KALBA

RITA MILIŪNAITĖ

Інститут литовської мови

НОРМАТОРИ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ ТА СУСПІЛЬСТВО ЦИФРОВОГО МОДЕРНІЗМУ, ЩО ФОРМУЄТЬСЯ

У Литві склалися міцні традиції нормотворчої діяльності та нагляду за літературною мовою: готують і видають праці з кодифікації, створюють нормативні бази даних, редагують тексти писемного мовлення, публікують мовні рецензії на різні видання. Виросли цілі покоління норматорів, які активно долучалися й долучаються до визначення, запровадження та функціонування норм літературної мови. Значною мірою це було й досі є противагою впливові інших мов — спочатку слов’янських, а тепер уже англійської. Отже, нормування літературної мови в Литві є помітною і, мабуть, найкраще видимою для суспільства галуззю мовознавства. Тому для людей мовознавці — це насамперед ті, хто дбає про правильність мови.

З часом змінювалися роль норматорів у суспільстві, проблеми, що постають перед ними, та їхні взаємини з користувачами літературної мови. Але методи роботи норматорів, мабуть, змінюються найменше. Це одна з причин, чому останнім часом суспільство, яке стало вільнішим, не шкодує негативних слів на адресу мовознавців через сучасну мовну політику та конкретну нормотворчу діяльність^*. Найчастіше дорікають за дві речі: 1) нібито діє замкнена секта мовознавців і ухвалює ненормальні рішення; 2) мовознавці ускладнюють життя суспільства постійними заборонами, надто чіпляються і, замість того щоб займатися лише мовними дослідженнями, обмежують свободу висловлювання. Загалом

* Статтю підготовлено ще до полеміки про сенс і методи нормування мови, що розпочалася на початку 2011 року. (Примітка авторки під час читання коректури статті — Р. М.)

98

KALBOS KULTŪRA | 83

публічно висловлені зауваження щодо правильності мови будь-коли й будь-ким можуть бути розбиті вщент¹.

Частина суспільства вже зовсім інша й живе в іншому світі, ніж два десятиліття тому. У різних системах поглядів відбувається так звана зміна парадигм. Сучасна глобалізація, поширення інтернету та стрімкий розвиток нових інформаційних технологій, а також різні ідеології, що часто сягають крайнощів (фемінізм, політична коректність, гендеризм², анти-сексизм тощо), активно впливають на слововжиток і ставлять нові завдання також перед норматорами мови. Тому не дивно, що традиційні засоби нормотворчої діяльності дедалі більше перестають відповідати потребам суспільства. З іншого боку, як показують дослідження, у суспільстві є і потреба в стандарті, і невдоволення, коли спотворюють литовську мову. Люди охоче дискутують про мовні питання, але критикують способи, якими норматори мови запроваджують або змінюють норми.

Така ситуація спонукає пильніше придивитися до норматорів, розглянути проблеми їхньої роботи зсередини, тим паче що таких досліджень майже немає. У статті, з огляду на зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві у зв’язку з процесами поширення інтернету, розглядається, на що норматорам варто спрямувати свою діяльність, щоб результати їхньої роботи були прийнятнішими для суспільства.

1. КОДИФІКАТОРИ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. АВТОРИТЕТИ Й СУБ’ЄКТИ

У мовознавчій літературі можна знайти різні схеми й моделі активних соціальних сил, що впливають на процес нормування. У соціолінгвістиці, розглядаючи теоретичні питання мовних норм, іноді спираються на дослідження шведського походження

¹ Один із характерних найновіших прикладів — реакція інтернет-коментаторів на скаргу телеглядача спорту, який назвався Рімвидасом Ж., до Державної комісії з литовської мови щодо спортивного коментатора телеканалу TV3 Робертаса Петраускаса, який наживо транслював із Туреччини матчі чемпіонату світу з баскетболу й, за твердженням скаржника, неправильно вжив дієслово з префіксом nugriūti замість pagriūti (префікс виразно розрізняє значення). Див. www.delfi.lt: <http://sportas.delfi.lt/wbc2010/krepsinio-aistruolis-apskunde-netaisyklingai-kalbanti-komentatoriu.d?id=36165731> (переглянуто 2010 09 06, 1242 коментарі); www.balsas.lt: <http://www.balsas.lt/naujiena/500696/kalbos-komisija-sulauke-skundo-del-netaisyklingos-krepsinio-komentatoriaus-kalbos> (переглянуто 2010 09 06, 9 коментарів). Коли новинні інтернет-портали оприлюднили факт подання скарги, автори коментарів, замість визнати, що коментаторові варто виправитися, масово й запекло накинулися на автора листа: мовляв, як він узагалі сміє чіплятися до таких дрібниць. Звісно, культ баскетболу в Литві незрівнянно сильніший за повагу до мови, однак ці коментарі наочно показали також, скільки нетерпимості до виправлень мови накопичилося принаймні в частини суспільства, що активно виявляє себе в інтернет-просторі.

² Apie genderizmo sąsajas su kalbos pokyčiais žr. Patackas, Žarkus 2010.

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

99

suomio filosofo Georgo Henriko von Wrighto (Wright 1963) normos samprata, pagal kurią skiriami normų autoritetai ir normų subjektai³. Šis skyrimas svarbus kalbant apie normintojų ir visuomenės santykius.

Авторитет норм — це діяч, який приписує певне вживання, тобто надає нормі нормативної сили. Нормативна сила спрямована на суб’єктів норм: авторитет скеровує їх, дозволяє або забороняє їм щось робити.

У теоретичній літературі з мовного планування прийнято поділяти мовних планувальників, тобто активні сили, що свідомо впливають на розвиток мови, на чотири групи (пор. Haarmann 1990: 120–121; Baldauf 2006: 151–154):

• офіційно-політичний рівень — рішення державної влади,

• інституційний рівень — державні установи (наукові, освітні тощо),

• рівень суспільних утворень — різні організації (товариства) та групи,

• рівень індивідів — окремі особистості.

Однією з помітних змін за понад століття розвитку літовської літературної мови та її нормування стала зміна уявлень про нормувальників і їхню роль у суспільстві: від авторитетної особистості — згодом до організованого колективу, а далі — до державних установ із питань мовного впорядкування й нормування.

Сама нормувальна робота на світанку літовської літературної мови, у XVII–XVIII ст. у Східній Пруссії, а також за часів Aušros і Varpo, була колективною (див. Pupkis 2010: 13). А наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. серед інтелігенції найпомітнішою авторитетною особистістю, яка заклала підвалини норм літовської літературної мови, був Йонас Яблонскіс — отже, виразно проявився рівень індивідів (Pupkis 1995: 2):

Литва, не маючи власної традиційної шляхти (до початку XX ст. вона загалом була або сполонізована, або зросійщена), не виробила престижної мови, характерної для інших країн. Щоправда, принаймні протягом двох десятиліть зразком престижної мови були Яблонскіс і його твори, але переважно лише для мовних нормувальників і вчителів мови, а не для всього суспільства: останнє вважало взірцем далеко не бездоганну мову газет і книжок.

