Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai

Ramunė Vaskelaitė

doi:10.35321/bkalba.2019.92.01

Go to original

Preparing document pages…

RAMUNĖ VASKELAITĖ

Інститут литовської мови

ЗАЙМЕННИКОВІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ З ЗАЛЕЖНИМИ СЛОВАМИ: КОДИФІКОВАНА НОРМА ТА ЇЇ НЕЯСНОСТІ

КЛЮЧОВІ СЛОВА: займенникова форма, займенниковий дієприкметник, займенниковий прикметник, залежні слова, означуване слово, означення, іменник.

АНОТАЦІЯ

У статті розглядається особливість, зазначена під час обговорення займенникових форм, — те, що займенникову форму дієприкметника не вживають, якщо дієприкметник має залежні слова, якими вважають слова, пов’язані з дієприкметником зв’язком керування або прилягання. Авторка розкриває неоднакове визначення критерію, сформульованого в працях нормативного характеру, і розглядає два головні питання, порушені його формулюванням: питання аналогії в уживанні займенникової форми дієприкметника й прикметника; неясності, пов’язані з уживанням дієприкметника в позиції іменника. З’ясовуючи, наскільки цей критерій однаково застосовний до прикметників і дієприкметників, залучаються не лише праці нормативного, а й дослідницького характеру, а також описи синтаксису.

ВСТУП

У литовській мові вживаються словосполучення, утворені займенниковим дієприкметником (далі — ЗД), який має залежні слова, і це показав би інтернет, що відображає картину широкого вжитку. Пошукова система Google видала б записи таких словосполучень майже для кожного ЗД, наприклад: Яких заходів можуть вжити ті, хто пише про сценічні мистецтва у ці часи, коли домінують інновації та соціальні медіа? Одне з виняткових див ХХ століття — радіоприймачів — це голоси тих, хто говорить у мікрофон; жінка середнього віку — статистичний портрет того, хто бере позику; та, хто бажає пройти цю процедуру безкоштовно має отримати направлення від правоохоронців. Однак Текстовий корпус сучасної литовської мови, більше орієнтований не на мовне вживання загалом, а на вживання літературної мови, показав би, що ЗД рідко мають керовані або приєднані слова. Так, дієприкметник ті, хто пише у джерелах нехудожньої літератури корпусу, що налічують 19 322 341 слово, має їх лише у шести випадках; той, хто говорить — у трьох, той, хто бере — у двох, тоді як багато дієприкметників, утворених навіть від перехідних дієслів (той, хто дає

BENDRINĖ KALBA 92 (2019) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351–7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 2

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

або duodantieji, matantysis чи matantieji, nugalintysis або nugalintieji тощо) — жодного разу¹. Рідкісність таких випадків у літературній мові підтверджують і новіші джерела, що не потрапили до корпусу.

Випадковим чином обравши десять книжок нехудожньої літератури, виданих протягом останнього десятиліття, виявлено, що в чотирьох трапляються ВД із залежними словами², у трьох таких випадків не знайдено³, а в трьох їх знайдено лише по два⁴. Звісно, вживання ВД, поширених залежними словами, може бути невластивим мові автора чи перекладача книжки, однак цілковита відсутність таких випадків у виданні значного обсягу може свідчити й про те, що їх уникають редактори книжкових текстів, які керуються нормативними виданнями.

І справді, у деяких працях нормативного характеру або присвячених поширенню норми ВД із залежними словами вказано як ненормативні. У граматиках безпосередньо ненормативними названо лише займенникові прикметники, поширені такими словами, однак застосована в них модель опису займенникових форм дає підстави припускати, що аналогію можна поширити й на дієприкметники. У описах словосполучень не розглядаються сполучення ВД, а в описах морфологічної структури їх тим паче не обговорюють; виправлення ж засвідчують, що ВД із залежними словами нерідко потрапляють до випадків, які підлягають виправленню, хоча критерій виправлень і формулюється інакше. Усе це може породжувати значні непорозуміння щодо вживання або навіть обмежувати його.

Звісно, встановити, чи справді кодифіковані норми обмежують уживання, можна було б лише після ґрунтовного дослідження й зіставлення самого вживання та норм. Однак ця стаття має іншу мету. Розглядаючи вживання та норми як рівноправні об’єкти дослідження, у ній зосереджуються лише на нормах. Точніше, мета полягає в тому, щоб дослідити норму вживання ВД із залежними словами, кодифіковану в нормативних працях і працях нормативного характеру, а також неясності, що виникають під час її кодифікації, і виявити глибші причини цих неясностей. Така стаття має бути актуальною з погляду кодифікації, але сподіваємося, що вона буде корисною і для мовців, які шукають у нормативних працях відповіді на запитання, чи можлива займенникова форма дієприкметника, якщо він приєднав до себе керовані або приєднані за способом прилягання слова.

¹ Корпусом сучасної литовської мови (http://tekstynas.vdu.lt) користувалися 25 жовтня 2019 року.

² J. Grigas. Шляхами пізнання: погляд проти годинникової стрілки, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2013; V. Žutautas. У пошуках земного раю. Репортажі про подорожі, Kaunas: UAB „Kriminalistika“, 2011; J. Grudzinskas. У пошуках утраченого раю, Vilnius: Saulėle, 2015; E. Kuckailis. Тихі кроки по моху, Kaunas: Vox Altera, 2016.

³ D. Paluckas, J. G. Siaurukas. Socialdemokratija be socializmo, Klaipėda: Eglė, 2014; P. Pomerantsev. Niekas nėra tiesa ir viskas yra įmanoma: nuotykiai naujojoje Rusijoje, Vilnius: Sofoklis, 2015; V. Šmigelskas. Kur skraido liūdesio lėktuvai, Vilnius: Versus aureus, 2016.

⁴ A. Užkalnis. Prijaukintoji Anglija, Vilnius: Baltos lankos, 2010; Tibetas: tolimas ir artimas, Laisvės byla, Vilnius: VšĮ „Aštuntoji diena“, 2018; B. Tiknevičiūtė. Tėvas Stanislovas – mažutėlių tarnas. Penktoji laida, Kaunas, 2016.

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 3

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

Структура статті досить проста. У першому розділі розглядається нормативний критерій, який так чи інакше передбачає невживання займенникової форми дієприкметника, якщо при ньому є залежні слова, а в наступних двох розділах — неясності, що виникають у зв’язку з формулюванням критерію: питання аналогії у вживанні займенникової форми дієприкметника та прикметника (розділ 2) і неясності, пов’язані з уживаним у позиції іменника займенниковим дієприкметником (ЗД) (розділ 3). Для з’ясування цих питань залучаються не лише праці нормативного характеру, а й дослідження морфології займенникових форм, а в четвертому розділі цей аналіз доповнюється також аналізом синтаксичного трактування вживання ЗД із залежними словами. Так мають виявитися як проблеми, що постають перед кодифікацією, так і те, чи всі випадки вживання ЗД із залежними словами слід оцінювати однаково.

Хоча нормативний критерій, як буде видно з першого розділу, у різних джерелах формулюється неоднаково, якщо його формулюють як невживання займенникового слова із залежними словами, словосполученням залежні слова позначаються лише слова, пов’язані із займенниковим словом керуванням або приляганням, і цим значення цього словосполучення відрізняється від терміна залежні компоненти, який використовують при описі словосполучень (останній охоплював би й слова, пов’язані з головним компонентом зв’язком узгодження). У такому значенні словосполучення залежні слова вживатиметься і в цій статті; надалі воно позначатиметься скороченням ЗС.

1. ФОРМУЛЮВАННЯ НОРМАТИВНОГО КРИТЕРІЮ

ЗС як критерій невживання займенникової форми дієприкметника вказуються в кількох працях, а в одній із них названо й джерело цього критерію.

У виданій 1990 року праці Арнольда Пірочкіна «Культура адміністративної мови» стверджується: «Якщо прикметник або дієприкметник має керовані або прилеглі слова (іменники, займенники, прислівники), то в такому разі недоречно вживати займенникову форму, наприклад: високоповажаний (=високоповажний) громадянине (або просто: поважаний громадянине» (Piročkinas 1990: 87). На підтвердження цього твердження наведено також групу виправлених Йонасом Яблонскісом речень, таких як Земля недовго зберігає отримане (=отримане) від сонця тепло, Єпископами призначали людей, здатних чимось (=здатних) догодити королю, Поїзд, надісланий (=надісланий) для охорони залізничного пункту, швидко було зупинено (Piročkinas 1990: 87), що дає підстави припускати, що формулювання нормативного критерію може бути наслідком виправлень Й. Яблонскіса.

Що це справді так, свідчить раніша праця того самого автора — видані 1986 року «Мовні виправлення Йонаса Яблонскіса». У ній згадується одна перекладацька рецензія, підготовлена Й. Яблонскісом,

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 4

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

у якій рецензент, виправивши дев’ять неправильно вжитих дієприкметників, стверджував: «Тут усюди потрібні незайменникові дієприкметники: при них є так звані додатки, слова обставин, залежні від них самих... Навіщо тут ужито займенниковий дієприкметник (прикметник)?» (Piročkinas 1986: 141–142). Наведено також речення, виправлені Й. Яблонскісом, але їх узято не зі згаданої рецензії, а з інших праць цього мовознавця, наприклад: жертвувати... мають ті, хто має більше = хто має більше; Поїзд, надісланий (=надісланий) для охорони... залізничний пункт (=пункту), швидко було зупинено; Земля недовго зберігає отримане (=отримане) від сонця тепла [=тепла – A. P]; (Єпископами призначали) людей, здатних чимось (=здатних чимось) догодити королю; (Вони) були найбільшими землевласниками, здатними виставити більше війська = (Вони) були найбільшими землевласниками (земельними власниками, поміщиками), могли (які могли) виставити більше війська; Від них походять уживані сьогодні (=уживані, сьогодні вживані, вживані нині) форми тих відмінків; Означення бувають узгоджувані й неузгоджувані з означуваним словом = Означення бувають (є) узгоджувані або неузгоджувані з означуваним словом. Як видно, кілька з цих речень пізніше перенесено до «Культури адміністративної мови». Обговорюючи виправлені Й. Яблонскісом дієприкметники, А. Пірочкін водночас звертає увагу на те, що одним виправленням мовознавець суперечив сформульованому ним самим правилу, і таким чином указує, що це правило сформулював Й. Яблонскіс.

