LIETUVIŲ KALBOS SINTAKSĖS TYRINĖJIMAI

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXV (1986)

ADELĖ VALECKIENĖ

КАТЕГОРІЯ ОЗНАЧЕНОСТІ / НЕОЗНАЧЕНОСТІ ТА ПЕРВИННЕ ЗНАЧЕННЯ ЗАЙМЕННИКОВИХ ПРИКМЕТНИКІВ

1. Морфологічним формам властива функціональна неоднорідність. Вони можуть співвідноситися з іншими формами за різними ознаками й утворювати окремі підсистеми. Підсистема, у якій одні форми за певною ознакою протиставляються іншим формам, називається морфологічною категорією (Ellis, R. Ružička, Zawadowski, Kirchner, ZS 1962, 46, 6, 8, 39, 9; Гухман 1966, 29; Бондарко 1971, 8; 1976, 10–11, 15, 148). Найкоротше категорію можна визначити як формально виражену ознаку значення, реалізовану протиставленими членами (J. Ružička, ZS 1962, 60; Щендельс 1970, 5).

Як окремий мовний знак, так і категорія має формальне вираження — форми — і значеннєве вираження — функцію. Функція категорії залежить від співвідношення форм. Це реляційне значення, інваріант конкретних варіантних значень усіх форм певної підсистеми. Конкретні варіантні значення утворюються з реляційного значення плюс контекст¹. Функція категоріальних форм, що виявляється зі співвідношення форм, представниками різних лінгвістичних напрямів вважається такою, що найбільше заслуговує на увагу лінгвістів. Форми як елемент зовнішньої структури часто вважаються менш важливими для категорії. Члени категорії можуть виражатися будь-якими морфологічними засобами — синтетичними (закінченнями, суфіксами), суплетивними, аналітичними формами, допоміжними словами, просодичними засобами тощо (див. Вандриес 1937, 77 tt.; Щерба 1957, 64; Meier 1961, 15; Докулил 1967, 11; Гак 1979, 41). Проте важливо, щоб категорія все-таки була формально виражена, тобто мала спеціальні категоріальні форми. Без формального вираження в мовній системі неможливо виокремити окрему морфологічну категорію. Отже, морфологічні форми як матеріальні мовні акти також є важливою складовою категорії.

Обидві сторони вираження категорії — формальна та значеннєва — нерозривно пов’язані й не можуть існувати одна без одної. Певна система форм необхідна для реалізації значеннєвої системи, і навпаки: за відсутності встановленого співвідношення форм — значеннєвої сторони — існування форм втрачає сенс.

Співвідношення (функцію) морфологічних форм категорії можна встановити на вищому, тобто синтаксичному, рівні (у реченні або синтаксичному словосполученні). Отже, контекст також є важливим елементом категорії. Його нерідко вважають частиною формального вираження морфологічних категорій (Бондарко 1971, 65 tt.; Степанов

¹ Співвідношення інварантного та варіантних значень тут визначається відповідно до первинної й вторинних функцій J. Kurylowiczius (1964, 14; Курилович 1955, 74; 1965, 411 tt.) та основного й похідних значень E. Benveniste’o (Бенвенист 1974, 156–164).

168

1975, 27). З іншого боку, один контекст не утворює граматичного вираження категорії. Про категорію можна говорити лише тоді, коли в мові для її вираження є акустично відмінні форми (Мартине 1963, 400; Докулич 1967, 8, 11).

Виокремлюючи певну категорію, важливо встановити, чи є вживання форм, що утворюють підсистему, у певній функції обов’язковим (Докулич 1978, 109; Бондарко 1976, 12; 1978, 156 tt.). Морфологічним категоріям властиво те, що їхні марковані форми вживаються й там, де вони не є обов’язковими, тобто коли їхню функцію нейтралізує контекст. З іншого боку, за умов нейтралізації немаркований член має ширшу сферу вживання. За таких обставин важливо встановити вагу категорії в певному класі слів. Нейтралізація протиставлення форм, будучи по суті синтагматичним явищем, є початковою точкою зміни категорії. Випадки нейтралізації послаблюють категорію та мають вирішальне значення для її подальшого розвитку. Отже, досліджуючи категорію, важливо визначити напрям її динамічного розвитку та співвідношення з іншими категоріями того самого класу слів.

Категорія не є статичною системою. Вона має центр і периферію. Їй властивий розвиток, хоча й найменші зміни. Як і в кожній системі, у категорії через динаміку мови виникають явища, що випадають із загальної системи. Несистемні явища утворюють у мові периферію, їхня позиція в мові слабка. Досліджуючи категорію, важливо встановити також, що до цієї системи не входить і якою є взаємодія системного та несистемного вживання форм, оскільки це може впливати на напрям розвитку. З іншого боку, окремі категорії певного класу слів не є замкненими: периферійні форми з однієї підсистеми можуть переходити до іншої. Тому нерідко вживання форм окремих підсистем взаємопов’язане, і одні форми можуть замінювати інші. Завдяки цьому в мові існують різноманітні способи вираження найтонших стилістичних відтінків. Несистемні явища не руйнують мови, і мова завжди зберігає системний баланс. Важливо лише встановити, що в категорії посідає центральне місце, а що існує на периферії.

Не всі мови мають однакову кількість категорій. Крім того, в окремих мовах відрізняються обсяг, сфера вживання та вага тієї самої категорії в граматичній системі. Тому дослідження категорій найвиразніше виявляє типологічні властивості мов.

2. З огляду на наведені ознаки морфологічних категорій у литовській мові можна виокремити категорію означеності / неозначеності. Цю підсистему утворюють займенникові форми прикметників (дієприкметників²), співвіднесені з відповідними простими формами. Їхнє співвідношення виявляється в парадигматичному плані. Прості та займенникові форми, співвідносячись між собою, утворюють бінарну асиметричну опозицію. Прості форми позначають ознаку предмета, а займенникові, крім ознаки предмета, водночас указують, що предмет відомий, визначений. Отже, у цій підсистемі займенникові форми є маркованими (+), а прості — немаркованими (−):

² Далі термін «займенникові прикметники» охоплює також займенникові дієприкметники.

169

3.1. Визначальне значення займенникових форм є суто реляційним значенням, що виявляється у співвідношенні простих і займенникових форм. Займенникові прикметники також мають чимало контекстуальних значень, зумовлених специфічними способами визначення за допомогою цих форм у литовській мові. Займенникові прикметники утворюються від простих за допомогою енклітичного постпозитивного займенника *jo-. Однак визначальне значення займенникових прикметників — це не лише значення займенника *jo-. Оскільки займенник *jo- уже зрісся із простим прикметником в одну морфологічну форму, то для визначення предметів дуже важливі лексичне значення прикметника та оточення займенникової форми. Займенникові форми зазвичай виступають означеннями³ і тому сполучаються лише з іменником (як і інші означення, вони не можуть бути пов’язані залежним відношенням із займенником-іменником). Отже, їхні контекстуальні значення насамперед зумовлені синтаксичним і семантичним зв’язком прикметника з іменником.

3.2. Для визначення предметів необхідно, щоб займенниковий прикметник, приєднаний до іменника, позначав відмітну ознаку позначуваного предмета. Займенниковими прикметниками визначають предмети, вирізняючи їх серед інших за лексичним значенням прикметника — просторовими, часовими, фізичними, психічними ознаками, кольором тощо — трьома способами (авт. 1957, 175–183; LKG 1965, 505–508): 1) більшою мірою позначуваної ознаки, наприклад: Велика кімната правління колгоспу (= найбільша, більша за інші), де останнім часом очищали й зважували насіннєве зерно, була не лише прибрана, а й оздоблена ŠimkA 15; 2) ознакою, протилежною ознаці іншого предмета, тобто антонімічною, наприклад: Узимку збудуємо нові панські хліви для худоби, бо наші малі VaižgP I 135; 3) якоюсь специфічною ознакою, що вирізняє предмет з-поміж інших, наприклад: Довго Шарка провадив загін лісом Падубісіо, а таємної дороги, окрім протоптаних звірами стежок, усе ще не було VienR IV 16.

Відмітні ознаки можуть бути видовими. Тому займенникові прикметники часто, визначаючи предмет тим самим способом вирізнення предметів, позначають його вид, наприклад: цукровий горох, ламка верба, важка й легка промисловість, червона й біла конюшина тощо. У литовській термінології дуже багато термінів різних спеціальностей утворено із займенниковими прикметниками.

3.3. Треба сказати, що й простий прикметник своїм лексичним значенням вирізняє предмет. Займенниковий елемент підкреслює, що вирізнений предмет є відомим, визначеним, тобто надає прикметникові індивідуалізувальної функції. Якщо вислів Ap-sivilk raudoną suknelę¹ означає певну сукню (червоного кольору), відмінну від інших суконь (іншого кольору), це ще не означає, що ця сукня відома. Червоних суконь багато. Предмет індивідуалізується лише тоді, коли його відмітну ознаку виражено займенниковим прикметником, тобто вислів із займеннико-

³ Присудками займенникові прикметники виступають рідко й лише в реченнях певної структури, наприклад: Цей шлях — справжній SchG 261 (див. авт. 1957, 236). Займенникові прикметники схильні субстантивуватися, особливо в тих випадках, коли вказують на групу визначених осіб, наприклад: Старим добре обманювати молодих, коли ті цього не знають Ds. Однак ця функція займенникових прикметників також є вторинною. Первинна функція займенникових, як і простих прикметників, — атрибутивна (про первинні й вторинні функції див. Курилович 1962, 59 і далі).

170

займенниковим прикметником — червона сукня — позначає певний визначений предмет, відомий із контексту та ситуації.

