MOKSLO KALBOS KULTŪROS IR TERMINOLOGIJOS PROBLEMOS LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXIV(1985)

Айна Блінкена

ТРАДИЦІЯ ТА НОВАТОРСТВО В НОРМАЛІЗАЦІЇ МОВИ

Розглядаючи проблему нормалізації мови, зазвичай наголошують на необхідності дотримуватися суворої системи, досягати повної логічності й точності мови. Але, як показує мовний матеріал, не все в мові підпорядковується системності, не все тут «логічне» у прямому значенні цього слова; недарма до граматик усіх мов включають цілу низку списків різних винятків, тобто слів, які не вводяться до системної парадигматики й мають свої граматичні особливості. Напр., латиські дієслова III дієвідміни mācīt, mīcīt, mocīt, locīt, slodzīt, tūcīt відмінюються по-різному: у дієсловах mācīt, mīcīt, tūcīt (es mācu, mīcu, tūcu, tu māci, mīci, tūci, viņš māca, mīca, tūca та ін.) немає чергування приголосних, але в дієсловах mocīt, locīt, slodzīt вживаються як форми з чергуванням приголосних (es moku, loku, slogu; tu moki, loki, slogi; viņš moka, loka, sloga…), так і форми без чергування (es mocu, locu, slodzu, tu moci, loci, slodzi; viņš moca, loca, slodza…), хоча літературною нормою визнано лише форми з чергуванням приголосного. Відома нерегулярність спостерігається не тільки в морфології, а й у синтаксисі, зокрема в керуванні різними словами. Не лише граматична логіка визначає те, що ми говоримо: їхати літаком, трамваєм і поїздом; приїхати з Москви, з Ленінграда, але приїхати з Уралу. Фразеологізми зовсім не підпорядковуються формальній логічній системі, вони мають «свою логіку», напр., латиське saule lec дослівно сонце стрибає — «сонце сходить» тощо.

Ф. П. Філін писав: «Мова — система особливого роду, у якій системність діалектично поєднується з антисистемністю, правила — з винятками. Якби в мовній системі не було суперечностей, вона була б мертвою й застиглою схемою, нездатною до розвитку й прогресу. Зрозуміти й пояснити будову цієї суперечливої системи можна лише з позицій діалектичного й історичного матеріалізму. Синхронне дослідження мови, яке завжди існувало в мовознавстві й необхідне для багатьох цілей, лише описує її стан, тоді як історичне вивчення має пояснювальну силу, оскільки показує, що передувало чому, чому відбувалися чи відбуваються ті чи інші зміни, чому мова стала такою, якою ми її знаємо»¹.

1 Филин Ф. П. Об актуальных задачах советского языкознания.— ВЯ, 1981, № 1, с. 5.

22

Литовський мовознавець Пятрас Йонікас ще 1937 р.² наголошував на необхідності узгоджувати соціальні та індивідуальні чинники, щоб досягти такої літературної норми, яка була б оптимальною для певного колективу. Він визнавав стабілізацію норми, але лише настільки, щоб ця стабілізація не вироджувалася в стагнацію, яка може призвести до заціпеніння мови. За словами П. Йонікаса, у мові не існує математичної регулярності; у визначенні норми діють й інші критерії, напр., ціль і функціональність, які в сучасній літературній мові мають тенденцію посідати перше місце в процесі нормалізації, і ці критерії вже виходять за межі однієї мови. Тому П. Йонікас уже тоді визнавав можливість варіантних і паралельних форм мови, погоджуючись зі словами представника Празького лінгвістичного гуртка Вілема Матезіуса: «Можна сперечатися про принципи підходу, але не можна створити систему контролю над мовою, яка функціонувала б точно й безперебійно, наче автоматичний електричний вимикач»³.

