LIETUVIŲ KALBOS MORFOLOGINĖ SANDARA IR JOS RAIDA

LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA

ДО ПИТАННЯ ПРО СЛОВОТВІР ГІДРОНІМІВ

A. VANAGAS

Завдання дослідження словотвору гідронімів¹, як і загалом власних назв, відрізняється від завдання дослідження словотвору загальних назв. Аналізуючи словотвір загальних назв, прагнуть з’ясувати, яким чином мова творить нові слова, як поповнює свій словниковий запас². Інакше слід розглядати словотвір географічних назв, особливо назв водойм. Нині всі важливіші місця й об’єкти земної поверхні вже мають свої назви, багато з яких століттями й тисячоліттями передаються з уст в уста, з покоління в покоління і навіть закріплені юридично. Отже, процес формування географічних назв, особливо назв водойм, практично майже завершився. На відміну від загальних назв, тут маємо не живу систему, на яку постійно впливають внутрішні закономірності мови, а вже майже сформовану, усталену, неживу систему. Звісно, цим не хочемо сказати, що нині географічні назви, зокрема й гідроніми, більше не можуть змінюватися. Назви деяких об’єктів, особливо дрібних і менш важливих, змінюються під впливом народної етимології, аналогії (наприклад, набувають форми множини) або літературної мови, пристосовуються до деяких діалектних особливостей у міру зміни самих діалектів тощо. Однак новий гідронім може виникнути лише тоді, коли у сфері практичної діяльності людини з’являється новий об’єкт, який для потреб спілкування треба якось назвати. Нині виникає дуже мало нових річок чи озер, переважно штучним шляхом, тому й назви вони найчастіше отримують штучні (наприклад, Каунаське море, канал Вента тощо). Натомість масштабні роботи з перетворення земної поверхні досить інтенсивно знищують озера й річки. Частина об’єктів, назви яких нині досліджують, уже зникла, а їхні назви поступово забуваються або й зовсім забуті. Отже, про тенденції розвитку, про нові способи творення гідронімів, звісно, говорити не зможемо. Завдання дослідження словотвору гідронімів — простежити цю,

¹ Тут і далі термін гідроніми уживається у найвужчому значенні, а саме «назви річок і озер».

² Див. Л. В. Щерба, Очередные проблемы языкознания, «Известия Академии Наук СССР. Отделение литературы и языка», М., 1945, р. 181.

207

вже майже неживої і, очевидно, схильної до звуження системи назв річок та озер, а також визначити сукупність засобів словотвору, що її сформували. Система гідронімії завдяки своїй стабільності дещо нагадує системи апелятивів і географічних назв у мертвих мовах (латинській, прусській тощо). Звідси випливає ще один висновок. Оскільки система гідронімів уже сформувалася і мало змінюється, погляд дослідника їхнього словотвору завжди спрямований переважно в минуле, до тих часів, коли нині вже статична система лише формувалася. Це особливо стосується тих гідронімів, які після зникнення відповідних об’єктів по суті вже не є фактом живої мови. Сталість системи — одна з найхарактерніших властивостей гідронімів, що відрізняє їх від апелятивів. Слід зазначити, що система гідронімів від самого початку свого формування схильна до закостеніння (у формі й семантиці). Тому під час її дослідження постають проблеми, з якими майже не стикаємося, вивчаючи загальні назви. У цій статті розглянуто лише два важливіші питання, пов’язані зі словотвором гідронімів: 1) класифікація гідронімів; 2) гідроніми-похідні.

1. Питання класифікації є центральним питанням топономастики, однаковою мірою стосується всіх пластів географічних назв (гідронімів, назв населених пунктів, мікротопонімії тощо). Від класифікації залежить увесь подальший аналіз конкретного матеріалу; схема класифікації передусім і найвиразніше показує погляд дослідника на топонімію. Однак і сьогодні це питання ще остаточно не розв’язане. Насамперед воно не розв’язане тому, що через безмежне розмаїття географічних назв і їхнє особливе місце в мовній системі дуже важко створити універсальну класифікацію. «Класифікація географічних назв — це не механічний розподіл по скриньках, а встановлення системи закономірностей», — каже В. Никонов.³ Крім того, розвиток науки завжди пов’язаний зі зміною погляду на досліджуваний об’єкт, тому класифікації, які раніше були прийнятними, нині часто можуть мати лише історичну цінність. Щоправда, класифікації литовських (загалом, і всіх балтійських) географічних назв ніхто не укладав, і ніхто не намагався застосувати класифікації географічних назв інших мов до литовського ономастикону. Проте наші найближчі сусіди — слов’яни, особливо поляки, чехи, болгари, югослави тощо, — у цій галузі зробили значно більше. Перші класифікації слов’янських географічних назв укладено приблизно в середині XIX ст.⁴. Поряд із багатьма перевагами ці класифікації мали й недоліки; мабуть, найважливішим було те, що їхні цілі передусім були не суто лінгвістичними, а «утилітарними», тобто вони не стільки прагнули лінгвістично аналізувати системи топонімів, скільки

³ В. Никонов, Повоєнні праці з топоніміки у слов’янських країнах, «Краткие сообщения Института славяноведения Академии Наук СССР. Славянское языкознание, № 28. М., 1960, p. 77.

