LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVI (1996)

LIETUVIŲ KALBA: TYRĖJAI IR TYRIMAI

Йонас ПАЛЬОНІС

ЛИТОВСЬКИЙ ПРАВОПИС XVIII ст.

1. Загальні зауваги. Литовський правопис XVIII ст. (тобто графіка й орфографія) спирався на засади, усталені ще у XVII ст. У Великому князівстві Литовському (далі — ВКЛ), загалом кажучи, дотримувалися сирвідської, а у Східній Пруссії (далі — СхП) — клейнівської системи правопису¹. Оскільки ці системи мали певні відмінності як у графіці, так і в орфографії, вони збереглися й у литовському правописі XVIII ст. Крім того, у цьому столітті ці дві системи особливо віддалилися одна від одної через те, що у ВКЛ перейшли до латинських антиквених шрифтів, тоді як у виданнях СхП дотримувалися традиційної готичної (фрактурної) графіки.

Далі, в огляді правопису литовської літературної мови XVIII ст. та його розвитку, з методичних міркувань окремо йтиметься про графіку (систему графем, абетку), а окремо — про орфографію (принципи й правила правопису). Крім того, з тих самих міркувань спочатку буде описано розвиток абетки у СхП, а потім — у ВКЛ.

2. Утвердження клейнівської абетки в писемних пам’ятках СхП XVIII ст. Як відомо, у граматиках Д. Клейна було подано таку литовську абетку: á, a, ä, ą, b, c, ć, č, d, é, e, ė, ę, (f), g, (h), i, y, į, k, l, ł, m, n, o, p, r, s, ś, ß, t, u, ų, w, (x), ʒ, ʒ́. Її майже без змін запозичили не лише автори литовських писемних пам’яток СхП другої половини XVII ст., а й XVIII ст.³ Це засвідчує аналіз графіки найважливіших писемних пам’яток тогочасної СхП.

Так, вплив клейнівської абетки простежується в таких фактах у «Новому Завіті» Самуеля Бітнера 1701 р., виданому в Кенігсберзі спільними зусиллями реформатів СхП і ВКЛ:

1) уживання ė для позначення вузького [ė]: n.sg. tam/y̌bė Ap.d. 13,11, praet. 3 genėjo Mat.21,8, βokterėjo Luk.1,41 (але також:1.sg.f. tażweje Mat.4.21,n.sg.f. Dalilėde Mork.6,3...)⁴;

2) уживання ć (найчастіше для позначення м’якої африкати): cond.1 bučia Mat.3,14, turečia там само 19,16, g.pl. giminiečiu Mork.6,4, g.sg. βalčio Ap.d.28,2,

¹ P a l i o n i s J. Lietuvių literatūrinė kalba XVI— XVII a., V.: Mintis, 1967, 50.

² Pirmoji lietuvių kalbos gramatika, V.: Valst. polit. ir moksl. lit. l-kla, 1957, 95—96.

³ P a l i o n i s J. Ten pat. 32.

⁴ Д. Клейн був схильний уживати ė лише для позначення наголошеного вузького [ė], однак у GL, всупереч його бажанню (див. Praefatio ad lectorem), у деяких випадках ця літера збереглася й у ненаголошеній позиції.

30

a.pl. genčius I Pov.1. 9,3... (але також: adv. pakarščuy I Kor.14,27, g.pl. žemčiugų Mat.7,6, a.sg.f. atenczę Mork.9,1...); 3) уживання B замість форм докляйнівського періоду {ch: a.sg.f. karfštinę (drugį) Mat.8,14, 1.sg.mec. beßėlu Mork.4,32, adv, ißbkey Jon. 7,13... 4) уживання į, ų для позначення носових голосних: n.sg. galįs Ap.d.18,24,a.sg. mc. dūglį «зростання» I Kor.3,6, karoblį Pov.1.ž. II,7, wirßų Ap.d. 19,20, popierų II Jon.7,12... (до часів Д. Кляйна ці графеми в RP не вживалися).

Мабуть, єдина помітніша відмінність абетки Завіту 1701 р. — диграф y для позначення довгого [i:]: g.sg. alywos Luk.10,34, gydytojo Luk.5,31, 1.pl. knijgoße Jon.20,20, praes.3 mył Mat.10,37, inf. paßtatyt Luk.14,28... У граматиках Д. Кляйна, як і в пізніших литовських текстах RP, цей голосний позначали літерою y.

Кляйнівська абетка з переліченими тут інноваціями трапляється в багатьох релігійних, канцелярських і белетристичних текстах RP XVIII ст. Проте не можна стверджувати, що всі автори литовських текстів цього краю дотримувалися кляйнівської абетки. Г. Остермеєр уже зауважив, що К. Донелайтіс не міг терпіти літеру č і замість неї писав cž⁵. І справді, у збережених рукописах цього видатного литовського народного співця для позначення як твердого, так і м’якого [č] уживається двознаковий графічний знак cž (із подовженою другою графемою, перекресленою горизонтальною рискою), наприклад: adv. cžė «тут» DR 4,23, praes.2sg. cžáulžki «чавкай» там само 5,22, a.pl.mc. Pauklžcžuis там само 6,23, Cžejus там само 6,30...

У текстах RP XVIII ст. не набуло широкого вжитку й польське діакритичне ł, яке Д. Кляйн включив до списків литовських літер у своїх граматиках і вживав в окремих словах (таких, як praes.1sg. gulu Comp.8, n.sg. tołka GL 10, matone там само 6,10,15). Часте вживання цієї графеми в Завіті 1701 р., перекладачем якого був представник литовських реформатів, безсумнівно, було зумовлене традицією ВКЛ, особливо практикою текстів кальвіністів XVI–XVII ст.

Зі списків літер у граматиках Д. Кляйна польське ł (мабуть, автоматично) було перенесене також до граматик Ф. Хако, Повіласа Ругіса і навіть К. Мількуса. Лише в граматиці Г. Остермеєра його не було включено до списку литовських літер (очевидно, автор цієї граматики вже більше зважав на вживання литовської писемної мови RP у XVIII ст., де ł траплялося вже рідко).

3. Модифікація абетки Д. Кляйна в граматиках RP XVIII ст.

Яким було співвідношення абетки Д. Кляйна зі списками літер, поданими в граматиках литовської мови, що з’явилися в RP XVIII ст., найочевидніше видно з наведеної нижче порівняльної таблиці:

⁵ O s t e r m e y e r G. Neue Littausche Grammatik. Koenigsberg, 1791, 188.

31

Д. Кляйна | Ф. Гако | граматика Пов. Ругіса (1653, 1654) | граматика Г. Остермейєра (1730) | граматика К. Мілкауса (1747) | граматика (1791) | граматика (1800)á a ą ą | á a ą ą | a á ą ą â | a | a a ą ąb | b | b | b | bc č cӡ | c č cӡ | c č cӡ | c č cӡ | c cӡd | d | d | d | dé e ė ę | é e ė ę | e ė ę ė ē ê | e ė | e é ę ė ē ê(f) | — | — | f | —g | g | g | g | g(h) | — | — | — | —i y į | i y į | i į i į y | i j y | i į i į y jk | k | k | k | kl t | l t | l t | l | l tm | m | m | m | mn | n | n | n | no | o | o ó ô | o | o ó ôp | p | p | p | pr | r | r | r | rs ś β | s ś β | ſ ∫ſs β | ſβ | ſ ∫ſs βt | t | t | t | tu ų | u ų | u ú ųì û | u | u ú ųì ûw | w | w | w | w(x) | — | — | — | —

З таблиці видно, що списки літер, наведені в граматиках литовської мови XVIII ст., порівняно мало відрізняються один від одного та від абетки граматик Д. Кляйна. Особливо це стосується граматики Фрідріха Гако (Haack) «Anhang einer kurtzgefassten Littauischen Grammatik» (1730), абетка якої майже цілком така сама, як у Д. Кляйна. Різниця лише в тому, що Ф. Гако не включив до списку літери f, h, x, які в граматиках Д. Кляйна подано в кутових дужках як нерекомендовані до вживання.

На перший погляд може здатися, що система графем у граматиці Пов. Ругіса «Anfangsgründe einer Littauischen Grammatik» значно відрізняється від системи Д. Кляйна.

32

matik” (1747) randamas raidynas. Šios gramatikos lietuviškų raidžių sąraše, iš vienos pusės, yra daugiau raidžių su kirčio bei priegaidės ženklais (à, â, ė, ē, į, ȯ, ô, ù, ū, ũ), o iš antros — kai kurios D. Kleino raidės (a, š, taip pat f, h, x) į ją visai neįtrauktos. Tačiau iš esmės, t.y. grafemų⁶ skaičiaus atžvilgiu, D. Kleino (resp. F. Hako) ir Pov. Ruigio raidynai yra identiški: turi po 23 grafemas, neskaitant f, h, x. Didelį šių gramatikų raidynų identiškumą, be kita ko, rodo jau tai, kad Pov. Ruigys (kaip ir F. Hakas) į savo rašmenų sąrašus neįtraukė grafemos j, kurią kažkodėl buvo išleidęs ir D. Kleinas, nors šiaip ją gana reguliariai vartojo palataliniam priebalsiui žymėti⁷.

Список літер Пов. Ругіса було перенесено й до граматики, підготовленої Крістіонасом Мілкаусом, «Anfangsgründe einer Littauischen Sprach=Lehre» (1800), яка, як відомо, була новим, дещо розширеним і відредагованим виданням граматики Пов. Ругіса. Однак К. Мілкус усе ж дещо змінив у цьому списку: додав графему j, пропущену його попередником, але не включив деякі літери з діакритичними (просодичними) знаками (á, ā, é). Загалом абетка К. Мілкауса містить 24 графеми.