Згадане правило формулюється у виданій 1922 року «Граматиці литовської мови»: сказано, що займенниковими прикметниками не можна передавати «особливість» предметів у порівняльному значенні, тобто їх не вживають із так і дуже, наприклад: дуже добрий, такий добрий, такий святий, дуже (цілком) червоні конюшини, так званий господар; предмети, за які так дорого платять, мабуть, хороші (RR 1957: 415). Звернувши увагу на таку мовну особливість, далі стверджують, що займенникові прикметники «взагалі не мають при собі ні обставинних слів, ні додатків, потрібних для того різновиду, в якому їх уживають», і для ілюстрації цього формулювання наводять майже самі приклади з дієприкметниками⁵, які показують, що дієприкметник із ЗС уживається лише у простій формі. Дієприкметники наведені не тільки з прислівниками, що виражають порівняння (Люди, які так важко працювали, мають відпочити), а й з іншими словами (Людина, яка працювала цілий день, увечері може відпочити; Навіщо йдеш до хати, тепер уже й миші не живуть?), а найбільше приклади об’єднує те, що, за винятком двох речень (Чоловіки, продавши жито, їхали додому; Ті, хто влітку не працював, чим узимку харчуватимуться?), вони утворюють відокремлені означення, що вживаються після означуваного слова (RR 1957: 414–416). Однак при повторному формулюванні правила як критерій згадується не така позиція, а певні залежні від дієприкметника слова: «Займенникові прикметники не можуть мати в мові додатків, необхідних для власної потреби (і потреби речення), або

⁵ Тут наведено лише один приклад із прикметником: Ці предмети треба відрізняти від інших подібних до них предметів (RR 1957: 415).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 5

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

aplinkybės žodžių“ (RR 1957: 415). Nors 1922 m. išleistoje J. Jablonskio gramatikoje daugiausia pateikiama tik postpozicinių pažyminių pavyzdžių, vis dėlto iš minėtosios recenzijos matyti, kad vienoda klaida kalbininkas laikė ir prepoziciniais pažyminiais einančių dalyvių įvardžiuotinę formą (Čia pat ir laukiantieji savo laimės kandidatai), o kartu ir daiktavardžio pozicijoje vartojamų dalyvių įvardžiuotinę formą, pvz.: Norinčiųjų būti konsuliais pasirodydavo nedaug; Patarnaus žmogui ir išbrauks jį iš mokančiųjų duoklę sąrašo; Toliau ėjo bičiuliai ir priskirtieji prie pretoriaus... (RR 1959: 265).

А. Пірочкінас береться розглянути правило, сформульоване Й. Яблонскісом, тобто порушує питання, чому разом із займенниковою формою не може вживатися додаток або обставина (Piročkinas 1986: 142–143). Охарактеризувавши це питання як «найбільшу проблему серед усіх виправлень займенникових і незайменникових форм», він насамперед наводить пояснення зі статті Аделе Валецкене: «іменник, стоячи біля прикметника, пояснює, розширює значення прикметника й віддаляє його від означуваного слова» (Valeckienė 1957: 220). У тій статті авторка дослідила лише вживання займенникових прикметників, отже, на підставі зробленого в ній висновку застосовується аналогія між уживанням займенникової форми прикметника й дієприкметника. Що саме її застосовано, випливає і зі спроби А. Пірочкіна пояснити правило, сформульоване Й. Яблонскісом: «ДЗ, як і займенниковий прикметник, назвавши ознаку предмета, а додаток чи обставина, вжиті при ньому, також указують на ознаку, проте мова уникає двічі позначати явище, тому й уживається незайменникова форма дієприкметника» (Piročkinas 1986: 143).

Однак таку аналогію застосовував і Й. Яблонскіс. Хоча згадане правило сформульовано в розділі граматики під назвою Іменні прикметники, на його початку зазначено, що терміном іменні прикметники у цьому розділі охоплюватимуться й інші частини мови, що можуть мати іменні форми, зокрема дієприкметники: «Говорячи про іменні прикметники, матимемо тут скрізь на увазі й інші іменні слова (дієприкметники, порядкові числівники та деякі займенники)» (RR 1957: 414). Отже, правило, сформульоване як невживання іменної форми прикметника з «додатками або словами обставини», однаково стосується й дієприкметників. Уже в граматиці 1901 року, говорячи про іменні прикметники, згадано й дієприкметники: «Цього подвійного значення прикметників можуть, звісно, набувати й подвійні дієслова (participia), тобто прикметники, утворені від дієслів або дієвих слів» (RR 1957: 86). Проте в ній ще не формулювалося, що іменна форма не вживається з «додатками або словами обставини». Формулюючи це правило в граматиці 1922 року, як видно, спираються на особливості вживання прикметників, передусім на невживання іменних прикметників із прислівниками, що виражають порівняння, але приклади наведено переважно лише з

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 6

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

дієприкметників. У згаданій рецензії також виправляли лише дієприкметники, а А. Пірочкінас, розглядаючи виправлення Й. Яблонскіса, здебільшого наводить приклади ДЗ. Розглядаючи прикметники, виправлені Й. Яблонскісом, не згадано два речення, пов’язані з уживанням іменної форми, а саме Менш талановиті (=де не так, не такі талановиті...) досі забуті, і з’являються й такі дуже талановиті серед тих, =з’являються й такі дуже талановиті люди, і серед талановитих (Piročkinas 1986: 116), але, як видно, обидва приклади пов’язані з вираженням ступеня, і вплив може мати саме ця обставина. Отже, можна було б виснувати, що, хоча правило здебільшого формулюється на матеріалі прикметників, уже Й. Яблонскісові частіше доводилося виправляти дієприкметники.

Твердження, що обидві частини мови, які супроводжуються залежними словами, однаково не можуть уживатися в іменній формі, міститься і в статті Елени Огінскене, опублікованій 1993 року. Пишучи про вживання іменної форми прикметника, авторка зазначає, що вона зайва, коли значення прикметника визначене залежними словами, наприклад: Коли змінюються відповідальні за діловодство працівники, справи передаються за актом (Oginskienė 1993: 37). Щодо вживання дієприкметника в цій формі сказано: «Іменна форма не вживається, якщо значення звужують залежні слова або якщо дієприкметник стоїть після означуваного слова: Розглядається питання про іноземні заборонені й обмежені для інвестицій галузі діяльності. Для документів, що надсилаються за кордон бланки друкуються двома мовами» (Oginskienė 1993: 40). Критерій залежних слів, як і в працях Й. Яблонскіса, застосовують і до дієприкметників у позиції іменника: рекомендовано вживати їхню просту форму, наприклад: Ті, хто бажає займатися фермерством запрошуються послухати поради з питань сільського господарства; Ті, хто будує садові будиночки отримують позику; щороку організовують курси для вступників до закладів вищої освіти (Oginskienė 1993: 38).

Ще раніше за Е. Огінскене критерій залежних слів згадувала А. Валецкене. У статті, опублікованій 1961 року в Культурі мови, докладно розглянувши значення іменних прикметників, вона зауважила, що ДЗ уживаються подібно до іменних прикметників, і навела кілька випадків неточного вживання іменної форми. Як один із них зазначено саме «значну схильність уживати іменні форми дієприкметників, поширених іншими словами й ужитих як означення» (Valeckienė 1961: 15). Цю схильність названо значною, що начебто підтверджує: ДЗ із залежними словами схильні вживати частіше, ніж іменні прикметники. Крім того, у статті як ненормативні згадуються не всі дієприкметники, а лише ті, що виступають поширеними означеннями; отже, критерій начебто передбачається вужчий.

Формулюючи критерій у Граматиці сучасної литовської мови (далі — DLKG) та Граматиці литовської мови (далі — LKG), позицію означення ніяк окремо не виокремлюють. Критерій формулюють так: «Іменні форми прикметників не мають залежних слів» (DLKG 1997: 176); «Іменних форм не мають прикметники, поширені іменниками, прислівниками

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 7

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

arba neapibrėžiamuoju įvardžiu toks“ (LKG 1965: 513). Vis dėlto pateiktoji formuluotė LKG iliustruojama tik tokiais pavyzdžiais, iš kurių matyti, kad įvardžiuotinė forma nevartojami tik išplėstais pažyminiais einantys būdvardžiai: Krūmai, žole barzdoti, kraštais mišką rėčia; Nors kalnas aukštas ir status buvo, bet pilnos džiaugsmo žmonių akys žiūrėjo į jo viršūnę kaip į saulę, ir daugelis jau rengėsi lipti; O gyveno jis jau devintą dešimtį metų, tebeturėjo dar pilną burną dantų, blaių protą ir nuostabiai giedrą atmintį...; Dangiškai žydros jo akys, apvestos tamsiais antakių lankeliais, pridengtos ilgomis blakstienomis, žiūri prieš save. Dar vienu sakiniu iliustruojamas teiginys, kad įvardžiuotine forma nevartotini būdvardžiai, einantys su įvardžiu toks: Buvo šaltas, apniukęs rytas, ir ant viso miesto gulėjo toks storas rūkas, kad už kelių žingsnių nebuvo žmogaus matyti (LKG 1965: 513). O daiktavardžio poziciją užimančių būdvardžių pavyzdžių nepateikiama. DLKG formuluotė išvis neiliustruojama pavyzdžiais. Taigi, iš gramatikų neaišku, ar formuluotės apie įvardžiuotinės formos nevartojimą su PŽ taikomos tik pažyminiu einantiems būdvardžiams, ar ir vartojamiems daiktavardžio pozicijoje. Tačiau iš šių gramatikų neaišku nė tai, kiek toks kriterijus taikytinas dalyviams. Tiesiogiai įvardijamas būdvardis, bet ir formuluotės pateikiamos būdvardžio skyriuje. Vis dėlto įvardžiuotinės formos išsamiai ir teaptariamos tik būdvardžio skyriuje, o tai leidžia kelti prielaidą, kad čia išsamiai aprašytos reikšmės ir vartojimo ypatumai laikomi bendrais ir kitoms kalbos dalims, bet jų skyriuose vengiama kartoti informaciją.

