DARIUS IVOŠKA

Інститут литовської мови

Наукові напрями досліджень: ономастика, балтійсько-німецькі мовні контакти.

ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО ПРОБЛЕМАТИКИ БАЛТІЙСЬКИХ НАЗВ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ НА ЗАХІД ВІД ВІСЛИ

Кілька зауважень щодо проблематики балтійських топонімів на захід від Вісли

АНОТАЦІЯ

Питання меж території проживання балтів і досі є темою, що об’єднує для дискусії фахівців різних наук, особливо істориків, мовознавців та археологів. Спроби точно ідентифікувати колишню територію розселення балтійських народів ґрунтуються лише на дослідженні скромних мовних пам’яток, археологічних знахідок, а також на постійній перевірці та переоцінці численних наукових праць, що стосуються цього питання. Мета статті — представити нові ономастичні факти, а саме нові ойконіми та невідомі варіанти вже зафіксованих назв населених пунктів, які надають цінну інформацію для подальших досліджень території проживання балтійських народів на захід від Вісли.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: ономастика, назва населеного пункту, особове ім’я, назва урочища, етимологія.

АНОТАЦІЯ

Питання меж території, заселеної балтами, і далі залишається темою, що спонукає фахівців із різних галузей, особливо істориків, лінгвістів та археологів, до дискусії. Спроби визначити точні кордони зниклих балтських племен ґрунтуються лише на скромних мовних свідченнях народу та археологічних знахідках, інтерпретуючи й оцінюючи численні наукові праці, присвячені цій темі. Мета статті — представити оригінальні ономастичні факти, іншими словами, нові

208

Acta Linguistica Lithuanica LXXIV

Bemerkungen zur Problematik der baltischen Ortsnamen westlich der Weichsel

ойконіми тощо, а також нові варіанти вже обговорюваних топонімів, які можуть надати нову інформацію для досліджень території, заселеної балтськими народами на захід від річки Вісли.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: ономастика, назва місця, особове ім’я, назва поля, етимологія.

ВСТУП

Значення ON для визначення територій розселення народів уже досить часто розглядалося; наскільки відомо, ніхто не висловлював сумнівів щодо нього. Території розселення народів давно є одним із головних предметів досліджень істориків, археологів, географів і мовознавців. Як уже згадував автор статті¹, найнадійнішим і найважливішим джерелом корпусу географічних назв зниклих мов є рукописні збірники документів.

Увагу знову привертає OF 105. Мета цієї статті — не наводити вже неодноразово розглянуті назви водойм і поселень, а представити нові факти, які, сподіваємося, можуть допомогти у визначенні західного кордону балтських народів.

OF 105 містить великий і важливий матеріал із власних назв, що надають нові дані про території, населені пруссами, та їхні межі; це й досі є предметом дискусій серед мовознавців, дослідників географічних назв та історії, а також археологів.

1. ЗАХІДНИЙ КОРДОН БАЛТІВ У ДОСЛІДЖЕННЯХ XX СТ.

Традиційно західною межею балтійського заселення вважали всю територію між верхньою течією Вісли та місцем її впадіння. У IV

¹ OF 105 містить численні Ortsnamen (ON) і Personennamen (PN) та належить до найважливіших джерел для дослідження балтійських власних назв. У 1925 році Райнхольд Траутманн у своїй праці Die altpreußischen Personennamen (с. 3) зазначив, що читати пергаменти OF 105 дуже складно. Можливо, саме тому багато топонімів залишилися поза увагою Георга Герулліса й не були включені до його відомої книги Die altpreußischen Ortsnamen (Ivoška 2015).

Straipsniai / Articles

209

DARIUS IVOŠKA

У десятилітті минулого століття почали говорити про балтів на захід від Вісли. До дискусії долучилися мовознавці й археологи. Мовознавець Фрідріх Лоренц² у 1933 році у своїй статті «Прусси в Померелії» навів перелік топонімів на захід від Вісли, які, на його думку, могли мати прусське походження. Автор обґрунтував свої твердження припущенням, що на територіях, які безпосередньо межували із заселеною пруссами землею, могли існувати й окремі прусські поселення (Lorentz 1933: 53–58).

У 1939 році археолог Лотар Кіліан³ навів 8 топонімів — назву річки Persante, ойконіми Saulin, Labehn та Labuhn, Powalken, Straduhn, Rutzau, Karwen

² Фрідріх Лоренц (народився 28 грудня 1870 року в Гюстрові, Мекленбург, помер 27 квітня 1937 року в Цоппоті, Вільне місто Данциг) був німецьким незалежним ученим і славістом. Він вивчав індоєвропеїстику та славістику в Лейпцизькому університеті; у 1894 році захистив дисертацію Über das schwache Präteritum des Germanischen und verwandte Bildungen der Schwestersprachen. Одним із його викладачів був Едуард Зіверс. Поживши деякий час у Вісмарі, він переїхав до Картгауза, місцевості зі значною часткою кашубського населення, і присвятив себе переважно дослідженню кашубської мови. Петербурзька академія наук, визнавши цінність його досліджень, сприяла друку його праць. Своїми роботами він зберіг для науки принаймні один діалект, якому загрожувало зникнення. Дослідження топонімів посилило його інтерес до історії та етнографії відповідних країв. Його Großes Kaschubisches Wörterbuch обсягом 2747 сторінок, щільно заповнених текстом, залишився незавершеним і доходить лише до кінця літери «P». Із 1927 року Лоренц також активно працював в Інституті Східних земель у Данцигу та був членом-кореспондентом Російської академії наук у Ленінграді. До найвидатніших праць Лоренца належать: Großes Kaschubisches Wörterbuch, Slovinzische Grammatik та Slovinzisches Wörterbuch, Kaschubische Grammatik, Deutsche und polnische Namen der wichtigsten Ortschaften Westpreußens links der Weichsel, а також численні статті, присвячені дослідженню народної історії та культури Поморського краю (https://de.wikipedia.org/wiki/Friedrich_Lorentz).

