5. Рецензований словник — довгоочікувана й потрібна праця. Залишається лише порадіти, що інженери Вільнюського заводу обчислювальних машин і Спеціального конструкторського бюро обчислювальних машин узялися за таку величезну роботу. СКЖ добре репрезентує сучасну литовську термінологію обчислювальної техніки. Однак багатий матеріал словника ще недостатньо унормований і систематизований. Ця праця — лише добрий початок роботи з розвитку термінології обчислювальної техніки. Укладачам термінологічних словників з інших галузей техніки вона може бути не тільки взірцем для наслідування ентузіастичної праці, а й фундаментом, на якому можна почати зводити ще досконаліші споруди.

A. Kaulakienė

КНИГА ПРО НАЗВИ РИБ

B. Laumane, Zivju nosaukumi latviešu valodā, Rīgā, 1973, 307 p.¹

Монографія Беніти Лаумане дуже актуальна не лише для латиської, а й, оскільки чимало назв риб успадковано з глибокої давнини, для балтійського та індоєвропейського мовознавства й етногенезу. Ця монографія — перше таке ґрунтовне дослідження назв балтійських риб.

Б. Лаумане зазначає, що П. Тимє, спираючись на те, що лососі живуть лише в басейні Балтійського моря, а споріднені назви трапляються у слов’янських, балтійських, германських, а також тохарських мовах, намагався довести, що прабатьківщина індоєвропейців містилася в Балтійському регіоні. Із цією гіпотезою пов’язане питання про аборигенів узбережжя Балтійського моря, яке авторка згадує не в одному місці. Б. Лаумане, спираючись на думку археологів, що балти або їхні предки переселилися до околиць Балтійського моря приблизно у XVIII ст. до н. е.² і тут налагодили зв’язки з іншими мешканцями південно-східного узбережжя Балтійського моря — аборигенами, які, на думку авторки³, можливо, були спорідненими з балтами індоєвропейцями, а також угрофінами (с. 14).

Гіпотеза про те, що згадані аборигени Пабалтійського краю були індоєвропейцями, має велике значення для питання етногенезу балтів та індоєвропейців. Нині її особливо підтримують деякі дослідники⁴. У мезоліті для Східної Балтії були характерні дві культурні (і, на думку Рімантене, етнічні) групи: мікролітично-макролітична та кундська. Мікролітично-макролітична культура належала Литві й частково Білорусі. Кундська культура була поширена на території сучасних Естонії та Латвії, а в Литві охоплювала лише найпівнічнішу

¹ У рецензії через її обмежений обсяг розглядається лише питання про аборигенів узбережжя Балтійського моря, порушене в книжці Б. Лаумане.

² Нині археологи стверджують, що носії шнурової кераміки досягли Литви наприкінці III тисячоліття до н. е.; див.: R. Rimantienė, Pirmieji Lietuvos gyventojai (XI—IV tūkstantmetis pr. m. e.), Vilnius, 1972 (далі: Rimantienė PLG), с. 96.

³ Su nuoroda į: Л. В. Ванкина, Торфяниковая стоянка Сарнате, Рига, 1970, p. 140, 144—145, kur Sarnatės stovyklos radiniai datuojami III tūkst. pr. m. e. pirmą pusę ar vidurį, o gyventojai hipotetiškai laikomi indoeuropiečiais; plg. taip pat R. Rimantienės tvirtinimą, kad „apie kokį nors kultūrinį-etninį finougrų klodą Lietuvos akmens amžiaus medžiagoje, tuo labiau senųjų, vietinių, priešvirvelinės kultūros gyventojų priskyrimą finougrų gentims, negali būti nė kalbos“ (Žr. R. Rimantienė, Lietuvos akmens amžiaus šukinė puodų ornamentika ir finougrų klausimas, — Lietuvos istorijos metraštis. 1972 metai, Vilnius, 1973 (toliau: Rimantienė LIM), p. 26; plačiau žr. p. 5—26; taip pat žr.: Rimantienė PLG; Р. К. Римантене, Палеолит и мезолит Литвы, Вильнюс, 1971 (toliau: Римантене ПМЛ).