Після смерті Й. Яблонскіса (1930 р.) розпочався період організованого колективу нормувальників. У довоєнній Литві активно діяло Литовське мовне товариство, членами якого були (Пранаса Скарджюс, Антанас Саліс, Пятрас Йонікас,

³ Dar žr. Ammon 2004: 277; Takahashi 2004: 173–174 – apie normų propaguotojus, pasipelnytojus iš normų, normų piktadarius, normų aukas ir kt.

100

KALBOS KULTŪRA | 83

Леонардаса Дамбраускаса та інші) обговорили теоретичні засади унормування літературної мови й виконували практичну нормувальну роботу (див. Miliūnaitė 1991: 7–21). Так перейшли на інший рівень.

За радянських часів нормувальну роботу виконували тодішній Інститут литовської мови та літератури, кафедри вищих навчальних закладів, а в 1960-х роках було засновано Комісію литовської мови при Академії наук. Хоча робота вже була колективною, вирізнялися також яскраві авторитетні особистості, вплив яких на суспільство значною мірою зумовлювали й засоби масової інформації: Казіс Улвідас, Юозас Пікічілінгіс та інші. Після відновлення незалежності Комісія з питань мови набула статусу державної комісії, а також з’явилася державна установа з нагляду за мовою — Державна мовна інспекція. Отже, тепер у Литві основний тягар нормувальної роботи припадає на інституційний рівень, а окремих авторитетів, здатних справляти значний вплив на суспільство, уже немає.

Однак питання авторитетів не таке просте. Через ставлення до авторитетів — символічно, переважно до Й. Яблонскіса — виявляється більша чи менша розбіжність у поглядах самих фахівців із мови (Pupkis 1995: 3):

На жаль, сьогодні авторитет Яблонскіса в суспільстві цілком згас, у працях нормувальників до Яблонскіса звертаються надто рідко й часто лише тоді, коли думки авторів збігаються з твердженнями великого мовознавця. В інших випадках легко відмовляються від думки найвидатнішого нормувальника літературної мови й намагаються спиратися на не завжди зрозумілі, не обговорені загалом критерії. Забувають і саму традицію нормування: від Яблонскіса — через Балчікониса, Скарджюса, Саліса, Йоніку — аж до наших днів.

Протистояння між прихильниками ідей Й. Яблонскіса та ідей, успадкованих від покоління після Яблонскіса, ще Броніс Савукінас визначив як суперечки «народників» і «модерністів» (Diskusija 2005):

Ми не можемо тепер повернутися до такого варіанта литовської літературної мови, який запроваджував Йонас Яблонскіс у 1922–1930 роках. Ця модель уже застаріла, переросла свій час і не відповідає потребам XXI століття. Змінилося й саме розуміння літературної мови. Джерелом норми Яблонскіс вважав лише народну мову. «Gimtoji kalba» (1933–40 рр.) уже сформулювала принцип, за яким головним критерієм літературної мови є її сучасне вживання. За радянських часів, коли створювалася Секція литовської мови при Товаристві краєзнавців і планували видавати «Mūsų kalba», знову почали виявлятися прихильники критерію «живої народної мови», активні й донині. [...] Праця над культурою мови й досі здебільшого зводиться до повторного впровадження виправлень Й. Яблонскіса. Але треба бачити й чути те, про що Яблонскіс навіть не мріяв. [...] Отже, потрібно прагнути, щоб у суспільстві зростав престиж літературної мови. Її престиж уже значно впав. А впав він через суперечки й незгоду самих мовознавців — «народників» і «модерністів».

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

101

Знайти прийнятне ставлення до традиції — завдання, яке вимагає щоразу нових зусиль від кожного покоління нормувальників. Сьогодні, мабуть, уже ніхто не говорить про сліпе «повторне впровадження виправлень Яблонскіса», проте залишаються фундаментальні традиційні й перевірені часом речі, яким можна і потрібно надати нового сенсу з огляду на змінені умови суспільного життя.

Через півстолітню радянську окупацію в Литві зміни явищ у загальнокультурному сенсі досі відбуваються нерівномірно, а різні ідеології та культурні течії, що приходять із Заходу, прокладають собі шлях крізь багатошарові нашарування, залишені попередніми системами поглядів, і досить довго співіснують із явищами минулих періодів. Тому не дивно, що на початку XXI століття ще говорили про народників і модерністів, а в сучасній нормувальній діяльності щодо литовської літературної мови можна знайти сліди романтичної ідеології (див. Vaicekauskienė 2008: 36), хоча в культурі Західної Європи ще в другій половині XX століття почався перехід від індустріального суспільства до суспільства споживання, а в культурі протягом останніх трьох десятиліть XX століття модернізм змінили постмодерні тенденції (пор. Lyotard 2010: 17; Žmuida 2010: 189). Якщо розуміти постмодернізм ширше — не лише як явище культури й мистецтва, а й загалом як спосіб мислення та діяльності, що стверджує лише «тут і тепер» і характеризується скептичним ставленням до світу (див. Pennycook 2006: 62–63), — можна сказати, що в Литві лише останнім часом молодші покоління мовознавців дедалі більше переймаються ним, істотно запізнюючись.

2. КОНКУРЕНТИ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. АНТИ-АВТОРИТЕТИ ТА НОВІ ІНТЕЛЕКТУАЛИ

Модернізм надавав особливого значення таким ідеалам, як раціональність, об’єктивність і прогрес, тоді як постмодернізм запитує, чи взагалі можливе існування цих ідеалів (пор. http://lt.wikipedia.org/wiki/Postmodernizmas). Саме тому питання авторитету нормувальників мови в сучасному нашому суспільстві стає досить гострим. Раніше на суб’єктів нормування, тобто на суспільство, було прийнято дивитися як на досить пасивну силу, яка мала лише виконувати рішення нормувальників. Однак сьогодні ми бачимо вже інше. Відносини між авторитетами нормування та суб’єктами змінюються: авторитетів — серед них і Й. Яблонскіса — намагаються перетворити на антиавторитетів, а їхню працю знецінити або навіть відверто висміяти. У суспільстві дедалі частіше чути невдоволення нормувальниками та сумніви щодо сенсу їхньої праці.

102

KALBOS KULTŪRA | 83

(пор.: «Хоча тривалий час я сама безпосередньо не стикалася з контролерами мови, явище регулювання мови завжди здавалося мені несправедливим, безглуздим і загалом якимось надзвичайно огидним і образливим»; Azguridienė 2009: 276).

