Akcentuacijos ir vokalizmo sąryšis šiaurės vakarų panevėžiškių tarmėje

K. Garšva

Preparing document pages…

LIETUVIŲ AREALINĖS LINGVISTIKOS KLAUSIMAI LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

K. GARŠVA

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК АКЦЕНТУАЦІЇ ТА ВОКАЛІЗМУ В ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОМУ ПАНЕВЕЖИСЬКОМУ ДІАЛЕКТІ

У багатьох мовах основу складу становлять голосні, і їх не можна правильно описати, попередньо не розглянувши наголос, оскільки одні фонетичні властивості мовлення «накладаються» на склад, морфему або ціле слово (наприклад, наголос), інші належать до окремих найменших звукових одиниць (фонем та їхніх варіантів). У чотирьох розділах цієї статті (1. Словесний наголос, 2. Кількість голосних, 3. Інтонації, 4. Голосні фонеми та їхні варіанти) робиться спроба синхронно розмежувати надсегментні (суперсегментні, просодичні¹) і сегментні явища одного зі східноаукштайтських діалектів — північно-західного паневежиського, а також визначити виконувані ними функції в мові². Так само слід було б пояснювати й відповідні засоби вираження в інших діалектах литовської мови (а також у літературній мові). У праці порушуються складніші теоретичні проблеми фонології, щодо деяких із них погляди лінгвістів дуже різняться, і не всі наші висновки поки що остаточні.

Від сусідніх діалектів північно-західний паневежиський відрізняється трьома найважливішими фонетичними особливостями³:

1. Характерним розширенням голосних i, u принаймні в 3 позиціях (див. далі), а також переходом литовських голосних ę, ą та двоскладових сполук із циркумфлексом ēm, ēn, ām, ān у звуки ė, o та ēm, ēn, ōm, ōn⁴;

2. Так званим загальним відтягуванням наголосу;

3. Редукцією колишніх коротких голосних у закінченні.

Ця територія значно більше збігається з «другими східняками» А. Баранаускаса та з традиційними діалектами басейну річки Муша, ніж із північними паневежиськими (за

¹У литовському мовознавстві вживаються два варіанти терміна з тим самим значенням: prozodija і prosodija, пор.: Tarptautinių žodžių žodynas, Vilnius, 1969, p. 628, 624 та ін. Перевагу слід віддати другому варіантові, оскільки саме так слово вживалося в першоджерелі — грецькій мові (у новіших запозиченнях із грецької приголосний s найчастіше вже не замінюється, наприклад, Odisėjas, Poseidonas тощо).

²Подібний аналіз див.: Вопросы теории лингвистической географии, под. ред. Р. И. Аванесова, Москва, 1962, p. 28—63; T. Hill, Phonemic and Prosodic Analysis in Linguistic Geography, „Orbis“, XII, Nr. 2, 1963, p. 449—455. — Передруковано: Readings in American Dialectology, New York, 1971 тощо.

³Оскільки друкарня не має всіх необхідних знаків, у статті використано не фонетичну, а майже фонологічну транскрипцію. (Знаки фонетичної транскрипції намагаємося вживати лише там, де йдеться спеціально про фонетику.) Послідовну фонетичну транскрипцію, а також акустичні й артикуляційні властивості звуків див.: K. Garšva, Šiaurės vakarų panevėžiškių prozodija ir vokalizmas, Dipl. darbo santrauka (mašinr., VVU lietuvių kalbos katedra), 1973, p. 24—25 (VVU lituanistų skaitykla, D 434).

⁴Наголошені відтягнутим наголосом ці двоскладові сполуки такі самі, як і наголошені основним наголосом, пор.: rɔ̀nkos «руки» — rɔ̀nkos «руки», але в понтинінків lāngs «вікно (вікна)» — lāngė «вікно» (не lɔ̀ngė), rānds — rāndė, žānds — žāndė тощо.

класифікацію Гірденіса—Зінкявічюса). Тому північних паневежців ще слід поділити на північно-західних і північно-східних паневежців (біржишківців). Східний кордон діалекту північно-західних паневежців приблизно відповідав би межі понтинінків—пунтинінків в «Атласі литовської мови», лише край, де починають говорити як пунтинінки, мав би простягатися аж до Муші (Намайунай, Салочяй, Пасваліс). Твердопочаткові ám, án понтинінки вимовляють як óm, ón; у мовленні вони трапляються рідко (до того ж, можливо, більшу їх частину становлять винятки⁵), а інших помітніших фонетичних відмінностей між північними так званими пантинінками й понтинінками (північно-західними паневежцями) не виявлено.

1. НАГОЛОС СЛОВА

Наголос найчастіше визначають як виділення одного (наголошеного) складу слова й протиставлення його іншим (ненаголошеним) складам. Але наголошеними можуть бути й окремі або розташовані один за одним односкладові слова⁶, тому контраст наголошених і ненаголошених складів не є необхідною умовою сприйняття наголосу (так само, як і кількість голосного не визначається лише порівнянням із сусідніми голосними). Окреме односкладове слово з довгим голосним (дифтонгом) неможливо вимовити без інтонації, а отже, й без наголосу, адже, на думку багатьох мовознавців, литовські інтонації чітко розрізняються лише в наголошених довгих складах⁷ (на нашу думку, це сильна позиція інтонацій).

Із речення màm kù.l’ grù.ds laũk’ «мама молотить зерно в полі» видно, що наголошеними можуть бути й односкладові слова, утворені голосними різної кількості (короткими, напівдовгими, довгими) та дифтонгами. Отже, тривалість (кількість) голосного в литовській мові, основна частота (тон), а також кількісна редукція ненаголошених голосних у паневежців і ширвінтишківців та якісна редукція деяких дифтонгів були б лише додатковими засобами наголосу, тоді як основний засіб — інтенсивність звуку (гучність). Голосні в наголошених і ненаголошених складах дещо відрізняються місцем творення, а отже, й акустичною якістю.

У працях із литовського мовознавства, крім твердопочаткової та твердокінцевої інтонацій, досі часто згадують «середню» й «переривчасту», які можуть траплятися не лише в довгих, а й у напівдовгих наголошених складах, а також «коротку інтонацію», властиву лише коротким складам. Але у випадку так званої короткої (а також середньої й переривчастої) «інтонації» часто йдеться не про інтонацію — наголошення початку чи кінця складу та різку або повільну зміну інтенсивності, — а лише про короткість чи напівдовгість складу, тому інтона-

⁵ Žr. Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, Vilnius, 1966, p. 97—98. Dar plg. pastabą p. 16 (5 išnaša).

⁶ У російській мові такий погляд відстоювали Л. Щерба та Л. Зіндер, див. Л. Р. Зиндер, Общая фонетика, Ленинград, 1960, p. 298—300. Критику спроби див. А. А. Реформатский, Фонологические этюды, Москва, 1975, p. 39—41, 63—64. Див. також Р. Якобсон и М. Халле, Фонология и её отношение к фонетике, — Новое в лингвистике, вып. 2, Москва, 1962, p. 250 та ін.

