LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXI (1994)

KALBOS NORMALIZACIJOS KLAUSIMAI

INA DRUVIETE

ЗНАЧЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ФАКТОРІВ В АНАЛІЗІ МОВНОЇ СИТУАЦІЇ

Statistika ir bezkaislīga: saskaņā ar 1989. gada tautskaites datiem Latvijā dzīvo 2 miljoni 667 tūkstoši iedzīvotāju — 52% latviešu, 34% krievu, 4% baltkrievu, 3% ukraiņu, 2% poļu, 1% lietuviešu, 0,9% ebreju. Kopš 1979. gada latviešu skaits pieaudzis par 3%, baltkrievu — par 7%, krievu — par 10%, ukraiņu — par 38%. 66% latviešu pārliecināti, ka spēj sazināties krievu valodā, turpretim tikai 21% cittautiešu apguvuši latviešu valodu. Šāda ir objektīvā lingvistiskā aina, kas visai nepilnīgi raksturo sociāli vēsturisko apstākļu kopumu, kuros Latvijas teritorijā funkcionē valodas. Lai apzinātu valodu faktisko lietojumu, statistikas dati jāsastata ar būtiskiem valodas situācijas determinantem — valsts vai teritorijas starptautisko statusu, ideoloģiju, iekšpolitiku, tiesisko iekārtu, ekonomiku un demogrāfiskajiem procesiem. Tomēr pat tad, kad apkopoti un analizēti objektīvie valodas situācijas parametri, optimālas valodas politikas izstrādei pamats vēl nebūt nav pietiekami stingrs. Lai varētu pilnībā raksturot etnolingvistisko situāciju, ieteikt pasākumus tās optimizēšanai un prognozēt situācijas maiņu valdības īstenoto programmu ietekmē, nepieciešams ievērot ne tikai objektīvo, bet arī subjektīvo — dažādu tautību, sociālo grupu un indivīdu uztveres īpatnības.

Сприйняття етнолінгвістичних проблем безпосередньо на рівні індивіда є порівняно малодослідженою сферою навіть у країнах, де соціолінгвістичні та психолінгвістичні дослідження широко розгорнуті. Національна свідомість індивіда складається з багатьох компонентів, вона залежить від ментальності етносу, його чисельності, престижу етносу, усвідомлення історичного досвіду, конкретного мовного середовища, виховання тощо, тому узагальнення емпіричних індивідуальних спостережень видається ризикованим. Якщо обрані інформанти не будуть достатньо репрезентативними, виникнуть вульгаризаторські помилки та сумнівні гіпотези. Тому класики соціолінгвістики обирають за основну одиницю аналізу так звані малі групи та їхнє існування в певному соціальному контексті¹. Радянська соціолінгвістика, у світлі теорій якої свідомо формувалася мовна ситуація в Балтійських країнах, створюючи схеми існування ідеального багатонаціонального суспільства, абстрагувалася не лише від індивіда, а й від сприйняття малих соціальних груп, оперуючи переважно великими соціальними групами — націями та народностями.

У Балтійських країнах після відновлення незалежності мовна політика мала б стати одним із наріжних каменів внутрішньої політики, тоді як соціолінгвісти, які описують мовну ситуацію

¹ Sk. piem.: Fishman J. A. The relationship between Micro- and Macro-Sociolinguistics in the Study of Who Speaks What Language to Whom and When // Sociolinguistics. Selected Readings. Middlesex, 1972. P. 15—32.

4

її, мали б стати її перетворювачами. Кінцева мета зрозуміла: мова корінної нації має бути забезпечена як правом, так і можливістю функціонувати в усіх сферах (допустимі винятки у міжнародних і регіональних зв’язках) і максимально наблизитися до становища, коли державну мову розуміють принаймні представники меншин. Крім того, з огляду на міжнародні угоди про загальні та мовні права меншин, необхідно забезпечити також розвиток мов і культур інших народів. Щоб можна було збалансувати зазначені напрями на практиці, слід створити науково обґрунтовану багатовимірну програму, яка охоплювала б як законодавство, так і суто лінгвістичні заходи для реального впровадження державної мови. У такій програмі слід знайти місце і для малодослідженого, але дуже важливого аспекту — етнопсихологічного.

