і тюлень. З іншого боку, якщо протока Ірбе та Irbite, а також острів Ruonu і Ruonītis називають розташовані недалеко одне від одного об’єкти, то Irbite і Ruonītis безперечно слід вважати суфіксальними похідними від відповідних складених топонімів.

За семантичним критерієм усі назви місць риболовлі поділяються на 1) ті, що вказують на орієнтири (nosaukumi, kas noriąda orientierus: Tūjas steķis, Baznīcas, Pret Vāgariem тощо), і 2) ті, що характеризують місце риболовлі (nosaukumi, kas raksturo zvejvietu: Dzelme, Mīkste, Ravas bedre, Aizkrāuls тощо). Обрані критерії класифікації достатньо вмотивовані, хоча в деяких випадках розмежувати ці категорії досить непросто: наприклад, топоніми Eļiksniši (с. 262), Puišuņš (с. 264) вважаються такими, що вказують на орієнтири, а Akmenija (с. 280), Dārziņš (с. 285) — такими, що характеризують місце риболовлі. Однак, здається, функція перших двох також може полягати в характеристиці місця (місце, поросле вільхами; місце, поросле соснами).

У трьох останніх підрозділах пояснюється походження назв деяких місць риболовлі, наводяться кілька семантичних паралелей у латиській, литовській, польській і фінській мовах (наприклад, лат. Akmīnaja, Akmenija: лит. Akmenė, Akmena: пол. Kamień, W Kamienia: ест. Kivismaa «кам’яниста земля» — с. 307). Також розглядається хронологія цих топонімів — перші згадки в історичних джерелах і подальший розвиток.

Дуже важливими є докладні покажчики загальних і власних назв, подані наприкінці книжки й такі, що полегшують користування цією цінною працею.

На завершення огляду книжки Б. Лаумане варто наголосити ще на кількох моментах, особливо важливих для литовської ономастики. Як уже зазначалося, у книжці використано також дані литовської топонімії та антропонімії, які аналізуються в зіставленні з фактами інших балтійських, а подекуди й фінських мов. З іншого боку, після виходу цієї праці з’явилася можливість, досліджуючи литовські топоніми, спиратися на ширший контекст усебічно проаналізованих латиських топонімів, особових імен та пов’язаних із ними фізіографічних термінів.

Підсумовуючи сказане, можна впевнено стверджувати, що ця книжка є справді вагомим внеском у дослідження балтійської лексики (особливо топонімів). Вона особливо цінно доповнює царину етимології онімів та апелятивів як у контексті балтійських мов, так і у контексті зв’язків балтійських і фінських мов.

Laimutis Bilkis

Vilius Pet ė raitis. Топоніми Малої Литви та Тванксти. Вільнюс: Фонд Малої Литви. Інститут видавництва науки та енциклопедій, 1997, 607 с.

Понад рік тому на книжкових полицях з’явилася ще одна дуже важлива книжка, видана з ініціативи Фонду Малої Литви, — дослідження засновника Фонду Малої Литви, германіста й лексикографа Віліуса Петерайтіса «Топоніми Малої Литви та Тванксти» (підзаголовок: «Їхнє походження та значення»). Це вже

244

Друга книжка цього автора, присвячена краю з драматичною долею, — ще один пам’ятник згаслій мові литовінінків.

Досі ґрунтовних і систематичних досліджень топонімів цього краю, можна сказати, не було. Праці A. Bezzenbergerio, F. Teznerio, M. Töpeno, а згодом дослідження J. Endzelyno, J. Otrębskio та інших (переважно нелитовських учених) спиралися на окремі факти, поодинокі явища мови цього краю та структури назв місцевостей. У ґрунтовній студії J. Gerulio «Die altpreußischen Ortsnamen» (Berlin und Leipzig, 1922), де розглянуто матеріали історичних джерел XIII–XV століть, аналіз назв місцевостей стосується переважно прусської частини Східної Пруссії.

В. Peteraītis дуже послідовно започатковує студії литовського топонімікону Малої Литви. У першій книзі «Мала Литва і Тванкста» (Вільнюс, 1992), дослідивши найдавніший шар топонімікону цієї території — гідроніми, спростувавши й відкинувши так звану «теорію пустки», створену Г. і Г. Мортенсенами та іншими, він довів цілісність і балтійський характер території Малої Литви. До кола огляду й досліджень другої студії «Топоніми Малої Литви й Тванксти» залучається вже інший шар топонімів — назви населених пунктів переважно литовського, куршського та прусського походження, що становлять словник понад 4000 топонімів із поясненнями їхнього походження, словотвору чи структури.

