DZINTRA ŠULCE

Лієпайський університет, Латвія

ПРОБЛЕМНІ ВИПАДКИ НАПИСАННЯ ВЛАСНИХ НАЗВ ІНШИХ МОВ ЛАТИСЬКОЮ МОВОЮ

З труднощами вимови та написання власних назв стикаються всі мови, зокрема й латиська. Проблеми виникають і під час уживання власних назв латиського походження в будь-якій іншій мові, і під час написання латиською власних назв інших мов.

Практична потреба писати власні назви інших мов виникла вже з появою перших друкованих текстів латиською мовою, однак науково обґрунтована дискусія мовознавців про найдоречніші принципи написання розпочалася в другій половині XIX століття (Bergmane, Blinkena 1986: 97). J. Alunanas першим висунув фонетичний принцип як основний для написання іншомовних власних назв. Він також запропонував додавати латиські закінчення слів, а в окремих випадках подавати їх в оригіналі в дужках. Пропозиції J. Alunanas надалі успішно розвинули мовознавці K. Miulenbahas і J. Endzelīnas. Ці принципи універсальні й залишаються актуальними донині. Власні слова інших мов і далі записують відповідно до їхньої вимови в мові оригіналу, але літерами латиського алфавіту; так передані власні назви включаються в граматичну систему латиської мови, тобто латишизуються.

Досліджуючи історію мови, можна встановити, що раніше власні назви інших народів перекладали латиською мовою. Принцип перекладу означає пристосування літературних і фольклорних творів, історичних подій, особистостей тощо іншого народу до особливостей і специфіки сприйняття власного народу й країни (зазвичай за допомогою перекладу). За цим принципом уживають імена окремих історичних осіб, переважно монархів, наприклад: російський цар Jānis Briesmīgais, а також Bargais, Asiņainais, нині — Ivans Bargais (Іван Грозний), цар Pēteris Pirmais (Петро Перший), шведський король Kārlis Lielais (Карл Великий), англійський король XIII століття Jānis Bezzemis, нині — Džons Plantagenets, saukts Bezzemis (ориг. John Plantagenet, the Lackland; лит. Джон Плантагенет). Такий переклад (іноді й поруч з оригіналом) нині популярний

222

KALBOS KULTŪRA | 83

у публіцистиці; саме так вчинила письменниця M. Svyrė, опублікувавши опис своєї подорожі Бразилією Орхідеї під блакитним зимовим небом (2004). Свій вибір подавати топоніми іншомовного походження в такий спосіб вона обґрунтовує так: «Назви місцевостей я хотіла б подавати мовою оригіналу, щоб уважний читач помітив, наскільки схожим було мислення перших переселенців і давніх жителів краю» (с. 8). Водночас письменниця подає поруч і переклад латиською, наприклад: Grupo Verde – Zaļā grupa (Зелена група; с. 90).

Існує принцип прецеденту — його суть полягає в тому, щоб писати власне слово так, як його вперше написали латиською мовою (DNZS 2003: 33), оскільки надто часте чергування написань власних назв заважає читачеві. Наприклад, прізвище англійського письменника Džono Golsverzio (ориг. John Galsworthy, лит. Джон Голсуорсі) від 1910 року змінювали в латиській мові аж вісім разів.

У художній літературі в окремих випадках іншомовні власні назви передають творчо. Так роблять, коли автор створив імена персонажів відповідною мовою оригіналу за допомогою особливих фонетичних засобів, щоб передати відтінок значення, певний нюанс або настрій. Усе це може зникнути, якщо передавати імена за фонетичним принципом. Як приклад такої творчості зазвичай наводять переклад U. Bērziņš частини міфологічного й поетичного трактату ісландського поета XII–XIII століть Snorri Sturluson (ориг. Snorri Sturluson, лат. Snorre Sturlasons) Edda під назвою Gilves acumalds (Зачарування Ґілві; GA 1997): Gaitgājis, Vaigkvēpis, Zeltpiere (складні слова, індивідуальні новотвори, які не перекладаються іншими мовами), а також переклади імен персонажів у книжках J. K. Rowling про Гаррі Поттера: Cūkkārpa (ориг. Hogwarts), Salazars Slīdenis (ориг. Salazar Slytherin, лит. Салазар Кластуоліс), Vaidu Vaira (ориг. Moaning Myrtle, лит. Плаксійка Мірта) та ін. (DNZS 2003: 33).