Слід чітко усвідомити одну істину: ми можемо розробити ідеальну програму реалізації статусу державної мови, що відповідає мовній ситуації, створити широку мережу шкіл і курсів, видати корисні навчальні посібники на будь-який смак, проте все залишиться як і раніше, якщо не вдасться змінити психологічні установки людей. Мову вивчає і використовує (або не вивчає і не використовує) індивід, а не народ чи соціальна група загалом! Безперечно, відокремити індивідуальне від соціального чи етнічного складно — це було б невідкладним полем діяльності для психологів, — однак, здається, можливо виокремити основні чинники, що лежать в основі етнічних і мовних ціннісних орієнтацій.^²

Проблема ставлення етносу та індивіда є дуже складною; до її розв’язання намагаються наблизитися і письменники, і філософи, і соціологи. Так само важко визначити специфічні риси, які відрізняють певний етнос від інших. Терміни «дух народу», «душа народу», «ментальність», «національний характер» не мають однозначного наукового тлумачення; до того ж у розумінні закладеного в них змісту існують значні індивідуальні відмінності й навіть суперечності, а побутове сприйняття етносу часто не відповідає дійсності. Усвідомлюючи складність питання, ми все ж відчуваємо потребу бодай поверхово торкнутися тріади, настільки необхідної для розроблення й упровадження мовних законів: етнос — мова — індивід.

Розуміння взаємозв’язку етносу й мови важливе для представників багатьох галузей науки, а не лише для етнолінгвістів, соціолінгвістів і теоретиків національних відносин. Розбіжності в трактуванні цього взаємозв’язку спричиняють нескінченні дискусії як у наукових виданнях, так і в пресі. Прикладом є дискусії щодо терміна «російськомовне населення». Соціологічний аспект мови як етнічної ознаки іноді таким чином підміняється лінгвістичним. Цей термін без заперечень можна було б застосовувати для позначення тих жителів Латвії, які на різних рівнях зберегли етнічну культуру й усвідомлення етнічної належності, але повністю асимілювалися в мовному плані (навіть на найнижчих рівнях мовної ієрархії користуються лише російською мовою). Якщо ж представники меншин користуються мовою свого етносу хоча б у родині, слід обрати інший термін.

Проблематичним є також питання про спільність мови як етнічну ознаку, особливо з огляду на масову русифікацію народів PSRS. Незрозуміло, якими є кількісні або

^² Через недостатність фактичного матеріалу не проаналізовано вибір мови людьми різних національностей у симетричних мовних ситуаціях, що вважається одним із показників мовного престижу. Див., наприклад: Saville-Troike M. The Ethnography of Communication. Oxford, 1982. P. 52—56; Национально-культурная специфика речевого общения народов СССР. М., 1982. С. 7—36.

5

процентні показники, щоб можна було говорити про мовну спільність або її втрату. Свого часу існувала думка, що етнічну функцію виконує не мовна спільність, а сама мова, яка виражає душу й психіку народу. Мовна спільність уніфікує етнічну спільність, а мова індивідуалізує етнос.³. Здається, мовна спільність і мова все ж є різними поняттями — і термінологічно, і психологічно. Етнічна функція виявляється в національній специфіці мови, адже будь-яке поняття й думка, навіть універсальні та загальнолюдські, втілюються у форму, відповідну духові народу. Самобутність етносу, виражена у формі мови, є одним із чинників, що формують особливе усвідомлення рідної мови, властиве більшості етносів. Однак існують об’єктивні відмінності у ставленні етносів до мови. Досить часто найважливішими чинниками консолідації вважають інші елементи матеріальної та духовної культури, особливо ті, для яких характерні традиційність і стійкість: звичаї, ритуали, народне мистецтво, нерідко — релігія. Для балтійських народів характерні високий престиж рідної мови та її домінування в системі етнічних цінностей; до того ж нині усвідомлення цінності мови всіляко заохочується й розвивається, цілком обґрунтовано набуваючи політичного забарвлення.