⁴ Критичний огляд усіх цих класифікацій див. у W. Taszycki, Słowiańskie nazwy miejscowe (Ustalenie podziału), „Prace Komisji Językowej PAU“, Nr. 29, Kraków, 1946; або W. Taszycki, Onomastyka, Wrocław-Kraków, 1958, p. 229—258; В. Никонов, Послевоенные работы по топонимике..., p. 75—105. На нашу думку, попередні класифікації найправильніше оцінив S. Rospond у книжці „Klasyfikacja strukturalno-gramatyczna słowiańskich nazw geograficznych“, Wrocław, 1957, p. 14—27.

208

дізнатися, яку інформацію назви місць можуть надавати сучасній людині про минуле народів, культуру, природу, рослинність, звичаї, суспільні відносини тощо. Топоніми вважали не особливим мовним явищем, дослідження якого має бути лінгвістичним, а «fossiles de la géographie humaine», «Geschichtquelle», «Siedlungsgeschichte» тощо.⁵ Зрозуміло, цим не хочуть сказати, що всі попередні класифікації були безглуздими й не дали нічого доброго для розвитку топономастики. Пов’язані з розвитком усього мовознавства (і не лише мовознавства) свого часу, вони допомогли зрозуміти найважливіші риси семантики й частково словотвору топонімів, дали безліч відомостей про минуле народів, мов, природи, рослинності тощо, привернувши тим самим увагу багатьох учених до ономастикону.

Як видно, наприклад, з огляду на попередні класифікації, поданого С. Роспондом⁶, удосконалення класифікацій було пов’язане з інтенсифікацією збирання топонімів, із формуванням топономастики як окремої галузі мовознавства. Нині від семантико-етимологічних класифікацій відмовляються не лише тому, що через брак суворіших лінгвістичних принципів вони часто змішували різні факти, припускалися численних помилок у поясненні словотвору й не охоплювали всього розмаїття топонімів, а, очевидно, і тому, що завдання, яке вони ставили перед собою, значною мірою вже виконали. Подальший розвиток топономастики без попередніх класифікацій (у слов’ян — Ф. Палацького, Ф. Міклошича, Т. Войцеховського, Ф. Шварца, Е. Муки, П. Скока, К. Мошинського, В. Ташицького та ін.⁷) важко уявити.

Проблему класифікації топонімів по-новому розв’язують дві праці, що майже одночасно з’явилися в різних країнах. Це «Принципи і методи французької гідронімії» П. Лебеля⁸ та «Структурно-граматична класифікація слов’янських топонімів» С. Роспонда⁹¹⁰. У найважливіших аспектах погляди обох видатних топонімістів багато в чому збігаються¹¹. Праці П. Лебеля й С. Роспонда можна вважати новаторськими, оскільки вони розглядали топоніми, цю специфічну частину словника, не як шукачі історичної інформації, а як лінгвісти — як мовні факти.

П. Лебель поділяє всі французькі гідроніми на три групи: 1) апелятивні назви (les noms appellatifs ou noms génériques); 2) кваліфікативні назви, або описові звороти (les noms qualificatifs ou expressions descriptives); 3) визначальні назви, тобто прикметники або звороти, що визначають місце об’єкта в просторі, часі або тривалості його існування (les noms déterminatifs). Наприклад (відповідно), Fontaine «джерело», la Fontaine — Bouillante «кипляче джерело», la Fontaine — Saint — Martin¹².

⁵ Див. S. R o s p o n d, Klasifikacija..., p. 31.

⁶ S. R o s p o n d, Klasifikacija..., p. 5—27.

⁷ Там само.

⁸ P. L e b e l, Principes et méthodes d’hydronymie française, Paris, 1956.

⁹ S. R o s p o n d, Klasifikacija...

¹⁰ Рецензію на обидві праці див. Б. Т о п о р о в, К проблеме классификации в топонимии, «Исследования по структурной типологии», М., 1963, p. 226—231.

¹¹ Пор. там само, p. 231.

¹² P. L e b e l, Principes et méthodes d’hydronymie..., p. 9.

14. Lietuvių kalbos morfologinė sandara ir jos raida

209

Схема С. Роспонда значно складніша, однак основних груп тут також три: 1) первинні гідроніми, тобто такі, що походять від інших слів, але не мають жодних ознак топонімічного словотворення. Вони можуть походити від апелятивів (Bagno, Blato, Jama) або від особових імен (Jersz, Balaban, Bogdan); 2) вторинні; загалом їх п’ять груп: префіксальні, суфіксальні, префіксально-суфіксальні, акцентуаційні (наприклад, укр. Suxyj=suxyj), утворені за допомогою закінчень (маються на увазі різні зміни закінчень); 3) composita, тобто складені та складні назви.

Останнім часом з’явилася ще одна праця, спеціально присвячена класифікації гідронімів. Це стаття відомого болгарського мовознавця Й. Заїмова¹³ «Проблематика та класифікація водних назв».

Схема Й. Заїмова складається з чотирьох основних частин: 1) семантична класифікація водних назв; 2) структурна класифікація водних назв; 3) поділ назв річок за довжиною річок; 4) походження назв.

Перша частина традиційна; у ній водні назви поділяються на різноманітні групи за семантикою.

Другу частину присвячено, можна сказати, лише словотворенню водних назв.

У третій частині назви річок поділено за довжиною річок: назви річок завдовжки понад 100 км, від 50 до 100 км тощо.

У четвертій частині назви річок згруповано за походженням (болгарські, грецькі, турецькі, фракійські тощо).

