LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXIX (1998)

Juozas KARACIEJUS

Інститут литовської мови, Вільнюс

ПРО МОВУ ПИСЕМНИХ ПАМ’ЯТОК XVIII ст.

XVIII ст. — найскладніший і найсуперечливіший період в історії Литви, оскільки майже протягом усього цього століття тривала агонія об’єднаної литовсько-польської держави, супроводжувана постійними війнами та чварами між групами, що конкурували між собою. Само собою зрозуміло, що за такої ситуації культурне життя також значно занепало. Але говорити про це поки що нелегко, адже цей період найменше досліджений і філологами, і істориками, і істориками культури.¹ Щоправда, останнім часом історики та дослідники давньої литовської літератури приділяють цьому періоду більше уваги, тоді як мовознавці й далі дотримуються думки, що, ймовірно, виникла ще в перші десятиліття XX ст. у нашій філологічній літературі: мова литовських писемних пам’яток XVIII ст. деградувала, литовські тексти того часу писалися своєрідним жаргоном литовської та польської мов (пор. Zinkevičius 1990: 15), а більшість католицьких священників — авторів литовських текстів, «відірвавшись від народу й піддавшись культурі „панської“ польської знаті, відмовилися від прекрасних традицій Даукши та Сірвіда й не дбали про подальший розвиток литовської писемної мови» (Palionis 1995: 112).

Насправді мова литовських писемних пам’яток, що з’явилися на території Литви у XVIII ст. (зокрема їхня лексика), значно відрізнялася від мови пам’яток XVI–XVII ст., оскільки у текстах XVIII ст. вживалося набагато більше запозичень (особливо полонізмів), ніж у давніших пам’ятках. Саме через це католицькі писемні пам’ятки XVIII ст. досі супроводжує своєрідне «прокляття», яке особливо посилилося за радянських часів, коли прагнули підкреслити негативну роль католицької церкви в культурі Литви.

Крім того, у нашій філологічній літературі нині вживають два терміни на позначення мови католицьких писемних пам’яток XVIII ст. — традиційна мова писемних пам’яток (Z. Zinkevičius) і церковна койне (J. Palionis). Це недобре. Така неоднорідність термінології вносить чималу плутанину. На нашу думку, перший термін кращий і зручніший, оскільки другий, крім інших недоліків, має певний негативний відтінок. Щоправда, J. Palionis, обстоюючи другий термін, аргументує його вживання в «Історії литовської писемної мови» так: «У багатьох інших релігійних писемних пам’ятках XVIII ст. також перекладалися-

¹ Про це найвиразніше свідчить праця J. Jurginis та I. Lukšaitė «Нариси історії культури Литви» з підзаголовком «Епоха феодалізму. До вісімнадцятого століття», хоча I. Lukšaitė, розглядаючи тут мистецтво епохи бароко, зазначає, що воно тривало до третього десятиліття XVIII ст. (див. Jurginis, Lukšaitė 1981: 330-331).

134

лися певним термінологічним змішанням, певною койне, основу якої становили фонологічні та морфологічні форми середньоаукштайтських говірок, більшою чи меншою мірою розбавлені жмудськими або східноаукштайтськими рисами» (Palionis 1995: 120). Проте значно більше аргументів на користь придатності цього терміна J. Palionis навів у рецензії на четвертий том «Історії литовської мови» Z. Zinkevičius — «Литовська мова у XVIII–XIX ст.», зазначивши, що запропонований Z. Zinkevičius термін традиційної мови писемних пам’яток надто загальний, щоб виконувати функції спеціального терміна (terminus specificus), адже «традиційною можна назвати будь-яку попередню мову писемних пам’яток…», а тому «термін традиційної мови писемних пам’яток […] не є ані „точнішим“, ані взагалі кращим за термін церковної койне» (Palionis 1994: 97). До речі, там само J. Palionis зазначає, що, можливо, «кращою за обидва ці терміни була б середньоаукштайтська писемна койне, адже семантично вона виразніше окреслювала б діалектну основу писемної мови, що сформувалася у XVIII ст. і була більш узагальнена на рівнях фонології та морфології, але вона довша за термін церковної койне, а тому менш зручна». Отже, остання думка дає підстави вважати, що J. Palionis схильний уточнити термін церковної койне. І запропоноване тут уточнення прийнятне, оскільки термін середньоаукштайтської писемної койне, хоч і довший, на нашу думку, підкреслив би також тяглість традиції².