Якщо власні слова мовою оригіналу написані не латинськими літерами, їх транслітерують, наприклад: Sergejs Rebrovs, Rūdolfs Nurijevs, Mihails Ba-rišņikovs.

Загалом написання власних назв інших мов латиською мовою унормоване й упорядковане, однак фонетичний принцип дедалі частіше критикують. Професор J. Endzelīnas писав про написання прізвищ латиською мовою: «…кожен культурний народ певною мірою пристосовує чужі прізвища до власного правопису. Наші законодавці повинні подбати про те, щоб у державних установах Латвії, починаючи зі шкіл, прізвища також писалися за основами нашого правопису» (Endzelīns 1921: 26. apr.). У Латвійській Республіці впродовж третього й четвертого десятиліть XX століття було розроблено правила написання прізвищ (зокрема й запозичених) у латвійських документах —

D. ŠULCĖ. Kitų kalbų tikrinių vardų rašymo probleminiai atvejai latvių kalboje

223

правила, було видано словник написання прізвищ (Uzvārdu pareizrakstības vārdnīca, 1927; роботою керував доцент Латвійського університету Е. Блессе). Після Другої світової війни було докладено багато зусиль для підготовки серійних видань про написання та вимову в латиській мові іншомовних слів із різних мов — Norādījumi par citvalodu īpašvārdu pareizrakstību un pareizrunu latviešu literārajā valodā; варто також згадати працю, опубліковану 1999 року, Par vārdu un uzvārdu lietošanu un rakstību latviešu literārajā valodā.

Найновіші настанови включено до правил, ухвалених Кабінетом міністрів Латвійської Республіки, щодо написання й уживання особових імен у латиській мові та їх ідентифікації — Noteikumi par personvārdu rakstību un lietošanu latviešu valodā, kā arī to identifikāciju (Noteikumi 2004: 27–38), де наголошено, що особові імена є частиною граматичної системи латиської мови: їхній рід, число й відмінок виражаються змінними закінченнями, які змінюються залежно від контексту.

У латиській мові є два основні принципи вживання й написання особових імен: 1) стать особи в іменах латиського та іншомовного походження (за винятком незмінюваних особових імен) позначають відмінювані закінчення чоловічого або жіночого роду; 2) особові імена з інших мов у латиській мові пишуть відповідно до їхньої вимови мовою оригіналу й адаптують до граматичної системи латиської мови.

Однак нині дедалі частіше заперечують проти адаптації імен і прізвищ до граматичної системи латиської мови та додавання відповідних закінчень. Наприклад, справу мешканки Латвії Lidijos Kuharec передали на розгляд Європейського суду з прав людини у Страсбурзі, посилаючись на порушення права на недоторканність особистого життя, оскільки до її прізвища в латвійському паспорті додали відповідне закінчення — Kuhareca (Diena, 2001 07 27); подібний випадок стосувався прізвища Makeičik, яке в латвійському паспорті записали із закінченням — Ilona Makeičika.

Помилки, неточності й відхилення від оригінальних особових імен можуть виникати через інші, тобто посередницькі, мови. Тривалий час такою посередницькою мовою була російська, тоді як захоплення англійською мовою нині спричинило нові проблеми. Іноді під час написання іншомовних власних назв відступають від прийнятих основних принципів. Такими винятками є, наприклад, традиційно усталені написання: Gēteborga (Гетеборг; за вимовою було б Jēteborja), Parīze (Париж; за вимовою було б Parī), а також деякі перекладені або частково перекладені географічні назви, наприклад: Jaungvineja (Нова Гвінея), Dienvidslāvija (Югославія), Lielie Ezeri (Великі озера) (Būss 1980: 94–98).