Легко помітити, що найбільше від абетки Кляйна відрізняється абетка граматики Готфрида Остермейєра «Neue Littauische Grammatik» (1791). У розділі «Von der Orthographie», розміщеному на її початку, зазначено, що автори граматик литовської мови не мають єдиної думки щодо кількості літер⁸, і наведено список із 26 графем. До нього не включено графеми зі знаками наголосу й інтонації; у ньому немає польської ł та так званих «носових» літер, зате f включено як рівноправну з іншими графемами.

Цікаво, що і Д. Кляйн, і його послідовники — автори граматик литовської мови XVIII ст. у Східній Пруссії — вважали окремою літерою не кожен графічний знак, що чимось відрізняється за формою, а знак, який репрезентує певний тип звуків (як сказали б тепер, фонему). Тому, наприклад, Д. Кляйн нарахував у своєму списку лише 22 літери, Ф. Гако, Пов. Ругіс і К. Мілкус — по 19, а Г. Остермейєр — 26. Слідуючи за Д. Кляйном, ці автори граматик, за винятком частково Г. Остермейєра, не вважали окремими літерами лише знаки, що позначають фонеми /č/, /ė/, /š/, /ž/, /z/, /j/. У цьому відношенні найбільше наблизився до сучасного розуміння літери (точніше — графеми) Г. Остермейєр, який вважав окремими літерами й графічні репрезентанти щойно згаданих фонем.

Варто також зазначити, що автори граматик литовської мови XVIII ст. у Східній Пруссії, так само як і Д. Кляйн, не включили до своїх списків літер двоповерхову графему į, яку регулярно вживали в писемності того краю ще від часів М. Мажвідаса⁹. Однак на початку першої частини «Gramatica Litvanica», пояснюючи окремі литовські-

⁶ «Графема» тут розуміється як репрезентант фонеми на графічному рівні. Тому, наприклад, e вважаємо окремою графемою, а e, ę — варіантами графеми e (алоґрафами).

⁷ j включено до списку літер у граматиці К. Сапуно — Т. Шульца 1673 р. «Compendium Gramaticae Lithvanicae» (див. с. 1).

⁸ O s t e r m e y e r G. Neue Littauische Grammatik, 2.

⁹ Див. P a l i o n i s J. Lietuvių literatūrinės kalbos istorija, V.: Mokslas, 1979, 18.

33

вимову литовських літер, Д. Клейнас, однак, не залишив поза увагою й ū: порівнював її з єврейською вимовою, казав, що таку літеру мають чехи¹⁰. Він не включив цю літеру до переліків літер у своїх граматиках, імовірно, лише тому, що вона позначала не окремий голосний звук, а сполучення двох голосних (її включення суперечило б загальному розумінню абетки як системи окремих графічних знаків, що позначають звуки).

4. Перехід до латинської антикви у ВКЛ

Однією з найхарактерніших рис розвитку литовської абетки у ВКЛ у XVIII ст., як уже зазначалося (1), був перехід від шрифтів готичного стилю до латинської антикви. Цей перехід розпочався ще у XVII ст. і особливо виразно відбився у збірці гімнів Саломонаса Славочинскіса 1646 р., де значну частину гімнів було надруковано латинською антиквою (чергуючи її з фрактурою). Однак майже повсюдно латинська антиква почала утверджуватися у друкованих виданнях на території ВКЛ лише від початку XVIII ст.

Немає сумніву, що утвердження латинської антикви тут зумовив переважно польський вплив. Адже в Польщі також уже в другій половині XVII ст. почала зростати кількість видань, надрукованих антиквеними шрифтами, а у XVIII ст. перейшли до їх повсюдного використання¹¹. Інша річ — рукописи: їх досить рано почали писати латинською антиквою. За твердженням А. Брюкнера, готичні літери в польських рукописах зберігалися до четвертого десятиліття XVI ст. (”Po r.1530 próżno byś szukał gotyku w rękopisach: Niemiec, Czech drukowali i pisali gotykiem, Polak drukował gotykiem, pisał italiką)¹². У литовських рукописах ВКЛ, слід гадати, до латинської антикви також могли перейти приблизно в середині XVI ст., хоча через відсутність рукописів того часу, що збереглися, точніше датувати цей перехід складно (цю гіпотезу певною мірою підтверджують аналогічні факти з РП: як відомо, текст перекладу Біблії Й. Бреткуна було написано антиквеними літерами у 1579–1590 рр.; отже, якщо там, де традиції готичного письма були сильнішими, вже в другій половині XVI ст. перейшли до антикви, то чому не могли перейти до неї й у ВКЛ, де ці традиції були слабшими і де більше наслідували польський приклад?).

Хоча латинська антиква у друкованих виданнях ВКЛ почала повсюдніше утверджуватися від початку XVIII ст., не можна сказати, що абсолютно всі писемні пам’ятки цього століття тут виходили антиквеними літерами. Фрактурним шрифтом ще тривалий час (до 1767 р.) друкували литовські тексти Євангелій у виданні ”Ewangelie polskie y litewskie”, хоча польські оригінали в цьому виданні вже від 1705 р. подавалися антиквеним курсивом. Упродовж усього розглядуваного століття у друкованих виданнях ВКЛ як пережиток готичної графіки зберігалася також німецька довга літера ſ, яку тут остаточно вилучили з литовської абетки лише в першій половині XIX ст.

10 Див. Перша граматика литовської мови, 14.

11 Žr. B r ü c k n e r A. Dzieje języka polskiego. Wrocław — Kraków: Zakł. narod. imn Ossolińskich, 1960, 180; Ł o ś J. Krótka gramatyka historyczna języka polskiego. Lwów. 1927 S. 11.

12 Там само.

34

5. Утвердження сірвідинського алфавіту в писемності ВКЛ XVIII ст.

У той час, коли після появи граматик Д. Клейна в прусській гілці литовської писемної мови почав утверджуватися алфавіт, поданий у цих граматиках, у писемності ВКЛ ширше поширилися графеми, уживані К. Сирвідом [a, á, b, c, č, d, e, f, g, h, i, y, j, k, l, ł, m, n, o, p, r, ſ, s, š, β, t, u, v, w, x, ž, ž]. Такі графеми (переважно вже в антиквеній формі) трапляються в багатьох виданнях ВКЛ XVIII ст., особливо католицьких, наприклад у «Pamoksle krikščioniškame» 1725 р., «Balse širdies» 1726 р., «Pedely miros» 1750 р., «Bromoje» 1753 р., «Žyvate» 1759 р. та інших.

По суті, сірвідинський алфавіт було зафіксовано також в анонімній граматиці литовської мови 1737 р. «Universitas Lingvarum Litvaniae». У її вступному розділі («Praenotatio de Dialectis Literis et accentu») подано алфавіт із 28 графем (без урахування великої A): A, a, b, c, d, e, f, g, h, i, k, l, ł, m, n, o, p, q, r, β, s, t, u, w, x, y, z, ž, ź. Однак у литовських формах граматики є й літери, не включені до цього переліку, а саме: g (n.sg. mc. Kąsnis 9, n.pl.mc. kalbą 30...), ę (n.sg. Giętis 7, praes. sg. kięczu 31,39, fut.1 kięſiu...), j (g.sg.f. jós 19, g.pl.f. jū 19, praet.3 kalbėjo 30...), β (inf. gàyβti, grįβti 50, n.sg.mc. trokβtas 50...). Тому, якщо включити останні до списку граматики, її алфавіт майже нічим не відрізнявся б від сірвідинського.

Мабуть, найвиразніша відмінність алфавіту анонімної граматики — графема ś, якою К. Сирвіда досить часто позначав і м’який [s], і м’який [š], і якої немає ані в переліку літер цієї граматики, ані в її литовських формах (за винятком, здається, лише двох прикладів: згаданого Kąsnis 9 і Krikščionis 8; в останньому ś могло з’явитися через помилку друкарні або під впливом польського Chrześcijanin).

Хоча в анонімній граматиці 1737 р. ś не вживалося широко, а м’який [š] позначався диграфом [ſz та його лігатурним варіантом β (n.sg. Kiawſzinis 8, Puſzeis 12, n.pl.mc. Beβieri 54, part.ind. raβant 55)¹³, в інших писемних пам’ятках ВКЛ XVIII ст. ця діакритична графема траплялася досить часто, наприклад: g.sg.mc. cíśćiaus Br.52,24, adv. ścray т.с.,19,29, g.sg.mc. świento PKr. 2,7, comp. świefiaws т.с. 2,1, n.sg.f. świeśibe BŚ 4,3, pieśćia «peščia» Ž 18,20, fieśy «šeši» т.с.19,4... Є підстави вважати, що автор граматики не включив діакритичну ś до свого алфавіту, бо був переконаний, що в литовській мові немає дуже м’якого [s], такого, як у польському слові śita¹⁴. А позначати цією графемою м’який [š] він, можливо, не хотів задля простоти алфавіту (не хотів збільшувати кількість графем). Однак повністю усунути діакритичну ś авторові «Universitas» усе ж не вдалося: ця графема з давньою традицією (що сягає ще часів М. Дауґші)¹⁵ була широко вживана у виданнях ВКЛ XVIII ст.

До переліку літер анонімної граматики не включено й деякі інші сірвідинські графеми: ć, v, j. Діакритичну ć, імовірно, не включили тому, що африката [ts],

13 Лігатурний варіант трапляється у прикладах, надрукованих курсивом.

14 Žr. Universitas Lingvarum Litvaniae, V.: Mokslas, 1981, 61.

15 Див.: P a l i o n i s J. Lietuvių literatūrinės kalbos istorija, V.: Mokslas, 1979, 36.