У виданих 2002 року «Мовних порадах» (далі — KP) виправляють ДЗ, що виступають поширеними означеннями. Ненормативною вважається іменна форма дієприкметників, що входять до відокремленого означення (Люди, які мають (=мають) ті чи інші вади здоров’я, об’єднуються в організації; Розклеєні плакати, що закликають (=закликають) узяти участь у весняному суботнику), а як небажана оцінюється іменна форма дієприкметників, що входять до поширеного означення (Партія, що керує країною (=керує), обрала нового лідера; Було виявлено закономірності, що заважали виробництву (–заважали)) (KP 2002: 27–28); так визначаються всі випадки вживання ДЗ як прикметника із залежними словами. Проте в KP виправляють також частину дієприкметників, ужитих у позиції іменника, зокрема іменних: у розділі «Іменникове вживання» ненормативними вважаються активні дієприкметники теперішнього часу на позначення осіб за посадою (KP 2002: 43–44), небажаними — активні дієприкметники теперішнього часу на позначення осіб за постійною діяльністю (KP 2002: 44–46), а серед виправлюваних випадків є й чимало прикладів ДЗ із залежними словами: Головуючий на засіданні (=голова) надав слово гостеві; імідж Литви за кордоном формує також молодь, яка там навчається (–студіює (здобуває освіту)); у містечку почав діяти клуб шашкістів і шахістів, які грають у шашки й шахи (–гравців у шашки та шахи) тощо (KP 2002: 44–46). Такі дієприкметники, схильні переходити в іменники

BENDRINĖ KALBA 92 (2019) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 8

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

vartojimas neigiamai vertinamas ir kitur (Pupkis 1980: 137–138; Banevičienė 1992; Brūzgienė ir kt. 2013: 151), bet būdvardžių daiktavardėjimo polinkiai niekur nevertinami neigiamai, ir tai skatintų kelti klausimą, ar įvardžiuotinės formos vartojimo analogija taikoma šiuo atveju.

У KP зазначено також три випадки вживання активних дієприкметників теперішнього часу, а як один із них — уживання таких дієприкметників «для називання особи, яка діє в момент мовлення (тимчасово)» (KP 2002: 46)⁶. Згадка про такий випадок уже спонукала б поставити питання, чи існує ця аналогія, оскільки для прикметників цей випадок не міг би бути характерним. Щоправда, ілюструючи його прикладами, наведено лише ІД, що вживаються без ПЗ, як-от Ті, хто чекав, цікаво дивляться на нас і Тим, хто вступає, роздали екзаменаційні аркуші, і тому відповіді на питання, чи вживається ІД у позиції іменника з ПЗ, не подано. Певне ПЗ можна було б знайти хіба що в реченні На нараду скликалитих, хто працює з підлітками, але в ньому можна побачити й неподільне словосполучення, що означає, що запросили і тих, хто працює, і підлітків. У будь-якому разі єдиний випадок, до того ж такий, що допускає подвійне тлумачення, не є підтвердженням того, що ІД у позиції іменника вживається з ПЗ.

У підручниках із культури мовлення та морфології серед виправлень найчастіше трапляються лише ІД, що виконують функцію означення, наприклад: Знайти викривальники змови (=викривальні) документи; До Академії приймають осіб віком до 35 років, тих, хто закінчив (=які закінчили) середню школу та тих, хто склав (=які склали) вступні іспити (Paulauskienė 1994: 223; 2004a: 206–207; 2004b: 310). Щоправда, критерій виправлень тут формулюється інакше. У двох підручниках із культури мовлення, підготовлених Aldonos Paulauskienės, такі приклади наведено для ілюстрації твердження, що зайва форма не потрібна, коли немає означення чи виокремлення (Paulauskienė 2004a: 207; 2004b: 310); в інших працях на прикладах на кшталт Знайти факти, що викривають учених (=які викривають) і вчені, і всі охочі (=охочі) навчатися обґрунтовується твердження, що зайві форми не вживаються «коли немає потреби якось виокремити ознаку, підкреслити, індивідуалізувати предмет мовлення» (Pupkis 1980: 136). Отже, висувається критерій значення, а для пояснення тверджень часто залучають не лише приклади поширених дієприкметників у функції означення: Помітити найважливіші (=найважливіші) зміни організму; Роман перекладено литовською мовою уперше (—вперше) (Paulauskienė 2004a: 206). У виданих 1976 року Порадах із мовної практики таку групу синтаксично різнорідних прикладів наведено, щоб проілюструвати, що зайві слова не вживаються для звичайної характеристики предметної ознаки (KPP 1976: 114). В одному підручнику з морфології твердження ілюструється майже винятково прикладами ІД у функції поширених означень

⁶ Окрім цього випадку, згадується також уживання активного дієприкметника теперішнього часу, коли для називання особи немає іменника відповідного значення (віруючий, —а, потопаючий, —а), а також його вживання у функції означення (Невдовзі на місці події з’явився черговий поліцейський екіпаж; Через рік я став гравцем, який грає; Побільшало людей, які хворіють на захворювання дихальних шляхів) (KP 2002: 46).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 9

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

ілюструється твердження, що «[Л]юди, не відчуваючи різниці між простою та зайвою формою, не вміють уживати зайві форми там, де їх, здавалося б, справді варто було б уживати, і вживають їх там, де вони не потрібні» (Paulauskienė 1994: 223), а це свідчило б про те, що ця група прикладів може бути результатом певного узагальнення. У будь-якому разі такі виправлення також означають, що застосовується аналогія між уживанням зайвої форми дієприкметника та прикметника.

Загалом з’ясовується, що в працях нормативного характеру та працях із поширення норми передбачено неоднаковий критерій ПЗ: в одних працях він охоплює і ІД, і зайві прикметники, в інших прямо згадано лише останні; в одних цей критерій застосовують тільки до ІД у функції поширеного означення, в інших — і до тих, що вживаються в позиції іменника. Однак виправлення здебільшого стосуються лише ІД (як тих, що виконують функцію поширеного означення, так і вживаних у позиції іменника), і це спонукає припустити, що можуть існувати причини, через які ІД схильніші до вживання з ПЗ, ніж зайві прикметники, а отже, повної аналогії між уживанням зайвої форми прикметника й дієприкметника може й не бути. Проте таких припущень у працях нормативного характеру не висувають і не розглядають. Тут буде зроблено спробу розглянути питання аналогії в уживанні зайвих форм прикметника й дієприкметника, від якого залежить неясна відповідь у працях нормативного характеру на питання, чи вживається ІД із ПЗ.

2. ПИТАННЯ АНАЛОГІЇ ВЖИВАННЯ ЗАЙВИХ ФОРМ ПРИКМЕТНИКА Й ДІЄПРИКМЕТНИКА

Зайві слова розглядаються в окремому розділі лише в деяких підручниках із морфології та культури мовлення. Типовішою є інша модель морфологічного розгляду: у розділі про прикметник описують значення та особливості вживання зайвих прикметників, а в розділах про інші частини мови лише згадують, що ці частини мови також можуть мати зайві форми, і, якщо опис мовної структури докладний, указують їхнє відмінювання та наголошування.

Наприклад, у розділі LKG про числівник лише зазначено, що порядкові числівники можуть мати зайві форми, що за відмінюванням вони не відрізняються від зайвих прикметників і що частіше мають підсилювальне значення (LKG 1965: 628–629). У розділі про займенник перелічено займенники, які можуть мати зайві форми, розглянуто їхнє відмінювання та зазначено, що зайва форма підкреслює предмет, на який указує займенник (LKG 1965: 664–665). А в розділі про прикметник уже подано докладний підрозділ Значення зайвих прикметників, у якому докладно описано підсилювальне та означальне значення; останнє поділяється на три різновиди (виокремлення предметів, позначення виду предметів і вказування на предмети), які своєю чергою також поділяються (LKG 1965: 505–

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 10

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

510). Отже, подано докладну багаторівневу класифікацію значень, які рясно ілюструються прикладами вживання. Розглянувши їх, далі згадують також «кореляцію визначеності-невизначеності», яку утворюють означені прикметники зі звичайними, та вказують на її винятки й інші особливості вживання означених форм (LKG 1965: 510–514); перелічуючи їх, формулюють і твердження, що означена форма прикметника не вживається, якщо його поширено іншими словами. Такий виклад інформації спонукав би припустити, що значення та особливості вживання означених форм різних частин мови вважаються аналогічними, а докладний опис значень і особливостей уживання лише в розділі про прикметник обрано задля стислості.

Однак інформація в розділі про дієприкметник принаймні щодо збігу значень спонукає засумніватися. Значення означених дієприкметників тут окремо не розглядаються, однак їх згадують під час опису значень дієприкметника, точніше, атрибутивного вживання дієприкметника⁷. Так, розглядаючи атрибутивне вживання пасивних дієприкметників теперішнього часу, тут згадують не лише позначення ознаки, що випливає з дії, яка відбувається в теперішньому часі, а й постійної ознаки, зумовленої постійною дією; зазначають такі значення, як значення можливості, призначення та придатності, а також перелічують різні типи логіко-семантичного відношення дієприкметника до означуваного слова, як-от указування на дію або місце, виражені дієприкметником, тощо (LKG 1971: 337–346). Перелічуючи все це, подекуди додають, що дієприкметники, пов’язані з означуваним словом тим чи тим значенням або тим чи тим відношенням, можуть бути й означеними. Наприклад, зазначивши, що дієприкметники зі значенням призначення та придатності, називаючи призначення предметів, водночас відрізняють ці предмети від інших подібних і вказують на їхній різновид, додають, що вони, як і багато прикметників, які позначають різновид, найчастіше бувають означеними та використовуються для утворення термінів у різних галузях (питна вода, дійна корова, збірні конструкції), тобто згадують підвид означального значення — позначення різновиду предмета (LKG 1971: 339). Однак, розглядаючи вказування на знаряддя дії, лише зазначають, що означені форми дієприкметників, які визначають поняття знаряддя, «у літературній мові часто виконують роль термінів у різних галузях науки та ремесла» (швейна, різальна, друкарська машина, орні причепи) (LKG 1971: 340); розглядаючи вираження логічного суб’єкта дії або стану, означені форми також характеризують лише як широко вживані для утворення нових понять і термінів (зворотний тиф, горючі гази, відповідальний редактор) (LKG 1971: 342). Отже, в описі дієприкметника згадується лише один підвид означального значення та пов’язане з ним

⁷ У LKG розрізняють три основні типи вживання дієприкметників: атрибутивно-предикативне (атрибутивно-предикативне) та предикативне вживання дієприкметників (LKG 1971: 332). У цій статті вжито прикметник простішої словотвірної будови атрибутивний, -а.