Неважко помітити, що основи поділу в цих чотирьох частинах схеми цілком різні. У першій частині це семантика гідроніма, що встановлюється шляхом етимологізації, у другій — його структура, у четвертій — походження. Основа укладання третьої частини не є лінгвістичною, тому, на нашу думку, виокремлення цієї частини також не може бути лінгвістично виправдане.

З погляду словотворення найважливішою є друга частина. За деякими пунктами вона подібна до класифікацій П. Лебеля та С. Роспонда. Проте багато в чому вона відрізняється від них. Відмінності пов’язані передусім із досить очевидним фактом: у схемі Й. Заїмова є непослідовність, що виникла, найімовірніше, через недостатньо сувору лінгвістичну інтерпретацію гідронімів. По-перше, як і в усій схемі, у другій частині немає єдиної основи поділу. Якщо в окремих частинах схеми, які можна вважати самостійними, відсутність єдиної основи поділу може бути виправданою, то групування гідронімів в одній окремій частині під назвою «Структурна класифікація водних назв» мало б спиратися на одну основу. Структура гідронімів у схемі враховується не завжди. Якби структуру гідронімів розглядали суворо, то, наприклад, назви річок із двох слів відокремлювалися б від однословних (тобто назви водних об’єктів третього розділу Паду валог, Елени дол, четвертого розділу — Ивански дол, підрозділу b) шостого розділу — Кокалска река,

¹³ J. Zaimow, Класификация и проблематика на водните имена (въз основа на български материал), „I międzynarodowa slawistyczna konferencja onomastyczna“, Wrocław—Warszawa—Kraków, 1961, p. 171—180.

210

Підрозділ d) — Дивлянска река, підрозділ e) — Дряновски дол тощо — мали б утворити одну окрему групу складених гідронімів, у якій також можна виокремити кілька підгруп). Вторинні гідроніми не поділяються на суфіксальні та префіксальні похідні, хоча такі групи є дуже потрібними й їх можна виокремити.

Таких непослідовностей є й більше. Тому, хоча класифікацію Й. Займова укладено значно пізніше, ніж опубліковано класифікації П. Лебеля та С. Роспонда, вважати її новим кроком уперед у топономастиці, здається, не можна.

На нашу думку, найприйнятнішими з наявних класифікацій нині є класифікації П. Лебеля та С. Роспонда, хоча вони також не позбавлені недоліків¹⁴. Класифікацію П. Лебеля укладено на матеріалі топонімів, дуже далеких від литовської мови, тому зручніше користуватися схемою С. Роспонда, адже слов’янська топонімія багато в чому подібна до литовської. Крім того, схему С. Роспонда краще можна застосувати в дослідженнях такого профілю, вихідним пунктом яких є морфологічна структура місцевих назв. З огляду на це, є підстави застосувати до литовської гідронімії ідею структурно-граматичної класифікації. Про те, що структурно-граматична класифікація литовських гідронімів можлива, свідчить і наведений нижче короткий огляд структури назв литовських річок.

Насамперед усі назви литовських річок за структурою поділяються на дві нерівні за обсягом частини: I. однослівні назви річок і II. багатослівні назви річок.

1. О д н о с л і в н і н а з в и р і ч о к. Ця група назв литовських річок є найчисленнішою, у кілька разів більшою за другу. Назви річок, що до неї входять, також мають неоднакову будову, тому їх можна відповідно класифікувати:

1. Назви річок, утворені від цілком незмінених загальних або власних назв. С. Роспонд називає їх первинними. Приклади: a) від апелятивів: Balà up., Įñtakas up., Upė up., Ežeras ež.; b) від власних назв: Kūndrotas up., Vaidōtas up., Amėrika up., Sibiras up.

Окрему групу становили б назви річок, що походять від прикметників (повних і коротких), тобто назви річок, утворені шляхом субстантивації прикметників (Dargióji, Juodóji, Šventóji, Šventója, Saltója, Juodà, Baltà).

2. Похідні утворення, тобто такі однослівні назви річок, які мають певну словотвірну ознаку. Серед усіх назв річок їх найбільше. За способом творення можна виокремити дві великі групи:

A. Похідні слова (суфіксальні, флексійні, префіксальні — докладніше про них див. с. 212).

B. Складені назви річок (Juodupis, Kalnupis, Gėčintakis, Platuagė). Сюди належали б і редуплікативні назви річок (Veiviržas, Siesartis).

II. Б а г а т о с л і в н і н а з в и р і ч о к. Ця група набагато менша за першу й не така різноманітна. За способом творення в ній можна виокремити ще

¹⁴ Див. B. Топоров, К проблеме классификации..., с. 226—231.

14*

211

дві підгрупи: 1) родові, тобто назви річок, утворені від родового відмінка якогось власного чи загального слова та, найчастіше, фізіографічного терміна¹⁵. Родові назви річок можуть складатися з двох і трьох слів, наприклад, Ȧdaraiščio upėlis, Ašmonų upėlis, Jonyčio intakas, Lankėlės raũgas, Baltų Bóbų Rãvas, Bálų valkòs upėlis; 2) кваліфікаційні, наприклад, Juodasis upėlis, Baltàsai griovỹs, Gývasis upėlis.

