LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXIII (1995)

GRAMATIKA IR LEKSIKOLOGIJA

Гертруда Савічюте-Нактинене

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КАУЗАТИВІВ У ЛИТОВСЬКІЙ ТА ІНШИХ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ МОВАХ

1. Вступні зауваги

Діахронічний аспект дослідження, такий звичний для праць із фонетики та морфології, прокладає собі шлях у сферу синтаксису й семантики. Сучасній типологічній лінгвістиці було б особливо корисно не обмежуватися синхронічною констатацією наявних універсалій, а враховувати також спорідненість мов і загальні закономірності їхнього розвитку (пор. Климов 1975: 28).

Праці багатьох авторів і досліджуваний нами матеріал свідчать, що каузативність є універсальною (панхронічною) категорією індоєвропейських мов, вираженою засобами, які здебільшого сформувалися в окремих мовах. Тому про відповідності між семантикою каузативів і способами її вираження, а також про тенденції розвитку найкраще говорити з погляду типології.

Об’єктом дослідження, як і в попередніх працях (1980¹, 1980²), є споріднені й типологічно близькі литовська, латинська та російська мови, що належать до трьох різних груп індоєвропейської сім’ї. Більшу частину матеріалу зібрано зі словників, граматик та інших праць, присвячених цим мовам; за потреби використовуються також дані інших індоєвропейських мов.

Каузативи досліджуваних мов можна поділити: з погляду граматики — на морфологічні й синтаксичні, або перифрастичні; з погляду типології — на синтетичні й аналітичні; з погляду синтаксичної семантики — на закриті й відкриті. Останні розрізняють за відповідністю поверхневої структури глибинній, або внутрішній, структурі, яку описують перифразою «робити так, щоб + дієслово дійсного способу». Цю перифразу побудовано на основі підрядного речення зі значенням наслідку. Її обрано тому, що саме складнопідрядні речення наслідку, а не мети чи причини, мають найбільше спільного з реченнями, присудками яких є каузативні дієслова або каузативні аналітичні конструкції (докладніше про перифразу каузації див. Savičiūtė 1986¹: 164—165; 1986²: 206—209).

Каузативи, поверхнева структура яких не відповідає згаданій перифразі й які виражають каузативність у стислому вигляді, називають закритими; ті, що відповідають перифразі й розгорнуті на поверхневому рівні, — відкритими. Для перших характерні морфологічні форми вираження, для других — синтаксичні, або перифрастичні.

110

2. Закриті каузативи

2.0. Про схильність давніх індоєвропейських флективних мов синтетично виражати складні значення свідчать морфологічні каузативи — каузативні (причинні) та куратівні (забезпечувальні) дієслова, які в одному реченні виражають дві (1) або три (2) різні дії. Коренем каузативного дієслова, що збігається з коренем базового дієслова, називається каузована дія, тобто дія або стан, до якого прагне суб’єкт-каузатор або який він спричиняє, наприклад: (1) вирощувати — рости, примушувати хилитися — хилитися, змушувати їсти — їсти, (2) змушувати ткати — ткати, змушувати надсилати — надсилати, змушувати лагодити — лагодити. Суфіксом та/або чергуванням голосних позначається абстрактне значення каузації, тобто каузувальна дія «робити так, щоб...». Сам суфікс не вказує на спосіб каузації, він з’ясовується з ширшого контексту.

2.1. Закриті каузативи, що виражають просту каузацію

2.1.1. Позначивши символами кожен компонент глибинного рівня каузативного речення (S — суб’єкт, P — предикат, O — об’єкт, → — відношення каузації), глибинний рівень каузативних речень можна подати формулою (S + P) → (O + P). Наповнити цю формулу лексичним і граматичним змістом допомагає згадана перифраза «робити так, щоб...». Каузативне речення містить 4 компоненти, що виражають 2 ситуації: (1) каузувальну ситуацію (суб’єкт-каузатор і його каузувальна дія) і (2) каузовану ситуацію (об’єкт і спричинена суб’єктом зміна його стану або дія). Наприклад, речення Господар напуває коня розкладаємо так: «(1) Господар + (2) робить так, щоб + (3) кінь + (4) пив», або Сонце вибілило сорочку: «(1) Сонце + (2) зробило так, щоб + (3) сорочка + (4) вибіліла».

2.1.2. Закриті каузативи в індоєвропейських мовах — це дієслова, що мають певний ступінь чергування голосних та/або каузативний суфікс. Не всі суфікси каузативів можна формально вивести з праіндоєвропейської мови.

A. Meillet виокремлює два каузативні суфікси давніх індоєвропейських мов: (1) *-eje/o- і (2) -ijo-/-ī- (Meillet 1951: 190). Відповідники першого суфікса є в індоіранських, давньогрецькій та частково латинській мовах. Напр., давньогр. φεβομαι «боюся» — φοβέω «лякаю». У санскриті цьому суфіксу відповідає -áya (Burrow 1959: 301—302, 330; Елизаренкова 1982: 367—370), напр., vart-áya-ti «крутить» — vārta-ti «крутиться», а в латинській мові — *-eie/ō, напр.: moneō «нагадую» — moneō «пам’ятаю», doceō «навчаю» — disco «вчуся» (Тронский 1960: 215; Safarewicz 1969: 212). Варто згадати й інші нечисленні каузативні дієслова латинської мови, напр.: augeo «вирощую, збільшую», suādeō «раджу, умовляю, переконую», terreō «лякаю», torreō «сушу» (Ernout 1927: 231—232). Рідкісні латинські форми засвідчують другий індоєвропейський каузативний суфікс -ijo-/ī-, напр., sōpiō «присипляю» (Ernout 1927: 235).

