Acta Linguistica Lithuanica

LVII (2007), 123 – 160

Примітки

Remarks

Про характер вторинної предикації, вираженої іменниковими конструкціями як

0. П’ятдесят шостий номер журналу Acta Linguistica Lithuanica містить статтю Лорети Вайчюлюте-Семенене «Іменникові конструкції kaip як аналітичний показник маркування предикативів», що істотно доповнює поки що нечисленні литовські публікації з питань вторинної предикації. Цією публікацією зроблено ще один крок уперед у модернізації концептуальної основи граматики литовської мови. Як уже свідчить сама назва статті, авторку насамперед цікавило визначення пріоритетів морфосинтаксичного маркування вторинних предикативів. Аналіз даних литовської мови показав, що конструкції з предикативним kaip та іменною фразою (далі kaip + DF — R. M.) найчастіше позначають обставинні значення, а найхарактерніше для цієї аналітичної форми — позначати причину залучення суб’єкта чи об’єкта до предикації всього речення. Для предикативних комплементів, навпаки, характернішим є маркування орудним відмінком. Ці висновки підтверджують наведені у статті ієрархії маркування предикативів та їх включення до сфери основної (тобто дієслівної фрази) предикації, укладені Hentschel (2005, 2007). Усе це зрештою допомагає авторці статті сформулювати один важливий емпіричний висновок: що менше вторинний предикатив залучений до основної предикації, то більша схильність позначати його аналітично, у розглядуваному випадку — конструкцією kaip + DF. Однак перед проведенням емпіричного дослідження авторці статті довелося виконати й певну теоретичну роботу — переформулювати в єдиних термінах вторинної предикації те, що в дотеперішніх описах граматики литовської мови називали по-різному: простими або причинними прикладками, іменною частиною присудка чи предикативними означеннями, порівняльними (тотожності) конструкціями чи обставинами. Деякі теоретичні аспекти вторинної предикації під час читання статті й привернули увагу автора цих приміток. Але про все по черзі.

0.1. Неоднакове трактування розглядуваних конструкцій у працях із граматики литовської мови частково зумовлене тим, що традиційно їх розглядають у різних розділах опису, присвячених окремим граматичним функціям (тобто так званим членам речення). Спираючись на найновіші праці з вторинної предикації, авторка статті критично

123

Pastabos

оцінює цю литовську традицію, виявляючи певну неадекватність понять, уживаних для опису конструкцій kaip + DF, і спричинений почасти цим небажаний синкретизм граматичної категоризації, коли істотно різні граматичні явища недостатньо чітко розмежовуються й намагаються охопити одним поняттям. Так, у Граматиці сучасної литовської мови (Ambrazas, ред., 2006) таким нечітко визначеним поняттям стає «порівняльна (тотожності) конструкція». Авторка статті влучно зауважує, що конструкції kaip + DF, описані в Граматиці цим поняттям, насправді не виражають жодного порівняння: характер предикації, вираженої розглядуваними конструкціями, у таких реченнях, як Senoji Pikčiurnienė visoje apylinkėje garsėjo KAIP GERA BOBUTĖ, і в таких реченнях, як Jis atvyko į sostinę KAIP PASIUNTINYS, суттєво не відрізняється, хоча лише для останніх автори Граматики не визнають порівняльного значення й називають їх предикативними означеннями. Насправді в усіх таких реченнях ужито конструкції kaip + DF, виражені вторинною предикацією (звідси й термін вторинні предикативи), які синтаксично пов’язані з основним предикатом (відношенням комплементування або модифікації), а семантично — також з одним із його аргументів. Цим такі конструкції відрізняються від порівняльних конструкцій kaip + DF, які, хоча також виражають додаткову (або вторинну) предикацію, виконуючи в реченні функцію (зазвичай способу дії) обставини, лише модифікують основний предикат, але не спрямовані на специфікацію жодного з його аргументів.

0.2. Описуючи непорівняльні конструкції kaip + DF у термінах вторинної предикації, авторка статті в подальшому дослідженні відмежовується як від традиційно називаних прикладок, предикація яких, на її думку, виражається на рівні не речення, а іменникової групи, так і від конструкцій kaip + DF із порівняльною функцією, для яких доречнішим є традиційний термін «обставини», а не «вторинні предикативи». У статті послідовно розглянуто синтаксичні зв’язки предикативних конструкцій kaip + DF¹ та їхні граматичні функції в реченні. Із дієсловом-присудком речення ці конструкції пов’язує або відношення комплементування — тоді їх описують як обов’язкові (вторинні) предикативи, — або відношення модифікації — тоді йдеться про вільні (вторинні) предикативи. Останні далі поділяють за ступенем залученості до основної предикації речення на депіктиви та

¹ Дотримуючись литовської граматичної традиції, щодо розглядуваних конструкцій слід було б констатувати «подвійний синтаксичний зв’язок» — узгодження з іменником-суб’єктом або іменником-об’єктом та керування або прилягання до дієслова-присудка. Про хибність поняття «подвійний синтаксичний зв’язок» останнім часом писали неодноразово, пор. Holvoet (2005: 157–161); також Holvoet, Judžentis (2005: 29, примітка 27); Holvoet, Tamulionienė (2005: 123, примітка 7).

124

Pastabos

обставинний предикатив (англ. circumstantials). Загалом такого підходу до синтаксису вторинних предикативів та їхніх граматичних функцій дотримуються і в третьому томі Lietuvių kalbos gramatikos darbų, де ці питання розглянуто в окремій статті (Holvoet, Tamulionienė 2005: 117–137). Щодо вільних вторинних предикативів тут констатується, що, хоча всі вони пов’язані відношенням модифікації з дієсловом речення, одні з них семантично більше орієнтовані на один з аргументів основного предиката (і таким чином включаються до сфери основної предикації), а інші — на саму подію, позначену цим предикатом. В останньому випадку предикативи функціонально наближаються до обставин, виражених прислівниками, предикація яких лише доповнює основну предикацію речення, але не є її складовою частиною. Факт, що деякі обставини, виражені прислівниками, по суті характеризують не саму дію, а одного з її учасників (пор. Jonas virto aukštielninkai; Duris nudaužė žaliai), дає авторам згаданої статті підстави стверджувати, що між типовими вільними вторинними предикативами й типовими дієслівними обставинами існує ціла низка перехідних випадків. Авторка статті загалом поділяє цю думку, констатуючи, що конструкції kaip + DF, які виступають вільними предикативами, також утворюють певну шкалу за ступенем включеності в основну предикацію речення. Однак специфіка розглядуваних конструкцій дає їй змогу дещо інакше визначити опорні точки цієї шкали. На одному її кінці перебувають так звані депіктиви. Це, по суті, рестриктивні за функцією конструкції kaip + DF, які вказують, у якому відношенні той чи інший учасник дієслівного відношення включається до предикації, вираженої дієсловом, і таким чином обмежують сферу цієї предикації. На іншому кінці шкали розташовані так звані обставинні предикативи. Це ті конструкції kaip + DF, які зазвичай виражають причину чи мету включення суб’єкта або об’єкта до сфери предикації всього речення, рідше — умову або час. Типові депіктиви відрізняються від типових обставинних предикативів не лише семантикою, а й граматичними властивостями. Наприклад, лише перші потрапляють у сферу дії заперечення основного предиката речення, що вказує на їхній тісний зв’язок із дієслівною фразою. Натомість другі пов’язані радше зі змістом пропозиції, вираженої всім реченням. Порівняльні конструкції kaip + DF, що зазвичай модифікують спосіб дії, також пов’язані, по суті, лише з дієсловом речення. Як і депіктиви, вони потрапляють у сферу дії заперечення предиката, хоча, на відміну від них, семантично не пов’язані з жодним із його аргументів.

0.3. У кількох місцях статті авторка висловлює згоду з думкою, поширеною в літературі, що в реченнях із вільними вторинними предикативами фактично виражено дві предикації, одна з яких — вторинна — підпорядкована основній щодо часу й модальності. Це дає підстави говорити про відносну самостійність предикації, вираженої такими предикативами

125

Pastabos

виражуваної предикації. З цього погляду обов’язкові вторинні предикативи більш інтегровані в семантичну структуру основного дієслова, тому можна говорити про комплексний характер предикації, вираженої останнім (пор. Holvoet, Tamulionienė 2005: 130). Очевидно, що лише предикати певного значення вимагають вторинного предикатива як свого комплемента. Що стосується конструкцій kaip + DF, то найхарактернішими в цьому відношенні є так звані перцептивні, або дієслова сприйняття, такі як suprasti, interpretuoti, apibūdinti тощо. Зазвичай предикативні комплементи цих дієслів виконують щодо основної предикації речення рестриктивну функцію, подібно до депіктивів. До предикатів, які вимагають доповнення, авторка статті, на відміну від авторів згаданої статті в Lietuvių kalbos gramatikos darbų (пор. Holvoet, Tamulionienė 2005: 133–136), схильна зараховувати також так звані дієслова функціонування, як-от dirbti, tarnauti, figūruoti та ін. Комплементи цих дієслів можуть виражатися не лише конструкцією kaip + DF, а й орудним відмінком відповідного іменника, пор. Dvare jis tarnavo kaip samdinys / samdiniu. Išties tenka pritarti autorės minčiai, kad veiksmažodžiai dirbti ir dirbti kuo / kaip kas суттєво різняться своїми семантичними (валентнісними) властивостями. Розвиваючи цю думку, можна навіть стверджувати, що валентнісні властивості розглядуваних дієслів (вимога комплементації) випливають із загальнішого значення конструкції ANOM FUNKCIONUOJA KAIP BNOM (BIN, VIETOJE BGEN, UŽ (PER) BACC). Рішення авторки статті, про яке йдеться, істотно підкріплює й емпіричний факт, що в литовській мові предикативні комплементи зазвичай виражаються орудними відмінками назв. Загалом погоджуючись із коротко викладеною тут теоретичною характеристикою вторинних предикативів у розглядуваній статті, щодо деяких положень авторки все ж хотів би висловити кілька дискусійних зауважень.

1.0. У кількох місцях статті висловлено думку, що між граматичними функціями, вираженими предикативними конструкціями kaip + DF, немає чітких меж. Такий погляд на граматичні функції як на «градуальні» категорії начебто підтверджують і результати емпіричного дослідження, які наприкінці статті авторка подає у вигляді згаданих ієрархій. Важко беззастережно погодитися з таким теоретичним уявленням про природу граматичних категорій. Насамперед слід зауважити, що межі наукової категоризації встановлюються однозначно, отже, межі граматичних категорій (у цьому разі — граматичних функцій) чітко визначені й не повинні змішуватися з емпірично встановленими фактами їхнього вираження. Останні частково відображають різні нерівномірності лінгвістичного кодування, але частково зумовлені й суб’єктивними рішеннями дослідника. Послідовно розгляньмо ці питання.