Ця класифікація литовських назв річок деякими рисами відрізняється від класифікації С. Роспонда. Відмінності насамперед мають об’єктивний характер, оскільки системи балтійських і слов’янських гідронімів не однакові. Крім того, були й інші причини виникнення відмінностей. (Деякі елементи класифікації в нашій схемі компонуються інакше або розглядаються з міркувань логіки й послідовності. Наприклад, на нашу думку, до вторинних слід відносити не лише похідні, а й складні та складені назви річок, оскільки вони мають словотвірні ознаки топонімів, хоча й інші, ніж похідні. Під час укладання цієї схеми більше уваги приділяли структурі гідроніма, ніж С. Роспонд. Тому всі назви річок спочатку поділяють на дві групи: однословні назви річок і багатослівні назви річок. Суфікси ми класифікуємо цілком за іншим принципом, ніж С. Роспонд (докладніше про них див. нижче). Є й інші, дрібніші розбіжності, наприклад, у нашій схемі первинні назви річок надалі семантично не поділяються.

Цю схему класифікації литовських назв річок цілком легко можна застосувати й до деяких інших шарів литовської ономастики: назв озер, інших гідронімів і частково мікротопонімії.

2. Із класифікацією тісно пов’язана проблема похідних. Вона постає під час дослідження словотвору гідронімів. Розглядаючи проблему похідних, ми взяли за вихідний пункт словотвір загальних назв, оскільки тут багато загальних принципів деривації вже достатньо усталилися.

Гідроніми (як і всі власні назви) — це дуже своєрідна лексична частина, що має багато лише їй властивих ознак. Крім того, всі власні назви (безпосередньо й опосередковано) походять від загальних. З цієї причини вже a priori можна припустити, що багато закономірностей деривації загальних назв тією чи іншою мірою можуть бути властиві й гідронімам. Масштаб застосування законів деривації загальних назв до гідронімів, зрозуміло, залежатиме від того, наскільки гідроніми пов’язані із загальними назвами і чим вони відрізняються від останніх, або від того, яке місце гідроніми (і всі власні назви) посідають серед інших слів. Лише з’ясувавши це питання, ми зможемо зрозуміти, що з аналітичного апарату словотвору загальних назв можна використати для аналізу словотвору гідронімів і в чому полягають особливості дослідження словотвору гідронімів, зумовлені їхнім особливим лінгвістичним становищем.

Кожне самостійне загальне слово має семантичний зміст і сферу вживання. Співвідношення змісту та сфери вживання є обернено пропор-

¹⁵ Докладніше про литовські генітивні назви населених пунктів див.: B. Savukynas, LKK, т. 6, с. 235.

212

213

ційне: що багатший, конкретніший, чіткіше окреслений і менш абстрагований семантичний зміст, то вужча сфера вживання, і навпаки: що бідніший, абстрактніший і менш визначений зміст, то ширша сфера вживання¹⁶. Наприклад, семантичний зміст слова alksnis багатший, конкретніший і чіткіше визначений, ніж зміст слова medis, але сфера вживання останнього (тобто medis) набагато ширша, ніж слова alksnis. Однак у мові не всі лексичні шари однакові в цьому сенсі. Є слова, семантичний зміст яких дуже бідний і невизначений, а сфера вживання широка¹⁷. Так, зміст литовського вказівного займенника šis дуже невизначений і бідний; тому сфера його застосування надзвичайно широка й обмежується лише граматичним критерієм (він може замінювати кожен іменник чоловічого роду). Навпаки, зміст слів Nėmunas, Vilnius, Napoleónas, Madridas, Nilas настільки конкретний, концентрований і деталізований, що в них не можна побачити й тіні абстракції; тому сфера їхнього вживання звужена до мінімуму: вони можуть позначати лише один-єдиний об’єкт¹⁸. Деталізація та конкретизація семантичного змісту у власній назві досягли абсолютної крайньої межі. І саме відтоді, коли деталізація семантичного змісту загальної назви доходить до крайньої межі, загальна назва перетворюється на власну. Ставши власною назвою, слово ніби застигає, завмирає, його семантичний розвиток зупиняється, бо первісне значення для мовців стає цілком неважливим; невдовзі воно виокремлюється з мовної системи як застиглий символ, позбавлений будь-якого семантичного змісту й такий, що виконує в мові лише номінативну функцію. «...назви місцевостей, — каже А. Доза¹⁹, — дуже швидко стерилізуються, звільняються від свого первісного значення; їхнє семантичне життя завершується з їхнім утворенням». Якщо загальна назва означає, позначає якийсь предмет або явище довкілля, то власна назва лише називає його (за висловом Ю. Куриловича — il nomme²⁰). Через це власні назви в мовній системі іноді вважають такими, що посідають проміжне місце між елементами власної мовної системи й елементами «ієрогліфічного» типу (такими, як інтернаціональні слова, скорочення, різні символи, вставки іншомовного тексту тощо)²¹.

Топоніми, мало змінюючись протягом століть і тисячоліть, часто існують набагато довше, ніж ті загальні слова, від яких вони утворилися. Сьогодні такі топоніми для нас цілком непрозорі й незрозумілі. Крім того, в ономастиконі кожної мови є певна частина топонімів, що різними шляхами (через субстрат або запозичення) потрапили з інших мов. Тому значна частина литовських назв місцевостей, особливо гідронімів, нині є не-

¹⁶ J. K u r y ł o w i c z, La position linguistique de nom propre, „Onomastica“, rocz. II, zesz. 1. Wrocław, 1956, p. 1.

¹⁷ J. Kuryłowicz, La position linguistique..., p. 2.

