LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVI (1996)

LIETUVIŲ KALBA: TYRĖJAI IR TYRIMAI

Дангуоле МІКУЛЕНЕНЕ

ПРО ВАРІАНТИ НАГОЛОШУВАННЯ СЛІВ, ЩО ВІДМІНЮЮТЬСЯ, У ПІВДЕННИХ АУКШТАЙТСЬКИХ ГОВІРКАХ

Досі варіанти наголошування слів, що відмінюються, частіше розглядають з погляду літературної мови — з’ясовуючи, який із них бажаніший для літературної мови. У говорах можливі найрізноманітніші випадки наголошування, однак зазвичай спостерігається схильність до наголошування закінчення (Būga 1961: 79; Skardžius 1935: 35—42, 144—155; 1968: 58—59, Iliič-Svityč 1963: 29—30, 41—42, 55; Girdenis 1967: 6 та ін.).

Статистично намагалися обґрунтувати схильність розмовної мови до окситонези: за даними B. Stundžios (1984: 88), варіанти наголошування двоскладових слів із наголосом на корені або закінченні становлять 86% усіх випадків варіювання. Найчастіше варіюють акцентні парадигми з тією самою інтонацією кореня — перша й третя (пор. beržas 1 / beržas 3, tėvas 1 / tėvas 3), друга й четверта (пор. aušra 2 / aušra 4, bala 2 / bala 4). Удвічі менше — 31,6% — становлять слова, у яких наголос змінюється разом з інтонацією кореня (пор. audra 1 / audra 4, kaina 1 / kaina 4) (Stundžia 1984: 87, табл. 1).

§1. Південні аукштайтські говори відрізняються багатством акцентних варіантів: у них чимало слів і форм, які наголошуються інакше, ніж у літературній мові, пор. у Зієтелі ir pas_t o k ū s ž m o n i s; vieni v i e n ū s mėgo; mės pastatėm itus p ė d ų s (Vidugiris 1959: 207—209) або записані в околицях Дівенішкес ir dar blizga k a u l a i; o kur čieį r a k t a i; pinki t v a r t a i, vienos duri˙s та ін. (Lipskienė, Vidugiris 1967: 195—196).

У цих говорах особливо варіює наголошування однини орудного та множини знахідного відмінків: слова з акутовою інтонацією третьої (іноді й першої) акцентної парадигми часто наголошуються на закінченні. Так, у Дівенішкському говорі можна почути arklūis, galvàs, grūdūs (Lipskienė, Vidugiris 1967: 196), у Швендубре — karštų, nuogų, pėsčių; arklius, karštus (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas 1988: 8), у Пунську — pėdų, pėdūs; gyvų, gyvūs; ilgų, ilgūs; šaltų, šaltūs (Grumadienė 1992: 11).

§2. Оскільки варіанти наголошування зазвичай реєструють у найбільш занепадаючих, а отже інтенсивно досліджуваних південних прикордонних аукштайтських говорах, наявність акцентних варіантів нерідко пов’язують із впливом слов’янських мов (пор. Zinkevičius 1966: 31). Під їхнім постійним впливом порушується зв’язок між інтонаціями говора й місцем наголосу в певних словоформах, виникає схильність до морфологічного вирівнювання акцентної парадигми — за кореневим або закінчувальним типом наголошування (пор. Grumadienė 1988: 144; 1994: 104).

148

Коли акцентна система говора руйнується, слов’янські мови, безперечно, відіграють роль каталізатора, однак змішування акцентних парадигм не завжди слід вважати новим явищем. Розглядувані варіанти трапляються не лише в занепадаючих прикордонних говорах, а й на всій території південних аукштайтів (дзуків) та суміжних говорів¹. Далі на північ від цієї території — наприклад, у південній частині ширвинтишкського говору східних аукштайтів, де водночас помітні й тенденції до кореневого наголошування (Morkūnas 1969: 117). Отже, аж до зони відтягування наголосу.

§3. Намагалися знайти фонетичні причини цього явища: його пояснювали гіршим розрізненням інтонацій довгих голосних у східних і південних аукштайтських говорах (Stundžia 1984: 86), зближенням тонів циркумфлексної й акутової інтонацій (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas 1988: 8) або пристосуванням циркумфлексної інтонації основи слова до акутової інтонації цього говора (Grinaveckis 1991: 110—111). Однак наявність форм зі збереженою акутовою інтонацією — наприклад, знахідного відмінка однини kárštą (trm. ká.rštu.) поряд із karštù, karštùs або árklį (trm. á.rkl'i.) поряд із arkliùs (а також árklius) (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas 1988: 8) — свідчить, що акут у корені в південних аукштайтських говорах не зник повністю. Крім того, у дифтонгах добре збережена фонологічна опозиція інтонацій².

