ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

XLVIII (2003), 177–184

ПРИМІТКИ

Зауваги

ДРІБНИЦЯ

Прикметники жемайтського діалекту žiaudrus, žiudrus привернули увагу Стівена Янга, балтиста з Балтиморського університету, у дуже цікавій статті «Lithuanian žiaurūs: žiudrus» (Acta Linguistica Lithuanica 47, 109–115). Речення, наведені зі стор. 453, 458 словника DŪŽ, начебто потребують деяких зауважень: pākaulinės labai žõdrõs ā.uodeklas; vi.kšrės žõdrõs / pjā.usta liežuvė gi'vuol'ùn. У другому реченні žõdrõs слід транскрибувати не як žudrus, а як žiudrus: vikšris žiudrus pjāusto liežuvį gyvōliūon (дав. відм. одн.; наз. відм. gi'vuol'is | g'īvuolis; тут у старому традиційному південножемайтському варнішкському говорі до закінчення дав. відм. одн. -u > -uo додано неетимологічне n). Це не žudrus, але, мабуть, моя явна коректорська помилка ввела автора в оману, хоча гніздо — žiudrus, тобто всі речення визначаються словом žiudrus (збирання текстів, що тривало 6 років (1969–1975), було дуже розтягнуте через заборони, скарги тощо).

У живому мовленні цей прикметник нині забувається, його найчастіше вживають старі сільські мешканці; його корені — žiaud-, žiud-, тож існує лише žiudrus, а науковці з далеких країв, які не знають цього діалектного словника, можуть іноді засумніватися й почати цитувати неіснуюче слово *žudrus.

Vytautas Vitkauskas Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 2055 Vilnius, Lietuva

Отримано 2003 05 05

ЩОДО УЯВНОЇ НУЛЬОВОЇ ЗВ’ЯЗКИ

Цей текст передусім присвячено обговоренню таких речень, як: Мій брат — людина з інвалідністю; Постійний кашель — симптом тяжкого захворювання тощо. У Граматиці сучасної литовської мови (Вільнюс: Mokslas, 1994) їх вважають іменними реченнями, що відповідають тричленній моделі, оскільки Погода гарна вважається реченням із нульовою зв’язкою (с. 612).

Перш ніж узятися до полеміки з цього вузького питання, від самого початку наведу два твердження, без яких полеміка не має сенсу і яких я намагатимуся суворо дотримуватися.

Перше твердження: Ніщо не має ознак. Жартома я кажу й інакше: У ніщо волосся не росте. Здається, формулювання цього твердження належить Імануїлу Канту, але я цього добре не пам’ятаю, а оскільки істинність тверджень я не обґрунтовую авторитетом, мені достатньо й того, що вважаю його істинним. Логіка безпосередньо не оперує словами ніщо, але в її теорії класів приймається нульовий, або порожній, клас (звертаю увагу, що він називається нульовим за знаком, яким його позначають, а порожнім — за тим

178 |

PASTABOS

обсяг значень знаків, який логіки називають значенням імені). Порожній клас не має жодного елемента, а властивості можуть мати лише елементи. Для інтуїції наведу один приклад: коли ми зносимо половину будинку, безглуздо питати, скільки вікон має вже неіснуюча половина будинку. Якщо хтось вважатиме, що слово «має» можна вживати також у значенні «мав», йому все одно доведеться визнати, що в такому разі він уживає «має» непрямо, і в осмисленій розмові його слід замінити прямою формою. Зі слів, уживаних непрямо або невизначено, можна скласти лише неясні або очевидно хибні твердження, а кожна наука має їх уникати. Наприклад, із твердження, що думка передається мовою, випливає твердження, що думки разом зі словами потрапляють у повітря й летять ним. Крім того, якщо ми передаємо думку, то в голові того, хто її висловив (у прямому значенні), її вже не залишається (і тому вже не можна запитати, що він сказав). Уже з цього видно, що безглуздо братися за створення вартої уваги теорії, обравши за її основу логічно не опрацьовані й ненормовано вживані слова. Що стається, коли не дотримуватися згаданого мною твердження, проілюструю для інтуїції таким реченням: Хоч русалок і немає (ніщо), але вони мають гарні груди (властивість). Це речення з погляду логіки абсурдне, логічно суперечливе твердження, а стверджувати такі твердження — марна справа. Таким самим твердженням вважаю нині улюблене лінгвістами пояснення терміна «нульова зв’язка», адже Хоч зв’язки й немає (ніщо), але вона має значення теперішнього часу дійсного способу (властивість).

