ALDONAS PUPKIS

ЩЕ РАЗ ПРО НАГОЛОШУВАННЯ СЛІВ EKSPERTO, KONCERTO ТА ПОДІБНИХ СЛІВ

Присвячую пам’яті дорогого Друга Алекса Гірденіса

КЛЮЧОВІ СЛОВА: літературна мова, наголошування, кодифікація норм, позначення наголосу, вираження інтонаційних акцентів.

ВСТУП

Минуло вже понад пів століття, а дискусія фахівців з акцентології та фонетики щодо наголошування іншомовних слів ekspertas, koncertas, nervas, rezervas тощо постійно поновлюється: чи слід підтримувати нинішнє офіційне позначення наголошеного складу в таких словах знаком гострого наголосу (тобто ekspertas, koncertas, nervas, rezervas і відносити такі слова до першої акцентної парадигми), чи повернутися до довоєнної практики й позначати спадний тон (тобто ekspertas, koncertas, nervas, rezervas і вважати їх словами другої акцентної парадигми). Особливо наголосімо, що від позначення наголосу (інтонаційного акценту) залежать акцентна парадигма цих слів і умови застосування правила передостаннього складу.

Сторонньому ця суперечка може видатися досить незначною, навіть нікчемною, або викликати подив: чому дехто хоче змінити традицію останніх десятиліть? Але якщо глибше вникнути в це питання, стане зрозуміло, що дискусія — не чиясь приватна примха, а принципове питання, пов’язане із системою та структурою мови; якщо його не розв’язати, у вжитку залишається чимало неясностей, які ускладнюють практичну роботу з наголошуванням і похитують навички наголошування в публічних мовців — ведучих радіо- й телепередач, журналістів, акторів, учителів тощо. До того ж це питання стає особливо актуальним у зв’язку з укладанням нового Bendrinės lietuvių kalbos žodyną., який відображатиме сучасне слововживання.

Слід наголосити, що тут ідеться про міжнародні слова певного типу, а також про деякі інші запозичення; мета — з’ясувати принаймні два питання: 1) оглянути історію позначення (нормування) наголосу в словах цього типу; 2) визначити системні зв’язки наголошеного складу таких слів у всій просодичній системі літературної литовської мови. Після виконання цієї роботи постає третє завдання — подати обґрунтовані рекомендації для кодифікації літературної мови та практичної діяльності.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 2

ІСТОРІЯ ПОЗНАЧЕННЯ НАГОЛОСУ

Дані про наголошування чужомовних (і (або) міжнародних) слів та позначення наголошених складів певними знаками наголосу маємо з XIX століття — зі словників Фрідріха Куршайтіса (нім. Friedrich Kurschat). У них немає жодних слідів того, що слова такого типу наголошувалися лівостороннім знаком наголосу, але немає й точніших даних, які дали б змогу встановити походження інтонації таких слів. Так, у німецько-литовському словнику (Kurschat 1870) можна знайти кілька випадків наголошування, що нас цікавить: Kellner – kė̃lneris I 681, Nerv – nė́rva II 90, Reserve – rezė́rvai II 130. У литовсько-німецькому словнику (Kurschat 1883) наведено запозичення з німецької мови kė̃lmeris «вільний селянин» 177, ėrcikis (із похідними словами) «герцог» 177, а o erbas «герб» 107 залишено без наголосу. Отже, у цих словниках бракує ясності, і, як казав Пранас Скарджюс, «ми вже не можемо остаточно судити про наголошування в литовській мові лише з граматики та словників Куршайтіса» (Skardžius 1999: 289).

Докладніше говорити про це питання можна, почавши з Йонаса Яблонскіса, який заклав підвалини унормування багатьох галузей литовської мови, а також утвердив основи литовської акцентології. Першу згадку про наголошування таких слів, за даними Арвідаса Віджюнаса (1997: 147), знаходимо у «Литовській граматичці» Пятраса Авіжоніса, написаній 1892 року Lietuviškoje gramatikėlėje, яка спонукала Яблонскіса підготувати й опублікувати 1901 року відому «Граматику литовської мови» Lietuviškos kalbos gramatiką (про це див. Piročkinas 1977: 144–145). У тій граматичці на с. 10 слово terminas має циркумфлексний наголос (імовірно, завдяки зусиллям Яблонскіса). Автентичність такого наголошування Яблонскіса підтверджує текст, який він вичитав і який наведено в книжці з діалектологічних студій Юргіса Ґерулліса: у ньому наголошено tẽrminu (Gerullis 1930: 7).

Daugiau informacijos apie kalbamų žodžių kirčiavimą yra Vidžiūno (1997) monografijoje Jono Jablonskio akcentologija. Išstudijavęs Jablonskio kirčiavimo dalykus autorius teigia, jog turint prieš akis kai kurių tarptautinių daiktavardžių (skolinių) kirčiavimą „spėtina, kad ir ne vienas tarptautinis žodis su kirčiuotais dvigarsiais i, u, o, e + l, m, n, r, kurie šiandien paprastai yra tvirtrapradžiai, Jablonskio kalboje galėję turėti tvirtagalę priegaidę“ (Vidžiūnas 1997: 147–148). Taip esą leidžia manyti ir Jablonskio pasekėjo Benjamino Sereiskio kirčiavimas hercogas, koncėrtas, tẽrminas. Iš tiesų Sereiskis 1926–1928 m. buvo Jablonskio sekretorius, o pats Jablonskis apie jo lietuvių kalbos mokėjimą yra atsiliepęs teigiamai („Sereiskis, būdamas ne lietuvis, lietuvių kalbos mokėjimu daro gėdą daugeliui lietuvių.“ – Juozo Senkaus liudijimas. Žr. Atsiminimai 2010: 357). Tie Sereiskio sukirčiuoti pavyzdžiai cituojami iš jo 1929 m. rusų kalba Kaune išleisto Sisteminio lietuvių kalbos vadovo (žr. Sereiskis 1929).

BENDRINĖ KALBA 89 (2016) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

3

У тому підручнику Серейскіса подано також певний вступ, у якому розглянуто деякі питання литовського правопису, наголошування та інші теми. Окремо пояснено, що «[у]сі литовські слова наголошуються за одним діалектом — західною підгрупою верхньо-неманських говірок, яка сьогодні становить основу літературної мови» (Sereiskis 1929: V). Для цього автор перевіряв слова у кількох надійних носіїв, а найбільше розпитував професора Яблонскіса. Чужомовні слова носії цієї говірки наголошують так: spórtas, kurórtas, pórcija, <...>, heṙbas, bel̇gas, <...>, kel̇neris, fel̇čeris... tėrminas, heṙcogas, eneṙgija, gubeṙnija, ineṙcija, komeṙcija... (там само). На с. VII ще нагадується, що слід наголошувати konceṙtas, remȯntas, а не kòncertas, rèmontas. Само собою зрозуміло, що слова, які нас цікавлять, наголошуються за першою (якщо в опорному відмінку наголошений третій склад від кінця, за винятком terminą — 3^b) або за другою акцентною парадигмою (коли наголошений передостанній склад).

Отже, усі приклади без жодних винятків подано за однією системою; і хоча це названо діалектним (діалектом Яблонскіса) наголошуванням, воно править за основу для моделі наголошування чужомовних і (або) міжнародних слів, що формується в літературній мові. Тут справді враховано тенденцію живої мови наголошувати слова, запозичені до нашої мови зі слов’янських (білоруської, польської) мов, циркумфлексно (з невеликими винятками; деякі слов’янські запозичення, що прийшли в найдавніші часи, мають акутний наголос, наприклад, bažnyčia, lenkas, vyskupas, svietas та ін.), тоді як запозичення з німецької мови здебільшого мають акутний наголос (див. Skardžius 1999: 31–36). Через мови-посередниці до литовської прийшла й більшість міжнародних слів, що походять із давньогрецької або латинської мов, але в давнішому вжитку це первинне походження мало важило. Із поширенням культури почали набувати значення запозичення з французької, а також з іспанської, італійської та інших мов, а в наш час ми дедалі більше запозичуємо англіцизмів. Тож стає актуальним зважати й на найновіші способи появи слів і узгоджувати їх із давнішою традицією запозичення слів.

У міжвоєнний період у Литві вийшло також кілька підручників із наголошування. У деяких із них (Būtėnas 1931, Skardžius 1936) є дані й про наголошування слів, які нас цікавлять.

1931 року було видано ґрунтовний підручник Пятраса Бутенаса із наголошування з основами фонетики, де це питання, що нас цікавить, мабуть, уперше пояснено докладніше. У § 124 написано про наголошування чужомовних слів: «Зазвичай литовці наголошують чужомовні слова так само, як литовські чи запозичені слова, наприклад: 1) áltas, álgebra, buhá lteris <...>; krėi̇seris, kel̇neris, fel̇čeris; eneṙgija, heṙcogas, gubeṙnija, ineṙcija, komeṙcija; <...>» (Būtėnas 1931: 113). У середині того самого параграфа додано: «[і]нші слова литовці сьогодні наголошують інакше, так, як їх наголошують у мовах, з яких ці слова запозичено, наприклад: himnas, kel̇neris, heṙcogas, eneṙgija, ineṙcija, komeṙcija, priṅcipas, cil̇inderis, receṅzija, siṅtaksė, audieṅcija, konfereṅcija, teṙminas» (Būtėnas 1931: 113–114). Крім того, розглядаючи суфікси чужомовних слів, стверджується,

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

4

що наголошування diktȧntas, praktikȧntas, muzikȧntas, -òntas, audiėncija, konferencija, koncėrtas є діалектним (trm.; див. Būtenas 1931: 114).

Із наведених тут тверджень випливає, що Бутенас вважає циркумфлексне наголошування безсумнівною нормою літературної мови. Ненормативні варіанти наголошування описано дуже суперечливо. Насамперед незрозуміло, чому «інші литовці» наголошують також так, як це роблять у мовах, з яких запозичено ці слова. Що саме запозичено разом із цими словами — місце наголосу чи інтонацію? Чи можна перенести власні інтонації з інших мов, у яких їх немає (які їх не розрізняють)? Також нічого не сказано про те, чи запозичено ці інтонації зі слов’янських, чи з германських мов. З іншого боку, незрозуміло, які діалекти має на увазі автор, де вимовляють, наприклад, diktȧntas тощо. Можливо, йшлося лише про іншу вимову дифтонга — diktántas (пор. diktȧntas)? Отже, щодо іншої вимови (з акутним наголосом, позначеним лівостороннім знаком наголосу) тут нічого не з’ясовується, бо автор, імовірно, сплутав місце наголосу з інтонаціями наголошеного складу й в одному випадку застосував просодичні ознаки, а в іншому — так звану теорію мор, де гравіс є знаком першого компонента, а циркумфлекс — другого (пор. kȧltas: kãltas, ski̇rtas: skīrtas; див. Girdenis 1981: 196). То чи не Бутенас першим започаткував плутанину з наголошуванням обговорюваних міжнародних слів у нашій мові¹?