З огляду на викладене вище, у Латвії можна виокремити три великі групи населення, з якими пов’язана етнічна ідентичність індивіда: 1) латиші, 2) росіяни, 3) представники інших національностей. Такий умовний поділ певною мірою потребує коригування, адже досить часто ставлення до мовних проблем суспільства визначається не етнічною належністю людини, а вихованням, розумінням ситуації, особистими обставинами тощо.

Важливе явище, яке неодмінно слід враховувати під час аналізу етнолінгвістичних проблем, — це етнічні стереотипи, тобто сформовані з дитинства уявлення про характер, поведінку та звички людей різних національностей. Такі спрощені уявлення зазвичай містять елементи узагальнення й оцінювання, причому всім народам властиве прагнення підкреслювати перевагу своєї мови, віри, традицій тощо над мовою, вірою, традиціями найближчих сусідів. Т. А. ван Дейк зазначає, що розмови про контакти з людьми інших національностей дуже поширені⁴, до того ж вони нібито мають стратегічний характер: мовець якомога виразніше прагне висловити своє негативне ставлення до представників інших національностей, але, з іншого боку, соціальні норми не дозволяють справити враження шовініста. І в сучасній етнолінгвістичній ситуації в Латвії етнічні упередження відіграють значну роль, хоча про них зазвичай не говорять. Негативна настанова, що панує в суспільстві й впливає на економічні, політичні та соціальні структури, не може не позначатися й на ставленні індивіда до вивчення мови⁵.

Латиші, як уже зазначалося, належать до етносів із виразним усвідомленням цінності рідної мови. Тому навіть найменші загрози її існуванню сприймаються як загрози нації, а державна незалежність значною мірою асоціюється з повноцінним відновленням мовних функцій. У 1988 році, коли вирішувалося питання про статус латиської мови, Комісія з мовних питань отримала листи з понад 350 тисячами підписів, які засвідчували бажання бачити латиську мову державною.

³ Агеева А. Г. Функции языка как этнического признака // Язык и общество. М., 1968. С. 133—134.

⁴ Ван Дейк Т. А. Предубеждения в дискурсе: рассказы об этнических меньшинствах // Язык. Познание. Коммуникация. М., 1989. С. 190—198.

⁵ Lambert E. A Social Psychology of Bilingualism // Sociolinguistics. Selected Readings. Middlesex, 1972. P. 345.

6

Листи ще не були соціологічно проаналізовані й належно оцінені як документи, що характеризують епоху. Можна лише зробити висновок, що відверто негативне ставлення до представників інших національностей спостерігається дуже рідко; переважає тональність усвідомлення завданої кривди й несправедливості. Однак відчутні й такі риси, традиційно приписувані латишам, як покірливість і скромність, а також певна пасивність у відстоюванні своїх прав. Надмірного значення надають законодавчим актам, меншого — активним діям самих латишів. Певною мірою обґрунтованими є закиди представників інших національностей на адресу латишів, що ті під час розмов швидко переходять на російську мову, послаблюючи стимули вивчати латиську. Нині, очевидно, слід свідомо відмовитися від такої непотрібної ввічливості, натомість усіляко заохочувати прагнення представників інших національностей говорити латиською, допомагаючи подолати психологічний бар’єр, який досі відчувається.

У мовній політиці заходи, спрямовані на зміцнення правового статусу мови та навчання представників інших національностей, зазвичай поєднують із удосконаленням літературної форми державної мови та її збагаченням. У нинішній період більше уваги приділяють забезпеченню пріоритету латиської мови й навчанню представників інших національностей. Однак низка ознак свідчить, що незабаром акцент слід буде зробити на навчанні самих латишів латиської мови, оскільки рівень мовної культури й словниковий запас багатьох людей є недостатніми. На словах цей факт визнають, для нього шукають і знаходять найрізноманітніші причини, але становище не змінюється. Очевидно, необхідно свідомо формувати суспільний попит не лише на латиську мову загалом, а й на її відшліфовану, багату та стилістично розвинену форму.