³ Lothar Kilian (1922–2000) wurde in Nidden, im damaligen Memelland geboren. 1939 hat er seine Dissertation über die Schnurkeramik an der Königsberg Universität verteidigt. Kurz danach wurde er in den Kriegsdienst einberufen, während des 2. Weltkrieges geriet in Kriegsgefangenschaft und ist erst 1949 freigelassen worden. 1951–1954 hat Kilian als Assistent an der Universität Bonn gearbeitet und die Grabungen im alten Lübeck unternommen. Seit 1957 arbeitete er als Kustos im Landesmuseum zu Trier. Nachdem Kilian Rentner geworden war, zog er nach Swisttal bei Bonn. Kilian hat viel zum Thema Steinzeit geschrieben. Er hat sich viel mit der Indoeuropäistik befasst, die Monographien Zum Ursprung der Indogermanen und Zum Ursprung der Germanen geschrieben. Zu seinem Interessengebiet gehören auch der Ursprung der Balten und deren Sprachenrelikte in den westeuropäischen Sprachen. Zu diesem Thema hat Kilian ungefähr 70 Beiträge veröffentlicht. Besonders wichtig sind die Monographien Haffküstenkultur und Ursprung der Balten (1955) und Zu Herkunft und Sprache der Prußen (1980) sowie

210

Acta Linguistica Lithuanica LXXIV

Зауваги щодо проблематики балтійських топонімів на захід від Вісли

Рис. 1. Ілюстрація зі статті «Про доказову цінність знахідок і культурних провінцій» (Kilian 1960: 47)

подав і обережно назвав статтю «Балтійські топоніми на захід від

понад двадцять статей, присвячених балтійській археології. Кіліан наголошував, що «тривалість існування культури та її зміни не є критерієм її існування. Навіть дуже короткочасна культура, яка зовсім не має часу змінитися, усе одно залишається культурою. Тож немає сенсу включати поняття тривалості та змін до визначення культури або культурної провінції. [...] Однак сама лише кількість не має доказової сили: певний тип знахідок не обов’язково має бути найпоширенішим у своєму регіоні походження. Визначальною має залишатися його обмежене поширення. При цьому кількість типів знахідок у провінції

Straipsniai / Articles

211

DARIUS IVOŠKA

der Wechsel?“ mit einem Fragezeichen (Kilian 1939: 67–68.

Згодом, у 1943 році, відомий мовознавець і автор терміна Alteuropa Ганс Краге у своїй статті «Baltische Ortsnamen westlich der Weichsel» звернув увагу на поширення балтійських ON у спірному регіоні. Краге наголосив, що назва річки Persante пол. Persęta належить до давньоєвропейського шару, і реконструював її первісну форму *Persanta (Krahe 1943: 43–44). У 1966 році Володимир Топоров у своїй статті «K voprosu o toponimičeskich sootvetstvijach na baltijskich territoriach i k zapadu ot Vistly» висунув два твердження: 1) ON на захід від Вісли можна тлумачити лише на підставі балтійських мовних фактів; 2) ON, що походять із території між Віслою та Ельбою, можна тлумачити за допомогою балтійського та слов’янського мовного матеріалу (Toporov 1966: 103–104).

У 1980 році виступив польський дослідник назв Губерт Гурнович, який у своїй монографії Toponimia Powiśla Gdańskiego також розглянув цю тему; згодом він виклав свої твердження в першому томі Gewässernamen im Flussgebiet der unteren Weichsel серії Hydronymia Europea. Автор стверджує, що власні назви, зафіксовані в документах Тевтонського ордену до XIII ст., архаїчні на тлі всієї польської топонімічної системи, чого не можна сказати про прусські власні назви на тлі інших балтійських територій. Як докази наводяться 8 патронімічних ON: Gorowicy, Miedzicy, Mirowicy, Pirzchlicy, Połkowicy, Rucicy, Strzeszewicy, Wadkowicy, зафіксованих до XIII ст., і ще 6 — Bolewice, Czekanice, Preiterowice, Raszewice, Wojsławice та Wojszewice, зафіксованих після 1300 року. У прусському корпусі власних назв автор виявив лише архетипні назви водойм, пов’язані з гідронімією та топонімією всіх балтійських народів: *Audūnē, *Balawō, *Baldrapē, *Draudwajō, *Gil(ū)wē, *Sarijē, *Tūjā, *Urkūž, *Zirgūns, а також хорономіми *Algems, *Pamedē, *Rezijā. На думку Гурновича, прусські ON, зафіксовані в документах Тевтонського ордену, мають дуже «молоду» структуру. Слід зазначити, що у дев’яти з чотирнадцяти наведених вище випадків ON (Gorowicy, Pirzchlicy, Połkowicy, Rucicy, Strzeszewicy, Wadkowicy, Bolewice, Preiterowice, Wojszewice) автор обстоював теорію їхнього польського походження, а попереднє альтернативне тлумачення вважав прусифікацією (пол. prutenizacja) (Górnowicz 1980: 11–12).

не збігатися з іншою, і загалом вона цього й не робитиме» (Kilian 1960: 45–47).

212

Acta Linguistica Lithuanica LXXIV

Bemerkungen zur Problematik der baltischen Ortsnamen westlich der Weichsel

Картезіанський священник Вільгельм Райнгольд Брауер⁴ опублікував у 1983 році свою книжечку Preußische Siedlungen westlich der Weichsel. Versuch einer etymologischen Deutung heimatlicher Flurnamen і висловив міркування про «споріднений корінь» у назвах річок Persante, Peresna та топонімі Pirsna, основу яких становлять чотири приголосні PRSN. Автор припускає, що всі вони можуть мати балтійське походження. Особливий наголос він зробив на вердері Pirsna (пол. Pyrcaw), назва якого нібито має пруссько-балтійське походження. Цей вердер мав стати мостом між Сходом і Заходом, або ж відсутньою ланкою («missing link»), здатною полегшити розуміння всього первісного ареалу балтійської етнічної та мовної родини (Brauer 1983: 22-24). У 1988 році вийшла його інша книжечка — Baltisch-Preußische Siedlungen westlich der Weichsel, у якій (с. 21) автор знову повторив свої твердження. Його праці зацікавили Топорова та Юргена Удольфа; це переросло в гостру дискусію, що залучила дедалі більше учасників. Німецький славіст, кашуболог і балтист Фрідгельм Гінце назвав книжечку Брауера Opusculum і різко її розкритикував. Гінце дорікав Брауерові незнанням термінології дослідження назв і ономастичної методики, недбалим етимологізуванням та відсутністю послідовності (Hinze 1989: 129). Попри це, праця має значення завдяки наведеному в ній емпіричному матеріалу.