Найавторитетнішим підручником з акцентології міжвоєнного періоду була праця Пранаса Скарджюса «Наголошування літературної литовської мови» (1936). Про чужомовні слова там сказано, що їх наголошують як відповідні литовські слова з тієї самої акцентної парадигми, однак серед наведених прикладів слів, які нас цікавлять, немає (див. Skardžius 1936: 22–23). Проте кілька таких прикладів подано в розділі III книжки «Наголошувані слова», у короткому словничку наголошених слів. Це desertas на с. 47, ekspertas на с. 49, herbas на с. 53, koncertas на с. 58, modernų на с. 64, rezervas на с. 73. Інших слів цього типу, наголошених лівостороннім знаком, не знайдено. Отже, можна зробити висновок, що в цій праці Скарджюса, можливо, з огляду на думку Яблонскіса й Серейскіса, чітко встановлено циркумфлексне наголошування складів міжнародних слів із дифтонгом er. Це правило апріорі мало діяти й для слів із дифтонгом el. Інші близькі до них дифтонги em ir en наголошуються лише циркумфлексно.

Таке наголошування підтверджується й у виданому 1938 року «Підручнику з литовського правопису». У передмові сказано, що наголошування чужомовних слів завдало чимало клопоту. «Наголошуючи їх, ми намагалися дотримуватися такого принципу: ті, які вже давно відомі нам, особливо народові, ще з довоєнних часів, наголошено так, як їх і вимовляють, а нові — за правилами нашої мови» (Lietuvių kalbos rašybos vadovėlis 1938: 4). У прикладах до цього принципу немає слів, які нас цікавлять, зате їх знаходимо в доданому до підручника словнику. Там наголошено: energija 89,

¹ Toje Būteno knygoje yra pripainiota ir kitų, ypač fonetikos dalykų (žr. Pupkis 1968).

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 5

končertas 118, konsėrvas 118, peršikas 147, rezėrvas 160, teṙminas 189, але desėrtas 81, kėlnėris 112, nėrvas 136, а також sėlteris 166. Правобічний знак наголосу, можливо, можна було б обґрунтувати справжнім чи гаданим германським або романським походженням цих слів, але наголошування sėlterio є явним винятком із будь-якої системи, як її не розумій. Рецензуючи цей словник, Скарджюс (1938) дорікнув авторам чималою кількістю недоліків різного характеру, і серед тих зауважень є цікава думка, що наголошувати треба не desėrtas, а deseṙtas, і це пропонується за аналогією з наголошуванням слова končertas тощо (Skardžius 1938: 94–95). Ця критика буде дуже доречною далі, коли йтиметься про інші випадки наголошування цього типу у Скарджюса.

Відомості про наголошування слів, про які йдеться, є також у двомовних словниках і словничках міжвоєнного періоду². В одному з найбільших словників того часу, видання якого почалося тоді, — Lietuvių rašomosios kalbos žodyne, наголоси в якому поставив Альфред Senas («за наголошування відповідає лише один А. Senn’as», с. XI), приблизно однаково представлені слова цього типу з гострим наголосом (позначеним правобічним знаком наголосу) і з циркумфлексним наголосом, наприклад: ené̌rgija 152, ené̌rgiškas 152, hérbas 219, hipérbolė 220, hipérbolinis 220, hipérboliškas 220, iné̌rcija 255 і fė̌lčeris 155, fė̌ldfebelis 155, fė̌ldšeris 155, kėlnėris 459, klė̌kas 491, komė̌rcija 506, komė̌rcinis 506, komė̌rciškas 606, končertas 507, končertinis 507, konsėrvai 508. Лише кілька прикладів мають лівобічний знак наголосу: čėlsiškas 93, hėrcogas 219, fėrma 155. Видно, що той, хто ставив наголоси, ще не продумав усе послідовно, а позначення лівобічного наголосу видається певним винятком. Скарджюс (1999: 289) також стверджував, що на наголошування в цьому словнику не можна покладатися беззастережно.

Mūsų temai labai svarbus Jono Barono (1932) žodynas ir jame sukirčiuoti kalbami žodžiai. Nors Barono žodyno kirčiavimą savo recenzijoje gerokai kritikavo Skardžius (1999: 632–639), bet kirčiuodamas mums rūpimus žodžius autorius elgėsi gana nuosekliai: daugumą žodžių sužymėjo riestiniu kirčio ženklu ir tik kelis – dešininiu. Taigi tvirtagališkai sukirčiuoti: hérbas 94, hėrcogas 94, desė̌rtas 114, desė̌rtinis 114, iné̌tingas 186, iné̌rcija 186, komė̌rcija 207, konsėrvai 208, končertas 209, nėrvas 290 (2x), pė̌rlas 364, pė̌rlamotė 364, pė̌rlinis 364, rezėrvas 488, teṙminas 588. Tik trys žodžiai turi tvirtapradę priegaidę: dėltė „delta“ 112, fėrma 594, fėrmeris 594. Tų trijų žodžių atskyrimo iš bendro būrio motyvai nėra aiškūs. Kairiniu kirčio ženklu žymimų žodžių neteko aptikti.

Пізніше, очевидно, коли система вже краще відчувалася, а інтонаційні наголоси розрізнялися чутливіше, у різних словниках дедалі рідше з’являлися слова з наголосом, позначеним лівобічним знаком. Наприклад, серед слів цього типу в литовсько-польському словнику J. K. Zablockio ir Č. Kulešos лівобічним знаком наголосу подано

² Деякі більші двомовні словники (наприклад, Lietuviškai rusiškas žodynas Бенджаміна Серейскіса (1932), пізніший Lietuviškai angliškas žodynas Вільнюса Петрайтіса (1948) тощо) не мали позначених наголосів, а в наголошених словниках Юргіса Шляпеліса уникали міжнародних слів, тож потрібних нам випадків у них не знайти.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

6

або жодного слова hipèrbole 45. Близько 10 слів у ньому мають циркумфлексний наголос: cisternà, –os (2) 23, ekstè̇rnas 34, energìja 35, fèlčeris 36, hèrbas 45, koncèrtas 69, konsèrvai 70, modèrniškas 88, rezèrvas 137, tèrminas (3^b) 176 і лише кілька слів — із правобічним знаком наголосу: dėltè «дельта» 27, desèrtas 28, nèrvas 96 (Zablockis, Kuleša 1940).

Arba tokiame mažučIame K. Tamučio (1940) žodynėlyje duodami tvirtagališkai sukirčiuoti fèlčeris 32, hèrbas 44, nèrvas 83; farmacèutas turi pažymėtą kairinį kirčio ženklą, nors kirčiuotė nurodyta antroji (2). Žodis čerkesas 20 išvis paliktas nesukirčiuotas, bet prie jo nurodyta 1-oji kirčiuotė, vadinasi, kirčiuotas pirmasis skiemuo. Bendrojoje pedagogikos terminijoje (Šalkauskis 1991), svarstytoje 1940 m. balandžio mėn. Lietuvių kalbos draugijos, kurios pirmininkas buvo Pranas Skardžius³, terminologijos sekcijoje, rašoma enèrgija, modèrnų, nèrvas.

Можна поглянути й на наголошування в I та II томах великого Lietuvių kalbos žodyno, редагованих Балчіконісом. Цікаво, що в II томі (1947) чимало слів цього типу, частину з яких можна було б назвати міжнародними, залишено зовсім без наголосу, наприклад: fèlčeris, ferma, elmè, energìja, а деякі запозичення позначені циркумфлексним наголосом: fèŕnicas (а також fèŕnicas), èlkeris «алкієр», èlkierius «те саме», èlmentas, èlštrikas та ще деякі; одне-два слова мають гострий наголос: féršas, élskis. Слів із наголосом, позначеним лівобічним знаком, знайти не вдалося, тож можна зробити висновок, що Балчіконіс дуже обережно поводився з міжнародними словами, але щодо інших запозичень не був послідовним у всьому.

Отже, можна зробити висновок, що в довоєнний період виразно виявлялася тенденція наголошувати більшість іншомовних слів із дифтонгами в наголошеному складі el, er циркумфлексом, рідше (з огляду на джерело запозичення слова?) — знаком наголосу, спрямованим праворуч. Слова, наголошувані знаком наголосу, спрямованим ліворуч, слід вважати певними рідкісними винятками. Тенденції, що виявлялися до того часу, були закріплені у виданому 1948 року Словнику литовського правопису. Значну частину цього словника написав відомий мовознавець Альфонсас Кальнюс (Pupkis 2010: 250–251), зокрема й розділ про наголошування. Оскільки цей словник укладали у воєнні роки в Інституті литовської мови, редагував Антанас Саліс, а друк, уже розпочатий, зупинився через воєнні дії, його слід вважати працею, що відображає лексикографічний та акцентологічний напрям Саліса. На це слід зважати й надалі, розглядаючи історію унормування наголошування аналізованих слів.

У розділі про наголошування цього словника нічого не сказано про наголошування чужих (міжнародних) слів, тож потрібно переглянути сам словник і пошукати в ньому приклади з позначеними наголосами. У словнику вдалося знайти лише кілька слів із наголосом, позначеним лівобічним знаком: fèrma 201, fèrmeris 201, hèrcogas

³ Про терміни Шалькаускіса, розглянуті в термінологічній секції та використані пізніше Скарджюсом, див. Lietuvių kalbos vadovas 1950: 13.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

7

215. З огляду на пересування наголосу актуальними залишаються лише fè rma (1) 201, plėura (1) 301. Більшість інших слів у цьому словнику наголошено циркумфлексом: aler̃gija 153, bel̃gas 170, deser̃tas 188, diver̃sija 191, ekspèr tas 198, ekstèrnas 198, ener̃gija 199, fel̃čeris 201, her̃bas 215, iner̃cija 218, iner̃cinis (iner̃tinis) 218, komer̃cija 245, koncer̃nas 246, koncer̃tas 246, konser̃vai 246, rezèrvas 316, sel̃teris 324, terapèu tija 354, ter̃cija 354, terma, -õs 354, ter̃minas 354, ter̃mosas 354. Декілька слів наголошено знаком гострого наголосу: hipérbolė 215, kélneris 235, pérsas 297, stérlingas 338, а nérvas 281 має також побічний варіант nerṽas. Можливо, відмінність інтонації тут можна було б пояснити походженням слів зі слов’янських чи германських мов? Але загалом чіткіших мотивів майже не видно.