Суфікс -ja- і чергування голосних кореня властиві давньогерманським каузативам, напр.: гот. bi-leiban, давньоангл. belifan, давньофриз. b(i)liva, давньоверхньонім. bi-līban «залишатися» — гот. bi-laibja-n, давньоісл. leifa, давньоангл. læfan, давньофриз. lēva, lāvi-a «залишити» (СГГЯ IV 142, 169).

У сучасній німецькій мові збереглася каузація, виражена чергуванням голосних кореня-

111

Залишки дієслівної каузативності, наприклад: liegen «лежати» — legen «класти, покласти», sitzen «сидіти» — setzen «садити», trinken «пити» — tränken «напувати» тощо. В аналітичній за будовою сучасній англійській мові також трапляються залишки морфологічного вираження каузативності. Дієслово wake (woke, waked; waked, woken, woke) «прокидатися; будити» має і каузативне, і некаузативне значення. Із форм минулого часу woke і waked для вираження каузативності частіше обирають другу. Дієслово rise (rose, risen) «підніматися, вставати» відрізняється чергуванням голосних від raise «піднімати, зводити, будити», хоча Р. Лакофф (1972: 187) стверджує, що більшість англомовних не відчуває, що raise утворене від rise.

У російській мові каузативність може нерегулярно виражатися суфіксами, префіксами та суфіксами, а також чергуванням голосних, наприклад: висеть «висіти» — вешать «вішати», гаснуть «гаснути» — гасить «гасити», гибнуть «гинути» — губить «губити», мерзнуть «мерзнути» — морозить «морозити», спать «спати» — усыплять «присипляти», сохнуть «сохнути» — сушить «сушити».

Клас морфологічних каузативів у литовській мові особливо численний. Це причинні дієслова, каузативне значення яких оформлюється чергуванням голосних і/або суфіксом балтійського походження - (d)inti, -(d)ути (Skardžius 1941: 529—548; Jablonskis 1957 I: 288—290; Jakaitienė 1968: 227; Якайтеne 1968: 11; LKG 1971: 25, 264; LKM 1976: 110 та ін.). Відповідники суфікса -yti іноді трапляються й у слов’янських мовах (Skardžius 1941: 535).

2.1.3. Проблема походження каузативних дієслів є складною.

А. Десницька, спираючись на твердження Н. Марра, що іменні слова виникли раніше за дієслова, доводила іменне походження каузативних дієслів (1941: 138— 165). Проте мовні дані та праці багатьох дослідників свідчать, що каузативні дієслова могли походити як від іменних слів, так і від дієслів. Каузативи можуть бути пов’язані: (1) з дієсловами, (2) і з іменними словами, і з первинними дієсловами, (3) з іменними словами, наприклад: (1) санскр. sadáya-ti «садить» — sīdati «сидить», (2) санскр. rādháya-ta «задовольняє» — rādhoti «виконує» — rādhah «дар», (3) давньоверхньонім. wermen «гріти» — warm «теплий» (пор. Э. Менчер 1966: 73—79).

Безсумнівний словотвірний зв’язок каузативних (причинних) і простих дієслів, чітко усвідомлюваний у сучасній литовській мові, відображають позначки у «Словнику сучасної литовської мови» (1972) (далі — DŽ) та «Словнику литовської мови» (далі — LKŽ), наприклад: laužti caus. lūžti LKŽ, pūdyti prž. pūti DŽ. Зв’язок значення морфологічних каузативів з іменними словами підтверджує також те, що багато суфіксальних дієслів литовської мови можна описати перифразою «робити якимсь», наприклад: kreivinti «робити кривим» — kreivas, platinti «робити широким» — platus (Якайтеne 1968: 11). Саме так у LKŽ і DŽ пояснюють дієслова цього типу, біля яких не ставлять скорочень caus. чи prž., хоча більшість із них має відповідне дієслово того самого кореня зі значенням «ставати якимсь», наприклад: silpninti «робити слабким, слабшим» — silpnas — silpti, silpnėti; slapinti «робити мокрим» — šlapias — šlapti. Те, що у словниках обрано такий спосіб подання, свідчить про трактування їх як похідних від іменних слів. Однак іноді справді неясно, з чим слід пов’язувати каузативні дієслова цього типу (пор. Skardžius 1941: 541—544), і автори словників обирають компромісний варіант: наприклад, біля sendinti ставлять скорочення caus. і відсилають до дієслова-

112

слова senti, а значення пояснюють перифразою «робити якимсь» і пов’язують з прикметником senas (LKŽ XII 380).

Відома гіпотеза, згідно з якою каузативні дієслова виводять з ітеративних. Б. Дельбрюк (1897: 119) стверджував, що каузативне дієслово vardháyati «вирощувати» виникло внаслідок іншого осмислення дієслова vardháyatē «інтенсивно рости», утвореного від várdhatē «рости».

Можливим походження каузативних суфіксів від ітеративних вважав і Б. Серебренников, спираючись на частотність цих суфіксів та близькість їхніх значень (Серебренников 1974: 175–176). Близькість каузативних та ітеративних значень підтверджує й литовський суфікс -(d)inti, -(d)yti, який може мати обидва значення, наприклад: spaudýti, nardýti, šaudýti ir gydýti, guldýti, žudýti тощо. Похідні з цим суфіксом іноді навіть називають ітеративами-каузативами (Кауkене 1991: 21).