Займенникові прикметники, що виражають вид, також мають функцію індивідуалізації — вони позначають, індивідуалізують певну визначену групу предметів. Червона конюшина відрізняється від червоної конюшини тим, що це представники певного, відомого виду предметів. Між відмітними та видовими займенниковими прикметниками є така різниця: перші, вирізняючи предмет, водночас індивідуалізують і конкретизують його, тоді як видові займенникові прикметники не конкретизують предмет, але мають виразну ознаку індивідуалізації, або визначеності.

3.4. Займенниковими прикметниками предмет також визначається анафорично, тобто через указівку на попередній контекст. При першій згадці про предмет при іменнику вживається простий прикметник або предмет описується іншим способом, а далі, визначаючи ці предмети як відомі, вживають займенниковий прикметник. Наприклад, простий прикметник: На високій стрімкій горі з’явився чарівний вогник. Він сяяв, наче зірка…; далі займенниковий прикметник: і ще не один із тих, хто підіймався, не дістався вершини гори, не посміявся з чарівного вогника BilR 106–109. Займенниковими прикметниками зі вказівним значенням завжди виражається якась індивідуальна ознака, що відрізняє предмет від інших. Отже, займенникові прикметники зі вказівним значенням відрізняються від відмітних лише способом визначення та специфікою вживання.

4. Як свідчать контекстуальні значення, визначення предметів займенниковими прикметниками залежить не лише від їхнього співвідношення з простими прикметниками, а й від їхнього синтаксичного та семантичного зв’язку з іменником і ширшого контексту. Тому за певного контексту кореляція визначеності / невизначеності, тобто «загальне» / «індивідуальне», нейтралізується, і замість займенникового прикметника вживається простий. За синтагматичних умов опозиція займенникових / простих прикметників слабшає, а вживання простих форм розширюється. Варто згадати такі характерніші для литовської мови випадки нейтралізації.

1) Коли при прикметнику стоїть вказівний займенник-прикметник, для визначення предмета може вживатися не лише займенникова, а й проста форма, пор.: І ось із густих дерев з’явилися три чудові білі лебеді; вони махали крилами й найгарніше пливли по воді. Каченя впізнало тих дивовижних птахів Balč AP 40; То була незвичайна сокирка. Досить потерти нею хворе місце — і вона вилікує… Цією чарівною сокиркою й вилікували Вінце BorMS 47.

Значення вказівних займенників загалом відповідають значенням займенникових прикметників: вказівні займенники з дейктичним значенням відповідають відмітному значенню займенникових прикметників, а анафоричні вказівні займенники — вказівному значенню займенникових прикметників. Однак, звичайно, із цього не можна робити висновок, що функція займенникового елемента *jo- відповідає функції вказівного займенника, адже [для визначення предмета дуже важливий також контекст. З іншого боку, відповідність функцій робить займенникову форму непотрібною, якщо поруч є вказівний займенник. Цим і можна пояснити цей випадок нейтралізації займенникових форм.

2) Коли прикметник стоїть у найвищому ступені, для визначення предмета також може вживатися не лише займенникова, а й проста форма, пор.: Батьки не балували й наймолодшого синочка Антанюка VienP 24; Старша весело танцює на хвилях, танцює

171

а друга поспішає. Ялина ще зовсім юна, все ще у воді: біле обличчя вмиває, хлюпочеться, мов риба SNěrP I 256.

Цей випадок нейтралізації зумовлений збігом і зближенням функціональних значень займенникових і найвищих форм прикметників. Займенниковий прикметник визначає предмет, виокремлюючи його з-поміж інших за найбільшою мірою ознаки (див. 3.2), і форми найвищого ступеня позначають найбільшу міру ознаки. Через це в такому контексті займенникова частка також стає зайвою.

3) Коли предмет визначається шляхом виокремлення за певною індивідуальною ознакою, прикметник, що її позначає, і без займенникової частки своєю лексичною семантикою достатньо визначає предмет. У таких випадках поряд із займенниковою формою часто вживають також звичайну, наприклад: Багато представників кіномистецтва прибуло з братніх (братніх) республік rš; Не раз він стурбовано думав на хрестах, шукаючи себе і свого справжнього (справжнього) шляху BorMS 5. З цієї причини, а також для позначення різновидів деяких предметів уживаються не займенникові, а звичайні форми, наприклад: чорний і білий хліб (не чорний, білий), солодке і кисле молоко (не солодке, кисле) поряд із солодкі й гіркі перці, кухонна сіль тощо. Часто для позначення різновиду вживаються звичайні форми прикметників із суфіксом -iškas, -a, оскільки цей суфікс, як і суфікс -inis, -ė, виокремлює предмети, позначаючи їхній різновид і без займенникової частки, пор.: голландський сир, молочний суп, чоловічі сорочки, дитячі шкарпетки тощо. Цей випадок нейтралізації цілком залежить від лексичного значення прикметника та його синтаксично-семантичного зв’язку з означуваним іменником.

5.1. Та обставина, що визначення предметів займенниковими прикметниками значною мірою залежить від контексту, зумовлює різний ступінь визначеності. Найвиразніша визначеність спостерігається тоді, коли предмети індивідуалізуються й конкретизуються, і з контексту зрозуміло, що це саме той предмет, а не інший (у наведених вище випадках уживання займенникових форм у виокремлювальному та вказівному значеннях). Однак у литовській мові трапляються також випадки слабкої визначеності, коли предмет виокремлюється займенниковим прикметником, але чітко не індивідуалізується й не конкретизується. У цьому разі предмети називаються як представники певної узагальненої групи, які вирізняються певною ознакою, проте це не індивідуалізований різновид предметів, а лише предмети певної групи загалом (найчастіше люди й тварини).

У сучасній литовській літературній мові найчастіше трапляються займенникові прикметники вищого, рідше найвищого ступеня такого типу, які за ознакою категорії ступеня виокремлюють з-поміж інших предмети, що мають більшу або найбільшу міру ознаки. У цьому разі найчастіше вживаються форми множини (неіндивідуалізувальні), наприклад: Останні промені, пробиваючись крізь стовбури рідких болотяних дерев, мерехтіли в западинах і лагідно пестили верхівки вищих (= вищих) ялинок та сосон VienR TV 28; Колишній проспект Головіна так розширили, що старіші (= старші) будинки... або опинилися відсунутими назад, або були зовсім знесені VienR VII 311; Тоді його підтримували фельдшер, сестри, сміливіші (= сміливіші) хворі, а зрештою й усі VienR II 141; У саду росли чудові квіти, і до гарніших (= гарніших) були прив’язані срібні дзвіночки BalčAP 61; Тепер усі кажуть, що вона найгарніша з усіх найгарніших (= найгарніших) птахів BalčAP 42; Тільки-но почав гукати гучними голосами найхоробріших

172

ших, тільки-но почав гукати найсильніших із них, щоб прийшли сюди й схрестили з Маргирісом гострі мечі... KrevRR I 213. Пор. старі писемні джерела: Смерть християн була того року карою для найгірших людей DP 176.

Оскільки чіткої індивідуалізації та конкретизації тут немає, паралельно в таких випадках уживаються і звичайні форми, пор.: Тут не було жодних доріг чи стежок, окрім тих, які витоптували стада зубрів, турів, лосів та інших більших звірів VienR IV 13 і У ті тонколісся вовки заганяли лосів, турів та інших більших тварин VienR IV 13–14.

Трапляються й займенникові прикметники невищого ступеня, що означають виокремлювальну ознаку та називають предмети як представників певної невизначеної групи, не індивідуалізуючи й не конкретизуючи їх, наприклад: Усі великі (= великі) маєтки Криму якраз перетворено на фруктові сади VienR VII 57; Для західних лицарів такі поєдинки були цілком звичними..., а для жмудинів це було новиною, бо вони свої справи передавали запрошеним або старшим (= старшим) чоловікам VienR IV 175; Коли вже немає хорошої (= хороша) [місця], доводиться ставати й у гірше ŽemR II 23; по-сімейному..., потрапивши до відповідної (= відповідної) корчми, пили до вечора ValPJ₂ 86.

Tokius silpno apibrėžtumo atvejus sąlygiškai galima pavadinti santykiniu apibrėžtumu. Įvardžiuotinių būdvardžių reikšmę tokio tipo sakiniuose galima nusakyti reliatyvinėmis konstrukcijomis, plg.: šviesesnieji žmonės → kurie šviesesni žmonės. Lietuvių kalboje ir vartojamos tokios reliatyvinės konstrukcijos su santykiniu prieveiksmiu kur ar įvardžiu kuris, -i ir būdvardžio paprastąja, ypač aukštesniojo arba aukščiausiojo laipsnio, forma, plg.: Surink kur didesnes (= didesniąsias) [bulves], o mažesnes palik Skp; Retai kas turėdavo tokius (kulius), bagotesnį kur (= bagotesnį) Skp; Tokius vamzdžius turėjo tiktai dideli bernai, kartais ir pusberniai, bet jau kur patys apsukriausi (= patys apsukriausieji) Balt; Tik viena kita merga kur drąsesnė (= drąsesnioji), per galvą metusi ant žemės marškinius, plaukdavo kaip vyras VencĮPU 90; važiavo moterys, vyrai kur seni jau (= senesnieji) LKT 166; notrynės baltosios nedeg, o tos, matai, kur aukštos (= aukštosios), tos yr degančios LKT 137.

Тут немає справжньої визначеності й індивідуалізації — просто позначаються та виокремлюються більші картоплини, багатші (= заможніші) або найспритніші люди. Пор. конструкції такого самого типу в старих писемних джерелах: Він же для нас мав якусь найдорожчу жертву DP 432; ми вважаємо за потрібне дати людям, які найбільші й найученіші MP 11 b (пор. Specht 1932, 272).