⁷ Н. С. Трубецкой, Основы фонологии, Москва, 1960, p. 223; P. Garde, L’accent, Paris, 1968, p. 161; tą patį žr. P. Garde’as, Lietuvių kalbos kirčiavimo sistema (išvertė ir komentavo A. Girdenis), „Kalbotyra“, XXII(1), 1971, p. 94—96; J. Kazlauskas, Lietuvių kalbos istorinė gramatika, Vilnius, 1968, p. 5; M. J. Kenstowicz, Lithuanian Phonology, University of Illinois, 1969 (daktaro disertacija, rotaprintas), p. 84; О. С. Степанов, Основы общего языкознания, Москва, 1975, p. 99 ir kt.

поняття інтонації тут стає непотрібним⁸. Наголошені короткі й напівдовгі склади, у яких немає інтонації, ми позначаємо знаком наголосу (гравісом).

«Коротку інтонацію» в литовській мові почав обґрунтовувати суто експериментально Р. Екблом (1917 року й пізніше), а за ним — Н. ван Вейк, Й. Геруліс, А. Лайгонайте, В. Вайтке-вічюте⁹. Короткі голосні досліджувалися в неоднаковому фонетичному оточенні, без застосування математичної статистики; тому одні дослідники вважають «коротку інтонацію» наголошених складів подібною до твердопочаткової та твердокінцевої інтонацій (у різних складах)¹⁰, інші — лише до твердокінцевої¹¹. Мовне значення має лише те, що чує звичайне нормальне вухо, а прилади показують лише об’єктивні фізичні характеристики звуку; з цього неможливо визначити, як вухо синтезує всі ці властивості¹².

Мовознавці, які вважають литовську мову морною, також заперечують наявність інтонацій у коротких голосних і гадають, що вони можуть бути лише наголошеними або ненаголошеними¹³. «Короткої інтонації» немає й у спорідненій латиській мові.

У всіх діалектах верхньолитовської мови наголос може стояти в будь-якій позиції: певною мірою він не залежить від порядку складу в слові та його відкритості чи закритості, від якості, кількості й інтонації голосного (дифтонга), що утворює склад. У двоскладових словах наголос може утворювати всі дев’ять можливих комбінацій контрасту коротких — напівдовгих — довгих складів: I 1) sàk’əs «сказав би» — sak’əs «сказав би», 2) і sàːk’əs — sak’əːs; II 3) і sàk’əs — sak’əːs, 4) i.šnėːs «виносить» — išnėːs «виніс»; III 5) наз. одн. žãbos «жаби» (діал. žabõs) — майб. ч. III ос. žabòːs «жаби» (žabóti), 6) vėːžam «веземо» — vežàm «веземо»; 7) rù.do «рудий» — rudóː «руда»; 8) і vėːžam — vežàːm; IV 9) žãːbos «жаби» — žabòːs «жаби».

Як видно з цих прикладів, за місцем наголосу в діалекті розрізняються чотири типи опозицій: I слова відрізняються лише місцем наголосу (коли обидва склади короткі або обидва напівдовгі); II слова відрізняються не лише місцем наголосу, а й довготою наголошених голосних (коли один склад короткий, а інший — напівдовгий); III слова відрізняються не лише місцем наголосу й довготою голосних, а й наявністю або відсутністю інтонації в наголошених складах (коли один склад довгий, а інший — короткий або напівдовгий); IV слова відрізняються не лише місцем наголосу, а й інтонаціями наголошених голосних (коли обидва склади довгі).

В односкладових словах (у слабкій позиції) контрасту за місцем наголосу (фонологічного засобу) не буває: наголос тут існує лише фонетично, а не в односкладових словах (у синтагмі) наголос може виконувати розрізнювальну функцію (дистинктив-

⁸ Plg. K. Būga, Kirčio ir priegaidės mokslas (1924), — Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961, p. 21; J. Kazlauskas, min. veik., p. 5; A. Girdenis, V. Žulys, „Trumpinė priegaidė“, „Kalbotyra“, XV, 1967, p. 113—116; A. Pakerys, Apie kirtį, „Kalbotyra“, XVII, 1967, p. 131 ir kt.

⁹Про перших чотирьох авторів див.: A. Laigonaitė, Literatūrinės lietuvių kalbos kirčiavimas, Vilnius, 1959, p. 8, 10; Lietuvių kalbos gramatika, I, Vilnius, 1965, p. 128 та ін.

¹⁰A. Laigonaitė, зазначена праця, p. 10.

¹¹ V. Grinaveckis, Žemaičių tarmių istorija, Vilnius, 1973, p. 98.

¹²Пор. I. Lehiste, Suprasegmentals, Cambridge, Massachusetts and London (M. I. T.), 1970, p. 5 та ін. — Е. Фішер-Йоргенсен та інші вважають, що акустична техніка потрібна переважно для фонетичного уточнення мовних особливостей, уже встановлених на слух: E. Fischer—Jørgensen, What can the new techniques of acoustic phonetics contribute to linguistics?—Reports for the VIII International congress of linguists, I, Oslo, 1957, p. 88; Ю. С. Степанов, О зависимости понятия фонемы от понятия слога при синхронном описании и исторической реконструкции, „Вопросы языкознания“, 1974, № 5, p. 98; див. також A. Girdenis, V. Žulys, зазначена стаття, p. 115.

¹³H. C. Трубецкой, зазначена праця, p. 232; M. J. Kenstowicz, зазначена праця, p. 84.

вінес) функції¹⁴. Самостійного слова не буває ні без фонем, ні без наголосу — зовнішньої ознаки самостійності слова. І своїх функцій не виконують ні фонеми без наголосу, ні наголос без фонем, хоча в обох випадках головне значення належить фонемам.

Розрізнювальну функцію значень у фонології слід розуміти ширше. Заміна фонеми або місця наголосу, інтонації зазвичай не змінює значення слова, але це слово може спотворитися до цілковитої невпізнаваності. Наприклад, почувши штучне слово „samānos“, без контексту ми не зрозуміли б, що хотіли сказати: sąmanos чи sama- nos. У словах, які можна наголошувати двояко, дистинктивна функція наголосу нейтралізується, наприклад: ім. pāk̃rate — ім. і дієсл. pakratė „струсили“, мн. місц. laukùos’ / laũkās’ „у полях“, мн. дав. vaikám / vaikam „дітям“ тощо.