Після порівняно короткої передмови литовською та німецькою мовами, дуже солідного списку літератури й історичних джерел (115 позицій), а також естетично оформлених точних карт 20 повітів подано три основні розділи книжки: «Етимологічний словник назв місцевостей Малої Литви й Tvankstos», «Додатки» та «Аналіз назв місцевостей Малої Литви».

Найцінніша й найважливіша частина книжки — словник назв місцевостей Малої Литви й Tvankstos, укладений за абеткою з надзвичайно ретельно зібраних фактів як із живої мови², так і з письмових джерел (праць V. Kalvaičio, A. і F. Kuršaičių, A. Salio, Ch. Stango, J. Užpurvio та інших), зазначених на початку книжки.

У книжці назви місцевостей реконструйовано до літературної мови, часто наведено й форми з позначеним наголосом. Тут же в дужках указано онімечені форми (давніші, традиційні та нав’язані нацистами 1938 року), а також сучасні російські відповідники назв. Крім того, до кожної назви місцевості подано чимало додаткової інформації — сусідні форми та форми, засвідчені в історичних джерелах. Наприкінці абзацу наведено етимологічні зауваги самого автора та структурну або словотвірну характеристику назви місцевості. Назву місцевості дуже часто зіставлено з іншими литовськими, латиськими чи прусськими назвами місцевостей і загальними словами, що підтверджують балтійський характер.

¹ До поняття території Малої Литви тут належать увесь нинішній Калінінградський край, околиці Geldapės у Польщі та колишній Клайпедський край — до його приєднання до Литви.

² Авторові полегшило цю працю те, що він сам родом із Клайпедського краю (волость Būdelkiemio) і був знайомий із багатьма носіями живої мови з Малої Литви.

245

походження назви. Такий спосіб укладання й аналізу словникового матеріалу (до речі, дуже близький до принципів подання й пояснення матеріалу в праці J. Gerulis «Die altpreußischen Ortsnamen») міг би стати одним зі зразків діахронного словника.

Зауважено, що багато форм топонімів із Клайпедського краю, наведених у книзі, не відповідають сучасному стану офіційного вжитку: деякі з них так чи інакше змінилися, інакше наголошуються. Це дає матеріал для простеження змін форм та їхніх парадигм у певні періоди. З іншого боку, багато топонімів цього краю в книзі залишилися без позначення наголосу, хоча їхнє наголошування зафіксоване в сучасних офіційних джерелах. Крім того, деякі назви населених пунктів Клайпедського краю взагалі не потрапили до списку топонімів у книзі V. Peteraicio (Külberkis, Pryčmai, Gaigališkiai, Daužgiriai, Liaunai (Liaunėj) та ін.).

Етимології топонімів у більшості випадків обґрунтовані. Тут використано матеріали академічного «Словника литовської мови» та литовської ономастики. Цього не можна сказати про деякі пояснення словотвірної структури топонімів, у яких змішуються питання морфемного поділу слова та словотвору (наприклад, топоніми такого типу: Girm-ainiai, Surt-einiai, Svir-intai, Rom-ovė тощо вважаються суфіксальними утвореннями).

Зазвичай автор книги лише зрідка розглядає чи коментує етимології інших авторів, дещо докладніше зупиняючись на етимологічних заувагах чи думках інших авторів щодо назв Klaipėdos, Priekulės, Rambyno, Gaštų. Схоже, автор також послуговується даними дисертації A. Salio «Die žemaitischen Mundarten», а подекуди спирається на пояснення походження топонімів K. Būgos і J. Endzelyno.

Попри це, наведені в дослідженні ономастичні дані є надійними й містять багато корисної інформації для істориків, географів, етнографів і лінгвістів.