¹⁸ Проблему повторюваних топонімів та антропонімів тут не розглядаємо, оскільки вона безпосередньо не пов’язана з темою. Крім того, принципово її розв’язати нескладно.

¹⁹ A. Dauzat, La toponymie française, Paris, 1946, p. 13.

²⁰ J. Kuryłowicz, min. veik., p. 2.

²¹ B. H. Топоров, Некоторые положения теоретической топонимики, «Принципы топонимики», М., 1962, p. 3.

214

…з погляду словотвору вже неясні, або, інакше кажучи, вони вже не мають словотвірного значення²².

Слово можна вважати похідним від іншого лише за умови, що: 1) поряд із похідним є слово, від якого воно утворене²³, наприклад: brūkavimas «буркування» від brūkuoti «буркувати»; 2) між твірним словом і похідним²⁴ є різниця у значенні, оскільки зміст кожного похідного містить щось нове²⁵; 3) різниця у значенні обов’язково є результатом граматичної зміни²⁶. (Інакше похідними можна було б вважати всі багатозначні слова, наприклад, nerti «пірнути у воду» і nerti «в’язати».)

Ці основні принципи деривації загальних слів можна застосовувати й до гідронімів. Зрозуміло, що таке застосування можливе лише обмежено, настільки, наскільки це дозволяє спільність цих двох лексичних шарів. Таких спільних рис чимало: наприклад, тотожність морфологічних ознак, словотвірних морфем, синтаксичних функцій тощо.²⁷ Для наших цілей найважливіше те, що дериваційний зв’язок деяких гідронімів із відповідними загальними чи власними словами досі цілком очевидний. Водночас очевидне й їхнє словотвірне значення (наприклад: річка Trūmpė, озеро Apskritÿs, річка Barsukÿnas, річка Juodėlė, озеро Ringÿs та ін.). До таких гідронімів основні принципи деривації загальних слів можна застосовувати без застережень. Однак заздалегідь можна сказати, що таких випадків порівняно небагато, адже навіть гідроніми з очевидною етимологією не завжди можна вивести з відповідних апелятивів. Наприклад, очевидно, що ми не маємо достатніх підстав беззастережно виводити назву річки Duobaitė (Скаудвіле, притока Мінснори) від загального слова duobė «яма», оскільки вона може бути похідною від іншого топоніма з назвою *Duobė (наприклад, яру, луки, болота

²² Щодо цього поняття див.: V. Urbutis, Dabartinės lietuvių kalbos sudurtinių daiktavardžių daryba, «Dabartinė lietuvių kalba», Vilnius, 1961, p. 67.

²³ Г. О. Винокур, Заметки по русскому словообразованию, «Избранные работы по русскому языку», М., 1959, р. 425.

²⁴ Щодо відмежування твірного слова від похідного пор.: «Твірне слово можна відрізнити від похідного за його місцем у загальній системі словотвору, конкретно — за напрямом словотвірних зв’язків у словотвірному гнізді, словотвірному синонімічному ряді, певній структурно-семантичній групі твірних і похідних основ» — В. Н. Зиновьев, Проблема фонетико-морфологического словообразования в русском языке, «Учёные записки Горьковского гос. университета им. Н. И. Лобачевского», вып. 52, серия историко-филологическая, Горький, 1961, р. 343.

²⁵ Пор.: «Щоб можна було говорити про дериваційний зв’язок, потрібне не лише фонетичне, а й семантичне відношення...» (H. Marchand, Esquisse d’une description des principales alternances dérivatives dans le français d’aujourd’hui, «Studia linguistica», V, 1951, № 2, Lund, p. 95); «Потрібні дві умови, щоб слово можна було назвати префіксальним похідним. По-перше, його має бути можливо аналізувати фонетично й семантично. Це означає, що похідні слова мають бути пов’язані з твірним словом двома способами: через означуване й означник. По-друге, це відношення водночас має бути характеристикою групи» (H. Marchand, The Question of the Derivative Relevancy and the Prefix s- in Italian, там само, VII, 1953, № 2, p. 104.)

²⁶ Цей останній принцип називають принципом комутації і, за Фердинандом де Сосюром, формулюють так: різним означникам мають відповідати різні означувані й, навпаки, різним означуваним мають відповідати різні означники (див. C. К. Шаумян, О сущности структурной лингвистики, ВЯ, 1956, № 5, р. 48).

²⁷ Див. В. Н. Топоров, зазнач. праця, с. 3.

215

тощо назви). Навіть якщо топоніма *Duobė десь поблизу тепер немає, ми й тоді ще не можемо беззастережно стверджувати, що Duobaitė є похідним від duobė (або вжитим у переносному значенні зменшувальним фізіографічним терміном duobaitė), адже такий топонім міг існувати раніше. Особливо важливо пам’ятати про це тоді, коли цей тип словотвору широко поширений у згаданій місцевості.

Серед похідних найбільше таких гідронімів, словотвір яких неясний, але які можна морфологічно розчленувати (на морфеми). Чимало й таких гідронімів, у яких не лише словотвір неясний, а й поділ на морфеми можна визначити тільки припустово. З огляду на це гідроніми з однаковими афіксами можна відповідно класифікувати. Найзручніше, мабуть, виділити три категорії (види, групи) гідронімів:

1. Гідроніми з ясною словотвірною структурою, тобто такі, чий дериваційний зв’язок із відповідним твірним словом безсумнівний, наприклад: Agarinis оз.: agaras «водяний горіх (Trapa natans)», Akmenė р.: akmuo, Daubilis р.: dauba, Dumblinis р.: dumblas, Vidaujàitė р.: Vidauja р. тощо.

