This is a machine-generated translation of the original document and may contain errors, omissions, or changes in meaning. Do not rely on this translation for quotations, citations, or authoritative references. Please consult and cite the original document.
Preparing document pages…
Page 1
ACTA LINGUISTICA LITHUANICA
LII (2005), 83–89
Щодо питання розмежування основних способів словотворення
Antanas Smetona
Vilniaus universitetas
У цій статті розглядаються проблеми класифікації засобів словотворення в литовській мові. Запропонована тут процедура класифікації ґрунтується на загальних принципах наукової класифікації, викладених у міжнародному стандарті «Термінологічна робота — принципи та методи» (ISO 704:2000(E)). Відповідно до цієї методології емпірично встановлюються різні типи опозицій, що існують у словотвірній системі, а також класифікуються ознаки, які лежать в їх основі. На основі цих ознак встановлюється система поняттєвих відношень і складається схема основних засобів словотворення литовської мови. Діаграма ознак і поняттєва схема показують, що відношення між основними засобами словотворення значно складніші, ніж вважалося досі, і що замість спроби створити одну загальну й абстрактну класифікацію слід виокремлювати окремі ознаки, що лежать в основі словотвірних опозицій, і класифікувати словотвірні типи за кожною окремою ознакою.
1. СУТЬ ПРОБЛЕМИ
У теорії словотвору порушується питання про те, скільки способів словотворення існує в мові. Зазвичай традиційно розрізняють чотири основні способи словотворення в литовській мові: префіксацію, суфіксацію, парадигматизацію та композицію (Urbutis 1978: 283–288; Morkūnas, par., 1999: 140; Keinys 1999: 22–23). Графічно їхні відношення можна приблизно представити так (схема 1):
Такий поділ цілком можливий і зрозумілий, якщо не зважати на деякі суперечності. Насамперед впадає в око перший критерій класифікації — цілком логічно припустити, що деривація відрізняється від композиції за кількістю основ. Однак у разі морфологічного словотворення на перший план мав би виходити словотвірний формант: «Виокремлюючи способи словотворення, беруть до уваги лише загальний характер словотвірного форманта» (Urbutis 1978: 283). І як пов’язати композицію з класифікаційним критерієм словотвірного форманта? Або пояснюється так: «Залежно від того, чи утворено похідне слово від одного твірного слова з якимось афіксом..., чи складено з двох слів, розрізняють суфіксальний і складальний способи словотворення» (Keinys 1999: 22) — основа класифікації явно полягає не в кількості основ, отже, і сама класифікація є ненауковою. Інша невідповідність — до однієї класифікаційної групи потрапляють явища явно різної природи: negeras: geras, poilgis: ilgas, begalvis: galva. З іншого боку, якщо висунути на перший план словотвірний формант, зіставлення чотирьох способів словотворення породжує нові питання: «(1) суфіксація, що утворює суфіксальні похідні, (2) префіксація, що утворює префіксальні похідні, (3) парадигматизація, що утворює флексійні похідні, і (4) композиція, що утворює складні слова» (там само). Графічно це могло б виглядати приблизно так (схема 2):
СХЕМА 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ЗА РЕЗУЛЬТАТОМ СЛОВОТВОРЕННЯ
Тут можливий лише один спільний критерій класифікації — результат словотворення (а не словотвірний формант). Тоді незрозуміло, як така класифікація співвідноситься зі словотвірним формантом і словотвірною основою.
Отже, сумнівів достатньо. Тому найважливіше питання полягає в тому, чи можна логічно, якомога повніше й синкретичніше описати таке складне явище, як способи словотворення?
2. МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА РОЗВ’ЯЗАННЯ ПРОБЛЕМИ
Хоч би якою специфічною чи спекулятивною галуззю науки була лінгвістика, її дослідження мають здійснюватися відповідно до загальних законів пізнання та теорій науки. Принципи аналізу й класифікації понять стисло викладено в міжнародному термінологічному стандарті «Terminology work – Principles and methods» (ISO 704: 2000(E)). Оскільки явища, що називаються термінами префіксація, суфіксація, парадигмація та композиція, є поняттями, які утворюють певну мікросистему, можна спробувати спиратися на зазначену в цьому стандарті методику формування понять і класифікації. У стандарті вказано, що спершу емпірично встановлюють різні, взаємопов’язані об’єкти об’єктивної дійсності об’єкти, потім з їхніх властивостей абстрагують їхні істотні ознаки, які групують за видами ознак. Потім із сукупності істотних ознак формують інтенсіонал поняття.