Узагальненням довоєнної практики можна вважати виданий 1950 року в Німеччині посібник Пранаса Скарджюса, Стасиса Барздукаса та Йонаса Мартінаса Лаурінайтіса Lietuvių kalbos vadovą (LKV)⁴. Хоча це колективна праця, її редагував і розставляв наголоси Скарджюс; крім того, у праці зазначено, що використовували також виданий 1948 року Lietuvių kalbos rašybos žodynu (його вказано і в списку джерел на с. 20). Відмінності від наголошування розглядуваних слів у тому словнику є, але не істотні й іноді їх важко пояснити. Знаком гравісу наголошено, мабуть, лише одне слово — ener̃gija 248, а fèrma, hèr cogas, plėura зі словника 1948 року замінено на férma 254⁵, hèr cogu 281, pleurà, pleūros 439. Крім цих прикладів, слів із інакшим наголосом лише кілька: у виданні 1948 року — Bel̃gija 388 (і bel̃gas 170), Per̃sija 414 (але pérsas 297), stérlingas 338; у виданні 1950 року — Bélgija 201, Pérsija (і pérsas) 430, stérlingas 517. В інших випадках, а їх майже 20, наголошення в обох словниках збігається: більшість слів наголошено циркумфлексом, а кілька — знаком гострого наголосу. Не вдалося з’ясувати, чому в деяких випадках відрізняється інтонація; на цю відмінність не вказує ні справжнє, ні гадане походження іншомовного слова з того чи іншого джерела. Утім, можна зробити висновок, що період принаймні від 1929 до 1950 року (якщо не згадувати про наголошування Куршайтіса) характеризується поступовим формуванням цілісної системи, схильної до циркумфлексного наголошування.

Справжню революцію в наголошуванні слів цієї групи здійснено у виданому 1951 року Tarptautinių žodžių žodyne. Це перекладена з російської мови праця, «роботу з адаптації матеріалу до потреб литовської мови виконав» (TŽŽ 1951: 4) Хацкель Лемхенас, отже, він і розставляв усі наголоси. У передмові до литовського видання зазначено, що «реєстрові слова наголошено відповідно до найпоширеніших нині в литовській мові звичок наголошування» (TTŽ 1951: 4).

Можливо, на ці найпоширеніші звички наголошування здебільшого й зважали, але в групі розглядуваних нами слів таких звичок зовсім не брали до уваги — майже все було наголошено гравісом

⁴ Важко повірити, що за умов залізної завіси норми, наведені в тій праці, виданій у Німеччині, могли якось вплинути на мовні норми, що встановлювалися в Литві.

⁵ Можливо, тут вплинули різні значення цього слова: у словнику 1948 року значення цієї форми не вказано (як і для інших слів), а в LKV це «конструкція (у будівництві)»?

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

8

знаком, не виокремлюючи навіть наголошування вже давно усталеного слова terminas⁶, — принаймні в цьому аспекті намагалися діяти системно, за винятком, можливо, одного-двох слів, наприклад perlas. Інакше таке наголошування не можна назвати революцією⁷: про це нічого не сказано ні в передмові до словника, ні публічно обговорювано чи бодай згадано в пресі. Так, без жодного обговорення, таке наголошування перейшло до виданого 1954 року Dabartinės lietuvių kalbos žodyną (далі — DŽ), а згодом переходило зі словника до словника, потрапило до двомовних словників, енциклопедій і нині, принаймні до оприлюднення рекомендацій щодо наголошування, які Державна комісія з литовської мови (далі — VLKK) почала публікувати 2003 року, можна сказати, є панівним — якщо не згадувати численних винятків, незрозумілих дивацтв наголошування та практичних проблем. Щоправда, не один і не два мовознавці роками виступали й досі виступають проти такого наголошування та оприлюднювали свої аргументи, однак укладачі словників на них не зважали. Та дискусія про реформу, здійснену в TTŽ 1951 року, не припинялася жодного десятиліття аж до наших днів. Вона охоплює не лише практичне наголошування дифтонгів el, er, а й питання фонологічної тотожності голосного цих дифтонгів e ([ę]).

СИСТЕМНІ ЗАСАДИ НАГОЛОШУВАННЯ РОЗГЛЯДУВАНИХ ДИФТОНГІВ

Після практичного здійснення революції швидко почали шукати теоретичні (ідеологічні) підстави для виправдання такого кроку. Мабуть, першою про самостійність голосного [ę] в чужомовних, тобто міжнародних, словах 1957 року заговорила викладачка французької мови Вільнюського педагогічного інституту (нині Університет едукології) Яніна Dambrauskaitė (Урбелене). У своїй статті про фонологічну систему голосних литовської мови вона спиралася на вчення Лева Щерби, засновника фонетичної школи тодішнього Ленінграда (нині Санкт-Петербург); у його Prancūzų kalbos fonetikoje, виданій 1948 року, описано методику «протиставлень». Хоча вона й визнавала, що міжнародний [ę] і литовський [e] «зовсім не відрізняються один від одного» (Dambrauskaitė 1957: 222), але, сконструювавши пари èstù: éstù, kabinètas: kabinétas, kadètas: kadétas, taip pat èsti: èsti=škas⁸ і не знайшовши чергування з довгим голосним [ę˙], вона заявляє «право відносити нелитовський e до самостійних

⁶ Можливо, наголошування цього слова й не було б цілком інформативним (у словниках тепер його наголошують лише циркумфлексом), але, поглянувши на інші джерела, можна знайти й інші випадки наголошування. Наприклад, у TŽŽ 1951: 665 наголошено tèrminas, але в TŽŽ 1969: 753 вже tė̀rminas, а в TŽŽ 1985: 487, TTŽ 2000: 581 і TŽŽ 2013: 811 знову tèrminas. Цікаво, що в TTŽ 2000: 581 з’являється інше власне ім’я того самого походження (лат. terminus) — Tèrminas, «такий давньоримський бог», але в TŽŽ 2001: 737 його вже наголошено знаком гравісу — Tèrminas, «такий давньоримський бог»; так само його наголошують в Interleksyje та TŽŽ 2013: 811. Проте в деяких джерелах це власне ім’я наголошують циркумфлексом (LTE XI: 273; VLE XXIII: 688, Kuzavinis 2007: 1050, а в AMŽ 1996: 274 і TŽŽ 2007: 1090 подано Tèrminas).

⁷ Не можна цілком відкинути, що це була свідома або принаймні підсвідома русифікаторська атака на всю литовську мову. Як відомо, після війни Лемхенас перекладав литовською мовою твори Леніна, укладав Rusų–lietuvių kalbų žodyną (вийшов 1949 року; без позначення наголосу), тож постійний контакт із російською мовою міг прямо чи опосередковано впливати і на його рішення щодо литовської акцентології.

⁸ Насправді ці пари показують протиставлення коротких і довгих голосних, але не фонемну самостійність голосного [ę].

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

9

фонем, хоча поряд із цим ми маємо наголосити на мінімальній ролі цього звука» (Dambrauskaitė 1957: 224). Із цією думкою не погодився викладач англійської мови того самого інституту Bronius Svecevičius (1960: 30), оскільки на практиці, на його думку, ми не відчуваємо жодної різниці між двома відтінками голосного e.

Точніше теоретично визначити систему голосних фонем литовської мови стало потрібно під час підготовки до написання першої академічної граматики литовської мови. Для цього у другій половині 6-го десятиліття — першій половині 7-го десятиліття XX ст. науковиця Інституту литовської мови та літератури Valerija Vaitkevičiūtė провела певні фонетичні дослідження та опублікувала їхні результати у збірнику наукових праць Lietuvių kalbotyros klausimai. Згодом дещо уточнені результати цієї праці було перенесено до академічної Lietuvių kalbos gramatiką — до розділу фонетики, вміщеного в її I томі (1965).

Vaitkevičiūtė правильно описала принципи фонетичного й фонологічного оцінювання мовних звуків. Спираючись на положення тогочасної ленінградської фонетичної школи, вона писала, що фонема — це «найменша звукова одиниця, яка розрізняє значення слів або морфем» (Vaitkevičiūtė 1957: 5). «Фонемами називають історично сформовані звукові типи, які розрізняють слова, їхні форми або морфеми і вимова яких не залежить від займаної ними фонетичної позиції у слові» (Vaitkevičiūtė 1961: 19). Для визначення фонемного складу мови використовують методику так званих мінімальних пар; цю процедуру продемонстровано у згаданих статтях Vaitkevičiūtė. Наприклад, у такий спосіб довгота й короткість голосних дають змогу розрізнити довгі й короткі голосні фонеми: lĩs: lìs, mẽs: mès, mãno: màno тощо. Але коли йдеться про короткий голосний [ę], уживаний лише в міжнародних словах, жодної мінімальної пари не наведено; лише сказано, що від литовського короткого голосного [ę] він мало відрізняється, відтінки загалом нечіткі, і тільки фонема міжнародних слів є закритішою та «за своєю природою відрізняється від неї» (Vaitkevičiūtė 1961: 21): і наголошений, і ненаголошений голосний короткий, тоді як литовський наголошений — довгий, а ненаголошений — короткий (пор. mėta: metù, lėsa: lesù⁹).

У цих міркуваннях простежується змішування фонетичного й фонологічного рівнів, їхнє суворе нерозмежування¹⁰, застосування абсолютних, а не відносних критеріїв (Girdenis, Žulys 1973: 207, 208). Саме з цих причин і виникла теоретична помилка: голосний [ę], уживаний лише в міжнародних словах, вважається самостійною фонемою літературної мови. Прихильники цього погляду спираються переважно на фонетичні ознаки, стверджуючи, що голосний [ę] у міжнародних словах закритіший, вужчий за голосний [ę] у литовських словах. Elzbieta Mikalauskaitė (1975: 17) стверджує, що цю різницю важче сприйняти; у діалектах вона нібито менша. З її

⁹ Цим твердженням Vaitkevičiūtė суперечить власному визначенню фонеми, де сказано, що звукові типи фонем не залежать від займаного ними фонетичного положення у слові.