На думку Z. Zinkevičiaus, уживання кількох паралельних форм в одному й тому самому населеному пункті (і навіть у того самого інформанта — aut. p.) свідчить про нефонетичну природу варіантів наголошування, а отже, їх насамперед слід пояснювати «забуттям давнього наголосу та його подальшим аналогічним вирівнюванням» (Zinkevičius 1979: 91). Отже, логічно припустити, що «вирівняні» варіанти, які з погляду синхронії вважаються гіперкоректними (Grumadienė 1988: 144—148), можуть мати й історичні передумови свого існування.

§4. Про їхнє існування вже свідчать писемні пам’ятки M. Daukšos, пор. у M. Daukšos *daiktùs (daiktús) поряд із dáiktus (dáiktus), *darbùs (darbùs) поряд із dárbus (dárbus, dárbus), *pėdàs (pedás); *gardžiàs (gardžiás) поряд із gárdžius (gárdžius, gárdžius), *gyvù, gyvùs (giwú, giwùs) поряд із gývus (giwus), *pilnù (pilnù), а також *aiškùmi, *patogùmi (aiškùmi, patogùmi) поряд із aiškius, (ne)patógius (aiškius, acc. pl. patógus, nepatógus).

Навряд чи ці іменники із наголосом на закінченні є лише звичайними коректорськими помилками: форму множини знахідного відмінка *daiktùs P. Skardžius виявив п’ять разів (dáiktus — шість), *darbùs — тричі (dárbus — також тричі). Цілком імовірно, що M. Daukša міг знати їх із південних аукштайтських…

¹ Це підтверджують матеріали рукописного фонду Відділу мови й діалектології Інституту литовської мови та діалектологічних експедицій останніх років (1991 р. — Жасляй, Пелесе, 1992 р. — Валкінінкай, Дівенішкес, Балбєришкіс; 1993 р. — Лейпалінгіс, Мієлагенай, 1994 р. — Дівенішкес, 1995 р. — Віштітіс).

² Інтонації довгих голосних (відповідно, ie, uo) досліджено ще недостатньо. Хоча й про східних сусідів західних дзуків, східних капсів, кажуть, що вони також «майже не розрізняють /.../ акутову й циркумфлексну інтонації наголошених довгих голосних і дифтонгів ie, uo» (Lietuvių 1970: 29), мабуть, ще зарано говорити про їх нівеляцію в корені слова (пор. Grinaveckis 1991: 118—119). Тим паче, що південні західні аукштайти розрізняють акут і циркумфлекс навіть у ненаголошених складах (Girdenis 1973: 74—75; Zinkevičius 1983: 121—122).

149

čių tarnių arba, pasak P. Skardžiaus (1935: 40), ”tai galėjo būti ir vilniečio korektoriaus padaras”. Nors galūnėje sukirčiuotas formas (bent jau būdvardžius) P. Skardžius ir priskyręs prie korektūros riktų, tačiau jo nuomonės neparemia senųjų raštų įvardžiai, skaitvardžiai, nė patys būdvardžiai.

Про те, що слова з наголосом на закінченні не можна вважати ані випадковістю, ані помилкою, свідчать займенники М. Даукши kokìs, vìs, tokìs, ~ìs: послідовно на закінченні наголошуються орудний відмінок однини *kokìa (kokía, kokė), *tokìa (tokía) або знахідний відмінок множини *kokìas (kokės, kokìas, kokėjg), *tokìas (tokės) поряд із tókias (tókias), *tokìas (tokìas) поряд із tókùs (tókùs); разом з іншими відмінковими формами вони свідчать про те, що ці займенники були окситонами (Skardžius 1935: 198). Займенники-баритони не мали паралельних форм із наголосом на закінченні.

Числівники, як і займенники, також, здається, зберігали парадигму наголошування закінчення. Про це свідчать форми знахідного відмінка множини в працях М. Даукши *keturìas (kieᵃ turìas, keturés), *septynìas (septinés) (Skardžius 1935: 183), а також неузгоджені з родом форми числівників в анонімному катехизмі 1605 року *pirmà (pirmá), *ant(a)rà (ontárá), *trečià (Trecìá) поряд із trẽčia (Trẽcia), *ketvirtà (Ketwirtá) (Zinkevicius 1975: 63).

