LIETUVIŲ KALBOS SANDAROS TYRINĖJIMAI

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVI (1987)

BONIFACAS STUNDŽIA

З АКЦЕНТОЛОГІЇ Й. БАЛЬЧИКОНІСА

Акцентологією, як і більшістю інших галузей мовознавства, Й. Бальчиконіс цікавився як практик — палкий поборник культури мови, самобутній лексикограф. Викладаючи курс литовської мови в Паневежській учительській семінарії у 1919—1924 рр., він знайомив майбутніх учителів також з основами акцентології, прищеплював навички правильного наголошування. У відкритому листі міністрові освіти, опублікованому 1927 р. (I 75)¹, він скаржиться на погану сценічну мову й указує також на кілька помилок у наголошуванні (medžiagos, išmokyti). У 1929—1934 рр. у лекціях, що транслювалися по Каунаському радіо, він виправляв найвідоміші помилки у лексиці, словотворі й наголошуванні. З 1935 р. Й. Бальчиконіс був членом комісії секції наголосу й вимови Товариства литовської мови. Помилки наголошування він виправляв і пізніше, з різних нагод: у статтях, рецензіях, під час педагогічної роботи. Ставши редактором «Словника литовської мови», він докладав значних зусиль, щоб картотека поповнювалася автентичними словами з різних місцевостей Литви. Не в одній статті, закликаючи широку громадськість збирати скарби живої мови, він просив надсилати зауваження щодо їхнього наголошування та значення.

Й. Бальчиконіса слід вважати найвидатнішим і, мабуть, найпослідовнішим продовжувачем традиції Й. Яблонскіса. Він спирався на Яблонскіса, підносив його авторитет не лише виправляючи мовні помилки, а й читаючи курс литовської мови майбутнім учителям. Це дуже виразно видно з лекцій Бальчиконіса, опублікованих у 2-му томі «Вибраних творів», де певне місце відведено й питанням наголосу. Наголос визначається як «піднесення голосу на певному складі» (II 5); пор. визначення, наведене Й. Яблонскісом у граматиці 1922 р.: «піднесення голосу під час вимови слова — це його наголос» (RR I 189). У лекціях, прочитаних після Великої Вітчизняної війни, «словесний наголос називають не піднесенням голосу, а сильнішою вимовою (початку або кінця голосного чи дифтонга)» (II 294). Й. Бальчиконіс, як і Й. Яблонскіс, ще не вживає терміна «присагодження» — наголосом називають і присагодження, однак загалом поняття наголосу й присагодження розрізняються: гострий наголос позначає короткість складу, циркумфлекс — його твердий спадний тон, а тильда — його м’який спадний тон. Наслідуючи граматику Й. Яблонскіса 1901 р., у конспекті лекцій, прочитаних у Паневежській учительській семінарії, гострий знак над i, u + R позначає ´; пізніше, як і Й. Яблонскіс у граматиці 1922 р., він переходить до традиції Ф. Куршайтіса — починає вживати гравіс. Згадується також семантична функція наголосу (до речі, усі приклади ілюструють протиставлення за присагодженням): aušta — aušta, mėrkti — merkti тощо (II 8).

¹ Skliausteliuose nurodoma J. Balčikonio „Rinktinių raštų“ (V., 1978, 1982) tomas ir puslapis. Kai kalbama apie J. Jablonskį, vartojama santrumpa RR, žyminti jo „Rinktinius raštus“ (V., 1957, 1959).

19

На позначення акцентної парадигми Й. Бальчиконіс уживав термін paradigma. До речі, мовознавець до кінця життя не погоджувався з сучасним поділом акцентних парадигм, що утвердився після дослідження К. Бюги в першому зошиті LKŽ. Він, як і Й. Яблонскіс до 1925 р., дотримувався схеми Куршайтіса—Яунюса, вважаючи її придатнішою для сучасної мови (I 387—388).