Чеський мовознавець В. Матезіус, прихильник теорії самостійності літературної мови, приділяє багато уваги принципам нормалізації мови й відкидає в нормалізації принцип прямолінійної регулярності: «Отже, принцип історичної чистоти й вимога прямолінійної регулярності не можуть бути надійною основою для встановлення стабільності в літературній чеській мові — ні кожен окремо, ні обидва разом. Якщо надмірно покладатися на них, то зрештою порушується вже досягнута стабільність, а тим самим підривається одна з головних умов мовного шліфування»⁴.

Немає потреби підпорядковувати суворій системі всі мовні явища, якщо вони вже вкоренилися в мовній практиці. Так, напр., у латиській мові віддієслівні прикметники на -igs зазвичай утворюються на основі дієслова минулого часу (dot, dodu, devu — devīgs; smiet smeju, smēju — (iz)smējīgs; ņemt, ņemu, ņēmu — pieņēmīgs), але в мові трапляються й випадки, коли традиція закріпила подібні похідні, утворені на основі теперішнього часу (mirt, mirstu, miru — mirstīgs; šķirt, šķiru, šķīru — atšķirīgs), тому й зазнали невдачі спроби мовознавців визнати нелітературними прикметники jūtīgs, lidzjūtīgs, утворені на основі теперішнього часу дієслова. Так само не вдалося викорінити з мови дієслова rīpot і slēpot, які закріпилися традицією замість «правильніших» форм rīpēt, slēpēt тощо. Незважаючи на те, що вже близько 50 років мовознавці борються зі словом patreiz (замість правильного pašreiz), ця боротьба

² Jonikas P. Mūsų bendrinės rašomosios kalbos kultūros problema. Kalbos normalizacija, funkcinė struktūra ir kalbininkai.— Židinys, 1937, Nr. 12, p. 529—544.

³ Матезіус В. Про необхідність стабільності літературної мови.— У кн.: Празький лінгвістичний гурток. М., 1967, с. 392.

⁴ Там само, с. 385.

23

залишається безплідною. Очевидно, що мовна система допускає варіанти pat- і paš- навіть у таких утвореннях, у яких важко встановити семантичні чи словотвірні відмінності. У латиській мові є слова з компонентом paš- (<paša, pašu): pašlaik, pašlabums, pašsavaldība, pašlepnums, pašdarbība, pašgājējs та ін., до складу яких цей компонент входить у «законній» формі. Але поряд із ними існують і слова з першим компонентом pat- (від основи називного відмінка pats): patlabāk, patmīlība, patvaļība, patvarīgs, patvaļīgs, patsautene тощо, зокрема й лінгвістичний термін patskanis «голосний», який усі мовознавці вживають без заперечень. Тому слід було б визнати літературними обидва варіанти: pašreiz і patreiz. Можна навести й інші подібні приклади.

Велику роль у мові відіграє традиція адаптації іншомовних слів, зокрема власних імен. У латиській мові й досі, загалом, існують ті правила й способи передавання іншомовних власних імен, які створив Юріс Алунанс близько 120 років тому, — адаптувати їх у такій формі, яка, наскільки можливо, відповідала б вимові в мові оригіналу⁵. Але в деяких випадках традиція закріпила неточні варіанти передавання, такі як Maskava, Parīze, Pērnava, Florence, Brails, Meterlinks, Lāgerlefa та ін. Гадаємо, що ці слова слід було б зберегти в тій формі, у якій їх закріпила багаторічна традиція, і немає потреби перетворювати їх відповідно до сучасних принципів на Moskva, Parī, Peru, Firenze, Bratijs, Māterlinks, Lāgerlēva. Інакше можна втратити історичну спадкоємність — разом зі словом зникне зв’язок із конкретним об’єктом.

Сказане не означає, що не треба вивчати проблему передавання іншомовних власних імен, — це навіть необхідно, але під час кодифікації правил передавання не можна забувати про значення традиції. Цілком виправданий суто індивідуальний підхід до слів, що вкорінилися. А імена, які увійшли до мови в новітній час, слід, наскільки можливо, підпорядковувати впливові системи.

Традиція вживання дуже важлива для нормалізації лексики, зокрема нормалізації термінології. У цьому зв’язку можна навести приклади двох типів.