5.2. До випадків слабкої визначеності слід віднести такі займенникові прикметники, які вживаються в узагальнених висловах, прислів’ях. Вони також виокремлюють предмет, але не індивідуалізують його. Наприклад: Рання (= рання) ворона зуби ламає, пізня (= пізня) око SLT 531; Завжди чесна (= чесна) дівчина дістається лихому хлопцеві ŽemR I 121; Зла (= зла) мати чоловікові дорогу перегороджує SLT 237; мовчазна (= мовчазна) свиня глибше риє ŽemR II 99.

173

Оскільки позначуваний предмет не індивідуалізується, у таких висловах уживається також проста форма, наприклад: Хороша мати чоловікові дорогу показує Erž; Хороший орач і гусакові радить GŽ; Працьовита дочка і з моху шовк пряде Šts; На кривій липі всі кози стрибають SLT 361.

За слабкого вираження означеності предмет виокремлюється лексичним значенням прикметника та його зв’язком з іменником. Займенниковий елемент тут має лише підсилювальну функцію, посилює виокремлення.

6.1. У литовській мові займенникові прикметники вживаються не лише в означальному, а й у підсилювальному значенні. Один із таких випадків — коли займенниковий прикметник позначає характерну (не виокремлювальну) властивість предмета. Приклади цього типу часто трапляються в народних піснях, а також у творах письменників, близьких до них за художнім стилем, наприклад: Уродіть, льони, на чорній землі (п.) Pv; І їде парубок рівненьким полечком, чи пустиш, чи віддаси молоду дочку (п.) Slnt; Ще й очей не заплющив, солодким сном не задрімав, як знову почув гучний голос KrėvAP 41; Струни дзвінких кантеле обірвані SNėrR II 114; Лише тепер, лише тепер я відчув, зрозумів, чому в’яне зелена трава під темною тінню VenclRn 52; О, як ми доскакаємо до зеленої луки, попасемо конячок JD 399; Діти один за одним... розійшлися по широкому світу VienR V 160.

Тут займенникові прикметники виступають постійними художніми епітетами й за семантикою дорівнюють іменникам: чорна земля, рівне поле, молода дівчина тощо виражають ту саму ідею чорноти, рівності, молодості. Такі властивості, що виражаються займенниковими прикметниками, є характерними для позначуваних предметів і сприймаються всіма як відомі. У таких випадках можливі й прості форми. Займенникова форма лише виразніше висуває на передній план і підкреслює характерну властивість предмета.

Характерна властивість предмета, виражена займенниковими прикметниками, окремими авторами також може осмислюватися індивідуально. Лише з ширшого контексту стає зрозуміло, що йдеться не про виокремлювальну, а про характерну властивість позначуваного предмета, наприклад: У гірській півночі Грузії, де дев’ять місяців на рік земля лежить укрита снігом, на важкодоступній вершині гори, біля підніжжя Казбека, стояв старий багатий монастир святої Ніни VienR I 25; Протягом тих трьох місяців до монастиря святої Ніни їздили не лише грузини, а й люди з інших країн: приїздили навіть мешканці далекої Греції та Балкан VienR I 26; Тут, у затінку глибоких озер і в тихих заплавках лісових струмків, росли й квітнули найрізноманітніші дерева VienR IV 13.

У цих випадках значення характерної властивості зумовлене однаковим розумінням мовця (письменника) і слухача (читача). З іншого боку, у цих реченнях можливі й прості форми. Різниця між займенниковими та простими формами тут лише така: займенникові форми сильніше підкреслюють властивість предмета, припускаючи, що північ Грузії справді гірська, а Греція — далека для нас країна, озерця — глибокі, струмки — тихі тощо.

Особливо часто такі займенникові прикметники вживаються при власних назвах, які самі мають індивідуалізувальне значення і без займенникового прикметника визначають предмети, наприклад: Встає для життя старий Вільнюс! VenclRn 130; Суворо шумить Балтія холодна SNėrR II 538; Двісті років тому постало село Руґелі між

174

останніми пагорбами прекрасної Палюге Gud-GuzKIT 5. Займенникові форми тут ужито, щоб навіяти думку, що Вільнюс справді старе місто, Балтія — холодна, а Палюге — прекрасна.

Залежно від зображуваної дійсності та стилю автор може дуже по-різному осмислювати властивості предметів, виражені займенниковими прикметниками. Наприклад, у творах В. Креве такі займенникові прикметники: високий міст, великий маєток, молодий син, маленькі діти, маленькі пташки, хоробрий парубок, широкий ослін, поважні чоловіки, старий віщун, вузька стежка, важка праця тощо виражають характерну властивість предмета й виконують суто підсилювальну функцію, хоча в інших контекстах можуть мати й означальне, виокремлювальне значення, пор.: Парубок сховав тіло купця під високим мостом, а його скарби — у зеленому лісі… RR I 88; Коли свати в’їхали у великий маєток, загавкали чорні хорти RR I 87; на коні летів додому молодий син боярина RR I 65; А що тоді станеться з нашими матерями, зі старими батьками, з дружинами, з маленькими дітьми RR I 203; і люди, і звірі, і маленькі пташки милуються, милуючись, слухають, прислухаючись до вечірньої пісеньки RR I 53; зібралися старі діди, поважні чоловіки й молоді парубки, посідали на широких ослонах, за білими столами мед і пиво пили, уважно слухали, що розповідав старий віщун RR I 145; Замовкніть, дерева, зеленим листям не шелестіть, не заважайте молодим парубкам і поважним чоловікам слухати мої слова RR I 189; А хто піднявся, тому вже немає ні широкої дороги, ні вузької стежки назад, униз RR I 53; І ті мрії виснажили знесилили молодого, змучили, мов важка праця RR I 137; — Чи довго нам молодими тліти, при вогнищах сидіти, марнувати молоді дні без гучних подвигів RR I 146; Так весело всі гуляли й, гуляючи, хороброго парубка прославляли RR I 67.

У «Переказах старих людей Дайнавського краю» В. Креве всі мости високі, маєтки великі, парубки хоробрі, подвиги гучні тощо. А такі підкреслені характерні властивості, як: білі столи, широкі ослони, старий віщун тощо, ґрунтуються також на етнографічному світі побуту й культури давніх литовців. З іншого боку, коли зазначені властивості не підкреслюються, паралельно вживаються ті самі прикметники з тими самими означуваними словами у простій формі.

6.2. Займенникові прикметники з підсилювальним значенням уживаються також для позначення значного ступеня вияву властивості. У таких випадках прикметник виражає виокремлювальну властивість, але предмет не визначається — лише підкреслюється, що він має високий ступінь позначуваної властивості. Приклади цього типу частіше трапляються в народних піснях і у творах письменників, близьких до них за стилем, наприклад: Та дівчина спритних кроків (= дуже спритних) J; У темряві велика димка, конячка витоптала доріжки (п.) Ad; То він сам приглянувся, то до мого ясного личка (п.) Tvr; вилетів соколик із високого гніздечка…, проспівав, продзвінчав любими словами KrėvRR I 154; Ой, помовчіть ви хвильку, послухайте мене, старого, моїх мудрих казочок, зворушливих слів KrėvRR I 141; Вона потребує її рук і її спритних пальців SNėrR II 499.

Займенникові прикметники цього типу також легко можуть бути замінені простими.

7. Розглянутий матеріал свідчить, що в литовській мові існує асиметрична опозиція займенникових і простих прикметників за категорією означеності / неозначен-

175

ознаку визначеності, проте ця категорія не є такою сильною й обов’язковою, як категорії роду, числа та відмінка прикметників. Оскільки визначеність реалізується не лише за допомогою займенникової форми, а й завдяки контексту (насамперед сполученню займенникового прикметника з означуваним словом), уживання займенникових прикметників не є цілком послідовним. Можливі випадки нейтралізації. Категорію визначеності / невизначеності особливо послаблюють випадки слабкої визначеності, а також підсилювальна функція займенникових форм, коли їх легко можна замінити простими формами. Займенникові прикметники, що позначають слабку визначеність і виконують підсилювальну функцію, є несистемними периферійними явищами; їхнє становище в цій категорії слабке.

Категорія визначеності / невизначеності властива не лише прикметникам, а й атрибутивним дієприкметникам. Однак зовсім не можна виокремити категорію визначеності / невизначеності в класах займенників і числівників. Хоча займенникові форми цих слів і вживаються, вони мають виразний підсилювальний характер і стають застиглими⁴, пор.: Був у батька три доньки. Одна була висока, дебела, друга була низька, кремезна, а третя чорнокоса ValPJ₂ 33; Де зупинимо човен, біля якого села? (д.) Alv (LTR); де люди… говорили…, тільки хто були їхні котрі за порядком предки VaižgP I 104.

8. Означальна, або детермінативна, функція займенникових прикметників — позначати предмет як відомий, визначений — цілком відповідає функції означених артиклів у німецькій, англійській, французькій та інших мовах. Тут означені артиклі протиставляються неозначеним за тією самою ознакою визначеності / невизначеності, за якою в литовській мові займенникові прикметники протиставляються простим. Специфіка позначення детермінації займенниковими прикметниками зумовлена лише формальним вираженням: саме тим, що займенник *jo-, як показник детермінації, приєднався до прикметника й утворив із ним одну морфологічну форму, тоді як артиклі є службовими словами. Отже, позначення детермінації займенниковими прикметниками належить до морфологічного рівня, а означеними артиклями — до синтаксичного (пор. Гак 1979, 93; Вайнрих 1978, 373).