⁴ Див. науково-популярні статті А. Сейбутіса: Padavimai ir tikrovė, — Mokslas ir gyvenimas, Vilnius (далі: MG), 1971, № 5, с. 38—40; Vėlyvojo ledynmečio vietovardžiai, — MG 1971, № 10, с. 16—20; Kaip Nemunas į Vyslą tekėjo, — MG 1973, № 3, с. 28—30 та ін.

260

сферу. Обидві ці культури поєднують елементи маглемозької культури⁵. На думку Р. Рімантене, «мешканці мезолітичної Прибалтики були виразними європеоїдами»⁶. З мікролітично-макролітичної культури розвинулася культура раннього неоліту верхів’їв Німану, а з кундської — нарвська — неманська культура⁷. Литовська кераміка, перші вироби якої, на думку Р. Рімантене, з’явилися, найімовірніше, наприкінці IV тисячоліття до н. е., «належить до великої культурної групи Південної та Східної Прибалтики, що простягається від Західної Латвії до Ютландії»⁸, а «за багатьма іншими ознаками (принаймні табори західної Литви) […] належить до вужчої Нарвсько-Німанської культурної області, що існувала між цими річками»⁹. На користь думки про близьку спорідненість згаданих культурних груп свідчать переконливі мовні дані. Адже так звана давньоєвропейська гідронімія (alteuropäische Hydronymie — термін Г. Крае) поширена й у Скандинавії¹⁰. Паюненас, виявивши у Фінляндії численні гідроніми цього походження, вважає їх специфічно балтійськими¹¹. В. П. Шмід зазначає особливість давньоєвропейської гідронімії: вона зосереджена на території колишнього й сучасного балтійського мовного ареалу¹². На думку вчених, існує «балтійський політонічний союз», до якого, крім балтійських мов, входять лівська й естонська мови, північнокашубські діалекти, деякі діалекти прибалтійських німців, діалекти Східного Шлезвігу та сусідніх островів, шведська й норвезька мови. Для цього союзу характерно, що мелодична кореляція тонів, за винятком самих балтійських мов, є новим явищем для інших «союзників»¹³. Помітні цікаві паралелі у словотворі, семантиці тощо між скандинавськими та балтійськими мовами¹⁴.

Б. Лаумане, спираючись на думки інших дослідників, вважає або схильна вважати не одну назву риби успадкованою від аборигенів узбережжя Балтійського моря. Найважливіші аргументи на користь цієї думки — поширення досліджуваних назв риб у багатьох мовах балтійського узбережжя та їхня неясна етимологія. На нашу думку, другий аргумент непридатний, і авторка безпідставно використовує його некритично. З цієї причини розгляд деяких назв риб у монографії дуже суперечливий. Наприклад, у розділі про похідні слова Б. Лаумане вважає лат. sapals «leuciscus cephalus» похідним із суфіксом -als і порівнює його з лит. šapalas «те саме» (с. 40), однак в основному розділі — про назви риб — згадавши, що лат. sapals, sapalis тощо нібито споріднені з лит. šapalas, які

⁵ Rimantienė ПМП 95–196.

⁶ Rimantienė PLG 95.

⁷ Rimantienė ПМП 196, plg. 176; Rimantienė PLG 95–96; plg. Rimantienė LIM 9–10.

⁸ Rimantienė LIM 20.

⁹ Там само.

¹⁰ Див., наприклад: W. P. Schmid, Zum litauischen Flußnamen Aitra, – „Baltistica“, VII (1), Vilnius, 1971, с. 37–42; його ж, Aura und Aurajoki, – „Baltistica“, IX (2), Vilnius, 1973, с. 189–194; Heikki J. Hakkarainen and Matti Ruoh tula (Finland), Das Auftreten indogermanischer (alteuropäischer) Gewässernamen in Finnland (далі: Hakkarainen – Ru ohtula), – XIe Congres international des sciences onomastiques. Sofia, 28 juin–4 juillet 1972. Résumés des communications, Sofia, 1972 (далі: XIe Congres), с. 89.

¹¹ Hakkarainen – Ru ohtula 89.

¹² Wolfgang P. Schmid (BRD – Göttingen), Baltische Gewässernamen und das vorgeschichtliche Europa, – XIe Congres, p. 205.