§5. Через невелику кількість прикладів важко визнати реліквами наголошування закінчення *gardžius, *gyvùs, *pilnù, — тим паче, що К. Буга схильний пояснювати форму *gardžius як форму іншого говору (Būga 1961:77). Однак непрямі докази є.

Насамперед це називний відмінок множини двоскладових прикметників чоловічого роду з акутовим наголосом baltì (< *bált-ie), що наголошується на закінченні — цілком так само, як pirmì (< *pirm-ie) або kokì (< *kák-ie), і називний відмінок однини жіночого роду baltà (< *bált-ā) як pirmà (< *pirm-ā) або kokià (< *kák-(j)ā). Отже, до утвердження закону Соссюра—Фортунатова ці форми за наголосом — двома акутами — нічим не відрізнялися від орудного відмінка однини та знахідного відмінка множини, пор. báltu/baltù (< *bált-uo), báltus/baltùs (< *bált-uos) (Mikulienė 1993: 22).

За часів М. Даукши закон Соссюра—Фортунатова вже вплинув на баритони з циркумфлексом у корені, пор. *drãsus (drãsus), drãsu (drãsu), але drąsiùs (draṡiùs), *graudùs (graudùs), graudùmi (gráudumi), але graudžià (i.sg. graudžiá), *sunkùs (súkus), sunkù (súku), але sunkìus (sùkius) (Skardžius 1935: 143–144). То чим, як не слідом кореневого наголосу, слід вважати *sveikì (ſweikì), sveikùs (ſweikùs) поряд із sveikà (ſweiká), sveikàs (ſweikás), sveikù (i.sg. [weikù) (Skardžius 1935: 151)?

Очевидно, реліквами баритонного наголошування слід вважати також прикметники середнього роду, пор. *drãsu, *sunkù, *teísu (téis[u), *vãrgu (wãrgu) поряд зі значно рідшою формою vargù (wargù) (Skardžius 1935: 143–144). Такого самого наголошування — bjaũru (biaũru), daílu, graũdu, patógu, sunkù (ſunkù) — дотримується у своєму словнику Ф. Куршайтіс (Kurschat 1883).

Отже, можна припустити, що двоскладові прикметники, як і займенники чи числівники, мали дві парадигми наголошування — кореневу та із наголосом на закінченні.

§6. Катехизм 1605 року згадується не випадково: припускають, що його перекладач походив із південної частини території віленських говірок (Zinkevicius 1968: 109 tt, 1975:

150

4). За особливостями наголошування мова анонімного катехизму близька до писемних пам’яток М. Дауґші, тому доводиться визнати: або згаданий «вільнюський коректор» доклав до них значних зусиль (пор. також твердження К. Бюги (1961: 77): «Постила Дауґші — це переклад кількох людей»), або наголошування в говірці перекладача катехизму на той час не надто відрізнялося від наголошування в говірці рідних країв М. Дауґші. Адже всі варіанти наголошування, виявлені в давніх писемних пам’ятках, збереглися й донині в південному ареалі аукштайтських говірок.

Передусім це загальновживані займенники з наголосом на закінченні. У різних варіантах — tokìs, ~ìà; tokiàs, ~ià; tokỹs, ~ià (поряд із tókis, ~ia чи tókias, ~ia) та kokìs, ~ià; kokiàs, ~ià; kokỹs, ~ià (поряд із kókis, ~ia чи kókias, ~ia) — їх записано в околицях Гервечяй (Kardelytė 1975: 69), Лазунай (Vidugiris 1959:208; Petrauskas, Vidugiris 1985: 124, 268; 1987: 5, 6 tt), Зієтели (Vidugiris 1959: 208, 209; 1960: 122; Zinkevičius 1966: 318), Варанава (Grinaveckienė 1994: 96, 106), Дівенішкес (Grinaveckienė 1993: 166), Друскінінкая (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas 1988: 161, 410), Пунська (Mikalonienė, Morkūnas 1988) та інших місцевостях.