Детермінативне значення займенникових прикметників давно помічено й описано як у балтійських, так і в давньослов’янській мові; пор. праці перших дослідників литовської граматики — Schleicher 1856, 261; Kurschat 1876, 244 tt.; Bezzenberger 1877, 155 t.; щодо латиської мови див. Endzelin 1922, 453; щодо давньослов’янських і давньоруських займенникових прикметників — Miklosich 1874, 132—133; Обнорский 1946, 110; Кульбакин 1913, 117—118.

З огляду на означальне (детермінативне) значення займенникових прикметників вважають, що їхньою первісною функцією було також позначення відомого, визначеного предмета, тобто займенникові прикметники сформувалися як специфічний випадок позначення детермінації. Першим цю думку висловив F. Miklosich [(1874, 132—133), а згодом таку основу формування займенникових прикметників зазначали деякі автори й упродовж останніх десятиліть, див. Якубинский 1952, 55 t.; Черных 1954, 196; Кузнецов 1953, 148; Kurz 1958; 88; Mareš 1958, 95; Kosch-

⁴ Займенникові форми присвійних займенників manasis, -oji, tavasis, -oji, savasis, -oji, mūsasis, -oji, jūsasis, -oji, оскільки їхні прості форми manas, -a, tavas, -a, savas, -a, mūsas, -a jūsas, -a виходять з ужитку, перетворилися на самостійні займенники, див. Valeckienė 1964, 46—47.

176

mieder 1962, 410; Safarewicz 1969, 443–444; Kuryłowicz 1969, 444 tt.; Vraci(u) 1977, 44.

Згідно з цією думкою, детермінативного значення займенниковим прикметникам надає постпозитивний займенник *io-, який за походженням був анафоричним і мав вказівне значення, як артиклі в інших мовах⁵ (див. Miklosich 1874, 125; Лескин 1890, 87; Vondrák 1912, 470; 1908, 113; Hirt 1934, 166; Якубинский 1952, 54; Черных 1954, 196; Кузнецов 1953, 148; Отрębski 1956, 121; Safarewicz 1969, 444; Kuryłowicz 1968, 444; Vraci(u) 1977, 44; із литовських авторів — Rosinas 1975, 168)⁶. Отже, не лише за значенням, а й формально — з погляду походження — займенникова частка відповідала б означеним артиклям германських і романських мов, які також походять від вказівних анафоричних займенників, тобто слів тієї самої групи: нім. der, die, das, англ. the — від займенникової основи *so / *to, а романські — франц. le, la, італ. il (lo), la, ісп. el, la тощо — від латинського вказівного займенника ille, illa «той, та». Основу *to має також болгарський постпозитивний артикль -та, -то, -ът (-ят), пор.: момче «хлопчик», момчето «хлопчик (позначений, визначений)»⁷. З тією самою основою *to / *te пов’язують і албанський постпозитивний формант -tē / -t, а також артикль того самого походження t(ë), які вживаються при іменнику для позначення «категорії визначеної кількості» (див. Десницкая 1977, 275–293; 1978, 109 t.).

Згідно з теорією детермінативного походження займенникових прикметників, ці форми утворилися з тієї самої причини й водночас з артиклями інших мов⁸; інакше кажучи, займенникові форми в балтійських і слов’янських мовах є інновацією, що сягає доби спільнобалтійської та спільнослов’янської мов.

9. Багато дослідників не погоджуються з теорією детермінативного походження займенникових прикметників і пояснюють їхнє первісне значення інакше (див. далі). Ця теорія викликає сумніви насамперед тому, що займенникові прикметники і в балтійських, і в давньослов’янській мові вживаються для позначення відомого, визначеного предмета дуже непослідовно. У сучасній литовській мові є безліч прикладів уживання займенникових форм за відсутності чіткої визначеності. Особливо непослідовно вживаються займенникові форми, коли ознаку підкреслено, із припущенням, що вона безперечно властива позначуваному предметові, або—

⁵ На думку деяких авторів, займенник *io- у балтійських і слов’янських займенникових формах за походженням був споріднений із вказівним займенником *i-, був його дериватом або модифікацією (див. Brugmann 1908, 49; 1911, 331; Поржезинский 1916, 93–94).

⁶ Деякі дослідники вважають займенник *io- вказівним, але первісне значення займенникових прикметників пояснюють інакше; див. Истрина 1919, 53, пор. § 11.

⁷ Kai kurie autoriai (pvz., Аракин 1979, 124) su bulgarų postpoziciniu artikeliu gretina rusų -то tokio tipo pasakymuose: Хорошо seno-то? какой-то, какая-то, какое-то. Tačiau čia -то turi tik pabrėžiamąją postpozicinės dalelytės funkciją, neatitinkančią artikelio funkcijos. Pabrėžiamoji rus. -то dalelytės reikšmė yra senesnė už artikelio funkciją.

⁸ Як зазначають дослідники, означений артикль у германських мовах почав формуватися з анафоричних займенників у добу розпаду загальногерманської мови на окремі давньогерманські діалекти, а його формування завершувалося самостійно в окремих германських мовах; див. Московская, СГГЯ 1963, 325. Розвиток неозначеного артикля із займенника зі значенням «один» належить до пізнішого часу: у найдавніших германських діалектах такі випадки лише епізодичні, до того ж вони суто лексичні, не граматикалізовані; див. там само, с. 330. Отже, категорія визначеності / невизначеності завершила формуватися в окремих германських мовах самостійно й порівняно пізно.

177

…бо підкреслюється виокремлення узагальнених предметів без їх індивідуалізації (див. 5. 1, 2; 6. 1, 2).

Ще більшою є непослідовність уживання займенникових і простих прикметників у давніх литовських писемних пам’ятках. Тут займенникові форми часто вживаються за відсутності визначеності, а лише для підкреслення характерної ознаки або великої кількості ознак, наприклад: patįs yra ir liekts”, wissadàs piktątę kaimene DP 88; būwo nusiųsti kaip āwis tarp smarkiųjų wilkų DP 213; Noe pati aschma, pagalei tawa didzoia Sussimilima, palaikei Mž 103; O ant’ marų bus girdēti vīzmai ir staugimai bāisūs, ir rinkimai di- džiujų wīlnių DP 14.

Нерідко в тих самих контекстах уживаються і займенникові, і прості форми, пор.: Tad’ kaipó mote geróii wirui sawám’ tarnāuia ne drin’ kokiós sawós įpacīos naūdós DP 561; kaip’ pagērbta ir gerá mote ne drin’ ko kito grāžinas ir rēdos, tiektaí idant’ įsiketų akimus wīro sawo DP 561; gērasis Piemų pralidi awis sawās ir izstaidinēie ies DP 247; Piemų gēras eit pirm’ awių sawų DP 247.

Dėl latvių kalbos įvardžiuotinių formų nenuoseklaus vartojimo plg. Gāters 1959.

З іншого боку, наведені дані свідчать, що детермінативне значення займенникових прикметників і ступінь детермінації зумовлює не лише займенник, а передусім синтаксико-семантичне сполучення прикметника з означуваним словом і ширший контекст. Контекст виокремлює предмет і вказує на нього, займенникова частка лише підкреслює це виокремлення й указування. Займенниковий прикметник має підкреслювальне значення й тоді, коли виокремлення та вказування відсутні, а підкреслюється лише характерна ознака предмета, відома або тільки припущена як відома.

Отже, дані литовської мови не підтверджують пояснення, згідно з яким первинне значення займенникових прикметників було детермінативним, а зумовлював це значення анафоричний займенник *jo-. Очевидна суперечність цього пояснення полягає в тому, що анафоричне значення займенника *jo- обґрунтовується детермінативним значенням займенникових прикметників, яке, своєю чергою, вважається первинним через анафоричне значення займенника *jo-.

Уявлення про первинність детермінативного значення займенникових прикметників у балтійських і слов’янських мовах критикували й раніше, див. Hermann 1912, 90 (прим.); Истрина 1917, 33—62; Руднев 1957, 201, 209.

10. Багато дослідників дотримуються думки, що займенник, приєднавшись до прикметника, за походженням був не анафоричним, а відносним (див. Delbrück 1893, 433; Hermann 1912, 90; 1912 (a), 243 тт.; 330; 1926, 11; Specht 1926, 90; 1932, 272; Meie 1951, 358⁹; Schwyzer 1936, 150 т.; Fraenkel 1947, 16; 1950, 81 т.; Endzelin 1922, 344; Endzelīns 1951, 466; 1957, 138; Эндзелин 1953, 74; Zinkevičius 1957, 11). Відносне походження цього займенника підтверджують відносні займенники основи *jo-, уживані в інших індоєвропейських мовах (див. далі).

Якщо займенник *jo- за походженням відносний, то на якій основі утворилися займенникові прикметники і яким було їхнє первинне значення? Це питання розглядали багато вчених.

⁹ Plg. A. Meillet ankstesnę nuomonę, kad *jo- yra anaforinis įvardis (Meie 1938, 334).

178

Значна частина авторів дотримується думки, що первинним значенням означених прикметників було підсилювальне. Отже, означені прикметники є етимологічно емфатичними утвореннями, що виникли внаслідок підкреслення позначуваного предмета. Цю думку зазвичай обґрунтовують прикладами означених прикметників із підсилювальним значенням у литовській мові та непослідовністю їх уживання (див. Hermann 1912, 90; Fraenkel 1947, 16; 1950, 120 і далі; особливо Arumaa 1952, 163 і далі).