Хоча, як уже зазначалося, Й. Бальчиконіс наслідував Яблонскіса (передусім його граматику 1922 р.), у згаданому конспекті лекцій є й певні, щоправда невеликі, відмінності в наголошуванні. Особливо це стосується займенників, займенникових прикметників і дієприкметників активного стану. Так, Й. Бальчиконіс подає варіанти: для займенників jis, ji, tas, ta, šis, ši в однині орудного відмінка juõ (juo), ją (ją) тощо, у множині знахідного відмінка juõs (juos), jąs (jas) тощо; для tokia, kokia тощо в однині давального відмінка tókiai, tokiái ir tokiai. У граматиці Й. Яблонскіса 1922 р. наведено перші форми, лише зазначено, що в деяких місцевостях вимовляють інакше, а форма однини давального відмінка tokiai має два варіанти наголошування (tókiai ir tokiai; граматика 1901 р.). У займенникових прикметників Й. Бальчиконіс наголошує форму однини давального відмінка на першому складі (jaũnajam, didžiãjam), а поширеніше наголошування jaunãjam (jaunámjam), рекомендоване вже після війни, трактує як варіант (II 34). Й. Яблонскіс завжди наголошував передостанній склад: didžiãjam (грам. 1901 р., RR I 84), didžiãjam (грам. 1922 р., RR I 211). Дієприкметники активного стану теперішнього часу Й. Бальчиконіс наголошував за типом акцентуації 3², за винятком форми жіночого роду однини називного відмінка nešanti, і за типом 1, за винятком форми чоловічого роду однини давального відмінка nešančiam. У Й. Яблонскіса наголошування також подібне, лише винятком є форма однини місцевого відмінка, що має тільки тип акцентуації 1 (sūkancíame, sūkancíoje). Числівник šiñtas Й. Бальчиконіс наголошує за другою акцентною парадигмою, Яблонскіс — за четвертою (тип 2 — лише як варіант).

Й. Бальчиконіс написав також кілька статей, спеціально присвячених наголошуванню. В одній із них, надрукованій 1938 року, він доводить, що для літературної мови нормативною є форма próc entas, а не proceñtas; в іншій, написаній 1960 року й надрукованій у «Вибраних творах» за рукописом (I 354—357), розглядається наголошування дієслів із префіксами (за термінологією Бальчиконіса — префіксованих). Зазначивши, що «через перенесення наголосу на префікс теперішній час відрізняється від простого минулого» (I 355), автор намагається розмежувати лише фономорфологічні класи дієслів теперішнього часу, які відтягують наголос на префікс, та ті, які його не відтягують. Мабуть, перспективніше було б шукати спільне й відмінне в наголошуванні форм обох часів — Й. Бальчиконіс, найімовірніше, так і зробив би (очевидно, що статтю не завершено), однак уже наведені в ній факти самі собою цінні. Додамо, що в статті вже вжито термін «присагодження».

Найбільшою і, безперечно, найціннішою працею вченого з акцентології є стаття «Прикметники із суфіксом -inis та їх наголошування», написана 1951 року (I 201—207). Тут Й. Бальчиконіс, спираючись на численні факти з різних діалектів («живої мови»), формулює дуже просте правило, якого загалом дотримуються й тепер³: «наголошувати суфікс, якщо [прикметники. — Б. С.] утворені від слів із наголосом на закінченні; наголошувати корінь (основу), якщо вони утворені від слів із наголосом на корені (основі)» (I 205). За тим самим правилом слід наголошувати й іменники із суфіксом -ininkas. У статті

² Скорочення а.п. = акцентна парадигма (тип наголошування).

³ Plg. Laigonaitė A. Lietuvių kalbos akcentologija. — V., 1978, p. 58.

20

знайдемо слушне зауваження, що жмудини та ближчі до них західні аукштайти схильні узагальнювати наголос на передостанньому складі, а відхилень від правила й коливань у наголошуванні окремих слів не бракує в жодному діалекті; навіть та сама людина може наголошувати по-різному. Однак найоригінальнішим спостереженням, яке можна розвинути до вагоміших теоретичних узагальнень, є зауваження Й. Балчіконі про те, що неправильне наголошування прикметника із суфіксом -inis, незнайомого живій мові, ми не відчуваємо, а якщо це витвір живої мови, то незвичний наголос одразу впадає у вічі (I 206). Й. Балчіконі, очевидно, відчував, що нові слова не завжди схильні дотримуватися усталених правил наголошування. На це вказують спостереження за діалектами. І загалом те, за якою акцентною парадигмою наголошується конкретне слово, залежить і від того, чи звичне воно для мовця, «своє», чи незвичне, «чуже». Тут ми вже підходимо до питань прагматики, які можна було б розглянути окремо (див. «Mūsų kalba», 1985, Nr. 6, p. 9).