У каузативних дієсловах і реченнях результату помічено інтенсивність вираженої каузувальної дії (Savčiūtė 1986: 159). Це також свідчить про зв’язок ітеративів (принаймні тих, що мають відтінок інтенсивності) з каузативами. Однак жоден із наведених тут фактів не доводить походження каузативів від ітеративів. Підґрунтям їхньої близькості, мабуть, є сама активність каузувальної та ітеративної дії (у випадках, коли ітеративи мають відтінок інтенсивності).

Отже, не знайшовши чіткого й конкретного історичного прототипу, від якого можна було б вивести різні каузативи індоєвропейських мов, походження каузативності почали пов’язувати з розвитком семантичних опозицій. Вихідним пунктом розвитку каузативності в індоєвропейських мовах Ю. Курилович (1964: 86–88) вважав семантичну опозицію стану / каузованої дії (стан > інтранзитивна дія > каузативність).

Автори, які досліджують транзитивність–інтранзитивність на основі опозицій, розглядають каузативність як один із випадків транзитивності–інтранзитивності. С. Криницька показала, що між транзитивними дієсловами з чергуванням голосних та інтранзитивними існує опозиція зовнішнього й внутрішнього діатезу, наприклад, versti – virsti. Ця опозиція, що становить найдавніший пласт категорії транзитивності–інтранзитивності, спочатку виражала семантичну опозицію між станом предмета або іншого неживого суб’єкта та дією людини чи живого суб’єкта. Згодом виразнішою стала опозиція некаузативне дієслово / каузативне дієслово (Криницкайте 1979: 46–49).

A. Paulauskienė (1979: 21, 26) pagrindine laiko tranzityvumo–intranzityvumo, o ne kauzatyvumo kategoriją. Ji skiria tris tranzityvumo tipus: (1) keisti – kisti, (2) augti – auginti, (3) keisti – keistis ir kalba apie tranzityvumo ir kauzatyvumo rodiklių bei funkcijų sutapimą.

Ю. Степанов пов’язав виникнення індоєвропейських морфологічних каузативів із реконструкцією типів простого речення праіндоєвропейської мови. На його думку, у період активної конструкції існували такі типи речень: (1) активний суб’єкт + активне дієслово, (2) неактивний суб’єкт + неактивне дієслово, (3) активний суб’єкт + активне дієслово + неактивний об’єкт. Однак тоді не було граматично оформленого типу (4) активний суб’єкт + активне дієслово + активний об’єкт, наприклад: Воїн убиває ворога. На думку Ю. Степанова, такі каузативи, як лит. žudyti (: žūti), marinti (: mirti), рос.

113

«умертвляти» «призводити до смерті, знищувати» (: -merėti, -mirati (umirati) «помирати», санскр. maráuati «змушує, дозволяє померти, убиває» (: márati, márate, mṛyáte «помирає») пов’язані саме зі становленням згаданого типу речення (4). Зі зміною самого характеру структури речення такі речення стали звичними. Той факт, що об’єктом багатьох литовських каузативів може бути людина, наприклад, klaidinti — klysti, також вважають доказом цієї гіпотези. Виникнення морфологічної каузативної деривації вважають одним зі способів, що допомогли уникнути певних труднощів під час зміни структури індоєвропейських мов від активного типу до акузативного.

2.2. Замкнені каузативи, що виражають складнішу каузацію (куративи)

2.2.1. Серед індоєвропейських мов флективного типу, що розглядаються тут, лише в литовській мові сформувався клас куративів, або дієслів забезпечення (verba curativa seu causativa passiva). Його відрізняють від каузативних, або причинних, дієслів (verba causativa activa).

Каузативні й куративні дієслова мають той самий суфікс -dinti (куративи рідко утворюються із суфіксом каузативів -dyti і особливо -yti) і зазвичай мають ту саму структуру речення, тому їх нерідко змішують (про їхнє значення та критерії розрізнення докладніше див. (Jakulienė 1975: 78 — 81; Savičiūtė 1984: 73 — 78, 1985: 236 — 251).

Оскільки обидва класи мають багато спільного, а клас каузативів значно численніший і різноманітніший за формою та значенням, це дає підстави вважати, що куративні дієслова виникли з каузативних.

Формант каузативного суфікса -d-, який колись був лише засобом усунення зіяння, згодом став характерним показником значення курації (Stang 1966: 374), а суфікс каузації почали додавати до вже сформованого морфологічного каузатива, наприклад, lakinti — lakindinti, або до фактивного дієслова, яке можна назвати флективним каузативом, наприклад, siūti — siūdinti. Подібну вторинну каузативну деривацію зафіксовано й в інших мовах (пор. Недялков 1969: 27).

Відмінності між реченнями каузації та курації особливо очевидні у випадках трикомпонентних опозицій, наприклад: juokindinti — juokinti — juoktis, kalbindinti — kalbinti — kalbėti, lauždinti — laužti — lūžti, lodindinti — lodinti — loti. Пор. речення з дієсловами трикомпонентної опозиції: Із кленових гілочок трісочки я відщеплюватиму (кур.), а із колоди дощечки я розпилюватиму LTR (Lkv) — Верби ми ламаємо (кауз.) і плетемо личаки Švnč — Кошики вже тріскаються (інтр.) J (LKŽ X 166, 179, 248).