35

Подібно до [š], автор граматики не хотів позначати звук двояко — був схильний графічно однаково передавати і м’який, і твердий (диграфом cz). Можливо, з тих самих міркувань в анонімній граматиці в списку літер не фігурує і одинарна v, яку за попередньою традицією К. Сирвідас досить регулярно вживав для позначення короткого голосного [u] на початку слова (наприклад: n.sg. ugnis PS I 79,28, praep. unt там само 84,11, praes. 3 užėja там само 285,14...). Після внесення до списку літери u не було потреби використовувати для того самого голосного ще один графічний знак.

Набагато важче пояснити, чому до списку літер граматики 1737 р. не потрапила j, тим паче, що в литовських прикладах ця графема часто вживається для позначення палатального приголосного, наприклад: n.sg. Giaradėja 6, Artojis 8, n.pl. jós 19, g.pl. jū 19, praes. 1 sg. judinu 40, [p]jawnu 47 тощо. Якщо це не проста неуважність, то, можливо, цю порівняно недавно запроваджену графему автор трактував як варіант i? (пор. аналогічні випадки у граматиках Д. Клейна, Ф. Гака та Пов. Руигіса!).

Із трьох графем, не внесених до списку літер граматики 1737 р. (č, ų, j), у пізніших литовських писемних пам’ятках ВКЛ XVIII ст., що з’явилися після цієї граматики, широко не вживалася лише v — ані для позначення короткого [u], ані [v]. Натомість č та j — часті графеми в багатьох друкованих виданнях середини та другої половини того століття, наприклад: cond. bučio Sp. 3,14, galėčio там само 14,8, prajūščia Pėd. 6,19, turėčia там само 2,18, inf. bučiuoti Br. 12,8, praes. 3 pažiči̇je там само 18,II, i.sg.mc. ploščiumi Pėd. 7,25, g.pl. Melničių Ž. 27,8, praet.3 žwejoje там само 59,25, a.pl. meigtančias там само 160,13, g.sg. jaučio Sp. 12,5, Bažničies Pav. 45,8... Як видно з цих та попередніх прикладів, однолітерну č тоді особливо часто вживали у сполученні з š.

Отже, не всі інновації абетки граматики 1737 р. були прийняті авторами пізніших писемних пам’яток ВКЛ. У вживанні литовської писемної мови цього краю, за винятком окремих дрібниць, більше дотримувалися сирвідової системи графем.

6. Спроби теоретично сформулювати принципи правопису RP

У всі часи формулювання певних правил і принципів правопису було складнішим завданням, ніж створення якоїсь системи графем. Адже графеми можна запозичити з абеток, уживаних іншими народами, і тут великої творчості не виявиш. Натомість установлення закономірностей уживання графем — завдання, яке вимагає певної лінгвістичної підготовки, глибшого знання структури мови та здатності до теоретичного мислення. Тому зрозуміло, що питання орфографії зазвичай порушують і розглядають автори граматик та мовознавчих праць загалом, тобто ті люди, які краще обізнані з механізмом мови й здатні теоретично узагальнювати його складники.

Чимало різних правил литовського правопису RP було сформульовано вже у XVII ст., особливо в граматиках Д. Клейна. Багато з них згодом було перенесено й до граматик литовської мови, що з’явилися в цьому краї у XVIII ст. Однак у деяких граматиках цього століття не лише переймали попередні правила правопису, а й намагалися критично оцінити дотогочасний правопис литовських писемних пам’яток RP та встановити певні орфографічні принципи.

36

Критичний аналіз правопису друкованих книг RP XVIII ст. у своїй граматиці подав Г. Остермеєр (у розділі ”Anhang von der Orthographie”, с. 187—194). Спочатку він констатував неоднорідність правопису того часу (мовляв, писали: Pėwa ir Piewa, didy|is ir didi|is, gražią ir gražę, wažiūju ir wažojū тощо)¹⁶, а далі писав про окремі випадки правопису, нерідко дорікаючи авторам за те чи інше орфографічне рішення (іноді, як видно з наведених прикладів, не розрізняючи правопису й фонетики).

У згаданому розділі граматики особливо докладно розглянуто проблему подвоєння приголосних графем. На думку автора, саме в цій сфері спостерігається найбільша неоднорідність (”Uneinigkeit”): Донелайтіс майже повністю відкидав подвоєння, Пілгрім¹⁷ — навпаки, доходив до надмірності, а Піл. Руигіс дотримувався тут середнього шляху¹⁸. Проти подвоєння були поляки; за ними йшли Ю. Бреткунас, Л. Зенгштокас і С. Вайншнорас. Д. Клемас у своєму збірнику пісень частіше подвоював, але рідше, ніж це робили в Біблії та збірнику пісень Ю. Берентаса¹⁹.

За таких обставин Г. Остермеєр намагається встановити правила, за якими слід подвоювати приголосні графеми, а саме: 1) m в іменниках із суфіксами -immas, -ummas, якщо вони, за його твердженням, мають наголос на передостанньому складі; 2) n в іменниках і прикметниках із суфіксами -innis, -innė; 3) s у зворотних дієсловах із префіксами iš-, už- (iš|laikau, uš|geidžiu, užžengiu, užžadu...) та у займенникових прикметниках і займенниках (gerą|is, šaldū|jis, ji|ji, ta|tai...), якщо вони, за його твердженням, мають наголос на передостанньому складі. Приголосні c, j, w і ž ніколи не подвоюються (за винятком зазначеного випадку), бо вони вже самі по собі є ”подвійними” (duplies)²⁰.

Наскільки цими правилами керувалися або не керувалися в практиці литовської писемної мови наприкінці XVIII та в XIX ст., важко сказати без спеціального дослідження. Ясно лише одне: вони (як видно з видань, що з’явилися раніше за граматику Г. Остермеєра) аж ніяк не охоплювали всіх випадків подвоєння приголосних, характерних для писемних пам’яток RP XVIII ст.

У своїй граматиці Г. Остермеєр звернув увагу також на варіативність написання приголосних k, g, s, z у випадках асиміляції: одні пишуть užmiegas, užmigti, tužgenu, weždinu..., інші — užmiks, užmigti, tusgenu, we|dinu...²¹. У таких випадках автор граматики рекомендував зважати на деривацію, тобто писати užmiegas (із g), оскільки в Miegas, miegmi є g. А коли деривація не допомагає (наприклад, у випадку tužgenti), слід зважати на вимову²². Отже, саме Г. Остермеєр уперше висунув і сформулював морфологічний (за його терміном — дериваційний) принцип написання приголосних, якого більшою чи меншою мірою дотримувалися вже й у попередніх

¹⁶ Див. O s t e r m e y e r G. Цит. праця, 187.

¹⁷ Тут мається на увазі Адам Пілгрім (1702—1757), який редагував Біблію 1735 р. і переклав біблійні історії, видані 1742 р.

¹⁸ Див. O s t e r m e y e r G. Цит. праця, 188.

¹⁹ Там само, 192.

²⁰ Там само, 191—192.

²¹ Там само, 188.

²² Там само, 194.

37

RP у литовських писемних пам’ятках.

Загалом Г. Остремейр був першим, хто спеціально писав про питання орфографії, першим теоретично сформулювавши певні принципи правопису. Однак, зважаючи на те, що ці принципи були опубліковані наприкінці XVIII ст., не можна говорити про їхній значний вплив на розвиток литовського правопису цього століття. Крім того, слід також пам’ятати, що через прусську позицію братів Мільків граматика Г. Остремейра (як і інші праці цього автора) не набула широкого поширення: багато її примірників було здано на переробку²³. Тому ширшим верствам тих, хто писав, сформульовані Г. Остремейром принципи правопису могли бути невідомі.

У LDK, на відміну від RP, у XVIII ст. теоретичні принципи правопису ані не висувалися, ані не обговорювалися (принаймні, у нас немає про це жодних відомостей). В єдиній відомій граматиці литовської мови цього краю того часу (1737 р., в Університеті) навіть не пояснюється вимова окремих літер, як це робилося в усіх тогочасних граматиках литовської мови RP. Тому в практиці письмової мови LDK, у її вжитку, як побачимо далі, було значно більше орфографічного різноманіття та правописного хаосу, ніж у RP.

7. Застосування фонемно-фонетичного принципу

Хоча спроби теоретично сформулювати певні принципи правопису робилися лише наприкінці XVIII ст. і тільки в RP, це ще не означає, що до того в практиці литовської писемної мови, у її вжитку, панував хаос і що не дотримувалися жодних принципів правопису. Як показує аналіз литовських писемних пам’яток XVI—XVII ст., уже в найдавніший період автори, особливо в RP (хоча й із різною послідовністю), спиралися на ті чи інші принципи правопису та правила, що випливали з цих принципів²⁴. Справді, до появи перших граматик литовської мови ніхто не формулював їх теоретично; інакше кажучи, вони неявно існували у свідомості тих, хто писав, і відображалися в писемних пам’ятках.

Одним з основних принципів, застосовуваних у литовському правописі як XVI—XVII, так і XVIII ст., був фонемний і фонетичний принцип. Теоретично фонемний і фонетичний принципи можна розглядати як окремі, самостійні принципи, пов’язані з різними рівнями. Однак, описуючи застосування цих принципів на практиці, їх неможливо чітко розмежувати, оскільки правопис — це така сфера, де зв’язок явищ фонології та фонетики особливо тісний: певна графема часто може позначати і відповідну фонему, і її звукову реалізацію. Тому далі, характеризуючи принципи литовського правопису XVIII ст. та їх застосування, ці два принципи буде об’єднано в один фонемно-фонетичний принцип.

У XVIII ст. як у RP, так і в LDK на цей принцип спиралися в багатьох випадках під час написання голосних, дифтонгів і приголосних, особливо тоді, коли вимова була авторові зрозумілою з його рідного діалекту або діалекту місцевості, де він жив. Однак коли автор сумнівався у вимові якоїсь фонеми або коли написання звука, що її реалізує, через усталену традицію підтримувалося ки-

²³ Biržiška Vac. Aleksandrynas II. Čikaga: JAV LB kult. fondas, 1963, 104.