Про це покоління постмодерністських нових інтелектуалів Литви Йонас Клімавічюс пише так (цитуючи деякі публікації журналу Naujasis židinys-Aidai, характерного для цієї течії) (Klimavičius 2008: 94):

Наймолодших, цих провінційних новолитовців, я давно охарактеризував словами, яких вони не вимовляли, але які, здавалося, промовляли всією своєю пихою: до нас був потоп, ну, хіба що якийсь Ґреймас, але тільки не Яблонскіс.

Однак виявляється, що був і Й. Яблонскіс. Та в очах нових інтелектуалів він стає… автократичним засновником культурного екстремізму: «невдоволення недемократичністю норм, обмеженням індивідуального й ситуативного мовного вираження, консервативними настановами щодо нормування дає підстави запідозрити, що в стандартизації мови криється зародок культурного екстремізму» (Vaicekauskienė 2010: 170), адже примітка до цього твердження така:

Цікаво, що опір автократичному мовному плануванню виник уже в третьому десятилітті XX століття, коли відомі письменники повстали проти, за їхніми словами, «диктатури» Яблонскіса й вимагали права творити літературну мову, не спираючись лише на критерій правильності. За радянських часів цей опір назвали «діалектною анархією».

Подібні думки не здавалися б дивними, а радше закономірними, якби ми розуміли підґрунтя їхньої появи — зміну парадигми мислення. Можна хіба поміркувати, якою була б вага й сенс таких тверджень, якби йшлося не про сто, а про три чи чотири сотні років нагляду за кодифікованою литовською літературною мовою та її функціонування, як це властиво не одній літературній мові країн Західної Європи (пор. Milroy, Milroy 1999: 24–33; Subačius 2004). Можливо, трохи більше ніж сто років — просто невдячно короткий проміжок часу, якщо за цей час споруду литовської літературної мови, що постала, можна так легко перевернути догори дном.

Не ставлячи за мету охопити в статті всю проблематику постмодернізму, навіть ту, що пов’язана з мовознавством і, конкретніше, з мовним плануванням (докладніше див. Pennycook 2006: 60–76), слід лише зазначити, що сутність постмодерністської позиції — бути на маргінесі, висувати на перший план суб’єктивний досвід, суб’єкта на противагу колективній згоді; постмодерністська культура й мистецтво пов’язані з фрагментарністю та грайливістю, іронією, гібридністю, еклектичністю, інтертекстуа-

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

103

плюралізмом, нігілізмом і нарцисизмом, коли зникають межі часу й простору, втрачають сенс хронологія та лінійне аналітичне мислення, коли відмовляються від загальних теорій (пор. Pennycook 2006: 60; Arnatkevičiūtė 2006; Baranova 2006). Постмодерністам загалом властивий радикальний перегляд модерних уявлень про культуру, ідентичність, історію чи мову, деміфологізація усталених цінностей із проголошенням того, що це реакція на модернізм і його схильність до авторитаризму й тоталітаризму (див. Kasparavičius 2010). Один із напрямів постмодернізму — скептицизм — спрямований проти багатьох традиційно плеканих понять і способів мислення: чоловік, жінка, клас, раса, етнічність, нація, ідентичність, свідомість, мова, влада, політика тощо сприймаються не як природні, а як сконструйовані для певного випадку поняття (пор. Pennycook 2006: 62).

Оцінюючи позитивні риси постмодернізму, кажуть, що «[п]остмодернізм прагнув не проголосити, що ми можемо успішно обходитися без мудрості, накопиченої нашими попередниками, а наново відтворити позитивні цінності минулого. [...] позитивні риси постмодернізму полягають у його намірі відкрити прихований скарб, який може лежати під поверхнею хибного методу, погляду чи стратегії» (Clark 2010). Проте сьогодні поняття постмодернізму найчастіше вживають, говорячи про майже цілковите відкидання цінностей, прагнень і цілей попередніх поколінь: «На жаль, у найгіршому своєму вигляді постмодернізм виявляється просто ще одним приводом сваволити й позбутися всіх обмежень, прикриваючись щойно прийнятими культурними нормами. [...] Найбільший виклик постмодерної культури полягає в тому, що вона дозволяє відсторонитися від будь-яких чітких орієнтирів [...]» (Clark 2010).

У Литві постмодерні установки почали виразніше виявлятися в пострадянський період, із формуванням так званих ринкових відносин, водночас переймаючи всі гримаси пізнього капіталізму. Вважається, що в пострадянських країнах постмодерн сягає значно глибше, ніж на Заході, оскільки релятивізм і нігілізм тут мають не теоретичний, а практичний характер (див. Žukauskaitė 2002 і згадану там статтю A. Sverdiolas). На це можна дивитися як на природний розвиток культурної думки, адже в Литві, як уже зазначалося, лише тепер завершує формуватися покоління інтелектуалів, яким близькі ідеї постмодернізму: деконструюються національні міфи, зникає єдина ідентичність, пов’язана з мовою.

Еугеніюс Жмуйда, хоча й пише про контекст модерної творчості Альфонсаса Ніки-Нілюнаса в литовській культурі, порівнюючи її з пізнішою постмодерною літературою, влучає значно ширше й ніби подає знімок сучасного постмодерного стану Литви (2010: 194–195):

104

KALBOS KULTŪRA | 83

Постмодерна людина звільнила себе від обтяжливих зобов’язань. [...]. Постмодернізм десакралізує саме мистецтво, не шукає цінностей ні у світі, ні в собі. Усе стає однаково відносним, важливим і неважливим водночас. Усе лібералізується. Грати якомога винахідливіше, не надаючи цьому значення, але маючи з цього користь — можливо, єдине гасло. Карнавал без ієрархії цінностей, або ж цінність лише одна — насолода. [...] У постмодерному бутті втрачають значення поняття батьківщини, рідного краю [...]. Неважливо, де живеш, бо одна країна мало чим відрізняється від іншої; батьківщиною може бути місце, що забезпечує добрий самопочуття, побутовий комфорт і вимагає якнайменше ідеалістичної відданості.

Можна сказати, що найвиразніші зміни сьогодення, які охоплюють основи існування суспільства, значною мірою відбуваються через те, що швидко розривається колишній чіткий зв’язок, який визначав людську ідентичність: земля–нація–мова; національність відокремлюється від території. Приймаючи це як неминучість (і часто не вбачаючи потреби цьому опиратися), проголошують думку, властиву ліберальній течії: «мисляча особистість важливіша за колектив, громаду, націю»; і нині в нашому суспільстві нібито «деконструюється анахронічна державна й національна свідомість XIX століття та часів Сметони, законсервована радянською добою, яку давно вже час деконструювати. Має постати нова державна й національна свідомість» (Venclova 2010).