Однак, завершуючи «термінологічну дискусію» із Z. Zinkevičius, J. Palionis додає: «Можна було б сперечатися і про те, чи була та середньоаукштайтська писемна койне продовженням так званого „середнього варіанта писемної мови“ Zinkevičius, чи новоутворенням. Але це вже інша, важливіша проблема, пов’язана як із мовною трансформацією євангельського тексту 1705 р., так і загалом із подальшим діалектним спрямуванням релігійних і нерелігійних писемних пам’яток, і вона потребує спеціальних історичних та лінгвістичних досліджень» (Palionis 1994: 97). Це твердження не лише пояснює, чому Palionis не схильний приймати термін традиційної мови писемних пам’яток, а й водночас викликає найбільше сумнівів, адже, на мою думку, немає жодних підстав вважати мову католицьких писемних пам’яток XVIII ст. якимось новим явищем, не пов’язуючи її з традиційною мовою писемних пам’яток, з двох причин.

По-перше, після занепаду східного варіанта писемної мови всі автори першої половини XVIII ст. починають орієнтуватися на середній варіант писемної мови, який, як відомо, в Жмудському єпископстві вживався з кінця XVI ст. Через це євангелія J. Jaknavičius, написані східним варіантом, у 1705 р. були осереднені. Друга причина, з якої мову писемних пам’яток XVIII ст. не можна вважати новоутворенням, полягає в тому, що форми середнього варіанта писемної мови певною мірою були кодифіковані в анонімній граматиці 1737 р., названій «Сукупність литовських мов, описана й укладена відповідно до закономірностей основних говірок цього князівства для ревних неопалемонців» (переклад K. Eigminas). Її

²На те, що ця традиція не перервалася, вказував і J. Lebedys у фрагментах задуманої ним монографії про вживання литовської мови в суспільному житті XVII–XVIII ст. (Lebedys 1976: 20).

135

невідомий автор починає так: «Заголовок цієї невеликої праці свідчить, що цей говір (наскільки відомо) прийнятий усіма в усій Литві. Хоча через різноманітність місцевостей у деяких місцях мовлення різниться, проте настільки мало, що того, хто так (як тут написано) говорить про величні Божі діяння, усюди зрозуміють і охоче слухатимуть. Тому не було б потреби розглядати тут інші говори» (Universitas 1981: 61). Хоча автор згаданої граматики не вказує, який саме це говір, його дослідник К. Eigminas встановив, що «основу говору Universitas становить та частина Литви, де починають змішуватися риси говорів західноаукштайтського Шяуляйського та південних паневежиських говорів східноаукштайтського» (Eigminas 1981: 38), і жодних жмудських форм (див. Jonikas 1952: 111) у ньому немає. Отже, подані в цій граматиці форми середнього варіанта писемної мови, за словами P. Jonikas, «були лише певними орієнтирами, що вказували загальний діалектний напрям насамперед для мови релігійних писань тієї доби» (Jonikas 1987: 128). Але окремим питанням є те, як представникам інших говорів вдавалося дотримуватися наведених тут форм, тим паче що більшість авторів релігійних писань XVIII ст. походила із Жмуді. Зрозуміло, що їм було важко уникати рис рідного говору, хоча й вони в першій половині XVIII ст. намагалися орієнтуватися на середній варіант писемної мови, який уже мав традицію тривалістю понад століття. Саме тому, як мені здається, мову писань XVIII ст. можна назвати традиційною мовою писань.