²⁴ Plačiau žr. Pali onis J. Lietuvių literatūrinė kalba XVI—XVII a. V.: Mintis, 1967, 42—49.

38

Отже, фонемно-фонологічний принцип не застосовувався або застосовувався непослідовно. Крім того, фонемно-фонетичного принципу більше дотримувалися у LDK, менше — у RP, де здавна в орфографії були міцніше закріплені й інші принципи (морфологічний, етимологічний, диференційний).

Не вдаючись до детального аналізу всіх випадків застосування фонемно-фонетичного принципу (це було б завданням спеціального графологічного дослідження), можна констатувати, що за цим принципом як у RP, так і в LDK писали короткі голосні [i], [e], [u], частково й [a] (не після м’якого приголосного), дифтонги [ie] та [uo] і майже всі приголосні (за винятком [f], [h], [x] і випадків збігу дзвінких/глухих).

Як і в попередні століття, ²⁵у цей період фонемно-фонетичний принцип застосовували найбільш непослідовно під час написання голосного [a, a·] після м’якого приголосного. Нерідко, особливо в текстах LDK, у цій позиції цей голосний писали і фонетично, тобто e (ie), і морфологічно, тобто a (ia), пор.: praes.1 pl. dak[au]eme Sp.21,16 і praes.3 du[au]ja Pėd.61, 31, praes.1 pl. pag[au]ojemos Ž.90,9 і kloniojamos Pėd.34,24, 1.sg.m. jemme PVG 199, 25,25 і Jame RG 46, praes.3 raike KNT Mat.3,14 і reikia B¹ те саме, adv. cže B¹ Mat.5,23 і čia KNT Mat.6,21, a.sg.f. ateinančę B¹ Ap.d.II,5 і ateinančią KNT те саме....

Подібне варіювання спостерігалося і в написанні дифтонга [ai] після м’якого приголосного, пор.: n.pl.m. akmene y Br.25:3,27, welney Sp.122,4, senoley Br.218,17, Mokitojey PKr.2,6 і er[f]zkieč̌ay Pėd.69,27, pauk[f]zč̌ay PKr.4,9, Galwiajai DR 24,4, adv. dra[f]ey Ms.67,23, Pav.74,7, kątrey PKr.31,5, [eney Ž 52,II і Saldzay Pėd.81,4, d.sg.f. jei KNT Jon.II,23.

Однак як у RP, так і в текстах LDK найчастіше все ж фонетично писали голосний [a, a·] (і в тих випадках, коли він не був компонентом дифтонга [ai]). У прусській гілці тогочасної литовської писемної мови можна помітити навіть певні закономірності такого написання, а саме: фонетично писали після м’яких [b’], [c’], [dz’], [g’], [j], [k’], [l’], [n’], [p’], [r’], [s’], [š’], [v’], [ž’]²⁶, за винятком а) кінцевої частини основи теперішнього й простого минулого часу дієслів ia-основ і б) давального відмінка та інесіва однини чоловічого роду прикметників, дієприкметників активного стану й займенників ia-основ сам, самий, цей (зокрема й тоді, коли він є компонентом займенникового прикметника), написання яких уже ґрунтувалося на морфологічному принципі (див. 8).

У LDK, де не склалися давніші й міцніші традиції кодифікації орфографії, виявити якусь значну закономірність у написанні голосного [a, a·] після м’якого приголосного складніше. Але й тут цей голосний писали фонетично майже в усіх тих самих випадках, що й у RP, лише його написання тут більше варіювало. Як видно вже з наведених раніше прикладів, у деяких текстах XVIII ст. LDK (Pėd., Sp, Ž, а також Br, AA, Pav, PKr) фонетично іноді писали й закінчення теперішнього та простого минулого часу дієслів типу -otí, -ytí, -eití

²⁵ Див. P a l i o n i s J. Cit. veik., 42—43.

²⁶ У позиції після [m’], [z’] прикладів не виявлено.

39

кінцевий компонент основи -ia: praes.2 pl. [prečiojėt ies Pav.48,23, žiȧčiej т. с.48,25, praet.2 sg. abeiojey Pav.47,1, noriejey AA 25,6, žinojey PKr.2,2, praet.3 kętietije Pav.64,16, fužije AA 20,19, žwejoje Ž 59,25...

Як і раніше, у XVIII ст. за фонемно-фонетичним принципом не писали дифтонг [au] після м’якого приголосного, пор.: adv.comp. Daugiaus HG 324, Didžiaus RG 45, pakčiaus OA 22,12, n. sg.f. brangiaũ/ži DRr 21,13, i.pl.mc. Bandžauninkais т. с.24.32, d. pl. kiaulems B¹ Mat.8,30, g.sg. pakaiáus Pav.13,23, praet.I sg. nužidėjau Ped.5,16, Kalbėjau U 28, fakiáu KNT Mat.24,25... У RP у цьому випадку впливала традиція Клейна, закріплена граматиками Ф. Хако та Пов. Ругіса, а у ВКЛ — попереднє вживання, у якому від часів К. Сирвіда утвердилося морфологічне написання, зафіксоване також в анонімній граматиці 1737 р.

Проблематичним є питання, наскільки фонемно-фонетичний принцип застосовувався в написанні носових голосних [ą], [ę], [į], [ų]. Воно проблематичне тому, що вже в першій половині XVIII ст. процес деназалізації цих голосних²⁷ значно активізувався, а можливо, і завершився, і «носові» літери не завжди могли позначати носовий голосний: уживання «носових» літер у багатьох випадках могло бути тоді традиційним, наслідуваним із давніших писемних пам’яток. Однак, судячи із зауваг, наявних у деяких литовських граматиках XVIII ст., та більшої регулярності вживання певних форм із «носовими» літерами, усе ж є підстави вважати, що написання носових голосних у таких випадках ґрунтувалося на фонемно-фонетичному принципі:

a) у середині слова перед [s], [š], [ž]: adv. draſey Ms.67,28, i.sg.m. Iſga]čiu KNT, B¹, B² Luk.2,9, a.sg.m. Kaſmų т. с. Jon. 13,26, Raſtą т. с., Pov.1.tes. 7,5, n.pl.m. Zaſlay AA 903, praes.2 sg. ſugrąžini Ms.30,25..., inf. kžeſti BŠ 73,14, ſweſti KNT,B¹, B² Ap. d.18,21,Br.149,2, g.pl. ſkieſtanciu NA 40,9, a.sg.m. Patreſima KNT, B¹,B² II Pov.1.kor.10,11, inf. ap]kuſti KNT,B¹, B² Luk.23,2, Ap,d.24,2, ſjuſti т. с.1 Pov.1. tes.10,34;

b) у закінченні закритого слова (особливо деяких займенників і дієприкметників активного стану, зокрема в першому компоненті займенникових форм): g.sg. mannęs KNT Mat.16,25, Jawęs BŠ 13,6, tawęs т. с.13,5, al.sg. ſawęſpi KNT, B¹, B² Mat.11,12, tawęsp BŠ 137,22..., praes.n.sg. ſeigs KNT,B¹, B² Mat.13,12, ſergas KAB 23,2, turris PVG 148,7, ateinaſis KNT Pov.1.tes.3,11, eſaſis т. с. Pov.1.rym. 8,38, praes.n.pl. alkſtąjie KNT 5,6, trokſtąjie т. с., praet.n.sg. alſidaweſ Br.21,1, pabaigęs DRr 4.41, fut.n.sg. gvdvſes KNT,B¹, Mork.3.2....

c) у відкритому закінченні слова (у знахідному відмінку однини іменників та займенників, а також у називному відмінку множини дієприкметників активного стану): a.sg.m. butą C 111,25, kartą Br.78, 27, ſwentą C 19,4, viena KNT Mat.18,6, ką Ž 7,3, tą т. с.7,4, a.sg.f. Tewiſzkę PVG 208,4, žągrę т. с. 254,6, ateinančią KNT,B¹,B² Mat.3,16; a.sg. mannę KNT Jon.2,17, tawę т. с. 1,50, ſawę PKr. 3.25, a.sg.f. Akį KNT Mat.5,38, a.sg.m. buſentį т. с. 3,7, Jį т. с.17,13, Sunu т. с.16,13... n.pl.m. dirbę DR

27 Т. Бух вважав, що в західноаукштайтському діалекті процес деназалізації завершився близько 1700 р.; див. Buch T. Przyczynek do rozwoju wokalizmu języka litewskiego — Symbolae linguisticae in honorem Georga Kuryłowicz. Wrocław — Warszawa — Kraków: Zakł. narod. im. Ossolińskich, 1965.

40

4,19, trų[zinėję, т. с., nuleidą KNT Ap.d.27,28, buſę т. с.Mat.26,58...; d) у кінці основи дієслів типу -inti (RP): inf. pabuddit DRr 3,19, paniekinti PVG 248,5, paſkakyt DRr4,23, ſveikīt’ т. с.3,12, wargīt т. с.3,17,fut.3 nuſimęs KNT,B¹,B² Luk.21,25, cond.3 kaltītu т. с. Jon.8,16, imper.2 sg. atſimink DRr 9,14, 2pl. atſiminkite PVG 248,5, part.cont.n.sg. ſulygdamą т. с.204,2, n.pl. gawi̇dami DRr 3,5...