Одним із прикладів є тлумачення походження назви річки Persante (пол. Parsęta), щодо якої не вдалося дійти згоди, попри численні дискусії. Краге й Удольф намагалися довести давньоєвропейське походження назви річки, реконструювавши первісні форми *Persanta і *Persantā. Удольф виходив із того, що етимологія назви річки

⁴ Der Theologe und Pfarrer Wilhelm Reinhold Brauer (1902–1988) wurde in Karthaus in Westpreußen geboren. Als Pfarrer wirkte er in Posen (1928–1933) und Obornik (1933–1945). Nach dem Zweiten Weltkrieg u. a. von 1956 bis 1960 als Leiter der Berliner Stadtmission und von 1961 bis 1970 als Pfarrer zu St. Lorenz in Lübeck. Im Ruhestand widmete er sich der historischen Forschung und wurde zu einem der aktivsten Mitglieder der Copernicus-Vereinigung zur Pflege der Heimatkunde und Geschichte Westpreußens. Ausgehend von Forschungen zu seinem Heimatdorf widmete er sich dann der Frühgeschichte der Preußen und ihrer Missionierung. Anknüpfend an Erkenntnisse der 30-er Jahre des vergangenen Jahrhunderts ging es Brauer um den Nachweis, dass die Preußen in bisher nicht angenommener Stärke auch westlich der Weichsel siedelten. Seine sprachgeschichtlichen Untersuchungen reichen bis in eine Zeit zurück, dass sie nicht mehr nur die Preußen, sondern vielmehr überhaupt baltische Sprachen und Völker zum Gegenstand haben. Seine wichtigsten und wertvollsten Werke sind zwei Büchlein – „Prußische Siedlungen westlich der Weichsel“ (1983) und „Baltisch-preußische Siedlungen westlich der Weichsel“ (1988). (http://ub-goobi-pr2.ub.uni-greifswald.de/viewer/fulltext/PPN559838239_NF_75/151/)

Straipsniai / Articles

213

DARIUS IVOŠKA

цілком залежить від пояснення варіантів її передавання в джерелах. У фіксаціях назви річки, від найдавнішої форми 1159 року «trans fluu ium parsandi» до пізніших форм XIV ст. (1333) «trans persantam», можна помітити два типи варіантності: вокалізм у кореневому складі a на e та консонантизм у суфіксі -nd- на -nt-. Краге вважав обидва випадки суто графічними варіантами й указував на такі самі чергування у східнопрусських назвах. Однак Удольф засумнівався в достовірності найдавніших фіксацій назви річки, запозичених із папських документів, і зазначив, що довіри заслуговують лише варіанти, записані німцями починаючи з XIII ст. (Udolph 1990: 234–237).

Вольфганг П. Шмід стверджував, що назва річки Persante напевно не є ані германською, ані слов’янською, проте її можна вважати балтійською. Автор підкреслив паралелі між назвами водойм Peresuta у Прип’ятському регіоні та Pērse у Латвії, а також між назвами місцевостей Pirsna у Померанії та Peresna у Дніпровському регіоні; можливо, це свідчить на користь присутності балтів у Померанії. Він наголосив, що первісне найменування було не наданням назви, а позначенням, тому за назвою можна шукати також апелятив. Отже, Persante та Peresuta не дають підстав робити висновки про міграції, які можна було б припускати лише в разі перенесення назв (Schmid 1994: 274, 276–277).

Польський мовознавець Збигнев Бабік заперечив ці твердження і у 2001 році у своїй дисертації Najstarsza warstwa nazewnicza na ziemiach polskich зазначив, що реконструйована Удольфом первісна форма *Persantā є абсурдною. Автор розкритикував позицію Удольфа щодо якості передавання ON у папських документах, написаних італійцями, та в документах, укладених німцями. Такі висновки, за словами Бабіка, вводять в оману й відкидають найдавніші варіанти назви річки, зафіксовані в папських документах, під час реконструкції первісної форми, через що реконструкція Удольфа *Persantā видається непереконливою (Babik 2001: 217).

Питання західного кордону територій, заселених балтами, неодноразово розглядала на конференціях і Грасильда Блажене.

У 2006 році Кірстін Каземір і Юрген Удольф наголосили на ролі балтійської та слов’янської мов під час тлумачення нижньосаксонських ON. Автори розрізняють три класи ON у Нижній Саксонії, для надійного тлумачення походження яких слід брати до уваги матеріал балтійських мов. До першої групи належать ON, утворені від назв водойм, які належать до давньоєвропейської гідронімії або до її

214

Acta Linguistica Lithuanica LXXIV

Bemerkungen zur Problematik der baltischen Ortsnamen westlich der Weichsel

належать до близького шару назв. Тут балтійсько-германські зв’язки полягають у тому, що відповідно утворені назви трапляються як у Балтійському регіоні, так і в Нижній Саксонії. Другу групу становлять ON, основи або елементи яких не можна пояснити германським матеріалом, але вони мають точні паралелі в балтійських мовах. Третя група назв, зрештою, містить основи, споріднені форми яких засвідчені в германських мовах, але для переконливого тлумачення все ж потрібне залучення балтійського матеріалу (Casemir, Udolph: 2006).

2. НОВІ ВИСНОВКИ ЩОДО ПИТАННЯ ОЙКОНІМІВ НА ЗАХІД ВІД ВІСЛИ

У цій статті наведено й досліджено два ON із басейну Вісли, засвідчені в OF 105.

