LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXX (1993)

PERIFERINĖS LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS

[Rec.]: Druviete I. Kārlis Mīlenbachs. Rīga: Zinātne, 1990, 283 lpp.

Ця прекрасна монографія про Карліса Міленбаха виросла з кандидатської дисертації, захищеної 1985 року. Авторка й раніше опублікувала кілька цікавих статей про видатного латвійського мовознавця, у яких особливу увагу приділяла його лінгвістичним поглядам і заслугам у нормалізації латвійської літературної мови¹.

В історії латвійського мовознавства та літературної мови К. Міленбах посідає почесне місце поряд зі своїм другом Янісом Ендзелінасом, і можна лише дивуватися, що в латвійській лінгвістичній літературі після ґрунтовнішої статті Л. Адамовича про К. Міленбаха, опублікованої 1927 року², та бібліографії його праць, укладеної й опублікованої А. Аугсткалнсом 1933 року³, досі не з’являлося серйозніших публікацій.

Авторка монографії вельми привабливо розповідає про життя мовознавця, наводячи цікаві, часто досі невідомі подробиці, наприклад про лівське походження роду Міленбахів. Звісно, найбільше уваги вона приділяє лінгвістичній діяльності К. Міленбаха, створенню ним лінгвістичної термінології, боротьбі за реформу латвійського правопису, дослідженням синтаксису, підручникам латвійської мови та найважливішій праці його життя — великому словнику латвійської мови, завершити який після смерті автора судилося Янісу Ендзелінасу.

У короткій анотації неможливо докладно передати зміст монографії, тож спробуємо навести лише кілька фактів, які можуть бути цікавішими й актуальнішими для істориків литовської мови та литовських читачів загалом.

Як відомо, латиші, на відміну від литовців, нині вживають міжнародні назви відмінків. Однак К. Міленбах, наслідуючи приклад нашого А. Баранаускаса, К. Яунюса та Й. Яблонскіса, запропонував тут латиські назви: sakulis, attiecūlis, virzulis, papildulis, vietulis, saukulis. Таке вживання назв відмінків схвалив відомий письменник Єкабс Яншевскіс (1865–1931), але більшість інших діячів латвійської культури рішуче критикувала це нововведення К. Міленбаха.

Литовському мовознавцеві має бути дуже цікавим розділ книжки І. Друвієте «Valoda un vārda māksla» (Мова і мистецтво слова), у якому авторка дуже делікатно, з

¹ Druviete I. Деякі висновки К. Міленбаха щодо нормалізації латиської мови // Питання культури латиської мови. 1982. Вип. 17. С. 38–49; Теоретичне обґрунтування нормалізації мови у працях Карліса Міленбаха // Вісті Академії наук Латвійської РСР, 1984. № 5. С. 51–61 та ін.

² Adamovičs L. Kārļa Mīlenbacha dzīve un darbi // Filologu biedrības raksti. 1927. S. 7. Lpp. 74-97.

³ Augstkalns A. Kārļa Mīlenbacha raksti // Filoloģijas materiāli. 1933. Lpp. 19-23.

216

великою тактовністю та повагою до латвійської національної культури обґрунтовує дискусію між К. Міленбахом і Янісом Райнісом щодо мови перекладу «Фауста» Й. В. Ґете. В академічній історії латвійської літератури⁴ та в деяких працях про Я. Райніса роль мовознавця К. Міленбаха безпідставно змальовували в дуже негативному світлі. До речі, ця дискусія дуже нагадує суперечку литовських мовознавців і письменників, що почалася через переклад Фаустаса Кірши «Скарги Вітоліса» Ю. С. Крашевського. У цій суперечці В. Креве-Міцкявічюс назвав мовознавців «блохоловами» (Я. Райніс порівняв їх з інквізиторами).

Коли видання словника К. Міленбаха, яким досі захоплюються всі дослідники балтійських мов, було завершено, в одній латвійській газеті надрукували статтю, де зазначалося, що цьому словникові бракує «відчуття та інтуїції латвійської мови». Чи варто нам надто дивуватися деяким рецензіям на словник К. Бюги?

К. Міленбах добре знав Йонаса Яблонскіса: вони обоє працювали в одній і тій самій Мітауській (Єлгавській) гімназії. Ось що І. Друвієте пише про стосунки цих мовознавців:

«Справжнє захоплення науковим мовознавством почалося, однак, лише близько 1889 року, коли Карліс Міленбах став старшим учителем Єлгавської гімназії. Особливе місце в його житті посідає Йонас Яблонскіс — основоположник литовської літературної мови, який у 1889–1897 роках викладав у Єлгавській гімназії класичні мови. Литовський мовознавець і діяч національного відродження, молодший за Карліса Міленбаха на сім років, уже опублікував кілька статей з мовознавства. У ті часи відданість гімназійних учителів науковим дослідженням була великою рідкістю; хто знає, можливо, приклад Йонаса Яблонскіса спонукав і К. Міленбаха рішучіше заявити про себе в мовознавстві. Й. Яблонскіс постачав К. Міленбаху книжки, повідомляв про литовські діалекти й був для нього «джерелом литовського життя» (с. 35).»

Описуючи стосунки цих мовознавців, І. Друвієте здебільшого спирається на лист К. Міленбаха до видатного чеського балтиста Йозефа Зубатого. Тут можна додати, що з листів К. Міленбаха чеський мовознавець дізнався: литовський мовознавець Обелайтіс і Йонас Яблонскіс — одна й та сама особа.

К. Міленбахові допоміг ознайомитися з основами литовської мови не лише Й. Яблонскіс: латвійський мовознавець вивчав литовську мову й тоді, коли жив у свого шваґра в Тауразі.

Радіючи цій чудовій монографії, хотілося б сподіватися, що невдовзі настане час, коли ми зможемо прочитати подібну книжку і про видатного соратника Карліса Міленбаха — Яніса Ендзелінаса.

Algirdas Sabaliauskas

⁴ Latviešu literatūras vēsture. Rīga, 1957. S. IV. Lpp. 477-480.

217