У цих позиціях «носові» літери регулярніше вживали автори RP (особливо К. Донелайтіс), а в текстах ЛКД — нерегулярно й рідко, до того ж часто для позначення і таутосилабічних дифтонгів. Якби в анонімній граматиці 1737 р. не було таких зауваг, як «Vocales a.e.i.u. ſi ſequatur et cum eis jungatur n, proferuntur ut cancellatae paſſim» (с. 1), «Etiam in participio in eodem modo profertur quo in praeſenti Indicativi, ſcilicet per z cancellatum» (с. 48), то взагалі не було б підстав говорити ні про наявність назалізованих голосних, ні про застосування фонемно-фонетичного принципу для позначення носових голосних у писемній мові ВКЛ XVIII ст. Однак процитовані зауваги, а також досить часте вживання «носових» літер у згаданих позиціях дають змогу гіпотетично припустити певне відображення носового резонансу і в писемних пам’ятках ВКЛ першої половини XVIII ст., а разом із ним — і прояви фонемно-фонетичного написання носових голосних. Натомість у другій половині цього століття «носові» літери, які тут трапляються рідше, вочевидь уживалися за давнішою традицією, а в окремих випадках (особливо в запозичених словах) — також під впливом польського правопису (пор. praes.1 sg. łączju Br.28,25, a.sg. paſtepką Ž 7,12, wąpīt т. с.22,21, adv. nędznay т. с.28,25).

Про те, що в першій половині та в середині XVIII ст. у RP у деяких із названих позицій також іще міг зберігатися носовий резонанс і міг застосовуватися фонемно-фонетичний принцип для позначення голосних із таким резонансом, свідчить не лише досить регулярне (значно регулярніше, ніж у ВКЛ) уживання «носових» літер, а й заувага з граматики Пов. Ругіса 1747 р.: «Ueberhaupt ein ausgęſchloſſenes, aber doch implicite noch vorhandenes n angezeigt, welches mehrentheils vor dem ſ wegfällt, und alsdenn in der Ausſprache nur etwas als durch die Naſe berühret wird, als: ſákas für ſakanas»²⁸. Однак наприкінці XVIII ст. процес деназалізації, очевидно, вже завершився і в RP, оскільки в граматиці Г. Остермеєра 1791 р. сказано, що рисочка над літерами ą, ę, į, ų позначає випадіння n і не впливає на вимову: «Die Vocales a, e, i und u werden oft durchſtrichen, als ą, ę, į, ų, welcher Strich ein weggeworfenes n angezeigt. Alsdann werden ſie, wenn ein Conſonans darauf folgt, es ſey in Welcher Sylbe es wolle, etwas gedehnt; ſtehen ſie aber am Ende ohne folgenden Conſonans, ſo hat der Strich in ihre Ausſprache keinen Einfluß, ſie lauten ſo, als wenn er gar nicht da wäre»²⁹.

Отже, застосування фонемно-фонетичного принципу для позначення носових голосних у XVIII ст. було дуже обмеженим і доволі проблематичним як у RP, так і особливо у ВКЛ.

²⁸ Початки литовської граматики... Павла Фрідріха Ругіса... Кенігсберг, 1747, 8.

²⁹ Остермеєр Г. Нова литовська граматика, 4.

41

Можливо, лише спеціальний аналіз усіх випадків написання міг би бодай трохи точніше визначити всі ті випадки, коли написання носових голосних спиралося на фонемно-фонетичний, а коли — уже на традиційний принцип.

У XVIII ст. застосування фонемно-фонетичного принципу було дуже обмеженим і в написанні неносових довгих голосних. У Великому князівстві Литовському довгі голосні тоді, як і раніше, графічно загалом не відрізнялися від коротких, пор.: інф. atsiųti Ž 57,12, cond. 1 sg. bučio Sp.3.14, a. pl.f. krūtis Sp.60,12, AA 33.5. prt.n.sg. nuludes R₂₆ 118,8, n.sg.f. papūga Br.86,10, inf. [j]uty 43.18..., inf. apšvyrkytų Mš.34,2, lytų Ž 69,2, n.sg. arklys Sp.62₁, AA 89:26. a.sg.f. gynymų Ž 12.21. n.pl. mokitojey PKr.2,6... Тому можна говорити про застосування цього принципу лише в прусській гілці писемної мови.

У писемних пам’ятках RP XVIII ст., наслідуючи традицію Клейно, графічно розрізняли вузьке [ė] і широке [e, e⁎], а також довге [i·] і коротке [i], але не розрізняли довге [u·] і коротке [u]. Однак не можна сказати, що це розрізнення, засноване на фонемно-фонетичному принципі (з використанням традиційних літер ė та y для відповідних довгих голосних), у тогочасному вжитку писемної мови RP послідовно зберігалося повсюдно. Як побачимо далі, тут було чимало варіантності та різноманітних непослідовностей.

У написанні приголосних фонемно-фонетичний принцип, як уже зазначалося, застосовували ширше, ніж у написанні голосних: можна сказати, що майже завжди, за винятком окремих випадків збігу дзвінких і глухих, приголосні писали саме за цим принципом. Однак і в останніх випадках, особливо у Великому князівстві Литовському, фонемно-фонетичний (точніше — фонетичний) принцип частіше зберігався, пор.: part.cont.n.sg.m. atlayzdamas PKr.21,6, jauzdamas BŠ 18,4, melzdamas NA 13,3, wezdamas AA 47,21, n.sg.f. gieyzdama BŠ 54,19, inf. dirptų Br.198,22, Sp81,3, pabiek­ti NA 83,7, išzmiltų Br.2:32, 28, uždekti Sp.60,30, praes.3 miek[ta BŠ 113, 13. [prok]ta Mš.63,2, praet.3 adgule Sp.75.9, drap[te Ž 178,17, cond. raščiau BŠ 158,25, n.sg. mc. knupščias t.p.72,2, pacay Sp.19,10, warkdienis BŠ 259,4, wie[spac Ž 236:5... Однак у деяких пам’ятках Великого князівства Литовського тут іноді писали за морфологічним принципом: inf. bėgty KAB 85.27, dėgty там само 112,188, užbiegyt там само 6,20, n.pl. re[k]dam Sp.62.10 тощо.

У писемних пам’ятках RP за фонемно-фонетичним принципом писали j (йота) не лише після [p], [b], а й після [m], [v]: g. sg. Lobio KNT Mat. 19,22, adv. labjaus DRr.23,21, praes.3 [rebja там само 21,27, piaują KNT Jon.4,37, praet.3 [spjaude там само Mat.26,67, n.sg. Pjutis там само Luk. 10,2..., n.pl.mc. Kurmjei DRr.18,16, g.pl. šemjų PVG 72,10, adv. pirmjau[ey там само 72,14, n.pl.mc. Ateiwjei KNT Ap.d.17,21, Liežuwjei там само 2,3, g.pl.f. Awji там само Mat.7,15, g.pl.mc. Bedewjų DR 23,32, pu[gyrujų там само 23,30... Таке написання у прусській гілці писемної мови утвердилося ще за часів Д. Клейно (у його GL 1653 року чітко позначено вимову [j] у згаданих позиціях)³⁰.

8. Морфологічний принцип правопису.

Цей принцип, сутність якого полягає в однаковому написанні тих самих морфем, у литовському правописі XVIII ст. застосовували не так широко, як фонологічний — фо-

³⁰ Див. Pirmoji lietuvių kalbos gramatika, 108.

42

…нетичний. Це й зрозуміло: послідовніше застосування морфологічного принципу вимагає вже кращого розуміння морфемної будови слова, більшої лінгвістичної обізнаності, якої особливо бракувало авторам ВКЛ.

Морфологічний принцип найвиразніше виявляється у випадках збігу глухих і дзвінких приголосних. У таких випадках цього принципу як раніше, так і у XVIII ст. послідовніше дотримувалися автори РП, на яких тут значний вплив мала традиція Клейна. У граматиках Д. Клейна, незалежно від позиції, зазвичай однаково писалися префікси ap-, at-, iš-, už-, а також корені слів, що закінчуються на дзвінкі приголосні [b], [g], за винятком того чи іншого окремого випадку, наприклад:

а) теп. 1-ша ос. одн. apdulk[tu (GL 97, apgalu там само, 140, apžaidžiu там само, 169, atdarau там само, 170, atgražinu, atšaidžiu там само; мин. 1-ша ос. одн. išgalėjau там само, 68; ім. одн. išguldimas там само; присл. užpernay там само, 135; теп. 1-ша ос. одн. užpūlinėju там само, 129; інф. užfalaktyti там само, 173,

б) дієприсл. dirbdams (GL 132; майб. 1-ша ос. одн. dirb[su Comp.62 (але умовн. 1-ша ос. мн. dirptumbim, dirptume, умовн. 2-га ос. мн. dirptumbit Comp.55; майб. 1-ша ос. одн. dirp[su GL 16, Comp.56); інф. augti Comp.109; džaugęs GL 87; ім. одн. džaug[mas (і džauk[mas) там само, 12³¹; теп. 1-ша ос. одн. [prog[tu там само, 97, warğ[tu там само, 101 та ін.

Наслідуючи Д. Клейна, морфологічного принципу в цих випадках більшою чи меншою мірою дотримувалися всі автори литовських писемних пам’яток РП XVIII ст. Крім того, нерідко цей принцип застосовувався й до інших випадків збігу глухих і дзвінких приголосних, пор.:

а) ім. одн. чол. р. Apdangalas PVG 200,20; інф. apdengt’ DR 18,22, ap[kelbti B² I Pov.1.Tit.1,6..., мин. 3-тя ос. atgijo BT Luk.15,24; ім. одн. чол. р. Atgriekáwimas OA 19,6..., присл. išbyggtinai B¹ Ez.30,21; інф. išgunoti там само, IV Moz.21,49, išbvertž DRr 28,38...; умовн. 3-тя ос. uždegtu KNT Luk.15,8; мин. 3-тя ос. uždėjo B¹ IV Moz.26,6; ім. мн. жін. р. užßßtatus там само, 1 Mak. 8,6...,

b) присл. ap[czey KNT Pov.1.Tit.3,6, n.pl. áugdamì DRr 22,30, inf. bautbi там само 30,19, imper.2 sg. dirbk KNT Mat.21,28, inf. džaugti̇s DRr 10,44, a.sg.mc. Džaug[mą там само 29,21, praes.3 gelbti PVG 246,20, g.sg. Gywa[čio там само 316.4, praes.1 sg. meg[tu KNT Mat.9,13, присл. Páwyzdžui KNT 11 Jon.1.8.5, g.sg.mc. Wal[cziaus DRr 24,41, inf. wìrgt’ DR 12,14..., c) присл. daug[yk DRr 12,30;27,22, n.sg. draugkalinys B¹ Pov.1.kol.4,10, draugtamas там само 4,7, присл. kasdien DRr 21,18, g.sg.mc. Rugpjučio PVG 439,10, rugpyvė B¹ Sal.p.25,20...