Page 3
PAGRINDINIŲ DARYBOS BŪDŲ SKYRIMO KLAUSIMU | 85
На підставі відмінностей і подібностей ознак понять, що належать до однієї предметної галузі, визначають відношення між поняттями, формують визначення понять і створюють назви понять або визначень — терміни. У цьому випадку і терміни, і об’єкти досить чіткі. Мета статті — на підставі встановлених і згрупованих ознак виявити справжні відношення між способами словотворення, класифікувати поняття за однаковими критеріями.
3. ВСТАНОВЛЕННЯ СПОСОБІВ СЛОВОТВОРЕННЯ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ
Об’єктами цієї галузі, що існують в об’єктивній дійсності, можуть бути різні словотвірні опозиції. Вони є загалом «опорою для аналізу словотворення», а відмінності типів їхніх компонентів (основи, похідного слова, форманта) (Urbutis 1978: 65–66) можуть слугувати основою аналізу й класифікації. Отже, обираємо емпірично встановлювані опозиції різних способів словотворення: namelis: namas, stalius: stalas, grėbliakotis: grėbliokotas, begalvis (adj.): be galvos, eiti: nueiti, apygeris: geras. Розрізняємо такі види ознак словотвірних опозицій: тип основи, тип словотвірного форманта, тип похідного слова. Елементи цих опозицій і види ознак заносимо до таблиці (таблиця 1). Так легше порівняти й визначити, що об’єднує ці опозиції, а що їх розрізняє.
ТАБЛИЦЯ 1. ОЗНАКИ ОБ’ЄКТІВ ДІЙСНОСТІ — СЛОВОТВІРНИХ ОПОЗИЦІЙ
Основа
Тип основи
Формант
Тип форманта
Похідне слово
Тип похідного слова
namas
слово
-elis
суфікс (із флексією)
namelis
суфіксальне утворення
eiti
слово
pa-
префікс
paeiti
префіксальне утворення
stalas
слово
-us
парадигма
stalius
парадигматичне утворення
grėbliokotas
словоскладання (безпосереднє)
-is
парадигма
грабляко́тис
композит
безголовий
словосполучення (прийменникове)
-is
парадигма
безголовий
префіксат
добрий
слово
apy-, -is
префікс (із флексією)
apygeris
префіксат
У таблиці вжито кілька нових термінів. Насамперед слід звернути увагу на назви результату словотворення (типів похідних слів). Потреба в них виникла передусім тому, що звичні терміни часом зовсім не відображають дійсності. Наприклад, поширена думка, що «префіксація утворює префіксальні похідні». Згідно з таким твердженням, і begalvis слід було б вважати префіксальним похідним. На жаль, це не можна вважати правдою, оскільки (1) словотвірною основою є не
Page 4
86 |
ANTANAS SMETONA
одне слово, а словосполучення (begalvis raitelis: raitelis be galvos), і (2) навіть якби тут можна було побачити префіксацію, ніяк не вдалося б пояснити одну із загальних аксіом мовознавства — префікс не має функції транспозиції, тобто словотвірні процеси мали б відбуватися в межах однієї частини мови. Однак тут бачимо, що префіксальний прикметник утворюється від іменника. Тому краще називати його префіксатом, а не префіксальним похідним. Інші назви результатів словотворення утворюються за аналогією.
Щодо співвідношення композиції та парадигмації написано досить докладно (Urbutis 1978: 284, Paulauskienė 1994: 64–63). Авторові статті послідовнішою та переконливішою видається позиція Aldonos Paulauskienės. Однак вона ще потребує ґрунтовнішого обґрунтування. Подана в цій статті класифікація основних способів словотворення, розроблена відповідно до стандарту ISO і, на нашу думку, досить завершена, власне, спирається на цю позицію.
З очевидних причин словотвірним формантом парадигмації вважається парадигма, виражена набором флексій, а не сама флексія. Іноді парадигмацію можна спробувати розуміти як зміну кінцевої частини основи (тоді й питання словотвірного форманта вирішувалося б інакше), однак навряд чи це доцільно, адже зміна кінцевої частини основи не обов’язково є словотворенням, а в деяких випадках парадигмації основа не обов’язково має змінюватися (vilkžolė: vilko žolė).