На початку було зазначено, що найпомітнішою рисою мови писань XVIII ст. є збільшення кількості славізмів (особливо полонізмів), яке найчастіше пояснюють ополяченням шляхти й католицького духовенства. Також стверджують, що «тоді бракувало й обдарованіших письменників, які добре знали литовську мову, щоб відкрити їй шлях і посприяти піднесенню культури литовської мови та її поступові» (Jonikas 1987: 126). Здається, з твердженнями такого характеру можна погодитися лише частково. Звісно, якщо оцінювати мову писань XVIII ст. лише за критеріями правильності й чистоти, вона справді видасться недосконалою. Але велика кількість лексичних запозичень ще не свідчить, що автори XVIII ст. значною мірою забули литовську мову. Якби вони забули або погано знали рідну мову, це одразу мало б бути помітно в морфології. На жаль, на цьому рівні немає очевидних ознак забування мови чи поганого її знання. Крім того, поки ми не маємо ґрунтовних досліджень синтаксису старих писань, не можна стверджувати (а тим паче вірити), що в писаннях XVII ст. з’явилося чимало нелитовських інноваційних синтаксичних конструкцій (пор. Palionis 1995: 164), адже лише після дослідження нелитовських конструкцій, уживаних у писаннях XVI–XVII ст., та їх порівняння з нелитовськими конструкціями в писаннях XVIII ст. стане зрозуміло, чи збільшилася їх кількість і наскільки. Можливо, саме через брак подібних досліджень і прагнучи уникнути апріорних тверджень, P. Jonikas висловлюється обережніше. Розглядаючи збільшення кількості полонізмів у писаннях XVIII ст., він пише: «Найбільше полонізмів — лексичних, як у релігійних книжках, так і, тим паче, у згаданих публіцистичних і політичних писаннях, куди, оскільки литовську мову ще не було пристосовано до різноманітних абстрактних понять культурного й політичного життя такою мірою, як на той час уже було пристосовано польську мову, потрапило чимало польських слів для позначення таких понять. Адже лексичний шар будь-якої мови набагато легше піддається впливу чужих мов, ніж її граматична будова». (Jonikas 1987: 127).

136

«». (Jonikas 1987: 127).

Отже, не відкидаючи впливу польської мови, можна, як мені здається, поставити питання: чи не могли сприяти такому напливу полонізмів іще й інші причини? Адже дослідники давньої литовської літератури зазначали, що в Польщі у XVII ст. і на початку XVIII ст. великої популярності набула макаронічна творчість, яка «існувала ще в ранній період Просвітництва» (Patiejūnienė 1992: 217), а перші спроби такої творчості з’явилися вже у XVI ст. Отже, популярність макаронічної творчості в Польщі хронологічно збігається з «деградацією» мови литовських писань, тим більше що інтенсивне проникнення полонізмів у литовську мову, ймовірно, розпочалося ще в другій половині XVII ст. За два-три десятиліття XVIII ст. їх не могло з’явитися так багато. Тому, здається, макаронічну творчість, що набула популярності в цей період, можна вважати однією з причин напливу полонізмів у тогочасні литовські писання. Звісно, релігійна література XVIII ст. значно відрізнялася від тогочасної макаронічної творчості, але, як свідчать найновіші дослідження давньої литовської літератури, тогочасні «літературні моди» більшою чи меншою мірою впливали на литовські релігійні писання XVIII ст. (пор. Radzevičius 1997: 319–327; Tereškinas 1992: 104-163). Крім того, таку думку, можливо, підказує ще один факт. У найбільших із збережених рукописних збірників литовських проповідей XVIII ст. — «Contiones litvanicae» (близько 1720 р.) і «Pamoksle isz Prisakimu Diewa» К. Lukauskas (1797 р.), призначених для пересічного вірянина, селянина, — знаходимо латинські цитати з Біблії, патристики та праць видатних богословів. Зрозуміло, що пересічний слухач не міг їх зрозуміти. Тому проповідник був змушений або перекласти їх, або коротко передати їхню думку. Так і зроблено у згаданих збірниках. Але між цими двома джерелами в цьому аспекті є дуже помітна відмінність. Невідомий автор «Contiones litvanicae» уживає латинські цитати в кілька разів частіше, ніж К. Lukauskas. У проповідях останнього, написаних наприкінці XVIII ст., їх порівняно небагато. Тому можна припустити, що в міру втрати латинською мовою колишніх позицій її місце в литовських писаннях, особливо на лексичному рівні, певною мірою посіла під впливом макаронічної творчості популярніша й ближча польська мова. Частково про це свідчить і «Broma atverta ing viečnastį» М. Alšauskas (Olševskis), де знаходимо не лише латинські цитати, а й подеколи поруч із запозиченням ужитий його литовський відповідник. Але чи має це припущення підстави, з’ясується лише після докладніших філологічних та історико-культурних досліджень.