Варто сказати кілька слів і про інші цікавіші спостереження Балчіконі. Він, мабуть, першим звернув увагу на те, що слова з кореневим наголосом singularia tantum, уживані в переносному значенні у множині, переходять на кінцеве наголошування, наприклад: auksas, bet knyga su auksais (I 275, 286).

Спільним credo усієї литуаністичної діяльності Балчіконі, подібно до діяльності Яблонскіса, принципом принципів було спирання на факти живої мови. Так, ще 1928 року, рецензуючи «Trumpą lietuvių kalbos kirčio mokslą» В. Камантаускаса (Kaunas, 1928), він зазначає, що прикметник aiškus в одних діалектах належить до першої, а в інших — до четвертої акцентної парадигми (I 100), — критикуючи щойно згадані погляди, Балчіконі всюди шукає опору в живій мові діалектів. Утім, і до діалектних фактів мовознавець ставився досить обережно: «спиратися лише на те, що є тепер у діалектах, можна не завжди; багато чого там знаходимо зіпсованим» (I 95). Отже, і тут слід відділити зерно від полови. Часто це допомагає зробити принцип аналогії, на який Й. Балчіконі спирається, наприклад, того ж 1928 року, критикуючи С. Дабушиса, який пропонував для літературної мови форму lietùvys – lietùvį (таке наголошування відоме південним аукштайтам та їхнім сусідам): якщо поряд із Raguvà, Šeduvà (можна додати також Linkuvà та ін.) маємо ragùvis, šedùvis (і linkùvis …), то поряд із Lietuvà мало б бути lietùvis (I 95). На таку основну форму вказує і прикметник lietuviškas. Прикметники з цим суфіксом, як далі стверджує науковець, зберігають наголос і інтонацію основи твірного слова (bróli – bróliškas, sėserì – sėserìškas, galvìją – galvìjiškas тощо). Або в іншому місці міркується, що часом наголос може вирівнюватися за наголошуванням інших слів близького значення (I 206).

Однак застосування аналогії далеко не завжди дає очікувані результати. Так, з однаковим успіхом можна доводити, що наголошувати слід pròcentas ir proceñtas, пор. запозичення з ідентичною структурою, що мають подвійне наголошування: brãvoras ir tavõras, sliẽsorius ir totòrius, ùbagas ir nabãgas. Пропонуючи в статті, написаній 1938 року, нормативну форму pròcentas, Й. Балчіконі спирається на традицію — варіант proceñtas нібито є новим, що поширюється (I 161–162). Проте в цьому випадку, очевидно, належало визнати паралельні форми pròcentas | proceñtas, пор. ãdventas|adveñtas, tãlentas|taleñtas тощо. З іншого боку, як свідчать попередні спостереження за сучасною розмовною літературною мовою, частина трискладових запозичень схильна узагальнювати наголос на першому складі, — отже, пропозиція Й. Балчіконі виявляється перспективною.

21

Говорячи про відтягнення та перенесення наголосу в діалектах, Й. Балчіконі часом помилявся. Так, 1928 року форми progą, odą, rūšis він вважає такими, що мають помилково перенесений на кінець наголос (I 95). Він навіть намагається сформулювати своєрідну закономірність: діалекти, у яких зберігся кінцевий наголос, «мають схильність із невідомої причини переносити наголос на кінець у кожному слові, що прийшло з іншого місця» (I 95), наприклад, lietūvis → lietuvỹs. Таких помилок не варто надто дивуватися: плутанина між відтягненням і перенесенням наголосу, з одного боку, та відмінностями акцентних парадигм — з другого, трапляється навіть у наш час⁴. Щодо варіантів типу lietuvỹs, можна сказати, що форма з кінцевим наголосом тут, імовірно, пов’язана із семантичними причинами: кінцевий наголос однини міг узагальнитися з колективної форми lietuviai, пор. latviai, lenkai, vokiečiai тощо.⁵ Або інший приклад: у рецензії на згадану книжку В. Камантаускаса (I 100) стверджується, що «нарощений склад часом відтягує наголос із кореня на кінець (širdžia, širdimi), а часом зсуває його з кінця на початок (pirštė, peilyje)».