BENDRINĖ KALBA 92 (2019) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 11

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

функцію означеної форми позначати термін. Не згадуються ні підсилювальне значення, ні такі підвиди означального значення, як виокремлення предметів або вказування на предмети; тим паче не розглядаються особливості вживання ОД, що й порушує питання, чи властиві дієприкметникам значення, описані в розділі про прикметник, і чи існує взагалі аналогія між вживанням означених форм прикметника та дієприкметника.

Відповіді на це питання не знайти й у DLKG. У ній застосовано загалом таку саму модель опису означених форм; новим є лише те, що визначеність чітко відмежовано. Однак її також розглядають у розділі про прикметник, і прямо зазначають, що категорію визначеності утворюють означені форми прикметників, співвідносні зі звичайними (DLKG 1997: 174). У підрозділі Визначеність подано також класифікацію значень, але її вже розглядають як способи вираження визначеності, залишаючи підсилювальне значення осторонь (DLKG 1997: 174–177). Класифікація значень подібна до наведеної в LKG, але розрізняють два підвиди позначення визначеності (виокремлення предметів і вказування на предмети). В описі дієприкметника, як і в LKG, означені форми здебільшого пов’язуються з термінологією (DLKG 1997: 369–372), але дієприкметники атрибутивного вживання в цій граматиці вже називають дієприкметниками зі значенням ознаки⁸.

За обома граматиками неможливо з’ясувати не лише питання аналогії значень, а й питання аналогії особливостей уживання означених форм. Такі особливості також перелічено лише в розділі про прикметник: в обох граматиках спочатку зазначено, що протиставлення означених і неозначених форм не є усталеним, а далі згадано випадки, коли означену форму прикметника не схильні вживати або не вживають узагалі (LKG 1965: 511–514; DLKG 1997: 175–176). Серед них згадано й деякі особливості синтаксичного вживання, зокрема те, що означені форми прикметників не мають ПЗ. Із перелічених випадків видно, що деякі з них цілком могли б стосуватися й дієприкметників; наприклад, можливість замінити означену форму сполученням звичайного прикметника та вказівного займенника або тенденція в діалектах не додавати займенникову частку до прикметників найвищого ступеня (LKG 1965: 511), виняток щодо невживання кількох означених форм прикметників, які стосуються того самого означуваного слова, якщо цими прикметниками названо окремі самостійні ознаки (LKG 1965: 513). До дієприкметників (атрибутивного вживання) можна було б застосувати й твердження, що в реченні означені слова зазвичай виступають означеннями (LKG 1965: 512), але чи справді до них пасувало б твердження «У деяких діалектах неохоче вживають означені форми для вираження дуже специфічних виокремлювальних і видових означень, здатних виокремлювати предмети вже самим своїм лексичним значенням», проілюстроване такими прикладами, як чорний пар,

⁸ У DLKG розрізняють не типи вживання дієприкметників, а значення: значення ознаки, значення побічної дії та значення основної дії (DLKG 1997: 369).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 12

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

kanapėta višta (LKG 1965: 511), ar teiginys „Neturi įvardžiuotinių formų taip pat kai kurių būdvardžių leksinės reikšmės, paprastai tokios perkeltinės būdvardžių reikšmės, kurios yra atitrūkusios nuo pagrindinės būdvardžio reikšmės ir jau žymi ne pačią daikto kokybę, bet jos įvairius atspalvius“, pavyzdžiui, Marčiai reikėjo baisios (didelės) kantrybės ar Neturiu panašios (geros, riebios) vištos pjauti (LKG 1965: 512), matyt, reikėtų tirti atskirai. Kai kurie minimieji ypatumai, kaip antai galūnės -is vedinio, priesagos -opas, -a, -okas, -a vedinių, mažybinių būdvardžių nevartojimas įvardžiuotine forma (LKG 1965: 512; DLKG 176–177), išties jau gali būti būdingi tik būdvardžiams, o toks ypatumų kontekstas daro neaiškų ir tarp jų minimo PŽ nevartojimo kriterijaus taikymo dalyviui klausimą.

Таку саму модель опису означених форм застосовано й у деяких підручниках із морфології (Jakaitienė ir kt. 1976: 72–73; Paulauskienė 1994: 220–225; Ružė 2008: 73), однак є підручники з морфології або культури мови, у яких означені форми чи означені слова розглядаються окремо (Brūzgienė ir kt. 2003: 150–152; Šukys 2003: 112–114; Paulauskienė 2004a: 203–207; 2004b: 309–312; Kazlauskienė ir kt. 2011: 101–102). У таких підручниках підсилювальне, означальне, виокремлювальне та інші значення вже зазначаються як властиві всім означеним словам, а означені форми ілюструються прикладами не лише з прикметниками, а й з дієприкметниками та іншими частинами мови. Не згадуються якісь значення чи особливості вживання, властиві лише ОД або лише означеним прикметникам, що свідчило б про застосування аналогії як щодо значень, так і щодо особливостей уживання.

Уже в згаданій статті A. Valeckienė, опублікованій 1961 року, вказано лише на подібність: розглянувши значення означених прикметників, зазначено, що «[П]одібно до означених прикметників уживаються й означені дієприкметники» (Valeckienė 1961: 15); і вживання ОД з ПЗ оцінено не надто категорично: «Також можна помітити сильну тенденцію вживати означені форми дієприкметників, поширених іншими словами й таких, що виступають означеннями. І в цьому випадку не слід робити узагальнень. Коли поширені означення не виокремлюють відомий предмет з-поміж інших подібних предметів, а лише вказують на його ознаку, докладніше конкретизуючи саме поняття предмета, цілком можна обійтися без означених форм, напр.: Також викривальні змовників документи, що викривають (=викривальні або викривають). Усі говорили, що розклеєні та розкидані на міських вулицях листівки, ті, що закликали (ті, що закликали; у яких закликали) розпочати загальний страйк з 12-ї години» (Valeckienė 1961: 15–16). З іншого боку, таку оцінку подано після розгляду означених прикметників, а це означає, що вона ґрунтується на їхньому вживанні.

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 13

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

Авторство згаданої статті та розділу про прикметник в обох граматиках збігається⁹, а це спонукало б з’ясовувати питання аналогії у вживанні займенникових форм прикметника й дієприкметника, залучаючи й інші праці авторки. У деяких із них така аналогія згадується. Так, у виданій 1998 року Функціональній граматиці литовської мови А. Валецкене займенникові форми також описано в розділі про прикметник; тут розглядається й означеність (Valeckienė 1998: 261–270), однак після цього зазначається, що активні й пасивні ДК, виступаючи модифікаторами, мають таку саму категорію означеності та виконують також означальну й підсилювальну функції (Valeckienė 1998: 269–270)¹⁰. Думку про означеність А. Валецкене висловлювала вже у статті 1986 року, у якій також згадуються дієприкметники. Точніше, зазначивши, що в литовській мові можна виокремити категорію означеності, сказано, що цю підсистему утворюють займенникові форми прикметників (дієприкметників) у співвідношенні з відповідними простими формами, а у виносці зазначено: «Далі — займенникові прикметники означають також займенникові дієприкметники» (Valeckienė 1986: 169). У цій статті розглядаються ще й значення займенникових прикметників, що свідчить про передбачену в ній аналогію значень. Після розгляду означеності її спільність для прикметника й дієприкметника підкреслюється ще раз: «Категорія означеності / неозначеності властива не лише прикметникам, а й атрибутивним дієприкметникам» (Valeckienė 1986: 176).

Отже, спільність значень і означеності для займенникових прикметників та займенникових дієприкметників зазначено, однак незрозуміло, наскільки спільними для прикметників і дієприкметників є різні особливості й винятки у вживанні займенникової форми, наприклад, уже згадана тенденція не виражати займенниковими формами дуже специфічного значення означення, яке саме лише своїм лексичним значенням може виокремлювати предмети. У статті А. Валецкене, опублікованій 1986 року, також згадуються різні особливості й винятки у вживанні займенникової форми, і більшість із них цілком могли б стосуватися й дієприкметників, як-от невживання займенникової форми, якщо разом із нею виступає вказівний займенник прикметникового типу або прикметник має найвищий ступінь (Valeckienė 1986: 171–172). Однак у Функціональній граматиці литовської мови згадуються й такі винятки, які неможливо застосувати до дієприкметника, наприклад, що зменшувальні прикметники або прикметники з префіксами apy-, po- (apygeris, -ė; podelis, -ė), які позначають невизначений ступінь ознаки, не утворюють займенникових форм (Valeckienė 1998: 268). Адже саме під час переліку таких винятків у цій граматиці формулюється, що займенникові прикметники не мають ПЖ (Valeckienė 1998: 268).

⁹ Kad būdvardžio skyrių parengė A. Valeckienė, nurodoma pratarmėje (LKG 1965: 6; DLKG 1997: 8).