224

KALBOS KULTŪRA | 83

Зміну фонетичної адаптації у власних назвах слід ретельно оцінювати. Зазвичай суперечність між давнішим, традиційним написанням і новою пропозицією виникає тоді, коли намагаються точніше відтворити вимову мовою оригіналу, наприклад: заміна голосних у словах Íslande, до 2006 року — Islande (Ісландія), islandieši, до 2006 року — islandieši (ісландці), або наближення імені та прізвища шведської письменниці Сельми Лагерлеф (ориг. Selma Lagerlöf, нині лат. Selma Lāgerlēva) до вимови мовою оригіналу (раніше лат. Zelma Lāgerlefa).

Латвійські мовознавці постійно дискутують про вибір найвідповідніших принципів написання іншомовних власних назв. Кожен принцип має свої переваги й недоліки. Читаючи найновіші латвійські видання, можна помітити, що іншомовні власні назви переважно пишуть за вже усталеним фонетичним принципом, тож читачі можуть швидко отримати інформацію в зрозумілій формі, і це не заважає чітко сприймати зміст. Коли іншомовне особове ім’я вперше з’являється в тексті, його оригінальну форму часто подають у дужках іншим шрифтом, а далі вживають лише латиську форму, наприклад: «Feliksa Valotona (Felix Vallotton) glezna, kas tapusi 1907. gadā» (картина Фелікса Валотона (Felix Vallotton), створена 1907 року) (50 PPP 2001: 170). Безперечно, найбільше користі від такого написання має читач, який може легко сприймати текст і водночас поповнювати свої знання іноземних мов. Щоправда, такий спосіб написання (латиською мовою + форма мовою оригіналу) потребує багато праці й ускладнює роботу автора, адже потрібні знання відповідної іноземної мови та час, щоб точно й коректно записати форми обома мовами. Із розширенням зв’язків між країнами й мовами дедалі більше уваги приділяють написанню власних назв мовою оригіналу.

Спроби практично застосувати принцип оригінального написання також часто виявлялися такими ж проблематичними й недосконалими, як і критикований принцип фонетичного написання. Зміна практики вживання іншомовних власних назв може спричинити плутанину, адже в мові вже закріпилися й усталилися тисячі власних назв — від Цезаря (лат. Cēzars, ориг. Caesar) і Шекспіра (лат. Šekspīrs, ориг. Shakespeare) до Джорджа Буша (лат. Džordžs Bušs, ориг. George Bush) і містера Біна (лат. misters Bīns, ориг. Mr. Bean). Зміна їхнього написання латиською мовою спричинила б і практичні проблеми, і навіть емоційне невдоволення. Водночас, якщо дозволити писати хоча б частину відомих власних назв традиційним способом, часто взагалі буде неможливо визначити, чи конкретне написання передає вимову мовою оригіналу, чи оригінальне написання (Bušs 2008: 96).

D. ŠULCE. Kitų kalbų tikrinių vardų rašymo probleminiai atvejai latvių kalboje 225

Часто проблеми виникають під час написання тих власних назв, у яких в оригінальній мові вживаються діакритичні знаки. На практиці їх часто не позначають, хоча використання додаткових знаків?

Bušs O. 2008: Īpašvārdi kā problēma valodas politikā. – Etniskums Eiropā: sociālpolitiskie un kultūras procesi, Rēzekne: Rēzeknes Augstskola, 92–96.

DNZS 2003: Dāņu, norvēģu, zviedru un somu īpašvārdu atveide latviešu valodā, Rīga: Norden AB, 13–35.