Ті самі наголошені й ненаголошені голосні (дифтонги) не є окремими фонемами (так вважали лінгвісти Празького лінгвістичного гуртка), оскільки вони завжди трапляються в різних позиціях, а відповідні омоніми (на сегментному рівні) розрізняються не заміною фонеми, а місцем наголосу¹⁵. Наголос належить до одиниці довшої, ніж фонема, — до складу, тобто не до сегментного, а до надсегментного рівня. Якщо кількість фонем у тому самому контексті може бути чималою (наприклад: sàk’ǫs „сказав би“, sòk’ǫs „крутив би“, sù.k’ǫs „крутитимеш“, siek’ǫs „прагнув би“), то просодем наголосу могло б бути не більше, ніж складів у слові (але загалом у верхньолитовському діалекті навіть у багатоскладових словах значущий наголос найчастіше припадає не більш ніж на два склади). До інвентарю просодем увійшли б «наголос на першому складі слова», «наголос на другому складі», «наголос на третьому складі» тощо. Оскільки в мові найбільше дво- і трискладових слів, а північно-західні паневежці найчастіше переносили наголос із кінцевого складу на перший і другий склади, за місцем наголосу в цьому діалекті найчастіше трапляється опозиція першого й другого складів, рідше — опозиція одного з них і третього складу. (Кількість просодем перших складів слова в діалекті зросла за рахунок просодем наголосу другого, третього тощо складів.) В іменних частинах мови, де наголос зазвичай переноситься на той самий склад, на якому буває основний наголос, наголос розрізняє лише нечисленні омоформи різних слів, але вже не розрізняє форми того самого слова, наприклад: dar̃žinės „комори“ — dar̃žinės’ „комори“.

¹⁴ Одні мовознавці вважають, що в мовах із вільним наголосом головна функція наголосу — дистинктивна (1), інші — що кульмінативна (2), треті — що лише контрастивна (або кульмінативна) (3), наприклад: 1) П. С. Кузнецов, К вопросу о фонологии ударения (1948), — А. А. Реформатский, Из истории отечественной фонологии, Москва, 1970, p. 360, 366; Л. Р. Зиндер, min. veik., p. 299, 302–304; Р. И. Аванесов, Русская литературная и диалектная фонетика, Москва, 1974, p. 85, 100; А. А. Реформатский, min. veik., p. 31; P. Kratochvil, Tone in Chinese (1968), — ed. E. C. Fudge, Phonology, Penguin Books, 1973, p. 347, 348; I. Lehiste, min. veik., p. 147, 148; 2) С. К. Шаумян, Проблемы теоретической фонологии, Москва, 1962, p. 59; H. Pilch, Phonemtheorie, I, Basel–New–York, 1964, p. 101–102; частково див. також Н. С. Трубецкой, min. veik., p. 38, 230–231, 238; 3) A. Martinet, Accent et tons, Miscellanea Phonetica, II, London, 1954, p. 13–24; P. Garde, Principles of the Synchronic Description of Stress (1967), — ed. E. C. Fudge, Phonology, 1973, p. 310–311.

¹⁵ Р. Avanesovas, В. Vaitkevičiūtė та інші доводять те саме інакше. На їхню думку, наприклад, слова sàk’ǫs і sak’ǫs, що відрізняються лише місцем наголосу, на сегментному рівні різняться відразу не однією, а двома ознаками: не лише тим, що голосний a у першому слові наголошений, а в другому — ненаголошений, а й тим, що ǫ у першому слові ненаголошений, а в другому — наголошений; див.: Р. И. Аванесов, min. veik., с. 101–102; V. Vaitkevičiūtė, Lietuvių literatūrinės kalbos balsinės ir dvibalsinės fonemos, LKK, IV, 1961, с. 21. Але так можна починати аналіз лише тоді, якщо наголос вважати ознакою окремих голосних фонем, пор.: П. С. Кузнецов, min. str., с. 361-362.

2. КІЛЬКІСТЬ ГОЛОСНИХ

У діалекті чітко розрізняються довгі, напівдовгі й короткі голосні (існує система трьох тривалостей), але окремий голосний може мати не більш як два фонологічні ступені тривалості. У наголошеній (сильній) позиції голосні верхнього й нижнього підняття утворюють кількісну опозицію (I), а голосні середнього підняття опозиції не утворюють (II):

I 1. Голосні iˑ, iˑ, uˑ, u. бувають довгими й напівдовгими (приклади див. далі);

2. Голосні eˑ, e, (æˑ, æ), aˑ, a бувають довгими й короткими;

II 3. Наголошені голосні eˑ (ɛˑ), oˑ бувають лише довгими;

4. Голосні ɛ (ə), ɔ бувають лише короткими.

Місце коротких голосних ɛ, e, ɔ, a у системі голосних можна пояснити двояко або навіть трояко: 1) за якісною подібністю їх можна було б пов’язати з довгими eˑ, e, oˑ, aˑ; 2) за чергуванням у тій самій морфемі з голосними iˑ, eˑ, uˑ, aˑ звуки ɛ, e, ɔ, a можна було б вважати позиційними (унаслідок відтягнутого наголосу) варіантами цих голосних; 3) або ж короткі ɛ, ɔ не зараховувати ні до одних, ні до інших, а вважати самостійними фонемами.

Голосні ɛ, ɔ чергуються в тій самій морфемі не з голосними eˑ, oˑ (як довгі й короткі e, a між собою), а з голосними iˑ, uˑ; пор.: s’kėˑr’ „розрізняю, розрізняєш“ — s’kiˑr’ „розрізняє“, s’kėˑr’ „скелястий“; kòˑr’ „створюю, створюєш“ — kùˑr’ „створює“, kõˑr’ „кора“, тому з довгими можна пов’язати лише голосні e, a.

Короткі ɛ, e, ɔ, a можна було б вважати позиційними варіантами голосних iˑ, eˑ, uˑ, aˑ лише за умови запровадження для діалекту категорії двох типів наголосу¹⁶, яка значною мірою відповідає діахронічній категорії — основному й відтягнутому наголосам. Але, міркуючи синхронно, ми «не знаємо», який наголос основний, а який відтягнутий; на слух, як показують аудитивні експерименти, нині ці наголоси розрізняються дуже слабо, а помічені відмінності можна позначати лише інтонаціями. Крім того, наголошеними як основним, так і відтягнутим наголосом можуть бути не лише довгі, а й короткі (напівдовгі) голосні. У позиції основного наголосу напівдовгі iˑ, uˑ можуть траплятися в будь-якому за порядком складі слова, тоді як наголошені голосні e, e, o, a залишаються короткими переважно в кінцевому складі слова¹⁷, але трапляються й у складах далі від кінця (не лише в дієсловах, що походять від звуконаслідувань, пор. trėp’telėje „тупнула“, і в словах, запозичених з інших мов, пор. làt’vej „Латвія“, а й у деяких місцевостях діалекту — у суфіксі вищого ступеня прикметника -ėsnis, -ė тощо). Якщо короткі голосні під основним наголосом переважно зберігаються лише в кінцевому складі, то під відтягнутим наголосом вони трапляються не лише в кінцевому, а й у передостанньому складі, а в складах, що стоять далі від початку слова, їхня короткість також часто вже не зберігається.

Остаточну відповідь щодо належності голосних ɛ, ɔ дає той факт, що ненаголошені голосні i – e, u – ɔ є вільними варіантами¹⁸, тому й у наголошеній позиції (у якій

¹⁶ A. Girdenis, V. Žulys, rec. J. Kazlauskas, Lietuvių kalbos istorinė gramatika, Vilnius, 1968, 414 p., „Baltistica“, VIII(2), 1972, p. 199.