Визнаючи, що деміфологізація історії сама собою необхідна, Андрюс Мартінкус розкриває й інший бік цього процесу — страх відповідальності та зобов’язань (Martinkus 2003):

Адже здається, що деконструктори давніх міфів і руйнівники табу — чудові й безстрашні хлопці, які виконують велику культурну місію, ведуть наше «консервативне», «пуританське» суспільство до «нормального» життя й «цивілізованого» світу. Річ у тім, що шляхетне походження, славне минуле, як і високі посади, зобов’язують і змушують брати на себе відповідальність, якої зазвичай не вимагають від людей, яких доля обділила більше, які здобули гіршу освіту й мають менший життєвий досвід. Ось у чому собака зарита. [...] У нашому краї за критикою давніх міфів і глузуванням із романтичної ідеалізації минулого Литви (якій, слід визнати, не чужа наївність) часто криється страх відповідальності, що її накладає історія литовської державності, минуле литовської нації та її історичні прагнення й амбіції. Реальна історія Литви — не прикрашена й не применшена — зобов’язує деяких більше, ніж утішання себе тим, що ми малі й незначущі, відсталі, вічні студенти, які постійно наздоганяють Захід, і яке задовольняє власну творчу імпотенцію.

І справді, у багатомовному суспільстві, що метається між провінційністю та глобалізмом, процвітають і крайні прояви постмодернізму. Ідентичність, яку змінюють залежно від обставин, перетворюється на лицемірство, відповідальність — на безтурботність, кри-

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

105

…тість — нігілізмом. На рівні литовської мови виникає один із найвиразніших вузлів перетину — свобода особи проти «диктатури» норм стандартної мови. Мова опиняється у світі без кордонів, де кожна нормувальна дія означає обмеження особистих свобод. Тому не дивно, що, іронізуючи, глузуючи й маніпулюючи цитатами, атакують традиційний напрям литовських нормувальників стандартної мови, спрямований на підтримання поміркованого мовного розвитку та проведення доволі суворої, порівняно з деякими іншими європейськими країнами, політики контролю за публічним мовленням. Така конфронтаційна поза декларує прагнення по суті лібералізувати кодифіковані норми стандартної мови (див. Vaicekauskienė 2008, 2010). Мовних нормувальників намагаються відсунути на узбіччя постмодерного суспільства — до так званих традиціоналістів, які й досі «ідентичність насамперед ґрунтують на національній пам’яті, звичаях і цінностях світосприйняття, права людини та індивідуальну свободу підпорядковують колективній національній моралі, а відкритість до інших культур і глобалізму передусім трактують як загрозу національній ідентичності» (Švarplys 2010). Та проголошувана постмодерністами індивідуальна свобода, здається, нікуди не веде. Тому показовою є репліка L. Jonušys у відповідь на статтю L. Vaicekauskienė про нормативні ідеології (Jonušys 2010; Vaicekauskienė 2010):

У цьому науковому історичному огляді зазіхають на «найсвятіший із святих» принцип — прескриптивну настанову щодо мовного нормування. Це цікаво, але тут бракує двох речей — порівняльної перспективи (адже всі мови більшою чи меншою мірою й досі нормують) і практичних пропозицій: чи дозволити будь-що і як завгодно?

І ось саме тоді, коли в новому поколінні литовських діячів культури постмодерністська ідеологія, як і належить закономірному зсуву думки пострадянського суспільства, починає набирати обертів, у Західній Європі, відчувши, чим загрожує перевага особистих свобод (які відкривають шлях і конфліктним проявам мультикультуралізму) над спільними прагненнями суспільства, проголошують: постмодернізм помер⁴. На початку XXI століття з постмодерного іронічного суспільства споживання поступово виростає нове — цифрове суспільство.

⁴ У різних джерелах це пов’язують навіть із конкретними датами та подіями: терористичний напад, здійснений у США 11 вересня 2001 року (захопленими літаками було зруйновано два хмарочоси, так звані вежі-близнюки), докорінно змінив світову спільноту, а постмодернізм нібито поховали під їхніми руїнами; 2007 року помер один із найвідоміших теоретиків та ідеологів постмодернізму Жан Бодріяр; 2010 року оприлюднена вебсайтом «Wikileaks» поширена інформація, що особливо компрометувала політику великих держав, докорінно змінила ставлення людства до публічності та впливу цифрових технологій на неї.

106

KALBOS KULTŪRA | 83

3. НА ШЛЯХУ ДО ЦИФРОВОГО МОДЕРНІЗМУ

Наприкінці XX століття у світі почали визнавати, що постмодернізм вийшов із моди. Виникли нові культурні явища й напрямки (усі вони узагальнено називаються постпостмодернізмом), проте жоден із них не є панівним⁵. Це зрозуміло: поки нова епоха лише починається, важко точно окреслити її найважливіші риси, але безперечно, що більшість змін пов’язана з глобалізацією та поширенням нових технологій, особливо інтернету.

Серед усіх версій того, на що перетворюється постмодернізм, вирізняється концепція цифрового модернізму. Це один зі способів структурувати зміни культури в широкому сенсі в сучасному суспільстві. Він дає нам змогу краще зрозуміти й цілком нові процеси, пов’язані з функціонуванням мови в цьому суспільстві та свідомим впливом на її розвиток.

Отже, що таке цифровий модернізм?

Сучасний британський культуролог Алан Кірбі 2006 року опублікував статтю, у якій стверджував: «Постмодернізм помер і похований» (Kirby 2006). На зміну постмодернізму приходить нова парадигма авторитетів і творення знань — як реакція на нього; її просувають нові інформаційні технології та сучасні соціальні сили, і вона очевидно змінює стереотипи постмодерного суспільства. Кірбі назвав її псевдомодернізмом, а за кілька років перейменував на цифровий модернізм (англ. digimodernism). Восени 2009 року у Сполучених Штатах Америки вийшла книжка цього автора «Цифровий модернізм: як нові технології руйнують постмодернізм і реконфігурують нашу культуру».

Ідеї Алана Кірбі створюють новий контекст для перегляду й дослідження не лише культурологічних, а й мовознавчих, соціологічних і соціолінгвістичних ідей. Культурний постмодернізм через свій філософський напрям був пов’язаний із постструктуралізмом — деконструкцією структуралізму. Відштовхуючись від постмодернізму, цю концепцію мови, за словами Кірбі, доведеться витіснити або доповнити іншою, але це вже справа майбутнього.

Наприкінці XX — на початку XXI століття нові технології трансформували багато звичних речей у цифровий простір. Суть цифрового модернізму як культурного явища — зіткнення тексту з новими технологіями.

⁵ Серед виразніших проявів постпостмодернізму варто згадати альтермодернізм (Nicolas Bourriaud), трансмодернізм (Михайло Епштейн), постміленіалізм (Eric as Gansas), гіпермодернізм (Gillesas Lipovetsky’is), перформатизм (Raoulas Eshelmanas) тощо. Докладніше див. http://www.answers.com/topic/post-postmodernism, а також http://www.tate.org.uk/britain/exhibitions/altermodern/manifesto.shtm (переглянуто 2010 08 17).