По-друге, це поширені в південних аукштайтських говірках форми середнього роду, які й досі зберігають наголос на корені, — прикметники типу sunkù (Vidugiris 1959: 206; Kardelytė 1975:54; Petrauskas, Vidugiris 1985: 250; 1987: 26, 31 tt; Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas 1988: 357). Оскільки навіть на території капсів і занавиків вони мають подвійне наголошування (і на корені, і на закінченні), наприклад, baĩsù, baĩgù, bjáurù, graũdù, nýkù, skaũdù, svárbù, sunkù... (Senkus 1960: 142), можна стверджувати, що варіант із наголосом на закінченні sunkù є новішим.

По-третє, числівники Лазунської говірки vienù, vienùs; aštuonìas (поряд із aštuóni), septynìas (поряд із septýnis) (Petrauskas, Vidugiris 1987: 10, 19, 20, 33, 34, 38, 57), що підтверджують автентичність форм числівників у писемних пам’ятках М. Дауґші.

Отже, виходить, що дзуки «сплутали» лише наголошування іменників, прикметників і числівників, які відмінюються за прикметниковим типом?

§7. Тоді цілком імовірним видається морфо(фо)нологічне вирівнювання закінчень (пор. Girdenis 1991): після того як утвердився закон Соссюра—Фортунатова, закінчення цих відмінків почали наголошувати навіть у словах з акутовим коренем. Насамперед це стосується прикметників, пор. sveĩkas: sveĩkù (<*sveĩk-úo), sveikùs (<*sveĩk-úos) і báltas: báltu/baltù (<*bált-úo), báltus/baltùs (<*bált-úos). На їхню аналогію, цілком таку саму, як і у випадку наголошування називного відмінка множини, — пор. sveĩkì (<*sveĩk-ìe) та báltì (<*bált-ìe), — могли вплинути твердопочаткові закінчення ie та uo, чий акут зумовила сильна позиція закінчення (Mikulėnienė 1992: 14).

Закріпленню акутових закінчень, імовірно, сприяла наявність омонімічних флексій у південних аукштайтських говірках (Mikulėnienė 1993: 22), пор. орудні відмінки однини прикметників чоловічого й жіночого родів — báltu/baltù (<*bált-úo) báltu/baltù (<*bált-ú <*bált-ą(n)).

Узагальнене акутове наголошування закінчень могло бути поширене й на імен-

151

іменників. Тим більше, що лише місце наголосу розрізняє, наприклад, орудний відмінок однини іменника ǒ-основи vilkù та давальний відмінок однини vìlkų, закінчення якого -u властиве південним аукштайтським говорам (Zinkevičius 1966: 208, карта № 75; Kazlauskas 1968: 148; Lietuvių 1991: 40, карта № 36).

§8. Тенденцію наголошувати на закінченні знахідний відмінок множини іменників із гострою інтонацією кореня могла зумовити збірна множина, яка досі зберігається в дзукських говорах (Mikulėnienė 1994: 18). Формально збіглися форми множини іменників ǒ-основи та nomina collectiva із закінченням -ai (Stundžia 1981: 191 і далі; 1994: 21; Ambrazas 1992: 36–37; Kortlandt 1993: 46–47). Тож наголошувані на закінченні форми beržùs, grūdùs, kelmùs, pėdùs, tvartùs... (Vidugiris 1959: 207; Petrauskas, Vidugiris 1985: 71,90; 1987: 9, 13 і далі) можна розглядати як випадки вирівнювання парадигми (пор. beržai, grūdai, kelmai, pėdai, tvartai...).

Цю гіпотезу підтверджують іменники pluralia tantum, наголошувані за тією самою моделлю; пор. форми лазунського говору akėčiàs, pavalkùs (Senkus 1959: 217, 222), marškiniùs, pelėnùs (Petrauskas, Vidugiris 1987: 5 і далі). Загалом у лазунському говорі, здається, було узагальнено наголошення на закінченні багатоскладових іменників; пор. audeklùs, pjautuvùs, sėmenùs, vailokùs (Senkus 1959: 217, 225), avižùs, riešutùs, obuoliùs, samanàs, valgymùs, voveràs... (Petrauskas, Vidugiris 1987: 5, 7 і далі).

Щоправда, паралельно зафіксовані варіанти з наголосом на корені, наприклад márškinius (Senkus 1959: 221), áudeklus (Petrauskas, Vidugiris 1985: 20) або avìžas (Petrauskas, Vidugiris 1987: 42) не дають змоги беззастережно стверджувати, що наголошення цих іменників на закінченні було давнішим, але й не виключають такої можливості (Kazlauskas 1968: 35–36).