Якщо передати згадані речення каузації та курації за допомогою спільної каузативної перифрази або зобразити їхній глибинний рівень формулою, чітко видно їхні основні відмінності:

Каузація: (1) «Я роблю так, щоб...»+ (2) «Кошики тріскаються» (S + P)→(O + P)

Курація: (1) «Я робитиму так, щоб...»+ (2) «[Хтось] робитиме так, щоб»+ (3) «Трісочки тріснуть» (S₁ + P₁)→(S₂ + P₂)→(O + P₃)

У реченнях каузації було виявлено 4 синтаксично-семантичні компоненти,

114

що позначають 2 ситуації. У реченнях із куразацією є 6 компонентів, що позначають 3 ситуації:

(1) ситуація куразатора (суб’єкт-куратор — ініціатор S₁ і його кураторська дія P₁),

(2) проміжна куруєма ситуація (суб’єкт-посередник або виконавець S₂ і безпосередньо виконувана ним дія P₂, яку курував суб’єкт-ініціатор),

(3) кінцева куруєма ситуація (об’єкт O та зміна його стану або дія, каузована суб’єктом-посередником і курувана суб’єктом-ініціатором).

Отже, формулу глибинного рівня речень із куразацією можна уточнити:

(S₁ + P₁) cur. → {(S₂ + P₂) caus. → (O + P₃)}

На об’єкт речення з куразацією впливають подвійно — безпосередньо суб’єкт-посередник і опосередковано суб’єкт-ініціатор. Тому куразацію ми умовно назвали «подвійною каузацією».

З погляду семантики, мабуть, можна стверджувати, що куратівне значення виникло на основі вербальної (або, за термінологією Д. А. Cruse, директивної) каузації, коли виражався непрямий, нефізичний вплив живого суб’єкта на іншого живого суб’єкта.

Така непряма (за термінологією В. Недялкова — неконтактна) каузація, близька до значення литовських куратівів, трапляється й в інших мовах, наприклад: нім. lassen + інф. (Миссюра 1952: 10; Недялков 1971: 19 тт.), фр. faire + інф. (Абросимова 1954: 7—10).

Поверхневий рівень речень із куразацією в литовській мові формувався на основі речень із непрямою нефізичною (вербальною) каузацією, у яких S₁ — особа, P₁ — «наказати, веліти, просити...», наприклад: «Заганяй (caus.) дітей у запічок» Šts (LKŽ VII 119). Під час формування куразації семантика компонентів звузилася: S₁ — лише (1) особа, яка має владу наказувати, наприклад: король, пан тощо, (2) особа, яка не може або не вміє виконати певну роботу, замовник; P₁ — (1) «наказати, веліти», (2) «замовити, попросити».

Проміжна ситуація куразації лише зрідка й у нетипових випадках «проникає» на поверхневий рівень. Наприклад: Pvo tris bačkas į svetlyčią per tarnus įnešdino greitai K. Donel (LKŽ VIII 702); Vagį už tretį apsivogimą šunimis sudraskydino S. Dauk (LKŽ II 644). Найчастіше її розуміють із контексту або граматичного значення куратівних дієслів. Ця проміжна ситуація куразації, зазвичай наявна лише на глибинному рівні, близька до безпосередньої фізичної каузації, коли в реченні каузації S₁ — особа, предмет або природна сила, P₁ — різноманітні фізичні, рідше й нефізичні дії: Vaikas (vėjas, obuoliai) šaką laužia.

У куратівах S₂ — лише (1) особа, яка виконує наказ, наприклад: слуга, кат; (2) особа, яка може й уміє виконати певну роботу, наприклад: кравець, перукар; P₂ — (1) різноманітні дієслова, що позначають послуги та покарання, наприклад: занести, обезголовити; (2) дієслова, що позначають різноманітні професійні дії, які вимагають певних умінь і навичок, наприклад: ткати, будувати (споруду). Наприклад:

115

(1) Ірод обезголовив святого Івана

BP II 366 (LKŽ II 854).

(2) Збудуйна краю поля хату J (LKŽ XIII 674).

Таким чином, речення непрямої нефізичної (словесної) каузації було пристосовано для вираження складнішої ситуації дійсності. Курація та куративні (піклувальні) дієслова формувалися (1) через звуження й спеціалізацію значення компонентів і (2) унаслідок ускладнення глибинної структури — появи в глибинному, а в нетипових випадках і в поверхневому рівні ще одного суб’єкта та його дії.

3. Відкриті каузативи

3.0. Каузативи, що виражають більше компонентів глибинного рівня на поверхневому рівні та своєю формою ближчі до перифрази каузації, називаються відкритими. До відкритих каузативів належать аналітичні каузативні конструкції та підрядні речення наслідку.

3.1. Відкриті каузативи, у яких каузувальна та каузована дії виражені окремими словами

3.1. Загальну тенденцію розвитку флективних індоєвропейських мов до переходу від синтетичного до аналітичного типу засвідчує також утворення перифрастичних каузативів (пор. Lakoff 1972: 172 — 198; Reklaitis 1974: 197—214; Ambrazas 1977: 149 та ін.). Каузативні конструкції з допоміжними дієсловами, що замінюють каузативні суфікси та/або чергування голосних, є пізнім утворенням індоєвропейських мов.

Ці конструкції чітко розрізняють каузувальну та каузовану дії, позначаючи їх окремими словами, пор.: Jmdn singen machen — зробити так, щоб хтось співав K II 40, Jmdn weinen machen — змусити когось заплакати K II 40, binden lassen — веліти зв’язати K.

Перифрастичні каузативи виникають за відсутності класу морфологічних каузативів. Із трьох мов, що розглядаються тут, лише одна мала каузативи цього типу. У латинській мові, де переважав синтетичний лад, уживалася аналітична каузативна конструкція facere + інфінітив, нетипова для архаїчного та класичного періодів, але вже вживана Плавтом і широко поширена в післякласичний період. У пізній латині виникла й інша аналітична каузативна конструкція laxare + інфінітив (Абросимова 1954: 4—7).