1.1. Згадані нерівномірності лінгвістичного кодування загалом зумовлені тим, що обмеженою кількістю засобів мовного вираження може бути виражена

126

Pastabos

по суті, необмежена кількість значень, зокрема й граматичних. У конкретно розглядуваному випадку слід говорити про позначення обмеженою кількістю морфосинтаксичних засобів мовних значень, які можуть охоплювати різні граматичні функції. У прототипних випадках, що відображають мовну конвенцію і можуть бути встановлені також емпірично, окремі граматичні функції виражаються властивими їм морфосинтаксичними засобами. Саме на ці прототипні випадки спираються, визначаючи граматичні функції. Однак навіть мотивоване визначення має апріорний характер. Без чіткого розмежування граматичних категорій неможливий жоден лінгвістичний аналіз. Можливість альтернативного аналізу (і альтернативної інтерпретації) певної складної структури, що нерідко трапляється в мові, лише підтверджує існування меж між граматичними категоріями. З лінгвістичної практики нам відомі й так звані «проміжні випадки», коли граматичні функції виражаються невластивими їм морфосинтаксичними засобами. Нерідко навіть такі випадки нестандартного вираження за допомогою емпіричних досліджень упорядковують за шкалами прототипності, вибудовують різноманітні ієрархії, однак таким чином лише намацують так звані ефекти прототипу (критику ототожнення їх зі структурою логічної категорії див. Lakoff 1987: 136–152), які безпосередньо не пов’язані з розмежуванням граматичних категорій.

1.2. Прототипні випадки вираження граматичних функцій важливі не лише тому, що вони мотивують визначення цих категорій і тим самим опосередковано допомагають лінгвістичному аналізу складної мовної структури — речення, а й тому, що на той чи той прототип граматичного вираження безперечно спираються під час семантичної інтерпретації речення, тобто приписування йому конкретного семантичного змісту. У когнітивній граматиці інтерпретацію складної мовної структури розуміють як той чи той спосіб її концептуалізації. Якщо говорити конкретніше, розуміння семантичного змісту, переданого реченням, передусім залежить від способу концептуалізації структури цього речення. Який шлях обере сприймач, залежить і від зовнішніх чинників (насамперед контексту), і від внутрішніх. Останні пов’язані з можливостями семантичного розширення структурних одиниць, що утворюють речення, та їхньої комбінаторики (семантичної інтеграції). Саме ці чинники, пов’язані з внутрішньою структурою речення, зумовлюють «неадекватне» вираження граматичних функцій, яке, якщо стає конвенціоналізованим, відкриває шлях до альтернативного прочитання цього речення. Далі розгляньмо деякі помітніші випадки нетипового вираження граматичних функцій і спробуймо виявити внутрішні причини такого вираження.

1.2.1. Говорячи про функціональне зближення або «спорідненість» вільних вторинних предикативів і обставин, часто згадують обставини, орієнтовані на одного з учасників ситуації, переданої реченням (англ. participant-oriented) (пор. Holvoet, Tamulionienė 2005: 121–127 з літературою), пор.:

127

Pastabos

(1) Дівчинка весела бігала подвір’ям.

(2) Дівчинка весело бігала подвір’ям.

Порівнюючи ці приклади, можемо стверджувати, що в першому з них вторинна предикація (вільний вторинний предикатив), семантично орієнтована на іменник у позиції підмета речення дівчинка, виражена типово — формою прикметника весела, узгодженою з цим іменником у числі, роді та відмінку. Натомість у другому прикладі вторинна предикація по суті того самого змісту виражена нетипово — прислівником, який через властиві йому морфосинтаксичні особливості не може вказувати на напрям семантичного зв’язку з учасником профільованої ситуації (зазвичай вважають, що цей напрям такий самий, як і в першому прикладі). Як відомо, прислівники способу дії прототипно модифікують саму дію. Якщо піддатися навіюванню цього прототипу, то друге речення легко концептуалізувати так, що прислівник у ньому насамперед (або виключно) вказуватиме лише на спосіб виконання дії. Справді, легко уявити, що якщо дівчинка, бігаючи, є веселою, то й сам її біг є веселим, тобто вона бігає весело. Неважко помітити, що семантичне підґрунтя для такого лінгвістичного «перекодування» вторинної предикації забезпечує метонімічне перенесення предикованої властивості: властивість, притаманна іменнику-підмету, природно приписується також дії, яку виконує його референт. Таке метонімічне перенесення «іменникової» властивості на дієслово, здається, залежить і від семантики самого дієслова; наприклад, прислівник весело, ужитий із деякими дієсловами, звучить цілком природно, пор. Дівчинка весело скакала по тротуару. Отже, деякі незвичайні випадки вираження граматичних функцій можна пояснювати також метонімією, не вважаючи їх аномаліями лінгвістичного кодування (або позначення). Така теоретична позиція є тим прийнятнішою, якщо дотримуватися погляду, що вільні вторинні предикативи, як і обставини, пов’язані з дієсловом речення відношенням модифікації. Унаслідок описаного метонімічного перенесення модифікатор дієслова, що виражає вторинну предикацію речення, концептуально переорієнтовується з однієї граматичної функції на іншу. Для фіксації зміни концептуальних зв’язків природно обирається й інший прототип формального вираження.

1.2.2. Найтісніше з предикацією, вираженою дієсловом, пов’язані так звані результативи.

Сполучаючись із перфективними дієсловами, вони позначають стан суб’єкта чи об’єкта, який зазнав дії, пор. приїхали — повен двір; налив — склянку повну. На жаль, у литовській мові результативна предикація рідко виражається прикметниками. Також не варто дивуватися, що в нашій мові (на відміну від латиської) для цієї функції усталилося вживання відповідних прислівників: це можна пояснити вже згаданим тісним зв’язком результативного значення з перебігом динамічно розгортаної дії. Деякі прислівники, що регулярно вживаються в такому значенні, навіть набули граматичну

128

Pastabos

функцію показника аспекту — вони вказують, що дія модифікованого ними дієслова доведена до кінця, пор. nusmaugė negyvai, nusirengė plikai тощо (пор. Holvoet, Tamulionienė 2005: 125, примітка 8). Оскільки в конструкціях kaip + DF, розглянутих у статті, результативи, як зауважує авторка, не марковані, далі я про них не говоритиму.

1.2.3. Перейдемо до прикладів, ближчих до конструкції kaip + DF, розглянутої у статті. Цією конструкцією можуть виражатися не лише вільні чи обов’язкові вторинні предикативи, а й порівняльні обставини способу дії. Вибір інтерпретації може залежати не тільки від зовнішніх контекстуальних чинників, як побачимо далі, а й від внутрішньої структури речення, пор.:

(3) Він підійшов до мене, випроставшись, як вихованець кадетського корпусу.

(4) Я повірив, що ваша турбота про мою пристрасть не буде риторичною, що ви щиро, як учений, керований цікавістю експериментатора, перетворите, як і обіцяли, мене на свій медіум. (Приклад адаптовано з Vaičiulytė-Semėnienė 2007: 95.)

У цих реченнях конструкції kaip + DF, що стоять поряд із дієслівними модифікаторами pasitempęs і nuoširdžiai, радше сприйматимуться як порівняльні обставини способу дії, що уточнюють ці модифікатори, а не як вторинні предикативи, що вказують на причину дії. Остання інтерпретація можлива лише за умови, що адресатові відомо, що суб’єкти речень справді є відповідно вченим і вихованцем кадетського корпусу, інакше кажучи, якщо конструкціям kaip + DF у цих прикладах приписується ознака фактивності. Про те, що конструкціям із порівняльною функцією фактивність не властива, йтиметься далі.

1.2.4. Через процеси семантичного розширення одна й та сама морфосинтаксична форма може виражати кілька граматичних категорій. Наприклад, інструментальне значення іменникового орудного відмінка шляхом метафоричного перенесення легко може розширитися до обставини способу дії або вторинного предикатива рестриктивної функції. Тому не дивно, що в мові кілька граматичних функцій можуть мати однакове морфосинтаксичне вираження, пор.:

(5) Хлопчик розбив вікно каменем.

(6) Невдаха впав із даху каменем.

(7) У дитинстві батько служив у фермерів пастухом.

З тієї самої причини ту саму граматичну функцію можна виражати різними морфосинтаксичними засобами, пор.: tarnavo piemeniu, kaip piemuo, už (per) piemenį,

129

Pastabos

замість пастуха. Отже, або окремі граматичні функції, що походять з одного семантичного стрижня, і далі мають той самий морфосинтаксичний вираз, або ж, сформувавшись шляхом конвергенції з дрібніших граматичних значень у більш загальну граматичну категорію, ця категорія успадковує весь набір засобів вираження. У будь-якому разі певний синкретизм чи варіювання у вираженні граматичних функцій не свідчить про відсутність чітких меж між ними, адже граматичні категорії визначаються передусім семантично. Звісно, через те, що кілька граматичних категорій мають спільне семантичне підґрунтя, або через те, що запозичені з іншої граматичної категорії морфосинтаксичні показники спричиняють небажані імплікації, у граматичному аналізі можуть виникати певні практичні труднощі. Тоді, можливо, доведеться ухвалити умовне рішення.

1.2.4.1. Аналізуючи конкретні приклади, іноді буває важко вирішити, до якої категорії — обов’язкових комплементів чи депіктивів — віднести вторинні предикативи. Адже в обох випадках вторинні предикації, підкатегоризуючи одного з учасників профільованої події, виконують щодо основної предикації рестриктивну функцію, пор.:

(8) Мені подобається Чюрльоніс як живописець. (Приклад із Holvoet, Tamulionienė 2005: 133.)

(9) Він прибув до столиці як посланець. (Приклад із Ambrazas, ред., 2006: 627.)

Дієслово прибув, мабуть, не належить до предикатів сприйняття чи функціонування, які вимагають іменникового комплемента, і конструкцію як посланець тут можна було б вважати вільним вторинним предикативом — депіктивом, що модифікує дієслово. Спробуймо розгорнути виражену ним вторинну предикацію у підрядне речення зв’язки, підпорядковане основній предикації щодо часу й модальності, пор. Він прибув до столиці, будучи посланцем. Але таке стандартне пояснення вторинної предикації не передає всього змісту, вираженого реченням (9). Здається, значно точнішим було б таке: Він прибув до столиці служити (тобто функціонувати!) посланцем. Це пояснення показує, що дієслово в реченні (9) доцільно інтерпретувати як комплексний предикат, складовою частиною якого є імпліковане дієслово функціонування. Аналізуючи виражену в цьому реченні предикацію таким чином, маємо визнати, що конструкція як посланець у ньому є комплементом дієслова прибув (обов’язковим вторинним предикативом). Крім того, порівнюючи наведені вище речення, помічаємо ще одну відмінність у їхній семантичній структурі. У реченні (8) депіктив як живописця, який указує на аспект, у межах якого обмежено основну предикацію (виражену дієсловом подобається), типово позначає ту підкатегорію індивіда, яку вважають його

130

Pastabos

самістю: Чюрльоніс — живописець (художник), а Чюрльоніс — композитор (музикант) — це дві професійні категорії, що визначають ідентичність цієї особи. Тому рестриктивний характер депіктиву можна підкреслити й відповідними лексичними засобами, пор. Мені подобається Чюрльоніс, але лише як живописець. Найімовірніше, оскільки в реченні (9) конструкція з як приписує індивідові (він) професійну категорію, названу іменником посланець, яка не вважається частиною його ідентичності, ми не можемо підкреслити рестриктивний характер конструкції подібними лексичними засобами (принаймні не спотворивши змісту речення): пор.? Він прибув до столиці, але лише як посланець. Такий тест може стати в пригоді для практичного розрізнення вільних і обов’язкових вторинних предикативів.