¹⁰ І Jonas Kazlauskas, і особливо Aleksas Girdenis у наших розмовах не раз критикували ленінградську фонетичну школу за часті випадки змішування фонетичного й фонологічного рівнів.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

10

У цих міркуваннях важливим є також твердження, що цей голосний у словах іншомовного походження не вживається наприкінці слова (Mikalauskaitė 1975: 17).

Antanas Pakerys (1986) plačiai remiasi ir fonetiniais, ir sintagminiais to tarptautinių žodžių balsio [ɛ] požymiais. Lietuvių bendrinės kalbos fonetikos autorius rašo, kad tas balsis vartojamas kirčiuotuose daiktavardžių kamienuose (lietuviškuose žodžiuose balsio ilgumas priklauso nuo (ne)kirčiuotos padėties: gėlia: geliù, plg. dar ãktas: aktù). Padėtinio ilgumo balsis [ɛ] (gėlia) esti tik senuosiuose skoliniuose, pvz., Pẽtras (plg. Petrù), jis atsiranda ir svetimos kilmės žodžiuose po minkštųjų priebalsių vietoj ilgojo [aː]: pliãžas: pliažù. Tas balsis nepr itempa prie žemutinio pakilimo balsių [ɑ], [ɑ], [ɛ], [ɛ] posistemio. Šie ir kiti požymiai rodantys, kad tas tarptautinių žodžių balsis [ɛ] vartojamas panašiai kaip ir vidutinio pakilimo trumpasis balsis [o], plg. ėpas: òmas, genẽžė: prognòžė, fèrma: fòrma (Pakerys 1986: 38–39).

Функціональну самостійність голосних у литовських і нелитовських словах нібито можна перевірити, порівнявши, скажімо, слова gèstų (родовий відмінок множини іменника gèstas) і gèstų (умовний спосіб дієслова gèsti). «За нашими даними, більшість (75–80%) слухачів правильно розпізнають ці слова, вимовлені ізольовано» (Pakerys 1986: 39)¹¹.

Серед інших аргументів це нібито найважливіший показник самостійності цього голосного. Однак останніми роками цей аргумент згадують рідко, оскільки усвідомлюють, що ця пара в дослідженні не зовсім коректна: по-перше, це морфологічні форми різних частин мови, і субституція таких слів у тому самому тексті майже дорівнює нулю. А в найважливішій, класичній позиції мінімальних пар — на абсолютному початку слова — можна знайти хіба що пару èt: èteris (ètika), але й це не буде цілком тотожною позицією (кінцеве t аспірується, а перед передніми голосними пом’якшується або є м’яким). По-друге, ще менш коректно пропонувати аудиторії розпізнавати спеціально вигадані слова, вимовлені ізольовано.

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 11

У розділі книги «Наголошування слів іншомовного походження» вона писала: «У словах іншомовного походження склад зі сполуками звуків el, er вимовляється з висхідно-нисхідним наголосом, і ці слова належать до першої акцентної парадигми: kẽlneris, desẽrtas, enẽrgija, epidẽrmis, fẽrma, fẽrmeris, hẽrbas, Hẽrmis, inẽrcija, koncertãtas, nẽrvai, pẽršikas, tẽrmosas...» (Laigonaitė 1959: 97). Щодо першої акцентної парадигми авторка тут не завжди має рацію: слова з наголосом на передостанньому складі (fẽrma¹², hẽrbas, Hẽrmis, nẽrvai) належатимуть до другої акцентної парадигми, але значно важливіше тут уважно прочитати примітку авторки до цього твердження: «У словниках литовської мови наголос таких слів досі позначали знаком гострого наголосу: kẽlneris, desẽrtas, fẽrma... Однак це не відповідає живому вжитку литовської мови: у словах такого типу голосний e разом із приголосними l, r утворює змішані дифтонги el, er, які литовці можуть вимовити лише з висхідним або висхідно-нисхідним наголосом. Короткий наголос тут неможливий, як неможливий він і у сполуках em, en, am, an, які в словах іншомовного походження здавна позначаємо знаком висхідного або висхідно-нисхідного наголосу (пор. diktántas, leitenántas, tendeñcija...)» (Laigonaitė 1959: 97).

Рецензуючи перший том академічної Граматики литовської мови, Jonas Kazlauskas зазначив, що в литовській мові немає жодної потреби чи підстав розрізняти ще один голосний у міжнародних словах [e]. У рецензії, опублікованій 1965 року, він писав: «Насправді вужчий e іноді трапляється в міжнародних словах (наприклад, у слові poetas), але його наявність тут явно залежить від фонетичного оточення (він стоїть після короткого голосного o). <...> Навіщо штучно вводити в і без того багату фонологічну систему литовської мови ще один новий, незвичний звук, ускладнюючи цим мову театру й радіо?» (Kazlauskas 2000: 223). Слід додати, що Kazlauskas навів тут також мінімальні пари та вказав, що в міжнародних словах голосний e вимовляється так само, як у литовських словах. В іншому місці через рік він стверджував, що цей звук «вимовляється так само, як e у питомих словах, пор., наприклад, lèmą і lèpti, šèpingas і šèpti, metòdas і metù, bemòlis і berãnķis тощо. Бажання запровадити нову фонему [e] до літературної мови важко зрозуміти; до того ж мовна практика зробила ці спроби безнадійними» (Kazlauskas 2000: 136).

Atskir am tarptautinių žodžių balsiui e nepritarė vienas iš žymiausių bendrinės šnekamosios kalbos teoretikų ir normintojų Juozas Senkus. 1970 m. paskelbtame straipsnyje apie Dabartinės lietuvių kalbos žodyno (1954) kirčiavimo gretybes jis teigė, kad „žodžiai su kirčiuojamu garsų junginiu er teiktini su tvirtagale priegaide ir yra pirmosios arba antrosios kirčiuotės, pvz.: desẽrtas (2), enẽrgija (1), fẽrmeris (1), hẽrbas (2), inẽrcija (1), koncertãtas (2), nẽrvai (2), pẽršai (2), pẽršikas (1), rezẽrv as (2), tẽrmosas (1), vẽršija (1)“ (Senkus 2006: 543). Tą savo teiginį jis rėmė ir 1959 m. paskelbta Laigonaitės nuomone.

¹² Згідно із законом Соссюра—Фортунатова мало б бути fermà.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 12

Дещо інакше про знаки наголосу в цих дифтонгах Laigonaitė писала 1978 року, у другому виданні свого посібника з акцентуації: «Як відомо, дифтонги з висхідним наголосом у міжнародних словах el, em, en, er за сучасними нормами літературної мови слід вимовляти з коротким e, характерним для міжнародних слів. Так вимовляти їх уміють дуже небагато людей. Більшість литовців у таких випадках вимовляє ці слова з висхідно-нисхідним наголосом: hėrbas, hėrcas, pėrsai. Таке вживання деяких із цих слів уже зафіксоване в «Словнику сучасної литовської мови». Тут поряд із nèrvo подано також nèrv̇as; лише міжнародні слова pèrlas, stèndas, tẽmbras мають висхідно-нисхідний наголос (пор. також давніші sè rbas, veñgras). Це свідчило б про необхідність переглянути цю норму літературної вимови й наголошування» (Laigonaitė 1978: 48–49).

Отже, Laigonaitė тут уже не говорить про неможливість коротко вимовити перший компонент таких дифтонгів, а розглядає їх усі разом, тобто el, er трактує так само, як em, en. Однак вона не погоджується з тогочасним позначенням наголосу в дифтонгах el, er і пропонує прийняти іншу норму, що відповідає живому мовному вжитку.

До речі, у підручнику з акцентології 1978 року Laigonaitė спирається також на колективну думку редакційної колегії, висловлену 1971 року в журналі Mūsų kalboje (див. Kuzavinis 1971: 14), яка підтримувала її позицію:

Редакція «Mūsų kalba»¹³ вважає, що в розглядуваних випадках (тобто в дифтонгах el, er, em, en) слід позначати висхідно-нисхідний наголос, оскільки: 1) у діалектах їх вимовляють або лише з висхідно-нисхідним наголосом, або лише з висхідним наголосом і подовженим e (останній варіант не рекомендується для літературної мови); 2) практика літературної мови показує, що тут вимовляють дифтонг із висхідно-нисхідним наголосом, тоді як èr з висхідним наголосом і коротким голосним e можуть вимовити лише один-два треновані фонетисти. Тому «двоскладові й трискладові слова з наголошеним передостаннім складом слід відносити до другої акцентної парадигми, інші — до першої (рідко до третьої). Наголос наголошеного складу в них слід позначати циркумфлексом».

Ще до війни, близько 1934 року, Antanas Salys казав, що так зване міжнародне [ę] є (вимовляється) «у чужих словах старшого покоління [людей]» (цит. за Pupkis 2010: 397). Згодом він повторив цю думку ще у двох статтях, написаних для Бостонської енциклопедії. Так, у статті «Вимова» (LE XXX [1964]) він стверджував: «І нині в літературній вимові ще є не цілком усталені речі. Наприклад, у чужих словах короткий голосний e одні вимовляють так само, як у литовських словах, інші — як напівголосний e, як у сусідніх російській і польській мовах. Більшість литовців вимовляє A m è r i k a та e l e k t r à з e „подібним до ė, тільки коротшим“

¹³ Зміст цієї думки сформулював член редакційної колегії Vytautas Būda, а розглянула й відредагувала її колегія. До речі, Būda дотримувався цієї думки й пізніше. У виданій 1982 року брошурі про наголошування власних імен він не згадував розглядувані випадки, просто обійшовши їх мовчанням. Так само ці випадки не згадано й у статті Kuzavinis (1971), про яку йшлося вище.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 13

усе ж звучить якось не по-литовськи. Через таку вимову, успадковану від російської школи, ще до четвертого десятиліття навіть намагалися писати, наприклад, poezija, poētas, teorēma, але згодом від цього відмовилися» (Salys 1985: 100).