2.1. ON Pipingisse

На підставі грамоти, підписаної 4 травня 1352 року великим магістром Тевтонського ордену Вінріхом фон Кніпроде, село Pippingisse, що належало Торнському шпиталю, було звільнене від литовських походів і пов’язаних із ними грошових внесків. У грамоті ON Pippingisse записано так: 1352 Eximimus villam Pippingisse pertinentem ad hospitatem in Thorun a faciendis Reysis Lytthowiensibus (OF 105, 236^v), а в PUB згадано також його варіанти Popingisehe і Pipingsee (PUB V 27).

Згадане в грамоті звільнення Торнського шпиталю від литовських походів⁵ є одним із фактів, що свідчать про зміну політики Тевтонського

⁵ «Литовськими походами» називали добре сплановані, короткочасні й підступні напади Тевтонського ордену на Велике князівство Литовське. Початок цих воєнних походів припадає на кінець XIII століття. Литовські історики вважають, що після невдалих нападів біля Soule (лит. Šiaulai) та біля Kuwერწlant (лит. Durbė) лицарі Тевтонського ордену, можливо, добре вивчили бойову тактику литовських військ і відмовилися від тривалих походів. Короткочасними походами й раптовими нападами на литовські замки та села, розташовані на кордоні з державою ордену, Тевтонський орден прагнув поступово зламати силу литовців, а потім анексувати їхні землі. Литовські походи часто здійснювалися від кінця XIII до кінця XIV століття, особливо за правління великого магістра Тевтонського ордену Вінріха фон Кніпроде в 1351–1382 роках (LKSK 1964: 189–190). Зміни у воєнній тактиці описує також Антанас Кучінскас у своїй книжці Kęstutis, наводячи як приклад невдалий задум швидкого вторгнення до Великого князівства Литовського 1345 року, зірваний через обман.

Straipsniai / Articles

215

DARIUS IVOŠKA

ордену, на який значною мірою вплинули дві важливі події: 1) наслідки пандемії чуми, що тривала близько шести років, і 2) великі втрати, яких зазнали під час нападів на язичницьку Литву 1352 року. Унаслідок цього Тевтонський орден утратив надію перемогти й охрестити Велике князівство Литовське.

Німецький історик Йоганнес Фойгт у праці Geschichte Preußens von den ältesten Zeiten bis zum Untergange der Herrschaft des Deutschen Ordens наголошує, що головною турботою великого магістра Вінріха фон Кніпроде було не лише зміцнення військової могутності Тевтонського ордену та підтримання порядку в замках ордену, а й відбудова та розвиток сильно спустошеної держави ордену. Після великої європейської пандемії чуми 1347–1353 років, яка забрала близько 25 мільйонів життів

Події січня 1345 року описані Кучінскасом та Августінасом Янулаїтісом у його монографії Lietuvos Didysis Kunigaikštis Kęstutis. Кучінскас зауважує, що Тевтонський орден вірив у швидку перемогу. Було запрошено великі іноземні війська. Для походу зібралися могутні сили Європи: чеський король Ян із сином Карлом, угорський король Людовик зі своїми супутниками, голландський граф Вільгельм IV, граф Гюнтер фон Шварцбург та багато інших — загалом близько 200 різних князів. Коли напад уже було сплановано й невдовзі мали розпочати, великий магістр отримав звістку про намір литовців невдовзі здійснити великий напад на Самланд. Тоді великий магістр Тевтонського ордену Людольф Кеніг фон Ватцау разом з усіма князями вирішив залишитися в Пруссії, щоб захищати Самланд. Тим часом литовські війська вторглися до Лівонії, орден якої був зайнятий придушенням опору естів на острові Езель. Лівонський орден почувався цілком захищеним і був певен, що із заходу йому не загрожує небезпека, оскільки Тевтонський орден обіцяв це забезпечити. Литовці спершу спалили замок Добелен, а потім рушили в напрямку Риги. Дорогою вони спалили всі млини й села, а потім напали на Нойермюлен (Novum Molendinum), пограбували всі села на шляху, захопили в полон багатьох чоловіків і жінок та повернулися назад. Тевтонський орден був цілковито приголомшений, коли прибув до Самланду й не виявив там ворогів (Kučinskas 1988: 40–43).

Янулаїтіс докладно описує події 1345 року. Він стверджує, що дорогою до Литви великого магістра Тевтонського ордену сповістила жінка, що литовський «король» готується до походу на Самланд. Великий магістр, імовірно, злякався й наказав усім повернутися до Пруссії, щоб порадитися, що можна вдіяти у відповідь. (Janulaitis 1998: 68–69). Після лиха, якого Тевтонський орден зазнав 1345 року, походи до Литви організовували щонайменше двічі на рік — один раз на Стрітення (2 лютого), а другий — на Успіння Богородиці (15 серпня) (Kučinskas 1988: 46).

216

Acta Linguistica Lithuanica LXXIV

Bemerkungen zur Problematik der baltischen Ortsnamen westlich der Weichsel

вимагав, щоб третина тодішнього європейського населення, становила дуже багато землі без власників⁶.

Зменшення чисельності населення, особливо чоловіків, зобов’язаних до військової служби, спричинило іншу проблему. Тевтонський орден не мав змоги вести війни проти Великого князівства Литовського. Через гнів, накликаний на себе на початку 1352 року вбивствами євреїв під час паломництв до Святої землі, Тевтонський орден припинив походи на схід і вирушив проти язичників, яких мали охрестити volens nolens. Боротьба проти Литви, що не велася вже кілька років, мала відновитися⁷. Після смерті великого магістра Тевтонського ордену Генріха Дуземера 1351 року новим великим магістром було обрано великого комтура Вінріха фон Кніпроде; він правив 31 рік. Він спорядив своє військо і, отримавши звістки з Литви про те, що, попри запеклі напади литовців на Польщу, численні війська все ще готувалися до грабіжницького походу на орденські землі в Литві, 21 лютого 1352 року вдерся до земель східної Жемайтії та швидко розбив їх біля Відукелна. Під час повернення війська до Пруссії раптала відлига й сильний дощ змусили військо йти через Пастов і Рагніт. Награбовану худобу довелося покинути; чимало воїнів померли від голоду, інші потонули у водах, укритих крихким льодом. Глибоко засмучений великий магістр повернувся до Пруссії із залишками війська. Ще більшої шкоди завдало вторгнення литовських військ до Самланду в лютому 1352 року: там литовські князі Ольгерд і Кейстут разом зі смоленським князем Патірке захопили й пограбували Лабіау, Шаакен і Повунден, Каймен та землі аж до Дейми. Села були