Повертаючись іще раз до впливу польської мови — точніше, до вживаного в Литві її варіанта «polszczyzna litewska» (докладніше про нього див. Zinkevičius 1988: 115–127) — на литовські писання XVIII ст., слід зазначити, що тоді вона стала престижною мовою: її намагалися опанувати всі. Тому зі статусом польської мови як престижної можуть бути пов’язані вимоги до «високого» й «низького» стилів. Цілком можливо, що авторам литовських писань XVIII ст. могло здаватися, що писати про духовні речі так, як говорили пересічні

137

Селяни не підходили, бо вони розмовляли зневаженою «селянською мовою», яка належала до «низького» стилю. Щоб створити варіант «високого» стилю литовських писемних пам’яток, автори XVIII ст. могли свідомо рясно вживати слова престижної польської мови. Але й це питання потребує дослідження.

Підсумовуючи, хочеться сказати, що ці нотатки мали одну мету: привернути увагу дослідників до католицьких писемних пам’яток XVIII ст. і спробувати пом’якшити негативну думку про них, яка утвердилася в нашій літературі. Адже писемні пам’ятки XVIII ст. також є частиною нашої культури, і їх не можна викреслювати з історії розвитку литовської писемності. Католицькі писемні пам’ятки XVIII ст. слід оцінювати не з позицій сучасної мовної культури, а з погляду історії мови; потрібно не лише констатувати в них численність запозичень, а й насамперед спробувати з’ясувати всі причини, що зумовили їх появу.

Отримано 1998 03 17

LITERATŪRA

E i g m i n a s K. 1981: Kalbos šaltiniai ir terminis pamatas. – Universitas Lingvarum Litvaniae. Vilnius: Mokslas, 1981. 23–38.

J o n i k a s P. 1952: Lietuvių kalbos istorija, Chicago.

J o n i k a s P. 1987: Lietuvių kalba ir tauta amžių būvyje, Chicago: Lituanistikos instituto leidykla.

J u r g i n i s J., L u k š a i t ė I. 1981: Lietuvos kultūros istorijos bruožai: Feodalizmo epocha. Iki aštuonioliktojo amžiaus, Vilnius: Mokslas.

L e b e d y s J. 1976: Lietuvių kalba XVII–XVIII a. viešajame gyvenime, Vilnius: Mokslas.

P a l i o n i s J. 1994: [Rec.] Z i g m a s Z i n k e v i č i u s. Lietuvių kalbos istorija IV. Lietuvių kalba XVIII–XIX a. – Baltistica 27(2), Vilnius, 96–100.

P a l i o n i s J. 1995: Lietuvių rašomosios kalbos istorija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

P a t i e j ū n i e n ė E. 1992: P. Roizijaus makaronikas „Apie kelionę per Lietuvą“. – Senoji Lietuvos literatūra 1. Senosios literatūros žanrai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 216–222.

R a d z e v i č i u s A. 1997: Senosios lietuvių literatūros ir kultūros akiračiai, Kaunas: Aesti.

T e r e š k i n a s A. 1992: Stiliaus ir žanro problemos M. Alšausko ir K. Luka u s ko pamoksluose. – Senoji Lietuvos literatūra 1. Senosios literatūros žanrai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 104–163.

U n i v e r s i t a s 1981: Universitas Lingvarum Litvaniae, Vilnius: Mokslas.

Z i n k e v i č i u s Z. 1988: Lietuvių kalbos istorija 3. Senųjų raštų kalba, Vilnius: Mokslas.

Z i n k e v i č i u s Z. 1990: Lietuvių kalbos istorija 4. Lietuvių kalba XVIII–XIX a., Vilnius: Mokslas.

ÜBER DIE SCHRIFTSPRACHE DES 18. JAHRHUNDERTS

Zusammenfassung

Im vorliegenden Beitrag werden zwei Probleme erörtert. Zuerst wird darauf hingewiesen, daß für die Bezeichnung der Schriftsprache des 18. Jahrhunderts gegenwärtig zwei Termini verwendet werden: die „Kirchenkoine“/ „bažnytinė koinė“ (J. Palionis) und „die traditionelle Schriftsprache“/ „tradicinė raštų kalba“ (Z. Zinkevičius). Dabei vertreten wir den Standpunkt,

138

daß der Terminus „traditionelle Schriftsprache“ vorzuziehen sei, da er dem Wesen dieser Sprache eher entspreche. Weiterhin versuchen wir zu begründen, daß das Vorliegen der vielen Polonismen in der litauischen Schriftsprache des 18. Jahrhunderts nicht durch die ungenügenden litauischen Sprachkenntnisse der Autoren zu erklären sei sondern durch das Prestige des Polnischen als Modesprache der Literatur.

139