1.2.4.2. Коли конструкція як + DF, що виконує рестриктивну функцію шляхом субкатегоризації одного з актантів, приписує цьому актантові невластиву йому категорію, буває важко вирішити, до якої граматичної функції — депіктиву чи порівняльної обставини способу дії — ближча виражена конструкцією вторинна предикація, пор.:

(10) Корені лопуха можна їсти сирими як салат. Молоде листя також уживають як овоч. (Приклад адаптовано з Vaičiulytė-Semenienė 2007: 95.)

Лопухи не заведено вживати в їжу, тому частини цієї рослини, віднесені через вторинну предикацію до харчових категорій — салатів чи овочів, — по суті такими не стають. У контексті цих речень згадані категорії через свою «несправжність» функційно дуже наближаються до іменників, які виконують функцію стандарту порівняння у порівняльних конструкціях; предикації, вираженій ними, також не властива фактивність (пор. Корені лопуха можна їсти сирими як салат / замість салату і Корені лопуха можна їсти сирими як / ніби салат.) Попри таке небезпечне наближення до обставин порівняльної функції, рестриктивний характер конструкцій як + DF у розглянутих реченнях іще можна розпізнати, і їх обґрунтовано можна вважати депіктивами. І це можливо лише за умови чіткого усвідомлення меж цієї граматичної функції (тобто її семантичного визначення).

1.2.5. Отже, тлумачачи речення з нетиповим морфосинтаксичним вираженням, зумовленим різними процесами семантичного розширення, або коли доводиться вибирати одну зі звичних концептуалізацій речення, не обійтися без граматичних категорій, що ґрунтуються на прототипах, але мають чіткі межі. Якби ці категорії «поступово» переходили одна в одну, тобто не мали чітких меж, як нібито засвідчують емпіричні дослідження, то жодна робота з концептуалізації лінгвістичної структури чи її аналізу була б неможливою. Насправді результати таких досліджень лише показують загальні тенденції лінгвістичного кодування.

1.3. Нарешті, хотілося б докладніше прокоментувати один характерний випадок, коли граматичні

131

Pastabos

труднощі аналізу зумовлені зовнішніми чинниками, тобто, по суті, браком ширшого контексту. Наприкінці статті (с. 93) авторка висловлює думку, що між конструкціями kaip + DF, які виконують функцію обставин способу, тобто модифікаторів першого рівня, та конструкціями, що виступають вільними предикативами, немає чіткої межі. Справді, на практиці часто буває важко розрізнити ці граматичні функції, особливо якщо під час аналізу висловлень абстрагуватися від їхнього ширшого контексту. Однак це аж ніяк не спростовує того факту, що існує теоретичне підґрунтя для розмежування цих категорій (про це, до речі, виразно свідчить можливість подвійного прочитання речень, цитованих нижче). Стверджується, що із синтаксичного погляду зв’язок конструкцій kaip + DF, які класифікуються як обставини способу, і конструкцій, що вважаються вторинними (вільними) предикативами, з основним предикатом речення є модифікаційним. Однак спосіб, у який модифікується основна предикація в кожному з цих випадків, теоретично має суттєво відрізнятися — інакше немає підстав розрізняти дві граматичні функції: обставин і вільних вторинних предикативів. Теоретично (тобто в ідеальному випадку) обставини kaip + DF безпосередньо модифікують дію дієслова (характеризують спосіб її перебігу), тоді як вторинні (вільні) предикативи в аналогічних конструкціях роблять це опосередковано: предикативно субкатегоризуючи одним зі своїх іменників одного з учасників дієслівного відношення, вони вказують на аспект, у якому цей учасник залучений до основної предикації, або, інакше кажучи, звужують обсяг цієї предикації в певному аспекті (модифікують її профіль). Звідси й їхня рестриктивна функція, на яку передусім слід звернути увагу, шукаючи функційне обґрунтування вільних вторинних предикативів (їхній raison d’être). Звичайно, можна стверджувати, що й конструкції kaip + DF, залучені для модифікації способу дії, роблять це не безпосередньо, як прислівники, а виражаючи порівняння. Ба більше, порівняння можна вбачати, заглибившись і в семантику предикативних конструкцій kaip + DF: адже передумовою будь-якої когнітивної операції категоризації є порівняння обраної сутності з певним стандартом (порівняння) (Langacker 1987: 91). Хоча це спостереження й пояснює, чому в мові для різних граматичних функцій використовується та сама конструкція, із синхронного погляду лише в першому випадку порівняння відкрито застосовується як засіб модифікації дії (способу її перебігу), тоді як у випадку предикативів порівняння можна виокремити (постулювати) лише на когнітивному рівні — як передумову субкатегоризації одного з актантів, пов’язаної з рестриктивною функцією щодо основної предикації. З іншого боку, можна сказати, що й конструкціями kaip + DF, які модифікують спосіб дії шляхом порівняння (подібно до прислівників способу), ця дія також субкатегоризується, однак різниця полягає в тому, що тут як стандарт порівняння обирається не референт їхнього іменника, як у випадку субкатегоризації актантів, а дія, зазвичай властива цьому референтові.

132

Pastabos

Останній факт вказує на іншу, загальнішу особливість функціонування порівняльних конструкцій: предикація, виражена дієсловом пропозиції, яку вони імплікують, не підпорядкована основній предикації; тривалість дії такого дієслова не залежить від тривалості дії основного дієслова; крім того, імплікована дія не обов’язково відбувається одночасно з актуальною. Слід також звернути увагу на те, що ця імплікована пропозиція нерідко є нефактивною, оскільки як стандарт порівняння зазвичай формується на основі узагальнених тверджень або метафор, а вони через свою епістемічну природу принципово є нефактивними; пор. приклади (8) і (41), цитовані у статті: Як полум’я цвіли настурції = Настурції цвіли так, як ГОРИТЬ ПОЛУМ’Я; Тут нас зустріли як почесних гостей — з оркестром і піснями = Тут нас зустріли так, як ЗУСТРІЧАЮТЬ почесних гостей (хоча ми такими не були або такими себе не почували) — з оркестром і піснями. Натомість імпліковані («латентні») дієслівні зв’язки вільних вторинних предикативів, здається, завжди є ФАКТИВНИМИ. Інакше й бути не може, оскільки для реалізації рестриктивної функції обираються субкатегорії акту (їх позначає іменник у конструкції kaip), існування яких пресупонується — воно не менш реальне, ніж існування самого субкатегоризованого акту. До речі, саме завдяки фактивності ці конструкції можуть набувати обставинного причинового значення. Підкреслення фактивності (вторинної) предикації, вираженої розглядуваними конструкціями, за допомогою контекстуальних або текстових засобів (наприклад, винесенням у тему) розв’язує й питання про гадану відсутність межі між згаданими категоріями; пор. Як почесних гостей, нас зустріли з оркестром і піснями. — у цьому реченні конструкцію kaip + DF можна розуміти лише як обставинний предикатив причини.

1.3.1. З усіх цих міркувань випливає, що всім вторинним предикативам kaip + DF властиве вираження аспекту, або рестриктивна функція щодо основної предикації, яка вже на рівні речення може додатково набувати й певного обставинного (зазвичай причинового) значення (як побачимо далі, цю зміну значення розглядуваних конструкцій супроводжує, у випадку рестриктивної інтерпретації, винесення в профіль речення пресупонованої фактивної пропозиції). Порівняльні обставини способу, здається, насамперед можна сплутати з депіктиками рестриктивної функції: обидві ці граматичні функції реалізуються подібним чином — шляхом субкатегоризації. І хоча обсяги предикацій стандартів порівняння, обраних для цієї мети, як ми бачили, принципово різняться, за браку ширшого контексту вони можуть бути недостатньо окресленими, особливо якщо контекст не дає чіткіших вказівок щодо фактивної інтерпретації «латентного» зв’язку конструкції kaip + DF.

2.0. Інше зауваження також стосується меж між граматичними функціями. У статті абстрагуються від конструкцій kaip + DF, суміжних із ними, вважаючи їх прикладками, тобто

133

Pastabos

по суті, означеннями. Стверджується, що в таких конструкціях (пор. Jonas, (kaip) rūpestingas sūnus, visada padeda tėvams; с. 81, примітка 19) предикація виражається на нижчому, ніж реченнєвий, рівні, і водночас визнається, що так званий прикладковий компонент разом із означуваним словом утворює одну іменникову групу. Не заперечуючи тісного семантичного зв’язку деяких конструкцій kaip + DF з одним (суміжним) іменниковим аргументом присудка речення (або, інакше кажучи, їхньої функції специфікації щодо нього), а також не заперечуючи самої граматичної категорії прикладки, усе ж доводиться зауважити, що в розглядуваних випадках віднесення конструкцій kaip + DF до іменникової групи аргумента є проблематичним. Відтак проблематичним є й твердження про «понижену предикацію» (англ. downgraded predication) у таких конструкціях. Твердження про предикацію, виражену на нижчому рівні (рівні іменникової групи), переконливіше звучить у разі так званого атрибутивного вживання прикладок, пор. Rūpestingas sūnus Jonas visada padeda tėvams, — у цьому випадку немає сумнівів, що «атрибут» іменника Jonas rūpestingas sūnus утворює з ним одну іменникову групу. Які ж вагоміші аргументи не дозволяють легковажно відносити розглядувані конструкції kaip + DF до прикладок? Спершу пошукаймо їх у самій статті. По-перше, і цитовані в статті литовські автори (Žukauskaitė 1961: 269; Balkevičius 1963: 182), і закордонний автор (Flaate 1999: 10) визнають, що деякі так звані прикладки kaip + DF виконують щодо основної предикації обмежувальну функцію (останній автор навіть називає їх «суміжними іменниковими предикативами з als» (нім. adjazente substantivische als-Prädikative)). У цьому сенсі вони нічим не відрізняються від депіктивів, які розглядаються далі (пор. Prasidedančius mokslo metus profesorius pirmą kartą sutinka kaip Gedimino ordino kavalierius; с. 83, 88–89). По-друге, не один цитований у статті литовський автор (Žukauskaitė 1961: 270; Balkevičius, loc. cit.) визнає, що в багатьох випадках розглядувані «прикладки» kaip + DF пов’язані з присудком речення причинними (або цільовими) відношеннями. Отже, сучасною термінологією кажучи, такі «прикладки» пов’язані синтаксичним відношенням модифікації з дієсловом речення (а радше з самим реченням — R. M.). До речі, як зауважують згадані автори, причинні (чи інші) зв’язки з присудком не властиві прикладкам без сполучного слова kaip (якщо це правда, то операція субституції для доведення «прикладкового характеру» розглядуваних конструкцій kaip + DF була б нелегітимною). Тому незрозуміло, чому суміжні конструкції kaip + DF із таким значенням не можна розглядати разом з іншими обставинними предикативами (цитований у статті Balkevičius також вважає, що прикладки з kaip є «певними обставинами», пор. також згадану характеристику Flaate). По-третє, у цитованій у статті літературі вказано, що критерій розрізнення «прикладкових» і предикативних конструкцій kaip + DF — їхнє місце