Тенденцію ширше застосовувати морфологічний принцип у писемних пам’ятках РП XVIII ст. виразно засвідчує рідше трапляне в них (особливо в перекладах Біблії) написання наказового способу зі збереженням кореневого приголосного [g] перед суфіксальним [k]: imper.2. sg. bėgk KNT Mat.2,13, žvelgk OA 6,20, ne pabugk B¹ V Moz.1,21, ne wogk KNT Mat.19,18 (// Ne pėrženkt t.p.), imper.2 pl. áugkite B¹ I Pov.1.kor. 15.58 (// áukite KNT t.p.), bėgkit t.p.9,24, Džaugkitės KNT Mat. 5,12, wenğkite t.p.1 Pov.1.kor.6,18 (// wenkite t.p.10,14). Крім того, протягом XVIII ст. у РП постійно посилювалася схильність спиратися на глухі/дзвінкі

³¹ Щодо цього іменника Д. Клейн вагався: у GL із 7 випадків 4 рази jus написано з k, а 3 — з g.

43

їхнього стику за морфологічним принципом відображає заміну форм, написаних у попередніх біблійних текстах фонемно-фонетично, на написані морфологічно. Наприклад, у виданні Нового Завіту 1727 р. знаходимо ще: praes.3 mėgſta I Pov.1.kor.16,2, n.pl.mc. Prieſałſczei Pov.1.efez.1,1, n.pl.mc. warkſtągę Mat.5..., imper.2 pl. Wenkît I Pov.1.tes., а у виданнях 1735 і 1755 рр. — вже mėgſta, Prieſałſcė, wargſtą, wénkit.

Однак, з іншого боку, не можна сказати, що цього морфологічного принципу в усіх досі згаданих тут випадках збігу глухих/дзвінких приголосних у письмових текстах RP XVIII ст. дотримувалися суворіше. Як видно вже з наведених прикладів, написання окремих словоформ усе ж варіювалося. Наприклад, хоча префікси iš- ir už- частіше писали за морфологічним принципом, у зворотних формах дієслів їх іноді писали й фонетично: praes.3 išſigąſta DRr 21,23, praet.3 iſſipilde KNT Luk.2,21, iſſireiſkė тощо, Ap.d.19,17, praes.2 sg. iſſiźoźi DRr 16,29..., part. pass. neutr. uſſiginta KNT Luk.12,9, part.act.n.sg.mc. uſſilaidawęs B¹ II Mak.12,25, imper.2 sg. uſſimink DR 9,27. Так писати у своїй граматиці 1791 р. вимагав і Г. Остермейєр³².

У LDK морфологічний принцип у XVIII ст. застосовувався рідко. Дещо частіше за цим принципом писали лише префікси ap-, at-, iš- ir už-, а в інших випадках, як зазначалося, писали переважно фонетично. Іноді трапляються фонетично написані навіть такі форми, які й у цьому краї тоді було звично писати за морфологічним принципом, наприклад: adv. adzagarey «навпаки» BŠ 152,15, dauk там само 53,19, part.cont. Apringdamas NA 57,11, nelaugdamas там само 106,22, imper.2 sg. Newog RAB 214,11, ne wog PKr.44,26. Загалом наприкінці XVIII ст. у LDK дедалі більше відходили від морфологічного принципу, який і без того тут рідко застосовували, та переходили до фонетичного (відповідно, фонологічного) правопису. Про це свідчить, зокрема, порівняння окремих форм у різних виданнях EP. Так, включно з виданням Євангелій 1779 р. писали: cond. I iſmęgſčia // iſſmęgſčia (su g), а у виданнях 1779, 1790, 1794, 1797 рр. вже iſźmękſčio (su k). У відозві «Ради литовського народу» (Rada Narodowa Litewska) від 30 квітня 1794 р. також написано: n.sg. f. abdin[k]ta At.127,41, inf. ac[i]stol там само 127,33, abznaininty «оголосити» там само 128,51.

9. Диференційний принцип правопису

Це принцип, за яким графічно розрізняють однаково або подібно вимовлювані словоформи, словотвірні морфеми певних слів і компоненти певних словосполучень. Цей принцип у XVIII ст., як і раніше, застосовували лише в RP. Для цього тут використовували діакритичний знак у формі даху, а також дві похилі риски.

Діакритичний знак у формі даху (˄) досить регулярно писали в закінченні родового відмінка множини відмінюваних слів, а також у родовому відмінку однини іменників, прикметників і займенників основ на (a)o- та ė-, наприклад: a) g.pl. Begunų «утікачів» PVG 108,24, Barų там само 61,8, DRr 5,40, duriejų B¹ Jon.ev.21,8, juſų KNT Jon.ev.12,30, Koſų там само Ap.d.2,35, būarų Paſzalių DRr 7,42, muſų B¹ Sal. išm.2,12, apjū там само 11 Moz.7,19, Walgų

³² Див. Ostermejer G. Neue Littauische Grammatik, 191.

44

DR 3,37, wil[fok?]ū ^B1 Moz.8,21..., b) g.sg.f. A[f]os DBr 8,5, Dūnôs там само 17,6, didžôs ^B1 V Moz.2,10, griežinájos Sėklós DM 7.13, Waktôs PVG 126,15..., c) g.sg.f. Duwalės KNT Pov.1.rvm.8,23. laup[?]ės ^B1 11 Moz.15,1. [eny?]fės там само 1 Moz.48,10, tampibės там само Job.10,21. Teuwibės C 41,24, Wertybės KNT Ap.D.9,1...

Не зовсім зрозуміло, чи за диференційним принципом знак у формі даху писали в закінченні родового відмінка однини іменників i-основи. У ненаголошеному закінченні цей знак, імовірно, вживали за аналогією до основ на (i)o- та ė-, але в наголошеному закінченні він міг позначати також місце наголосу й інтонацію, пор.: g.sg. amžìės BT 20,34, [leuk]tìės B¹ Kron.19,22, Smertìės KNT Ap.d.25,22, Waltìės там само 27,22... та akkìės B¹ V Moz. 32.10, naktìės там само 11 Moz.11,4, prìe[f]tìės там само Esr.10,9, širdìės там само IV Moz.8,27... Судячи з граматик Д. Кляйна, у яких у ненаголошеному закінченні i-основи зазвичай не писали знак у формі даху ([fn]ertìės GL 72, [mertìes там само 48ᵃ), більше підстав вважати, що в письмових текстах RP XVIII ст. цей знак у такій позиції з’являвся за правописною аналогією, а в наголошеному закінченні позначав наголос та інтонацію.

Лише графічною аналогією або нерозумінням правил уживання знака у формі даху можна пояснити також форми, написані таким чином і знайдені в деяких наказах прусської влади та «грамотах» XVIII ст.: g.sg.m. Lapkritio PVG 70,20, Metė там само 64,3, paukšlelėio «серпня» там само 83,3, [au]šio там само 76,6, tuk[stan]č[o] [ekmė] šimto там само 64,2–3.

За допомогою двох рисок (=) у деяких письмових текстах RP XVIII ст. іноді відокремлювали префікс, особливо якщо за ним ішов якийсь енклітик або проклітик, наприклад: imper.2 sg. ne=mi=dūk: DM 45,22, pri=mi=stok: там само 41,13, cond.3 ne=mi=žūdyty KIG³ 183,21. Так само відокремлювали компоненти деяких новотворів-складних слів або атрибутивних словосполучень (особливо часто в тодішніх канцелярських текстах), наприклад: a.sg.m. Baudž=Ūki (Schaarwerks=Hof) PVG 410,6, Droßt=Peilį (Schneide=Me[s]ser) там само 411,12, n.sg.f. Priiminimmo=Gromata (Annehmungs=Brief) там само 414,18, a.sg.m. Ugniės= Jßge[/]innimmo=Dawadą (Feuer=Loesch=Ordnung) там само 413.26 тощо.

Таке графічне розмежування словотвірних морфем, складних слів і атрибутивних словосполучень у RP, рабськи запозичене з німецького правопису ще раніше, у XVIII ст. мало тенденцію до дедалі ширшого поширення. Однак деяким авторам цього століття, зокрема К. Донелайтісу, таке розмежування не було властиве.

10. Традиційний принцип правопису

Це один із універсальніших принципів, властивих правопису багатьох народів на пізніших етапах розвитку мови. Крім того, це принцип, який не потребує ані ґрунтовної лінгвістичної, ані загалом філологічної освіти, адже його суть полягає в тому, щоб писати так, як писали раніше, не зважаючи ні на фонетичну чи фонемну структуру мовних елементів, ні на морфемну будову слова, ні на графічне розрізнення словоформ.

У практиці литовської писемної мови XVIII ст. традиційний принцип застосовувався досить широко, однак, як і інші принципи, неоднаковою мірою в RP і

45

LDK. Не вдаючись до детальнішого аналізу застосування цього принципу, тут розглянемо лише виразніші випадки правопису, заснованого на ньому.