2. Гідроніми з неясною словотвірною структурою, які, однак, порівняно з іншими балтійськими гідронімами чи топонімами загалом можна вважати такими, що мають афікс. Наприклад, зіставивши назву річки Mauč-iadis (Зітела, правий берег Німану) з Mauč-iuvis (Вашкай, лівий берег Ісли), можна припустити, що mauč- — корінь, а -adis і -iuvis — суфікси; пор. також р. Alm-a-jà (Лінкмени, притока Срове) і р. Alm-ė (Шилува, притока Дубиси), alm-ėti «текти, капати потроху»; alm-auō «гній»; р. Ving-ainis||Ving-ainis (Кведарна, притока Юри) і р. Ving-is (Камай, притока Сетекшни), ving-is, ving-iuoti. Залежно від того, наскільки виразною чи невиразною є виокремлювана твірна основа, гідроніми цієї групи можуть бути більш або менш прозорими, наприклад (відповідно): р. Alm-ajà, р. Mauč-iadis.

3. Гідроніми, у яких неясний не лише словотвір, а й виділення афікса є дуже сумнівним, хоча структура гідроніма, місце наголосу, акцентна інтонація, зіставлення з іншими власними чи загальними назвами та інші обставини дають підстави підозрювати наявність певного афікса, наприклад, р. Žand-agas (Крекенава, притока Вадактіс). Щодо žand- пор. (?) р. Žand-ù-gala (Седува, притока Кряукше), оз. Žand-k-ys (Гедрайчяй, село Падваряй). Однак назва річки Žandagas може бути й складною: від Žan- і -dagas.

Отже, основний принцип словотвору загальних слів — що про похідне слово можна говорити лише тоді й доти, доки існує відповідне твірне слово²⁸, — буде дотримано лише в першій групі. Водночас перша група буде найточнішою, оскільки в ній буде найменше суб’єктивності.

У другій групі точність буде меншою, адже гідронім, який вважають суфіксальним, не матиме твірного слова, від якого він походить, або ж твірне слово буде не цілком ясним. Через це, зіставляючи два гідроніми з однаковим коренем, завжди є ризик помилитися. Ризик виникає тому, що морфеми, які нині звучать однаково, можуть мати різне походження.

²⁸ Див. Г. О. Винокур, зазнач. праця, с. 425.

216

Наразі немає засобів точно довести, що морфеми в назвах річок Mauč-iuvis і Mauč-iadis mauč- мають спільне походження. З іншого боку, важко довести й те, що походження в них різне. У такому разі порівняння топоніма з топонімом є звичайним, загальноприйнятим і можливим, хоча ризик помилитися цілком реальний.

Тут слід також наголосити, що, намагаючись збільшити першу групу за рахунок другої, тобто шукаючи загальні чи власні слова, від яких гідроніми могли виникнути безпосередньо, ми ризикували б помилитися більше, ніж порівнюючи формально однакові нині морфеми гідронімів. Навіть із гідронімами, дотеперішня будова яких, на перший погляд, досить прозора, як-от назва річки Ving-ainis||Ving-ainis (Кведарна, притока Юри), слід поводитися дуже обережно, бо не можна з цілковитою певністю сказати, від якого загального слова — vingis чи vingiuoti — утворено цю назву річки, хоча відомо, що загальні слова із суфіксом -ainis (-ainia-) найчастіше утворюються від іменників, прикметників і числівників. Адже є чимало випадків, коли утворення гідронімів визначали не ті самі закономірності, що й утворення загальних слів. Тут важливо пам’ятати, що на формування гідронімів дуже сильно впливав топонімічний контекст. Наслідком цього впливу часто було те, що різні афікси з’являлися там, де, з погляду закономірностей словотвору загальних слів, вони неможливі. Наприклад, у литовському ономастиконі є річки з формантом -oja: Ilg-oja, Šalt-oja, Švent-oja та ін. За походженням це звичайні означені прикметники²⁹, які згодом стали іменниками³⁰, пор. ilg-as, šált-as, švent-as. Через вплив гідронімів та різних інших топонімів, передусім численної мікротопонімії з -oja, формант -oja іноді з’являється там, де за закономірностями словотвору загальних слів його наявність цілком неможлива, наприклад: річка Lank-oja (Обеляй, с. Аудроню) і Sirvint-oja||Sirvinta (Ширвінтос, притока Швянтої). Тому закономірності словотвору загальних слів не можна беззастережно застосовувати до топонімії, адже в мовній системі топонімія становить мікросистему, у якій діють власні, часом дуже суворі закономірності.

З іншого боку, обґрунтовуючи наявність афікса в гідронімі, дуже важливо враховувати й численність (регулярність) похідних із певним афіксом. Існує група назв річок (близько 10) із -aja* (Alm-aja, Indr-aja, Kam-aja, Lak-aja та ін.). Порівняння з іншими гідронімами завжди досить виразно показує, що -aja є суфіксом. Винятком є лише назва річки Usl-aja. У балтійських мовах не вдалося знайти інших топонімів чи загальних слів із коренем usl-. Однак з огляду на регулярність суфікса -aja, географічне поширення (ця назва розташована неподалік від ареалу назв річок із -aja) та інші другорядні причини (наприклад, наявність гідроніма з коренем, у якому може бути інший ступінь чергування голосних; пор. Aušl-as, оз. Дегучяй, Auslo та ін.), видається, немає підстав виокремлювати цю назву з-поміж інших річкових назв із цим суфіксом.