За кілька років Саліс висловив у цій енциклопедії думку й щодо позначення наголосу в дифтонгах el, er. Пишучи про словники й згадуючи DŽ 1954, він стверджував: «Досі пропонувалося наголошувати koncertas, konsertai (як vērtas, mizėrnas), а тепер пропонується konkèrtas, konkèrnas, konsèrvai. Так, мабуть, довелося б наголошувати, якби ми погодилися, що в цих словах треба вимовляти й напівзакритий e, як у російській мові. Хоча академічна граматика й приписує таку вимову в іншомовних словах, навряд чи це прийнятно. Для литовського вуха так вимовлені universitetas, komitetas (нібито e, лише коротке) звучать дуже по-російськи. Люди, які не вивчали іноземних мов, зазвичай вимовляють тут таке саме e, як і у vkž. tēkti, tēpti» (Salys 1985: 237).

Отже, навіть більш ніж через десятиліття після того, як було узаконено позначення так званого міжнародного [e] у дифтонгах знаком наголосу «лієтувішкас», Саліс не знайшов аргументів на виправдання такої кодифікації. Його власні аргументи випливають з емпіричної сфери, подібно до аргументів Лайгонайте: 1) більшість литовців, які говорять живою мовою, не зазнавши впливу інших мов, не має (не вимовляє) цього звука; 2) природа цього звука не литовська — його походження Саліс вбачає у вживанні в інших мовах (слов’янських).

Антанас Саліс і на практиці дотримувався тієї самої думки. Наприклад, розставляючи наголоси в заголовних словах II–IV томів Lietuvių rašomosios kalbos žodyno, у II томі наголосив з твердим приступом усе гніздо слова nérvas (6 слів), с. 166; у III — з твердим приступом або циркумфлексом слова pérsikas 50, rezèrvas 543, rezèrvinis 543, sèĮteris 634, sèrbas 642 (див. також rèversas 543, TŽŽ 1951 revèrsas 583); у IV — stèrlingas 97, teṙminas, tè̇rminis, tè̇rmiškas, tè̇rmosas ir tèrmosas 644, 644, 944, 645; V (у додатку власних назв і назв народів) — bèlgas, Bèlgija, bèlgiškas, Cèlsijus, Ėlba, Ėlbė, EĮbingas, HeĮsinkis, HeĮbertas, HeĮkulas, keĮtas, keĮtiškas, Kèrčė, Pèrme, pèrsas, Pèrsija, pèrsiskas, Pèrtas, SeĮvinas, Sèrgiijus, Vèlsas 497, 497, 497, 500, 506, 506, 506, 512, 512, 512, 519, 519, 519, 537, 537, 537, 537, 538, 544, 544, 555.

Отже, Саліс наголошував досить послідовно, переважно з циркумфлексом, але неможливо точно з’ясувати, чому одні слова мають циркумфлекс, а інші — гострий наголос. Виняток як для другого варіанта зроблено лише для termosui. Варто звернути увагу, що назви Kerčės ir Permės, запозичені з російської мови, наголошено з циркумфлексом, хоча за загальним правилом їх теж належало позначати знаком гострого наголосу (так і зробили пізніше в енциклопедіях).

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

14

Слід сказати, що ні в Литві, ні в Америці, ні деінде за кордоном ніхто належним чином не дискутував з аргументами Лайгонайте, Казлаускаса й Саліса¹⁴. Не було спростовано ані живе вживання, ані можливе походження цього звука з інших мов. Від емпіричних міркувань до лінгвістичних аргументів перейшли пізніше, уже мовознавці наступного покоління.

Найвидатніший литовський фонолог Алексас Gird enis ще на початку своєї наукової діяльності серйозно сумнівався, чи слід вважати голосний [ɛ] в іншомовних словах окремою фонемою, і включив його до інвентаря голосних фонем із знаком питання (див. Girdenis 2000 [I]: 310). Пізніше у своїй праці Fonologijoje він писав: «Деякі користувачі літературної мови вимовляють у словах іншомовного походження також закритий [ɛ] (зазвичай лише в наголошених складах) <...>. Це факультативний звук, бо за традиційною «сувалкійською» нормою замість нього вимовляється звичайний короткий [ɛ] — такий, як у словах типу sėkti, vežti. Через цю факультативність та інші особливості вживання [ɛ] (і тим паче ɛ) слід вважати поєднанням фонеми /e/ з певною соціолінгвістичною «просодемою» (або соціолінгвістичним індикатором). Ця «просодема» виконує експресивну функцію — показує, що слово належить до високого стилю, а мовець демонструє свій високий (реальний чи уявний) соціальний статус» (Girdenis 1981: 126; курсив автора).

На факультативність цієї фонеми Ґірденіс наголошував і в розділі фонетики «Dabartinės lietuvių kalbos gramatikos», написаному разом із Гаршвою (див. DLKG: 23). Подібне він писав і згодом: звук [ɛ] не можна вважати фонемою (навіть периферійною), оскільки його функція не є дистинктивною; трактувати його як фонему не дозволяє й факультативність уживання. У найкращому разі це певна фонема місцевих соціолектів. Вона виконує експресивну функцію — указує на високий стиль, тож її не слід вважати справжньою фонемою, оскільки її призначення не дистинктивне (Girdenis 2003: 191).

Можна додати, що таку норму високого стилю вимови для літературної мови послідовно прагнула запровадити Вайткеавічюте (див. її працю 2001 року). У своїх посібнику з вимови та словнику вона полемізувала з мовознавцями, які дотримувалися іншої думки, і заявляла, що дотримується норм DŽ, «узаконених мовознавцями старшого покоління — А. Салісом, уже згаданим П. Скарджюсом, Й. Балчіконісом та ін.» (Vaitkevičiūtė 2001: 9). І цей голосний [ɛ] в іншомовних словах, і пропаговані нею правила вимови [ʎ] у позиції перед голосним в іншомовних словах за зразком інших мов (Vaitkevičiūtė 2001: 14, 141–150), з огляду на різний ступінь укорінення цих чужих звуків у вжитку литовської літературної мови, мали відокремити вимову вищого суспільства (еліти) від вимови, що формується за звичайних умов, і спрямувати розвиток усієї літературної мови дещо іншим шляхом, ніж той, яким вона йде тепер.

¹⁴ Antanas Pakerys savo Lietuvių bendrinės kalbos fonetikoje (1986: 39, 6 išn.) apie jų nuomonę neužsimínė. Tiesa, svarstant tų žodžių kirčiavimą VLKK pakomisės posėdyje Laigonaitę paminėjo, bet netiksliai teigė, kad ji esą teikusi, jog „geriau būtų kirčiuoti tvirtagališkai“ (žr. Protokolai 2015).

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 15

Вагомі лінгвістичні аргументи щодо голосного [ę] у міжнародних словах було наведено в статті, опублікованій Girdenio ir Pupkio 1985 року й присвяченій основам кодифікації акцентуації літературної мови (див. Girdenis 2000 (II): 362–363; прим. авт.). У ній ідеться:

З акцентуаційних норм необхідно найрішучіше усувати все, що не узгоджується із самою системою просодії літературної мови. Серед таких явищ особливо впадає в око і завжди впадатиме у вічі фіктивне позначення міжнародних дифтонгів en, em і особливо el, er лівим наголосовим знаком і віднесення багатьох таких слів до акцентної парадигми 1. Якщо прийняти норму, позначену в сучасних словниках, то матимемо не два, а три типи акцентуації дифтонгічних складів, бо в тій самій позиції зіткнулися б наголоси типу ėR, èR ir ėR, пор. kėltai (kėltas) «група індоєвропейських народів»: kėltas «пліт»: kėltiš «підйом верхньої частини стопи», пор. gėltas «жовтий». Це неприпустиме руйнування основ нашої просодичної системи, адже трьох фонологічних акцентів не мають не лише південні західноаукштайтські говірки, а й жоден інший діалект литовської мови.

<...>

Одним словом, сучасна кодифікація акцентуації дифтонгів типу eR у міжнародних словах є найслабшою ланкою кодифікації нашої літературної мови; її не виправдовує ані система мови, ані реальне слововживання. Вона не лише незрозуміла користувачам нормативної вимови, а й розхитує їхнє мовне чуття — відчуття системи, — і цим руйнує самі підвалини нашої акцентології.

Подібні лінгвістичні аргументи через кілька років було наведено в рецензії двох інших мовознавців на Lietuvių kalbos tarties žodynui (див. Pupkis, Stundžia 1987). У ній критикується словникова практика використання системи трьох ступенів довготи голосних él: ẹl: èl; ér: eŕ: èr, некритично запозиченої з інших словників. Через це у словнику вимови є різні випадки позначення наголосу, які ніяк не можна пояснити лінгвістично (пор. fėlčeris: kėlneris тощо); крім того, позначення наголосу лівим знаком суперечить загальному слововживанню працівників телебачення й радіо, а їхня вимова koncėrte «є не чим іншим, як фактом уживання в літературній мові діалектів із відтягуванням наголосу» (Pupkis, Stundžia 1987: 52).

На підставі різних аргументів проти вживання дифтонгів ėl, èr виступає і в пізніших працях Pupkis. У статті, опублікованій 1995 року, наведено також результати дослідження вимови й акцентуації слів, що належать до мовленнєвої сфери дикторів та інших працівників Литовського телебачення; вони засвідчують виразну перевагу спадного акценту (див. Pupkis 1999: 2–3). Аргументи на підтвердження цієї думки можна знайти й у Kalbos kultūros studijose (Pupkis 2005: 239–240).

***

У працях мовознавців, які дотримуються протилежної думки, не розглядається фонологічна цінність згаданих дифтонгів, а лише констатується наявність фонеми /ę/. Досі вони не відповіли й не відповідають на запитання, чи можуть у літературній мові існувати три ступені довготи дифтонгів і три типи наголошування тих самих

BENDRINĖ KALBA 89 (2016) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 16

дифтонгів¹⁵. Antanas Pakerys подає ėl, ėr як факт узаконення в словниках та енциклопедіях позначення цих дифтонгів лівим наголосовим знаком; аргументи ж здебільшого екстралінгвістичні, зокрема емпіричні, освітні та прагматичні.