134

Pastabos

у синтаксичній послідовності — здається, не можна надійно застосувати (принаймні в литовській мові). Такі конструкції в реченні часто опиняються безпосередньо між підметом (додатком) і присудком, і незрозуміло, до якого з них вони ближчі, пор. Brolienės dukte Veronę, kaip dėdingą, pavėžino namo (с. 76). По-четверте, у статті визнається, що, подібно до випадку вільних предикативів, «і на рівні іменникової групи між означенням (прикладкою) та означуваним ним словом існує [латентне — R. M.] копулятивне відношення» (с. 81, примітка 19). Отже, можна стверджувати, що в реченнях із так званими прикладками kaip + DF, подібно до речень із вільними предикативами, фактично виражено дві одночасні предикації, одна з яких (вторинна) підпорядкована іншій (основній) щодо часу й модальності, пор. Jonas, kaip rūpestingas sūnus, visada padeda tėvams → Jonas, būdamas rūpestingas sūnus, visada padeda tėvams → Kadangi Jonas yra rūpestingas sūnus, jis visada padeda tėvams. Отже, розглядувані «прикладкові» конструкції kaip + DF, як і інші обставинні предикативи (особливо причинові), легко можна розгорнути в обставинні підрядні речення, суб’єкт яких кореферентний одному з іменникових аргументів присудка головного речення. Схоже, це важко зробити з вільними предикативами, що виражають предикацію щодо (обмежувального) аргумента (пор. Labai mėgstu Čiurlionį kaip tapytoją (≈ Čiurlionį, kaip tapytoją, labai mėgstu), bet?Labai mėgstu Čiurlionį. Jis yra (buvo) tapytojas), оскільки їхній «латентний» зв’язок буття лише пресупонується, але не входить до профілю речення (предикації у вузькому розумінні) (пор. Holvoet, Tamulionienė 2005: 134). До речі, цей факт чітко показує, що обставинні вторинні предикативи модифікують радше все речення, а не його дієслово. І нарешті, по-п’яте, віднесенню суміжних конструкцій kaip + DF принаймні з причинною функцією до іменникової групи аргумента перешкоджає й емпіричний факт, обґрунтований у статті цитованою ієрархією Hentschel (2006: 172): КОМПЛЕМЕНТ < ДЕПІКТИВ < ОБСТАВИННИЙ ПРЕДИКАТИВ ЧАСУ < ОБСТАВИННИЙ ПРЕДИКАТИВ УМОВИ < ОБСТАВИННИЙ ПРЕДИКАТИВ ПРИЧИНИ, згідно з якою саме обставинні предикативи причини з усіх вторинних предикативів найменше залучені до основної предикації, або, за термінологією статті, до дієслівної групи. Відомо, що один зі шляхів залучення вторинної предикації до основної пролягає через специфікацію аргумента основного предиката (субкатегоризацію референта його іменника). Здається, причинові предикативи пов’язані з одним з іменникових аргументів предиката лише згаданою кореферентністю суб’єкта імплікованих ними пропозицій із цим аргументом; специфікаційне відношення тут помітити важче, і воно відсуває на задній план обставинне значення. Отже, таку конструкцію kaip + DF з обставинною функцією, попри її суміжне положення, важко вважати частиною іменникової групи аргумента.

135

Pastabos

2.1. Додаткові аргументи на користь того, чому конструкції kaip + DF, що стоять поруч з іменником, не можна вважати прикладками, можна отримати лише після дослідження меж предикації, вираженої представниками цієї граматичної категорії (суміжними іменниковими фразами), функційної мотивації їхнього вживання в реченні та можливих синтаксичних зв’язків із дієсловом-присудком. У литовському мовознавстві прикладку зазвичай вважають іменниковим означенням, якому властива особлива функція — воно повідомляє додаткову, другорядну назву предмета, названого означуваним словом (Labutis 2002: 329). Зазначається, що прикладками найчастіше характеризують осіб (Ambrazas, red., 2006: 257), тому означуваним словом зазвичай є власний іменник. Вважаючи прикладку означенням, водночас визнають, що вона пов’язана з означуваним словом підрядним зв’язком (Morkūnas, par., 1999: 500) і разом із ним утворює одне словосполучення. Оскільки в литовському мовознавстві утвердилася думка, що узгодження є способом вираження синтаксичних зв’язків², не дивно, що деякі мовознавці приписують прикладці подвійні синтаксичні відношення: нібито іменник-прикладка пов’язаний з означуваним словом (іменником-суб’єктом або іменником-об’єктом) зв’язком узгодження, а з дієсловом-присудком — зв’язком керування (пор. Sirtautas, Grenda 1988: 55). Балкевичюс (1963: 176; 1998: 37–38) не визнає узгодження прикладки з означуваним словом. На його думку, збіг відмінкових форм обох іменників зумовлений одним і тим самим синтаксичним зв’язком із дієсловом-присудком — обидва ним керуються. Останнім часом литовські автори також називають прикладку апозицією. У Lietuvių kalbos enciklopedijoje (Morkūnas, par., 1999: 500), схоже, цей термін подано лише як міжнародний відповідник терміна «прикладка», не вважаючи його назвою особливого синтаксичного зв’язку. Поняття апозиції у згаданого Балкевичюса надто широке: це «другий антецедент того самого денотата, який показує, ким є означуване слово» (1998: 37). Розглядаючи по суті лише предикативні (зв’язкові) конструкції апозиції³, означуване слово з прикладкою він вважає лише окремим випадком вираження таких конструкцій (ibid., 38). Подібний погляд на апозиційне словосполучення двох іменників як на редуковане зв’язкове відносне речення (постульоване лише в глибинній структурі), як побачимо далі, у 1970-х роках підтримували деякі представники генеративної граматики. Такий генеративний погляд, схоже, не чужий і Sirtautas та Grenda (1988: 101), які стверджують, що «прикладка, найімовірніше, є

² Від узгодження як способу вираження синтаксичної залежності відмовляються лише автори Lietuvių kalbos gramatikos darbų (пор. Holvoet, Judžentis 2003: 17).

³ Pasak Balkevičiaus (1998: 102), „APK [apozicijų predikatines konstrukcijas – R. M.] sudaro bazinis veiksmažodis ir du tarpusavyje koreliuoti antecedentai, kurie, įvardydami tą patį denotatą, vienas kitam yra apozicija“.

136

Pastabos

результатом втрати предикації складеного іменного присудка, її «пониження» за рангом». Оскільки Балкевичюс не вважає збіг форм прикладки та означуваного слова узгодженням (він пропонує називати його кореляцією, як і Labutis (1994 II: 91; 2002: 328), або добором), але й надалі вважає узгодження вираженням синтаксичного підрядного зв’язку, то, не знаходячи іншої підстави для встановлення синтаксичного зв’язку між такими іменниками, він змушений констатувати, що «сполука апозицій» не утворює словосполучення (Balkevičius 1998: 37–38). Звісно, за такого розуміння апозиції іменників немає сенсу говорити про її головний компонент, хоча в багатьох випадках його легко визначити й інтуїтивно. Визначення головного компонента апозиції на підставі синтаксичного представництва дає змогу говорити про ендоцентричність іменникового словосполучення⁴, а ця властивість притаманна також модифікаційному (традиційно — атрибутивному) словосполученню. Отже, принаймні деякі компоненти іменникової апозиції все ж пов’язані відношенням підрядності, а тому належать до того самого словосполучення.

2.1.1. У литовській літературі про прикладки значну увагу приділяють опису їхніх семантичних типів (пор. Sirtautas, Grenda 1988: 102–103; Labutis 2002: 331–333), а також розглядають їхню структуру (непоширені vs. поширені), місце в реченні (перед означуваним словом або після нього, наприкінці речення), пунктуацію; кількома словами згадують про функції прикладок у реченні (доповнення або уточнення інформації, вираженої означуваним словом); розглядають деякі складніші випадки розмежування прикладок та означуваних ними слів. Поняття апозиції в західному розумінні, виходячи з прикладок, у литовському мовознавстві не розглядається (принаймні, якщо судити за основними описами литовської граматики). Не розглянуто важливі для розуміння апозиції як особливого синтаксичного зв’язку характер референції її компонентів та відмінності між цими типами референції. Що означає часто згадувана в лінгвістичній літературі кореферентність іменника та його прикладки? Як на характер апозиції впливає співвідношення специфічної vs. неспецифічної референції її компонентів, і наскільки ці питання пов’язані з означеністю vs. неозначеністю іменникової фрази? Наскільки характер референції іменникової фрази залежить від типу предиката речення? Як синтаксичні зв’язки одного з апозитивів — прикладки — з іншими членами речення залежать від функційної мотивації її вживання? Якщо не порушувати цих питань і не намагатися відповісти на них, опис прикладки як граматичної категорії може бути лише поверховим і суперечливим. Тому не дивно, що як словосполучення іменників із прикладками розглядаються по суті складені назви понять, які позначають той самий денотат лікар-резидент, учитель-практикант, інженер-шляховик, священник-професор,

⁴ Apie šį Bloomfieldo terminą trumpai žr. Matthews (1997: 114).

137

Pastabos

beržas svyruoklis ir pan. (plg. Labutis 2002: 331–332), arba daiktavardžių samplaikos tėvas motina,tėvai‘, vyrai moterys,žmonės‘, rankos kojos,galūnės‘ ir pan. (plg. Ambrazas, red., 2006: 557), kurie veikiau priskirtini žodžių darybos sferai. Tradiciškai Vakarų lingvistikoje skiriami glaudžiosios ir laisvosios apozicijos atvejai lietuvių autorių neaptariami. Paprastai laisvajai apozicijai priskiriamas semantiniu bei intonaciniu savarankiškumu pasižymintis priedėlis lietuvių kalbininkus iki šiol tedomino skyrybos požiūriu. Teigiant, kad „priedėlis ir jo pažymimasis žodis abu yra daiktavardžiai, žymintys tą patį realios tikrovės daiktą ar reiškinį“ (Balkevičius 1963: 177), apytikriai užčiuopiamas minėtasis esminis apozicijos požymis – jos dėmenų koreferentiškumas, bet neskiriant dėmesio tų dėmenų referencijos specifikai daroma pernelyg plati išvada dėl jų sintaksinio lygiavertiškumo, esą priedėlis, lygiai kaip ir jo pažymimasis žodis, galįs sakinyje atstoti visą daiktavardinį junginį (plg. Balkevičius 1963: 176; Morkūnas, par., 1999: 500). Tuo tarpu toks teiginys, kaip vėliau matysime, be išlygų galioja tik tais laisvosios apozicijos atvejais, kai abu jos dėmenys turi specifinę referenciją. Visuose lietuvių kalbos gramatikos aprašuose po daiktavardžio einančios kaip + DF konstrukcijos laikomos priedėliais. Nors ne vieno lietuvių autoriaus (be minėtų Žukauskaitės ir Balkevičiaus, dar plg. Sirtautas, Grenda 1988: 104) seniai yra pastebėtas tokių „priedėlių“ funkcinis artimumas aplinkybėms, tačiau nesiryžta jų apibūdinti antrinės predikacijos terminais. Tuo tarpu, kaip vėliau matysime, kiek išsamesnė priedėlių sintaksės analizė rodo, kad laisvaisiais antriniais predikatyvais pagrįstai galėtų būti laikomi ir kai kurie „tikrieji“ (t. y. be kaip) priedėliai. To, kas pasakyta, pakanka išvadai, kad lietuvių kalbotyroje įsitvirtinusi priedėlio samprata nėra adekvati šių pastabų analizės uždaviniams: nėra pakankamai apibrėžti nei šios gramatinės kategorijos atstovų sintaksinis rangas, nei jų reiškiamos predikacijos orientacija bei aprėptis. Todėl toliau tai, kas tradiciškai vadinama pažymimuoju priedėlio ir daiktavardžio junginiu, mėginsiu pateikti ir analizuoti kaip daiktavardinę apoziciją, remdamasis vakarietiška šio termino samprata. Kur reikia vartosiu ir tradicinį priedėlio terminą.