⁶ Передусім він намагався заселити новими власниками ленне спадкове майно, яке через чуму залишилося без господарів, і за допомогою різноманітних привілеїв та звільнень якомога більше сприяти його відновленню й процвітанню у важкий час. Так, декому надали пільги у спадковому праві, іншим — право вільної торгівлі власними виробами на ринку, а ще іншим — звільнення від військових походів до Литви тощо (Voigt 1832: 96).

⁷ Ця боротьба з литовцями тривала з перервами кілька років, оскільки війська великих князів були зайняті війною з польським королем Казимиром, який спочатку, маючи успіхи, заволодів значними територіями — західною Волинню, Поділлям та іншими землями, що сам король передав литовцям, — аж доки ті знову не оговталися, зміцнивши свою владу союзом із руськими князями. Вони певний час вводили в оману польського короля й навіть папу нібито готовністю прийняти християнство, а потім цілковито зірвали їхні намагання навернути їх; відтак не лише відвоювали втрачені землі й повсюдно вигнали поляків, а й, об’єднавшись із татарами, широко розлилися по самій Польщі та жахливо її спустошили (Voigt 1832: 91).

Straipsniai / Articles

217

DARIUS IVOŠKA

спалили, усіх чоловіків убили, а жінок і дітей узяли в полон і повезли до Литви.

Боротьба смоленського князя Патірке (сина Кейстута), який повів один із загонів проти війська Тевтонського ордену біля Дейми, завершилася трагічно. Комтур Геннінг Шіндекопф гнав воїнів аж до Дейми, частину розбив, а інша частина впала в річку й потонула. Лише самого князя комтур урятував від утоплення, а згодом відпустив, щоб той міг повідомити великому князеві Кейстуту сумну звістку про їхню поразку. Князь Патірке був єдиним, хто пережив битву (Voigt 1832: 92–95).

Литовський історик Кучінскас описує битви Кінстуттеса та його союзників у лютому 1352 року у своїй книжці Kęstutis. Він ставить під сумнів припущення Фойґта, що князь Патірке справді був сином Кейстута (Kučinskas 1988: 62).

Напружені політичні відносини між Тевтонським орденом і Великим князівством Литовським у першій половині XIV ст., а також описані вище події зумовили пріоритет внутрішньої відбудови орденської держави над її експансією на схід.

Село Pippingisse було одним із тих, кому надали привілеї: його мешканців звільнили від військових походів і пов’язаних із ними зборів.

Автори PUB стверджують, що до 1449 року згадане село називалося Pipingsee⁸, потім — Pigrza, а від 1878 року — Ernstrode. Сьогодні воно має назву Pigża і розташоване в районі Торуня, у воєводстві Люб'янка. Усі згадані варіанти ON наведено в найповнішому польському реєстрі назв місцевостей Nazwy miejscowe Polski (NMP VIII 457–458).

Згадані в іншому джерелі PN знатного прусака Pipinus і назва озера lacus Pipini належать до найдавніше зафіксованих прусських власних назв: 1231 року Tercium castrum habuit quidam nobilis Prutenus, sed Christianus multum infestus Pipinus nomine in quodam lacu, qui hodierna die dicitur lacus Pipini (SRP V 596).

У Scriptores Rerum Prussicarum у частині «Cronica Prussyia, продовження Данцизьких хронік» описано експансію Тевтонського ордену в Пруссії у 1226–1231 роках⁹. Джерело описує прибуття братів Тевтонського

⁸ Також Popingisehe; Pipingsee востаннє згадується 1449 року (див. Weber, Preußen vor 500 Jahren S. 392), потім Pigrza, від 1878 року Ernstrode, Кр. і на північний захід від Торуня (PUB V 27).

⁹ Отже, після обміркованого рішення та зрілої наради було послано брата Конрада фон Ландсберга з іншим братом до Куявії, до згаданого князя; той негайно, за порадою своїх лицарів і єпископів та за повної згоди герцогині й її синів Болеслава, Казимира та Семовита, надав їм і ордену

218

Acta Linguistica Lithuanica LXXIV

Bemerkungen zur Problematik der baltischen Ortsnamen westlich der Weichsel

Ордену в місті Торунь, спорудження замку Vogilsank та іншої фортеці в Nessau (лат. Nessouia) із поселенням на західному березі Вісли. Vogilsank був першим замком Тевтонського ордену за Віслою; його засновником і володарем був брат Конрад (Conradus de Landisberg SRP V 596). До того часу брати Тевтонського ордену не мали володінь у Пруссії, тому вони попросили польського князя збудувати для них замок. Князь був дуже побожним, тож пішов назустріч проханню братів. Новозбудований замок назвали Vogilsank (лат. cantus avium), бо там брати ордену разом зі своїми воїнами нібито співали пристрасних і тужливих пісень перед битвами з язичниками (Dusburgietis 1985: 81).