Хоча слід коротко сказати й про власні назви, нормуванню яких Й. Балчіконі приділяв багато уваги. У багатьох статтях і рецензіях, борючись за автентичні форми топонімів, він указував також на їхнє правильне наголошування, наприклад: Daugai 2, Galšia 4, Juoda 3 (ne Júoda 1), Maišiagala 1, Širvintos 3ᵃ, Vilnia 1. Не всі назви Й. Балчіконі перевірив особисто; він спирався також на інформантів, на жаль, не завжди компетентних, тому від деяких його виправлень у найновіших ономастичних працях відмовилися, наприклад від таких форм, як Bilsas 1, Griežūnė, Leité, Taurág-nas та ін. (I 340, 372)⁶.

Хотілося б навести ще одне цінне спостереження Балчіконі загальнішого характеру (I 372): неправильно позначати акцентну парадигму — 2 чи 4 — гідронімів з коротким або циркумфлексним коренем, що належать до однини a-основи (Būktas, Klãnas, Brãdas тощо)⁷. Утім, як нещодавно звернув увагу В. Віткаускас⁸, у діалектах, де вживається ілатив, акцентну парадигму таких топонімів можна визначити.

У статті «Ką neatidėliojant reikia daryti mūsų kalbos mokslui», опублікованій 1965 року в «Moksle ir technikoje», Балчіконі, зокрема, писав: «Дуже корисно фонетично записувати цілі діалектні тексти… Пісні, казки та інший фольклор також треба записувати з позначеним наголосом» (I 379). Професор і сам зробив значний внесок у цю роботу, подавши приклад: у 1953—1954 роках він записав усі пісні, які знала народна співачка Й. Юрконене, транскрибував їх, позначив наголоси й підготував збірку, видану вже після його смерті («Druskininkų dainos», V., 1972). До речі, слова тут наголошуються не за мелодією, а так, як їх уживають у розмовній мові. Записувати якомога більше автентичних діалектних текстів дуже актуально й нині, —

⁴ Žr. Zinkevičius Z. Kirčio atitraukimas ir kirčiavimo paradigmos. — Kalbotyra, 1979, t. 30(1), p. 90—93.

⁵ Докладніше див.: Stundžia B. Daugiskaitiniai asmenvardiniai oikonimai ir jų reikšmė linksniavimo bei kirčiavimo sistemų rekonstrukcijai. — Kn.: Lietuvių onomastikos tyrinėjimai (Lietuvių kalbotyros klausimai). V., 1981, t. 21, p. 192—193.

⁶ Автентичні форми цих гідронімів — Bilsas, Griežūnė, Leitė, Taurãgnas, див.: Vanagas A. Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas. — V., 1981.

⁷ Taip daryta „Lietuvos TSR upių ir ežerų vardyne“ (V., 1963), kurį J. Balčikonis recenzavo (I 371—373).

⁸ Див.: Mūsų kalba, 1985, Nr. 5, p. 40—41.

22

це виявилося також у доповідях і дискусіях, виголошених на конференції, присвяченій 100-річчю від дня народження Ю. Балчиконіса.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що, досліджуючи й унормовуючи питання наголошування, Ю. Балчиконіс: а) керувався принципом пріоритету «живої мови», успадкованим від Ю. Яблонскіса та інших представників традиції; б) чітко розмежовував автентичні діалектні факти й нові явища; в) досить вдало застосовував принцип аналогії. Деякі тонкі спостереження Ю. Балчиконіса щодо зв’язку акцентних парадигм із семантикою та прагматичними відмінностями можна успішно розвивати й надалі.

З АКЦЕНТОЛОГІЇ Ю. БАЛЬЧИКОНІСА

Резюме

Досліджуючи акцентологічні проблеми, як і в унормувальній діяльності, Ю. Балчиконіс виходив із пріоритету живої мови, чітко розмежовував питомі діалектні факти й новоутворення, вправно застосовував принцип аналогії. У його працях звернуто увагу на деякі тонкі питання акцентуації.