У перших граматиках литовської мови означені форми прямо називають «adjectiva emphatica», «compositum emphaticum» — див. Klein 1653, 25 і далі; Schultzen 1673, 23 і далі; Haack 1730, 268; Ostermeyer 1791, 38 і далі. Означені форми литовської мови вважає емфатичними й A. Senn (1929, 127 і далі, 134 і далі). Про емфатичне вживання означених форм латиської мови див. Gāters 1959, 137; Тулдава 1973.

Пояснюючи означені прикметники як етимологічно емфатичні?

11. Уже давно означені прикметники балтійських і слов’янських мов зіставляють із конструкціями індоіранських і грецької мов, утвореними з тим самим займенником *jo- (див. Meillet 1902–1905, 202; Мейе 1951, 358; Hermann 1912 a, 330, 243 і далі; 1912, 90 і далі; Specht 1932, 273; Wackernagel, Debrunner 1930, 554 і далі; Schwyzer 1936, 151; Fraenkel 1950, 82 і далі; Seiler 1960, 204 і далі; Бенвенист 1974, 235; Balázs 1973, 73), наприклад: давньоінд. viśve marūto yé saháśaḥ «усі Марути, які наймогутніші»; авест. daēvō yō apadōšō «демон, який Апаоша»; гр. Hom. Τεῦκρος ὃς ἄριστος Ἀχαιῶν «Тевкр, який найкращий з ахейців» тощо.

Звичайно, між означеними прикметниками балтійських і слов’янських мов та згаданими індоіранськими конструкціями є відмінності. Займенник *jo- в індоіранських конструкціях зазвичай стоїть після іменника, перед прикметником. Він уживається також з іменниками без прикметника. На ці відмінності особливо наголошував J. Endzelynas, обстоюючи специфічну роль означених прикметників балто-слов’янських мов (див. Эндзелин 1911, 131 і далі; 1953, 74 і далі).

З іншого боку, у старих литовських писемних пам’ятках трапляються означені форми префіксальних дієприкметників і прикметників із займенником *jo- перед прикметником, наприклад: ne iam turinčiam BP II 241; ne jokaltoiā KN 258 (займенник повторено двічі: перед прикметником і після нього; більше прикладів див. Būga 1930, 66; Zinkevičius 1957, 7 і далі). У литовській мові відоме словотворення прикметників за допомогою того самого займенника *jo-, а також із форм місцевого відмінка однини або родового відмінка множини іменників, де займенник має виразне відносне значення, наприклад: téwo dąguǐeio DP 99 (пор. Téwo māno, kursāi yra dąguǐe DP 99); dáiktu... žemėjeju DP 7; mūsišis «той, хто наш», prūsaičǐjis = «той, хто з Прусайчяй» (Kurschat 1876, 98), див. Specht 1926, 89 і далі; пор. Skardžius 1943, 67, де паралель цих утворень з означеними формами не визнається.

У давньоіндійській мові також є приклади, де займенник *jo- стоїть після прикметника: sá rātri pāritakmyā yā «та ніч, що її треба пройти (блукаючи)» (Wackernagel, Debrunner 1930, 557; Porzig 1923, 214). Отже, зазначені відмінності між означеними прикметниками балтійських і слов’янських мов та іменними конструкціями індоіранських мов із займенником *jo- не є суттєвими. Їх можна пояснити відносною хронологією.

12. B. Delbrück (1900, 303 і далі), один із перших, хто вказав на згадані конструкції із займенником *jo- у давньоіндійській та авестійській мовах, вважав їх відносними реченнями без дієслова (номінальними), що розвинулися зі справжніх відносних речень. Такої самої думки дотримувався й K. Brugmann (1904, 659). Лише згодом W. Porzig (1923, 214, 289–291, 297, 300), дослідивши ці конструкції в давньоіндійській мові (у Рігведі), дійшов висновку, що це не відносні речення, а члени речення (прикладки), і що вони давніші за відносні речення з дієсловами. J. Wackernagel також вважає ці конструкції в давньоіндійській мові прикладками до іменника (див. Wackernagel, Debrunner 1930, 536). Для розв’язання цього питання важлива праця J. Gonda (1954, 1–41), у якій на підставі численних матеріалів неіндоєвропейських та індоєвропейських мов переконливо показано, що номінальні відносні групи із *jo- є порівняно самостійними й виконують ізолювальну, ідентифікаційну функцію емфатичного характеру. Що конструкції із *jo- не є відносними реченнями і

180

yra senesnės už pastaruosius, galutinai įrodė E. Benvenistas (žr. Бенвенист 1974, 227, 236 tt.), gretindamas minėtąsias indoiranėnų bei graikų konstrukcijas su atitinkamomis neindoeuropiečių kalbų konstrukcijomis, prisijungusiomis prie daiktavardžių ne kaip reliatyvinis sakinys, bet kaip apozicija. Tokios pat nuomonės yra H. Seileris (1960, 203) ir G. Gren-Eklund (1978, 55, 57 t.).

13. Матеріал литовської мови свідчить, що займенникові прикметники за походженням також були апозиційними сполуками. У литовській мові, особливо в народних піснях та у творах, близьких до них за художньою стилістикою, трапляються займенникові прикметники, що стоять після означуваного слова, часто з іншими повторюваними словами, особливо з особовими займенниками II особи, родовими відмінками особових і зворотного займенників (mano, tavo, savo, jo, jos), вказівними займенниками, прийменниками, вигуками, повторюваними групами присудка. Часто такі групи із займенниковими прикметниками вживаються у звертаннях, наприклад: Tu užuole, tu žaliasai, nestovėkie prie kelelio DD 52; Tu girala, tu žalioji, kodėl žiemą nežalioji DD 155; Jūs skryneles, jūs margosios, daugiau jūsų nedangsysiu DD 140; Oi jūs rūtėlės mano, oi jūs žaliosios mano DD 124; Berneli mano, jaunasai mano, liepk vesti atgal širmuosius žirgelius KrėvRR I 98; Mano rašteliai, o vyvingrieji, saulei kaitinant, dar pablizgėste! RD 40; Oi dukralės, oi jaunosios, turit senų motulį DD 170; Bėk, žirgeli, bėk bėrsai DD 90; Vai, nutilkite, vėjeliai, nepūskite, šiaurieji KrėvRR I 206.

У відповідних конструкціях із займенниковими прикметниками збереглися й інші випадки (не у звертаннях), наприклад: Tavo viršūnėn, tavo tankiojon, vis degulė kukavo DD 148; Lakštingalė paukštelė tai tavo mergelė, jos sparneliai, jos eiklieji, tai baltos rankelės (d.) Vlk; Už jūrų marių, už mėlynųjų, kaitroji ugnelė ty kūrinosi DD 26; krito piktas priešas nuo eiklaus žirgo po kanopėlėmis ant juodos žemelės, ant drėgnosios KrėvRR I 211; bernužėliai grąžino žirgelius atgalio, varė širmuosius atgalio KrėvRR I 149; Dunda bilda skrynelės, dunda bilda margosios DD 57; Slūkso kaselės, slūkso geltonosios JD 610; Tai verkė mergelė, tai verkė jaunoji, verkė mergelė, verkė jaunoji, skundzas sanai motulai DD 43; Ak, be padangių, be mėlynųjų sunku sunku SNėrR I 37.

Трапляються такі займенникові прикметники й після особових займенників, що стоять у позиції після іменника, наприклад: Testa būna, kas bus, aš už tavęs jaunojo tekėsiu… KrėvRR I 92; Ar tu nematei, ar nepastebėjai: miglose kėlės šviesi saulelė, kai tu balnoji ristą žirgelį, tamsiu ji apsiniaukė juodu debesėliu, kai tu jaunasis sėdai balnelin KrėvRR I 147.

У конструкціях зазначеного типу займенниковий прикметник відокремлений від іменника. Його ізольованість ще посилюють повторювані слова. Займенниковий прикметник разом із повторюваними словами, особливо займенниками, ще раз, наголошено позначає предмет, заново його характеризуючи. Займенниковий прикметник тут не є означенням іменника. У реченні він займає таку саму позицію, як іменник, з яким узгоджується, і однаково співвідноситься зі спільним членом речення. Отже, за синтаксичним відношенням займенниковий прикметник тут є апозицією іменника, що додатково вказує на позначений іменником предмет. Разом із повторюваними словами він утворює ритмічно й інтонаційно ізольовану апозиційну групу. Про те, що займенниковий прикметник тут синтаксично відповідає імен-

8. 120

181

никові, свідчать також такі конструкції, де замість займенникового прикметника вжито іменник, близький за значенням до означуваного слова, наприклад:

Už ažarėlio, už vandenėlio, rinko mergelė dribnas vuogelas DD 58; Išaisiu motula, išaisiu, šir dela, su vienu d zienu, su adynėli DD 43; Oi tu mergela jaunoji, tu lelijėla baltoji DD 99.

Звичайні прикметники в таких випадках не мають наголошеної вказівної та відокремлювальної функції, наприклад: A-d, a-a, vaikeli, mažas, nedideli VD 45; Čičiu liliu, sūnaitėli, tu mano mažiausias VD 62. Тут звичайні форми прикметників, хоча й стоять після означуваного слова, мають предикативний відтінок.

Зазначені конструкції із займенниковими прикметниками можна перефразувати так: Jos sparneliai, jos eiklėji ⇒ *jos sparneliai, jos eiklius kurie. З синтаксичного погляду трансформована конструкція цілком відповідає індоіранським конструкціям, у яких займенник стоїть у позиції іменника й виконує функцію апозиції: він повторно вказує на той самий предмет, що й означуваний іменник. У цьому зв’язку слід згадати висловлювання Ю. Куриловича (див. Курилович 1962, 206), що «такі форми, як сл. slěpъ-jь „сліпий“ є сполуками, еквівалентними іменникам, оскільки генетично jь — це субстантивний займенник, означуваний прикметником».