²⁹ Щодо -oja замість літературномовного -oji див.: Z. Zinkevičius, Lietuvių kalbos įvardžiuotinių būdvardžių istorijos bruožai, Vilnius, 1957, p. 90.

³⁰ Щодо субстантивації означених прикметників див.: A. Valeckienė, Dabartinės lietuvių kalbos įvardžiuotinių būdvardžių vartojimas, „Literatūra ir kalba“, t. 2, Vilnius, 1957, p. 239.

217

Крім того, відносячи гідронім до другої чи третьої групи, слід брати до уваги не лише регулярність афікса, а й те, чи трапляється цей афікс у загальних словах.

З цих причин найчисленнішою і найважливішою зазвичай є друга з трьох груп — група гідронімів. Адже до неї належить не лише частина етимологічно прозоріших, нерідко пізнішого походження гідронімів, а й більшість давніх гідронімів, дуже важливих для з’ясування етногенезу, генезису мов та їхніх взаємин. Можна також додати, що для цих цілей часто не має значення, від чого утворено гідронім (наприклад, від чого походить Vingains — від vingis чи від vingiuoti), а достатньо, щоб були зрозумілими балтійський корінь (ving-) і суфікс (-ainis).

Третя група, до якої належать гідроніми з неясною будовою, де навіть наявність афікса викликає багато сумнівів, також є чималою.

Відносячи гідронім до тієї чи тієї групи, важко уникнути певної суб’єктивності. Однак, щоб просуватися вперед, насамперед слід знати, що наразі зрозуміло, а що ні; саме цьому й має слугувати поділ гідронімів на три групи. Крім того, розподіляючи гідроніми на згадані групи, не мають на меті встановити якісь неперехідні межі між гідронімами, що мають або можуть мати ті самі афікси, а лише намагаються відокремити ясніші явища від менш ясних.

З огляду на те, що гідронімів із прозорою будовою порівняно мало, термін «похідні» не цілком пасує до гідронімів усіх трьох груп. Його вжито умовно, оскільки більшість гідронімів із неясною будовою можна вважати похідними лише потенційно.

Далі всі похідні поділяються на три великі групи: а) суфіксальні похідні; б) флексійні похідні; в) префіксальні похідні.

а) Суфіксальні похідні. Серед похідних найбільше суфіксальних гідронімів. За чисельністю вони значно переважають флексійні й набагато численніші за префіксальні похідні. Наприклад, самих лише суфіксальних назв річок налічується понад чотириста.

Розглядаючи суфіксальні похідні, насамперед постає питання розташування та класифікації суфіксів. У дослідженнях словотвору литовської мови досі було заведено класифікувати суфіксальні похідні за приголосним суфікса, тобто говорити «суфікси з приголосним b, з приголосним d, з g, з j, з k тощо». Такий поділ має свої переваги й недоліки. Він зручніший у тих дослідженнях словотвору, де розглядають не лише питання утворення слів, а й походження суфіксів. У балтійських мовах суфікси спільного походження сьогодні іноді мають різний вокалізм (наприклад, -uoni-, -ūni-, -uona-, -ūna-, -uonio³¹), тому зручніше спиратися на стабільніший елемент мови — приголосні. Однак і в працях такого профілю, коли класифікують за приголосним, виникають різні труднощі. Насамперед існує безліч суфіксів, що мають більше ніж один приголосний. Нерідко важко вирішити, який із приголосних у таких суфіксах важливіший і може слугувати класифікаційною ознакою. Наприклад, Пр. Скарджюс кілька

31 K. Būga, Rinktiniai raštai, II, Vilnius, 1959, p. 368, 366.

218

Суфікси, що містять приголосні, класифікували за останнім приголосним. Такий поділ у багатьох випадках важко виправдати не лише із синхронічного, а й із діахронічного погляду. Тепер не зовсім зрозуміло, чому, наприклад, дуже давній суфікс -mena (пор. sėmeną «невелике перелогове поле», Akmeną — річку) відносять до суфіксів із приголосним n, а не до суфіксів із приголосним m. Те саме, мабуть, можна сказати й про суфікс -estis. Через цю невизначеність дослідники словотвору литовської мови не однаково класифікували суфікси. Наприклад, А. Лескін³² зараховував суфікси -mena, -menė, -gana, -tuvís, -tuvė, -tuva, -taua не до суфіксів із n, v, як П. Скардіюс³³, а до суфіксів із m, g, t.

Оскільки тут ідеться про словотвір, а не про походження суфіксів, класифікація суфіксів лише за приголосним суфікса була б незручною передусім тому, що ми не знали б, до якої групи відносити суфікси з кількома приголосними (а таких близько чверті всіх гідронімічних суфіксів). Класифікуючи суфікси за приголосним, ми наче виокремлювали б його з усього суфікса як певний важливіший, особливий елемент суфікса. Натомість у дослідженні словотвору важливий не якийсь один елемент суфікса, а весь суфікс. В аналізі словотвору загальних слів дуже важливу роль відіграє словотвірне значення похідних. Іноді кілька суфіксів з однаковим приголосним, але різним вокалізмом однаково модифікують значення твірного слова, наприклад: -ūnas, -uonas, -is (palaidūnas — palaiduonas, atskalūnas — atskaluonis)³⁴. Словотвір більшості гідронімів незрозумілий, тому й цей мотив класифікації суфіксів за приголосним не має особливого значення для аналізу словотвору гідронімів. Найприйнятнішим, мабуть, є формальний поділ суфіксів за алфавітом. По суті, це не поділ, а лише певне впорядкування, розташування всіх суфіксів.