§9. Узагальнене наголошення множини на закінченні могло вплинути й на збережені форми однини з наголосом на основі. Тоді в їхньому корені або суфіксі, як відображення цього впливу, з’являється циркумфлекс, загалом властивий відтягнутому наголосу (Zinkevičius 1966: 40–41); пор. krėslas (3)/krėslas (4), mókslas (4), ǒras (4), žìedas (4)... (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas 1988) або похідні із суфіксом -ėjas, ~à — dė́jėjas, ~à (4), dengė́jas (4) mezgė́ja (4), siuvė́jas, ~à (4)... (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas 1988; див. також — Kurschat 1883).

Galbūt taip paaiškinami ir P. Skardžiaus (1935: 40) minėtieji tarminiai variantai — daiktas, veidas, žiedas. Plg.:

одн. dáiktas: мн. dáiktai: збірн. мн. daiktaĩ → одн. daĩktas daiktùs

Якщо вважати циркумфлексне наголошення цих форм однини вторинним, визнається можливість циркумфлексної метатонії. А незмінена в говорах інтонація кореня деяких слів (наприклад, káulas, šáukštas ar tvártas) свідчить, що цей процес не в усіх випадках завершився; пор.:

одн. káulas: мн. káulai: збірн. мн. kaulaĩ → одн.... kaulùs

§10. Згадані варіанти наголошення в розмовному мовленні постійно конкурують, тому іноді лінгвістам нелегко встановити акцентну парадигму потрібного слова-

152

парадигму: форми однини можуть демонструвати баритонічне наголошування, а форми множини — рухомий наголос, пор. у говірці Лазунів tvārtas (1): tvārti, tvārtan (Senkus 1959: 216—217) і tvartai (3): tvartóp, tvartai (Petrauskas, Vidugiris 1985: 273). Іноді парадигма з рухомим наголосом і висхідною інтонацією кореня фіксується з винятком, пор. kaulai (3): acc. sg. kaũlų, kaulai, але kaulùs: Ānas kaulùs palāužė džirbdamõs (Petrauskas, Vidugiris 1985: 112).

Отже, у південних аукштайтських говірках узагальнена «сильна» позиція закінчення в однині орудного відмінка та множині знахідного відмінка з погляду діахронії зумовлена не стільки фонетичними, скільки морфологічними обставинами. Тому чергування зв’язку між інтонацією кореня та місцем наголосу в певних формах двоскладового слова, спричинене впливом парадигми, не можна вважати найважливішим і єдиним показником акцентної парадигми.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

A m b r a z a s S. 1992: On the development of nomina collectiva in the Baltic languages. — Linguistica Baltica 1, 35—48.

B ū g a K. 1961: Lietuvių kalbos žodynas. — Būga K., Rinktiniai raštai 3, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 9—483.

G i r d e n i s A. 1967: Kodėl įsigali ”galūninis” vardažodžio kirčiavimas. — Mokslinė aukšt. m-klų dėstytojų konferencija lietuvių kalbos klausimais. Programa ir pranešimų tezės. VU, Vilnius, 6.

G i r d e n i s A. 1973: Zapadnolitovskije i drevneprusskije slogovyje akcenty. — Baltijskije jazyki i ich vzaimosvjazi so slavjanskimi, finougorskimi i germanskimi jazykami. Tezisy dokladov naučnoj konferencii, posvjaščennoj 100-letiju so dnja roždenija akad. Ja. Endzelina, Riga, 71—75.

G i r d e n i s A. 1991: Žodžio galo priegaidžių kilmė ir raida lietuvių kalboje. — VI tarptautinis baltistų kongresas, 1991 m. spalio 2—4 d. Pranešimų tezės, Vilnius, 33—34.

G r i n a v e c k i e n ė E. 1993: Šaltinių šnektos tekstai. — Periferinės lietuvių kalbos tarmės (Lietuvių kalbotyros klausimai 30), 134—180.

G r i n a v e c k i e n ė E. 1994: Lietuvių tarmių tekstai 1. Balatna (Varanavas), Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

G r i n a v e c k i s V. 1991: Apie vakarų dzūkų tarmės kirčiavimą. — Grinaveckis V., Lietuvių kalbos tarmių kirčiavimo klausimai. VPI, Vilnius, 110—119.