¹³ Див. Б. Лаумане, А. Непокупный, К постановке вопроса об атласе морской и рыболовецкой лексики Балтийского моря, – Baltistica, IV(I), Vilnius 1968 (далі: Лау-мане – Непокупный, – Baltistica), с. 69 і зазначену там літературу.

¹⁴ Див. Лаумане – Непокупный, – Baltistica, с. 69–78; Б. Лаумане, А. Непокупный, Балто-славяно-финские языковые параллели из области мореплавания и рыболовства, – Взаимосвязи балтов и прибалтийских финнов, Рига, 1970, с. 189–202 і зазначену в цих статтях літературу.

261

Лінгвісти порівнюють із санскр. s’aphara-h «cyprinus sophore»¹⁵, нижче пишуть, що А. Ґердас указує на подібні назви у слов’янських, германських і угрофінських мовах і вважає їх усі явищем спільного субстрату, сформованим у ареалі Балтійського моря ще в доіндоєвропейський період¹⁶ (с. 213). Отже, тут мовознавиця навіть не відстоює свою згадану вище думку, що аборигенів слід вважати індоєвропейцями. До переліків спільних балтійських назв риб Б. Лаумане не включила лат. sapals і лит. šapalas (див. с. 10–11 і 278). На нашу думку, назва šapalo справді пов’язана з мовою, що існувала на широкому ареалі узбережжя Балтійського моря, але немає жодних підстав не вважати цю назву балтійською.

Розгляньмо ще кілька прикладів. Б. Лаумане, як і інші дослідники, вважає лат. salaka (salaks) «osmerus operlanus» запозиченням із лів. salāk або ест. salakas (с. 101), а ці фінські назви риб, оскільки вони не мають надійної фінської етимології, спираючись на думку В. П. Шміда, схильна вважати дофінськими за походженням (с. 18)¹⁷. Е. Френкель, вважаючи лат. salaka запозиченням із згаданих лівського та естонського відповідників, пов’язує її також із salata, -te «aspius aspius» або «aspius rapax» та лит. salatis, salotė, celatis «те саме»¹⁸. Але Б. Лаумане не погоджується з таким припущенням: на її думку, у такому разі довелося б визнати, що лат. salata нібито є запозиченням із прибалтійсько-фінських мов, тобто з лівської та естонської. Щоправда, у карельських говорах і фінській мові трапляються подібні форми (пор. карел. діал. salat’t’i, фін. salatti «alburnus lucidus»). Однак, не зважаючи на це й вдало застосувавши лінгвогеографічний критерій (запозичення з фінських мов зазвичай поширені на меншому ареалі, ніж назва, що розглядається), Б. Лаумане пов’язує лат. salata, salate, salāta, salāts; saluonis, saluozis, лит. salotė, salatis «aspius aspius» або «aspius rapax» та латвійський гідронім salates upīte, литовські назви озер Salōtas, Salōtė, Salōtė, Salōtis із лит. діал. sālti «текти», прус. salus «струмок», наводячи як семантичну паралель ще й лат. upītis, upietis «leuciscus indus» (с. 209). Це — етимологічне відкриття авторки (інші мовознавці згаданої етимології не пропонували); у монографії таких відкриттів чимало, що свідчить про загалом добре мовне чуття Б. Лаумане.

Від лит. діал. sālti, прус. salus або подібних слів слід виводити також лит. sėliavà «coregonus albula», seliavà «те саме», sėliova «така озерна риба» тощо. Б. Лаумане, вважаючи лат. sēlava запозиченням із сусідніх мов, стверджує, що точно встановити джерело запозичення нібито дуже складно, оскільки фонетично адекватні форми, окрім згаданого литовського відповідника, існують у російській мові в околицях Пскова й Новосокольників — селёва, а також у польській мові (зафіксоване в писемних джерелах уже в XV ст.) — sielawa19. На думку авторки, подальше походження цих слів неясне: висловлювалися думки про виникнення слов’янських назв із литовської мови

¹⁵ Із посиланням на: K. Mūlenbachs, Latviešu valodas vārdnīca. Rediģējis, papildinājis, turpinājis J. Endzelīns (далі: LVV), III, Rīgā, 1928, p. 696; E. Fraenkel, Litauisches etymologisches Wörterbuch, Heidelberg, 1962–1965 (далі: LEW), p. 963.