¹⁷ Більше прикладів див.: E. Grinaveckienė, Kai kurios lietuvių kalbos tarmių ypatybės, LKK, V, p. 148–150.

¹⁸ Голосні i, u у будь-якому переднаголошеному та кінцевому післянаголошеному складі (як закритому, так і відкритому) перед будь-яким голосним (як на абсолютному, так і на не абсолютному початку слова) у більшій частині діалекту навіть у тому самому слові (і вимовленому тією самою людиною) можуть бути як розширеними, так і нерозширеними.

(Опозиція цих голосних більше не нейтралізується.) Голосні e, o слід вважати короткими варіантами голосних i, u. Голосні e, a, як і довгі e˙, a˙, є самостійними фонемами.

У діалекті в тій самій наголошеній позиції існує опозиція довгих — напівдовгих або довгих — коротких голосних (нейтралізується лише в кінцевому відкритому складі), і кількість голосних була б диференційною ознакою, властивою фонемам¹⁹. Голосні, які під наголосом можуть бути лише довгими (e˙, o˙) або лише короткими (e, o), не утворюють кореляції за довготою—короткістю. (Якщо спиратися лише на голосні e˙, o˙, що в ненаголошеному складі скорочуються, кількість можна було б віднести й до надсегментного рівня.)

При протиставленні довгих — напівдовгих i˙, i., u˙, u. у мінімальних парах розрізняються слова лише з різними значеннями, наприклад: ski˙la «дірка» — ski.la «розкололася», mu˙š «Муша» — mu.š «б’є» тощо; отже, під наголосом ці голосні зберігають ту саму кількість. Довгі й короткі фонеми e˙, e, a˙, a, навпаки, найчастіше розрізняють форми того самого слова (яких у мові найбільше), а значно рідше — різні слова, наприклад: kė˙l’ «піднімає, піднімав, піднімавши» — kėl’ «шляхом, дорогою».

Усі короткі голосні під наголосом час від часу в тій самій позиції можуть подовжуватися майже до напівдовгих (особливо коли склад підкреслюють інтонацією), але значення слова від цього не змінюється. Такі подовжені голосні можна вважати факультативними варіантами коротких фонем, які іноді мають і стилістичне значення. (Подібно й колишні довгі голосні i˙, e˙, u˙, o˙, які в ненаголошеному складі дуже рідко вимовляються не короткими, а напівдовгими, є факультативними варіантами коротких позиційних варіантів, наприклад: gi.vy˙bės «життя», bu˙vo.m «ми були» тощо.)

У ненаголошених складах усі голосні діалекту зазвичай бувають лише короткими: опозиція за кількістю нейтралізується.

Довгі й короткі голосні литовської мови досі пояснюють у мовознавстві двояко: одні мовознавці вважають їх окремими фонемами, а інші — що довгі голосні є подвоєними сполуками двох однакових коротких фонем (мор) і таким чином відносять відмінності кількості не до голосних, а до складу (здебільшого трактуючи їх як просодичні ознаки). Перша думка представлена майже в усіх мовознавчих працях, написаних у Литві (хоча їхні автори, за винятком V. Vaitkevičiūtė, A. Girdenis, A. Pakeris та ін., ще не говорять про фонеми); другої думки дотримуються західні структуралісти від часів N. Trubeckojaus²⁰.

Те, що довгі голосні мають складатися з двох частин, доводять тим, що в литовській мові не лише в дифтонгах і змішаних дифтонгічних сполуках, а й у довгих голосних за якістю розрізняються два типи наголосу (інтонації): початок і кінець звука, що утворює довгий склад, фонологічно значуще відрізняються. Через це довгі голосні, як і диф-

¹⁹ Дехто пропонує охоплювати поняттям напруженості і якісні, і кількісні відмінності голосних, див.: A. Pakerys, Lietuvių bendrinės kalbos ilgųjų ir trumpųjų balsių opozicijos fonetinis pagrindas, — III sąjunginė baltų kalbotyros konferencija, 1975 m. rugsėjo 25—27 d., Pranešimų tezės, Vilnius, p. 42 ir kt.

У литовській літературній мові кількість властива певним морфемам, див. P. Garde, min. veik., p. 160, arba P. Garde’as, min. vertimas, p. 94.

²⁰ Н. С. Трубецкой (1939), min. veik., p. 213, 214, 223, 224, 240; G. L. Trager, The Theory of Accentual Systems, — L. Spier, A. I. Hallowell, and S. S. Newman (Eds.), Language, Culture, and Personality, Menasha, 1941, p. 139, 140; C. F. E. Heeschen, Einführung in die Grundprobleme der generativen Phonologie mit besonderer Berücksichtigung der litauischen Phonologie (daktaro disertacija), Bonn, 1968, p. 234, 252; M. J. Kenstowicz, min. veik., p. 84, 85, 107, 132 ir kt.

6. Užš. Nr. 1026

дифтонги складаються з двох частин (мор). Але нині іноземцям відомо ще менше, а саме: у східноаукштайтських говірках литовської мови (так само, як і в літературній мові²¹) складові інтонації в довгих голосних не мають такого фонологічного значення, як у дифтонгах, тому довгі голосні не можна повністю прирівнювати до дифтонгів. У наголошеній позиції в говірці немає коротких голосних i, ė, u, o (ė та o трапляються лише в іншомовних словах), і неможливо пояснити, з яких двох компонентів складаються довгі iː, eː, uː, oː. У наших говірках «у складних словах і словах із префіксами, а також після зникнення приголосного всередині слова голосні, що опинилися поруч, можуть зберігатися цілими»²², не зливаючись в один голосний (частіше в довгий, а не короткий), і це, за П. Кузнецовим, цілком доводить, що довгі голосні можуть бути самостійними фонемами²³.

3. СКЛАДОВІ ІНТОНАЦІЇ

Наголос у литовській мові не тональний (музичний), як, наприклад, у китайській, а динамічний (кількісні характеристики відіграють допоміжну роль). У багатьох говірках у наголошених висхідно-спадних дифтонгах перший компонент, а у висхідних — другий компонент подовжується приблизно до напівдовгого, тоді як інший елемент залишається коротким; навіть у літературній мові «звуки, що утворюють ненаголошені склади, дещо коротші, ніж звуки, що утворюють наголошені склади»²⁴. Якісно й кількісно голосні (особливо ненаголошені) можуть змінюватися лише через динамічний, а не тональний наголос²⁵. На слух мешканці північно-західних паневежиських говірок розрізняють складові інтонації (як вони самі зазначили) переважно за тривалістю та силою звука. У політональних мовах складові інтонації можуть бути просодемами не лише тону, а й інтенсивності; тоді їхніми розрізнювальними ознаками є різка — повільна зміна інтенсивності тощо²⁶. Новітніми інструментальними експериментами доведено, що основний тон (падіння — підвищення тону й інтенсивності в складі) не є диференційною ознакою складових інтонацій литовської мови²⁷.