Позбутися логічного абсурду неможливо ані вагомими словами, ані гучною риторикою, ані посиланнями на авторитети, бо абсурд залишається несприйнятливим до всіх цих дій. Спробувати звільнитися від абсурду можна двома способами. Перший — довести, що твердження ніхто не має властивостей не є категоричним, а тому його можна не брати до уваги. Цей спосіб вважаю цілком безперспективним, бо це твердження логіки, і, щоб його позбутися, довелося б створити нову логіку — логіку ніщо. Перспективним вважаю лише другий спосіб: треба ретельно проаналізувати, де наше мислення припускається помилки, через яку виникають абсурдні речення. Для цього аналізу мені потрібне друге твердження. Воно таке: Психологізм — це конгломерат хибних думок, які перешкоджають мисленню. Я не називаю його теорією, бо твердження теорії логічно опрацьовані й систематизовані. Найм’якший різновид психологізму — методологічний психологізм. Його прихильники визнають, що значення слів і речень існують об’єктивно, але все ж дотримуються думки, що їх слід описувати у відношенні до психічних фактів (думок). Звісно, у такому разі не будь-яка психіка може бути придатною. Наприклад, вона непридатна, коли люди погано усвідомлюють, про що говорять. На які критерії слід спиратися, шукаючи придатну психіку? Я заздалегідь відкидаю психіку лінгвістів, бо цією статтею покажу, що й думки лінгвістів бувають різними. Звісно, я відкидаю також посилання на авторитети, залишаючи це питання лише теології. Зауважу, що закономірні відповідники в психіці має не лише наша мова, а й позамовний досвід — навіть рубаючи дрова, ми повинні думати про те, що робимо. Невже й усю нашу діяльність треба описувати термінами психіки? Чому інші науки, наприклад зоологія, не описують свої емпіричні об’єкти як кореляти психіки? Адже можна було б, наприклад, поряд із вовками, лосями, слонами внести до класифікації тварин і нульових єдинорогів, нульових пегасів тощо. Тому мені можна заперечити, вказавши, що мова — це система знаків, отже, її не можна порівнювати з тваринами, які не є знаками. Щодо поняття знака немає згоди, але існують дві різні думки: емпірична й суб’єктивна. Я, як емпірик, обираю першу думку й викладу її тут словами логіків, які не розходяться зі звичним розумінням знака (і добре узгоджуються зі здоровим глуздом). Знак (вони вживають термін «символ») для них — це «емпіричний об’єкт, який використовують для позначення інших емпіричних або абстрактних об’єктів»¹ (від-

¹Логический словарь: ДЕФОРТ, Москва: Мысль, 1994, 208 (sutrumpinimas ДЕФОРТ reiškia: Дедук-тивная формализация теорий. – V.Ž.).