Масштаб застосування традиційного принципу правопису в RP у XVIII ст. значною мірою визначали авторитетні граматики D. Kleino, у яких автори того краю намагалися порівняно суворо дотримуватися кодифікованих основних орфографічних норм. Більша варіативність траплялася тут лише в тих випадках, коли й у граматиках D. Kleino не було значної одноманітності. Наприклад, як уже згадувалося (1, прим.), D.Kleinas був схильний писати ė лише під наголосом, але всупереч його бажанню в GL (імовірно, через інші погляди цензурної комісії) ця літера траплялася також у ненаголошеній позиції: n.sg.m. ėrytis 37, praet.3 fėke į 128, inf. fėgėtis 153... Ця неоднорідність нерідко відбивається й у литовських писемних пам’ятках RP XVIII ст.: у них також, особливо в першій половині століття, ė частіше пишеться лише під наголосом: praet.3 Atėjo BT Mat.3,13, girdėjo^B¹ I Moz.3,8, pradėjo DR 3,22, n.sg.m. Kalėjimas KNT Ap.d.5,1, tirėjas "дослідник" BT Pov.1.kor.1,20, n.pl.m. Meldėjai KNT Luk.4,23, Kudikėliai OA 13,19, a.pl. plėnis^B¹ Nek.4,2, in.pl. žmonė[j]a t.p.111 Moz.19,16..., але: praet.3 aude^B¹ II Moz.35,25, DR 3,13, dare^B¹ I Moz.30,22, mate t.p. Kar.20,41, walde t.p.1 Sam.7,6, n.sg.f. Dailidė BT Mork.6,3, gatybė t.p.Mat.6,13, Moteriškė KNT Pov.1.rym.7,2, wertybė^B¹ III Moz.27,16, a.pl.f. utteles t.p.11 Moz.8,16... Однак у середині й другій половині століття помітна тенденція не дотримуватися штучного правила D. Kleino й писати ė скрізь, де воно є вузьким. Така тенденція особливо виразна в писемних творах K. Donelaitis, де цей графічний знак досить послідовно вживається як під наголосом, так і в ненаголошеній позиції, пор.: praet.3 gyrė DR 3.15, lópė t.p.4,18, paſikėlė t.p.3,33, walge t.p.4,31, n.sg.f. Saulė t.p.35,38, n.pl.f. Muſſės t.p.3,16, Pelės t.p.3,15, Pramonės t.p.3,3...

З традиції Kleino автори RP XVIII ст. перейняли також написання дифтонгів з i за допомогою ygrekas (y) у закінченнях прислівників і в деяких сполучниках: adv. abelnay KNT Mat.13,33, akylay t.p.Pov.1.efez.5,15, apſtingay OA 48,11, baiſley DR 31,29, diddey t.p.29,7, mandagey t.p.39,5, ſtiprey PVG 101,1, todeley OA 26,10, tuleropay PVG 80,4..., conj. bey DR 3,20, B¹ V Moz. 9,21, jey KNT Pov.1.gal.5,15; IV Moz.6,9, jeyb PVG 64,19, ney t.p.V Moz.12,32, OA 6,25; 51,10, kacžey "хоча" OA 61,2. Таке написання прислівників у GL D. Kleinas обґрунтовував тим, що багато з них мають наголос на останньому складі, а також прагненням відрізнити їх від імен, від яких вони нібито утворені³³ (отже, знову мався на увазі диференційний принцип). Хоча таке обґрунтування не мало міцної основи, авторам RP XVII ст., мабуть, воно здавалося достатнім, тому в практиці й дотримувалися традиції Kleino.

Вплив граматик D. Kleino очевидний також у написанні м’яких приголосних. Як і в цих граматиках, у багатьох писемних пам’ятках RP XVIII ст. знак м’якості į часто не вживався для позначення м’якого приголосного перед задніми голосними [a], [o], [u], наприклад: a) a,sg.f. Baudžawą DR 24,41, n.pl.m. Baudžáuninkai t.p.24,32, praes s sg. cžáuſki t.p.5,22, inf. cžaudit t.p.27,31, inf. kelláuti^B¹ Kar.11,19, g.sg.m. karálaus t.p.11 Sam.19,43,

³³ Перша граматика литовської мови, 9.

46

а.pl.m. nießęas B¹ Job.15,35..., b) g.sg.m. brūsençō DR 22,37, kélo т.п.V Moz.31,29, praet.3 nessilówe т.п.11 Kar.3,3, n.pl.m. žogai т.п.IV Moz.13,34; 28,38...; c) g.pl. akkanū BT Mork.9,16, biçū B¹ I Sam.14,8, girru B¹ III Moz.16,22, karwū т.п.V Moz.7,13 (ir karwū B² т.п.), Storkoc3ū DR 35,9, Žmónū ”людей” PVG 360,3, n.sg.m. dedžus B¹ I Sam.10,14, lutas т.п.IV Moz.23,24, fut.3 dūfu B¹ V Moz.15,16, ejfu т.п.2,28, meljus BT Mork.14,32, praes.1 sg. turra B¹ Job.20,2, imper.2 sg. atfajk OA 53,10...

Atskirais atvejais, ypač veiksmažodžių esamojo ir būsimojo laiko 1 asm. galūnėje, minkštinamojo ženklo ir nevartojimas galėjo atspindėti ir kietą priebalsio tarimą, taigi galėjo būti paremtas fonetiniu principu. Tačiau daug dažniau tas ženklas nebuvo rašomas laikantis D. Kleino gramatikų, kurioms buvo būdingas minkštinamojo ženklo nerašymas 1) po sonorinių [l], [r], [n] tokiose lytyse, kaip n.sg.m. Karalus GL 24, Karalaučius t.p.65, i.sg.m. Karalumi t.p.160, kėlas t.p.22, i.sg.m. kelu t.p.157, peilu t.p.158..., comp. geraus t.p.26, n.sg.f. keturolikà t.p.73, n.sg.m. ketweropas t.p. 75, praes.1 sg. durru t.p.91 (bet turiu t.p.106)..., n.pl.f. dėwnos, n.sg.m. malonāufis t.p.27, g.pl. žmonių ”žmonių” t.p.52;150..., 2) po afrikatų [č], [dž] tokiose lytyse, kaip n.sg.m. c3artas GL 5, Karalauč3onis t.p.65, adv. c3onai t.p.5, praes.1 sg. junç3u t.p...... n.sg.m. džaũg[f]mas arba džaũk[f]mas GL 12, n.sg.f. didžauja t.p.14..., 3) po pučiamųjų [s], [š] tokiose lytyse, kaip fut. 1 sg. bufu GL 122, dūfu t.p.118, eiſu t.p.122, žinnōſu t.p.115, n.pl.f. teiſos t.p.43, in.pl.f. teiſoja t.p., a.pl.m. waiſus t.p. 51, g.sg.m. ſzo 79, n.pl.f. ſos t.p., ſzeſzos t.p.44, g.pl. ſzū t.p.79...

Точніше сказати, у яких із цих позицій пом’якшувальний знак D. Клейн не писав через тверду вимову приголосних, тепер нелегко. Для цього потрібні спеціальні лінгвістичні дослідження. Однак ретроспективний погляд на докляйнівські тексти RP не дає надійних даних, які підтверджували б тверду вимову приголосних у багатьох із перелічених тут позицій. Наприклад, у псалтирі 1625 р. (”Pſalteras Dowido”), упорядником якого був Йонас Реза (він, як і D. Клейн, був тилзитом), пом’якшувальний знак į нерідко писали і там, де D. Клейн його не писав. пор.: fut.1 sg. muźįſiu RPs LXXIX, 24, melloſiu т.п.36, ſakkyſiu (CXVI,13, tuſbijāus т.п.XIII,3, uſumokėſiu т.п.CXVI,13..., n.sg.m. Karalius т.п.XCV,3, i.sg.m. Karaliumi XCVII,1, g.pl. ſžmonių т.п.XLIV,11. Тому важко повірити, що за кілька десятиліть, які минули після виходу псалтиря Й. Рези, у таких випадках могла відбутися депалаталізація приголосних.

У LDK, на відміну від RP, із давнішої традиції знак м’якості į писали не лише перед задніми, а нерідко й перед передніми голосними, особливо після k, g, наприклад: imper.1 pl. ekiem ”ходімо” Ž 106,18, gidok:iem BŠ 125,13, imper.2 pl. Eykiet KAB 153,7, giedokiet BŠ 46,7, a.sg.f. Kiepure Br.92,15, praes.3 kienčė т.п.105,28, fut.3 kielſes Pav.39,6–7, n.pl.m. Waykiele Br.1,3..., n.pl.f. gientis PKr.³ 35,15. adv. qierau Pav.21,11, n.sg.m. Gieras KAB 5,16, i.pl.m. gielžineys BŠ 415,16, fut.1 pl. qier[f]ma т.п.306,13, g.sg.f. knigieles KAB 8;2...(пор. також: g.sg.f. pjękiolikos Pėd. 30,20, žiemes Ž 16,24, praes.3 žienklina BŠ 11,6–7, g.sg.m. žodźie т.п.43,15...). Таке написання було прийняте і в анонімній граматиці 1737 р. (пор.: praes.1 sg.

47

kiekių 93, kiecziu 92, kiemſzu 94, gieru т.п., gieydziu 96, praet.1 sg. regiejauſ 107...), норм яких дотримувалася значна кількість авторів LDK того часу.