Синтаксична відповідність зазначених конструкцій литовської та індоіранських мов свідчить, що займенникові прикметники розвинулися з конструкцій того самого типу. Важливо, що і в литовських, і в індоіранських конструкціях займенник із прикметником стояв після іменника й додатково вказував на позначений ним предмет та означував його. Займенникові форми утворилися (у балтійських і слов’янських мовах) із таких відокремлених сполук прикметника й займенника, у яких звичайним місцем займенника була позиція після прикметника. У цій позиції займенник став енклітикою та злився з прикметником. Натомість у відповідних індоіранських і грецьких конструкціях займенник *jo- стояв після іменника, але зазвичай перед прикметником, і тому не зливався з ним в одну форму. Крім того, згадані індоіранські конструкції вживаються й без прикметника.

14. Конструкції, у яких апозицією після іменника виступає займенник, є досить поширеним явищем в індоєвропейських мовах. У литовській мові чимало таких конструкцій, де займенник, повторений після іменника в тій самій позиції як апозиція, наголошено ще раз указує на позначуваний предмет. Наприклад, у різних діалектах так уживається займенник jis, ji: O tas vilkas nepavjerdamas bėga jisai žiūrėt LB 257; O tas raganius, kad išbudo, tai jis supyko labai LB 247; O karvės, kai šilta, tai jos sugula Vlč (LKT 188); Tikai vienas tavo mielas tai jis jaunas tykiai joja DD 52.

Займенники jis, ji, tas, ta виступають апозицією після іменника в тій самій позиції й у реченнях такого типу сучасної литовської літературної мови, наприклад: Vežėjas Pranciškus — tas tai nė pono nebijo! Myk-PutS I 290; Ančių — tų begalinės minios užplūdo ŽemR I 80; Valdovų laimė — ji visai kitokia MarcinkM 112.

Для більшого наголосу перед займенником додають ще частку ir, наприклад: Net šimtametės senutės ir tos ėjo pasėdėti lauke Balč AP273; net gyvuliai ir tie nusigando KrėvŠP 139—140; Višta Gudeliuose ir ta du sykiu ant dienos (= per dieną) deda PietRR 240.

Відповідну позицію в литовській мові можуть також займати займенники pats, -i, visas -a, vienas, -a, kitas, -a та ін., наприклад: visas pasaulis jį patį kaltina, pagaliau paukšte-

182

самі, мовби промовляючи, кажуть ŽemR I 199; Останні слова самому майстрові здаються віддаленою луною CvR IX 253; Усі діти Сабаляускасів пішли в батька — всі такі Nvn; Прихильники — одні Катрею лаяли, інші... тільки плечима знизували ŽemR I 71.

Усюди тут після іменника робиться пауза, і займенник займає позицію іменника, повторно вказуючи на позначуваний предмет. За синтаксичними відношеннями в цих реченнях пташенята самі, усі діти Сабаляускасів тощо відповідають моделі вони самі, вони всі, де займенники також пов’язані апозитивним відношенням.

Конструкції такого типу вживаються й в інших індоєвропейських мовах, наприклад у давньоверхньонімецькій — із займенником 3-ї особи: dēr sēlbe hērre ēr wære ein Lohnoisære «сам пан він був одним із Лоно́йзерів» (Paul 1956, 123–124). У балканських мовах після іменника в тій самій синтаксичній позиції вживаються короткі ненаголошені форми особових займенників, які повторно вказують на позначуваний предмет, наприклад болгарською: Тогава аз не знаех, че Заимов го нямаше в народната библиотека «Тоді я не знав, що Заїмова його не було в народній бібліотеці» (Лопашов 1978, 29). Багато прикладів, у яких після іменника в тій самій синтаксичній позиції стоїть особовий або вказівний займенник, з неіндоєвропейських мов наводить J. Balázsas (1973, 67 і наст.).

Конструкції такого самого типу, у яких займенник після іменника виступає апозицією (сам або з прикметником), стали основою для виникнення й займенникових прикметників.

15. Багато дослідників, які розглядали згадані конструкції індоіранських мов, зазначають, що відносний займенник *jo- тут має значення артикля, відмінне від власне відносного, або корелятивного, значення. B. Delbrück (1900, 303 і наст.) і K. Brugmann (1904, 659) вважали цю функцію займенника *jo- новою, такою, що розвинулася з власне відносного значення, проте пізніші автори, особливо в останні десятиліття J. Gonda (1954, 18, 22) і E. Benveniste (Бенвенист 1974, 238), переконливо довели, що функція *jo- як «включувача фрази» (includer), або «детермінатива», є первинною, і саме з неї розвинулися відносне (корелятивне) значення цього займенника. На те, що займенник *jo- за походженням не є суто відносним, а за своїм значенням пов’язаний з анафоричним займенником, останнім часом указує не один дослідник (див. Иванов 1958, 41; Тухман, СГЯ 1963, 330; Szemerényi 1970, 194; Watkins 1962, 16); особливо наголошують на тому, що в хетській і тохарських мовах основу *jo- мають сполучні енклітичні частки (хет. ia «і», тох. A yo «і»), етимологічно пов’язані з цим займенником.

З іншого боку, детермінаційна функція займенника *jo- у конструкціях зазначеного типу не відповідає функції справжнього означеного артикля, що розвинувся з вказівних займенників у нових романських і германських мовах. На те, що в індоіранських конструкціях займенник *jo- не виражає означеності, уже вказували J. Endzelīns (Эндзелин 1953, 74–75) і B. Rosenkranz (1958, 97). Останнім часом J. Gonda (1954, 18; 1959, 25) переконливо довів, що цей займенник, будучи за своєю природою не суто відносним, також не тотожний анафоричному займенникові. Як «включувач фрази», він мав функцію ізоляції, виділення, наголошення; пор. також Balázs (1973, 73), де цей займенник у зазначених конструкціях вважається ситуатором, який додатково, підкреслено вказує на раніше згаданий предмет та ідентифікує його.

У таких литовських конструкціях її крильця, її прудкі займенникові форми також не мають власне означальної функції: вони наголошують, повторно вказують на позначуваний предмет,

8*

183

виділяючи його характерну, відому властивість. Те саме спостерігаємо й у латиській мові (Gāters 1959, 142).

На те, що займенник *jo- спочатку не мав виразного детермінаційного значення, указує й те, що згадані іменні конструкції із займенником *jo- в індоіранських і грецькій мовах типологічно відповідають іменним конструкціям з іншим відносним займенником *kʷo / *kʷi, що трапляються в хетській і латинській мовах, наприклад хет. kuiš: šallayaškan DINGIR^MES-aš kuiš šaliliš «(серед) великих богів який великий»; лат. qui: qui patres qui conscripti «(букв.) які батьки (сенатори) які обрані» (див. Бенвенист 1974, 236 і наст.).

Відповідні конструкції з відносним прислівником kur трапляються й у литовській мові (див. 5.1). Тут вони також не мають власне детермінаційного значення і замінюють прикметники слабкої означеності.

Отже, займенник *jo- спочатку мав певний відтінок анафоричного значення, але не був справжнім анафоричним вказівним займенником. Відтінку анафоричного значення відносний займенник *jo- міг набути, вживаючись із прикметником як апозиція в тій самій позиції, що й іменник, і повторно, підкреслено вказуючи на той самий предмет, що й означуваний іменник. Відтінок анафоричного значення цього займенника зумовила його синтаксична позиція. В інших випадках, поза конструкціями зазначеного типу, займенник *jo- не має відтінку анафоричного значення. Отже, займенник *jo-, за допомогою якого утворилися займенникові форми балтійських і слов’янських мов, не є ні суто відносним, ні справжнім анафоричним займенником. Тому марно сперечатися, чи є цей займенник анафоричним, чи відносним.

16. Після утворення морфологічних форм займенникових прикметників з апозитивних сполук їхнє первинне значення — наголошувати, повторно вказувати на позначуваний предмет — стало безпосередньо залежати від синтаксико-семантичного зв’язку прикметника з іменником і ширшого контексту. Займенникові прикметники, що позначають характерну властивість предмета, зберегли чисто підсилювальне значення, тоді як займенникові прикметники, що виражають видільну властивість предмета, розвинули означальне значення. Прикметник із видільним значенням виділяє предмет і без займенникової частки, проте займенникова частка посилює виділення, вказує на цей предмет як на відомий, означений (див. способи виділення в 3.2).

Слід зазначити, що між підсилювальним і означальним значеннями займенникових прикметників немає чіткої межі. Ті самі займенникові прикметники з тими самими означуваними словами в одному контексті мають підсилювальне значення (позначають характерну властивість предмета), а в іншому — вже означальне (позначають видільну властивість предмета). Це залежить від ширшого контексту. Наприклад, у цих реченнях займенникові прикметники мають підсилювальне значення:

Тут, на поверхнях глибоких озеречок і в закутках струмків тихих лісів, росли й буяли найрізноманітніші дерева VienR IV 13; Чорними від чуми помруть ті, хто хоче відібрати в нас свободу SNėrR I 330 (див. також 6.1).

В іншому контексті з тим самим означуваним словом ці займенникові прикметники могли б мати означальну функцію. Отже, перехід від підсилювального значення займенникових прикметників до означального не є складним. Динамічний розвиток займенникових прикметників ішов від підсилювального значення до більшої означеності й індивідуалізації через випадки слабкої означеності, коли займенниковими прикметниками ви-

184

розрізняються предмети, але вони не визначаються й не індивідуалізуються. Не випадково прикладів цього типу багато в прислів’ях, узагальнених висловах, що відображають давніший шар уживання займенникових форм (див. 5.2). Приклади такого вживання підтверджують і нестроге, детермінативне значення займенника *jo- за походженням, пор.: тиха (= та, що тиха) свиня глибше корінь риє. Про первинність займенникових прикметників із підсилювальним значенням (що позначають характерну ознаку або надмірність ознаки) свідчить також їх уживання в народних піснях як усталених закам’янілих висловів (див. 6. 1, 2).