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

107

технологіями, які, на думку Кірбі, реструктурували автора, читача й текст, а разом із ними — і взаємини між ними. Сучасна культурна продукція свідчить, що постмодернізм уже не є сучасним мистецтвом, тож можна говорити лише про його залишки. Ознайомившись із постмодерністською художньою літературою, яку вивчають в університетах Великої Британії, Кірбі доходить висновку, що ці тексти були опубліковані в іншому світі, де ще не було комп’ютерів, інтернету, електронної пошти й мобільних телефонів.

Нові культурні продукти, будучи нетривкими, за словами Кірбі, не мають тривалої цінності, адже створюються лише в теперішньому часі, без жодного відчуття минулого чи майбутнього; тому оптимістам вони видаються демократизацією культури, а песимістам — нестерпною банальністю й безглуздістю. Британський культуролог, маючи на увазі давно помічені у світі диспропорції між стрімким розвитком технологій і відставанням поступу гуманітарних наук, не приховує критичного ставлення до нової культури. Утім, хотілося б вірити, що примітивність її змісту — явище тимчасове, поки випробовують роботу нових технологій і більше зосереджуються на формі, тож із часом мають з’явитися ґрунтовніші, зріліші твори. Крім того, лише тепер починає дорослішати перше покоління, виховане цифровим модернізмом, і Литва тут уже не мала б почуватися надто відсталою: загальна мобільність та електронна комунікація дають змогу значно вирівняти історично сформовані відмінності в розвитку нашого суспільства порівняно з розвиненішими країнами.

Далі розглянемо кілька найважливіших ознак цифрового модернізму, водночас поміркувавши, де його прояви в сучасному нашому суспільстві відкривають нові можливості й для нормувальників мови.

3.1. Текст

Сутність цифрового модернізму, за твердженням Кірбі, — це революція тексту, повторне відкриття механіки тексту, опанування нової — цифрової — форми та дослідження її можливостей. Текст став центром усього, парадигмальною формою культурних продуктів.

Отже, коли цифровізація стикається з формами культури й мистецтва, виникає текст нового типу. Його ознаки: нестабільність, нетривкість, короткочасність, постійний рух уперед, залежність від випадковостей, незавершеність (він має початок, але не має кінця). Наприклад, коли в публікації наводять інтернет-адресу як посилання, зазвичай зазначають дату перегляду, адже текст може істотно змінитися або відповідна сторінка може просто зникнути.

108

KALBOS KULTŪRA | 83

Випадковість зумовлює багатоспрямованість тексту; через постійні зміни втрачається довготривала цінність конкретного відчутного тексту. Одним із найхарактерніших прикладів є відома всім інтернет-енциклопедія, яку колективно створюють і постійно змінюють — доповнюють і редагують — інтернет-волонтери різними мовами світу (за так званим принципом вікі) — Вікіпедія, що існує з 2001 року. У ній створено демократичні умови роботи, без авторитарних рішень; хоча засновник сайту є, якогось одного адміністратора сайту немає. До речі, маємо не лише литовський, а й жемайтський варіант Вікіпедії (див. рис.).

Традиційні діалекти переходять в інтернет: так виглядає логотип Вікіпедії, яку пишуть жемайти.

Мета цієї нової культури — створювати високоякісний продукт, але не стільки новий за змістом, скільки на основі вже наявного. Гіпотеза цифрового модернізму полягає саме в тому, що комп’ютеризація реструктурувала або ще реструктурує всі відомі нам форми текстуальності, і не лише в інтернет-культурі (Kirby 2006)⁶.

Праці з кодифікації літературної мови в Литві також переводять в електронне середовище, що відкриває для користувачів нові можливості (хоча, як уже зазначалося, це вже не лише пасивні читачі). Людям потрібна надійна, зручна у використанні інформація в інтернеті, забезпечена сучасними програмними інструментами та взаємозв’язками і постійно оновлювана. Саме на це мають більше орієнтуватися продукти кодифікації мови — бази даних, інтернет-словники, корпуси текстів тощо. У литовському інтернеті їх уже можна знайти чимало, однак це лише перший етап, на якому неминучі фрагментарність і розрізненість. Тому першочерговою метою нормувальників має бути зробити зручнодоступним

⁶Такої трансформації зазнає і сама мова як створений людиною багатофункціональний інструмент. Здається, Кірбі не говорить про конкретні трансформації мови в цифровому просторі, проте варто озирнутися довкола — і ми зможемо чітко їх помітити. Мова як форма текстуальності, потрапивши в електронне середовище, останнім часом зазнає змін, які раніше були немислимими (текст перетворюється на гіпертекст, виникають нові інтернет-жанри, своєрідна стилістика тощо). В електронному середовищі деконструюються й традиційні мовні форми, трансформуються звичні слова. У литовській мові нових значень набули, наприклад, слова pelė, svetainė, tinklas. Ще сяк-так упізнаємо первинну форму слів: tinklaraštis, tinklalapis, tinklalaidė, vebinaras («інтернет-семінар»), vikinomika («економіка, створена за принципом вики, або ройова економіка») тощо.

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

109

уже наявну в інтернеті інформацію, щоб на її основі створювати якісно новий контент, залучаючи до цієї творчості й інтернет-спільноту. Технічні умови для розвитку цифрових продуктів у Литві сприятливі, адже визнається, що порівняно з іншими європейськими країнами в нашій країні широко поширені електронні засоби (як інтернет, так і мобільні технології), а це свідчить про відкритість суспільства до новацій.

3.2. Автор і читач

Постмодернізм, як і модернізм та романтизм перед ним, надавав великого значення авторові. Постмодернізм уявлявся як видовище, перед яким індивід сидів безпорадний — наче перед кіно- чи телеекраном, де розглядалися проблеми дійсності, а споживач міг користуватися лише заздалегідь підготовленим текстом і його значеннями, але не створювати його. Інакше кажучи, читали, слухали, дивилися. «Споживач» цифрового модернізму сам активний: пише, клацає мишкою, обирає, щось надсилає або завантажує.

Хоча деякі риси, приписувані цифровому модернізму, помітні й у постмодерній культурі («[м]истецький твір може не мати автора або ним може бути колектив», «[к]ожен, увімкнувши комп’ютер, може стати митцем — складати вірші, писати музику чи викладати свої фотографії. Творити й одразу публікувати.»; див. Žmuida 2010: 194), це, найімовірніше, лише свідчить про послідовний перехід від одного стану до іншого.