б) П о х і д н і з з а к і н ч е н н я м. Похідними із закінченням називають такі похідні гідроніми, у яких словотвірним показником є закінчення похідного слова (наприклад, -ė у назві річки Trūmpė, утвореній від trumpas; -ys у назві озера Ilgýs, утвореній від ilgas³⁵). Таких похідних більше, ніж префіксальних, але значно менше, ніж суфіксальних. Крім того, похідні із закінченням менш різноманітні, ніж інші похідні. Їхню кількість можна визначити лише приблизно, оскільки часто незрозуміло, чи можна утворити назву річки від апелятива (наприклад, тепер важко сказати, чи можна назву річки Žibà утворити від žibėti, назву річки Aitrà — від aitrùs, Alýs — від alėti тощо). Тому під час розгляду похідних із закінченням передусім постає питання розмежування очевидного й не цілком ясного. У таких випадках слід діяти так само, як і з суфіксальними похідними: вважати гідронім похідним лише тоді, коли його словотвірний зв’язок із відповідним твірним словом очевидний.

³² A. L e s k i e n, Die Bildung der Nomina im Litauischen, Leipzig, 1891, p. 417—421; 526; 565—567.

³³ Див. Pr. S k a r d ž i u s, Žodžių daryba, Vilnius, 1943, p. 232; 226; 382—384.

³⁴ K. B ū g a, Rinktiniai raštai, II, p. 366.

³⁵ Докладніше про похідні із закінченням див. V. U r b u t i s, Dabartinės lietuvių kalbos galūnių darybos daiktavardžiai, „Kalbotyra“, т. 3, Vilnius, 1961, p. 27, 28.

219

в) Префіксальні похідні. Цих похідних найменше. Їх у кілька разів менше, ніж суфіксальних, і значно менше, ніж похідних із закінченням, хоча самих префіксів більше, ніж закінчень. Префіксальні похідні слід класифікувати за тим самим принципом, що й суфіксальні, тобто формально, за алфавітом.

ПРО СЛОВОТВІРНИЙ АНАЛІЗ ГІДРОНІМІВ

А. ВАНАГАС

Резюме

Формування системи литовських гідронімів нині можна вважати практично завершеним. У словотвірному відношенні є підстави вважати її такою, що майже більше не розвивається, стабільною. За стабільністю вона певною мірою подібна до систем апелятивів і топонімів мертвих мов. На всі сто відсотків це стосується тих гідронімів, які через втрату позначуваних ними об’єктів фактично перестали бути елементами живої мови. Стабільність системи — одна з характерних особливостей гідронімії, що вирізняє її із системи апелятивів. Тому метою словотвірного аналізу гідронімів є не визначення способів утворення нових слів і поповнення словникового запасу мови, а встановлення сукупності засобів і прийомів, що брали участь у формуванні нині вже статичної системи.

У статті розглядаються два питання словотвірного характеру: 1) класифікація гідронімів; 2) проблема дериватів у гідронімії.

1) Головне питання топономастики — питання класифікації — у балтійській лінгвістичній літературі досі практично не порушувалося, хоча без розв’язання цього питання подальші дослідження в цій галузі немислимі. Запропонована автором класифікація назв литовських річок (схему див. на стор. 213) має на меті як першу спробу хоча б частково розв’язати назріле питання. В основу нашої класифікації покладено ідею структурно-граматичної класифікації С. Роспонда і частково П. Лебеля. (Останній не лише розробив класифікацію французької гідронімії, а й повністю застосував її у практичних дослідженнях). Однак необхідно наголосити, що запропонована нами класифікаційна схема має істотні відмінності від схеми С. Роспонда. Ці відмінності, по-перше, мають об’єктивний характер, оскільки схеми побудовано на різному матеріалі. По-друге, більшість відмінностей зумовлена послідовно-логічними міркуваннями.

2) Під час словотвірного аналізу гідронімів завжди постає проблема дериватів. Оскільки у словотвірному відношенні гідроніми неоднорідні, їх можна розподілити на три групи: а) гідроніми, які без сумніву можна вважати похідними, тобто дериваційний зв’язок яких із відповідними загальними або власними словами є очевидним; б) гідроніми, які не можна вважати похідними, оскільки їхній дериваційний зв’язок із твірною основою неясний, але які можна розбирати морфологічно (поділяти на морфеми); в) гідроніми, які не лише не можна вважати дериватами, а й поділ їх на морфеми можливий тільки гіпотетично.

Розглядаючи питання класифікації самих афіксів, автор висуває думку, що традиційна класифікація за приголосним афікса (наприклад, суфікси з приголосним d, з приголосним g, з приголосним i, з приголосним k тощо) у гідронімії себе не виправдовує. Автор пропонує класифікувати афікси формально, за абеткою (наприклад, суфікси з -ad-, -ag-, -ain-, -ait-, -aj-, -ak-, -al-, -am-, -an-, -ar-, -as- тощо).

220