2.2. Зовнішньою ознакою іменникової апозиції як синтаксичної категорії є кореферентність її компонентів. Інакше кажучи, обидва іменники апозиції (точніше — іменникові фрази) позначають ту саму сутність, хоча часто вказують на неї різними способами (характер референції відрізняється) (пор. Taylor 2002: 235). Традиційно апозицію поділяють на тісну (або рестриктивну) і вільну (або нерестриктивну) (пор. Burton-Roberts 1975: 391). Компоненти тісної апозиції утворюють інтонаційну єдність (пор. поет Майроніс, сусід-швець), тоді як компоненти вільної апозиції характеризуються інтонаційною, а часто й семантичною самостійністю (пор. Valdas Adamkus,

138

Pastabos

Президент Литовської Республіки; автор гімну Литовської Республіки, Вінцас Кудірка; Путінас, поет) (пор. Van Langendonck 2007: 126).

2.2.1. Прототипову тісну апозицію утворюють власна назва та підкатегоризувальний її загальний іменник, який зазвичай стоїть перед цією власною назвою, пор.:

(11) Лінгвіст Казімєрас Буга народився 1879 року.

Те, що іменникова апозиція в цьому прикладі утворює одну інтонаційну одиницю, засвідчує вимова другого її компонента з виразним наголосом (логічним наголосом), пор. Лінгвіст Казімєрас Буга народився 1879 року. Щодо референції компоненти цієї апозиції явно нерівноправні. Як відомо, лише власне ім’я є іманентно визначеною, а отже, іменною фразою зі специфічною референцією. Тому воно без втрати може замінити всю апозитивну конструкцію, пор. Казімєрас Буга народився 1879 року. Натомість визначеність і характер референції загального іменника в цій апозиції не такі очевидні. Він може замінити всю апозитивну конструкцію (всупереч тому, що іноді стверджують) лише за особливих контекстуальних обставин, коли зрозуміло, про якого лінгвіста йдеться. Отже, щонайменше його референція не є специфічною. У лінгвістичній літературі визначеність таких загальних апозитивів обговорюють на матеріалі мов з артиклями, у яких вони часто вживаються з означеним артиклем, пор. англ. the singer Robeson, the lawyer Wright, але також і singer Robeson, lawyer Wright. Однак уживання означеного артикля в мові з артиклями не завжди пов’язане з пресупозицією унікальної ідентифікації референта означуваної ним іменникової фрази, пор. the core of an apple = an apple core. Один із компонентів тісної апозиції (у прототиповому випадку — загальний іменник) завжди вказує на категорію референта іншого компонента (власного іменника) — клас його професійної, соціальної чи іншої належності, тобто підкатегоризує його. Можна стверджувати, що його референт інстанціюється не в реальності, а в типологічному просторі⁵. Отже, іменник у тісній апозиції, що відповідає традиційному прикладкові, не має специфічної референції, але в певному сенсі є визначеним. Таку його визначеність можна назвати ТИПОЛОГІЧНОЮ. У наведених вище англійських прикладах зміст дескрипції визначеності, що його передає означений артикль, становить саме пресупозиція категорійної належності референта власного імені.

⁵ Першим різницю між уживанням дескрипції так званої атрибутивної та референтної визначеності помітив Доннеллан (1966). У лінгвістичній літературі широко обговорювали його приклад Smith’s murderer is insane: подвійна інтерпретація цього речення ґрунтується саме на можливості тлумачити референт його підметової іменникової фрази як тип (убивця Сміта) або як інстанціацію цього типу (конкретну особу).

139

Pastabos

2.2.2. Про те, що диспозиція специфічної vs. неспецифічної референції компонентів є обмеженням, яке характеризує тісну апозицію, свідчить і факт, що така апозиція не допускає двох визначених іменникових фраз зі специфічною референцією, пор.:

(12) Творчість Адама Міцкевича, найвидатнішого співця польського романтизму, сильно вплинула й на литовських поетів дев’ятнадцятого століття.

(13) ?Творчість найвидатнішого співця польського романтизму Адама Міцкевича сильно вплинула й на литовських поетів дев’ятнадцятого століття.

Унікальність референта іменникової фрази найвидатніший співець польського романтизму у цих прикладах імплікується нашими знаннями про літературу дев’ятнадцятого століття й формально позначається означеною формою прикметника найвищого ступеня⁶. Бачимо, що ця визначена іменникова фраза разом із кореферентним власним ім’ям може виступати лише компонентом вільної апозиції. Референцію іменника-прикладки в тісній апозиції можна звужувати навіть радикально, наприклад, модифікуючи його присвійним займенником, однак доти, доки референт цього іменника не ідентифіковано унікально (він є неспецифічним), відповідна апозиція можлива, пор.:

(14) А до клуні вбіг і мій учитель Страздас із переляканим Папєвісом. (приклад із Labutis 2002: 328–329).

Хоч присвійні займенники часто називають детермінантами визначеної іменникової фрази, у литовській мові вони можуть пов’язуватися з дескрипцією визначеності лише за сприятливих контекстуальних або епістемічних обставин, коли унікальність референта іменникової фрази сприймається беззастережно (пор. Holvoet, Tamulionienė 2006: 24). Наприклад, немає гарантії, що референт предикатної іменникової фрази в еквативному реченні Страздас — мій учитель є унікально ідентифікованим індивідом, тобто єдиним моїм учителем, адже я можу мати й інших учителів. Тому, схоже, принципової різниці щодо референції між цим еквативним реченням і його аскриптивним відповідником Страздас — учитель, яку часто підкреслюють (пор. Holvoet, Čižik-Prokaševa 2005: 79), немає. З іншого боку, у реченні Мій учитель — Страздас референт тієї самої іменникової фрази в позиції підмета завжди сприйматиметься як єдиний індивід, який мене навчає.

⁶ Про внесок значень морфем вищого та найвищого ступенів прикметників у формування визначеності модифікованої іменникової фрази див. Mikulskas (2006: 48–49).

140

Pastabos

Коли унікальна референція іменникової фрази, модифікованої присвійним займенником, виводиться з відповідної ідеалізованої когнітивної моделі (ICM), такий присвійний зворот не може перебувати в тісному прикладковому зв’язку з власною назвою, пор.:

(15) Mano vyras mėgsta bulvinius blynus.

(16) (Mano) Antanas mėgsta bulvinius blynus.

(17) ?Mano vyras Antanas mėgsta bulvinius blynus.

Речення (17) звучить дивно, оскільки звична для нас ICM СІМ’Ї, у якій жінка має лише одного чоловіка, підтримує специфічну референцію фрази мій чоловік.

2.2.3. Оскільки визначеність іменника-додатка в тісній прикладці не належить до того самого рівня, що й визначеність його партнера, асиметрія такого іменникового словосполучення є очевидною та граматично значущою. Ця асиметрія спонукає спробувати описувати розглядувані прикладкові словосполучення, не відокремлюючи їх від інших іменникових словосполучень, заснованих на відношеннях модифікації та комплементації. Представники трансформаційної генеративної граматики (пор. Burton-Roberts 1975: 397–405) намагалися описати тісні прикладки як випадки модифікації, обґрунтовуючи статус додатка як модифікатора його деривацією з пресупонованого рестриктивного відносного речення (пор. Мовознавець Казімєрас Буґа народився 1879 року < Казімєрас Буґа, який був мовознавцем, народився 1879 року). На те, що випадки тісної прикладки обґрунтовано можна вважати модифікаційними словосполученнями, вказує також їхня очевидна ендоцентричність: один іменник у прикладковому словосполученні, зазвичай зі специфічною референцією, синтаксично може репрезентувати все словосполучення. Наприклад, у розглядуваному прикладі таким є власне ім’я в прикладці мовознавець Казімєрас Буґа — саме воно однозначно є головним компонентом іменникового словосполучення (англ. head). А перший апозитив (мовознавець), як уже зазначалося, у реченні може замінити все словосполучення лише за особливих контекстуальних обставин, коли його пов’язано анафоричними зв’язками з особою Казімєраса Буґи, тобто коли зрозуміло, про якого мовознавця йдеться. Ендоцентричний характер тісної прикладки дає змогу ще виразніше побачити так звану асиметрію S / P (самостійний / залежний) у відношенні між її компонентами, притаманну також словосполученням, пов’язаним відношенням модифікації. Асиметрію S / P, що лежить в основі утворення складених структур, тут слід насамперед розуміти як відносну концептуальну самостійність або залежність компонентів. У разі модифікації одну із субструктур компонента, що профілює певне відношення (а отже, концептуально залежного), семантично уточнює (елаборує) інший, концептуально самостійний (і зазвичай семантично змістовніший) компонент. Обидва компоненти розглядуваної прикладки — іменники — зазвичай позначають предмет, не

141

Pastabos

відношення (за винятком назв спорідненості чи певних соціальних ролей та деяких інших випадків), однак категорії, які вони виражають, не є однорівневими ані за ступенем абстрактності, ані за когнітивною виразністю (про когнітивні категорії трьох рівнів див. Ungerer, Schmid 1996: 60–113). У прототиповому випадку тісної апозиції власна назва (Kazimieras Būga), окрім указівки на конкретного індивіда, своєю формою водночас позначає й базову (середнього рівня) категорію цього індивіда (ЛЮДИНА, ЧОЛОВІК). Обґрунтовано можна припустити, що другий член апозиції (прикладка), позначаючи категорію індивіда нижчу за базову (наприклад, його професію), семантично її уточнює, подібно до того, як іменник pyragas уточнює лише схематично імпліковану прикметником skanus категорію ЇЖА у прототиповому модифікаційному словосполученні skanus pyragas. У цьому (обмеженому) аспекті власна назва концептуально залежить від загального іменника, який семантично її уточнює (доповнює). Але якщо насамперед зважати на основну, дейктичну функцію власної назви, тобто на її вказівку на конкретного індивіда, то концептуально залежним компонентом, необхідним для уточнення (фактично — визначення) референції позначуваної нею сутності, можна вважати прикладку, яка називає підкатегорію цього індивіда (МОВОЗНАВЕЦЬ). Як бачимо, без такого доповнення один іменник-прикладка не може функціонувати в актуальному дискурсивному просторі. Комплементний характер іменникового компонента апозиції, інгерентно визначеного, добре ілюструють такі приклади, як:

(18) Faktas, kad žemė yra plokščia, visiems yra akivaizdus.

(19) Mintis, kad jis galėjo tai padaryti, yra nepakeliama.