Більшість росіян Латвії з розумінням поставилася до надання латиській мові статусу державної, однак для багатьох період обговорення статусу мов і ухвалення мовного законодавства був психологічно складним. Національна й економічна політика СРСР спричинила необґрунтоване розширення ареалу російської мови внаслідок масової міграції. Популярні теорії про єдину державу й спільний дім, про розв’язання національного питання в СРСР не давали змоги усвідомити, що ця держава складалася з 59 національно-державних утворень, у яких проживало близько 130 націй і народностей. Деякі науковці поряд із загальновідомими мовними функціями виокремлюють також функцію етнічного розмежування; у цьому аспекті роль російської мови не досліджували, але здається, що частина росіян нині не відчуває етнолінгвістичних кордонів. Частково це пов’язано з тим, що російську мову як мову міжнаціональних відносин, або спілкування, ототожнювали й досі ототожнюють із російською мовою як мовою меншини в національно-державних утвореннях.

Негативно вплинули на формування національних відносин у Латвії, а отже, й на ставлення до вивчення латиської мови численні стереотипні уявлення про лад і історію СРСР. Одне з них — теза про особливу роль російської нації та російської мови в Радянському Союзі. Нині, коли широко доступна достовірна інформація про здобутки Латвійської Республіки в економіці й культурі, про події 1940 року, а також про депортації та репресії повоєнного періоду, свідомість людей, негативно налаштованих до вивчення латиської мови, змінюється, хоча цей процес відбувається повільно. Поки що недостатньо спростовується теза про швидке злиття націй і

7

злиття мов, що лежить в основі переконання про асиміляцію латишів у найближчому майбутньому та непотрібність вивчення мови малого народу.

Серед представників інших національностей, які обрали Латвію постійним місцем проживання, можна виділити дві основні групи. Частина не латишів володіє щонайменше трьома мовами — вони вивчили латиську мову, підтримують незалежність Латвії, а також зберегли свою рідну мову. Більшість із них пов’язані з національними культурними товариствами й переконано захищають права латиської мови. Однак багатьом представникам меншин притаманний своєрідний психологічний феномен — виразний національний нігілізм як щодо власної, так і щодо латиської мови та культури. Оскільки відверте заперечення представником меншини прав латиської мови часто видається більш значущим (йому не можна закинути великодержавний шовінізм), таких людей нерідко використовують як виразників ідеології, ворожої до латиського народу. Цей уявний парадокс має глибоке коріння. Ще донедавна планомірно заохочували й пропагували перехід малочисельних народів на російську мову як мову повсякденного спілкування; теоретичне обґрунтування цього містилося в працях багатьох істориків і соціолінгвістів (причому здебільшого не російського походження). Починаючи з 1961 року, говорили про нову соціалістичну спільноту — радянський народ. Особливим досягненням називали той факт, що мільйони людей різних національностей визнали російську мову рідною. За довгі роки, коли культивували байдужість до національних мов, культур і традицій, коли закривали школи меншин, виросли цілі покоління, які не знали або погано знали рідну мову. Навіть уявне досягнення — створення писемності для 50 мов — мало незначне значення, адже коріння народів було підрубано. Укорінився стійкий національний нігілізм і скептичне ставлення до перспектив власної мови, народу і навіть його майбутнього. Нині, коли в усьому Радянському Союзі стрімко зростає національна самосвідомість, відновлюються школи, а рідну мову вивчають і діти, і дорослі, русифіковані люди, відчужені від свого народу, переживають своєрідний комплекс почуттів. Зачатки національної самосвідомості в них збереглися, але на підсвідомому рівні вони відчувають, що вже не зможуть стати повноцінними членами свого народу. Деякі люди відчувають також певний страх, адже історичний досвід надто сумний (депортації, репресії, дискримінація національних меншин тощо), і досі немає достатніх гарантій, що це не повториться. Тому всіляко сприяють русифікації інших, щоб подолати цей безсумнівний комплекс меншовартості.