PASTABOS

179

…верну увагу на те, що у визначенні інтуїтивно дотримано постулату емпіризму). Наприклад, знак «береза» як емпіричний, тобто вимовлений, об’єкт указує на інший емпіричний об’єкт — листяне дерево з білою корою, а вимовлений знак «число» — на абстрактний об’єкт «число», одне з основоположних понять математики. Тому твердження «Граматики сучасної литовської мови» (с. 5), що «одиниці мовної будови — знаки — двобічні», вважаю суб’єктивним твердженням, яке заплутує мислення й виникло через неохайне та непряме мовлення. Якщо говорити точно й по-людськи, немає жодного сенсу називати знак двобічним. Емпіричний об’єкт, тобто знак, і його значення (інакше: властивість, функція) своєю чергою не утворюють ще істиннішого двобічного знака. Якщо прийняти такий спосіб висловлювання, що суперечить здоровому глузду, доведеться казати, що на узбіччі ми бачимо не дорожні знаки, а лише половини дорожніх знаків. Оскільки саме вживання мови йде поруч зі здоровим глуздом, хіба можна відривати від нього теорію мови й починати дивно говорити? Фердинанд де Соссюр першим назвав мовний знак двобічним, і багато хто, зовсім не замислюючись, підхопив це слово (можливо, через авторитет?). Для такого опису знака Соссюр мав підстави: йому здавалося, що вираження і значення нероздільні, як дві сторони аркуша паперу, бо він був раннім психологістом і говорив про знаки як про психічні факти (водночас він також стверджував суспільний характер мови, але зовсім не узгодив його з індивідуальною психікою). Коли визнається, що «плани вираження й змісту мови пов’язані між собою, але безпосередньо один одного не визначають» (с. 5), не залишається ані найменшої підстави вживати й поняття двобічного знака в прямому значенні — це лише порожня риторика, баласт, що залишився з минулого. Щоправда, поняття двобічного знака можна врятувати в одному випадку: знак з об’єктивної дійсності треба перенести у сферу психіки й вважати перенесений знак важливішим і справжнішим — тоді можна буде сказати, що в психіці поняттю вираження відповідає поняття значення. Можливо, автори граматики й не заперечували б цього, адже мовна будова для них — це «система, що існує у свідомості людей» (с. 5). Це вже не методологічний, а найсправжнісінький субстанційний психологізм, і тільки незрозуміло, чи перцептуальний він (пов’язує мову з уявленнями), чи концептуальний (пов’язує її з поняттями). Якщо прийняти цей погляд, давні писемні пам’ятки принципово неможливо розшифрувати. Не бачу жодної потреби дискутувати з цим поглядом, на мою думку, безнадійно застарілим і таким, який уже не врятувати жодними аргументами, після того як його суворо розкритикував Леонас Завадовскіс² (його погляди литовською виклав я, тож із ними можна легко докладніше ознайомитися³).

Строго кажучи, у наших головах є не мовна будова з її знаками, а вміння нею оперувати. Але оскільки ми індивіди, оперувати можемо лише частиною цієї будови. Уся мовна будова могла б бути в голові лише за однієї умови: мав би існувати ідеальний користувач мови, але в реальності такого якраз немає. Отже, поряд із суб’єктивним умінням мовна будова має існувати об’єктивно. Можна запитати, як розуміти цю об’єктивність, і таке запитання слушне. Оскільки мова дуже складна, через що може виникнути багато побічних запитань, проілюструю ситуацію простішим прикладом — таблицею множення. Запитання таке: де існують добутки, особливо коли ніхто не множить (адже добутки — це значення математичних знаків)? Математики вже давно відкинули психологічне пояснення, і це зовсім не дивує, бо вони звикли мислити набагато точніше й суворіше, ніж лінгвісти, чиї думки, на жаль, нерідко перебувають у чужих головах. Щодо способу існування чисел математики не мають згоди, бо числа, як і всі абстрактні об’єкти, є універсаліями, а суперечка про них досі не завершена (така думка Бертрана Рассела). Той, хто цікавиться онтологією мови, має чи-

² ZAWADOWSKI, L. Lingwistyczna teoria języka, Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1966.

³ ЖУЛІС, В. Погляди Л. Завадовського на мову. Мовознавство 24 (1), 1972, 111–119.

180 |

PASTABOS

…ти філософів. Але мову можна досліджувати й не розв’язавши онтологічного питання. І фізики насправді не знають, що таке гравітація, але успішно її досліджують.