²¹ A. Laigonaitė, min. veik., p. 20; Lietuvių kalbos gramatika, I, p. 128.

²² Z. Zinkevičius, min. veik., p. 124 ir kt.

²³ П. С. Кузнецов, О фонологической системе сербохорватского языка (1948), — А. А. Реформатский, Из истории отечественной фонологии, p. 344. — Bet tai dabar, gal būt, būtų galima aiškinti sujungimu (juncture). Lietuvių kalbą ne morine, bet skiemenine laiko A. Martinė, P. Gardas, žr.: A. Martinet, min. veik., p. 13; P. Garde, min. veik., p. 165, arba P. Garde’as, min. vertimas, p. 96.

²⁴ Граматика литовської мови, I, с. 129—137; А. Пакерис, Т. Плакунова, Я. Урбелене, Відносна тривалість дифтонгів литовської мови, — Garsai, priegaidė, intonacija, Vilnius, 1972, с. 14—17, 36; J. Kazlauskas, min. veik., с. 8—9; Н. С. Трубецкой, min. veik., с. 240 та ін.

²⁵ А. Мейе, Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков, Москва—Ленинград, 1938, p. 164.

²⁶ А. С. Либерман, Слоговая акцентуация кетского языка, — Лингвистические исследования, Ленинград, 1970, p. 378.

²⁷ A. Laigonaitė, Про розуміння наголосу й інтонації литовської мови, „Kalbotyra“, I, 1958, с. 71—100; A. Pakerys, Модуляція основного тону (F₀) дифтонгів сучасної літературної литовської мови, „Kalbotyra“, XVII, 1967, с. 15; A. Girdenis, A. Pupkis, Інтонації південних західноавкштайтських говірок (просодичні ознаки), — Eksperimentinė ir praktinė fonetika, Vilnius, 1974, с. 125 (там само див. огляд подвійного розуміння інтонації, що бере початок від K. Jaunius і F. Kuršaitis, с. 107—108); A. Girdenis, Просодичні характеристики інтонацій у північно-жемайтській говірці (тривалість, основний тон, інтенсивність), там само, с. 198.

У північно-західній паневежиській говірці на слух розрізняють, здається, аж шість інтонацій, які за спаданням тривалості звучання і, ймовірно, за зростанням зусиль артикуляції можна приблизно розташувати так: циркумфлексна (~), вторинна середня (ˈ), середня (˙), акутова (´), вторинна переривчаста (ˋ), переривчаста (ˆ)²⁸. Акутова, циркумфлексна, вторинна переривчаста й вторинна середня — це інтонації основного наголосу, а переривчаста й середня — інтонації відтягненого наголосу.

Обидві переривчасті інтонації трапляються у складі, що мав акутову інтонацію, обидві середні інтонації — у складі, що мав циркумфлексну інтонацію. Вторинні інтонації виникають лише в діахронічно кінцевому складі (пор.: v’ɔlkdava «тягав», v’ɔlka «тягнув», v’ɔlks «тягне»), тому вони є варіантами (алофонами) циркумфлексної інтонації. Інтонації основного й відтягненого наголосу, як і деякі голосні різної тривалості, діахронічно могли перебувати в додатковій дистрибуції.

У дифтонгах інтонації можуть виділяти як перший, так і другий компонент: на першому компоненті буває лише акутова інтонація (акут), а всі інші інтонації здебільшого виділяють другий компонент — це варіанти циркумфлексу. Сильною позицією для інтонацій є наголошені звуки різної якості (дифтонги, за винятком ie, uo), слабкою позицією — наголошені звуки тієї самої якості (голосні, зокрема й другий компонент дифтонгів) і всі довгі ненаголошені склади: тут контраст інтонацій потенційно може розрізнятися (і мати додаткове фонологічне значення), а може й зовсім не розрізнятися. У литовській мові є лише дві сильні інтонації — акут і циркумфлекс²⁹.

Кількість мінімальних пар із різними інтонаціями дуже неоднакова. У говірці найбільше омонімів з опозицією циркумфлексної — середньої інтонації (близько 1200 пар, іменники II і IV акцентних парадигм), наприклад: одн. наз. p’ɔršts «палець» — мн. знах. p’ɔršts «пальці». Мінімальних пар з опозицією акутової — переривчастої інтонації близько 500 (іменники III акцентної парадигми), наприклад: pẽšč’os «пішки» — pėš’č’os «пішки». Отже, інтонації найчастіше можуть розрізняти форми того самого слова.

Опозиції всіх інших інтонацій у тому самому контексті нечисленні, оскільки вони розрізняють лише окремі слова (з різними значеннями). Пар з акутовою — циркумфлексною інтонацією було б близько 60, а для решти можливих опозицій інтонацій є лише близько 10 омонімів (і то переважно з дифтонгами), пор.: nekáltos — nėkal-tos — nėkaltos «нек’á’лто̃с» — nekaltos «нека’ĩ’то̃с»; láuks «поля» — laũks «поле» — laũks «поля» — láuks «полям» тощо.

Інтонації в литовській або сербсько-хорватській мовах одні мовознавці відносять до фонем (J. Dambrauskaitė; N. Trubeckojus, A. Isačenka, Dž. Treigeris), інші схильні вважати їх

^Ne Мовознавці, які живуть у Литві, досі переважно вважають, що наголос сучасної мови зберіг індоєвропейський тон, наприклад: P. Garde, зазначена праця, с. 160–165; P. Skardžius, Lietuvių kalbos kirčiavimas, Chicago, 1968, с. 11–12; C. F. E. Heeschen, зазначена праця, с. 190–283; M. J. Kenstowicz, зазначена праця, с. 82 і далі; T. M. Lightner, Problemes in the theory of Phonology, I, Edmonton, 1972, с. 390–391; П. И. Абаев, зазначена праця, с. 83; А. А. Реформатский, зазначена праця, с. 43; Ю. С. Степанов, зазначена праця, с. 99 та ін.

²⁸ Через брак знаків переривчастій інтонації тут надається інше фонетичне наповнення. Про інтонації див. також: A. Girdenis, A. Rosinas, рец. V. Grinaveckis, Žemaičių tarmių istorija (Fonetika), Vilnius, 1973, 370 p., „Baltistica“, X(2), 1974, с. 192; G. Gerullis, Litauische Dialektstudien, Leipzig, 1930, с. XLVII, 55 і далі; К. Гаршва, Восприятие слоговых акцентов литовского языка в поднаречии северо-западных паневежцев, „Lietuvos TSR Mokslų akademijos darbai“, A serija, 2(59), Vilnius, 1977, с. 119–128.

²⁹ A. Girdenis, Prozodinės priegaidžių ypatybės šiaurės žemaičių tarmėje (Trukmė, pagrindinis tonas, intensyvumas), там само, с. 160; J. Kazlauskas, зазначена праця, с. 6.