Визначивши ознаки понять, можна спробувати показати їхні зв’язки за допомогою схеми. Наявність такої таблиці ознак мала б запобігти об’єднанню в одному рівні класифікації ознак, визначених на різних підставах. Насамперед слід вирішити, яку ознаку висунути на перший план (ми не вважаємо, що це має велике значення, однак це могло б свідчити про те, що для автора класифікації ця ознака є найважливішою). Черговість вибору ознак може визначатися й подальшими можливостями класифікації. Наприклад, якщо спочатку класифікувати за результатом словотворення, втрачається можливість продовжити класифікацію та залучити інші ознаки.
Розробляючи наведену нижче схему, вирішено висунути на перший план тип словотвірного форманта, оскільки це, найімовірніше, основний критерій розрізнення способів морфологічного словотворення. Його згадують усі автори. У графі словотвірного типу видно три типи формантів, отже, розрізняються і три способи словотворення — префіксація, суфіксація та парадигмація. Парадигмація, своєю чергою, також неоднорідна: її розрізняють за типом словотвірної основи — слово чи словосполучення. Похідні, утворені від словосполучень, знову бувають двох типів (мабуть, тому, що й словосполучення бувають різними): з двох самостійних слів і з самостійного та несамостійного слова. Важливо розрізняти їх, бо корінь (або основа) самостійного слова, потрапивши із синтаксичної конструкції до основи складного слова, більшою чи меншою мірою зберігає своє лексичне значення, тоді як несамостійне слово, яке не має лексичного значення, у складі слова зазвичай вважається (перетворюється на) префікс. І нарешті, останній критерій класифікації — тип похідного слова (результат словотворення). Класифікація за цим критерієм також важлива, адже показує, що похідне слово тієї самої структури (наприклад, префіксат) можна отримати різними способами, а похідні з тим самим формантом (наприклад, у разі парадигмації), залежно від словотвірної основи, можуть належати до різних груп результатів словотворення. Отже, ці міркування втілюються у схему, де докладно показано мікросистему основних способів словотворення слів литовської мови; співвідношення та ієрархія її одиниць визначаються різними типами структурних елементів словотвірної опозиції.
Page 5
PAGRINDINIŲ DARYBOS BŪDŲ SKYRIMO KLAUSIMU | 87
3 СХЕМА. КЛАСИФІКАЦІЯ СПОСОБІВ СЛОВОТВОРЕННЯ
Це не єдина можлива схема співвідношень понять. Усе залежить від того, який різновид ознак ми висуваємо на перший план. Якби ми почали класифікацію, наприклад, із типу основи (слова чи словосполучення), схема була б зовсім іншою.
Зрозуміло, що ця класифікація значно гірша за першу — до схеми не потрапляють утворення від словосполучень за формою творення й нівелюється різниця між apygeris та paeiti. Найважливіше — не забувати основний принцип наукової класифікації: еквонімні поняття слід розрізняти лише за тією самою різновидністю ознаки. А саме цього, здається, не уникнути в традиційних класифікаціях основних способів творення.
4. ПІДСУМОК
Поняття основних способів творення, що функціонують у системі словотвору литовської мови, традиційно значно спрощене. Таке спрощення не розкриває ролі різних типів структурних елементів словотвірної опозиції в процесі творення, взаємозв’язків цих елементів; до того ж класифікація здійснюється не за єдиною підставою. Спираючись на викладені в міжнародному стандарті ISO 704 принципи термінологічної роботи, можна дуже успішно визначити основу словотвірної опозиції, істотні ознаки похідного слова та словотворчого форманта і
Page 7
PAGRINDINIŲ DARYBOS BŪDŲ SKYRIMO KLAUSIMU | 89
за ними створити схеми основних способів творення, які набагато точніше за традиційні відображають різноманітність і складність способів творення. Найбільша перевага такої класифікації — наочне виявлення того факту, що не існує абстрактного, узагальненого поняття способів творення, відірваного від структурних елементів словотвірної опозиції. На запитання, скільки способів творення є в литовській мові, можливі навіть кілька відповідей: за словотвірною основою способи творення одні, за словотворчим формантом — інші, за результатом словотворення — треті.
LITERATŪRA
KEINYS, St. 1999: Bendrinės lietuvių kalbos žodžių daryba, Šiauliai: Šiaulių universiteto leidykla.
MORKŪNAS, K., par., 1999: Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.
PAULAUSKIENĖ, A. 1994: Lietuvių kalbos morfologija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.
URBUTIS, V. 1978: Žodžių darybos teorija, Vilnius: Mokslas.