Дозволю собі відступ і скажу, що після прийняття згаданого визначення знака не залишається місця для нульових знаків (їх не може бути й за нічого характеристикою Канта). Той, хто почав уживати поняття нульового знака, мабуть, вигадав його так: якщо емпіричний об’єкт має значення, то й його відсутність має значення, а отже, є знаком. Можливо, цю думку виводять шляхом імплікації, але згідно з постулатом емпіричного знака вона так і залишається лише думкою, а не знаком — йому потрібен емпіричний об’єкт. Дехто плутається щодо нуля й каже, що нуль — це знак: або вертикальний еліпс, або коло, перекреслене навскіс. Але це позначення на письмі, а не в природній мові. Загалом, звичайно, маємо знаки для небуття й близьких понять, пор. слова ніхто, порожнеча, дірка. На жаль, протилежного випадку не маємо. Уживання поняття нульового знака я вважаю різновидом ідеалізму (радше суб’єктивного), можливо, навіть неусвідомленим, тоді як емпіричні науки, до яких я зараховую й мовознавство, дотримуються позиції реалізму.

Відкинувши існування системи мови в головах суб’єктів, слід прийняти постулат, що мову не лише можна, а й потрібно досліджувати як об’єктивне явище, так само як інші емпіричні об’єкти. Такими об’єктивними речами є висловлення, інакше — комунікати. Комунікати мають значення й поза комунікацією, оскільки комунікативна функція мови є вторинною — вона ґрунтується на репрезентативній функції, тобто конвенційному зображенні певного фрагмента дійсності (якби цієї функції не було, мова була б чистою грою). Комунікат повідомляє лише те, що він репрезентує. Він повідомляє не суб’єктивну думку мовця (усі думки в головах суб’єктів суб’єктивні самим фактом свого існування), а певний фрагмент дійсності. Лише з огляду на цей факт можна брехати, вводити в оману, заплутувати (у такому разі думки очевидно не збігаються з тим, що говориться). Речення Чорні лебеді є свідчить не про існування такої думки в голові мовця (чи так це, чи інакше, для нас не має значення: крім того, як її перевірити, та й чи можна обґрунтовувати очевидні речі неперевірними?). Це речення є твердженням про реальність, і його істинність можна перевірити, поїхавши до Австралії й переконавшись у цьому на власні очі, але можна також покластися на наочні матеріали або скористатися, наприклад, описами біологів.

Спираючись на сказане, я чітко розрізняю два поняття: значення комунікату, яке задається об’єктивно, та інтерпретацію цього значення — маніпулювання власними думками (зазначу, що інтерпретація тут розуміється вужче, з припущенням, що значення комунікату зрозуміле й без інтерпретації — відповідно до об’єктивно наявних у системі мови зв’язків). Я стверджую, що мовним значенням є лише значення комунікату. Усі інтерпретації належать не мові, а думкам «навколо мови та її значення». Поясню на одному прикладі: з речення Кеплер помер у злиднях шляхом імплікації можемо вивести істинну думку, що Кеплер жив (так звана екзистенційна пресупозиція). Якби хтось сказав, що вона вже імпліцитно закладена у значенні речення Кеплер помер у злиднях, то, згідно з моїм поясненням, сказав би неправду, бо вона закладена не у значенні, а у смислі. Пошук смислів і постійно нові інтерпретації, можливо, є нескінченним процесом, тоді як значення речення стосовно смислу є «замкнутим». Наприклад, для мовознавця одне зі значень слова око — орган зору, хоча про око можна дуже багато надумати й додумати (вже іншими словами). Мені здається, що чимало американських мовознавців, на жаль, не відмежовують значення комунікату від думок про це значення.