Після заснування замку Vogilsank брат Конрад попросив побожного великого магістра Германа фон Зальца надіслати до Vogilsank більше братів і воїнів. Великий магістр призначив до Vogilsank маршалом брата Дітріха фон Бернгайма. На допомогу йому прибули ще четверо братів зі зброєносцями та багатьма кіньми. Вони збудували замок Nessau на пагорбі просто навпроти міста Торунь. (Dusburgietis 1985: 82). Nessau є

anno Domini m°ccxxi. [У] вільне і вічне володіння за правом спадкування землею Кульмською та Луйхавенською, і щоб вони протиставили мур для захисту християнства від згаданих язичників. Отже, згаданий брат Конрад за допомогою герцога спорудив укріплення на протилежному березі Вісли, де нині розташоване місто Торунь, на одному пагорбі й назвав його Фогельзанг; звідти він почав чинити ворожі напади на прусів. Коли ж про це стало відомо згаданому магістрові братові Герману фон Зальца, він послав до них брата Германа, прозваного Балке, з п’ятьма іншими братами та багатьма зброєносцями; і коли вони всі зібралися у Фогельзанзі, за порадою згаданого герцога та його лицарів збудували замок Нессау. Згодом, у році Господньому m°ccxxij, разом зі згаданим герцогом Конрадом та іншими вірними прочанами провінційний магістр брат Герман Балке зі своїми братами переправилися через Віслу до Кульмської землі й біля берега Вісли, над одним розлогим дубом, спорудили укріплення та обнесли його ровом; це укріплення вони назвали Торунем і заснували там місто з тією самою назвою. Але невдовзі замок із містом перенесли звідти до місця, де нині стоїть Торунь. Тоді пруси збудували замок на ім’я Рогон біля Вісли, вище Торуня, та інший — нижче Торуня, де нині розташований Старий Кульм. Третій замок мав один знатний прус, дуже ворожий християнам, на ім’я Піпін, на одному озері, яке нині називається озером Піпіна. Християни зазнавали від цих замків багато лиха, майже щодня. Сталося ж одного разу, з Божою допомогою, що хрестоносці вступили в бій із прусами з першого замку й повбивали всіх, крім командира, який, аби врятувати життя, передав замок і приєднався до хрестоносців; невдовзі хрестоносці захопили нижній замок, і до того ж він видав хрестоносцям свого швагра Піпіна, якого вони вбили таким чином, зруйнувавши його замок. Йому розпороли живіт біля пупка, прив’язали пупок до дерева й змусили бігти навколо дерева, аж поки він не був повністю випотрошений; так той, хто безбожно вбив багатьох християн, був жорстоко й жалюгідно страчений. Цей Піпін залишив по собі одного сина, якого звали Матта, але, ставши християнином, він отримав ім’я Герман. Він був цілком побожним і добрим, непохитним у вірі, і залишив по собі вірних синів і дочок, онуків і онучок, правнуків і правнучок, які й донині є істинними шанувальниками Бога та сповідниками християнської віри (SRP V 596–597).

Straipsniai / Articles

219

DARIUS IVOŠKA

до сьогоднішнього часу можна віднести до двох сіл — Mała Nieszawka та Wielka Nieszawka, розташованих за 5,5 і 8 км на південний схід від Торуні, на західному березі Вісли. Найдавніша згадка ойконіма датується 1230 роком: Nissûe, Nessûeca у PUB (NMP VII 434). Етимологію ойконіма пов’язують із польським особовим ім’ям Masz або Miesz (від польських особових імен Miesław, Mieczysław), з огляду на пізніші форми 1388 року Meszewo, 1402 року Messzewo. Від них походять зменшені ойконіми Mała Nieszawka (Кляйн Нешавка) та Wielka Nieszawka (Грос Нешавка).

У той самий час пруси заснували замок Rogow¹⁰ (також Rogon¹¹) на схід від Вісли, за Торунем, і ще один замок далі від Торуні, поблизу Старого Кульма (SRP V 596). Rogow — це сучасне село Rogówko, розташоване приблизно за 13 км на схід від Торуні. Нижче за течією Вісли, далі від старого замку, біля озера, яке називали Pippin-See, був ще один замок, у якому мешкав шляхетний прус Pippin зі своїми товаришами і звідки він часто здійснював грабіжницькі напади на християн. Брати ордену напали на замок Rogow і захопили його. Серед полонених був і дядько Pippin, який зрадив свого небожа. Pippin прив’язали до хвоста коня, протягли до Торуні й там повісили на дереві¹² (Dusburgietis 1985: 90).

Den PN Pippin hat Trautmann behandelt, ohne dessen Herkunft anzugeben (Trautmann 1925: 77). Der PN ist wahrscheinlich baltischen Ursprungs, vgl. lit. PN. Pipinas, Pipinis, Pipinỹs, Pypinỹs, die alle auf lit. pypỹnė, pypinė, pipỹnė ‘Quer pfeife’ zurückgeführt werden (LPŽe; Zinkevičius 2008: 530).

Поселення біля lacus Pipini пізніше німці називали Pipingese, Poppingsehe: особове ім’я Pipinus збереглося, а лат. lacus «озеро» було перекладено німецькою. У цьому випадку йдеться про гібридний ойконім. Герулліс не розглядав таких ойконімів, однак вони привернули увагу упорядників серії Hydronymia Europaea (1985–2005). У передмові до свого випуску Die baltischen Ortsnamen im Samland Блажене розглядає вплив німецької мови на прусський ономастикон під час його реєстрації канцелярією Тевтонського ордену¹³ і наводить у своїй праці низку випадків гібридних ойконімів, наприклад ойконім

¹⁰ SRP I 55.

¹¹ SRP V 596.

¹² Страту Pipinus докладніше описано в SRP I 55 у розділі De destructione duorum castrorum et morte Pippini.

¹³ З плином часу (свідчення про топоніми походять із різних століть) змінилося відтворення всього ономастичного матеріалу. Самбійський ономастичний матеріал

220

Acta Linguistica Lithuanica LXXIV

Bemerkungen zur Problematik der baltischen Ortsnamen westlich der Weichsel

у повіті Лабіау ᵡFriedlacken¹⁴, утворена з німецького особового імені Friede та прусського апелятива laucks «рілля» (Blažienė 2000: 36); назва поселення в повіті Фішгаузен ᵡGallhöfen, основою якої є німецьке Hof, а означальний компонент походить від прусського особового імені Gayle (Blažienė 2000: 37); назва поселення в повіті Фішгаузен ᵡLinkenmühle, утворена від німецького Mühle і, можливо, від прусського особового імені Lynce (Blažienė 2000: 85).