Часто ці допоміжні дієслова мають лексичне значення активної дії, як лат. facere (пор. Гончарова 1974: 136—155). У каузативних конструкціях їхнім первісним значенням, очевидно, було «примусити зробити». Саме в цьому значенні в англійській мові для передавання каузації в певний період уживалися дієслова leten, don, goren, mohen, а пізніше get, have (Ярцева 1945: 60).

Чіткість лексичних значень допоміжних дієслів часто дає змогу пристосувати їх до вираження якогось одного типу каузації, спеціалізувати їх.

Конструкція laxare + інфінітив, що виникла в пізній латині, почала виражати пасивну каузацію, за якої каузувальна дія означає «дозволяти, не перешкоджати» тощо. Таке значення цієї конструкції, очевидно, ґрунтується на допоміжному дієслові

116

значення дієслова lasare «відпускати, дозволяти (відпочити), полегшувати, послаблювати, зменшувати, залишати» тощо.

Між каузативною конструкцією німецької мови lassen + інфінітив і семантикою її допоміжного дієслова існує тісний зв’язок. Із значенням дієслова lassen «(по)велити, наказати, (по)просити» можна пов’язати деякі каузативні конструкції, наприклад: schmieden oder hämmern lassen — кувати K, sich einen Anzug machen lassen — замовити, пошити на замовлення костюм K II 40, tragen lassen — нести K тощо. Порівнюючи з відповідниками в литовському перекладі та з перифразою каузації, цю німецьку конструкцію часто можна було б назвати не каузативною, а куративною. Можливо, зі значенням дієслова lassen «дозволяти» пов’язані випадки пасивної каузації, наприклад: tüngedinti caus. trägen sein lassen K, timpsodinti caus. lümmelhaft daliegen lassen K.

Натомість активнішу каузацію виражають конструкції з machen, наприклад: schweigen machen — змушувати мовчати K, Jmdn springen machen — змусити когось стрибнути K II 40.

Перифрастичні каузативи відповідають семантичним типам синтетичних каузативів, лише змістилися в бік синтаксичної відкритості. Однак німецькі конструкції, що відповідають литовським куративам (sich die Haare schneiden lassen K — підстригтися), також передбачають імпліцитність каузативної перифрази, оскільки на поверхневому рівні не виражають суб’єкта-посередника, як і литовські куративи.

3.2. Відкриті каузативи, що експліцитно виражають каузативну ситуацію

3.2.1. Каузативність виражають також складнопідрядні речення наслідку, які на поверхневому рівні містять найбільше компонентів глибинного рівня. Як і інші типи складнопідрядних речень, вони сформувалися й розвивалися вже в окремих індоєвропейських мовах, проте мають чимало спільних рис у структурі та значенні.

Час формування підрядних речень наслідку в російській мові встановлено досить точно: конструкції зі сполучником наслідку так что виникли лише у XII—XVII ст. У давніших письмових джерелах сполучник наслідку не трапляється (ИГРЯ 322, 332). Зв’язок між головною та підрядною частинами був слабким, оскільки в головній частині не було співвідносних слів. Уживалися сурядні сполучники або частини речень наслідку поєднувалися без сполучників (ИГРЯ 323; Пометун 1971: 24—25).

Граматична структура речень зі значенням наслідку в давніх пам’ятках литовської мови також чітко не визначена. Вони мали сполучники teip jog, teip kad, jog, kad, teip idant, jeib, jeneg (Drotvinas 1967: 65—67). Більшість із них у сучасній литовській мові більше не вживається зі значенням наслідку або вживається дуже обмежено.

Про пізнє формування речень цього типу свідчать також речення з давніх литовських і російських текстів, у яких чітко не розмежовано значення наслідку й причини, наслідку й мети.

В академічній граматиці литовської мови навіть не виокремлено тип підрядних речень наслідку: їх вважають описовими реченнями: «Описові ре-

117

чні найчастіше позначають відношення причини й наслідку: головний компонент висуває певне явище, а підрядний пояснює його, описуючи наслідки, що з нього випливають» (LKG III 836).

3.2.2. (1) Формування підрядних речень зі значенням наслідку стимулювала потреба експліцитно виражати суб’єктні та об’єктні відношення. Семантичний суб’єкт каузованої ситуації в реченні наслідку є синтаксичним суб’єктом підрядного речення, тоді як у конструкціях із закритими каузативами й аналітичними каузативами він займає позицію об’єкта, наприклад: Дощ лив такий, що я миттю промок – Дощ промочив мене всього (DŽ 552).

(2) У реченнях наслідку всіх трьох мов може бути експліцитно виражена інтенсивність каузуючої дії (або «каузуючої властивості»). Більшість речень цього типу мають співвідносні слова при сполучнику, що підкреслюють інтенсивність, силу, численність тощо: лит. taip, toks, лат. ita, sic, ejusmodi, adeo, tantopere, talis, tantus, tam, hic, is (Соболевский 1948: 236), рос. так, столь, до того, до такой степени (ГРЯ II(2) 338). Напр.: Мене охопив такий страх, що я, обернувшись, побіг BV III 24 (рукопис LKŽ); Tantus in curia clamor factus est, ut populus concurreret Cic. Verr. 2,47 (Соболевский 1948: 236) «У курії зчинився такий крик, що збіглися люди»; Общее волнение до такой степени сообщалось Буланину, что он даже позабыл о несчастном фонаре и о связанных с ним грядущих неприятностях. Куприн (ГРЯ II(2) 339) «Загальне хвилювання так вплинуло на Буланіна, що він навіть забув про нещасний ліхтар і пов’язані з ним майбутні неприємності».