Перший тип — слова-терміни, які закріпилися в мові з певною семантикою й зберігаються навіть тоді, коли з розвитком науки відкриваються нові ознаки поняття. Так, термін atom, лат. atoms, від грецького atomos «неподільний», продовжує функціонувати в усіх мовах і після того, як стало відомо, що атом ділиться.

Подібні зміни змісту відбулися з поняттям, яке тривалий час позначалося терміном ves (латиськ. svars, лит. svoris, ест.

⁵ Alunāns J. Kāds vārds par latviešu valodu.— In: Izlase. Rīgā, 1956, 45.—52. lpp.

24

каал, англ. weight, нім. Gewicht). Коли вчені встановили, що згадані терміни не цілком відображають поняття, яке вони виражають, адже слід враховувати не лише масу, а й прискорення, залежне від сили тяжіння земної кулі, у 1961 р. Міжнародний комітет з номенклатури й символів вирішив відмовитися від терміна вага (і відповідних еквівалентів у різних мовах) та вживати замість нього термін маса. Відповідно до цієї постанови в усіх країнах відбувається перехід до терміна маса — не лише в науці, а й у загальних сферах уживання мови (напр., у СРСР на коробках цукерок написано: маса 500 г). У зв’язку з цим виникають труднощі в мовній практиці. Так, слово індоєвропейського походження svars дуже вкорінилося в латиській мові, є основою багатьох словотворів і словосполучень, таких як svarīgs, piesvars, tīrsvars, līdzsvars, svarcelšana, svara kategorijas, svara vienības, nepilns svars та ін., у яких важко вживати термін masa, а подекуди й неможливо (bezsvara stāvoklis). Про те, що рішення замінити цей термін викликає сумніви навіть серед фахівців, свідчить стаття голови Міжнародної комісії з атомних ваг і відносної поширеності ізотопів Н. І. Холдена ⁶, у якій він зазначає, що ця комісія в цьому питанні дотримується консервативної позиції: вона завжди намагається уникати змін без явної потреби й прагне, щоб будь-яке нововведення істотно поліпшувало теперішнє становище; поки що цих двох умов не виконано. Разом із Н. І. Холденом можна сумніватися в успішності руйнування традиції.

З іншого боку, нормалізатор мови не повинен забувати, що норма — категорія історична, що вона розвивається й змінюється разом із розвитком мови. Те, що сьогодні визнається нелітературним, завтра може набути статусу літературного. Уже в працях празьких лінгвістів відкидається консерватизм як ознака літературної мови, а історична обґрунтованість форми не вважається вичерпним джерелом норми. Р. А. Будагов, розглядаючи поняття «літературна мова», звертає увагу на історичну мінливість поняття «оброблена форма мови» та на відому динамічність уявлення про закріпленість норм літературної мови. Він підкреслює, що, попри всю важливість норми, вона історично рухлива⁷.

Якщо порівняємо, наприклад, вказівки щодо правильності літературного мовлення, які давали В. Руке та Я. Ендзелін у 1940 р.⁸, то побачимо, що багато з цих вказівок уже не відповідають реальному процесові розвитку

⁶ Холден Н. И. Атомный вес: быть или не быть? — Химия и жизнь, 1982, № 6, с. 30—31.

⁷ Будагов Р. А. До питання про місце радянського мовознавства в сучасній лінгвістиці. — ВЯ, 1981, № 3, с. 16.

⁸ Valodas un rakstības jautājumi / Rediģējis J. Endzelīns, sakārtojusi V. Rūķe. — Rīga, 1940, 64. lpp.

25

латиської літературної мови. У цій брошурі як неправильні утворення критикуються слова celtnis, ēdnīca, izdevniecība, izlietne, lozungs, rēķins, rivmaize та ін., які нині, безсумнівно, укорінилися в літературній мові.