Цифровий модернізм переосмислює давні форми культури: для появи культурного продукту участь індивіда — фізичне втручання у творчий процес — є необхідною умовою. Наприклад, частина телепередач — реаліті-шоу, лотереї, а також канали знайомств тощо — існує завдяки глядачам і слухачам, які телефонують безпосередньо до студії або надсилають повідомлення; вони певною мірою визначають і сам зміст та перебіг передачі⁷. До цього належать і комп’ютерні ігри, у яких гравці створюють власний контент, а також добірки музичних творів, які, на відміну від авторських компакт-дисків (тобто композиційно та ідейно цілісного

⁷ Те саме можна сказати і про новий жанр журналістики — репортажі, які публікують в інтернеті в реальному часі (особливо про спортивні події), реагуючи тут же на коментарі читачів (пор. Chovanec J. Online quasi-interactions: Male bonding in live text commentary. – Negotiating Transnational Space and Multilingual Encounters. Sociolinguistics Symposium 18, abstracts, 2010, доступно в інтернеті: <http://www.southampton.ac.uk/ss18>; дата перегляду: 2010 11 05). Наприклад, спортивний коментатор у прямому ефірі коментує матч у письмовій формі в інтернеті, вставляючи цитати з повідомлень, які надсилають йому глядачі, що також дивляться матч через інтернет. Отже, авторство репортажу вже не цілком належить лише журналістові: для цього утворюється тимчасова група людей, які спілкуються віртуально.

110

KALBOS KULTŪRA | 83

музичний текст), сам слухач формує на цифрових носіях відповідно до своїх уподобань. Навіть терміни — глядачі та слухачі — стали менш точними, адже часто йдеться вже не лише про пасивних спостерігачів дійсності.

Отже, найважливішим стає адресат тексту: він перетворюється на часткового або повноправного автора. Єдиного традиційного автора більше немає: часто він лише задає початкові параметри продукту або принаймні послідовність його складників, і його роль зменшується; здебільшого він залишається осторонь. Скажімо, вебсторінки часто не настільки персоніфіковані, щоб усі знали, хто їх створив або підтримує. Авторство перестає бути чимось окремим та індивідуальним: його ані звеличують, ані цілковито відкидають; воно стає багатосуб’єктним, частково або повністю анонімним, поширеним серед невідомої кількості користувачів у непередбачуваних місцях, а сам створюваний продукт щоразу інший і неповторний. Це пов’язано зі зростанням кількості самих користувачів інтернету.

Мовним нормувальникам необхідно значно активніше, ніж досі, використовувати цю активність суспільства. Є добрі приклади. Новою й несподіваною була інтернет-дискусія щодо комп’ютерної термінології, що тривала майже кілька місяців у 2003 році; її організували автори тоді ще укладаного Kompiuterijos terminų žodyno. Усім охочим надали можливість дискутувати й подавати свої пропозиції, і словник від цього безперечно виграв⁸. Однак загалом ми досі не маємо цінних інтернет-дискусій, у яких брали б участь і фахівці, а не лише представники суспільства, обурені всім на світі, — найімовірніше, через побоювання низького загального рівня культури публічного спілкування в інтернеті.

3.3. Взаємини й погляди

Як зазначалося, цифровий модернізм, за словами Кірбі, змінює не лише текст, автора і читача, а й взаємини між ними. Зі зміною культурних форм спілкування, коли нові жанри змінюють традиційний характер мовлення (письма), водночас змінюються й звички читачів (користувачів) тексту. Комп’ютер

⁸ На вебсайті www.svarstome.lt у 2003 році писали: «3 жовтня, коли розпочали обговорення проєкту тлумачного словника комп’ютерних термінів, як і слід було очікувати, байдужих не залишилося. Пристрасті вирують навколо питання, чи взагалі потрібні новотвори в такій галузі, як комп’ютерна техніка, які терміни були б точнішими, а які взагалі неприйнятні... За трохи більше ніж 10 днів надійшло понад двісті відгуків. Цікаво, що коефіцієнт активності особливо високий: у цій темі отримано 212 відгуків, хоча її відвідали 344 різні відвідувачі (з 857 – загальної кількості відвідувачів теми термінології). Більш ніж кожен четвертий відвідувач залишає свою думку, і близько 60% відвідувачів не заходять лише один раз, а постійно повертаються на сайт обговорення». Загалом сайт відвідали 4159 авторів, з них 1684 були різними (докладніше див. <http://www.musicalia.lt/svarstome/terminija/details.php?pid=3> (переглянуто 2010 09 27).

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

111

спонукає постійно ним користуватися, адже інтернет створює ілюзію безперервної новизни. Взаємодія з текстом стає нелінійною: читач уже не послідовно рухається від початку до кінця, а повертається до тих самих місць по колу (щоправда, це вже не думка Кірбі⁹): в інтернеті часто блукають тими самими сторінками, сподіваючись знайти щось нове.

Змінюється емоційне ставлення автора чи читача до дійсності: від іронічного постмодерного спостерігача – до активного, щирого учасника (цю щирість добре видно, наприклад, і в литовських блогах). Віру, довіру й діалог починають ставити вище за постмодерне самозамилування. Люди нового покоління вільні, самостійні, винахідливі, експресивні й динамічні, відкриті світові. Постмодернізм і все, що було до нього, здається їм елітарним (тобто далеким і обмеженим), безглуздим, адже тоді спілкувалися офіційно, виголошуючи монологи.

Особливо важлива риса інтернет-спільноти — альтруїзм. Це протилежність егоїзму, сформованому постмодернізмом. Активно заявляють про себе вже не споживачі, а творці, які хочуть поділитися своїми знаннями з іншими, прагнуть бути почутими або принаймні висловитися публічно. Творці вебсайтів, що діють за принципом вікі, без постмодерного лицемірства наголошують, що суть їхньої праці — користь для суспільства¹⁰.

В інтернеті створюються умови для вільного й публічного (хай навіть анонімного) обговорення різних питань, важливих для людей. Тому не дивно, що в дискусіях про мову, коментарях до статей, на форумах¹¹ добре видно численні проблеми вживання, з якими стикаються журналісти, письменники, перекладачі, редактори, учителі тощо, зрештою кожен, хто пише нормативною литовською мовою. Видно також, як люди намагаються безкорисливо допомагати одне одному й давати поради. Крім того, у блогах, соціальних мережах та на інтернет-форумах відбувається справжня вільна, неконтрольована й непередбачувана творчість сучасної мови. Створюються новотвори й нові засоби стилістичного вираження. Це потрібно досліджувати й заохочувати. Виникають як ніколи сприятливі умови, щоб виявити приховану в самому суспільстві силу мовної творчості.

⁹ Див.: Adams T. Чи провіщають електронні книжки кінець великої творчості? – Šiaurės Atenai, 2010 01 29.