G r u m a d i e n ė L. 1988: Sociolingvistinis vilniečių lietuvių kalbos tyrimas: konsonantizmas ir akcentuacija. — Lietuvių kalba ir bilingvizmas (Lietuvių kalbotyros klausimai 27), 132—149.

G r u m a d i e n ė L. 1992: Kirčiuočių mišimas Punsko jaunimo kalboje. — Lietuvių kalbos tarmės ir jų tyrinėjimai. Praeitis ir dabartis. Antanui Saliui (1902 07 21—1972) paminėti. Konferencijos pranešimų tezės. 1992 m. lapkričio 5—6 d., Vilnius, 11.

G r u m a d i e n ė L. 1994: Keletas naujesnių Punsko šnektos linksniavimo ir kirčiavimo ypatybių. — Lietuvių kalbos tarmės ir jų tyrinėjimai (Lietuvių kalbotyros klausimai 34), 97—106.

I l l i č - S v i t y č V. M. 1963: Imennaja akcentuacija v baltijskom i slavjanskom, Moskva: Nauka.

K a r d e l y t ė J. 1975: Gervėčių tarmė (fonetika ir morfologija), Vilnius: Mintis.

K a z l a u s k a s J. 1968: Lietuvių kalbos istorinė gramatika, Vilnius: Mintis.

K o r t l a n d t F. 1993: Такі холодні світанки. — Baltistica 28(1), 45—48.

K u r s c h a t F. 1883: Wörterbuch der Litauischen Sprache, Halle.

Lietuvių 1970: Lietuvių kalbos tarmės. Chrestomatija, Vilnius: Mintis.

Lietuvių 1991: Lietuvių kalbos atlasas 3, Morfologija, Vilnius: Mokslas.

153

L i p s k i e n ė J., V i d u g i r i s A. 1967: Говірка Дівенішкес. — Lietuvių kalbos gramatinė sandara (Lietuvių kalbos kultūros klausimai 9), 183—222.

M i k a l o n i e n ė B., M o r k ū n a s K. 1988: Punsko valsč. Kreivėnų k. tarminiai tekstai. (Rankraštis saugomas Lietuvos kalbos instituto Kalbos istorijos ir dialektologijos skyriuje. Reg. Nr. 63).

M i k u l ė n i e n ė D. 1992: Priegaidžių raidos klausimu. — Jono Kazlausko diena: istorinės gramatikos dalykai. Konferencijos programa ir tezės, Vilnius, 13—14.

M i k u l ė n i e n ė D. 1993: Dėl pietų aukštaičių ir rytų aukštaičių vilniškių akcentinių paradigmų mišimo. — Lietuvių kalba: tyrėjai ir tyrimai. Jurgui Geruliui (1883 08 13— apie 1945) paminėti. Konferencijos pranešimų tezės, Vilnius, 21—22.

M i k u l ė n i e n ė D. 1994: Dėl ō-kamienių daiktavardžių raidos. — Lietuvių kalba: tyrėjai ir tyrimai. Pranui Skardžiui (1899 03 26—1975 12 18) paminėti. Konferencijos pranešimų tezės. Vilnius, 17—18.

M o r k ū n a s K. 1969: Rytų aukštaičių pietinės tarmės morfologija. — Lietuvių kalbos gramatikos tyrinėjimai (Lietuvių kalbotyros klausimai 11), 107—146.

N a k t i n i e n ė G., P a u l a u s k i e n ė A., V i t k a u s k a s V. 1988: Druskininkų tarmės žodynas, Vilnius: Mokslas.

P e t r a u s k a s J., V i d u g i r i s A. 1985: Lazūnų tarmės žodynas, Vilnius: Mokslas.

P e t r a u s k a s J., V i d u g i r i s A. 1987: Lazūnų tarmės tekstai, Vilnius: Mokslas.

S e n k u s J. 1959: Lazūnų tarmės tekstai. — Lietuvių kalbotyros klausimai 2, 215—230.

S e n k u s J. 1960: Kapsų-zanavykų tarmių būdvardžio ir skaitvardžio kait ybos bruožai. — Lietuvių kalbotyros klausimai 3, 133—159.

S k a r d ž i u s P. 1935: Daukšos akcentologija, Kaunas.

S k a r d ž i u s P. 1968: Lietuvių kalbos kirčiavimas, Čikaga.

S t u n d ž i a B. 1984: Lietuvių kalbos dviskiemenių daiktavardžių kirčiavimo variantai. — Kalbotyra 35(1), 86—92.