¹⁰ Про функцію займенникової форми порядкових числівників і деяких займенників тут сказано, що вона радше підсилювальна, що означальної функції вони зазвичай не мають, а їхня категорія означеності слабка (Valeckienė 1998: 270).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 14

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

Найдетальніше займенникові форми розглянуто у статті А. Валецкене обсягом 147 сторінок, опублікованій 1957 року, «Вживання займенникових прикметників у сучасній литовській мові» (Valeckienė 1957). Однак, як видно вже з назви, ця праця охоплює лише займенникові форми прикметників, дієприкметники навіть не згадуються. У ній докладно розглянуто й невживання займенникової форми прикметника з ПЖ. Як зазначав А. Пірочкінас, воно справді пояснюється переважно відривом. Точніше, у розділі про поширене означення, розглянувши сполучення прикметників з іменниками (Кущі, оброслі травою, огинають узлісся; Хоч гора була високою і крутою, та повні радості очі людей дивилися на її вершину, наче на сонце, і багато хто вже збирався піднятися) та сполучення прикметників із прислівниками (Небесно-блакитні його очі, обрамлені темними дугами брів, прикриті довгими віями, дивляться перед собою), окремо зроблено висновок, що ПЖ при прикметнику пояснюють і розширюють його значення та віддаляють його від означуваного слова; такий поширений прикметник зі своїм керованим іменником утворює окрему, самостійну групу означення, тому прикметники, що керують іменником або прислівником, не вживаються в займенниковій формі (Valeckienė 1957: 220, 221, 223). Сполучення іменників із займенниками розглядаються окремо, і з-поміж усіх виокремлюється займенник toks — стверджується, що займенникова форма прикметника, який уживається з ним, також не використовується (Valeckienė 1957: 230). Порівнявши ці висновки з уже цитованим твердженням LKG щодо ПЖ, можна побачити, що воно є узагальненням таких висновків. Майже повністю збігається також класифікація значень займенникових прикметників, наведена у статті та LKG, а також перелічені особливості. Спільним авторством такі збіги пояснити нескладно, і вони, своєю чергою, дають підстави припустити вплив цього дослідження, опублікованого 1957 року, на опис займенникових форм прикметника в першому томі LKG, виданому 1965 року. Порівнявши думку, висловлену у статті 1986 року, про можливість виокремлення категорії означеності й неозначеності на основі займенникових прикметників із підрозділом Означеність, включеним до опису прикметника в DLKG, можна припустити, що опис у DLKG є результатом розвитку того дослідження; загалом же можна припустити, що модель опису займенникових форм, подана в обох граматиках, імовірно зумовлена не лише (і не стільки) прагненням до стислості, а й (певною мірою) рівнем дослідженості мовного явища — у литовському мовознавстві найдетальніше досліджено саме займенникові форми прикметників.

Підсумовуючи наведені тут міркування, можна дійти висновку, що в одних працях нормативного характеру аналогія у вживанні займенникових прикметників і дієприкметників не згадується, в інших — застосовується, однак дослідження описового характеру переважно зосереджені лише на займенникових формах прикметників, і висновки, зокрема висновок щодо ПЖ, робляться в них переважно на їхній основі. Хоча в деяких дослідженнях описового характеру згадується спільність категорії означеності

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 15

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

для дієприкметників, однак аналогію в особливостях уживання займенникових форм дієприкметників і прикметників не досліджено й не зазначено. Якщо її не зазначати, недостатньо зрозумілим залишається й питання застосування критерію ПЖ до дієприкметників.

3. ВЖИВАННЯ ПОВНИХ ФОРМ ДІЄПРИКМЕТНИКІВ У ПОЗИЦІЇ ІМЕННИКА ТА АНАЛОГІЯ

Навіть якщо в деяких працях критерій невживання повної форми (ПФ) застосовують і до дієприкметників, зазвичай не вдається уникнути прикладів, які показують, що дієприкметники з ПФ усе ж уживаються. Наведені приклади неоднакові й тлумачаться по-різному, однак усі вони пов’язані з уживанням дієприкметників у позиції іменника.

Два такі речення наведено у статті Е. Огінскене. Одне з них намагаються пов’язати з термінологічним уживанням: «В окремих випадках у більш термінологізованих сполуках із ПФ уживаються повні форми: Частка заробітку зараховується на тих, хто відбуває покарання особистий рахунок» (Oginskienė 1993: 38). В іншому реченні — Сучасний державний кордон майже збігається з позначеною на карті — уживання повної форми пояснюється пропуском: коли слово, яке означає дієприкметник, пропущено, нормативнішою є повна форма (Oginskienė 1993: 40). Одне таке речення наведено і в статті А. Валецкене, опублікованій 1961 року: Мати дивилася одяг — латала й прала, часом і новий шила, бо дане маєтком (одяг) собаки не купують. Авторка зазначає, що в такому разі вживати повну форму навіть необхідно, але пояснює це не пропуском, а видільним значенням: «дієприкметник, поширений іншим словом, виділяє відомий предмет серед інших подібних предметів, тому його повна форма необхідна» (Valeckienė 1961: 16). З поодиноких прикладів, що трапляються, можна зробити висновок, що такий пропуск пов’язаний не лише з дієприкметниками. Наприклад, у граматиках наводиться також речення Не минуло й хвилини, як він серед хусток, що рухалися, побачив синю з білими смужками і відразу впізнав та вирізнив її з-поміж усіх таких чи хоча б схожих (LKG 1965: 506; DLKG 1997: 174). Трапляються й інші приклади повних прикметників, ужитих без означуваного слова, однак прикметник найчастіше вживається без ПФ: Тривожно, бо боявся помсти старих богів і не довіряв нових могутності (DLKG 1997: 174); У саду росли чудові квіти, а біля гарніших були прив’язані срібні дзвіночки (Valeckienė 1998: 265). Але загалом поодинокі приклади, що трапляються, свідчать, що в цьому випадку аналогія між уживанням повних форм дієприкметника й прикметника можлива, проте ні її, ні такі випадки пропуску не розглядають. В описах повних форм трапляються також приклади зі звичайною

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 16

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

формою прикметника, наприклад Збери більші картоплини, а менші залиш (Valeckienė 1998: 265), що свідчить про те, що функція позначення пропуску властива не лише повній формі.

Згадується й інший тип пропуску, але переважно лише під час розгляду вживання дієприкметників. У підручнику з культури мови, підготовленому А. Пупкісом, ідеться про пропуск конкретних іменників. Точніше, у розділі про субстантивацію активних дієприкметників теперішнього часу зазначено, що в народному мовленні та в узусі літературної мови в таких випадках частіше вживаються неповні форми (Нітріскуче руйнується, а той, хто стоїть), і додається: «Повні форми вживаються лише там, де явно пропущено іменник людина, чоловік, дитина, жінка...» (Pupkis 1980: 137–138). Один із прикладів, що ілюструють такий пропуск, показує вживання повного дієприкметника з ПФ: Ті, хто ходив по містечках із катеринками найчастіше носили папуг.

Цей приклад наведено також у розділі про дієприкметник у LKG¹¹. Після опису значень дієприкметників в атрибутивному вживанні тут розглядається субстантивація дієприкметників, але перед тим згадуються атрибутивні дієприкметники, ужиті без означуваного слова, і пояснюється: «Невисловлений означуваний іменник (найчастіше такий, що позначає поняття загального характеру — людина, чоловік, жінка або подібне) мається на увазі зі змісту висловлювання чи з контексту» (LKG 1971: 349). Ілюструючи таке вживання без означуваного слова прикладами повних і неповних дієприкметників, тут наведено вже три речення, у яких маємо випадок уживання повного дієприкметника з ПФ: Ті, хто ходив по містечках із катеринками найчастіше носили папуг, У тій пляшці, що там жили усі були молодими людьми, і Сестри, як могли, опікувалися покликаних на війну дітей і дружин. Ще один приклад — Для них лише від відвернута від очей — наведено вже в розділі про субстантивовані дієприкметники минулого часу. Ним ілюструється твердження, що в значенні іменників можуть уживатися також повні форми жіночого роду деяких пасивних дієприкметників минулого часу, але додається, що такі форми переважно трапляються у фразеологізмах і більшою чи меншою мірою усталених висловах (LKG 1971: 350). Субстантивацію дієприкметників тут згадано окремо від уживання без означуваного слова, але зазначено, що повні пасивні дієприкметники теперішнього часу, ужиті без означуваного слова, нерідко субстантивуються, чим вказано на зв’язок між двома типами вживання в позиції іменника (LKG 1971: 349).

Однак у розділі про прикметник у LKG вживання без означуваного слова не згадується, йдеться лише про субстантивацію прикметників; точніше, у розділі Субстантивація прикметників окремо описано звичайні та повні субстантивовані прикметники (LKG 1965: 529–534). Такі відмінності ніби свідчать про особливість уживання повної форми дієприкметника: повні дієприкметники

¹¹ Як джерело для розділу про перехід однієї частини мови в іншу в підручнику А. Пупкіса зазначено LKG (Pupkis 1980: 138).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 17

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

бувають і такі, що вживаються без означуваного слова, і субстантивовані, а займенникові прикметники — лише субстантивовані. Проте з опису субстантивованих прикметників у LKG стає зрозуміло, що й «субстантивовані прикметники» бувають неоднаковими. Уже на початку розділу зазначено, що не всі займенникові прикметники, які мають функції та значення іменника, однаковою мірою субстантивувалися, а далі виокремлюються самостійні й несамостійні субстантивовані займенникові прикметники. Несамостійні характеризуються як такі, що можуть уживатися і як прикметники, і як іменники, причому обидві згадані їхні підгрупи також пов’язуються з позначенням осіб: одну визначено як субстантивовані займенникові прикметники, що позначають певну групу осіб (Альянсом правили не сильні, а народні обранці¹²; Добре старому брехати молодим, коли вони цього не знають; Стежкою вздовж Німану тягнуться низки ниток — пішохідні стежки), іншу — як субстантивовані займенникові прикметники, що позначають узагальнену особу або взагалі живу істоту (Пильний помітив би в ньому величезний інтелект, та не було кому помітити; Працьовитий знаходить роботу, балакучий — розмову, а ледар — барліг) (LKG 1965: 531). Отже, в оману вводить лише назва «субстантивовані», а насправді серед займенникових прикметників також є як субстантивовані (самостійні), так і вживані без означуваного слова (несамостійні). Зрештою, однак, зазначається, що поруч із несамостійними в такому самому контексті часто вживаються звичайні прикметники (Свободи досягають лише сильні; Спершу він у чужих працював), і лише про них сказано, що, хоч вони й виконують синтаксичну функцію іменника, субстантивованими їх вважати не можна (LKG 1971: 531–352). Про займенникові прикметники таких зауваг немає, а це свідчить про те, що всі займенникові прикметники, розглянуті в розділі LKG про субстантивовані прикметники, вважаються в той чи інший спосіб субстантивованими, і що прикметники, уживані в позиції іменника, відрізняються від дієприкметників: останні, як можна судити з характеристики займенникових дієприкметників, що вживаються без означуваного слова, як «нерідко субстантивованих», можуть бути й несубстантивованими, а лише вживатися без означуваного слова. Так чи інакше, співвідношення дієприкметників і прикметників, уживаних у позиції іменника, у LKG окреслено досить невиразно.