2.2. Назва поселення Potollen¹⁵

Існує ще один цікавий і примітний випадок назв поселень із території Пруссії на захід від Вісли, зафіксований в OF 105 у документі, підписаному 7 червня 1357 року великим магістром Тевтонського ордену Вінріхом фон Кніпроде. На підставі привілею двом пруссам, братам Nikel і Stanike, було надано 30 гуф і частину озера в повіті Картгауз, Dirsow (пізніше Dirschau, польською Tczew, литовською Tčevas), у Potollen: 1357 Wir bruder Winrich von Knyprode homeyster [...] mit rate [...] verlyen Nikel und Staniken den brudern und erin rechtin erben und nachkomelingen drisik huben gelegen zu potollen¹⁶ binne den greniczen... teil des sees pyrtscho genant... (OF 105, 254ᵛ; PUB V 306–307). Редактори PUB ототожнюють Pyrtscho-See з Patull-See: 1357...частина озера Pyrtscho [озеро Patull] (PUB V 307).

РИС. 2. Фрагмент пергаменту з OF 105, арк. 254ᵛ

Gerullis (с. 132) занотував назву поселення 1351/82 року Potollen (OF 105, 5ʳ), однак село розташовувалося в повіті Велау. Цю назву поселення також розглянула Blažienė у своїй брошурі Die baltischen Ortsnamen in Samland (2000: 114).

форму було запроваджено в германізованих варіантах як щодо вимови, так і щодо морфологічного складу (Blažienė 2000: 8).

¹⁴ Відкриття нових назв і виправлені назви позначено лемою з надрядковим ᵡ перед нею (Blažienė 2000: 8).

¹⁵ Як первісна й досі найдавніша форма назви поселення Potollen могла б, імовірно, розглядатися Patelow, зафіксована 1277 року:...dominum Leuoldum plebanum de Patelow... (PUB I 239).

¹⁶ У рукописі, схоже, записано назву поселення potollen, див. рис. 2.

Straipsniai / Articles

221

DARIUS IVOŠKA

Назву поля Patulen, розташовану в Дірзау, у повіті Картгауз, згадано 1437/38 року під час надання служб місцевим мешканцям: 1437/38 Umbe den Bern. Polnische [dinste]. [...] Pyrczyw, Patulen (OF 131, 295). Брауер згадував назву водойми Potullen (1983: 23). Особове ім’я 1397 року Patulle зафіксував Траутман (1925: 75).

Patulskie Jezioro також розглянув польський дослідник назв Губерт Ґурновіч у першому томі серії Hydronymia Europea, записавши найдавнішу згадку назви водойми, датовану 1350 роком: 1350...in unserem sehe Patulen... (PUB IV 570). Автор пов’язує назву водойми з польським особовим ім’ям Potula (пор. польське potulić «обіймати»), однак не відкидає тлумачення Брауера¹⁷, за яким назва озера також може мати прусське походження — від особового імені Patulle. Назву населеного пункту, що розглядається тут і зафіксована 1357 року в OF 105 на с. 254^v, — Potollen (сьогодні Potuly) — досі розглядав лише Брауер.

Назва населеного пункту Potollen, можливо, також походить від Patols. За Вітаутасом Мажюлісом, прусське *Patəl̑s слід пов’язати з прусським іменником *pàtalas («той, хто заспокоює, змушує мовчати»); воно може бути епітетом імені бога *Pikūlas (прусського бога підземного світу, або смерті)¹⁸.

ВИСНОВКИ

1. Варіант топоніма, зафіксований в OF 105 у 1352 році, Піппінґізее досі не був зареєстрований і розглянутий. Це найдавніша нині відома назва села Піґжа, знайдена в рукописному історичному джерелі. Таким чином, ідеться про нову назву водойми та пізніше утворений від неї топонім. Гібридний характер творення топоніма є примітним, оскільки такі давньопрусські топоніми досі не були належним чином розглянуті.

2. У випадку прусського топоніма Потоллен ідеться про ойконім і гідронім. Найдавніший варіант назви водойми 1350 року Патулен запозичено Гурновичем із друкованого джерела (PUB); решта відомих варіантів згадуються значно пізніше, ніж Потоллен 1357 року з OF 105. Натомість ойконім вважається найдавнішою згадкою.

3. Наведені факти знову підтверджують, що аналіз першоджерел, найнадійніших серед джерел, — рукописів — може надати чимало цінних даних. Серед них є такі, що доповнюють уже відомі факти

¹⁷ У книжці Прусські поселення на захід від Вісли. Спроба етимологічного тлумачення місцевих назв урочищ (с. 26).

¹⁸ http://www.prusistika.flf.vu.lt/zodynas/paieska/

222

Acta Linguistica Lithuanica LXXIV

Bemerkungen zur Problematik der baltischen Ortsnamen westlich der Weichsel

Розуміти як інформацію, так і цілком нові, досі не виявлені й не розглянуті свідчення, докладний аналіз яких міг би привести до встановлення західного кордону балтів, якщо це взагалі можливо.

Автор цієї статті не ставив собі за мету запропонувати щось суттєве й беззаперечне для дослідження балтійського ономастичного матеріалу чи балтійського етногенезу. Подання нового матеріалу — радше спроба привернути увагу дослідників до того, що досі існує чимало важливої й цінної, але прихованої інформації, яку потрібно знайти, виявити й дослідити, щоб підтвердити або спростувати важливі гіпотези.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Babik Zbigniew 2001: Najstarsza warstwa nazewnicza na ziemiach polskich. Kraków: Universitas.

Blažienė Grasilda 2000: Die Baltischen Ortsnamen im Samland (Hydronymia Europea. Sonderband 2). Stuttgart: Franz Steiner Verlag.

Brauer Wilhelm Reinhold 1983: Preußische Siedlungen westlich der Weichsel. Versuch einer etymologischen Deutung heimaltlicher Flurnamen. Siegen: J. G. Herder-Bibliothek Siegerland e. V.

Brauer Wilhelm Reinhold 1988: Baltisch-preussische Siedlungen westlich der Weichsel. Münster: Nicolaus-Copernicus-Verlag.