вважати ознакою морфеми або слова (Л. Єльмслев, В. Вайтке́вічюте, П. Ґардас; П. Кузнецов, А. Реформатський³⁰. Інтонації, як і наголос, здебільшого приписують усьому слову, оскільки вважають, що опозиція інтонацій зберігається лише в одному (наголошеному) складі слова. Але, по-перше, ненаголошені склади можуть бути слабкою позицією для інтонацій (так само, як і для кількісних характеристик голосних), а по-друге, у сучасних литовських говорах ненаголошені склади також мають певну інтонаційну відмінність³¹. Для існування опозиції інтонацій у литовській мові потрібен не наголос, а довгий склад, тому опозиції кількісних характеристик голосних і залежні від них інтонаційні опозиції можна було б віднести до того самого — сегментного або суперсегментного — рівня. Якщо вважати кількість суперсегментною фонемою (згідно зі звичним американським аналізом) або розподіляти дифтонги й довгі голосні, що становлять основу одного складу, на два короткі голосні (як це роблять Нова Празька школа й глосематики), то відповідно й інтонації довелося б віднести до суперсегментного рівня³².

Належність інтонацій до складу особливо підтверджувало б те, що, мабуть, у всіх політонічних мовах вони простягаються й на кінцевий приголосний складу³³ (у дифтонгу). Крім того, інтонації литовської мови залежать не тільки від довжини складу, а й від його відкритості — закритості (просодичних властивостей слова). Наприклад, у відкритому наголошеному складі голосні північно-західних паневежиських говірок i., u. узагалі не мають інтонації (А. Баранаускас та інші позначали на цих голосних висхідно-спадну інтонацію), а голосні e˙, a˙ мають лише супровідну висхідно-спадну інтонацію. Опозиція інтонацій виникає лише тоді, коли ці голосні утворюють сполуку з іншим голосним (дифтонг) або з приголосними l, r, m, n (змішаний дифтонг). За кількісними характеристиками та інтонаціями дифтонги є іншими звуками, ніж їхні складники, тому як дифтонги, так і змішані дифтонги можна було б фонемно пояснювати однаково, хоча останні, як і складові дифтонги ui, ai, abi, не лише можуть мати обидва складники замінені іншими звуками (пор. lk kilti, kūlti, kélti, kálti — kūrti, kárti тощо), а й можуть залишатися в різних складах (перед голосним дифтонг розпадається на складові фонетичні елементи).

4. ГОЛОСНІ ФОНЕМИ ТА ЇХНІ ВАРІАНТИ

У наголошеному складі можуть бути всі дифтонги й такі голосні: i˙, i., e˙, ẹ, e˙, e, ę˙, ę, u˙, u., ų˙, o˙, o, ø˙, ø, a˙, a. Голосні æ˙, æ трапляються лише між м’яким і твердим

³⁰ P. Garde, переклад зазначеної праці, с. 94; V. Vaitkevičiūtė, зазначена стаття, с. 22; П. С. Кузнецов, О фонологической системе сербохорватского языка, — там само, с. 338—342; А. А. Реформатский, зазначена праця, с. 43—46 (у згаданих працях розглянуто також інших авторів). Другу думку див. також у K. L. Pike, Tone languages, Ann Arbor, 1957, с. 3—5 та ін.

³¹ Plg. A. Pakerys, Apie kirtį, „Kalbotyra“, XVII, 1967, p. 133; А. Гирденис, Западнолитовские и древнепрусские слоговые акценты, — Балтийские языки и их взаимосвязи со славянскими, финно-угорскими и германскими языками. Тезисы докладов научной конференции, Рига, 1973, p. 71—75. — Didesnė kalbininkų dalis mano, kad nekirčiuoti aukštaičių tarmės skiemenys dažniausiai turi tik tvirtagalę priegaidę, žr.: A. Pakerys, Tvirtapradžių ir tvirtagalių dvigarsių spektras, — ten pat, p. 149 (8 išnaša).

³² Огляд фонемних проблем дифтонгів, кількості та акцентних контурів див.: K. Togeby, Phonotactics (1971), — ред. E. C. Fudge, Phonology, 1973, с. 291—296; I. Lehiste, згадана праця, с. 43—53, 84—95. Пор. також W. Smoczyński, Some Problems of Lithuanian Phonology, — III союзна конференція з балтійського мовознавства, Вільнюс, 1975, с. 58—60.

³³ Л. Р. Зиндер, згад. праця, с. 304; такої ж думки дотримується й доц. А. Ґірденіс.

приголосного, голосний εː — лише після твердого приголосного, голосний ə — лише перед твердим приголосним³⁴. Це позиційні варіанти голосних e (a), ė, ę, пор.: gėr’ «gerį» — gèr «gerą», rėːk «rėk» — l’ėːk «lėk», k’ėːt’s’ «kìr̃s» — k’òr’s «kìrš».

У ненаголошеному складі бувають усі дифтонги (крім ie, uo; у кінці слова дифтонги монофтонгізуються) і голосні 1) i, ė, e, e, a, u, ė, o, ə, ɑ; 2) i₁, ē₁, ē₂, u₁, u₂, ε₁, ε₂³⁵. Перша група коротких голосних — це варіанти відповідних довгих, напівдовгих і коротких голосних, що виникають у ненаголошеній позиції. Друга група голосних трапляється лише в ненаголошеному складі; за якісною подібністю їх слід вважати варіантами голосних i, ē, u.

Отже, система голосних північно-західних паневежиських говірок складається з 10 фонем: |iː|, |iː.|, |eː|, |eː.|, |e|, |uː|, |uː.|, |oː|, |aː|, |a|. Крім того, у говірках є сполуки двох звуків: а) цілісні дифтонги ie, uo (варіанти — ˈie, ˈuo), б) складні дифтонги eĩ (e₁ĩ), uĩ (õĩ), aĩ (ε₂ĩ), aũ (æu, əu) і в) змішані дифтонги i (ε, j), e (e), u(ə), a+ł, r, m, n. Варіанти першого компонента дифтонгів з’являються в ненаголошеній позиції (а також у циркумфлексно наголошеному дифтонгу (крім ie, uo).

У ненаголошеному складі нейтралізуються кількісні характеристики та інтенсивність голосних, але якість здебільшого зберігається, наприклад: vi(e)ri.ms «virimas» — vi₁(ē)ri.ms «vėrimas», aŭses’ «ausis» — aŭses’ «ausės» (ausiēs), šo(u)nėł’ «šunelį» — šo(u₁)nėł’ «šonelį», gražō «gražų» — gražo «gražą», klaũsos «klausau» — klaũsos «klausos», o(u)s’óks «ūsiukus» — (u)₁(u₂)s’óks «uosiukus» тощо (на слух такі пари розрізняють 54—90% нетренованих школярів). У мінімальних парах відрізняється не лише склад із досліджуваним голосним, а й сусідній склад. Що нижчий підйом голосного, то трохи довший не лише він, а й сусідній склад — як перед ним, так і після нього. Вважаємо, що просодичні відмінності сусідніх складів (слова) виникають через вплив різних голосних.