На традиційному принципі ґрунтувалося й подвоєння приголосних літер (гемінація), особливо характерне для литовських текстів RP і запозичене з німецької орфографії. Як і раніше, у XVIII ст. після короткого голосного тут досить регулярно подвоювали b, d, g, p, t, k, l, m, n, r, s. напр.: n.pl.m. debbeſei B¹ I Moz.9,14, i.pl.f. kabbenis т.п.11 Moz.26:33, praet.3 atwedde т.п.1 Moz.2,19, adv. diddey DR 29,7, cond.3 reggeleu B¹ I Moz.2,19, n.pl. Ruggei DR 32,12, v.sg.f. leppunėle B¹, B² Iz.46.1, g.pl. puppų т.п. Ez.4,9, n.sg.m. Bittinus DR, n.pl.f. utteles B¹ II Moz.8,16, praep. ikki DM 24,22, inf. tikkieti C 57,20, i.pl.m. Szillais DR 3,7, a.sg.m. Drąſtumą DM 20,23, n.sg.f. Gimmine DR 4,39, adv. kanney B¹, B² I Moz.24,53, a. pl.m. unnis т.п.11 Moz.27,19, n.pl.f. durrys т.п.Ez.41,11, g.sg.m. wittwlo т.п.Dan.1,12, n.pl.f. Muſſes DR 3,16, n.sg.m. wiſſoks BT Luk.3,5... Для текстів LDK подвоєння приголосних літер не було характерним. Тут часом подвоювали s, а в словах іншомовного походження також m, n, f: a.sg.f. Eſſiby KAB 8,17, praes.2 sg. eſſi Br.2,3 (Eſſi BŠ 200,12), in.pl.f. aſſaboſſe KAB 13:3,25, g.sg.f. Proceſſies т.п.24,12, n.sg.m. Affierawojmas Pėd.42,9), a.sg.m. affekta Pav.25,18, n.sg.f. Panna Ž 177,24, n.pl.m. Kommunikantau Br.30,15...

Написання великих літер також здебільшого спиралося на попередню традицію. У RP, як і раніше³⁴, за німецьким зразком великою літерою часто писали й загальні іменники, особливо в текстах канцелярського стилю; пор. уривок із «Королівської грамоти» 1724 р. про взування личаків:

”Коли ж на замок чи до маєтку панів, або й інакше, слуги й челядники, одягнувшись у личаки, йдуть на панщину, і так до двору приходять, або до церкви йдуть, то замкові урядники, а також пани й управителі, до яких ці люди звертаються, за це мають дати звіт”.³⁵

З цього уривка видно, що тоді, тобто в першій половині XVIII ст., ще не всі іменники в RP писали великою літерою. Однак ближче до середини століття, а особливо наприкінці, іменники почали вже послідовно графічно відокремлювати від інших частин мови (досить послідовно іменники писали великою літерою в рукописі «Пір року» К. Донелайтіса, а також у багатьох канцелярських і церковних текстах).

Інша картина в LDK, де сильніше позначався вплив польської орфографії: тут (також за давнішою традицією) загальні іменники зазвичай писали малими літерами, за винятком назв окремих понять, пов’язаних із релігією, етнонімів і почесних титулів (наприклад: ſu Aniolas Ž 165,16, g.pl. Apoſtalu PKr.³ 9,1–2, g.sg.f. Dwasios Szwętos т.п. 22,3, g.pl.m. Lękų Z 1,7, g.sg.m. Francuzą т.п.V,9, ſu Ponų Dieuwu Sp.76,4–5, a.sg. Tawi PKr.³ 47,11).

³⁴ Паліоніс Й.-Литовська літературна мова XVI— XVIII ст., 48—49.

³⁵ Грамоти прусської влади, повчання та оповідання литовським селянам, В.: Держ. видавництво політ. і наук. літ-ри, 1960, 85.

48

Традиційного орфографічного принципу, без сумніву, більшою чи меншою мірою дотримувалися в писемному вжитку литовської мови XVIII ст. й в інших випадках. Однак не завжди це легко встановити, особливо тоді, коли раніше цей принцип застосовували непослідовно. Наприклад, нині важко сказати, наскільки спиралися на традиційний принцип у випадку написання слів разом і окремо, адже тут уже в XVI—XVII ст. спостерігалася значна варіативність як у RP, так і в LDK³⁶.

Цю варіативність наочно ілюструє написання заперечної частки ne із дієсловами. У граматиках Д. Клейна цю частку часто писали разом, але іноді й окремо (пор.: praet.2 sg. negirdéjau GL 162, praet.3 nebuwo там само, с. 137, nežinnojo там само, с. 166, cond.3 nepaſmáugtu там само, с. 154... і praes.1 sg. ne apkenčiu там само, с. 20, imper.2 sg. ne užmušk там само, с. 167, ne woki там само). У писемних пам’ятках RP XVIII ст. помітне протилежне явище: ne із дієсловами частіше пишуть окремо, рідше — разом, наприклад: praes.3 ne eit BT Mat.18.38, ne galima B¹ I Moz.44,26, ne ieſhka OA 64,4, praet.3 ne atbójo BT Mat.24,39, ne norėjo DR 17,39, fut.3 ne paliks BT Luk.19,44, ne praeis там само, Mat.5,18, imper.2 sg. ne atimk OA 63,21, ne papyk B¹ I Moz.8,32..., але також: praes.1 sg. negallu EE 148,8, praes.3 ne jeſtengia DR 14,43, nepažyſta там само, с. 32, 36, praet.2 pl. nenorėjot’ там само, с. 34, 13... Частіше окремо частку писали тоді й у LDK, де, як і раніше, такому написанню сприяв польський взірець. Однак і тут більшої однорідності не спостерігається: нерідко в одному й тому самому виданні цю частку можна знайти написаною і разом, і окремо, пор.: ne kięčiani BŠ 3,13—14 і Niepažindamas там само, 28,11—12, ne wagkščio AA 16,15 і nepaſiſſoten там само, 19,6, ne uwožoję Ž 62,3 і nepražnauoie там само, 5,5, ne weyzieiey Pav.51,1 і neſkaytey там само, 47,3—4. Отже, за такої варіативності загалом важко побачити якийсь орфографічний принцип.

СКОРОЧЕННЯ

AA — «Auksa altorius...» 1793 Ап.д. — Діяння апостолів At. — відозва 1794 р. B¹ — «Biblia, tai esti Wissa Szwentas Raſztas...» 1735 B² — «Biblia, tai esti Wissas Szwentas Rasztas...» 1755 Br. — «Broma Atwerta ing Wiecznastį...» 1753 BŠ — «Balsas sidlies...» 1726 BT — «S. Bieronio Naujas Testamentas...» 1701 C — «Catechismus minor, Germanico — Polonico — Litvanico — Latinus...» 1720 Comp. — «Compendium Litvanico—Germanicum...» 1654 DM — «Dawadnas Mokslas apie duszios Iszgánimą...» 1729 DR — твори К. Донелайтіса, 1977 DRr — рукописи К. Донелайтіса, 1955 efez. — ефесяни EP — «Ewangelie polskie i litewskie...» 1705 та ін. Esr. — Ездра (книга Ездри) ev. — Євангеліє Ez. — Єзекіїль (біблійне ім’я). GL — «Grammatica Litvanica» Д. Клейна, 1653 р.

³⁶ Див. P a l i o n i s J. Lietuvių literatūrinė kalba XVI—XVII a., 49.

49

HG — «Anhang einer kurtzgefasten Littauischen Grammatik» Ф. Хако, 1730 р.

Job. — книга Йова

Jon. — Євангеліє від Йоана

KAB — «Knigiale apraszanti brotctwa...» 1773

Kar. — книги Царів

KIG³ — «Naujos... pagerintos giesmiu knygos...» 1705

KNT — Новий Завіт Й. Квандта, 1727 р.

kor. — коринтяни (мешканці Коринфа)

Luk. — Євангеліє від Луки

Mak. — книги Макавеїв

Mat. — Євангеліє від Матвія

Морк. — Євангеліє від Марка

Мш. — Святі роки, або великий ювілей... 1776

NA — Свята новенна святого Антонія... 1775

Нех. — Книги Неемії

OA — Агенда Г. Остермейєра 1775 року

Пав. — Християнський посібник... 1781

Пед. — Педеліс Мірас... 1750

ПКр. — Християнська проповідь... 1726

ПКр.² — Християнська проповідь... 1743

ПКр.³ — Християнська проповідь... 1762

Пов.1. — Послання Павла

ПС — «Пункти казань» К. Сірвіда (1—1629; 11 — 1644)

PVG — Грамоти прусської влади... 1960

Р26 — Розарій Пресвятої Діви Марії... 1726

RG — «Осінні дари» К. Донелайтіса

рим. — римляни (мешканці Риму)

RPs — «Псалтир Давида» Ю. Рези, 1625

Sal.išm. — Книги мудрості Соломона

Sam. — Книги Самуїла

Sp. — «Spasab as nabaz enstwu...» 1771

tes. — тесалонікійці (жителі Фессалії)

U — «Universitas Lingvarum Litvaniae...» 1737

Ž — «Žiwatas Pona yr Diewa musu...» 1759

ž. — юдеї

ЛИТОВСЬКИЙ ПРАВОПИС У XVIII ст.

Анотація

У статті розглянуто графічну й орфографічну систему литовської мови у XVIII ст. На підставі аналізу найважливіших пам’яток литовської мови (перекладів Біблії, співаників, граматик і художніх текстів) зроблено такі висновки: 1) у Східній Пруссії протягом усього століття використовували алфавіт, наведений у граматиках Даніеля Кляйна (дещо модифікований); 2) у Великій Литві поширився алфавіт, який використовував Константінас Сирвідас; 3) у граматиках того століття (особливо в граматиці Ґотфріда Остерайєра) деякі графічні й орфографічні питання обговорювалися також теоретично; 4) основним принципом правопису того часу було фонологічне-фонетичне письмо, крім того, використовувалося також морфологічне, традиційне й розрізнювальне письмо; 5) у Східній Пруссії на литовський правопис впливала німецька орфографія, у Великій Литві — польська.

50