17. У південних говірках литовської мови, особливо в західних дзуків, у південних частинах східно- та середньоаукштайтських говірок, займенникові прикметники не вживаються у визначальному значенні. Тут займенникові прикметники зазвичай трапляються законсервованими в народних піснях із підсилювальним значенням. Таке вживання займенникових прикметників, імовірно, не нове, а архаїчне. У цих говірках займенникові прикметники не розвинули визначального значення. Це значення тут набули не займенникові, а інші форми прикметників — зазвичай зменшувальні прикметники, різні інші похідні прикметники із закінченням -is, -ė, наприклад: Де мій гострячок (= гострий) ніж? Rdm; Великі (= великі) картоплини собі беремо, маленькі (= маленькі) — свиням Lp; Біленька (= біла) курка Rdm; Гарненький (= гарний) кінець догори Lzd; Де мої смугасті (= смугасті) штани? Rdm.

18. Характерно, що категорію визначеності / невизначеності розвинули лише прикметники, частково пасивні дієприкметники, які мають конкретні лексичні значення й завдяки їм могли виокремлювати предмети та допомагати їх визначати. Числівники й займенники, хоча й мають займенникові форми, не утворили категорії визначеності / невизначеності, тобто займенникові форми числівників і займенників у литовській мові зберегли підсилювальний характер.

19. Якщо займенникові прикметники розвинулися із синтаксичних (апозиційних) конструкцій, паралельних індоіранським і грецьким конструкціям із тим самим займенником *jo-, то їхні витоки сягають спільної індоєвропейської епохи. Таким чином, у балтійських і слов’янських мовах займенникові прикметники (морфологічні форми) могли самостійно розвинутися із синтаксичних конструкцій як паралельне явище, що бере початок у глибокій давнині (пор. Zinkevičius 1957, 13; 1978, 100; Kazlauskas 1972, 73). Насправді балтійські й слов’янські займенникові прикметники, хоч і мають спільне походження, мають також чимало відмінностей. Для слов’янських мов характерні дуже швидке злиття іменної флексії прикметника й займенника, швидке вирівнювання їхніх значень (на відміну від звичайних прикметників), узагальнення вживання займенникових і звичайних прикметників відповідно до синтаксичної функції, зникнення звичайних форм, поширення займенникових (у литовській мові — навпаки, зникають займенникові форми) тощо. У балтійських мовах¹⁰, особливо в литовській, ці форми і формально, і семантично набагато «прозоріші», у багатьох випадках зберегли первинні сліди свого розвитку й можуть пояснити минулий розвиток займенникових прикметників у слов’янських мовах.

¹⁰ У пам’ятках прусської мови зафіксовано займенникові форми, але їх так мало, що за ними важко судити про їхнє значення та вживання.

185

LITERATŪRA

Arumaa P. Zur Rolle der Partikel in der litauischen Deklination. – Studi Baltici. 1952, 9, N. S. 1, p. 163–172.

Balázs J. Funktionswerte der Pronominalität. – Budapest, 1973.

Bezzenberger A. Beiträge zur Geschichte der litauischen Sprache auf Grund litauischer Texte des XVI. und des XVII. Jahrhunderts. – Göttingen, 1877.

Brugmann K. Kurze vergleichende Grammatik der indogermanischen Sprachen. – Strassburg, 1904.

Brugmann K. Pronominale Bildungen der indogermanischen Sprachen. – Berichte über die Verhandlungen der Königlich Sächsischen Gesellschaft der Wissenschaften zu Leipzig, Philologisch–Historische Klasse. Leipzig, 1908, Bd. 60, 1, S. 11–84.

Brugmann K. Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen. – Strassburg, 1911, Bd. 2, T. 2.

Delbrück B. Vergleichende Syntax der indogermanischen Sprachen. – Strassburg, 1893, T. 1; 1897, T. 2; 1900, T. 3.

Dost’al J. [Ответы на вопросы]. – В кн.: Сборник ответов на вопросы по языкознанию (к IV Международному съезду славистов). М., 1958.

Endzelin J. Lettische Grammatik. – Riga, 1922.

Endzelins J. Latviešu valodas gramatika. – Riga, 1951.

Endzelynas J. Baltų kalbų garsai ir formos. – V., 1957.

Fraenkel E. Sprachliche, besonders syntaktische Untersuchung des kalvinistischen litauischen Katechismus des M. Pietkiewicz von 1598. – Göttingen, 1947.

Fraenkel E. Die baltischen Sprachen. – Heidelberg, 1950.

Gāters A. Das bestimmte Adjektiv im Baltischen. – KZ. 1959, Bd. 76, H. 1/2, S. 136–159.

Gonda J. The Original Character of the Indo-European Relative Pronoun jo-. – Lingua. 1954, vol. 4, p. 1–41.

Gonda J. Amplified Sentences and Similar Structures. – In: Four Studies in the Language of the Veda. – s. Gravenhage, 1959.

Gren-Eklund G. A Study of Nominal Sentences in the Oldest Upaniṣads. – Uppsala, 1978.

Haack F. Vocablariivm Litthvanico-Germanicvm et Germanico-Litthvanicvm …; Nebst einem Anhang einer kurtzgefaszten Litthauischen Grammatic … – Halle, (1730).

Hermann E. Über die Entwicklung der litauischen Konjunktionalsätze. – Jena, 1912.

Hermann E. Griechische Forschungen. – Leipzig–Berlin, 1912 (a), 1.

Hermann E. Litauische Studien. – Berlin, 1926.

Hirt H. Indogermanische Grammatik. – Heidelberg, 1934, T. 6.

Kazlauskas J. Įvardžiuotinių būdvardžių raida baltų kalbose. – Kalbotyra, 1972, 24 (1), p. 57–74.

Klein D. Grammatica Litvanica …. – Regiomonti …, 1653.

Koschmieder E. Primäre und sekundäre Funktionen. – Die Welt der Slawen. 1962, N 7, H. 4, S. 408–422.

Kurylowicz J. The Inflectional Categories of Indo-European. – Heidelberg, 1964.

Kurylowicz J. Indogermanische Grammatik. – Heidelberg, 1968, Bd. 2.

Kurylowicz J. Fleksja przymiotnika w bałtyckim a słowiańskim. – Sprawozdania z Posiedzeń Komisji Naukowych. Polska Akademia Nauk. Oddział w Krakowie, 1969, t. 12, 2, s. 444–447.

Kurschat E. Grammatik der littauischen Sprache. – Halle, 1876.

Kurz J. [Ответы на вопросы]. – В кн.: Сборник ответов по языкознанию (к IV Международному съезду славистов). М., 1958, с. 86–90.

Lietuvių kalbos gramatika / vyr. red. K. Ulvydas. – V., 1965, 1.

Mares F. V. [Ответы на вопросы]. – В кн.: Сборник ответов на вопросы по языкознанию (к IV Международному съезду славистов). М., 1958, с. 93–95.

Meier G. F. Das Zéro-Problem in der Linguistik. – Berlin, 1961.

Meillet A. Études sur L’Étymologie et Le Vocabulaire du Vieux Slave. 2 ed. – Paris, 1902–1905.

186

Miklosich F. Vergleichende Syntax der slavischen Sprachen. — Wien, 1874.

Ostermeyer G. Neue littauische Grammatik ans Licht gestellt […]. — Königsberg, 1791.

Otrębski J. Gramatika języka litewskiego. — Warszawa, 1956, 3.

Paul H. Deutsche Grammatik, Bd. 3, T. 4: Syntax. — Halle (Saale), 1956.

Porzig W. Die Hypotaxe im Rigveda. — IF. 1923, Bd. 41, S. 210–303.

Rosenkranz B. Zur Entstehungsgeschichte des bestimmten Adjektivs des Baltischen und Slavischen. — Die Welt der Slaven. 1958, 3, H. 2, S. 97–100.

Rosinas A. Ar baltų *i- *jo- resp. *i- *jā- kamienai buvo reliatyviniai? — Baltistica. 1975, t. 11(2), p. 165–170.

Safarewicz J. Uwagi o zaimkowej postaci przymiotnika w języku litewskim. — Sprawozdania z Posiedzeń Komisji Naukowych. Polska Akademia Nauk. Oddział w Krakowie, 1969, t. 12, 2, s. 443–444.

Schleicher A. Littauische Grammatik. — Prag 1856, 1.

Schultzen T. Compendium Gramaticae Lythavicae. — Regiomonti, 1673.

Schwyzer E. Die nominale Determination in den indogermanischen Sprachen. — KZ. 1936, Bd. 63, H. 3/4, S. 145–167.

Seiler H. Relativsatz, Attribut und Apposition. — Wiesbaden, 1960.

Senn A. Kleine litauische Sprachlehre. — Heidelberg, 1929.

Senn A. Handbuch der litauischen Sprache. — Heidelberg, 1966, 1.

Skardžius P. Lietuvių kalbos žodžių daryba. — V., 1943.

Specht F. Zur Bedeutung des Nasalvokals bei Daukša. — „Tauta ir žodis“, 1926, 4, S. 84–100.

Specht F. Die Flexion der n-Stämme im Baltisch-Slavischen und Verwandtes. — KZ. 1932, Bd. 59, S. 213–298.

Szemerényi O. Einführung in die vergleichende Sprachwissenschaft. — Darmstadt, 1970.