Унаслідок подальшого скорочення звуків³⁶ у переднаголошеному та кінцевому післянаголошеному складі (пор. голосні i, u, які можуть зберігатися) звуки ē, ʼe(ē₁), ε та o, ʼuo (ɔ) вже в текстах А. Баранаускаса минулого століття іноді редукуються до звуків i₁, (i₂), bi та u₁,

³⁴ Корелятивні ознаки палаталізації та веляризації, що виходять за межі однієї фонеми, у литовській мові найдоцільніше відносити не до голосних і навіть не до приголосних, а до суперсегментного рівня. Див. також: A. Girdenis, Mažeikių tarmės fonologinės sistemos apžvalga, «Baltistica», VII (1), 1971, с. 28; Ю. С. Степанов, мін. стр., с. 98—103 (про литовську мову див. с. 100—101); але W. Smoczyński, мін. тези, с. 58—61. — У північно-західних паневежиських говірках не можна запроваджувати тверді та м’які приголосні фонеми, оскільки приголосні більше залежать від голосних: у кінці слова приголосні асимілюються за палатальністю не лише перед голосними переднього ряду, а й після них (за винятком деяких форм), наприклад, kárves’.

³⁵ Щодо відповідників литовських ненаголошених звуків iː, i, ie, ē та uː, u, uo, oː у говірках досі існувало три погляди (джерела див. у K. Garšva, згад. резюме дипломної роботи, с. 26—27). Здавна найчастіше стверджували (або так тлумачили), що в ненаголошеній позиції згадані голосні переднього ряду в говірках зливаються в один голосний ε, а голосні заднього ряду — у голосний ə (як і кінцеві дифтонги ei, ai та au). Інша група мовознавців пише, що в ненаголошеному складі до звуків ε та ə переходять лише литовські звуки ie, ē та uo, oː, тоді як голосні високого підйому i, u іноді, у багатьох місцевостях або завжди зберігаються нерозширеними. Нарешті, приблизно 1965 року з’явився ще один погляд, протилежний першому: за винятком кінцевого післянаголошеного складу, у всіх інших ненаголошених позиціях замість згаданих литовських голосних у говірках нібито є лише голосні i та u.

(Відмінності голосних автор статті перевірив не лише традиційним способом — переважно на кількох прикладах і шляхом самоспостереження. Використано приблизно 8 км записів на магнітофонну стрічку з території говірок, свідчення 22 інформантів (студентів), аудитивні експерименти, проведені в середніх школах Linkuvõs, Pȧkrūjo, Pāsvālio, Salõčių та Vaškų, друковані тексти говірок тощо.)

³⁶ Пор. A. Mežė, згад. праця, с. 164.

(u₂) (на це, можливо, вплинули також південні паневежиські говірки). Розглядаючи фонему в контексті слова (за Ленінградською фонологічною школою), за якісною подібністю нові звуки слід віднести до фонем /i/, /u/, оскільки, якщо вважати основною одиницею морфему (за Московською фонологічною школою), майже не відмінні, наприклад, звуки i, i₁ (i₂) довелося б вважати варіантами трьох різних фонем /i/, /ie/, /ė/³⁷, пор.: li(ė)pi.ms «липіння» — li₁ (i₂, ė)pi.ms «веління» — li₁(iė)pi.ms «лепіння».

Голосні ē₁, ē₂, ε₁, ε₂ не лише не можуть бути в тій самій наголошеній морфемі, а й трапляються в різному фонетичному оточенні (крім того, голосні ē₁, ē₂ бувають після м’яких приголосних, голосні ε₁, ε₂ — після твердих приголосних), тому всі вони вважаються позиційними варіантами голосного ė, хоча звуки фонетично дещо різняться, пор.: lápės — šlàpė₁s «мокрими» — š’vėpe₂l’s «шепелявий, шепеляві» — šlápės’ «намочиш»; kaũles «свині» — kaũle₁s «кістку» — ar’kėl’s «кінь». Голосні ē₂, ε₂ вставляються в кінцевому післянаголошеному складі між деякими проривними та щілинними приголосними z, s, š, з одного боку, і наступними за ними приголосними l, r, m, n, v (у деяких місцевостях навколо Pašvitinys, Vaškai, Saločiai найчастіше між твердими приголосними вставляється голосний, подібний до ǝ).

Фонетичну класифікацію голосних говірки подано в таблиці 1³⁸ (у дужках указано рідший і новіший варіант того самого голосного).

Деякі мовознавці, наслідуючи K. Jaunius (частково й J. Gerulis), доводять, що в північно-західній паневежиській говірці замість редукованих колишніх коротких голосних закінчення i, e, æ, u, a і тепер нібито є мурмотливі голосні³⁹ (точніше — один невиразний

³⁷ Пор. також відгук M. Hale: O. Akhmanova, rec. T. A. Sebeok (ed), Current Trends in Linguistics, т. 1, The Hague-Mouton, 1963, — Word, т. 21, № 1, 1965, с. 168.

³⁸ Класифікація голосних приблизна, оскільки ненаголошені короткі голосні неможливо «подовжити» (і уточнити їхню артикуляцію), а на акустичне враження від звуків впливають різні сусідні приголосні. Голосний ė (ė̇) у подібному значенні розрізняли також E. Grinaveckienė і J. Šliavas, голосний ε₁ — E. Grinaveckienė та I. Jašinskaitė, голосний ɔ (ɔ) — K. Jaunius, J. Gerulis, E. Grinaveckienė, J. Šukys та інші, див.: E. Grinaveckienė, Priebalsių minkštėjimo ryšys su galūnių trumpėjimu Stegvilų tarmėje, LKK IV 174—175, 180; J. Šliavas, Žeimelis (VVU MB rankraštis), 1972, p. 406; E. Grinaveckienė, Kai kurios lie tuvių kalbos tarmių ypatybės, LKK V 147; I. Jašinskaitė, Kirtis, priegaidė ir jų poveikis vokalizmui Biržų tarmėje, LKK I 190; K. Jaunius, Panevėžiškių tarmė, — V. Drotvinas, V. Grinaveckis, Kalbininkas Kazimieras Jaunius, Vilnius, 1970, p. 136; G. Gerullis, min. veik., p. 60; J. Šukys, Rytų aukštaičių pontininkų ir vakarinių puntininkų tarmių būdingosios fonetinės ypatybės, LKK V 178—179; LKT 14,237 та ін.