Інтенсивність може виражати й співвідносне слово tai, що вживається зі словом net у підрядному реченні або зі словом kad у головному: kad... tai net, tai kad... net, kad... tai... net, напр.: Так я провчив того нахабу, що він навіть заплакав (Drotvinas 1967: 62).

(3) У реченнях наслідку, як і в аналітичних каузативних конструкціях, каузуюча й каузована дія або стан виражаються окремими словами.

Каузативні дієслова позначають одну дію, наприклад budinti, спрямовану на досягнення одного результату — busti. Тут каузуюча дія та її результат у часі дуже близькі або збігаються: результат або має бути досягнутий негайно (Gesinu žvakę), або вже досягнутий (Girdau arklį). Вираження каузуючої та каузованої дії дієсловами з різними коренями дає змогу говорити про дії чи стани, віддаленіші один від одного. Часто суб’єкт-каузатор навіть не передбачає результату (тобто наслідку або каузованої ситуації) або не прагне його, наприклад: Бо ж, коли треба прясти, вони так багато казок торочать, що вже й рука, смикаючи кужіль, забувається K. Donel (LKŽ XV 671); Але та троянда так солодко пахла, що, вдихаючи її аромат, мимоволі забував усі земні страждання й турботи J. Balč (Balkevičius 1963: 357). Віддаленість каузуючої та каузованої ситуацій особливо виразна в останньому прикладі, оскільки названий тут неживий суб’єкт не може прагнути чи передбачати жодного результату. Саме для вираження таких ситуацій передусім і виникає потреба в реченнях наслідку.

Опис обох каузативних дій окремими дієсловами дає змогу

118

експліцитно виразити спосіб каузації, який не можуть передати закриті каузативи, пор.: Я так гарно заспівав пісню, що всі сміються (LKG III 839) – Я всіх розсмішив.

Розмежування дій дає змогу чітко описати часову послідовність каузуючої та каузованої ситуацій. Наслідок настає або після дії, що його спричинила, або одночасно з нею. Саме так часи виражаються в литовській і російській мовах. У латинській мові в реченнях наслідку часи узгоджуються за правилом consecutio temporum, але perfectum coniunctivi, plusquamperfectum coniunctivi і futurum perifrasticum трапляються рідко. Звичайними часами в реченнях наслідку є praesens і imperfectum coniunctivi (Соболевский 1948: 236). Plusquamperfectum coniunctivi дуже рідкісний, оскільки його значення суперечить поняттю наслідку: наслідок ніколи не може передувати ситуації, що його спричинила (Лосев 1965: 155).

Досить часті випадки недотримання consecutio temporum пояснюються тим, що наслідок описується не щодо часу речення, а щодо часу мовленнєвого акту, тобто залежить від наміру того, хто пише або говорить (Соболевский 1948: 237).

Вираження дій окремими дієсловами дає змогу експліцитно описати ще одну важливу особливість каузації — реальність каузуючої та каузованої ситуацій. Для литовських речень наслідку найхарактерніші форми дійсного способу (індикатива). Усвідомлення реальності результату обговорюється також у граматиці російської мови (ГСРЛЯ 723).

У латинських підрядних реченнях наслідку може вживатися кон’юнктив, що надає їм подібності до речень мети й причини (зі сполучником cum) (Draeger 1878 II: 629). Цю особливість пояснюють тим, що виражений у таких реченнях наслідок є уявним (Боровский 1975: 183). Однак найчастіше наслідок, хоч і виражений дієсловом у формі кон’юнктива, усе ж сприймається як реальний. Напр.: Epaminondas adeo fuit veritatis diligens, ut ne joco quidem mentiretur Nep. 15, 3, 1 (Соболевский 1948: 236) – «Епамінонд так любив правду, що навіть жартома не брехав». Тут бачимо певну невідповідність між значенням і граматичною формою: реальний наслідок у реченні передається способом, який зазвичай виражає нереальність. Це відбувається не лише тому, що наслідок сприймається як уявний, а, мабуть, і через уживання кон’юнктива для вираження зв’язку між компонентами складнопідрядного речення.

4. Висновки

4.1. У розвитку литовської та інших індоєвропейських мов спостерігається тенденція до переходу від закритих до відкритих способів вираження каузативності. Ситуації, які можна імпліцитно виразити морфологічними каузативами, з часом дедалі більше схильні виражати експліцитно.

4.2. Усвідомлення каузації на початку розвитку каузативів і пізніше, очевидно, було і залишилося пов’язаним із часом. Виражаючи каузувальну дію та каузований стан (або дію) однією дієслівною формою, цю дію і стан описували як одночасні або близькі в часі. Так само усвідомлювалася й виражалася відкритими каузативами каузація. Лише в останньому

119

випадку можна було виразити різноманітніші наслідки, а не лише один, як морфологічними каузативами (girdyti→gerti).

4.3. Закриті каузативи описують таку саму складну ситуацію, як і відкриті. Під час формування відкритих каузативів глибинний рівень не стає складнішим, а лише отримує експліцитне вираження. Описування дій каузатора й каузованого двома окремими дієсловами характерне для аналітичних каузативних конструкцій і підрядних речень наслідку, тоді як перенесення об’єкта каузації в позицію підмета — лише для останніх.