Дані кількох опитувань і спостережень свідчать, що відкрита протидія вивченню латиської мови послідовно слабшає; відверте заперечення прав латиської мови більше не висловлюють публічно. Нині основні дискусії точаться навколо строків і можливостей вивчення латиської мови; однак нерідко приховано відчувається прагнення уникнути її вивчення. Найважливіші аргументи такі: 1) мовні закони намагаються розв’язувати проблеми адміністративними методами, що не відповідають Загальній декларації прав людини; у вивченні мов слід дотримуватися принципу цілковитої добровільності; 2) не створено матеріально-технічної та педагогічної бази для вивчення державної мови. Останнє заперечення легко спростувати цифрами й фактами: навіть до 1985 року, коли видання навчальних матеріалів з латиської мови не заохочувалося, було видано кілька підручників латиської мови загальним накладом 5 000 000 примірників, розмовники

8

— також 5 000 000 примірників; наклад латисько-російських і російсько-латиських словників також перевищив пів мільйона примірників. Лише за останні два роки підготовлено близько десяти найрізноманітніших навчальних матеріалів, працюють численні курси, опанувати латиську мову допомагають газети, журнали й телебачення; крім того, не латишам у Латвії доступний найважливіший чинник опанування будь-якої мови — мовне середовище. Аргумент про наявність примусового елемента у вивченні мови не слід цілковито відкидати; варто лише пам’ятати, що певні адміністративні заходи вживаються в інтересах громадян — клієнтів, пасажирів, пацієнтів тощо — і що нинішня ситуація двомовності є виразно негармонійною, тож не можна покладатися на добровільність у вивченні мови. Теза про невідповідність мовних законів правам людини знаходить підтримку через незнання світового досвіду. Поінформованість нашого суспільства про мовну політику інших країн дуже низька, тому посилання на законодавство іноземних держав щодо мов часто стають найкращим аргументом. Практика показує, що й уявлення про мовну ситуацію у світі досить туманне, а в статтях і лекціях, присвячених лінгвістичним проблемам Латвії, слід порушувати також питання асиміляції народів і зникнення мов.

Щоб організувати ефективну систему навчання латиської мови та мережу курсів, недостатньо лише статистично проаналізувати ситуацію й з’ясувати кількість тих, хто не володіє латиською мовою. Потрібно вивчати настрої не латишів, мотиви вивчення або невивчення мови й розробити науково обґрунтований підхід до оптимізації ставлення. Нині основну увагу приділяють лінгводидактичним заходам — розробленню навчальних матеріалів і методики. Цей напрям, безперечно, також важливий, однак вирішальним є створення сприятливого психологічного клімату. Науковці й педагоги не можуть швидко змінити нинішнє політичне та економічне становище в Латвії, але можуть розробити таку важливу складову формування національних відносин, як програма культурно-історичної освіти; для соціолінгвістів найактуальнішим завданням є також застосування наукових знань у реальному житті.

ЗНАЧЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ФАКТОРІВ ДЛЯ АНАЛІЗУ МОВНОЇ СИТУАЦІЇ

Резюме

За даними перепису населення 1989 року, з 2,7 мільйона жителів Латвії лише 52% становлять латиші. Мовна політика СРСР, зосереджена на офіційній двомовності, сприяла розширенню функцій лише російської мови, витісняючи інші мови. Через нічим не обґрунтоване стрімке зростання промисловості серед жителів Латвії зменшилася частка латишів і людей, які володіють латиською мовою. Нині двомовність у Латвії виразно асиметрична: 80% латишів володіють російською мовою, тоді як лише близько 20% представників інших національностей знають латиську. Надання латиській мові статусу державної має гарантувати безперешкодне використання цієї мови та її права на етнічній території латишів. Тому національне відродження і боротьба за національну незалежність тісно пов’язані з боротьбою за права латиської мови та її нормальний розвиток.