Тепер, коли я чітко виклав свою позицію щодо мовного значення, перейду до конкретного дослідження, взявши речення Мій брат — людина з інвалідністю. Щоб не виникло непорозумінь, відразу зверну увагу, що це речення не належить до «мовлення», якщо до нього слід зараховувати індивідуальні висловлення, кожне з яких пов’язане з конкретним мовленнєвим актом (легко зрозуміти, що це речення можна повторити, і тоді матимемо два висловлення «мовлення»). Але це речення не належить і

PASTABOS

| 181

мові, оскільки до неї може належати лише абстрактна схема речення. Воно «зависло» між конкретним висловленням та абстрактною системою мови. Отже, обмежитися поняттями мови й «мовлення» не вдається. Леон Завадовський цілком обґрунтовано сказав, що такі речення належать до третьої сутності — потенційної системи мови, і я приймаю його пояснення. У граматиках як приклади наводять не конкретні висловлення, невіддільні від мовленнєвого акту, а факти потенційної системи мови (хоча й указують їхніх авторів). Розглядуване мною речення в такому розумінні двічі абстраговане від мовленнєвого акту. По-перше, до речення ми вже не включаємо мовців, конкретне місце здійснення акту та інші параметри. По-друге, саме речення своїми словами також не вказує на мовця (не сказано, наприклад, так: Я, Владас Жуліс, кажу, що...). Мовознавці часто стверджують, що кожне речення має модальність (і, можливо, через це пов’язане з мовцем). З погляду логіки розглядуване нами речення є асерторичним судженням (класифікація Канта), а асерторичні судження не мають жодної модальності (можливості, необхідності)⁴. Отже, і в цьому аспекті воно абстраговане від мовця (мовознавці, які з цим не погоджуються, мають подвійний вибір: або довести, що логіки помиляються, або інакше сформулювати поняття модальності й показати, що його обґрунтовано можна вживати і в такому переформульованому значенні).

Речення Мій брат — людина з інвалідністю цілком абстраговане від простору (тут звертаю увагу, що послідовно застосовую метод абстрагування). А оскільки простір зазвичай згадують разом із часом (Кант навіть вважав обидва ці поняття апріорними щодо мислення, але тепер ми знаємо, що він помилявся), переходжу до суттєвого для мене питання: це речення як судження абстраговане й від часу. Інакше кажучи, це позачасове речення, і цілком зрозуміло, чому: воно не містить жодного елемента, що вказував би на час. Своє значення воно має там, де існують і всі інші абстракції (у класі позачасових понять). У цьому немає нічого особливого: ми люди, і наша здатність до абстрагування настільки велика, що ми легко формулюємо судження, абстраговані і від місця, і від часу. Звісно, за бажання час можна вказати за допомогою інших, поширювальних слів, наприклад сказати, що Мій брат має інвалідність змалку, але, точніше кажучи, це не поширення того самого речення, а вже інше речення. Спираючись на метод абстрагування, я тут саме так і охарактеризував значення комунікату (звичайно, я не пояснював слів мій, брат, людина з інвалідністю, бо для мене це тривіально). Це значення і є мовним значенням, і дуже важливим у ньому вважаю той факт, що тут абстраговано від часу. Отже, необґрунтованою є спроба включити безпроцесні й позачасові речення до парадигми дієслова бути як речення теперішнього часу (с. 291). У парадигмі вони мали б стояти збоку як позачасові.

Але традиційна граматика, до якої належить і не позбавлена психологізму Граматика сучасної литовської мови, тлумачить розглянуте мною речення інакше. Зазвичай кажуть, що зв’язку пропущено, не висловлено, мається на увазі. Абсурд, до якого призводить нульовий зв’язок як відсутність зв’язку, я вже навів, тому більше про це не говоритиму. Слова пропущено, не висловлено, мається на увазі у науковій мові вважаю нечіткими, недостатньо ясними. Щоб їх можна було вживати точніше, додам слова випадково й обов’язково.

