 59), річка, Болданка (с. 64), річка — хоча у словнику є Болдыж, пор. лит. озеро Baldõnas, озеро Baldõkas, річку Baldùpė.

Головля (с. 103), озеро — цілковитим відповідником могло б бути лит. озеро Galvėlis, пор. озеро Galvinis, озеро Gálvė (?).

Детянка (с. 65), річка — хоча у словнику є Деена, Деевка, пор. лит. річку Degùtinė, річку Degùtė, річку Dėguva.

Деменка (с. 56 та ін.), річка, Деминка (с. 61, 62), річка — хоча у словнику є Дамынка, яку виводять від балтійських гідронімів із коренями dam-, dem-. Щодо dem- пор. озеро Dėmenas, озеро Dėmenas, річку Dėmė або річку Deimenà.

Жиминка||Жимина (с. 62), річка — пор. лит. річку Žeimenà, озеро Žeimenys||Žeimenas||Žeimenes.

Ильговка (с. 51), річка — пор. лит. річку Ilgė, річку Ilgója, озеро Ilgis, річку Ilgotis та численні інші гідроніми з цим коренем, етимологія яких ясна.

Каратынка (с. 64), річка — пор. лит. озеро Karatėlė, озеро Kerõtis, озеро Kerotỹs.

Лашунка||Лошуня (с. 68) р., Лошова (с. 147) р., Лошинец (с. 85) р. — хоча у словнику є Лоша (про неї див. вище). Щодо Лаш-, Лош- див. с. 227.

Лойня (с. 106) р., Лойна (с. 107) р., Лойница (с. 89) р. — пор. лит. Lainỹs оз., Lainėlis оз., Leinis р.

Рамонка (с. 56) р. — пор. лит. Ramõnas р., Ramõjus р., Rãmis оз., Ramýtė р.

Роспись (с. 123) — можливо, від *Rasupis¹⁰, пор. лит. Raséika||Raseikà||Rãs upis? р.

Слення (с. 106) р. — можливо, балтського походження, пор. Slėnė р., slėnis, slėnys.

Сурулль||Суремля (с. 124) р. — пор. лит. Sūrupėlis р., Sūrupis р.

До етимологічного словника слов’янських гідронімів, можливо, не слід було включати назви річок із коренем tal-: Таль, Талица, Талинка, які виводять зі слов’янського дієприкметника із -ль, пор. рос. та́лый: та́ять. Гідронім Таль має цілковиті відповідники в литовській ономастиці, пор. Talė р., Talys оз. і, можливо, Telỹs оз. Очевидно, до того самого кореня належить і прусське оз. Tolyn. Підстав вважати останні назви слов’янськими наразі немає, тим паче що вони можливі

10 Щодо синкопи голосного u у форманті -up- див. A. Vanagas, Sinkopė lietuvių upėvardžiuose su -upė, -upis, «LTSR Mokslų akademijos Darbai», серія A, 2(15), Vilnius, 1963, с. 261 і далі.

230

етимологізувати й на підставі матеріалу балтійських мов, пор. лит. talė «стежка через зарослу луку». Щодо семантики пор. лат. talvot «біліти, бліднути», tals: audeklus liek uz tala (pļavas, nuoras) talāt, balināt¹¹.

Згадані тут неточності чи недогляди, зрозуміло, незначні й зовсім не стосуються суті праці.

На завершення додамо, що обрана тема (досліджується не лінгвоетнічна, а географічна територія) була пов’язана з цілком реальним ризиком, що й висновки праці не вийдуть за межі регіонального дослідження. За винятком окремих випадків, коли остаточне розв’язання питання було неможливим через регіональний профіль теми (наприклад, східна межа поширення балтійської гідронімії, проблема походження суфіксів -анка, -янка, -ейка, -ня, -на та ін.), автори загалом уникнули цього ризику, обґрунтовуючи свої висновки аналізом гідронімів не лише басейну Дніпра, а й суміжних територій або дослідженнями інших авторів.

Значення монографії «Лінгвістичний аналіз гідронімів Верхнього Подніпров’я» для науки справді велике. Це цікава й вагома лінгвістична праця, яка може бути прикладом того, як з аналізу мовних фактів можна зробити висновки, важливі для багатьох інших галузей науки. Багато цікавих відомостей про прабатьківщину балтів, тривалий період балто-слов’янської «симбіозу», колишніх сусідів балтів тощо знайдуть тут не лише мовознавці, а й історики, археологи, етнографи, фольклористи та науковці інших галузей. Ця праця проллє багато світла на проблему балто-слов’янських мовних взаємин.

A. Vanagas

ПИТАННЯ БАЛТІЙСЬКОЇ ТА СЛОВ’ЯНСЬКОЇ АКЦЕНТУАЦІЇ

В. М. Иллич-Свитыч, Именная акцентуация в балтийском и славянском (судьба акцентуационных парадигм), Москва, 1963, 178 р.

Походження систем інтонації та наголосу балтійських і слов’янських мов є важливою проблемою індоєвропеїстики. Від її розв’язання частково залежить те чи інше пояснення найдавніших зв’язків цих мов. Тому зрозуміло, що під час дослідження балтійських і слов’янських мовних взаємин велику увагу приділяють акцентуації цих мов. Останніми роками дослідження акцентуації балтійських і слов’янських мов особливо активізувалися. З’явилося кілька студій і різних статей¹, у яких значне місце відведено самій балтійській акцентуації

¹¹ K. Mūlenbacha Latviešu valodas vārdnīca, Rediģējis, papildinājis, nobeidzis J. Endzelīns, IV sējums, Rīgā, 1929—1932, p. 128.

¹ A. Vaillant, Grammaire comparée des langues slaves, I, 1950, Paris; Le problème des intonations balto-slaves, BSL, 37, 1936, p. 114 tt.; J. Kurylowicz, L'accentuation des langues indo-européennes, Wrocław—Kraków, 1952, II leid. 1958; Chr. S. Stang, Slavonic accentuation, Oslo, 1957; L. Sadnik, Slavische Akzentuation. I. Die vorhistorische Zeit, Wiesbaden, 1959; E. Nonnenmacher-Pribić, Die baltoslavischen Akzent und Intonationsverhältnisse und ihr quantitativer Reflex im slovakischen, Wiesbaden, 1961; J. Kazlauskas, Dėl lietuvių kalbos vardadžio kirčiavimo sistemos raidos, „Kalbotyra“, VII, Vilnius, 1963, p. 171—181.

231