¹⁶ Думку А. Герда див.: А. С. Г е р д (відповідь на анкету), – Лексичные балтизмы ў беларускай мове, Мінск, 1969, p. 9–10.

¹⁷ Див. також: Лаумане – Непокупный, – „Baltistica“, p. 76.

¹⁸ LEW 759.

¹⁹ Ця латиська назва, попри вузьке поширення, могла б бути спорідненою і з литовською назвою — відмінність між литовським і латиським відповідниками полягає лише в кількості голосного кореня. Але протиставлення e: ē властиве й литовській мові: окрім згаданих sėliova, seliavà: sėliavà, пор. також гідроніми: з одного боку, Seliovinaičiai (два озера), що виводиться від оз. Seliovinis (A. Vanagas, Lietuvos TSR hidronimų daryba, Vilnius, 1970 [далі: Vanagas], p. 76), яке, своєю чергою, походить від згаданого sėliova (Vanagas 158–159), а з іншого — Šėliupis (Lietuvos TSR upių ir ežerų vardynas, Vilnius, 1963 [далі LUEV], p. 143).

262

і навпаки²⁰. Однак насправді лит. sėliavā, sėliavā тощо — не лише корінь, а й суфікс — безсумнівно, балтійського походження. За даними слов’янських мов пояснити походження рос. селёва «уклейка, cyprinus alburnus» (за словником Даля), селёва «aspus clupeoides» у прибережжі Чорного моря, на Кубані, білорус. селёва, польськ. sielawa «уклейка» неможливо, а суфікс ава (-awa) і -ява чужий слов’янам (він властивий балтійським і фракійській мовам, а також так званій давньоєвропейській гідронімії). Твердження М. Фасмера, що лит. слова salavā, selavā «мурена» не можуть бути джерелом через поширення російського слова на півдні, слід уточнити: селёва з чорноморського узбережжя та Кубані могла виникнути під впливом близькоспоріднених балтійцям фракійців. Відповідники у територіально ближчих до балтів слов’янських мовах — білорус. селёва, польськ. sielawa, а також у ближчих говорах російської мови ми вважаємо результатом балтійського впливу, найімовірніше, субстратного.

З наведених вище прикладів бачимо, що існує достатньо семантичних паралелей для виведення латв. salaka (salaks) від лит. šalti «текти» та прус. salus «струмок». Думку про те, що латв. salaka (salaks) не є запозиченням, підкріплює й існування відповідних литовських топонімів: оз. Salakai, Salakas (Дегучяй, с. Паліварко)²¹, містечко (Зарасайський район) Šalkas, Šalko giria²². Отже, релікти назви риби salaka у балтійському мовному ареалі виявляються далеко від латвійського узбережжя Балтійського моря. Словотвір латв. salaka (salaks) також балтійський (пор., наприклад, хоча й нечисленні, похідні із суфіксами -aka, -aks, -ėka, наведені на с. 39).

Зрозуміло, що фінські відповідники латв. salata і salaka та інших балтійських назв із коренем sal-, не маючи надійної фінської етимології, слід вважати балтизмами. Балтизмами слід вважати й німецькі діалектні форми (колишня Східна Пруссія) Salat, Zalat, які разом із згаданими латв. salate та лит. salotė утворюють ізоглосу, що з’єднує Курляндію через Литву (Жемайтію) з колишнім ареалом прусської мови. До речі, Б. Лаумане встановила чимало таких ізоглос. Слід погодитися з твердженням авторки, що такі ізоглоси особливо цінні (с. 278). Тут варто додати, що й німецькі діалектні форми (колишня Східна Пруссія) Perpel, Parpel, а також кашубські parposz, pelpaże, яким відповідають діал. латв. pērpele, perpele та лит. pērpelė «alosa fallax» (с. 152–153), слід вважати балтизмами. Так вважати дозволяють не лише лінгвогеографічний, а й етимологічний критерій. Деякі латвійсько-східнослов’янські ізоглоси авторка, навпаки, тлумачить чітко й правильно: білоруське, російське діалектне курмель «gobio fluviatilis» (с. 98), вягало, вягело «lote lota» (с. 244) є балтизмами.