Натомість під час формування куративів зберігся імпліцитний спосіб вираження, але глибинний рівень став складнішим. Куративи виникли з морфологічних каузативів, що виражали непряму нефізичну (тобто словесну) каузацію, пристосованих до вираження складнішої ситуації. Оскільки на глибинному рівні тут з’являється суб’єкт-посередник і його дія, курацію можна інтерпретувати як спеціалізовану ²подвійну каузацію².

4.4. Формуванню відкритих каузативів сприяла нечисленність класу закритих каузативів. Аналітичні каузативні конструкції виникали в тих мовах, у яких не було (або майже не було) каузативних дієслів. Очевидно, саме тому в литовській мові порівняно мало відкритих каузативів — речень наслідку, що виражають наслідок, — і вони не мають чіткого оформлення. Через численний клас морфологічних каузативів тут вони були й залишаються дещо менш потрібними, ніж у латинській чи російській мовах.

Поява відкритих каузативів дещо розширила й саме поняття каузації. Історично первинне значення закритих каузативів — ”активна дія живого суб’єкта, точно й чітко спрямована на об’єкт”. Пізніше каузативи почали означати (особливо в реченнях наслідку): ”стан (або дію, точніше — вплив) будь-якого суб’єкта, неточно й слабко спрямований на об’єкт”.

Панхронний семантичний тип каузації — ”активна дія суб’єкта, спрямована на певну ситуацію як об’єкт (дію об’єкта або зміну його стану)”.

Діахронним прототипом каузації можна вважати опозицію ”активна дія / стан” і пов’язувати її з гіпотезою про ”активну” праіндоєвропейську будову речення.

Скорочення¹

aukšt. — аукштайтська fr. — фригійська got. — готська ide. — індоєвропейська ir. — іранська isl. — ісландська lie. — литовська pranc. — французька sen. — давня skr. — санскрит

¹ Тут не згадані скорочення вживаються як у LKŽ.

120

LITERATŪRA

1. Ambrazas V. Lietuvių kalbos istorinės sintaksės metodo problema. — Lietuvos TSR MA darbai. A serija. T. 4(61), 1977, p. 139—154.

2. Balkevičius J. Dabartinės lietuvių kalbos sintaksė. V., 1963.

3. Burrow T. The sanskrit language. London, 1959.

4. Cruse D.A. A note on English causatives. — Linguistic Inquiry. Vol. 3, N 4, 1972, p. 520—528.

5. Delbrück B. Vergleichende Syntax der indogermanischen Sprachen. Bd. 1, Strassburg, 1987.

6. Draeger A. Historische Syntax der lateinischen Sprache. Bd. 1,2, Leipzig, 1878.

7. Drotvinas L. Padarinio konstrukcijos lietuvių literatūrinėje kalboje. — Lietuvos TSR aukštųjų mokyklų mokslo darbai. Kalbotyra. T. 17, 1967, p. 61—80.

8. Ernout A. Morphologie historique du latin. Paris, 1927.

9. Jablonskis J. Rinktiniai raštai. T.1, V., 1957.

10. Jakaitienė E. Deverbatyviniai dabartinės lietuvių kalbos veiksmažodžiai su priesaga -inti. — Baltistica. T. 4(2), 1968, p. 221—229.

11. Jakaitienė E. Veiksmažodžių daryba (Priesagų vediniai). V., 1973.

12. Jakulienė A. Priežastinių ir parūpinamųjų veiksmažodžių skyrimo kriterijai. — Lietuvos TSR aukštųjų mokyklų mokslo darbai. Kalbotyra. T. 26(1), 1975, p. 78—81.

13. K-Kurschat Fr. Littauisch-deutsches Wörterbuch. Hale, 1883.

14. Kl, K II-Kurschat Fr. Deutsch-littauisches Wörterbuch. Hale, Bd.1, 1870; Bd.2, 1874.

15. Kurylowicz J. The inflectional categories of Indo-European. Heidelberg, 1964.

16. Lakoff R. Another Look at Drift. — In: Linguistic Change and Generative Theory. Bloomington, 1972, p. 172—198.

17. LKG — Lietuvių kalbos gramatika. V., T. 1, 1965; T. 2, 1971; T. 3, 1976.

18. LKM — Jakaitienė E., Laigonaitė A., Paulauskienė A. Lietuvių kalbos morfologija. V., 1976.

19. Paulauskienė A., Gramatinės lietuvių kalbos veiksmažodžio kategorijos. V., 1979.

20. Reklaitis J. K. Evidence for directed drift from Lithuanian. — Scandoslavica. T. 20, 1974, p. 197—214.

21. Safarewicz J. Historische lateinische Grammatik. Halle (Saale), 1969.

22. Savičiūtė G. Parūpinamieji veiksmažodžiai ir sakinio struktūra. — Kn.: Jaunųjų filologų darbai. T. 1, V., 1984, p. 73—78.

23. Savičiūtė G. Parūpinamųjų veiksmažodžių semantika. — Kn.: Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 24, 1985, p. 236—251.

24. Savičiūtė G. Dėl lietuvių kalbos kauzatyvinių konstrukcijų semantikos. — Kn.: Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 25, 1986, p. 157—167.

25. Savičiūtė G. Dėl lietuvių kalbos priežastinių veiksmažodžių reikšmės aprašymo. — Kn.: Jaunųjų filologų darbai. T. 2, V., 1986, p. 206—209.