Якщо зв’язок «пропущений» випадково, це можна розуміти як факт, що в одних реченнях він є, а в інших його немає. Отже, маємо справу зі стохастичною властивістю системи, а такі властивості пояснюють не однозначно, а через закони розподілу їхніх імовірностей⁵. Отже, можна охарактеризувати лише частоту вживання зв’язки, і на цьому все.

⁴ Див. пояснення Р. Плечкайтіса (Всесвітня литовська енциклопедія 2, 2002, 69).

⁵ Див. Литовська радянська енциклопедія 10, 1983 (ст. «Стохастична система»), 422.

182 |

PASTABOS

Але якщо зв’язку обов’язково пропущено, пропуск треба тлумачити однозначно. У такому разі пропуск є невисловленням. Отже, у думці було передбачене речення зі зв’язкою, а реалізоване — без неї. Але й цього замало: треба також спиратися на припущення, що речення думки є справжнім, «кращим», первинним, а реалізоване має ваду й є вторинним. Ось тут ми й докопалися до суті психологізму: справжня, досконаліша система мови міститься в наших головах (я вже згадував, що це різновид суб’єктивного ідеалізму, якого цураються емпіричні науки). Насправді, міркуючи й діючи так, визначають не об’єктивно комуніковане значення речення, а свідомо чи не цілком усвідомлено переходять від комунікованого значення до його переінтерпретації (я вже казав, що переінтерпретації, хай і невеликі, не належать до значення мови). Діють так: Mano brolis neįgalus, відокремлене від часу, переінтерпретують як Mano brolis yra neįgalus, яке через «є» пов’язане з часом. Абстрактне твердження водночас стає менш абстрактним. Зрозуміло, що «є» залучається з позамовної думки. Так об’єктивне значення речення змішується із суб’єктивною думкою (саме через це й виникають абсурдні твердження, але розбирати їх залишаю читачам, які вчепилися в «нульові зв’язки» та подібні речі). Функціональна лінгвістика (не знаю, чи вся вона послідовна), цілком заперечуючи психологізм, вважає таке змішування помилкою. Для неї речення Mano brolis neįgalus і Mano brolis yra neįgalus — це два речення, різні і формально, і за значенням; обидва вони об’єктивні, хоча й мають багато спільного. Погоджуючись із думкою Dabartinės lietuvių kalbos gramatikos (с. 5), що слід керуватися «принципом динамічної синхронії», я вважаю такі речення конкуруючими: безчасові речення, дуже властиві індоєвропейському типові, поступаються реченням із часом. Який стан нині, який тип переважає, можна встановити лише конкретним дослідженням.

З погляду логіки аналізовані речення відрізняються й тим, що в другому реченні висловлено справжній логічний предикат⁶ і оператор предикації (yra), який указує на особливе бінарне логічне відношення, яке не можна пояснити іншими відношеннями. Формально це зображують як (x ⇐ X), де x — суб’єкт, ⇐ — логічний оператор, а X — властивість (нині таке пояснення вважають прийнятнішим, ніж зображення предикації пропозиційною функцією, у якій пропущено оператор предикації⁷). У реченні Mano brolis neįgalus немає оператора предикації як лінійного знака. Чи треба шукати його деінде — у порядку слів, інтонації, — зовсім неясно. Але ж і в такому реченні, як Dirbu, предикація виражена виразно і без Aš, яке синтаксисти штучно вважають підметом; зрозуміло також, що на суб’єкт указує закінчення -u, але сам предикат не дуже ясний (можна лише сказати, що суб’єкт і предикат виражені синкретично). Тлумачити Dirbu як Aš dirbu можна лише на ґрунті психологізму. У переважній більшості випадків Aš уживається плеонастично, як другий показник суб’єкта. З текстів видно, що воно вживається не обов’язково, а випадково, тому пов’язане з дієсловом також лише випадковими зв’язками (це має змінити сучасне розуміння координації, але виправляти його — не моя справа).