Тут іменники faktas і mintis через надто загальне (категоріальне) значення самі по собі, без своїх доповнень (що земля плоска і що він міг це зробити), не могли б виступати підметами речень, пор.:

(20)?Faktas visiems yra akivaizdus.

(21)?Mintis yra nepakeliama.

Ці апозиційні комплементи мають специфічну референцію: як номіналізації цілих (фінітних) речень, вони успадкували від них свою визначеність (пресупозицію унікальної ситуації) і тому вважаються повноцінними іменниковими фразами (Langacker 1991: 34–35; 148–149). Структурно апозиція, один із компонентів якої становить номіналізація пропозиційного походження, зіставна з прототиповим випадком тісної апозиції, один із компонентів якої становить власний іменник (Heyvaert 2003: 213–221). Останнім часом структурні властивості тісної апозиції навіть вважають критерієм визначення власного іменника (Van Langendonck 2007: 125–

142

Pastabos

143). Отже, описуючи синтаксичні зв’язки між компонентами тісної апозиції, можна обійтися звичними поняттями комплементування та модифікації. Апозитив такої апозиції, що виражає пресупозицію категоріальної належності кореферентного компонента, сам потребує комплемента — іменника специфічної референції, який визначає його референт⁷. З погляду синтаксичного представлення останній слід вважати головним компонентом апозитивного словосполучення, а апозитив — його модифікатором⁸.

2.2.4. Розглядаючи асиметричний характер референції компонентів тісної апозиції та зумовлені цією асиметрією синтаксичні зв’язки між ними, я спирався на прототипну модель, у якій перед апозиційним власним іменником стоїть загальний іменник, що його субкатегоризує. Функційна мотивація вживання таких звичайних апозицій у дискурсі зазвичай не надто виразна, і їх цілком обґрунтовано можна було б назвати немаркованими випадками тісної апозиції. Справді, можна припустити, що власне ім’я в багатьох випадках саме по собі здатне забезпечити унікальну ідентифікацію свого референта в дискурсі, а тому не потребує подальшого уточнення референції. Те, що загальні іменникові компоненти прототипних тісних апозицій не мають особливого комунікативного навантаження, іконічно відображає той факт, що у словосполученні вони також не мають логічного наголосу: зазвичай наголошувальною інтонацією вимовляється лише власний компонент, пор.:

(22) Тепер виступить поет Айдас Марченас.

⁷ Використовуючи звичні теоретичні конструкти когнітивної граматики, субкатегоризувальний апозитив тісної апозиції можна визначити точніше — як апозитив відносної природи, якому властива певна валентна структура. Межовий орієнтир профільованого ним відношення становить референт, інстанційований у типологічному просторі категорій, а траєкторію — лише абстрактно осмислюваний кореферентний іменник, щодо якого встановлено єдине семантичне обмеження — специфічну референцію. Цю останню субструктуру апозитива семантично уточнює (елаборує) його партнер в апозиції — іменник, що позначає унікально ідентифікований референт.

⁸ Спираючись переважно на приклади з мов, у яких модифікація іменникової фрази можлива лише через апозицію, у типологічній літературі знаходимо спроби описати один з апозитивів як синтаксично неінтегрований модифікатор. Мовляв, такий «апозиційний модифікатор» виконує в іменниковому словосполученні ті самі семантичні функції, що й його інтегрований відповідник (пор. Rijkhoff 2002: 22–23). Однак у литовській мові так можна було б описати хіба що компонент вільної апозиції. Як ми бачили, тісна апозиція дає змогу вбачати між її компонентами той чи інший зв’язок концептуальної залежності, який обґрунтовує і їхню синтаксичну залежність (тобто, з одного боку, відношення модифікації, а з другого — комплементування). Отже, якщо визначати синтаксичний зв’язок у термінах залежності, «синтаксично неінтегрований модифікатор» — це contradictio in adjecto.

143

Pastabos

Можна обґрунтовано припустити, що в апозиціях на зразок прикладу (22) апозитиви не відіграють істотної ролі у визначенні референта власного імені: подібно до постійних епітетів, які вказують на звичну для учасників комунікативного акту субкатегорію носія імені, вони роблять ідентифікацію референта майже автоматичною. Однак у деяких випадках роль такого апозитива у вказуванні на категоріальну належність референта власного імені може бути вагомішою, особливо в писемному мовленні. Адже носіїв того самого власного імені може бути більше, і тому ширшому колу адресатів (читачів) може бути незрозуміло, кого саме мають на увазі, коли в мовленні (тексті) згадують його ім’я, пор.:

(23) Ми проїхали повз батьківщину математика Кубілюса. (Приклад із Labutis 2002: 329.)

У Литві багато людей із прізвищем Кубілюс, і якщо відповідним апозитивом не уточнити професію референта, адресатові (читачеві) може бути незрозуміло, про якого саме Кубілюса — математика, літератора, політика тощо — тут ідеться (пишеться).

2.2.5. Уживання апозитивів тісної апозиції в мовленні може бути пов’язане з комунікативними цілями, відмінними від ідентифікації референта. Функція, яку такі апозитиви виконують у реченні, може бути близькою до рестриктивної функції депіктивів як + DF: через виражену ними вторинну предикацію основна предикація речення обмежується в бажаному напрямі, пор.:

(24) Для більшості литовців Маюніс як священник менш відомий, ніж Маюніс як поет.

(25) Для більшості литовців священник Маюніс менш відомий, ніж поет Маюніс.

(26) Для більшості литовців Маюніс-священник менш відомий, ніж Маюніс-поет.

Очевидно, що в реченнях (25) і (26) призначення апозитивів тісної апозиції — не полегшити ідентифікацію референта імені Маюніс: він і так усім відомий. Апозитивами священник і поет денотат імені Маюніс (тобто особа як певний культурний феномен) обмежується та формується відповідно до комунікативних цілей: ними, як і відповідними депіктивами в реченні (24), виражаються аспекти, у яких чинна предикація, виражена основним дієсловом речення (є відомий). Функційну мотивацію апозитивів і додаткове комунікативне навантаження в цих прикладах допомагає розпізнати також зворотний, порівняно зі звичним, інтонаційний контур компонентів апозиції, пор.: поет Маюніс, Маюніс поет. Такі випадки тісної апозиції цілком обґрунтовано

144

Pastabos

можемо називати маркованими (ефект маркованості в останньому прикладі ще виразніший через постпозиційне розташування прикладки).

2.2.6. Рідше тісну апозицію утворюють два загальні іменники. У літературі часто зазначають, що не завжди зрозуміло, який компонент такої апозиції є головним (означуваним), а який його модифікує (означальним). Загалом на такі нетипові випадки тісної апозиції поширюється та сама вимога щодо розподілу компонентів із специфічною та неспецифічною референцією. Десигнат унікально ідентифікованого референта в реченні репрезентує весь апозитивний комплекс і стає його головним компонентом. Нерідко як формальну відмінну ознаку головного компонента вказують його першу позицію в апозиції, що інтуїтивно дає змогу визначити, про що саме йдеться в реченні, пор. мій сусід лікар, англ. my neighbour the doctor. Справді, у таких комплексах специфічну референцію зазвичай (тобто в немаркованих випадках) має перша іменникова фраза — саме вона є головним компонентом апозиції, тоді як означеність другої фрази (хоча в англійському прикладі її й експліцитно позначено артиклем) є лише типологічною. Інакше кажучи, логіка утворення тісної апозиції в наведеному прикладі ґрунтується на звичайній пресупозиції, переданій аскриптивним реченням Мій сусід — лікар, а не еквативним реченням Той лікар — мій сусід. Коли маємо перед собою ціле речення, легше сказати, десигнат якого компонента апозиції є ціллю пропозиції, пор.:

(27) Через доччину голову і батько-жеме́йт для аукштайта став незрозумілим. (Приклад із Labutis 2002: 331.)

Адже зрозуміло, що це речення щось стверджує про батька, а не про жеме́йта!

2.2.7. Функційну мотивацію тісної апозиції двох загальних іменників також можна пов’язати не лише зі спрощенням ідентифікації референта, а й із вираженням додаткової предикації щодо основної предикації речення, пор.:

(28) Мій сусід-лікар часто не ночує вдома.

У цьому прикладі головним компонентом тісної апозиції слід вважати іменникову фразу зі специфічною референцією мій сусід, а її прикладкою — другий, інтерпретований неспецифічно компонент, який, імовірно, тут вимовляється з емфатичною інтонацією⁹ мій сусід лікар. Логічний наголос на другому компоненті апозиції ро-

⁹Інтонаційний контур тісної апозиції насамперед пов’язаний із комунікативними намірами: визначаючи, який компонент комплексу слід вважати прикладкою, ми не можемо покладатися лише на інтонацію, пор.: Знаю сусіда (тобто того, хто живе по сусідству) лікаря, він тобі допоможе. Інтерпретуючи це речення, специфічна референція (але не обов’язково означе-

145

Pastabos

…ало б і додаткове комунікативне навантаження. Справді, функціональна мотивація такого прикладки може бути пов’язана не лише з уточненням референції першого компонента, а й із вираженням вторинної предикації. У розглядуваному випадку можна стверджувати, що прикладкою (gydytojas) імпліцитно повідомляється також причина дії, яку виконує учасник ситуації, — сусід часто не ночує вдома, бо така його, лікаря, професія, яка зазвичай пов’язана з терміновими викликами та нічними чергуваннями. Імовірність такої імплікації, звісно, тісно пов’язана зі значенням основного предиката (фактично «вставлення» такої прикладки в речення часто мотивується основною предикацією). Неважко навести приклад, у якому різні значення предикатів речення зумовлюють різні інтерпретації тієї самої прикладки, порівн.:

(29) Мій сусід-швець ходить у дірявих черевиках.

(30) Мій сусід-швець виграв у лотерею туристичну поїздку до Іспанії.

У першому прикладі функціональну мотивацію прикладки тісної апозиції, імовірно, слід пов’язати з вираженням вторинної предикації — допусту: сусід ходить у дірявих черевиках, хоча, будучи шевцем, міг би легко їх полагодити. У другому прикладі мотиви подання додаткової інформації про референт іменникової фрази мій сусід (що він є шевцем) не такі очевидні; їх можна пов’язати просто з полегшенням ідентифікації референта першого компонента.

2.2.8. Розглянуті вище приклади тісної апозиції показують, що мотивація їх утворення (уживання прикладок) у багатьох випадках може бути пов’язана з додатковою обмежувальною або обставинною функцією щодо основної предикації речення. У функціональному плані прикладки в таких апозиціях дуже близькі до предикативів вільних конструкцій як + ІФ, відповідно — депіктивів і обставинних предикативів. Відмінність полягає в тому, що вторинна предикація, виражена прикладками, може лише імплікуватися зі значення всього речення, тоді як у другому випадку вона експліцитно виражається відповідними конструкціями (пор. Мій сусід, як лікар, часто не ночує вдома). Однак імпліцитний характер додатково вираженої предикації не є причиною, через яку не можна було б називати розглядувані прикладки вторинними предикативами. Насамперед цього не можна робити з огляду на структурні міркування: прикладка тісної апозиції разом із модифікованим нею головним компонентом

визначеність) приписується другому апозитиву, який тут вимовляється з логічним наголосом. Саме він у реченні представляє весь апозитивний комплекс, а прикладка перед ним (сусіда) указує на його підкатегорію як головного компонента. Функціональну мотивацію створення комплексу тісної апозиції в цьому прикладі слід пов’язати зі звуженням обсягу денотата іменника на позначення об’єкта (лікаря).