S t u n d ž i a B. 1981: Daugiskaitiniai asmenvardiniai oikonimai ir jų reikšmė linksniavimo bei kirčiavimo sistemų rekonstrukcijai. — Lietuvių onomastikos tyrinėjimai (Lietuvių kalbotyros klausimai 21), 185—198.

S t u n d ž i a B. 1994: Daiktavardžio kamienų bei giminių variantai baltų kalbose (ide. ir bendroji baltų bei slavų kalbų leksika). — Baltistica 27(2), 13—30.

V i d u g i r i s A. 1959: Kai kurios Zietelos tarmės ypatybės. — Lietuvių kalbotyros klausimai 2, Vilnius, 195—213.

V i d u g i r i s A. 1960: Словник говірки Зієтелі. — Lietuvių kalbotyros klausimai 3, 113—133.

Z i n k e v i č i u s Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis.

Z i n k e v i č i u s Z. 1968: Про говірку катехізису 1605 року. — Baltistica 4(1), 109—116.

Z i n k e v i č i u s Z. 1975: З історії литовської акцентології. Наголошення катехізису 1605 року, Vilnius.

Z i n k e v i č i u s Z. 1979: Відтягнення наголосу та парадигми акцентуації. — Kalbotyra 30(1), 90—93.

Z i n k e v i č i u s Z. 1983: Про розвиток наголосу та інтонацій литовської мови. — Baltistica 19(2), 120—122.

154

ДО ПИТАННЯ ПРО ВАРІАНТИ АКЦЕНТУАЦІЇ ІМЕННИКІВ У ПІВДЕННОАУКШТАЙТСЬКИХ ГОВІРКАХ

Резюме

Південноаукштайтські говірки мають відносно велику кількість варіантів акцентуації. У багатьох словах і формах наголос відрізняється від загальнолітовського, пор.: vienùs / vienùs, pedùs / pėdùs, kaulai / kàulai та ін. Особливо варіює наголос у формах орудного відмінка однини та знахідного відмінка множини.

Оскільки найбільше варіантів акцентуації трапляється в південноаукштайтських говірках, що побутують у прикордонній зоні литовської мовної території, ці варіанти часто пояснюють впливом слов’янських мов. Хоча слов’янський вплив очевидний, змішування акцентуаційних парадигм не завжди слід розглядати як нове явище.

У цій статті висловлено припущення, що до виникнення варіантів акцентуації в південноаукштайтських говірках могли призвести також діахронічні чинники. Якщо порівняти відповідний матеріал давньої писемності (постилу й катехізис М. Дауґші, анонімний катехізис 1606 року, словники Ф. Куршата) з пізнішими даними досліджень аукштайтських говірок (Лазунай, Ґервечяй, Дієвенішкес, Друскінінкай, Пунськ), то можна встановити, що в цих говірках збереглися всі варіанти акцентуації, засвідчені в давній писемності. Отже, вони не є новими.

Розглянуто кілька можливих причин виникнення варіантів акцентуації. По-перше, слід назвати морфо(фо)нологічне вирівнювання закінчень, пор.: sveìkas: sveikù (<*sveik-úo), sveikùs (<*sveik-úos) і báltas: báltu / baltù (<*bált-úo), báltus / baltùs (<*bált-úos). Акцентуація цих закінчень аналогічна акцентуації форм називного відмінка множини (пор.: sveikì і baltì). Крім того, закріпленню наголосу на закінченні могли сприяти омонімічні відмінкові форми: пор. в цих говірках однакові форми орудного відмінка однини чоловічого й жіночого родів báltu / baltù і báltu / baltù, а також давальний відмінок однини іменників чоловічого роду з основою на ö vìlkù та орудний відмінок однини vilkù. По-третє, на наголос форм знахідного відмінка множини іменників мали вплинути форми Nomina Collectiva, які й досі зберігаються в цих говірках. Коли колективні іменники на -ai увійшли до мовного вжитку, вони повністю збіглися з формою множини іменників з основою на ö.

Імовірно, наголос на закінченні у формах множини міг вплинути на наголос основи у формах однини, пор.: одн. dáiktas: мн. dáiktai: наз. колект. мн. daiktai → одн. daiktas

Отже, в південноаукштайтських говірках уніфіковане «сильне» положення закінчення в орудному відмінку однини та знахідному відмінку множини з діахронічного погляду могло визначатися переважно морфологічними, а меншою мірою — фонетичними чинниками.

155