На думку Б. Гавранека, «санкцію на існування спеціальним словам, особливо в практичній мові, дає звичне вживання. Слова, що прижилися, незалежно від способу їхнього утворення (неправильно утворені або ж спотворені, як baulna, пор. Baumwolle), мають право на існування в мові»⁹.

Те саме можна сказати про деякі слова й вирази, проти яких у 40-х рр. заперечували В. Руке та Я. Ендзелін через їхню семантичну невідповідність, напр.: aizdomīgs «підозрілий» щодо об’єкта дії, izpildīt «виконати» (pienākumu, solījumu, priekšnesumu); автори заперечують проти krist acīs і радять durties acīs, але в мові мають право на існування обидва вирази — обидва фразеологічного характеру.

У латиському мовознавстві іноді можна помітити певну тенденцію надто суворо ставитися до деяких форм і виразів, які свого часу визнали неприйнятними, але в сучасній мові носії літературної мови часто вживають їх у мовленні. Така гіпернормалізація шкідлива тим, що нереалістичні рекомендації знижують престиж і дієвість тих рекомендацій, які справді сприяють підвищенню культури мовлення. Серед подібних гіпернормативних обмежень можна назвати заборону вживати ступені порівняння деяких дієприкметників, як-от ievērojamāks, apdāvinātāks, vispieredzējušākais тощо, рекомендацію в конструкціях порівняння вживати лише називний відмінок, напр.: tādu gārīšu kā kobra un pitons audzēšana, а не: tādu gārīšu kā kobru un pitonu audzēšana.

Як зазначає М. М. Маковський, «у процесі вживання й розвитку мови загальномовні, колективні моделі безперервно перетворюються та видозмінюються в межах індивідуального використання; зокрема, колишні заборони загальнонаціональної норми з часом можуть перетворитися на норму, а нормативні явища нерідко втрачають своє загальномовне значення»¹⁰.

Певною мірою іноді спостерігається негативне ставлення до запозичення слів, особливо щодо реалій, яких у нас раніше не існувало і які були нам незнайомі, напр., таких як назви модних товарів bluzons, šorti, таких об’єктів і явищ, як kruizs, voljers, stress та ін. На думку Б. Матезіуса, «з погляду культури мови,

⁹ Гавранек Б. Задачи литературного языка и его культура.— В кн.: Пражский лингвистический кружок. М., 1967, с. 370.

¹⁰ Маковский М. М. Системность и антисистемность в языке.— М., 1980, с. 149.

26

засвоєне іншомовне слово, яке своєю виразністю збагачує відтінки літературної чеської мови, порівняно з неологізмами пуристів, побудованими на основі рідної мови, є меншим злом, якщо взагалі є злом»¹¹.

У процесі нормалізації латиської мови, як і всіх інших мов, слід приділяти більше уваги мовним варіантам, допускаючи вільніший вибір мовних засобів. У латиському мовознавстві в цьому напрямі зроблено небагато, хоча в інших мовах за останнє десятиліття проблема варіантності стала однією з центральних. Особливо багато уваги варіантам російської літературної мови приділяють мовознавці Л. К. Граудіна, К. С. Горбачевич та ін.

У методології марксистського мовознавства найважливішу роль відіграє діалектичний принцип постійного руху, зміни й розвитку; у мові діє закон єдності та протилежностей як внутрішнє джерело розвитку. Дотримання цього закону й застосування цього принципу становлять важливе й складне завдання нормалізаторів мови.

«Наявність безмежно різноманітної варіантності — багатство розвиненої мови, що дає змогу виражати безліч семантичних і стилістичних відтінків та нюансів, важливих у процесі спілкування» ¹². Допускаючи варіантні форми, ми можемо сприяти розвиткові мови до оптимального рівня, зберегти традиції й відкрити шлях новим позитивним тенденціям. Оптимальне поєднання традиції та новаторства — мета, якої мають прагнути наші мовознавці.

¹¹ Матезиус В. Указ. соч., с. 387.

¹² Филин Ф. П. Противоречия и развитие языка.— ВЯ, 1980, № 2, с. 18.