¹⁰ На подібному принципі й зі схожими мотивами діє згаданий інтернет-сайт «Wikileaks», створений наприкінці 2006 року й нещодавно відомий як «перша розвідувальна агенція людей»: він оприлюднює для суспільства масштабні викривальні матеріали про злочинну діяльність (http://wikileaks.org; докладніше див. Lietuvos rytas, 2010 07 27), а також литовський сайт www. ekspertai.eu.

¹¹ Наприклад, один із найпопулярніших інтернет-форумів www.supermama.lt має окремі теми для вчительок-литуаністок, перекладачок, редакторок тощо.

112 KALBOS KULTŪRA | 83

Можливості такого альтруїстичного спільного труда — порушувати проблеми й розв’язувати їх — мають якомога ширше використовувати й кодифікатори: давати початковий імпульс, указувати напрям, формулювати чіткі цілі й, найважливіше, створювати сприятливе середовище для підтримки литовської мови. Звісно, не можна сказати, що в Литві нормувальники зовсім не намагаються налагодити зв’язки із суспільством. Є добрі ініціативи Державної комісії литовської мови та інших мовних установ. Робляться спроби започаткувати традиції національного диктанту, різноманітних вікторин, пропонують створювати новотвори (литовські відповідники іншомовних слів). Але для того, щоб повернути довіру суспільства й авторитет, знадобиться ще чимало праці та часу.

4. ПІДСУМКОВІ ЗАУВАЖЕННЯ

До нормувального процесу опосередковано залучається дедалі більше людей. Чи здатні нормувальники витримати розмаїття їхніх думок? Чи можна якось цим керувати? На ці запитання можна спробувати відповісти, з’ясовуючи й упорядковуючи конкретніші проблеми нормувальників і шукаючи способів їх розв’язання. Упродовж історії становлення литовської літературної мови помітно змінювалися не лише ролі нормувальників, а й проблеми, які вони розглядали. Спочатку, відповідно до закономірностей розвитку літературних мов, треба було визначити основу літературної мови, кодифікувати базові норми, розвивати функціональні стилі. Нині, з огляду на розглянуті перспективи цифрового суспільства, найважливіші проблеми, що постають перед нормувальниками літературної мови в Литві, або питання, які потребують нового розв’язання, можна сформулювати так:

• наукове підґрунтя кодифікації: як оновити теорію кодифікації та визначити її зв’язок із традицією?

• дослідження вживання: як залучити до них і оцінити медіалекти, що функціонують в інтернеті?

• можливості модернізації мови: як пристосувати літературну литовську мову до сучасних потреб (зокрема, розширити словник, створювати нові терміни й оновити лексику та синтаксис адміністративної мови, що особливо пов’язано з перекладом документів ЄС)?

• організація процесу кодифікації: як регулювати зміни кодифікації та перейти до мовного планування?

• спадкоємність і перспективи нормувальної роботи: як готувати фахівців із мовного планування?

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

113

• відносини між нормувальниками та користувачами мови: як створити нові форми взаємодії, засновані на взаємній довірі?

Для обговорення цих питань дуже став би у пригоді форум мовних фахівців, однак умови для його створення, мабуть, лише формуються.

ВИСНОВКИ

Виразні останнім часом у пострадянському литовському суспільстві деконструкцію литовської ідентичності й національних міфів, перетворення авторитетів на антиавторитети, а також критику традиційної нормувальної діяльності та прагнення лібералізувати норми літературної мови, щоб вони не обмежували свободи особистості й самовираження, можна пояснити природним виникненням і поширенням постмодерністської думки. Однак на початку XXI ст. у світі вже говорять про завершення постмодерного іронічного суспільства споживання та про нові напрями в культурі, мистецтві й філософії, появу яких стимулюють глобалізація та розвиток нових інформаційних технологій, особливо пов’язаний із поширенням інтернету. У Литві також є такі нові прояви.

Суть одного з нових напрямів постпостмодернізму — цифрового модернізму — полягає у змінах загальних культурних форм, зумовлених новими інформаційними технологіями. Британський культуролог Алан Kirby’s, який запропонував поняття цифрового модернізму, наголошує, що це не ідеологія, а культурне силове поле, яке протистоїть постмодернізму: вплив комп’ютеризації на культуру, мистецтво й текстуальність. Тут не йдеться ні про права чи свободи людини, ні про відповідальність. Тому наразі цей автор не дає чіткої відповіді на питання, що таке авторитет і якою є його роль у новому цифровому суспільстві.

Однак навіть критично ставлячись до деяких проявів цифрового модернізму, що формується, неможливо ігнорувати стимульовані ним процеси в суспільстві. Нормувальникам важливо оцінити нові можливості, адже розуміння закономірностей розвитку нового цифрового суспільства може допомогти краще пристосуватися до його потреб.

За умов цифрового модернізму, що формується, особливо важливою стає роль мовної спільноти як активної сили. Щоправда, у Литві вона здебільшого й досі діє як нещадний критик нормувальників, однак виникає

114

KALBOS KULTŪRA | 83

сприятливий ґрунт для послаблення протистояння між нормувальниками та суспільством. Нормувальники мови мають скористатися цим, щоб удосконалити процес кодифікації:

шукати способи впорядкувати стихійний процес формування та поширення нових норм уживання;

залучати активних користувачів мови до формування та обговорення норм;

цілеспрямовано впливати на творчий потенціал суспільства;

створювати й постійно оновлювати доступні суспільству цифрові праці з кодифікації, орієнтуючись на їхню якість — надійність даних і швидке реагування на зміни.

LITERATŪRA

Ammon U. 2004: Standard Variety. – Sociolinguistics. An international handbook of the science of language and society. Eds. U. Ammon, N. Dittmar, K. J. Mattheier, P. Trudgill, 2^nd ed., V. 1, Walter de Gruyter, 273–283.

Arnatkevičiūtė L. 2006: Lietuvių esė postmodernizmo situacijoje: Rolandas Rastauskas. – Lituanistica 65 (1), 63–72.

Azguridienė G. 2009: Kaip aš likau be vardo. – Naujasis židinys-Aidai 7, 275–276. Prieiga per internetą: <http://www.aidai.lt/db/get_file_nza_article.php?id=1442> (žiūrėta 2010 10 27).

Baldauf R. B. Jr. 2006: Rearticulating the Case for Micro Language Planning in a Language Ecology Context. – Current Issues in Language Planning 7(2–3), 147–170. Prieiga per internetą: <http://espace.library.uq.edu.au/eserv/UQ:121324/HCA10UQ121324.pdf> (žiūrėta 2010 11 01).

Baranova J. 2006: Postmodernism in Lithuanian literature. – Athena 3, 135–155.

Clark J. 2010: Postmodernusis pasaulis. [Vertė K. Pulokas]. – www.bernardinai.lt, liepos 18. – Prieiga per internetą: <http://www.bernardinai.lt/straipsnis/2010-07-18-jeff-clark-postmodernusis-pasaulis/47604> (žiūrėta 2010 07 20).