Логіки слушно зазначають, що «у традиційній логіці відношення предикації лише дуже приблизно формалізується словом yra у таких твердженнях, як (S yra P), де S — суб’єкт твердження, а P — властивість, яку має твердження S»⁸. Коли логіки, формуючи такі твердження, як (S yra P), абстрагуються від усього, що не є формою мислення, вони, строго кажучи, трактують (принаймні інтуїтивно й практично) yra не як зв’язку в усьому обсязі поняття, а лише як зв’язку, залишаючи осторонь те, що

⁶ Dėl termino žr. Логический словарь: ДЕФОРТ, Москва: Мысль, 1994, 191–192.

⁷ Див. там само, 171–173.

⁸ Там само, 171.

PASTABOS

| 183

не належить до зв’язки. Гадаю, традиційне мовознавство не усвідомило цього процесу абстрагування і, описуючи мову, також трактувало її лише як логічну зв’язку, а з цього було зроблено два подальші висновки: 1) що бути як синтаксична зв’язка не має самостійного лексичного значення і тому 2) у реченні «вживається лише як певний показник часу й модальності, тобто надає ознаці, вираженій іменним словом, значень часу й способу» (с. 479). Немає підстав вірити цим твердженням, доки не з’ясовано, від чого абстрагувалися логіки. Міркуватимемо так:

(1) Було (велика) спека.

Твердження є екзистенційним. З погляду логіки такі твердження не мають предиката (ще Кант казав, що būti не є предикатом, бо не є властивістю). Тепер їх формалізують за допомогою квантора існування ∃: (∃ x), але цей квантор насправді позначає не існування, а кількість (є принаймні один, тобто множина непорожня). У реченні, що розглядається, buvo має значення існування, буття, і це лексичне значення слова (назвімо таке būti екзистенціалом, або буттєвим словом). З погляду думки існування важливіше за об’єкти та їхні ознаки — воно є основою об’єктів у тому сенсі, що без буття неможливий жоден емпіричний об’єкт, а лише такі об’єкти можуть мати ознаки (тепер має бути зрозуміло, чим можна обґрунтувати твердження Ніщо не має ознак). Karštis — слово з повною субстантивацією, іменник.

(2) Було спекотно.

Це речення також має буттєве слово, а karšta від karštis відрізняється як слово з неповною субстантивацією.

(3) – спекотно

є властивістю, неповною і семантично, і синтаксично (це позначено тире). Семантично вона неповна, бо не є самостійною (як karštis), а є чиєюсь властивістю. Синтаксично вона неповна, бо не має носія властивості.

(4) – було спекотно

має таке саме буттєве слово, що позначає існування, і логічну основу властивості karšta. Конструкція buvo karšta ще нічим не свідчить, що buvo має якусь ознаку зв’язки. Функції зв’язки вона набуває лише в реченні, наприклад:

(5) День був спекотний.

Отже, до лексичного значення існування додалося синтаксичне значення зв’язки, але лексичне значення від цього не зблідло. Саме воно є вторинним (тут побіжно зауважимо, що зв’язка не з’єднує суб’єкт із предикатом, а приєднує предикат до суб’єкта — це показує вже згадане обговорення оператора предикації). Те, що buvo самим своїм знаком, а не якимись показниками ознаки, позначає існування, видно зі зіставлення:

(6) Горщик здавався гарячим.

184 |

PASTABOS

(7) Горщик був гарячим.

Здавалося у першому реченні потрібно зіставляти не з ознаками, «наданими» іменниковою частиною, а безпосередньо з було. Перше (здавалося) вказує на видимість (тому, можливо, його можна вважати словом із модальним значенням), а друге (було) вказує на цілком реальне існування (вже зазначалося, що асерторичні висловлювання не мають жодної модальності). Цей аналіз показав, що залишилося в природній мові поза межами абстракції логіків, і цього достатньо.

2003 04 20, на Великдень

Vladas Žulys

вул. Тако, 1–7

LT-4324 Академія, Каунаський район, Литва

Отримано 2003 05 09