Urbutis V. Žodžių darybos teorija. — V., 1978.

Wackernagel J., Debrunner A. Altindische Grammatik. — Göttingen, 1929, Bd. 3, T. 1; 1930, Bd. 3, T. 2.

Valeckienė A. Dabartinės lietuvių kalbos įvardžiuotinių būdvardžių vartojimas. — Kn.: Literatūra ir kalba. V., 1957, 2, p. 159–355.

Valeckienė A. Dėl įvardžiuotinių savybinių įvardžių savarankiškumo. — Kalbos kultūra, 1964, 7, p. 46–47.

Watkins C. Preliminaries to a Historical and Comparative Analysis of the Syntax of the Old Irish Verb. — Celtica, 1962, vol. 6, p. 1–49.

Wissemann H. Zur nominalen Determination. — IF. 1957, Bd. 63, H. 1, S. 61–78.

Vondrák W. Vergleichende slavische Grammatik. — Göttingen, 1908, 2.

Vondrák W. Altkirchenslavische Grammatik, 2 Aufl. — Berlin, 1912.

Vraciu A. Die Stellung des Baltoslavischen unter den indoeuropäischen Sprachen einschließlich der Sprachen des Balkans. — Linguistique Balkanique. 1977, 20, 3, p. 21–46; 1977 (a), 20, 4, p. 37–58.

Zinkevičius Z. Lietuvių kalbos įvardžiuotinių būdvardžių istorijos bruožai. — V., 1957.

Zinkevičius Z. Dėl įvardžiuotinių būdvardžių raidos. — Kn.: Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1978, 18, p. 99–105.

Zeichen und System der Sprache: Veröffentlichung des 1. Internationalen Symposions von 29. 9 bis 2. 10 1959 in Erfurt / Herausg. Hintzer F., Meier G. F., Seidel E., Steinitz W. — Berlin, 1962 (ZS)

Аракин В. Д. Сравнительная типология английского и русского языков. — Л., 1979.

Бенвенист Э. Общая лингвистика. — М., 1974.

Бондарко А. Б. Теория морфологических категорий. — Л., 1976.

Бондарко А. В. Грамматическая категория и контекст. — Л., 1971.

Бондарко А. В. Принципы описания категориальных значений морфологических форм в современных славянских языках. — В кн.: Славянское языкознание: VIII международный

187

съезд славистов (Загреб, Любляна, сентябрь 1978 г.) / Ред. кол. В. И. Борковский, О. И. Трубачев, С. Б. Бернштейн, Н. И. Толстой. М., 1978, с. 58—75.

Вайнрих X. Текстовая функция французского артикля. — Новое в зарубежной лингвистике. М., 1978, вып. 8, с. 370—387.

Вандриес Ж. Язык. — М., 1973.

Гак В. Г. Теоретическая грамматика французского языка. — М., 1979.

Гухман М. М. О единицах сопоставительно-типологического анализа грамматических систем родственных языков. — В кн.: Структурно-типологическое описание современных германских языков / Отв. ред. В. Н. Ярцева. М., 1966, с. 22—23.

Десницкая А. В. „Средний род“ или категория „определенной массы?“ — В кн.: Балканский лингвистический сборник / Отв. ред. Т. В. Цивьян. М., 1977, с. 275—293.

Десницкая А. В. К изучению ранних периодов истории албанского языка. — В кн.: Проблемы общего и германского языкознания / Ред. Э. М. Медникова и др. М., 1978, с. 103—115.

Докулил М. К вопросу о морфологических противопоставлениях (критика теории бинарных корреляций в морфологии чешского языка). — В кн.: Языкознание в Чехословакии / Ред. А. Г. Широкова. М., 1978, с. 88—118.

Докулил М. К вопросу о морфологической категории. — ВЯ, 1967, № 6, с. 3—16.

Иванов Вяч. В. Типология и сравнительно-историческое языкознание. — ВЯ, 1958, № 5, с. 34—42.

Истрина Е. Употребление именных и местоименных форм имен прилагательных в Синодальном списке I Новгородской летописи. — Известия отделения русского языка и словесности российской АН. Пг., 1919, т. 23, кн. 1, с. 33—62.

Кузнецов П. С. Историческая грамматика русского языка: Морфология. — М., 1953.

Кульбакин С. М. Древне-церковно-славянский язык. 2-е изд. — Харьков, 1913.

Курилович Е. Заметки о значении слова. — ВЯ, 1955, № 3, с. 73—81.

Курилович Е. Очерки по лингвистике. — М., 1962.

Курилович Е. О методах внутренней реконструкции. — В кн.: Новое в лингвистике. М., 1965, вып. 4, с. 400—433.

Лескин А. Грамматика старославянского языка. — М., 1890.

Лопашов Ю. А. Местоименные повторы дополнения в балканских языках. — Л., 1978.

Мартине А. Основы общей лингвистики. — В кн.: Новое в лингвистике. М., 1963, вып. 3, с. 366—566.

Мейе А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков. — М.—Л., 1938.

Мейе А. Общеславянский язык. — М., 1951.

Обнорский С. П. Очерки по истории русского литературного языка старшего периода. — М.—Л., 1946.

Поржезинский В. К. Сравнительная грамматика славянских языков. 2-е изд. — М., 1916, вып. 1.

Сравнительная грамматика германских языков / Отв. ред. М. М. Гухман. — М., 1963, т. 3.

Руднев А. Г. Внутренние закономерности употребления именных и местоименных прилагательных в древнерусском языке. — Slavia, 1957, roč. 26, seš. 2, с. 192—211.

Селищев А. М. Старославянский язык. — М., 1952, ч. 2.

Степанов Ю. С. Методы и принципы современной лингвистики. — М., 1975.

Тулдава Ю. О развитии категории определенности в латышском языке (на материале текстов XVI—XVIII веков). — В кн.: Балтийские языки и их взаимосвязи со славянскими, финно-угорскими и германскими языками: Тез. докл. науч. конф., посвящ. 100-летию со дня рожд. акад. Я. Эндзелина. Рига, 1973.

Шахматов А. А. Синтаксис русского языка. 2-е изд. — Л., 1941.

Шендельс Е. И. Многозначность и синонимия в грамматике. — М., 1970.

Щерба Л. В. Избранные работы по русскому языку. — М., 1957.

188

Черных П. Я. Историческая грамматика русского языка. — М., 1954.

Эндзелин И. Славяно-балтийские этюды. — Харьков, 1911.

Эндзелин Я. М. Древнейшие славяно-балтийские языковые связи. — Тр. Ин-т яз. и лит-ры АН ЛатвССР. Рига, 1953, № 2, с. 67—82.

Якубинский Л. П. Из истории имени прилагательного. — Ин-т языкознания: Доклады и сообщения. М., 1952, № 1, с. 52—60.

А. ВАЛЕЦКЕНЕ

КАТЕГОРИЯ ОПРЕДЕЛЕННОСТИ / НЕОПРЕДЕЛЕННОСТИ И ПЕРВОНАЧАЛЬНОЕ ЗНАЧЕНИЕ МЕСТОИМЕННЫХ ФОРМ ИМЕН ПРИЛАГАТЕЛЬНЫХ

Резюме

Автор выделяет в литовском языке категорию определенности / неопределенности, в основе которой лежит противопоставление функций простых и местоименных форм прилагательных и страдательных причастий с несколькими разновидностями нейтрализации. Однако из этой системы выпадают местоименные прилагательные, имеющие функцию эмфатического характера; на грани данной категории находятся местоименные формы, обладающие слабо выраженным значением определенности.

Автор приходит к заключению, что местоименные прилагательные балтийских и славянских языков возникли от таких синтаксических конструкций, в которых местоимение *jo- с прилагательным выступало в составе аппозитивного оборота после существительного в той же позиции и повторно указывало на определяемый предмет. Таким образом, первоначальной функцией местоименных прилагательных был эмфазис определяемого предмета путем повторного указания. Значение определенности местоименных форм является вторичным, развившимся от эмфатической их функции. Отсутствие местоименных прилагательных со значением определенности в юго-западных говорах литовского языка объясняется автором как явление, отражающее более древний слой развития местоименных прилагательных. Местоименные формы местоимений и числительных в литовском языке также до сих пор носят эмфатический характер и не обладают значением определенности.

По своему образованию и первоначальному значению местоименные формы (вместе с определяемым существительным) в балтийских и славянских языках представляют собой параллель с соответствующими конструкциями того же местоимения *jo- индо-иранских и греческого языков. Автор полагает, что местоименные прилагательные, чьи истоки находятся в глубокой древности, могли произойти от вышеупомянутых конструкций в балтийских и славянских языках как параллельное явление.

A. VALECKIENĖ

THE CATEGORY OF DEFINITENESS / INDEFINITENESS AND THE ORIGINAL FUNCTION OF THE DEFINITE ADJECTIVES

Summary

An attempt is made to establish in Lithuanian the category of definiteness / indefiniteness whose realisation is the opposition between definite and indefinite adjectives and passive participles with some neutralizations of marked forms.

The author concludes that the definite adjectives in Baltic and Slavic have been derived from syntactical constructions, whose pronoun *jo- with the adjective, following the noun, constituted the apposition group and referred once again to the same object, as the noun, modified by the adjective. Thus the original function of the definite adjectives was to emphasize the object, once again referring to it. The function of definiteness for these forms is secondary, and has developed from the emphatic function.

The conclusion is drawn that by their formation and original function the definite adjectives (along with nouns) are parallel to the corresponding constructions in Old Indo-Iranian and Greek. Having roots in the old times the definite adjectives might have been evolved from the above mentioned constructions in Baltic and Slavic as a parallel phenomenon.

189