Diskusija 2005: Iš diskusijos „Lietuvių kalba ir Lietuvos kultūra ateities Europoje: raidos perspektyvos“ Lietuvos Respublikos Seimo Konstitucijos salėje 2005 m. vasario 14 d. – Literatūra ir menas, gegužės 6.

Haarmann H. 1990: Language planning in the light of a general theory of language: A methodological framework. – International Journal of the Sociology of Language 86 (1), 103–126.

Jonušys L. 2010: Žodžių valstybėse. – Šiaurės Atėnai, liepos 16.

Kasparavičius A. 2010: Kultūra, politika, moralė ir laimė. – www.balsas.lt, rugsėjo 18. Prieiga per internetą: <http://www.balsas.lt/naujiena/502487/kultura-politika-morale-ir-laime> (žiūrėta 2010 09 19).

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

115

K i r b y A. 2006: The Death of Postmodernism And Beyond. – Philosophy now. November / December. Issue 58. Prieiga per internetą: <http://www.philosophynow.org/issue58/58kirby.htm> (žiūrėta 2010 09 04).

K i r b y A. 2009: Digimodernism: How New Technologies Dismantle the Postmodern and Reconfigure Our Culture. New York.

K l i m a v i č i u s J. 2008: Lietuvių kalba ir visuomenė: bendrasis ir terminologinis aspektai. – Terminologija 15, 56–104.

L y o t a r d J. F. 2010: Postmodernus būvis, Vilnius: Baltos lankos.

M a r t i n k u s A. 2003: Principai, kompleksai ir baimė. – Šiaurės Atenai, rugsėjo 9.

M i l i ū n a i t ė R. 1991: Kalbos norminimo teorija „Gimtojoje kalboje“ (1933–1941 m.). – Kalbos kultūra 61, 7–21.

M i l r o y J., M i l r o y L. 1999: Authority in language: Investigating Standard English, 3^rd ed., London: Routledge.

P a t a c k a s A., Ž a r s k u s A. 2010: Nauj kalbė, arba Juodoji kalbos magija. – Lietuvos žinios, liepos 12–13. Prieiga per internetą: <http://www.lzinios.lt/lt/2010-07-12/poziuris/naujakalbe_arba_juodoji_kalbos_magija.html> ir <http://www.lzinios.lt/lt/2010-07-13/poziuris/naujakalbe_arba_juodoji_kalbos_magija_ii.html> (žiūrėta 2010 10 15).

P e n n y c o o k A. 2006: Postmodernism in Language Policy. – An introduction to language policy: Theory and method. Ed. T. Ricento, Blackwell Publishing, 60–76.

P u p k i s A. 1995: Prestižinė kalba ir Jablonskio autoritetas. – Gimtoji kalba 12, 1–4.

P u p k i s A. 2010 [1984]: Prie lietuvių kalbos kultūros teorijos ištakų. – Lietuvių kalbos normintojai ir puoselėtojai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras, 11–17.

S u b a č i u s G. 2004: Standartinių (bendrinių) kalbų istorijos chronologija. – Metmenys 84, 97–115.

Š v a r p l y s A. 2010: Ar Grainio liepa yra Lietuvos sprendimas globaliame pasaulyje? – www.delfi.lt, rugpjūčio 2. Prieiga per internetą: <http://www.delfi.lt/news/ringas/lit/article.php?id=35059615> (žiūrėta 2010 08 03).

T a k a h a s h i H. 2004: Language norms. – Sociolinguistics. An international handbook of the science of language and society. Eds. U. Ammon, N. Dittmar, K. J. Mattheier, P. Trudgill, 2^nd ed., V. 1, Walter de Gruyter, 172–179.

V a i c e k a u s k i e n ė L. 2008: Preskriptyvumas ir deskriptyvumas (skolinių) norminimo politikoje. – Darbai ir dienos 50, 31–41.

V a i c e k a u s k i e n ė L. 2010: Lietuvių kalbos norminimo šimtmetis. – Naujasis židinys-Aidai 5–6, 165–172.

116

KALBOS KULTŪRA | 83

Venclova T. 2010: Aš dūstu. – IQ. The Economist partneris Lietuvoje, liepa. Prieiga per internetą: <http://www.delfi.lt/news/ringas/lit/article.php?id=34549563> (žiūrėta 2010 07 23).

Von Wright G. H. 1963: Norm and Action. A Logical Inquiry, London: Routledge & Kegan Paul. To paties turinio paskaitos 1958–1960 m.: Gifford Lectures. Prieiga per internetą: <http://www.giffordlectures.org/Browse.asp?PubID=TPNORM&Cover=TRUE> (žiūrėta 2010 09 15).

Žmuidā E. 2010: Alfonsas Nyka-Niliūnas ir modernizmas. – Naujasis židinys-Aidai 5–6, 189–195.

Žukauskaitė A. 2002: Postmodernizmas, kapitalizmas ir regresyvi istorija posovietinėje arealybėje. – Menotyra 2 (27), 4–8.

Gauta 2010 11 08

PRESCRIBERS OF STANDARD LANGUAGE AND THE EMERGING MODERN DIGITAL SOCIETY

Summary

The article presents the changing perception of language prescribers and users, or authoritative personalities and target audiences, and their role in the development of Standard Lithuanian. One of the changes involves a shift from an authoritative personality (Jonas Jablonskis) to an institutionalized state authority or, currently, an anti-authority.

The criticism of authorities and the traditional standardization process as well as different attempts to apply liberal unrestrictive norms could be accounted for by a natural development of post-modern ideas and shifts in the post-soviet Lithuanian society. The beginning of the 21^st century, however, marks the end of the post-modern consumer society and brings out new artistic and philosophical cultures and directions whose appearance has been mainly stimulated by globalization and new technologies, the Internet among them.

One of the most distinctive interpretations of the postmodern transformation is the concept of the digital modernism. It proposes a structural view of cultural changes in the modern society. The author of the article relies on the ideas of the modern British culturologist Alan Kirby to distinguish peculiarities of the digital modernism. These peculiarities may contribute to a better understanding of social processes and, consequently, ease the current tension between language prescribers and the society at large.

R. MILIŪNAITĖ. Bendrinės kalbos normintojai ir besikurianti skaitmeninio modernizmo visuomenė

117

The digital modernism relates cultural shifts to the increased role of the digital text in private and public life. Clearly, the new IT technologies have essentially changed the nature of the author, addressee (reader) and the text itself. Realizations of the digital modernism, one of them being the rise of the language community as an active force, provides grounds for a new standardization products and allows to involve in the standardization process the most active members of the community.

RITA MILIŪNAITĖ

Lietuvių kalbos institutas

P. Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius

[email protected]

118

KALBOS KULTŪRA | 83