Переходячи до системних аспектів акцентуації згаданих дифтонгів, варто нагадати, що в сучасній теорії мовного планування висвітлюються також важливі питання кодифікації мовних норм (див. Cooper 1989), а в теорії нормування згадані критерії — емпіричні, освітні, прагматичні, лінгвістичні та інші — оцінюються серйозно; під час кодифікації мовних явищ намагаються врахувати всі чинники (пор. Danės 1979). Але лінгвістичні, тобто системні, аргументи ніколи не випускають з уваги. Не слід випускати їх з уваги й у цих випадках; лише потрібно зазначити, що тут маються на увазі системні лінгвістичні, а не системні графічні відношення (Protokolai 2015¹⁶). Одне — говорити про лінгвістичні аргументи, тобто про два способи реалізації твердого акценту в дифтонгах el, er і eu, і зовсім інше — позначати їхні наголоси в словниках, енциклопедіях тощо. Огляд джерел показує, що в сучасній практиці в обох цих питаннях є значні прогалини в системному оцінюванні.

На думку автора цієї статті, лінгвістичні (системні) аспекти, принаймні у сфері фонетики й просодії, є найважливішими. Насправді дифтонги трьох ступенів довготи el, er і eu ніяк не вписуються в систему дифтонгів та дифтонгоїдів літературної мови: вони є в ній чужорідними елементами, особливо з огляду на західне походження нормативної вимови¹⁷. Практика сучасних словників та енциклопедій справді узаконює в системі літературної мови лише два способи реалізації твердого акценту. Здоровим глуздом годі збагнути, чому з усієї системи дифтонгів і дифтонгоїдів виокремлено лише ці три, а інші — насамперед em, en, а потім і ei — залишено іншими, тобто рекомендовано переважно зі спадним акцентом. Нагадаємо також, що Būtenas навів ці дифтонги й дифтонгоїд у відповідному місці поряд з іншими прикладами такого типу, пор. його kreĩšeris, kẽlneris (kẽlneris), konferèncija (Būtenas 1931: 113–114). Чому сотні міжнародних слів та інших запозичень із дифтонгом ei позначаються циркумфлексом (рідко — правим наголосовим знаком), а terapèutas — уже лівим? Чому ненаголошені дифтонги el, er у міжнародних словах вимовляються так само, як у литовських (пор. Girdenis 1981: 126; 2000: 136)?

Можна навіть стверджувати, що лівий наголосовий знак тут знову повертає нас до давніх спроб деяких мовознавців трактувати наголос у наголошених коротких складах як короткий акцент. Насправді просодію дифтонгів визначає лише протиставлення твердого й спадного акцентів, що реалізується різними наголосовими знаками. Прихильники іншої думки, спираючись на Куршайтіса

¹⁵ Ставити запитання, чи є наголошені склади з твердим акцентом у словах dárbas, dìrba, diégas трьох типів (див. Pakerys 1993: 6), некоректно, оскільки ці склади належать до різних класів дифтонгів (дифтонгоїдів).

¹⁶ З протоколами можна ознайомитися у Державній комісії з литовської мови.

¹⁷ Три типи реалізації акцентів не властиві й діалектам литовської мови.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

17

За традицією позначати циркумфлекс лівим наголосовим знаком у дифтонгах il, im, in, ir, ul, um, un, ur і ui, лівий наголосовий знак у дифтонгах el, er називають репрезентантом акутового тону. Однак тоді незрозуміло, чому ті самі дифтонги el і er, водночас (пор. kėltas: kél̇tas: kẽltis, Bèrnas: bérnas: bèrtas), будучи акутовими, різняться голосними різної довготи, чого не можна сказати про випадки позначення дифтонгів у Куршайтіса (там немає жодного прикладу, щоб було il: íl: iĺ).

Некоректно звертати увагу й на дифтонги з коротким голосним o¹⁸: такі дифтонги, «як і дифтонги вторинного походження, тут ні до чого, бо в них послідовно вимовляється голосний, який ніколи не збігається з жодним „власним“ голосним» (див. Girdenis 2000 (II): 362, прим. 2).

Отже, прийнявши гіпотетичну думку про уявні дифтонги èl, èr, ми склали б такий інвентар змішаних дифтонгів (див. таблицю 1).

ТАБЛИЦЯ 1. Типи наголошування дифтонгів у літературній мові¹⁹

тип l | тип r | тип m | тип n тип a | ál: àl*: aĺ | ár: àr*: ar̃ | ám: àm*: am̃ | án: àn*: añ тип e | él: èl*: el̃ | ér: èr*: er̃ | ém: èm*: em̃ | én: èn*: eñ тип i | ìl: íl*: il̃ | ìr: ír*: ir̃ | ìm: ím*: im̃ | ìn: ín*: iñ тип u | ùl: úl*: ul̃ | ùr: úr*: ur̃ | ùm: úm*: um̃ | ùn: ún*: uñ тип o | òl: ól**: ol̃** | òr: ór**: or̃** | òm: óm**: om̃** | òn: ón**: oñ**

З таблиці 1 видно, що акутові дифтонги типу ul, il від часів Куршайтіса позначаються лівим наголосовим знаком, а графічно позначати їх акутом úl, íl було б незвично. Хто вимовляє не літературне spòrtas, а spórtas із довгим o (або подовженим голосним o), той вимовлятиме також rajónas, rajõnas, biològija, biolōgija тощо. Деякі давні запозичення, наприклад mõrkos, tõlkos, у розмовній мові іноді вимовляються з циркумфлексом õr, õl, але це не норма літературної мови. Порівнювати ці слова з мінімальною парою órlaivis: spòrtas недоречно через вторинне походження дифтонга в orlaivio. Наголошування в енциклопедіях Koñtrimas, Moñtoydas, Moñtvila видається доволі дивним через те, що у вжитку частіше чути Kòntrimo, Mòntoydo, Mòntvilos; адже перші варіанти — це діалектизми, що закріпилися в літературній мові, і енциклопедії, можливо, пристосували до них літературні відповідники (Kańtrimas,

¹⁸ Аргумент, що коли вимагається наголошувати fermà, то доведеться дозволити наголошувати й formà, лише свідчить про просодичну неграмотність прихильників цієї думки.

¹⁹ Одна зірочка позначає незвичні або неможливі випадки позначення наголосу; дифтонги, позначені двома зірочками, можливі в літературній мові, але є винятковими або ненормативними.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

18

наголошення Mañtūydas). Нічого яснішого не дає й Словник литовських прізвищ, пор. Kóntautas, Koñtrimas, Moñgirdas, Moñtrimas, Moñtvilas, Móntvyda. Тут ніде не трапляються випадки, коли в прізвищах виникали б розрізнювальні пари з дифтонгами ón: òn. Moñtvila: Mòntvila — це лише вимова, властива різним місцевостям.

Варто додати, що ніхто не сумнівається в опозиції між довгим [oː] і коротким [ɔ], а мінімальні пари õtas: Òtas, jótas: jòtas тощо лише підтверджують фонемну самостійність цих голосних у літературній мові²⁰.

Не можна заперечувати, що в сучасному вжитку в іншомовних словах можна почути вимову досить вузького короткого голосного [e], подібного до голосного [e] у литовських словах. Очевидним прикладом може бути вимова ведучого новин телеканалу LNK Гінтараса Дексніса. Антанас Саліс також не заперечував, що дехто так вимовляє, проте вважав таку вимову не литовською, а породженням чужих мов. Такий голосний можна почути й у мовленні деяких інших публічних осіб, особливо тих, у чиєму мовленні досить виразно відчувається нівеляція інтонацій. Однак у загальному вжитку переважає висхідно-низхідна вимова цих дифтонгів, і це вимагає перегляду їхньої нинішньої кодифікації. Колишні диктори Литовського радіо й актори розповідали, що в 6-му десятилітті XX ст. їх досить наполегливо навчали вимовляти в іншомовних словах «інший», ніж у литовських словах, голосний [e]. Литовське вухо ніяк не могло вловити відмінність цього іншого голосного, тож із часом вони почали твердо вимовляти приголосні перед ним. Так з’явилися й широко поширилися negras, progresas, chemija тощо; до речі, так вимовляли й деякі старі інтелігенти (учителі та ін.). Казис Улвідас назвав той голосний придиховим [ɛ] і, як і інші, докладав чимало зусиль, аби його позбутися. Це вдалося, а запровадити в загальний ужиток голосний [ɛ], не властивий природі литовської мови, досі ніяк не вдається. Слід гадати, що від 6-го чи 7-го десятиліття його, найімовірніше, впроваджували і у Вільнюському педагогічному інституті (нині Університет освіти), і в інших місцях. Але як тоді виходить, що, попри десятиліття впровадження такої вимови, систематизувати її так і не вдалося?

Результати розвідувального дослідження мовлення працівників телебачення також не підтверджують широкого вжитку дифтонгів èl, èr (див. таблицю 2).

ТАБЛИЦЯ 2. Співвідношення вживання висхідних і висхідно-низхідних дифтонгів er, el, eu у мовленні різних телевізійних каналів

èr, èl, èu

ér, él, éu

36 – 16,8%

213 – 83,2%

²⁰ Це жодною мірою не суперечить ужитку західноаукштайтського каунаського говору, пор. òpa, òpstais, òtgi, Audrónė тощо.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

19

Для цієї мети протягом певного часу (14 квітня — 3 травня 2016 р.) спеціально слухали вимову ведучих новин та інших передач і кореспондентів LRT та інших литовських телеканалів і фіксували розглянуті тут випадки, коли наголошеними є дифтонги el, er, eu (особливо популярні слова ekspertas, energija, koncertas, nervai тощо, давніші й новіші власні імена Gerda, Velsas, Berm anas, Eltonas, Melburnas, (Angela) Merkel тощо), а також em, en, ei (зафіксовано лише невелику частину таких випадків; занотовували вимову слів korespondentas, reidas, а також Džeisonas, Reinas тощо). Найбільше даних записано з мовлення та наголошування таких людей: Еґле Бучеліте, Ґінтарас Дексніс, Уґне Ґаладаускайте, Ґінтаре Ґрікштайте, Едмундас ЯкІлайтіс, Віктор Яковлєв, Марюс Янтіс, Андрюс Каваляускас, Ріта Мілюйте, Йоланта Пашкявічюте, Ґода Печюліте, Рокас Петкявічюс, Раса Тапініене, Арунас Валінскас, Марюс Жєдас (їхню вимову можна перевірити в Mediatekoje LRT та аудіо- й відеоархівах інших телеканалів). У вимові цих мовців чітко переважає спадний наголос: 83,2 відсотка (із 213 випадків у 12 наголос відповідає правилу передостаннього складу (на закінченні), у 10 випадках наголос відтягнутий; випадки невиразної вимови зараховано до групи èl, èr, èu). Частка випадків зі спадним наголосом зростає ще більше, якщо врахувати дифтонги em, en, ei, кодифіковані зі спадним наголосом, — до 93,7 відсотка. Зрозуміло, що результати були б дещо іншими, якби дослідити також уживання в інших джерелах, але навряд чи це істотно змінило б наведене тут співвідношення даних.