Але повернімося до так званої аборигенної лексики. Є ще чимало слів, які намагаються зарахувати до цієї лексики, хоча для них можна знайти й переконливу балтійську етимологію. Серед них варто згадати, наприклад, латв. leste, lekste «pleuronectes flesus trachurus, камбала». В. Томсен цілком слушно пов’язував цю назву з латв. lē̃sns, lēsns, lėss та лит. lėkštas, а естонське lest «камбала» вважав запозиченням із балтійських мов (с. 173). Для етимології згаданого латв. leste, lekste є чудова семантична паралель: латв. plekste, pleksta, plėkste; plekzde, plekzde та лит. plėkšnė, plėkštis, plėkštė, plėgždė «камбала» пов’язують із латв. plāškans «плоский, плаский, широкий», лит. plókščias²³ (с. 174). Однак Б. Лаумане, очевидно, наслідуючи Л. Кеттунена та В. Зепа, які вважають латв. leste запозиченням із лівської мови ļieštā

²⁰ Див. LEW 774; М. Фасмер, «Этимологический словарь русского языка» (далі: Фасмер ЭСРЯ), III, Москва, 1971, с. 594.

²¹ LUEV 141.

²² Mažoji lietuviškoji tarybinė enciklopedija, III (R–Ž), Vilnius, 1971, p. 148–149.

²³ LEW 611, 628.

263

(ест. leste) (с. 173), а також вважає латвійську назву риби запозиченням із прибалтійсько-фінських мов (с. 17, 281). Імовірно, на таку думку вплинуло й існування ест. lest зі значенням «Flaches, Plattes», яке пов’язують зі згаданими фінськими назвами камбали (с. 173). Як і згадані вище назви, ест. lest та лівське lestā «камбала» Б. Лаумане, спираючись на думку В. П. Шміда, схильна вважати запозиченнями з дофінської мови, оскільки для них немає надійної фінської етимології (с. 18)²⁴. На нашу думку, з огляду на етимологічний і лінгвогеографічний критерії, тобто на те, що лит. lėkštas, la. lēsns тощо мають переконливу балтійську етимологію, а ест. lest «Flaches, Plattes» уживається лише в естонській мові, тобто в мові, близькій до сучасного балтійського ареалу (і, очевидно, такій, що входила до колишнього ареалу), ест. lest в обох згаданих значеннях — назви риби та «Flaches, Plattes» — слід вважати балтизмом.

Є й такі слова, гіпотетично зараховані до аборигенної лексики, для яких не знайдено не лише надійної балтійської, а й індоєвропейської етимології. Значення деяких назв, можливо, було забуте (хіба можна етимологізувати всі власні слова?). Інші слова, що більш-менш охоплюють прибережний ареал Балтійського моря, могли виникнути внаслідок впливу іншої мови (не балтійської), якою почали користуватися на цьому узбережжі, на решту мов цього ареалу. Такі елементи також виявлено²⁵. Це результат не аборигенного, а пізнішого впливу.

Очевидно, появу назв риб насамперед слід пов’язувати з появою в Прибалтиці мезолітичних рибалок (культури Маглемозе)²⁶. Так вважати дозволяє й той факт, що більша частина мікролітичної-макролітичної культури була принесена з культури Маглемозе, а хвиля цієї культури на півночі Литви, у Латвії та Естонії утворила іншу культуру — Кунду²⁷. Отже, слід гадати, згадані рибалки говорили балтійською або близькою до балтійських мовою.

За словами Р. Рімантене, «культура Маглемозе споріднена з прибалтійським мадленом»²⁸. А появи представників цієї останньої культури в палеоліті й справді дивовижні! Вони «прибували із Заходу невеликими групами й знову вирушали геть»²⁹, отже, у Прибалтиці були лише гостями³⁰. Той факт, що з палеоліту представники місцевої — свідерської — культури спілкувалися лише з представниками однієї культури — прибалтійського мадлену, а в мезоліті з’явилася єдина хвиля спорідненої з останньою культури Маглемозе (яка, як ми вже згадували, відіграла провідну роль у формуванні мікролітичної-макролітичної та кундської культур), дає підстави вважати, що між місцевими мешканцями й гостями існували особливі стосунки.