Чіткіше його визначено в підручниках з морфології, де субстантивацію розглянуто як складову словотворення без формантів, або функціонального словотворення (Paulauskienė 1983: 40–49; 1994: 38–46). У них розрізняються субстантивація (перетворення слів, що виражають ознаку, на слова, що позначають предмет, — іменники; субстантивація) і субстантивне (іменникове) вживання (лише вживання в позиції іменника), причому останнє чітко визначено

¹² Хоч увесь розділ про субстантивовані прикметники ілюструється лише прикладами прикметників, тут наведено й один приклад дієприкметника.

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 18

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

а також і як властивість прикметників, щоправда, згадуючи лише звичайні прикметники: Молоді танцюють — стіни дрижать, старі танцюють — зуби цокотять; Легко голим пішки, багатому можна, а старому блукати (Paulauskienė 1983: 43). В іншій праці підсумовано, що за певних обставин як іменники можуть уживатися будь-які слова, що виражають ознаку, отже, і дієприкметники, і прикметники (Paulauskienė 1994: 39). Однак у цих підручниках співвідношення субстантивації та іменникового вживання окреслено менш чітко, ніж у LKG. З одного боку, стверджується, що вживання слова як іменника ще не свідчить про його перехід до іменників, а з іншого — згадуються певні етапи: 1) те саме слово, вільно вживане як прикметник, трапляється і в синтаксичній позиції іменника, але про його субстантивацію ще не можна говорити (Сліпий сліпого недалеко заведе); 2) прикметник або дієприкметник перетворився на самостійне слово — іменник (спальня, курильня) (Paulauskienė 1994: 39–40). Так чи інакше, і зв’язок подвійного вживання, визначений у LKG, і передбачувана в підручниках з морфології аналогія між уживанням прикметників і дієприкметників у позиції іменника, здавалося б, суперечили б працям нормативного характеру, у яких простежується тенденція стримувати субстантивацію активних дієприкметників теперішнього часу. У мовному вжитку, як свідчив би огляд уживання субстантивованих дієприкметників, наведений у статті Algirdas Malakauskas, опублікованій 1987 року, начебто спостерігалася схильність застосовувати аналогію. У цій статті зареєстровано досить багато таких субстантивованих дієприкметників і зроблено висновок, що пояснити таке вживання лише впливом інших мов непросто (Malakauskas 1987). Щоправда, певне пояснення можна знайти у працях, пов’язаних із мовними нормами: коли Juozas Balčikonis почав виправляти іменники з нерегулярним щодо народної мови словотвором повстанець — той, хто повстав, рішучий — той, хто зважився, той, хто зважився та ін., дієприкметникову форму відкинула сама практика вживання літературної мови, розширивши не властивий діалектам словотвірний тип і залишивши в ужитку іменники (Pupkis 1990: 138).

Проаналізувавши вживання субстантивованих дієприкметників, A. Malakauskas зазначає, що дієприкметники теперішнього часу іноді займають позицію іменника разом з ОЗ, і наводить аж сім прикладів ЗП з ОЗ: Хоча в лікуванні хворих на цукровий діабет досягнуто значних успіхів, однак поки що цю хворобу неможливо повністю вилікувати; Тих, хто вступав на режисуру, він запитував не про те, чому вони хочуть стати режисерами, а про те, що вони хочуть сказати людям; На навчання за всіма спеціальностями приймають тих, хто працює за фахом та ін. (Malakauskas 1987: 125–126). Щоправда, із наведених прикладів не зрозуміло, чи пов’язуються вони з розглянутими субстантивованими дієприкметниками, чи з уживанням дієприкметника, також згаданим у цій статті, для називання конкретної особи або конкретної групи осіб за дією, яку вони виконують зараз або в момент, про який ідеться в реченні (Malakauskas 1987: 122). У підручнику з морфології одним із таких прикладів ілюструється іменникове вживання: Прибульці з чужих країв не знали, які в нас звичаї (Paulauskienė 1994: 39).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 19

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

Так чи інакше, трапляються приклади, коли в позиції іменника вжито ІД із ПЗ, однак під час розгляду субстантивного вживання чи процесів субстантивації зовсім не трапляються приклади, у яких означений прикметник уживався б із ПЗ, за винятком уже розглянутого випадку іншого пропуску. Єдиний приклад уживання означеної форми з ПЗ, що потрапив до докладного дослідження вживання субстантивованих означених прикметників, також є випадком уживання ІД із ПЗ: Керували Альянсом не сильні, а обрані народом (Valeckienė 1957: 242; LKG 1965: 531)¹³. Натомість під час розгляду вживання дієприкметників таких прикладів не уникнути, і вже саме це свідчило б, що повної аналогії між прикметниками, вживаними в позиції іменника, та дієприкметниками, вживаними в позиції іменника, може й не бути.

Це підтверджувало б і вже згадане формулювання, яким у KP описано один із випадків уживання активних дієприкметників теперішнього часу — називання особи, яка діє в момент мовлення (тимчасово) (KP 2002: 46). У статті A. Malakauskas, як щойно зазначалося, також згадано дієприкметники, пов’язані з часом (Malakauskas 1987: 122). Хоча і в ній, і в KP з часом пов’язане лише вживання активних дієприкметників теперішнього часу (оскільки розглядаються лише такі дієприкметники), однак, як стверджується і в граматиках, із вираженням часу пов’язані й інші дієприкметники, що свідчить про їхню дієслівну природу. Так, у LKG, розглядаючи атрибутивне вживання активного дієприкметника минулого одноразового часу (LKG 1971: 332–346), згадують і випадки, коли він, як і прикметник, позначає сталі, не пов’язані з часом ознаки, але загалом цей дієприкметник визначають як такий, що позначає ознаки, зумовлені дією, яка відбувалася в минулому або до моменту мовлення, про який ідеться в реченні; також наведено чимало випадків, у яких виразніше виявляються саме його дієслівні властивості (LKG 1971: 334–337). Атрибутивні прикметники не мають часового значення, отже, вони не можуть називати особу, яка діяла (тимчасово) в момент мовлення чи в минулому. Крім того, хоча прикметникам також властива сильніша чи слабша сполучуваність (LKG 1976: 235–262), принаймні властивість керувати має бути більш характерною для дієприкметника як форми дієслова. В описі атрибутивного вживання дієприкметника також подано чимало вказівок на те, що такий дієприкметник може керувати словами або приєднувати їх (LKG 1971: 333, 335, 336, 337, 338, 344). Із такими відмінностями може бути пов’язане й частіше вживання ПЗ з ІД.

4. СИНТАКСИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

¹³ У статті A. Valeckienė це речення використано для ілюстрації субстантивації прикметника, і вказано лише прикметник: Керували Альянсом не сильні, а обрані народом (Valeckienė 1957: 242). Однак у LKG уже вказано й дієприкметник (Керували Альянсом не сильні, а обрані народом (LKG 1965: 531). Приклад перенесено й до опису означених форм у DLKG (DLKG 1997: 176).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 20

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

В описах словосполучень не наведено прикладів уживання означених прикметників чи ІД із ПЗ (Balkevičius 1963; LKG 1976; Sirtautas, Grenda 1988; Labutis 1994a, 1994b, 1998; DLKG 1997). Однак у них не наведено й прикладів уживання неозначених дієприкметників із ПЗ, оскільки дієприкметникові сполуки не описуються. У синтаксичних описах литовської мови частину мови вважають вихідним пунктом класифікації словосполучень, тож можна припустити, що опис дієприкметникових сполук унеможливлює морфологічне трактування дієприкметника: у граматиках литовської мови дієприкметник вважають не окремою частиною мови, а лише формою дієслова¹⁴. Проте причини названо й безпосередньо, і з цього випливає, що описувати такі сполуки недоцільно: дієприкметники керують словами так само, як відповідні дієслова, тому довелося б повторювати інформацію, подану в розділі про дієслівні сполуки: «Під час класифікації дієслівних сполук немає потреби зважати на форму головного компонента, оскільки помічено, що зі зміною форми головного слова у словосполученні форма залежного компонента не змінюється (наприклад, читати книжку, читає книжку, читатиме книжку тощо). Ба більше, активні дієприкметники, дієприслівники та напівдієприслівники мають цілком ті самі властивості керування, що й дієслово» (Grenda 1964: 138).

Утім, не лише описи словосполучень, а й описи багатьох членів речення не показують можливості вживання ІД із ПЗ. В описах означення згадуються поширені означення, але зазвичай наводяться лише приклади, у яких дієприкметник ужито в неозначеній формі: Тільки серце одне, сповнене туги, сповнене болю, залишиться самотнім; Згуртовані навколо багаття пастухи розповідали страшні історії (Labutis 1994b: 87–88). Йонас Балкявічюс у праці Синтаксис сучасної литовської мови, розглядаючи такі означення як складені, вказав на певну необхідність ПЗ, зазначивши, що додатки та обставинні компоненти складеного означення перетворилися на додатки й обставину присудка (Діти повертаються зі школи → Було чути голоси дітей, які поверталися зі школи; Вулики були повні працьовитих бджіл → Вулики, повні працьовитих бджіл, гудуть у саду) (Balkevičius 1963: 156), навіть виокремив означення, керовані дієприкметником (Balkevičius 1963: 161–164), але навів лише приклади поширених означень, утворених неозначеними дієприкметниками¹⁵.

Утім, в описі членів речення в LKG є також пара речень, у яких означенням виступає ІД, що приєднав ПЗ: Усі опинилися в одному кутку — Курмеліс із Золісом і двоє сусідів, той, хто говорив про них; Ей, плакала, плакала наша сестричка, так далеко відпущена (LKG 1976: 415). Як бачимо, ці

¹⁴ Дієприкметник характеризують як відмінювану форму, утворену від дієслівної основи й наділену властивостями дієслова та прикметника (LKG 1971: 311; DLKG 1997: 354), як неособову форму дієслова (Valeckienė 1998: 162), як відмінювану форму дієслова (Paulauskienė 1983: 273; 1994: 273) або просто як форму дієслова (Paulauskienė 1994: 351). Див. пропозицію не вважати дієприкметник формою дієслова у Šveikauskienė (2018).