Інформативним і важливим з інших поглядів є також другий розділ — «Додатки». Він складається з двох підрозділів: 1. Алфавітні списки відповідників назв місцевостей іншими мовами: а) німецькою (а також нові замінники 1938 року); б) польською (ополячені варіанти балтійських (литовських, прусських) назв місцевостей в околицях Голдапу); в) російською (нові сучасні російські назви, нав’язані окупаційною радянською владою у 1946–1947 рр.); та 2. Словотвір топонімів. У цьому підрозділі висвітлено продуктивніші способи творення назв місцевостей Малої Литви: а) суфіксальні утворення та б) складні топоніми. Інші способи творення — утворення за допомогою закінчень і префіксів, первинні та складені топоніми — у цьому підрозділі не згадуються; ці способи розглянуто в контексті наступного розділу «Аналіз топонімів Малої Литви й Тванксти». Першу частину цього розділу, «Походження», можна вважати теоретичними міркуваннями або теоретичними висновками, оскільки тут докладно розглянуто назви місцевостей з погляду їхнього походження та словотвору. Автор виокремлює близько п’ятнадцяти груп топонімів за походженням: 1) гідронімічні; 2) від фізико-географічних термінів; 3) фітонімічні; 4) зоонімічні; 5) пов’язані з культурним, оброблюваним середовищем; 6) професійні; 7) релігійного (культового) походження; 8) антропонімічні; 9) від інших топонімів; 10) етнонімічні; 11) куршського походження; 12) прусського походження; 13) німецького походження; 14) іншого походження; 15) з невдалими поясненнями походження. Хоча

246

ця класифікація не має єдиної основи (скажімо, топоніми прусського чи куршського походження також можуть бути гідронімічними, антропонімічними, професійними тощо), проте вона дає вичерпне й узагальнене уявлення про походження та словотвір назв населених пунктів Малої Литви.

У другому підрозділі цього розділу, «Зміна назв місцевостей», в історичному плані висвітлено германізацію краю, а згодом і русифікацію, що зрештою витіснили балтійські мови з цієї території. Дослідження завершується розлогим (на 9 сторінок) резюме німецькою мовою та списком назв церковних сіл, яких тут налічувалося 210.

Завершуючи огляд книги, слід сказати, що дослідники топонімії знайдуть тут не лише автентичний і цінний матеріал, а й предмети для критики — сумнівні етимології та інші неточності в аналізі назв. Однак ніхто не зможе заперечити, що дослідження V. Pėteraitis «Топоніми Малої Литви й Тванксти», як і перша книга цього автора «Мала Литва й Тванкста», ще раз засвідчує балтійський субстрат Малої Литви й становить важливий внесок у скарбницю досліджень балтійської культури.

Marija Razmukaitė

ПАМ’ЯТІ ТЕР’Є МАТІАССЕНА

(1938–1999)

Якась трагічна доля переслідує скандинавських балтистів. Не так давно страшні хвороби нашого століття передчасно забрали в могилу норвежця Гельге Рінгольма, ісландця Йорундура Гільмарссона. І ось знову ми сумуємо: після тривалих страждань рак 9 січня 1999 року остаточно здолав і професора Університету Осло Тер’є Матіассена. Усі троє були не лише добрими друзями, дослідниками балтійських мов, учнями видатного норвезького балтиста Крістіана С. Станга, а й найщирішими друзями нашого народу.

Матіассен народився 12 квітня 1938 року в Осло. 1957 року закінчив гімназію. Спочатку хотів вивчати латинську мову й математику. Однак у наш час вивчення цих предметів важче поєднати, тож Матіассен вирішив студіювати в Університеті Осло русистику, германістику та норвезьку філологію. Окрім Кр. С. Станга, серед його викладачів тут був і славетний норвезький іраніст Георг Моргенстьєрне. 1962 року Матіассен завершив загальний курс навчання, здобувши ступінь магістра. Можна сказати, що подальший його інтерес до славістики, а почасти й до балтистики, визначило НАТО. Адже під час військової служби Матіассен мав змогу пройти дуже добрі курси російської мови, організовані НАТО (він закінчив їх разом із майбутнім міністром оборони Норвегії). До речі, такі курси закінчив і згаданий нами Г. Рінгольм. 1964 року Матіассенові довелося п’ять місяців удосконалювати знання в Ленінграді. Небіжчик згадував, що першу візу до Ленінграда йому видав службовець посольства СРСР у Норвегії литовець Вітаутас Буркаускас. 1965 року Матіассен уже був кандидатом філологічних наук. У 1966–71 роках він був стипен—

247