146

Pastabos

представляють той самий аргумент основного предиката, а отже, синтаксично є складовою частиною комплемента предикативного дієслова: вважати таку прикладку також модифікатором цього дієслова було б надто проблематично.

2.2.9. Імовірно, саме через частковий збіг згаданих функцій у литовському мовознавстві й утвердилася думка, що конструкції як + ІФ також слід вважати прикладками. Таку думку, здається, підтримувала б і певна онтологічна спорідненість прикладок тісної апозиції та відповідних конструкцій як + ІФ. Справді, уживання таких прикладок передусім ґрунтується на пресупозиції фактичного зв’язкового твердження про категоріальну належність референта головного компонента (в англійській мові, як ми бачили, на це вказує означений артикль іменникової фрази-прикладки). Така пресупозиція лежить в основі вживання прикладок тісної апозиції і в тих випадках, коли вони імпліцитно обмежують сферу основної предикації речення, тобто виконують щодо цієї предикації обмежувальну функцію. І лише коли додатково предикується обставинне значення, це твердження внаслідок взаємодії з основною предикацією переходить із пресупозиції на рівень речення і стає частиною його профілю (предикації у вузькому розумінні). Іншими словами, причина дії, вираженої присудком речення, чи будь-яка інша обставина може імплікуватися з прикладки лише за умови, що згадане фактичне твердження не просто пресупонується, а легко сприймається як невід’ємна частина значення речення. Якщо пригадати, то й вираження обмежувальної функції депіктивів у конструкціях як + ІФ ґрунтується на пресупозиції фактичного зв’язкового твердження, яке підкатегоризує референт іменника — одного з предикативних аргументів (як ми бачили, розглядаючи приклад Я дуже люблю Чюрльоніса як художника, вторинний предикатив (як художника) важко розгорнути у відповідне зв’язкове речення, не спотворивши думки). Лише коли таке фактичне твердження не пресупонується, а імплікується з усієї вираженої реченням предикації, можлива також «обставинна» інтерпретація розглядуваних предикативних конструкцій¹⁰. На те, що фактичне зв’язкове твердження, яке підтверджує цю інтерпретацію, належить до профілю речення, указує і легкість його експлікації, пор. Мій сусід, як лікар, часто не ночує вдома → Мій сусід, будучи лікарем, часто не ночує вдома → Мій сусід часто не ночує вдома, бо (він) є лікарем. Однак вибір описувати розглядувані конструкції як + ІФ як вільні модифікатори дієслівної фрази

¹⁰ Строго кажучи, лише вторинні предикативи конструкцій як + ІФ з обставинним значенням є субординованими щодо часу й модальності (підпорядкованими) основному предикату. Депіктиви у відповідних конструкціях через свій пресупозиційний характер у цьому плані незалежні: час вираженої ними предикації лише збігається (або частково перетинається) з часом основного предиката.

147

Pastabos

вторинні предикативи, здається, не залишають можливості трактувати деякі випадки вживання цих конструкцій інакше — як прикладки «пониженої предикації». Така характеристика пасувала б лише прикладкам тісного прикладання, тоді як конструкції kaip + DF, синтаксично не пов’язані з іменниковою групою аргументу, до них відносити не можна.

2.3. Залишилося розглянути прикладки вільного прикладання й з’ясувати, що пов’язує їх із предикативами вторинних конструкцій kaip + DF. Як уже зазначалося, іменникові конструкції вільного прикладання відрізняються від відповідних сполук тісного прикладання семантичною та інтонаційною самостійністю своїх компонентів. Зазвичай (тобто в немаркованих випадках) прикладкою вільного прикладання можна назвати другий апозитив, який виділяється комами. Формально кажучи, лише такі прикладки можна порівнювати з відповідними предикативами вторинних конструкцій kaip + DF, пор.:

(31) Паулюс Галауне̇, ідеолог групи «Ars», також зазнав запеклих нападок з боку критиків литовського модернізму.

(32) Паулюс Галауне̇, як ідеолог групи «Ars», також зазнав запеклих нападок з боку критиків литовського модернізму.

Наскільки прикладки вільного прикладання можна порівняти з предикативами розглядуваних конструкцій щодо семантичних функцій, побачимо згодом. Наразі варто було б докладніше розглянути референцію та синтаксис компонентів вільного прикладання.

2.3.1. Теоретично вільне прикладання складається з двох іменникових фраз, самостійних щодо референції, які вживаються разом для позначення того самого об’єкта з огляду на специфічні комунікативні цілі. Наприклад, у раніше розглянутому реченні (12) (яке далі подано як (33)) обидва апозитиви є іменниковими фразами з визначеною специфічною референцією, здатними функціонувати в дискурсі й самостійно, пор.:

(33) Творчість Адама Міцкевича, найвидатнішого співця польського романтизму, сильно вплинула також на литовських поетів дев’ятнадцятого століття.

(34) Адам Міцкевич був широко відомий у Литві дев’ятнадцятого століття. Творчість найвидатнішого співця польського романтизму сильно вплинула також на тогочасних литовських поетів.

Однією з іменникових фраз, що утворюють вільне прикладання, найчастіше також є власне ім’я, а іншою — кореферентна загальна фраза, що доповнює або коригує його семантичне визначення. Остання, збільшуючи актуальний дискурсивний простір іменникової фрази, що вводиться, зазвичай власного імені чи іншого дейктично

148

Pastabos

інформативність уживаного слова (наприклад, займенника), а також полегшує ідентифікацію його референта під час комунікативного акту. Фактично лише ця коригувальна функція й дає змогу назвати один із компонентів вільної апозиції прикладкою. Функціональний і структурний зв’язок таких вільних апозитивів зі справжніми корекціями давно помічено (пор. Burton-Roberts 1975: 410–411). До речі, функцію доповнення або коригування інформації, що допомагає ідентифікувати референт, у вільній апозиції загальна іменникова фраза може виконувати також щодо іншої загальної фрази або, у нетиповому випадку, власна назва може скоригувати семантичну визначеність загальної фрази й допомогти розпізнати її референт, пор.:»

(35) До зали двома рядами увійшли воїни, побратими загиблого, готові винести труну.

(36) Люди із Жемайтії називали свого старого настоятеля, священника Адомаса Шлепавічюса.

(приклад адаптовано з Labutis 2002: 330.)

У першому прикладі коригувальний характер прикладки можна підкреслити, перемістивши її в кінець речення, пор. До зали двома рядами увійшли воїни, готові винести труну, — побратими загиблого.

2.3.2. На думку деяких дослідників, наведені вище приклади вільної апозиції і слід вважати апозицією у справжньому значенні цього терміна. Лише у випадку такої апозиції обидві сусідні іменникові фрази через тотожність референції однаково співвідносяться з дієсловом речення, при цьому, до речі, не утворюючи єдиної іменникової групи. Ми сказали б, що обидві іменникові фрази спільно займають позицію комплемента дієслова. Як побачимо далі, не всі випадки вільної апозиції відповідають критерію тотожної референції компонентів. Тому для відмежування справжньої апозиції від таких випадків представники генеративного напряму застосовували тести на взаємозамінність компонентів, відокремлення компонентів, вставлення так званого маркера апозиції (англ. APP-marker) тощо, які ґрунтуються на припущенні, що основою справжньої апозиції є два самостійні речення, які не збігаються у глибинній структурі (Burton-Roberts 1975: 405–419). Хоча обом іменниковим фразам у справжній апозиції зазвичай властива означеність, необхідною умовою такої апозиції є специфічна референція обох апозитивів. А вона не завжди збігається з описом означеності vs. неозначеності. Наприклад, в англійській мові з артиклями іменникова фраза з неозначеним артиклем може вказувати як на специфічний, так і на неспецифічний, унікально неідентифікований (довільно вибраний) референт (Langacker 1991: 103–107), а вживання означеного артикля, як ми бачили, також не завжди пов’язане з пресупозицією унікальної ідентифікації референта іменника. Отже, обидва компоненти справжньої

149

Pastabos

апозиції можуть бути неозначеними іменниками, але обидва обов’язково мають указувати на специфічний референт, пор.:

(37) Якась учителька, молода жінка зі світлим волоссям, прочитала випускникам завдання іспиту.

До цього речення можна застосувати всі згадані раніше тести на справжню апозицію, пор.:

(38) Молода жінка зі світлим волоссям, якась учителька, прочитала випускникам теми творів.

(39) Молода жінка зі світлим волоссям прочитала випускникам теми творів.

(40) Якась учителька прочитала випускникам теми творів.

(41) Якась учителька, тобто молода жінка зі світлим волоссям, прочитала випускникам теми творів.

Отже, обидва апозитиви в прикладі (37) є самостійними іменниковими фразами, хоча й пов’язані з тим самим референтом, який тут слід інтерпретувати як неозначений. Функціональну мотивацію таких апозитивів, як і їхніх означених відповідників, загалом можна охарактеризувати як уточнення іменникової референції, тому їх не слід пов’язувати з вираженням вторинної предикації. Оскільки між сусідніми іменниковими фразами зі специфічною референцією немає жодних синтаксичних зв’язків, їхню апозицію точніше було б описати як послідовність іменників (або двох іменників), а не як іменникову групу.

2.3.3. Іменникові фрази, відокремлені інтонацією (а також комами) від кореферентного компонента¹¹, можуть не мати специфічної референції. Хоча такі випадки не завжди відмежовують від вільних апозицій, можна обґрунтовано припустити, що функційна мотивація введення в речення суміжних іменникових фраз тут зазвичай пов’язана з обставинами основної предикації, пор.:

(42) Юозас, старанний студент, завжди ретельно готується до лекцій.

У цьому прикладі відокремлена інтонацією іменникова фраза старанний студент легко може інтерпретуватися як вільний предикатив, що вказує на причину дії речення (пор. парафраз цього речення Юозас, будучи старанним студентом, завжди ретельно готується до лекцій, який чітко показує, що обставинне значення, про яке йдеться, невіддільне від предикації всього речення). Саме через неспецифічну референцію

¹¹Для зручності надалі вживатиму термін «компонент», хоча, строго кажучи, він виправданий лише у випадку тісної апозиції, тоді як у випадку вільної апозиції така назва апозитива може бути лише умовною.

150

Pastabos

суміжна іменникова фраза набуває властивості предикативності, тобто здатності виражати вторинну предикацію. Остання, як і в раніше розглянутих випадках тісної апозиції, реалізується опосередковано — через субкатегоризацію іменникової фрази-аргументу зі специфічною референцією. Те, що референт іменникової фрази старанний студент не є унікально ідентифікованим індивідом, легко показати за допомогою експлікації силогізму, на якому ґрунтується пропозиція речення (42), пор.:

(43) Старанний студент завжди ретельно готується до лекцій (генеричне твердження, що становить засновок).

(44) Юозас — старанний студент (факт).

(45) (Отже, нічого дивного, що Юозас завжди ретельно готується до лекцій (висновок).