Casemir Kirstin, Udolph Jürgen 2006: Die Bedeutung des Baltischen für die niedersächsische Ortsnamenforschung. – Baltų onomastikos tyrimai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

Dusburgietis Petras 1985: Prūsijos žemės kronika. Vilnius: Vaga.

Gerullis Georg 1922: Die altpreußischen Ortsnamen. Berlin und Leipzig: Vereinigung wissenschaftlicher Verleger Walter de Gruyter & Co.

Górnowicz Hubert 1980: Toponimia Powiśla Gdańskiego. Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich.

Hinze Friedhelm 1989: Rezension. W. Brauer „Preußische Siedlungen westlich der Weichsel. Versuch einer etymologischer Deutung heimaltlicher Flurnamen“. – Zeszyty naukowe wydziału humanistycznego uniwersytetu Gdańskiego. Prace Językoznawcze 15, 129–140.

Straipsniai / Articles

223

DARIUS IVOŠKA

http://1b-goobi-pr2.1b.uni-greifswald.de/viewer/fulltext/PPN559838239_NF_75/151/

http://www.prusistika.flf.vu.lt/zodynas/paieska/

https://de.wikipedia.org/wiki/Friedrich_Lorentz

Ivoška Darius 2015: Thesen des Vortrags des 12. internationalen Baltisten-Kongresses, den 30. Oktober 2015.

Janulaitis Augustinas 1998: Lietuvos Didysis Kunigaikštis Kęstutis. Vilnius: Kardas.

Kilian Lothar 1939: Baltische Ortsnamen westlich der Weichsel? – Altpreussen. 4. Jahrgang, Heft 3, 67–68.

Kilian Lothar 1960: Zum Aussagewert von Fund- und Kulturprovinzen. – Światowit 23, 41–85.

Краге Ганс 1943: Балтійські топоніми на захід від Вісли. – Altpreussen 8(3).

Kučinskas Antanas 1988: Lietuvos historiografija. – Kęstutis. Vilnius: Mokslas.

LKSK – Autorenkollektiv: Lietuvių karai su kryžiuočiais. Vilnius: Mintis, 1964.

Lorentz Friedrich 1933: Preußen in Pommerellen. – Mitteilungen des Westpreußischen Geschichtsvereins. Der 32. Jahrgang, Heft 3. Hrg. Reysner. Druck: A.W. Rasemann GmbH, Danzig, 50–59.

LPŽe – Словник литовських прізвищ, електронна версія. Вільнюс: Інститут литовської мови, 2012–2015.

NMP VII, VIII – Топоніми Польщі 7, 8. Видавництво Pandit. Краків, 2007–2009.

Орденський фоліант № 105. Таємний державний архів прусської культурної спадщини. Берлін.

PUB I, IV, V – Прусський збірник документів 1, 4, 5. Кенігсберг: Gräfe und Unzer, Марбург: Elwert, 1882–1986.

Schmid Wolfgang P. 1987: Beiträge zur Bestimmung der baltischen Westgrenze. – Baltistica 33(1), 4–12.

Schmid Wolfgang P. 1994: Linguisticae Scientiae Collectanea. Ausgewählte Schriften von Wolfgang P. Schmid anläßlich des 65. Geburtstages. Hrsg. Joachim Becker, Eckhard Eggers, Jürgen Udolph und Dieter Weber. Berlin. New York: Walter de Gruyter.

SRP I – Писемні джерела з історії Пруссії 1. Лейпциг: видавництво С. Гірцеля, 1861.

SRP V – Писемні джерела з історії Пруссії 5. Франкфурт-на-Майні: Minerva GmbH, 1874.

224

Acta Linguistica Lithuanica LXXIV

Зауваження щодо проблематики балтійських топонімів на захід від Вісли

Toporov Vladimir Nikolaevic 1966: K voprosu o toponimičeskich sootvetstvijach na baltijskich territorijach i k zapadu ot Vistly. – Baltistica 1(2), 103–111.

Trautmann Reinhold 1925: Die altpreußischen Personennamen. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht.

Udolph Jürgen 1990: Die Stellung der Gewässernamen Polens innerhalb der alteuropäischer Hydronymie. Heidelberg: Carl Winter Universitätsverlag.

Voigt Johannes 1832: Geschichte Preußens von den ältesten Zeiten bis zum Untergange der Herrschaft des Deutschen Ordens 5. Königsberg: Verlag der Gebrüder Bornträger.

Zinkevičius Zigmas 2008: Lietuvių asmenvardžiai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas.

Зауваження щодо проблематики балтійських топонімів на захід від Вісли

РЕЗЮМЕ

Проблематика ареалу проживання народів широко аналізується науковцями, а важливість її досліджень не викликає сумнівів. Пошук меж територій, населених балтами, і досі є предметом досліджень істориків, археологів, географів і мовознавців. Як автор уже зазначав раніше, найнадійнішими й найважливішими джерелами топонімів із мертвих мов є рукописні документи. Увага автора знову звертається до фоліанта № 105 Німецького ордену (OF 105). Мета цієї статті — не навести нові гідроніми й топоніми, а обговорити нові історичні дані, пов’язані з раніше зафіксованими та неодноразово аналізованими гідронімами й ойконімами, які, можливо, нададуть цінну інформацію, таку необхідну для визначення західної межі ареалу проживання балтійських народів.

OF 105 містить багато матеріалу, надзвичайно важливого для балтійського іменника, який свідчить про території, населені прусами, та їхні межі, що й досі викликають численні дискусії й широко досліджуються мовознавцями, істориками та археологами. У статті розглянуто найважливіші дослідження історичного балтійського ареалу у XX ст. і наведено два ойконіми з документів OF 105, у яких зафіксовано події XIV ст. на західному прикордонні територій, населених балтами.

Подано 21 травня 2016 р.

DARIUS IVOŠKA

Інститут литовської мови

вул. Петро Вілеішіса, 5, LT–2055 Вільнюс, Литва

[email protected]

Straipsniai / Articles

225