¹⁵ За винятком речення Будинки, найгарніші й найрозкішніші в ті часи, відкинуті на кілька десятків років назад або й зовсім зруйновані, а на їхньому місці зведені нові будинки... (Balkevičius 1963: 163), уживання означених прикметників зі словами сам, усі (весь) згадував ще J. Jablonskis (RR 1957: 87, 415).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 21

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

ІД ужито в такій позиції, де вони стають досить близькими до дієприкметників, уживаних як іменники, а під час розгляду їх уживання з ПЗ наводиться вже більше прикладів. Так, у розділі про означення, перераховуючи частини мови, які можуть виступати означуваними словами, згадуються «субстантивовані прикметникові слова — найчастіше означені форми дієприкметників», а означувані слова ілюструються реченням Valdė Aljansą ne galingieji, o liaudies išrinktieji (LKG 1976: 398). У наступному реченні ПЗ є родовим відмінком займенника: Vėlus jau buvo laikas, kada mūsų pažįstamieji, спорожнивши принесені червоноголові пляшки й кишені, вирішили повернутися додому. Перед згадкою прикметникових слів, що виступають означуваними словами, ще вказуються субстантивовані прикметники й наводиться один приклад уживання прикметника із займенником: Хоча б одну годинку я вкрав для себе, хоч перейти через поле з моєю найгарнішою... (LKG 1976: 398). Як можна було б виснувати з цих прикладів, уживання ПЗ у таких випадках пов’язане із субстантивацією.

Приклади ІД, поширених ПЗ, наведено в LKG також під час розгляду обставини й додатка, оскільки в цій граматиці обставина й додаток вважаються не лише членами речення, пов’язаними з присудком (LKG 1976: 454, 479). Щоправда, додаток характеризується як член речення, що зазвичай приєднується до присудка, але перелічуються й додатки, приєднані до інших членів речення (LKG 1976: 457–45). Під час їх розгляду наведено приклад Eigulį šaukiančiojo ukavimas skardėjo ilgai, pratisai, lyg skerdžiaus ragas (LKG 1976: 457), а під час розгляду обставин — Vaikščiojantieji po miestelius su katarinkomis dažniausiai nešiojosi papūgas (LKG 1976: 479), однак таке вживання не пов’язується із субстантивацією. До розділу про обставини, до речі, потрапив і один приклад поширеного означення, де ІД ужито з ПЗ: Pamiškiais ir papelkiais gyvenantieji ūkininkai užtektinai turėjo pievų ir ganyklų ir vertėsi gyvulininkyste (LKG 1976: 480). Розглядаючи дієприкметники, виправлені Й. Яблонскісом, А. Пірочкінас згадав тенденцію, помічену в граматиках і працях мовознавців: підмет виражається означеними словами, які керують додатками й обставинами (Piročkinas 1986: 143), але в LKG ця тенденція не простежується — у розділі про підмет таких прикладів не наведено.

Утім, у «Синтаксисі сучасної литовської мови» Й. Балкявічюса Dabartinės lietuvių kalbos sintaksėje як окремий підтип складеного підмета виділяється підмет, виражений словосполученням, керованим дієприкметником або віддієслівним іменником, і його ілюструють також прикладами таких керованих словосполучень, що містять ІД, іншими словами — прикладами вживання ІД із ПЗ, як-от Sėdintieji aplink stalą susijuokė або Valstybės tvarką ardantieji baudžiami visų įstatymų griežtumu (Balkevičius 1963: 87–88). Принаймні перший приклад свідчив би радше не про субстантивацію дієприкметника, а про вживання для називання групи осіб, які діють у момент мовлення (тимчасово). З іншого боку, із наведених прикладів стає зрозуміло, що межа між називанням, пов’язаним із моментом мовлення, і узагальненим, не пов’язаним із часом

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 22

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

називанням не є цілком чіткою, і саме це у вжитку може спричиняти неясність щодо вживання дієприкметників теперішнього часу активного стану, яке намагаються виправляти в нормативних працях. Підмет, виділений Й. Балкявічюсом, характеризується як підмет, виражений керованим словосполученням, а наведене ним пояснення свідчило б, що певним членам речення ПЗ потрібні як певні додатки або обставинні компоненти: «Складений підмет виражають дієприкметники та віддієслівні іменники з приєднаними до них додатками й обставинними компонентами, які не є справжніми додатками чи обставинами, оскільки залежать не від присудка речення» (Balkevičius 1963: 87).

Отже, описи синтаксичної будови свідчать, що за будь-якої моделі інвентаризації фактів синтаксичного вживання мови неминуче доводиться згадувати керовані слова або слова, приєднані приляганням, як супровідники ІД. Це відповідало б уявленню про дієприкметник, поданому в розділах морфології, як про дієслівну форму, що зберігає дієслівні властивості, зокрема здатність керувати тими самими відмінками або прийменниковими конструкціями, що й відповідне дієслово, або приєднувати їх. До того ж в описі означення наголошується: «Дієприкметник як форма дієслова дуже часто приєднує інші слова та конструкції» (LKG 1976: 414).

Як видно, приклади вживання ПЗ з означеною формою, що трапляються й в описах синтаксису, здебільшого пов’язані з уживанням дієприкметника в позиції іменника. Прикладів такого вживання прикметника майже не трапляється навіть в описах синтаксису, і це також свідчило б про те, що вживання прикметника й дієприкметника, пов’язане з позицією іменника, зокрема вживання означеної форми, не цілком збігається. До речі, на таку невідповідність вказувало б і твердження, наведене в історичному дослідженні дієприкметників, що дієприкметники не надто схильні перетворюватися на іменники: «Виконуючи функцію іменників, вони зазвичай зберігають дієслівні ознаки, керування відмінками й прийменниками або наближаються до іменників лише в якомусь одному значенні (пор. suaugęs, valgomasis тощо)» (Ambrazas 1979: 65).

Оскільки в морфологічній частині граматик прямо зазначено лише невживання означеної форми прикметників, поширених ПЗ, приклади, що трапляються в синтаксичній частині LKG, не суперечать морфологічній частині. В описі синтаксичної будови речення, наведеному в DLKG, не подано прикладів ІД із ПЗ, тож це тим паче не суперечить сформульованому тут твердженню, що означену форму не слід уживати з ПЗ. Однак опис синтаксичної будови мови в цій граматиці ґрунтується переважно на описах словосполучень, а від традиційного опису членів речення відмовляються, щоб уникнути повторення інформації, наведеної в розділі про словосполучення; опис речення охоплює лише розгляд моделей речень і їх поширення (DLKG 1997: 587–678).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 23

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

Отже, відсутність у цій граматиці прикладів розгорнутих означених дієприкметників може бути пов’язана не стільки з їхньою невластивістю мові, скільки з обраною моделлю опису синтаксичної структури мови.

До того ж в описах синтаксичної структури не визначають функції означеної форми дієприкметників або прикметників, уживаних у позиції іменника, оскільки такі функції зазвичай виокремлюють, а означені форми розглядають в описах морфологічної структури. У них, а також у деяких статтях, у таких випадках згадується виокремлювальне значення. Ось речення Nepraėjo ir valandėlė, kaip jis tarp krutančiųjų skarelių pamatė mėlynąją su baltais ruoželiais ir tuojau pat pažino ir išskyrė iš visų tokių ar bent panašių згадується в DLKG як ілюстрація виокремлення предметів (DLKG 1997: 174). Випадок уживання означеного дієприкметника з залежними словами пояснюється виокремленням і в статті А. Valeckienė 1961 року: Motina žiūrėjusi drabužius – lopiusi ir skalbusi, kartais ir naujus pasiuvusi, nes dvaro duotieji buvę šuns neperkami. У статті А. Valeckienė 1957 року речення Valdė Aljansą ne galingieji, bet liaudies išrinktieji залучено до розгляду субстантивованих прикметників, а всі несамостійні субстантивовані прикметники тут характеризуються як такі, що мають виокремлювальне значення (Valeckienė 1957: 244, 246). Значення самостійних субстантивованих прикметників у цій статті не визначено, а в статті 1961 року його названо підкреслювальним після зазначення, що субстантивовані означені прикметники зберігають ті самі значення (Valeckienė 1961: 15).

Як уже зазначалося, у багатьох працях випадки вживання означеної форми в позиції іменника називають також пропуском, проте з’ясовується, що цей пропуск буває різним: в одному випадку пропускається вже згаданий член речення, в іншому — слово, яке можна зрозуміти зі змісту висловлення або контексту. Синтаксичний опис виявляє зв’язок між цими дещо різними за характером пропусками. Так, у розділі LKG про означення згадано два типи пропуску означуваного слова: коли при означенні не повторюється раніше згадане означуване слово (Bet jam trūko sveikatos iškelti puodui, pilnam aukso, todėl prisisiėmė pinigų, kiek galėjo panešti,...o likusius vėl gražiai užkasė), а також коли пропускається слово, яке можна зрозуміти з контексту або змісту речення і яке зазвичай означає людину чи якийсь узагальнений предмет (Ilgiau dėvėsi lopytą, nekaip naują) (LKG 1976: 399). Щоправда, обидва випадки проілюстровано лише прикладами неозначених дієприкметників, але прикладів із дієприкметниками загалом наведено лише по одному. Таке формулювання випадків пропуску дуже нагадує пояснення вказівного значення, подане в описах означених форм. У LKG його пояснено так: «Предмети вказуються таким чином. Під час першої згадки про предмет його індивідуальна ознака виражається звичайним прикметником або описується іншими словами. У подальшому контексті, щоб позначити, що предмет відомий, раніше згадана ознака виражається означеним прикметником» (LKG 1965: 508).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 24

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

¹⁶.

ВИСНОВКИ

Критерій невживання означеної форми з залежними словами, сформульований ще Jono Jablonskio, передбачається неоднакового обсягу: в одних джерелах він охоплює і означені прикметники, і означені дієприкметники, в інших — лише останні. Отже, формулювання критерію порушують питання аналогії у вживанні означених форм прикметників і дієприкметників. У працях J. Jablonskio, де критерій було сформульовано, аналогію застосовано; її застосовують і в деяких підручниках із морфології та культури мови, а також у працях нормативного характеру або з поширення мовної норми. Проте в обох докладних описах граматичної структури мови, які водночас є працями нормативного характеру, таку аналогію прямо не визначено. На це може впливати застосована в цих описах модель опису означених форм.

Описові праці безпосередньо пов’язані з дослідницькими працями, а останні зосереджені переважно лише на означених формах прикметників, і висновки робляться на підставі їх уживання. Отже, трактування означених форм у граматиках могло визначатися не лише обраною моделлю опису, а й рівнем дослідженості мовного явища, тобто тим, що найкраще досліджено саме означені форми прикметників.