Ця експлікація показує, що причинний зв’язок між твердженнями, вираженими реченнями (45) і (44) (вони формують профіль речення (42)), ґрунтується на генеричному твердженні, яке імплікується зі спільного фонду знань і тут виражене реченням (43). Бачимо, що лише в типологічному просторі інстанційовано і референт предикативної іменникової фрази у фактивному зв’язковому реченні (44), і референт тієї самої фрази, що виступає суб’єктом генеричного речення (43).

2.3.4. Очевидно, що через інтонаційну самостійність (яка, до речі, тут граматично значуща) щойно розглянуті іменникові фрази з неспецифічною референцією не можна вважати компонентами іменникового словосполучення з тісною апозицією, але немає підстав зараховувати їх і до «справжньої» апозиції. Оскільки такими синтаксично відносно самостійними суміжними іменниковими фразами зазвичай виражаються обставинні значення, ніщо не заважає вважати їх вільними вторинними предикативами, що модифікують основну предикацію речення. На користь такого рішення свідчить той факт, що згадані іменникові фрази легко перетворюються без втрати значення на відповідні конструкції як + ІФ, пор. Юозас, як старанний студент, завжди ретельно готується до лекцій. Природність такого перетворення і загалом такий самий характер вираженої додаткової предикації наводять на думку, що саме суміжні іменникові фрази, які вставляються з метою модифікації основної предикації речення, стали підґрунтям виникнення розглянутих конструкцій. Істотне для граматичної функції цих конструкцій значення слова як можна було б пояснити як експліцитну вказівку інтерпретувати наступну за ним іменникову фразу як модифікатор дієслова речення. Однак, як ми бачили, така інтерпретація суміжної іменникової фрази можлива і без цієї експліцитної вказівки: семантичне підґрунтя для неї створює взаємодія значень цієї фрази й основного предиката в реченні.

151

Pastabos

2.3.5. Другу примітку хотів би завершити тим, із чого почав. Викладені вище міркування, за допомогою яких я спробував охарактеризувати не досить чітку й суперечливу в литовському мовознавстві категорію прикладки, спираючись на суворіші терміни апозиції, ніби свідчать, що єдина можливість вважати принаймні деякі випадки конструкцій kaip + DF прикладками «пониженої предикації» пов’язана з можливістю вважати прикладками також генетично споріднені з ними суміжні іменникові фрази неспецифічної референції. Попередні емпіричні факти свідчать, що такі фрази, які вставляються в речення поруч із іменниковим комплементом одного з його дієслів, від самого початку функційно орієнтовані на модифікацію предикації, вираженої цим дієсловом. Такі іменникові фрази можна було б вважати апозитивами, або прикладками, лише в тому разі, якби докладніше дослідження емпіричних даних дозволило щодо функційної мотивації таких фраз припустити протилежне: що виражена ними предикація за своєю природою орієнтована не на модифікацію головного предиката, а на модифікацію іменникової фрази його аргументу, утворюючи з останньою одну іменникову групу. Аргументи на користь такого рішення мали б бути достатньо вагомими, щоб дозволити ігнорувати інтонаційну самостійність такого апозитива. Тоді довелося б припустити, що лише в деяких випадках такі «неінтегровані модифікатори», подібно до прикладок тісної апозиції, застосовуються також для цілей вторинної предикації. З еволюційного погляду kaip + DF конструкції не дозволяє беззастережно прирівняти до відповідних суміжних іменникових фраз і один, здавалося б, формальний, але граматично значущий елемент конструкцій — їхнє початкове слово kaip. Саме воно остаточно оформлює «переорієнтацію» розглядуваної іменникової фрази на модифікацію головної предикації речення і цілком обґрунтовано може вважатися граматичною віссю досліджуваних у цій статті конструкцій. Але по суті ту саму думку вже висловлено в самій назві статті, де розглядувані іменникові конструкції названо аналітичним показником маркування предикативів.

LITERATŪRA

AMBRAZAS, V., red., 2006: Dabartinės lietuvių kalbos gramatika. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

BALKEVIČIUS, J. 1963: Dabartinės lietuvių kalbos sintaksė. Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

BALKEVIČIUS, J. 1998: Lietuvių kalbos predikatinių konstrukcijų sintaksė. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

152

Pastabos

Burton-Roberts, N. 1975: Nominal Apposition. Foundations of Language 13, 391–419.

Donnellan, K. S. 1966: Reference and Definite Descriptions. Philosophical Review 75, 281–304.

Flaate, I. 1999: PRO-blematische als-Prädikative im Deutschen. In: Nordlyd: Tromsø University Working Papers on Language and Linguistics 27, 1–23.

Hentschel, G. 2005: Morphosyntaktische Markierung sekundärer Prädikate. (Rankraštis.)

Hentschel, G. 2006: Zur Klassifikation sekundärer Prädikate am Beispiel von als-Phrasen des Deutschen und jako-Phrasen des Polnischen. In: Slavistische Linguistik, 2005, München (spaudoje).

Heyvaert, L. 2003: A Cognitive-Functional Approach to Nominalization in English. Berlin–New York: Mouton de Gruyter.

Holvoet, A. 2005: Dėl sintaksinių ryšių skirstymo. Acta Linguistica Lithuanica 52, 157–161.

Holvoet, A., Čižik-Prokaševa, V. 2005: Papildiniai ir aplinkybės. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2005, 65–92.

Holvoet, A., Judžentis, A. 2003: Sintaksinių ryšių tipai. In: Holvoet & Judžentis, red., 2003, 11–35.

Holvoet, A., Judžentis, A. 2005: Sintaksinės priklausomybės tipai: papildymai ir patikslinimai. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2005, 11–38.

Holvoet, A., Judžentis, A., red., 2003: Sintaksinių ryšių tyrimai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (Lietuvių kalbos gramatikos darbai, 1.)

Holvoet, A., Mikulskas, R., red., 2005: Gramatinių funkcijų tyrimai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (Lietuvių kalbos gramatikos darbai, 3.)

Holvoet, A., Mikulskas, R., red., 2006: Daiktavardinio junginio tyrimai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (Lietuvių kalbos gramatikos darbai, 4.)

Holvoet, A., Tamulioniene, A. 2005: Antriniai predikatyvai. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2005, 117–137.

153

Pastabos

Holvoet, A., Tamulioniene, A. 2006: Apibrėžtumo kategorija. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2006, 11–32.

Kazlauskas, J., Laigonaitė, A., Urbutis, V., red., 1961: Dabartinė lietuvių kalba. Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

Labutis, V. 1994: Lietuvių kalbos sintaksė 2. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla.

Labutis, V. 2002: Lietuvių kalbos sintaksė. Trečiasis papildytas leidimas. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla.

Lakoff, G. 1987: Women, Fire, and Dangerous Things: What Categories Reveal about the Mind. Chicago–London: University of Chicago Press.

Langacker, R. W. 1987: Foundations of Cognitive Grammar. Vol. 1, Theoretical Prerequisites. Stanford, CA: Stanford University Press.

Langacker, R. W. 1991: Foundations of Cognitive Grammar. Vol. 2, Descriptive Application. Stanford, CA: Stanford University Press.

Matthews, P. H. 1997: The Concise Oxford Dictionary of Linguistics. Oxford–New York: Oxford University Press.

Mikuls kas, R. 2006: Apibrėžiamųjų būdvardžių aprašo perspektyva. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2006, 33–65.

Morkūnas K., par., 1999: Lietuvių kalbos enciklopedija. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Rijkhoff, J. 2002: The Noun Phrase. Oxford: Oxford University Press.

Sirtautas, V., Grenda, Č. 1988: Lietuvių kalbos sintaksė. Vilnius: Mokslas.

Taylor, J. R. 2002: Cognitive Grammar. Oxford / New York: Oxford University Press.

Ungerer, F, Schmid, H.-J. 1996: An Introduction to Cognitive Linguistics. London: Longman.

Vaičiulytė-Semėnienė, L. 2007: Daiktavardinės kaip konstrukcijos kaip analitinis predikatyvų žymėjimo rodiklis. Acta Linguistica Lithuanica 56, 73–101.

154

Pastabos

Van Langendonck, W. 2007: Theory and Typology of Proper Names. Berlin–New York: Mouton de Gruyter.

Žukauskaitė, J. 1961: Kaip vartojimas jungiamuoju žodžiu ir jungtuku. In: Kazlauskas, Laigonaitė & Urbutis, red., 1961, 217–278.

Rolandas Mikulskas

Lietuvių kalbos institutas

P. Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius, Lietuva

14 mažmožis

Keisti yra dabar tarmių tekstų žodynėliai. Šitaip sakau susipažinęs su A. Leskauskaitės Kučinų krašto tekstų (2006) knygos žodynėliu (p. 401–425). Visi juk žinome, kad tarmės, šnektos dabar egzistuoja greta bendrinės kalbos (mokykla, radijas, televizija, valdžios raštinės), dvikalbystės (net daugiakalbystės), žargono (slengo) – jaunimo, mokinių, raštinių darbuotojų šneka. Mokslui, žodžių etimologijai, tarmių istorijai svarbiausia yra paveldėtoji leksika, o naujovės įdomios tik sociologiškai.

Tarptautinių žodžių iškraipos yra laikinos, įsigilinus nebebūna nei tokių faktų, kaip anālīzas, garnizōnas, fabrikė, kantōra (1!), karasėlė (2), liminādas, litināntas,leitenantas‘, narvas,nervas‘, pilstukas, rādija, šakmātai, šoferis, šoferiauti, šoferiukas (kokie negirdėti dzūkiški žodžiai!), triperis (?), vitirinōrius,veterinaras‘ (dėl nekirčiuotų e redukcijos).

Kučinų kraštas buvo Béržnyko (autorės paverstu Béržininkais) visiškai sulenkėjusios, kovojusios prieš Lietuvą parapijos dalis, tai tų skolinių daug, jie dabar net pajuokiami, stribų ir kitokių veikėjų (ypač prekybininkų) išplatinti: bajávas, -à, blestvà (tekste blæ.stva – 158 p., vadinasi, pakartotas svetimas žodis), basanõškė (tekste basanõšku – p. 366), burtākas (Lp, Drsk girdėta, jaunimo bordà.kas!), cielkà (2),nekaltybę išlaikiusi mergina‘ (tekste cielkos, p. 388, vėl pakartotas svetima kalba žodis – autorės sulietuvinamas), bufàikė,vatinė‘, dačà (?) (Švendubrės dvikalbių dá.čà), davái,nagį‘, dūryti,kvailinti‘ (iš prezidento Brazausko rinkimų kampanijos), centrafūga (!), fáinas,puikus‘, lapkà (tekste lá.pka, p. 262 – vadinasi, grynas svetimas žodis), načiálnykas (grynai rusiškas žodis), paslòvica (!),patarle‘, põdlas,niekšingas‘, pratìbნას,šleikštus, priešingas‘, tužõlas,sunkus‘, zakõnas,įstatymas‘, zastãvas (iš lenkų sargybos) ir t. t. Jau latvių didysis mokslininkas J. Endzelīnas recenzijoje apie K. Būgos LKŽ pirmuosius sąsiuvinius yra mokęs, kad daugiakalbių žmonių var-

155