У деяких країнах нормувальники мови серед інших критеріїв кодифікації іноді висувають і критерій авторитету. У нашій практиці також часто спираються на думку авторитетних мовознавців. Так і в цій статті було наведено думки Йонаса Яблонскіса, Антанаса Саліса, Пранаса Скарджюса, Алекси Ґірденіса, Антанаса Пакеріса та інших.

Окремо слід поговорити про спирання на думку Скарджюса. Як уже зазначалося, Скарджюс був одним із перших, хто кодифікував вимову слів такого типу, властиву природі литовської літературної мови, — він схилявся до спадної інтонації. Можливо, йому не до кінця було зрозуміло, як у запозичених словах мають співвідноситися спадна й висхідна інтонації, проте він не пропонував вважати знак лівого наголосу єдиним знаком наголошування таких слів. Цю його думку чітко підтверджено і в довіднику з наголошування, виданому до війни, і в підготовленому в повоєнні роки Lietuvių kalbos vadove. У його Lietuvių kalbos kirčiavime 1968 року про іншомовні слова взагалі нічого не сказано (можливо, вважалося, що їх кодифікація ще не цілком усталилася) і, як зазначено, «утрималися від будь-якої мети нормалізації» (Skardžius 1999: 474). У цьому визнали потребу, оскільки тепер «постає питання про долю всієї литовської мови за кордоном» і «будь-які суворіші директиви щодо нормалізації наголошування навряд чи досягли б своєї мети» (там само).

Можливо, саме через це в першій половині 1970-х років Скарджюс істотно змінив попередню думку й вирішив спиратися на практику наголошування у словниках, виданих у Литві: у книжці Lietuviški

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 20

tarptautinių žodžių atitikmenys (1973) beveik visus kalbamo tipo žodžius sužymėjo kairiniu kirčio ženklu ir prie visų prirašė 1-osios kirčiuotės nuorodą. Tiesa, yra ir kitaip sukirčiuotų žodžių, bet tai tik vienetai: fėrma 33, tėrminas 61, gal dar vienas kitas. Čia priimtą praktiką Skardžius pritaikė ir rankraščių likusiame Rašybiniame bendrinės lietuvių kalbos žodyne, rašytame maždaug apie 1974 m. (rankraštis yra Vilniaus universiteto bibliotekos Rankraščių skyriuje, f. 118–134).

Така зміна думки Скарджюса була б зрозумілою, якби він або хтось із інших акцентологів чи фахівців із фонетики опублікував важливі праці з цього питання, незаперечні докази того, що слід перейти до позначення наголосу знаком лівого наголосу тощо. Але ж на той час не було спростовано ані думки Казлаускаса й Ґірденіса, ані двох статей Антанаса Саліса, опублікованих у середині 1960-х років у Lietuvių enciklopedijoje, де чітко викладено думку щодо наголошування слів, про які йдеться. Очевидно, і в цьому випадку були певні моральні чи політичні мотиви спиратися на практику радянського мовознавства, а не на вже сформовану довоєнну традицію.

Отже, розглянувши деякі аспекти позначення цього наголосу й спираючись лише на системні, лінгвістичні критерії, маємо констатувати, що голосний [ɛ] в іншомовних словах, уживаний у мовленні деяких людей, є лише фонетичним варіантом голосного [e] у литовських словах і не може вважатися окремою фонемою з таких причин: 1) не виконує розрізнювальної функції; 2) коли його позначають знаком лівого наголосу, він випадає із системи литовських дифтонгів, а коли перебуває в ній, демонструє неможливий у литовській мові потрійний випадок позначення наголосу — подвійне вираження висхідної інтонації.

Ці висновки дають змогу скласти такий інвентар голосних фонем літературної мови (див. таблицю 3).

ТАБЛИЦЯ 3. Система голосних фонем літературної мови

Голосні заднього рядуГолосні переднього рядуГолосні високого піднесення/u/ /uː//i/ /iː/Голосні середнього піднесення/ɔ/ /oː//ɛ/Голосні низького піднесення/a/ /aː//e/ /eː/Голосні змінного піднесення/uo//ie/

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)www.bendrinekalba.ltISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 21

Тут слід додати, що спроби деяких фонетистів спиратися на симетричність системи фонем не підтверджуються даними про це явище в інших мовах — у системі постійно бувають порожні клітинки. Отже, цим аргументом не можна підтвердити необхідність мати в таблиці голосних фонем короткий відповідник довгого голосного [e] [ɛ]. Як ми бачили раніше, принцип симетричності спростовує і сучасна формальна (графічна) практика позначення наголосів у вимовлюваних дифтонгах.

Одним із найвагоміших аргументів прихильників іншої думки є прагматичний: як тепер переробиш багато двомовних, особливо термінологічних словників та енциклопедій, де лівосторонній наголос уживається майже повсюдно. Але якщо придивитися до цієї практики загального узаконення, часто виявляється не загальність, а місцями справжня еклектика, яка часто змушує керуватися не відчуттям системи мови, а вивчати наголошування окремих слів²¹. Зберігаючи нинішню практику позначення наголосів, ми ще більше змушували б користувачів вивчати наголошування окремих слів, і далі нівелювали б їхні психолінгвістичні здібності автоматично творити типи наголошування.

Ще один аргумент стосується переконань: визнавати чи не визнавати [ɛ] у міжнародних словах — питання переконань (див. Protokolai 2015). Якщо ми вже залучаємо питання віри навіть до наукових справ, то тут уже аж ніяк не може бути жодних серйозніших наукових дискусій.

ВИСНОВКИ

Питання про фонемність голосного [ɛ] у чужих та/або міжнародних словах і про позначення наголосу в дифтонгах el, er та eu, що випливає з цього, стосується не лише фонетики, а й акцентології — воно пов’язане із застосуванням правила передостаннього складу або його порушенням.

Багаторічна історія акцентного оформлення чужих і міжнародних слів у литовській мові свідчить, що від самого 1929 року послідовно рухалися до позначення спадного тону у вимовлюваних дифтонгах, і ці положення остаточно закріплено 1948 року в Lietuvių kalbos rašybos žodyne. У ньому досить точно втілено акцентні ідеї Йонаса Яблонскіса, Пранаса Скарджюса, Антанаса Саліса. Згодом їх підтримали Аделе Лайгонайте, Йонас Казлаускас, Юозас Сенкус, Александрас Ґірденіс та інші мовознавці.

Революційне позначення наголосу у вимовлюваних дифтонгах (але лише el, er та eu) лівостороннім знаком у наголошеному Чакелем Лемхеном виданні 1951 року Tarptautinių žodžių žodyne можна вважати прямим замахом на систему литовської мови, руйнуванням цієї системи, знищенням системних положень про наголос у свідомості користувачів літературної мови. У ширшому сенсі це в другій половині XX століття

²¹ Пор. дані статті Рити Мілюнайте (http://www.bendrinekalba.lt/Straipsniai/89/Miliunaite_BK_89_straipsnis.pdf), опублікованої в цьому томі Bendrinės kalbos.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

22

Теорія елітарної вимови, створена Валерією Вайтке́вічуте, у якій вимова слів іншомовного походження орієнтована не на природне пристосування чужомовних слів до системи й тенденцій мови, що їх приймає, а на вимову цих слів у мовах, з яких їх запозичено. Ця псевдотеорія, за своєю суттю сегрегаційна, частиною спадщини якої є позначення наголосу в дифтонгах ėl, ēr, ėu гравісом, має бути принципово чужою суспільству, що живе на демократичних засадах, та кодифікації норм його мови.

Погоджуючись із тим, що у вживанні деяких носіїв літературної мови в іншомовних, або міжнародних, словах може вимовлятися вужчий, ніж у литовських словах, голосний [ɛ], ми не можемо визнати його справжнім репрезентантом фонеми /e/, оскільки не маємо чітких даних, які підтверджували б її розрізнювальну функцію.

Щоб остаточно розв’язати питання фонологічного статусу цього голосного, необхідно врахувати різні випадки його функціонування, що охоплюють як синтагматичні, так і парадигматичні відношення. Нинішні випадки позначення наголосу в дифтонгах el, er і eu передбачають подвійне вираження спадного наголосу, цілком чуже системам літературної мови й діалектів. З іншого боку, сучасна практика позначення наголосу вилучає з мікросистеми дифтонгів чимало іншомовних, або міжнародних, слів із наголошеними дифтонгами em, en і ei, які в системі літературної мови виконують цілком такі самі функції, як і дифтонги el, er і eu. Не слід забувати й про дані самого вжитку: у ньому виразно переважає системне вираження наголосу в розглядуваних дифтонгах.

Навіть якби ми визнали часткову фонемність голосного [ɛ], усе одно не могли б включити його до загального інвентарю фонем, оскільки з психолінгвістичного погляду фонема /e/ не породжує голосного [ɛ] у вже унормованих словах (не лише з em, en, а й з eu, ei, пор. eūras, reidas, а також у багатьох словах, що нещодавно прийшли або приходять у мову, напр., Bėrnis, Reiganas тощо), — литовський [ɛ] тут вимовляють навіть люди, які послідовно вживають [ɛ] в інших позиціях.

Єдиним способом усунути згадані спотворення системи літературної мови було б послідовно повсюди перейти до позначення наголосу зі спадною інтонацією в розглядуваних дифтонгах, зрозуміло, допускаючи варіанти, але всюди вважаючи першим, основним варіантом знак спадного наголосу; цьому було покладено початок 2003 року та в пізніших рекомендаціях VLKK. Упорядкування наголошування розглядуваних слів у термінологічних і двомовних словниках, енциклопедіях тощо є питанням лексикографічної техніки, а не мовознавства.

ŠALTINIAI

AMŽ 1996 – Antikos mitologijos žodynas, Kaunas: Šviesa.