Endzelīns J. 1921: Par uzvārdu rakstību latviešu valodā. – Latvijas Sargs, 26. apr.

Norādījumi 1960–1982: Norādījumi par citvalodu īpašvārdu pareizrakstību un pareizrunu latviešu literārajā valodā, I–XV, Rīga: Zinātne.

Noteikumi 2004: Noteikumi par personvārdu rakstību un lietošanu latviešu valodā, kā arī to identifikāciju. – Latvijas Vēstnesis, 6. burtnīca, 5. marts, 27–38.

Ozols A., Kuškis J. 1967: Par latīniskās grafikas citvalodu nosaukumu un teicienu rakstīšanu. – Latviešu valodas kultūras jautājumi, 3. laidiens, Rīga: Liesma, 5–12.

Par vārdu 1999: Par vārdu un uzvārdu lietošanu un rakstību latviešu literārajā valodā, Rīga: LR Valsts valodas centrs.

Skujiņa V. 1999: Latviešu valoda lietišķajos rakstos, Rīga: Zvaigzne ABC.

Staburova J. 2005: Ķīniešu valodas īpašvārdu atveide latviešu valodā. – Valodas prakse: vērojumi un ieteikumi, Rīga: LU Akadēmiskais apgāds, 87–100.

Strautiņa V., Šulce Dz. 2009: Latviešu valodas pareizruna un pareizrakstība, Rīga: RaKa.

Šulce Dz. 2009: Oriģinālrakstījumi latviešu valodā. – Valodas prakse: vērojumi un ieteikumi, Rīga: LU Akadēmiskais apgāds, 91–99.

Отримано 2010 10 28

ПРОБЛЕМНІ ВИПАДКИ ПЕРЕДАЧІ ЗАПОЗИЧЕНИХ ВЛАСНИХ НАЗВ ЛАТИСЬКОЮ

Анотація

Проблеми написання та вимови власних назв виявляються в усіх мовах, зокрема й у латиській, спорідненій із литовською мовою. Труднощі виникають як тоді, коли слова латиського походження вживаються іншою мовою, так і під час передачі запозичених власних назв латиською.

Науково обґрунтовані принципи передачі запозичених власних назв латиською було визначено в другій половині 19^th століття. Ці принципи мають доволі універсальний характер і зберігають свою актуальність і досі. До запозичених власних назв і надалі застосовують правила вимови оригінальної

D. ŠULCE. Kitų kalbų tikrinių vardų rašymo probleminiai atvejai latvių kalboje

227

мови, у їхньому написанні використовують лише літери латиського алфавіту, а передані власні назви включають до граматичної системи латиської мови.

Історія мови свідчить, що ранні запозичені особові імена локалізували й перекладали латиською. Це означає пристосування літературних і фольклорних творів, історичних подій, особистостей тощо до своєрідності певного народу, країни та специфічного характеру сприйняття.

Якщо власні назви мовою оригіналу написані не латиницею, їх транслітерують латиською. Написання запозичених власних назв латиською загалом унормоване й відповідає правилам; однак відхилення від принципу вимови стають дедалі частішими, особливо у випадку особових імен іншомовного походження.

Помилки, неточності та відхилення власних назв від оригінального написання можуть бути спричинені впливом інших мов. Досить тривалий час посередницькою мовою була російська; нині нові проблеми виникають через сильне захоплення англійськими варіантами.

Латиська адаптація запозичених власних назв відповідно до їхньої вимови із зазначенням оригінальної форми в дужках згадується як найоптимальніший принцип їх передачі. У таких випадках читач безперечно матиме найбільшу користь, адже текст стане легшим для сприйняття. З розвитком контактів між країнами та мовами на практиці дедалі більше уваги приділяють оригінальному написанню власних назв.

DZINTRA ŠULCE

Liepājas Universitāte

Kūrmājas prosp. 13, LV-3401 Liepāja

[email protected]

228

KALBOS KULTŪRA | 83