26. Skardžius Pr. Lietuvių kalbos žodžių daryba. V., 1941.

27. Stang Chr. S. Vergleichende Grammatik der Baltischen Sprachen. Oslo-Bergen-Tromsø, 1966.

28. Абросимова Т. А. Способ выражения каузативности во французском языке. Автореф. дисс.... канд. филол. наук. Ленинград, 1954.

29. Боровский Я. М., Болдырев А. В. Учебник латинского языка. Москва, 1957.

30. Гончарова Н. А. Функционально-семантическая характеристика латинского глагола facere (на материале классической латыни). — Дисс.... канд. филол. наук. Киев, 1974.

31. ГРЯ — Грамматика русского языка. Т.2, ч. 1, 2, Москва, 1960.

32. ГСРЛЯ — Грамматика современного русского литературного языка. Москва, 1970.

121

33. Десницкая А. В. Каузативные глаголы. — Уч. зап. Ленинградского университета. Сер. филологических наук. Вып. 5, 1941, с. 138—165.

34. Елизаренкова Т. Я. Грамматика ведийского языка. Москва, 1982.

35. ИГРЯ — Историческая грамматика русского языка. Синтаксис. Сложное предложение. Москва, 1979.

36. Каукене А. А. История корневых глаголов с основой на -а в литовском языке (типы СеС, СёС, СаС, СоС, СуоС). Автореф. дисс.... д-ра филол. наук. Вильнюс, 1991.

37. Климов Г. А. О понятии языкового типа. — Вопросы языкознания. № 6, 1975, с. 21—28.

38. Кримицкайте С. А. Классификация глагольных оппозиций по переходности / непереходности в литовском языке. — В кн.: Проблемы синтаксиса и структуры слова. Москва, 1979, с. 42—53.

39. Лосев А. Ф. О законах сложного предложения в латинском языке. — В кн.: Статьи и исследования по языкознанию и классической филологии. Москва, 1965, с. 131—195.

40. Мейе А. Общеславянский язык. Москва, 1951.

41. Менчер Э. М. К вопросу о происхождении каузативных глаголов. — Ученые записки Томского университета. № 59, 1966, с. 73—79.

42. Миссера Н. А. Каузативные глаголы и каузативные конструкции в немецком языке. Автореф. дисс.... канд. филол. наук. Москва, 1952.

43. Недялков В. П. Каузативные конструкции в немецком языке. Аналитический каузатив. Ленинград, 1971.

44. Недялков В. П., Сильницкий Г. Г. Типология каузативных конструкций. — В кн.: Типология каузативных конструкций. Морфологический каузатив. Ленинград, 1969, с. 5—19.

45. Пометун Т. Е. К вопросу о формировании в русском литературном языке сложноподчиненных предложений с придаточным следствия. — Уч. зап. Таджикского университета. Сер. филологическая. Вып. 4, 1971, с. 23—27.

46. Савичюте Г. С. Предикаты цели и предикаты каузации (на материале флективных индоевропейских языков). Автореф. дисс.... канд. филол. наук. Москва, 1980.

47. Савичюте Г. С. Предикаты цели и предикаты каузации. — Изв. АН СССР. Сер. лит-ры и яз. Т. 39, № 6, 1980, с. 539—548.

48. Серебренников В. А. Вероятностные обоснования в компаративистике. Москва, 1974.

49. СГГЯ — Сравнительная грамматика германских языков. Т. 4. Москва, 1866.

50. Соболевский С. И. Грамматика латинского языка. Т. 1, Москва, 1948.

51. Степанов Ю. С. Балто-славянское и индоевропейское предложение (проблемы реконструкции). — Baltistica. 24(2), 1988, с. 116—130.

52. Тронский И. М. Историческая грамматика латинского языка. Москва, 1960.

53. Якайтене Э. Суффиксальные глаголы современного литовского языка. Автореф. дисс.... канд. филол. наук. Вильнюс, 1968.

54. Ярцева В. Н. Категория каузативности в английском языке. — В кн.: Тезисы докладов по секции филологических наук. Ленинград, 1945, с. 60—62.

122

LIETUVIŲ IR KITŲ INDOEUROPIEČIŲ KALBŲ KAUZATYVŲ RAIDOS POLINKIAI

Reziumė

Ide. kauzatyvai rutuliojosi nuo uždarųjų prie atvirųjų ekspl icitinės raiškos link: (1) išskaidant kauzacijos veiksmus, išreiškiant juos atskirais veiksmažodžiais (analitiniuose kauzatyvuose ir padarinio sakiniuose), (2) kauzacijos objektą perkeliant į subjekto poziciją (padarinio sakiniuose).

Kauzacijos panchroninis semantinis tipas — ”Subjekto aktyvus veiksmas, nukreiptas į tam tikrą situaciją kaip objektą (objekto veiksmą ar būsenos kitimą)”.

Kauzacijos diachroninis prototipas — opozicija ”aktyvus veiksmas / būsena” kaip proide. aktyvo / pasyvo opozicijos atspindys.

ON THE TRENDS OF DEVELOPMENT OF LITHUANIAN AND INDO-EUROPEAN CAUSATIVE CONSTRUCTIONS

Summary

Indo-European close causatives are developing into open causatives, towards the explicit expression: (1) by decomposing the actions of causation, expressing them by separate verbs (in the analytic causative constructions and sentences of result), (2) by moving the object of causation to the subject position (in the sentences of result).

Semantic panchronistic type of causation is defined as ”Active purposive action of subject, strictly directed to object (its action or change of state).

Diachronic prototype of causation — ”active action / state” can be regarded as a reflection of active / passive opposition in Proto-Indo-European.

123