DLKG 2005 – Dabartinės lietuvių kalbos gramatika. Ketvirtoji pataisyta laida, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo | 23

DŽ 1954 – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

LE – Lietuvių enciklopedija 1–38, Bostonas, 1953–1966, 1969, 1985.

Lietuvių kalbos rašybos vadovėlis. Su kirčiuotu žodynu. Mokyklai ir visuomenei. Sud. A. Kalnius, Z. Kuzmickis, J. Talmantas, Kaunas: Sakalas, 1938.

Lietuvių kalbos rašybos žodynas. Tartis, skyryba, kirčiavimas, lyčių vartojimas, lietuvių kalbos tarmės, žodynas. Red. K. Gasaravičius, N. Grigas, J. Lazauskas, K. Ulvydas ir A. Žirgulys, Kaunas: Valstybinė enciklopedijų, žodynų ir mokslo literatūros leidykla, 1948.

Lietuvių kalbos vadovas (LKV). Tartis ir rašyba. Kirčiavimas. Kalbos dalykai. Žodynas. Sud. P. Skardžius, S. Barzdukas, J. M. Laurinaitis, Bielefeld: Lietuvių tremtinių bendruomenė, 1950.

Lietuvių pavardžių žodynas 1–2. Ats. red. A. Vanagas, Vilnius: Mokslas, 1985–1989.

Lietuvių rašomosios kalbos žodynas [1] / M. Niedermann’as, A. Senn’as, F. Brender’is. Heidelberg: Carl Winters Universitätsbuchhandlung, [1932]; [2] / M. Niedermann’as, A. Senn’as, A. Salys. Ten pat, [1951]; [3] / A. Senn’as, A. Salys. Ten pat, [1957]; [4] / A. Senn’as, A. Salys. Ten pat, [1963]; [5] / A. Senn’as, A. Salys. Ten pat, [1968].

LKŽ – Lietuvių kalbos žodynas 1–2. Red. J. Balčikonis, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 1941; Vilnius: Valstybinė enciklopedijų, žodynų ir mokslo literatūros leidykla, 1947.

LTE – Lietuvių tarybinė enciklopedija 1–12, Vilnius: Mokslas, 1976–1984.

TŽŽ 1951: Tarptautinių žodžių žodynas. Vertė O. Katinskaitė, Ch. Lemchenas, J. Talmantas. Lietuviškąjį leidimą redagavo Ch. Lemchenas, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

TŽŽ 1969: Tarptautinių žodžių žodynas. Lietuviškąjį leidimą redagavo Ch. Lemchenas, Vilnius: Mintis.

TŽŽ 1985: Tarptautinių žodžių žodynas, Vilnius: Vyriausioji enciklopedijų redakcija.

TŽŽ 1999–2000: Vaitkevičiūtė V. Tarptautinių žodžių žodynas 1–2, Vilnius: Žodynas.

TŽŽ 2001: Tarptautinių žodžių žodynas, Vilnius: Alma littera.

TŽŽ 2007: Vaitkevičiūtė V. Tarptautinių žodžių žodynas, Vilnius: Žodynas.

TŽŽ 2013: Tarptautinių žodžių žodynas, Vilnius: Alma littera.

VLE – Visuotinė lietuvių enciklopedija 1–25, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas (centras), 2001–2014.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

24

LITERATŪRA

Atsiminimai 2010: Atsiminimai apie Joną Jablonskį. Šaltiniai. Sud. G. Čepaitienė, L. Lapinskienė, Vilnius: Gimtasis žodis.

Avižonis P. 1992: Lietuviška gramatikėlė. Rankraštis (VUB RS f. Lr 6842).

Baronas J. 1932: Rusų lietuvių žodynas. Antras naujai parašytas kirčiuotas žodynas, Kaunas: Sakalo bendrovė.

Būda V. 1982: Nelietuviškų tikrinių vardų kirčiavimas. Metodikos nurodymai, Vilnius: Vilniaus inžinerinis statybos institutas.

Būtėnas P. 1931: Lietuvių kalbos akcentologijos vadovėlis. Mokyklai ir gyvenimui, Kaunas: „Sakalo“ bendrovės leidinys.

Cooper R. L. 1989: Language Planning and Social Change. Cambridge, Cambridge University Press.

Dambrauskaitė J. 1957: Lietuvių kalbos foneminės balsių sistemos nustatymas. – Vilniaus valstybinio pedagoginio instituto Mokslo darbai 3. Istorija ir filologija, 221–240.

Daneš F. 1979: Pastoje a hodnoticí kritéria při kodifikaci. – Aktuální otázky jazykové kultury v socialistické společnosti. Praha: Akademija.

Gerullis G. 1930: Litauische Dialektstudien, Leipzig.

Girdenis A., Žulys V. 1973: [Rec. kn.:] Lietuvių kalbos gramatika. I, Vilnius, 1965; II, ten pat, 1971. – Baltistica IX(2), 203–219.

Girdenis A. 1981: Fonologija, Vilnius: Mokslas.

Girdenis A. 2000–2001: Kalbotyros darbai 1–3, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Girdenis A. 2003: Teoriniai lietuvių fonologijos pagrindai. 2 pataisytas ir papildytas leidimas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Jaroslavienė J. 2015: Lietuvių kalbos trumpųjų ir ilgųjų balsių kiekybės ir kokybės etalonai. – Bendrinė kalba 88. Prieiga internete:

www.bendrinekalba.lt/Html/88/Jaroslaviene_BK_88_straipsnis.pdf

Kazlauskas J. 2000: Rinktiniai raštai 2. Sud. A. Rosinas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Kurschat F. 1870: Wörterbuch der littauischen Sprache 1–2, Halle: Verlag der Buchenhandlung des Waisenhauses.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

| 25

K u r s c h a t F. 1883: Littauisch–deutsches Wörterbuch, Halle: Verlag der Buchenhandlung des Waisenhauses.

K u z a v i n i s K. 1971: Tarptautinių žodžių kirčio vietos dėsningumai. – Mūsų kalba 5, 11–22.

K u z a v i n i s K. 2007: Lotynų–lietuvių kalbų žodynas. Antroji patikslinta ir papildyta laida, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

L a i g o n a i t ė A. 1959: Literatūrinės lietuvių kalbos kirčiavimas, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

L a i g o n a i t ė A. 1978: Lietuvių kalbos akcentologija, Vilnius: Mokslas.

M i k a l a u s k a i t ė E. 1975: Lietuvių kalbos fonetikos darbai, Vilnius: Mokslas.

P a k e r y s A. 1986: Lietuvių bendrinės kalbos fonetika, Vilnius: Mokslas.

P a k e r y s A. 1993: Aktualīs tarties klausimai. – Aktualūs bendrinės tarties klausimai.

Seminaro tezės. Vilnius: Valstybinė lietuvių kalbos komisija prie Lietuvos Respublikos Seimo, 6–9.

P i r o č k i n a s A. 1977: Prie bendrinės kalbos ištakų, Vilnius: Mokslas.

Protokolai 2015: Valstybinės lietuvių kalbos komisijos Tarties ir kirčiavimo pakomisės protokolas Nr. EP–62.

P u p k i s A. 1968: Knyga apie meninį žodį. – Kalbos kultūra 15, 83–85.

P u p k i s A. 1980: Kalbos kultūros pagrindai, Vilnius: Mokslas.

P u p k i s A., S t u n d ž i a B. 1987: Žvilgsnis į tarties žodyną kodifikacijos ir vartosenos požiūriu. – Kalbos kultūra 53, 44–58.

P u p k i s A. 1999: Bendrinės kalbos normos ir jų kodifikacija. – Gimtoji kalba 5, 1–5.

P u p k i s A. 2005: Kalbos kultūros studijos, Vilnius: Gimtasis žodis.

P u p k i s A. 2010: Andrius Ašmantas: gyvenimas ir kūryba, Vilnius: Trys žvaigždutės.

S a l y s A. Raštai 3: 1985. Įvairūs straipsniai, Roma: Lietuvių katalikų mokslo akademija.

S e n k u s J. 2006: Kalbotyros darbai. Sud. D. Mikulėnienė, R. Senkutė-Kašetienė, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

S e r e i s k i s B. 1929: Систематическое руководство к изучению литовского языка. Часть I, Kaunas: Spaudos fondas.

S k a r d ž i u s P. 1936: Bendrinės lietuvių kalbos kirčiavimas. Teorija su praktiniais pavyzdžiais, Kaunas.

S k a r d ž i u s P. 1938: [Rec.:] A. Kalnius, Z. Kuzmickis, J. Talmantas. Lietuvių kalbos rašybos vadovėlis <...>. – Gimtoji kalba 6 93–96.

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351–7204

ALDONAS PUPKIS. Dar kartą dėl eksperto, koncerto ir pan. žodžių kirčiavimo

26

Skardžius P. 1973: Lietuviški tarptautinių žodžių atitikmenys, Čikaga: Lietuvių fondas.

Skardžius P. 1999: Rinktiniai raštai 5. Sud. A. Rosinas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Svecevičius B. 1960: Lietuvių ir anglų kalbų balsių lyginimo klausimu. – Vilniaus valstybinio pedagoginio instituto Mokslo darbai 9. Užsienio kalbos, 29–47.

Šalkauskis S. 1991: Raštai 2, Vilnius: Mintis.

Tamutis K. 1940: Lietuviškai lenkiškas žodynėlis. Redagavo L. Dambriūnas, Kaunas: Sakalas.

Vaitkevičiūtė V. 1957: Lietuvių literatūrinės kalbos priebalsinių fonemų sudėtis. – Lietuvių kalbotyros klausimai 1, 5–66.

Vaitkevičiūtė V. 1961: Lietuvių literatūrinės kalbos balsinės ir dvibalsinės fonemos. – Lietuvių kalbotyros klausimai 4, 19–47.

Vaitkevičiūtė V. 2001: Lietuvių kalbos tarties pagrindai ir žodynas, Vilnius: Pradai.

Vidžiūnas A. 1997: Jono Jablonskio akcentologija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Zablockis J. K., Kuleša Č. [sud.] 1940: Kirčiuotas lenkų–lietuvių ir lietuvių–lenkų žodynas. Red. J. Talmantas. 2 dalis, Vilnius: Kazimiero Rutskio ir Juozo Zavad­sko leidinys.

Įteikta 2016 05 04

Priimta 2016 07 05

ALDONAS PUPKIS

[email protected]

BENDRINĖ KALBA 89 (2016)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204