Ці стосунки ми схильні вважати найдавнішими балтійсько-фракійськими стосунками³¹, які тривали до перших століть нашої ери. Але дослідження цих стосунків — завдання окремої праці, а не рецензії на книжку Б. Лаумане.

Тут повернімося лише до гіпотези П. Тиме, згаданої на початку рецензії. Очевидно, індоєвропейці, вийшовши з Малої Азії, ще з дуже давніх часів не мали єдиної батьківщини.

²⁴ Крім того, див. Лаумане—Непокупный, — Baltistica, с. 76.

²⁵ Див., наприклад, Лаумане—Непокупный, — Baltistica, с. 70—71.

²⁶ Римантене ПМЛ 118—125, 174—175, 196; Rimantienė PLG 57—65; 95.

²⁷ Рімантене ПМЛ 174—175, 196.

²⁸ Рімантієне PLG 63.

²⁹ Там само, с. 95.

³⁰ Там само, с. 95; див. також: с. 30—39.

³¹ Там само, с. 63—65, 95. Балтійські й фракійські терміни тут відносні: балтійським називаємо північний балтійсько-фракійський (або балтійський у широкому розумінні) мовний ареал, а фракійським — південний.

264

Але контакти не припинилися. Мабуть, назва лосося з Прибалтики поширилася на ті індоєвропейські мови, які ще не забули своєї давньої спорідненості й досі спілкувалися між собою.

Монографія Б. Лаумане — видатне досягнення балтійського мовознавства. Навряд чи можна вважати хоч скільки-небудь суттєвим недоліком недостатню оцінку балтійського впливу на сусідні мови. Адже порівняно ще мало праць, у яких балтійський вплив на сусідні мови був би пояснений краще.

В. Римша

СЛОВНИЧКИ ТЕРМІНІВ І СПИСКИ К. ДРАШУТАВІЧЮСА (ДРАШУЧЮСА)

Видатний, але досі маловідомий діяч культури, літератури та преси другої половини XIX ст. К. Драшутавічюс широко проявив себе також у галузі лексикографії та термінології. У його багатій рукописній спадщині¹ виявлено 13 словничків термінів і списків.

Складаючи програми й запитання до підручників із природничих наук (ботаніки, зоології, паразитології тощо), географії, історії, літератури та інших предметів (багаточастинної «хрестоматії»), добираючи для них матеріал, пишучи окремі розділи й перекладаючи з польської, російської та німецької мов різні тексти й укладаючи їхні резюме, К. Драшутавічюс мусив зіткнутися з браком литовської термінології, шукати її в різних джерелах, складати словнички термінів і списки з різних галузей.

1. Словнички термінів і списки з ботаніки

Найбільше К. Драшутавічюс шукав, збирав і фіксував термінологію природничих наук, особливо ботанічну.

Як видно зі складених програм (F₁ – 2453, 2468, 2489, 2547) і як стверджує у своїх спогадах домашня вчителька J. Juškytė, К. Драшутавічюс обмірковував створення багаточастинної «хрестоматії» (точніше кажучи, підручників), одна з частин якої мала дати дітям старшого віку елементарні знання з природничих наук².

Із проспекту «Програми другої частини» (F₁ – 2489) зрозуміло, що в цьому початковому курсі природознавства мали розглядатися свійські тварини, гризуни, риби, жуки, дерева тощо. Початковий курс мала готувати J. Juškytė³, але долучився й сам К. Драшутавічюс, адже він написав статті «Kirminai» (F₁ – 2493), «Augmenys be sėklų» (F₁ – 2492), «Augmenys jū­rėse» (F₁ – 2941), «Vabalai» (F₁ – 2490), «Žuvys» (F₁ – 2488) та інші.

Ось невеличкий уривок зі статті «Augmenys be sėklų»: «Усі ті рослини, які ми знаємо, мають квітки; з квіток утворюються плоди, а в плоді завжди з’являється

¹Він зберігається в Інституті литовської мови та літератури Академії наук Литовської РСР (F₁ – 2324–2560, загалом 230 папок, понад 6400 рукописних сторінок різного формату).

²Mūsų senovė, II т., N4(9), 1939, с. 11–614.

³Там само, с. 611.

265