³⁹ Z. Zinkevičius, min. veik., p. 119; A. Girdenis, rec. Lietuvių kalbos tarmės (Chrestomatija), Vilnius, 1970, 518 p. +1 žemėlapis, „Baltistica“, VII(2), 1971, p. 207. — Огляд авторів протилежної думки див.: Z. Zinkevičius, Smulkmenos (XII), — „Baltistica“, XI(1), 1975, p. 85—86; пор. також K. Būga, Lietuvių kalbos žodynas (1924), — Rinktiniai raštai, III, Vilnius,

якісний мурмальний звук: після м’якого приголосного — голосний переднього ряду, після твердого приголосного — заднього ряду). Так званого мурмального голосного «часто зовсім не чути», але про його наявність «свідчать» деякі інші особливості звуків у кінці слова: 1) дзвінкі приголосні перед -s здебільшого не оглушуються, пор. blõgs «blõgas» (– blõks «blõks»); 2) приголосні s, š, ž не зливаються з -s в один звук, пор. saũss «saũsas» (– saũs «saũsa»); 3) сполучення приголосних d, t, +s «не уподібнюються» за дзвінкістю (mėds «medus» – mėts «metus»); 4) при зіткненні голосного з приголосними l, m, n, r, v, j не утворюється вторинний дифтонг (vėj «vėja», mąl «malù») тощо. Наведені приклади (1, частково 2, 3) різняться за дзвінкістю — глухістю приголосних (ця опозиція в кінцевому складі не нейтралізується також у лівській та південній частині середньої латиської говірки (сусідній), а в абсолютному кінці слова — у сербсько-хорватській, англійській, шведській, французькій, ерзянській, осетинських та інших мовах), за кількістю приголосних⁴⁰ (2, можливо, також 4); утворенню вторинних дифтонгів (4) перешкоджають короткий наголос і циркумфлексна інтонація, тому вводити так звані мурмальні голосні немає потреби⁴¹: вони не лише не мають жодного мовного значення, а й здебільшого фонетично не вимовляються⁴².

К. К. ГАРШВА

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК АКЦЕНТУАЦІЇ ТА ВОКАЛІЗМУ В ГОВОРІ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИХ ПАНЕВЕЖЦІВ

Резюме

У цій статті зроблено спробу в послідовно-синхронному плані визначити в одній (східноаукштайтській) говірці литовської мови функції таких чотирьох засобів вираження: 1) словесний наголос, 2) кількість голосних, 3) складові акценти, 4) голосні фонеми та їхні варіанти.

1961, p. 82—83; P. Būtėnas, Aukštaičių tarmės okuojančiosios pašnektės sienos, APh III 169, 174; Ž. Urbonavičiūtė, Priebalsiai l, r, s, z prieš žodžio galo e aukštaičių tarmėse, „Kalbotyra“, XXV(1), 1974, p. 73, 74, принаймні кілька дипломних робіт в університеті тощо.

⁴⁰ М. И. Лекомцева, До типологічної характеристики фонологічних систем діалектів латиської мови, — Балто-слов’янські дослідження, Москва, 1974, p. 231—241.

⁴¹ Інакше їх треба було б писати й у словах d aug, kà(d), sù.lig, tis’òg, ù.ž тощо (бо тут приголосний також не оглушується), а також після вставних голосних, хоча в одному складі не може бути двох голосних, розділених приголосним. Не знаючи літературної мови, ми не знали б, що, наприклад, у слові lèp’s’ «липес» (хвостів) мурмальний голосний «треба» писати перед приголосним -s, а в омонімі lèp’s’ «липшу, липнеш» — після приголосного s (після глухих приголосних жодні «синтагматичні аргументи» не свідчать про наявність мурмальних звуків). В аудійних експериментах 1975 року в згаданих школах із 173 слухачів пару kas(.) «копаю» — kas «хто» правильно розрізнили 90, або 52% аудиторії (диктори були місцевими); коли той самий диктор (мешканець Лінкуви) вимовляв голосний a у формах теперішнього часу трохи довше, із 177 слухачів правильно розрізнили 77, або лише 43% школярів (це свідчить тільки про вгадування). На спектрограмах, виконаних в університеті Г. Ручинскайте, видно не сам мурмальний звук, а лише те, що короткі голосні в парах типу «kas», які мають відтяжний наголос, можуть бути дещо напруженішими (і сприйматися як довші).

Згадані особливості приголосних збереглися тому, що в XIX столітті в говірці ще було багато коротких голосних скорочених закінчень (пор. K. Jaunius, зазначена праця, p. 127, див. також тексти A. Baranauskas). У перехідний період редукції голосних мурмальний голосний міг бути різним: особливо на окраїнах говірки ще можна почути різні залишки коротких голосних; поблизу Крикуса замість голосних переднього й заднього ряду дехто вимовляє їхні відповідники, подібні до звуків i(e) або (після твердого приголосного) до bl (ɛ).

⁴² За поради та зауваження я вдячний своїм учителям фонології та експериментальної фонетики, проф. J. S. Stepanovui та доц. A. Girdeniui.

Слова можуть бути односкладовими й також мати наголос: у них навіть складові акценти розрізняються, як і в наголошеній позиції. Інвентар наголосів можна визначити як наголос на першому складі, наголос на другому складі тощо. У діалекті розрізняються чотири типи контрасту за місцем наголосу: у наголошених складах також може розрізнятися кількість голосних і складові акценти.

Фонологічна система голосних діалекту складається з 10 монофтонгів (якщо не брати до уваги сполучення двох звуків): /iː/, /i/, /ɪː/, /ɪ/, /eː/, /e/, /uː/, /u/, /oː/, /aː/, /a/. Голосні i, u можуть бути довгими й напівдовгими (короткі варіанти — e, ə), голосні e, a бувають довгими й короткими, а голосні ē, ō — лише довгими. Кількісні відмінності голосних верхнього й нижнього підняття, а також складові акценти протиставлені в тій самій сильній (наголошеній) позиції, тому кількість є засобом сегментного рівня; складові акценти трапляються і в біфонематичних сполученнях голосного з приголосним, і лише з цієї причини їх можна вважати супрасегментною властивістю.

Складові акценти розрізняються лише в довгих складах. Короткі й напівдовгі голосні литовської мови не протиставлені за контрастом між початком і кінцем складоносія та за характером перебігу інтенсивності, тому короткий (ˈ), середній (ˌ) і середній-переривчастий (ˇ) складові акценти в них не існують: є лише динамічний (не музичний) наголос. Сильна позиція для складових акцентів — на різних компонентах наголошених дифтонгів, слабка позиція — на довгих наголошених монофтонгах, на тому самому (другому) компоненті дифтонга й на всіх довгих ненаголошених (дифтонгічних) складах. У слабкій позиції складові акценти (акут і п’ять варіантів циркумфлекса) є потенційним виділенням складу, яке виступає додатковим або, рідше, супровідним засобом (останнє трапляється лише на голосних /eː/, /aː/).

У ненаголошених складах кількісні відмінності голосних нейтралізуються, а якісні — здебільшого зберігаються. У будь-якій позиції переднаголошеного й некінцевого післянаголошеного складу короткі варіанти голосних i, e, u, o зберігаються або переходять у голосні ę, į, ǫ, ų. У закінченнях колишні короткі голосні i, e, a, u, a редукуються не лише кількісно, а й якісно: тоді слова розрізняються лише за приголосними за глухістю—дзвінкістю та довготою.