Оскільки аналогію у вживанні означених форм дієприкметника та прикметника прямо не визначено, застосування до дієприкметників критерію залежних слів, згаданого в розділі про прикметники граматик, також залишається досить неясним. Щоправда, у деяких працях аналогію відзначено, але лише як аналогію у значеннях і вираженні означеності, тоді як відповідність особливостей уживання означеної форми або винятків ніде не розглянуто й не визначено. З перелічених особливостей видно, що деякі з них могли б стосуватися й дієприкметника, тоді як інші до нього застосувати не можна. Критерій невживання залежних слів формулюється як одна з таких особливостей, тому питання його застосування до дієприкметників також неясне.

Хоча в деяких працях нормативного характеру або з поширення мовної норми цей критерій застосовується до дієприкметників, навіть у них трапляються поодинокі мовні факти, які свідчать, що означені дієприкметники із залежними словами вживаються частіше, ніж означені прикметники. Такі приклади здебільшого пов’язані з уживанням дієприкметника без означуваного слова, інакше кажучи, у позиції іменника. Хоча таке вживання в описах граматичної структури та інших джерелах окреслено досить неясно,

¹⁶ Подібним чином пояснюються займенники-замінники, які заступають іменники або цілі групи іменників (tas, ta, šis, ši тощо): вони вказують на «відому, вже згадану або названу після цих займенників особу, істоту, предмет чи явище» (Valeckienė 1998: 146).

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 25

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

Тим паче що неясним є співвідношення іменникового вживання та субстантивації, а з розгляду чи оцінок уживань, так чи інакше пов’язаних із позицією іменника, випливає, що в цьому випадку повної аналогії між уживанням означених форм прикметника й дієприкметника немає. Це пов’язано з відмінностями між прикметником і дієприкметником як частиною мови дієслівного походження, що зберігає і значення часу, і особливості керування дієслова.

Описи синтаксичної будови мови також свідчать, що згадування ПЗ як супровідних елементів дієприкметників, зокрема й означених, є неминучим.

Означену форму дієприкметників, уживаних у позиції іменника, намагаються пояснити або видільним значенням — це було б морфологічне пояснення, — або еліпсисом — це було б синтаксичне пояснення. В описах будови мови межі, проведені між морфологічним і синтаксичним рівнями, не дають змоги пов’язати ці пояснення, однак пояснення випадків еліпсису, наведене в описі синтаксичного рівня, дуже подібне до пояснення вказівного значення, наведеного в описі морфологічного рівня.

LITERATŪRA

Ambrazas V. 1979: Lietuvių kalbos dalyvių istorinė sintaksė, Vilnius: Mokslas.

Balkevičius J. 1963: Dabartinės lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

Banėvičienė N. 1964: Dalyvis ar daiktavardis? – Kalbos kultūra 63, 62.

Brūzgienė R., Čekmonienė I. E., Žemienė A. 2013: Specialybės kalba, Vilnius: Mykolo Romerio universitetas.

DLKG 1997: Dabartinės lietuvių kalbos gramatika. Red. V. Ambrazas, 3-iasis patais. leid., Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Grenda Č. 1964: Dėl veiksmažodinių junginių klasifikacijos. – Kalbotyra 10, 137–141.

Jakaitienė E., Laigonaitė A., Paulauskienė A. 1976: Lietuvių kalbos morfologija, Vilnius: Mokslas.

Kazlauskienė A., Rimkutė E., Bielinskienė A. 2011: Bendroji ir specialybės kalbos kultūra, 2-asis patais. leid., Kaunas: Vytauto Didžiojo universitetas.

KP 2002: Kalbos patarimai 1: Gramatinės formos ir jų vartojimas. Sud. R. Miliūnaitė, teksto aut. R. Miliūnaitė, A. Paulauskienė, vyr. red. A. Pupkis, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

KPP 1976: Kalbos praktikos patarimai. Sud. A. Paulauskienė, Vilnius: Mokslas.

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 26

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

Labutis V. 1994a: Lietuvių kalbos sintaksė 1, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla.

Labutis V. 1994b: Lietuvių kalbos sintaksė 2, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla.

Labutis V. 1998: Lietuvių kalbos sintaksė. 3-iasis patais. leid., Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

LKG 1965: Lietuvių kalbos gramatika 1: Fonetika ir morfologija. Vyr. red. K. Ulvydas, Vilnius: Mintis.

LKG 1971: Lietuvių kalbos gramatika 2: Morfologija. Vyr. red. K. Ulvydas, Vilnius: Mintis.

LKG 1976: Lietuvių kalbos gramatika 3: Sintaksė. Vyr. red. K. Ulvydas, V. Ambrazas, A. Valeckienė, Vilnius: Mokslas.

Malakauskas A. 1987: Veikiamosios rūšies esamojo laiko dalyviai sintaksinėje daiktavardžio pozicijoje. – Lietuvių kalbotyros klausimai: Lietuvių kalbos sandaros tyrinėjimai 26, 122–127.

Oginskienė E. 1993: Įvardžiuotinės formos kanceliarinėje kalboje. – Kalbos kultūra 64, 34–42.

Paulauskienė A. 1983: Lietuvių kalbos morfologijos apybraiža, Kaunas: Šviesa.

Paulauskienė A. 1994: Lietuvių kalbos morfologija: paskaitos lituanistams, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

Paulauskienė A. 2004a: Lietuvių kalbos kultūra, Kaunas: Technologija.

Paulauskienė A. 2004b: Teisininkų kalba ir bendrosios normos, Vilnius: Justitia.

Piročkinas J. 1986: Jono Jablonskio kalbos taisymai, Kaunas: Šviesa.

Piročkinas J. 1990: Administracinės kalbos kultūra, Vilnius: Mintis.

Pupkis A. 1980: Kalbos kultūros pagrindai, Vilnius: Mokslas.

RR 1957: J. Jablonskis. Rinktiniai raštai 1. Sud. J. Palionis, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

RR 1959: J. Jablonskis. Rinktiniai raštai. Du tomai. Sud. J. Palionis, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

Ružė A. 2008: Lietuvių kalbos morfologija, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2008.

Sirtautas V., Grenda Č. 1988: Lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius: Mokslas.

Šukys J. 2003: Kalbos kultūra visiems, Kaunas: Šviesa.

Šveikauskienė D. 2018: Kokia kalbos dalis yra dalyvis? – Bendrinė kalba 91, 1–19.

Valeckienė A. 1957: Dabartinės lietuvių kalbos įvardžiuotinių būdvardžių vartojimas. – Literatūra ir kalba 2, 161–328.

BENDRINĖ KALBA 92 (2019) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 27

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

Valeckienė A. 1961: Įvardžiuotinių būdvardžių reikšmės ir keletas įvardžiuotinių formų netikslaus vartojimo atvejų. – Kalbos kultūra 1, 12–16.

Valeckienė A. 1986: Apibrėžtumo / neapibrėžtumo kategorija ir pirminė įvardžiuotinių būdvardžių reikšmė. – Lietuvių kalbotyros klausimai 25, 168–189.

Valeckienė A. 1998: Funkcinė lietuvių kalbos gramatika, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Gauta 2019 08 11

Priimta 2019 12 18

BENDRINĖ KALBA 92 (2019) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204

RAMUNĖ VASKELAITĖ. Įvardžiuotiniai dalyviai su priklausomais žodžiais: kodifikuotoji norma ir jos neaiškumai | 28

doi.org/10.35321/bkalba.2019.92.01

PRONOMINAL PARTICIPLES WITH DEPENDENT WORDS: THE CODIFIED STANDARD AND UNCERTAINTIES SURROUNDING IT

Summary

The paper discusses the peculiar use of the pronominal form envisaged by Jonas Jablonskis: the pronominal form of the participle, as well as that of the adjective, shall not be used where that participle has dependent words. The uneven coverage of this criterion is revealed, which calls for discussing the issue of the analogical use of the pronominal form of participle and adjective. It turns out that some works of a research nature do indicate the analogy, yet at the same time they present peculiarities in the use of the pronominal form that cannot be applied to the participle; such context also makes unclear the issue of the application of the dependent words criterion to participles mentioned among those peculiarities. The issue of the application of this criterion to participles used as nouns is unclear in particular: while, in some works, the criterion is applied to participles used as nouns, the examples occurring in discussing the participle, and the formulations provided in the assessment of participles that turn into nouns or of participles used in the position of a noun in addition, nevertheless, show that the use of the participle in the position of the noun and the use of the adjective in the position of the noun do not quite match. This would be in line with the concept of participle, as a part of the language of verbal origin, characterised by the denotation of time and verbal government features. It is these differences between the adjective and the noun that the irregularities in the use of the pronominal form could be related to, confirmation of which would be the discussion of parts of the sentence provided in some descriptions of syntax composition. Those descriptions reveal that mentioning of some additional components of the subject, object or circumstantial adverb, or examples where the words governed by or contiguous with the participle function as such components, cannot be avoided.

KEYWORDS: pronominal form; pronominal participle; pronominal adjective; dependent words; attribute; noun.

RAMUNĖ VASKELAITĖ

Lietuvių kalbos institutas

Petro Vileišio g. 5, LT-10308 Vilnius

[email protected]

BENDRINĖ KALBA 92 (2019)

www.bendrinekalba.lt

ISSN 2351-7204

ЗАЙМЕННИКОВІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ З ЗАЛЕЖНИМИ СЛОВАМИ: КОДИФІКОВАНА НОРМА ТА ЇЇ НЕЯСНОСТІ

АНОТАЦІЯ

ВСТУП

1. ФОРМУЛЮВАННЯ НОРМАТИВНОГО КРИТЕРІЮ

2. ПИТАННЯ АНАЛОГІЇ ВЖИВАННЯ ЗАЙВИХ ФОРМ ПРИКМЕТНИКА Й ДІЄПРИКМЕТНИКА

3. ВЖИВАННЯ ПОВНИХ ФОРМ ДІЄПРИКМЕТНИКІВ У ПОЗИЦІЇ ІМЕННИКА ТА АНАЛОГІЯ

4. СИНТАКСИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

ВИСНОВКИ

LITERATŪRA

PRONOMINAL PARTICIPLES WITH DEPENDENT WORDS: THE CODIFIED STANDARD AND UNCERTAINTIES SURROUNDING IT

Summary

Document details