Згідно із законом про мову, приблизно 500 000 жителів Латвії інших національностей, робота яких пов’язана з державним управлінням і обслуговуванням населення, мають вивчити латиську мову. Щоб створити оптимальну мовну політику, потрібно зважати не лише на об’єктивну статистичну характеристику мовної ситуації, а й на суб’єктивні чинники, передусім на ставлення представників різних національностей і соціальних груп до латишів, латиської мови та незалежності Латвії. Якщо це ставлення негативне, мови

9

результати навчання також будуть незадовільними, а реалізація Закону про мову у встановлені строки — сумнівною.

Для різних етнолінгвістичних груп характерні певні етнічні упередження та стереотипні погляди. Їхній характер і вираження залежать від різних чинників (національності, соціального походження, віку, статі, тривалості проживання в Латвії, володіння іншими мовами тощо). Найчастіше такі погляди, що не відповідають дійсності, є закономірним наслідком національної політики та хибної ідеології, нав’язуваних СРСР. Найяскравіший приклад цього — твердження про злиття націй і мов у найближчому майбутньому та про особливу роль російської нації й мови в житті інших народів (таке переконання особливо властиве жителям російської національності). Більшість представників національних меншин підтримує незалежність Латвії та права латиської мови, однак серед частини меншин виразно проявляються і національний нігілізм, і опір вивченню латиської мови.

Нині у сфері викладання мов на латвійських учених і вчителів чекають два головні завдання — розробити методику викладання латиської мови, видати різноманітні словники й підручники та надати суспільству достовірну інформацію про історію Латвії, мовні процеси у світі та СРСР, а також про мовну політику в інших країнах.

ЗНАЧЕННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЧНИХ ЧИННИКІВ ДЛЯ АНАЛІЗУ МОВНОЇ СИТУАЦІЇ

Анотація

Згідно з переписом населення 1989 року, серед 2,7 мільйона жителів Латвії лише 52% становлять латиші. Мовна політика колишнього СРСР, за якої на тлі офіційного двомов’я функції російської мови надзвичайно розширилися, тоді як функції інших мов колишнього СРСР звузилися аж до зникнення, обмежила й функції латиської мови. Через необґрунтовано прискорений розвиток промисловості та безперервний приплив населення з інших радянських республік до країн Балтії чисельність корінного населення постійно зменшувалася. Двомовність у Латвії не є симетричною: російською розмовляють 80% латишів, тоді як латиською — не більш як 20% нелатишів. Надання латиській мові законом статусу державної — один зі способів зберегти її повноцінне використання та забезпечити їй права серед інших мов на етногенетичній території; тому національне відродження і боротьба за національну незалежність пов’язані з боротьбою за права та розвиток латиської мови.

Відповідно до Закону про мову Латвії, близько 500 000 нелатишів, чия робота пов’язана з адміністративною діяльністю та обслуговуванням, повинні вивчити латиську мову й користуватися нею. Щоб виробити оптимальну мовну політику, необхідно враховувати не лише статистичні характеристики мовної ситуації, а й суб’єктивні чинники, передусім ставлення представників різних національних або соціальних груп до латишів, латиської мови та незалежності Латвійської Республіки. Якщо це ставлення негативне, результати вивчення латиської мови будуть незадовільними, а реалізація Закону про мову — сумнівною.

Необхідно також брати до уваги деякі стереотипні уявлення про різні етнолінгвістичні групи. Тип і сила цих уявлень залежать від різних чинників (національності, віку, статі, соціального походження, рівня двомовності тощо), але найважливішими причинами є викривлення національної політики та хибні ідеологічні теорії. Ці теорії проголошували злиття націй уже в найближчому майбутньому, а також виняткову роль російської мови як найбільшої й найдосконалішої на противагу іншим мовам. Це серйозно зашкодило престижу інших мов, тому деякі неросіяни, які втратили національну ідентичність, стали найактивнішими борцями проти тенденцій національного відродження латишів.

Нині латвійські вчені й учителі мають виконати два головні завдання: розробити методику викладання латиської мови нелатишам і надавати їм правдиву інформацію з питань мовної політики. Широке інформування про історію Латвії, мовні процеси у світі та Росії, а також про мовну політику в інших країнах сприятиме реалізації Закону про латвійську мову та гарантуватиме її.

10