LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XL (1998)

Рима БАЦЯВІЧЮТЕ

Інститут литовської мови, Вільнюс

ВІДМІННОСТІ МІЖ ВЛАСТИВОЮ ТА ПОЗИЦІЙНОЮ ДОВГОТОЮ НИЖНІХ ГОЛОСНИХ У ЛУКШЯЙСЬКОМУ ГОВОРІ

1. У лінгвістичній літературі найчастіше знаходимо звичну думку, що голосні [aˑ, eˑ] < *-an-, *-en і [aˑ, eˑ] < *-à-, *-è- нічим не відрізняються. Це стверджується як щодо системи літературної мови, де «в наголошених складах голосні історичної та позиційної довготи [aˑ], [eˑ] вимовляються однаково» (Pakerys 1995: 33; див. також: Vaitkevičiūtė 1960: 207, 217; Vaitkevičiūtė 1961: 31, 37; LKG 1: §17, §23; Mikalauskaitė 1976: 17), так і щодо близького до неї діалекту південних західних аукштайтів, у якому «монофтонги aˑ, eˑ < a, e за своєю довготою не відрізняються від наголошених подовжених ā, ē» (Zinkevičius 1966: 80). Однак у багатьох діалектах, зокрема й у діалекті південних західних аукштайтів, уже досить давно помічено опозицію голосних властивої (історичної) та позиційної довготи.

Про подвійний кількісний характер нижніх голосних ще століття тому говорив А. Баранаускас (Baranovskij 1898: 15), а особливо К. Яунюс, який чітко стверджував, що голосні, подовжені через наголос, «у Каунаському повіті мають середню довготу (тобто трохи довші за короткі, але не дорівнюють довгим)» (Jaunius 1970: 83). Зауваження на користь існування опозиції між довгими та напівдовгими голосними в каунаському діалекті знаходимо й у пізніших працях (Girdenis 1971: 205; Zinkevičius 1980: 98; Pakerys 1986: 33), а в деяких із них згадуються також відмінності якості: голосні властивої довготи можуть бути відкритішими й, можливо, трохи назалізованими (Girdenis 1995: 172; див. також: 1971: 205; 1981: 128). Голосні цього типу досліджували й експериментально. Висновки дослідження велюонського говору, проведеного Б. Сіманавічене (1993: 46–53), щодо залежності акцентної інтонації [aˑ, eˑ] < *-à-, *-è- від дзвінкого чи глухого контексту¹ дають підстави міркувати також про кількісні відмінності між позиційними та властивими голосними. Існування кількісної опозиції в ігліаукському говорі доведене інструментальним та слуховим дослідженням² А. Казлаускене (1996: 128–130).

¹ За даними цього дослідження, справжню спадну акцентну інтонацію голосні позиційної довготи мають лише поруч із дзвінкими приголосними. У постпозиції чи препозиції глухого приголосного акцентна інтонація більше подібна до висхідної.

² Особливо важливо, що цю відмінність усвідомлюють самі носії діалекту. Отже, слова мають відрізнятися певними фонологічно значущими ознаками.

102

У цій праці зроблено спробу експериментально дослідити кількісні та якісні характеристики нижніх голосних у лукшяйському говорі. За сучасною класифікацією діалектів цей говір належить до північної частини каунаського діалекту західних аукштайтів (Zinkevičius 1994: 26), а за старим поділом діалектів К. Яунюса — А. Саліса це були б велюонські західні аукштайти, оскільки тут систематично скорочуються голосні [o·, e·] у відкритих ненаголошених закінченнях, наприклад: sā.ku, dā.ri, vāiku, sā.uli тощо. Центр говору — містечко Лукшяй (Шакяйський район), розташоване за 8 км на схід від Шакяя та за 52 км на захід від Каунаса.

2. Для дослідження було обрано пари слів grąžtas – kraštas, šąla – kãla, patręšęs – patręšęs, patręšus – patręšus, і з ними складено короткі речення, які добре ілюструють значення досліджуваних пар. Досліджувані слова найчастіше стояли в передостанній позиції: aštrùz grã:štaz bū:davų ‖ vìsas krã:šta(s) sūdėgì ‖ ilgai šā-la šì·met ‖ senėi_įėu kā.la ta._stūba ‖ biškì patrē.šes tas_mē.dis ‖ smārkei patrē.šes ta._pìeva ‖ būvù gerai patrē.šus ta:z_braš kēs ‖ ta_o·bels patrē.šus įėu_būvù. Речення перемішували у випадковому порядку, додатково вставляючи між ними речення, неважливі для предмета дослідження. Матеріал для магнітофонної стрічки записували з диктора А. Бацявічюса, 1930 р. н., а текст авторки було введено безпосередньо в пам’ять комп’ютера. Обидва диктори — носії досліджуваного говору. Під час запису інформант, прослухавши виразно вимовлене речення (а також речення, неважливі для дослідження), вільно повторював його з якомога нейтральнішою інтонацією. Це дало змогу уникнути неприродної мовленнєвої інтонації, що виникає під час читання³. Речення повторювали по п’ять разів.

Згодом записи з магнітофонної стрічки також перенесли до пам’яті комп’ютера й обробили спеціальною програмою аналізу звуків мовлення П. Каспарайтіса «Kalbam44». Програма відображає на екрані осцилограму введеного сигналу, за якою його можна розділити на окремі звуки; тривалість позначеної звукової ділянки програма вимірює автоматично. Та сама програма дає змогу виконати й спектральний аналіз звуків: на екрані відображаються динамічна спектрограма сигналу, зміни формантних траєкторій і спектральний зріз сегмента.

3. Дані оцінено статистично. Після вимірювання довготи обчислювали середнє арифметичне x̄, стандартне відхилення s, яке показує, наскільки значення досліджуваної ознаки відхиляються від середнього, а також 95% довірчий інтервал. Крім того, значущість результатів перевіряли за критерієм Стьюдента. Ці обчислення виконано на комп’ютері за програмою А. Гірденіса.

3.1. Отримані результати подаємо в таблицях 1–2.

³ Plg. I. Mažiulienės (1996: 46–47) darbo metodiką.

103

Тривалість голосних у окремих словах

Таблиця 1

Приклади | n | x̄ (мс) | s (мс) | 95% довірчий інтервал | t ґраджа | 10 | 203 | 29 | 182 ÷ 224 | 5,42 > 3,92 крашта | 10 | 151 | 8 | 145 ÷ 157 шала | 10 | 209 | 13 | 199 ÷ 218 | 6,40 > 3,92 кала | 10 | 173 | 12 | 165 ÷ 182 патрєшес | 10 | 203 | 23 | 185 ÷ 219 | 6,37 > 3,92 патрєшес | 10 | 152 | 9 | 145 ÷ 159 патрашюс | 10 | 223 | 17 | 210 ÷ 235 | 9,56 > 3,92 патрашюс | 10 | 161 | 11 | 153 ÷ 169

Таблиця 2

Узагальнена тривалість голосних

Приклади | n | x̄ (мс) | s (мс) | 95% довірчий інтервал | t [aˑ] < *-an- | 20 | 206 | 22 | 195 ÷ 216 | 7,29 > 3,57 [aˑ] < *-ā- | 20 | 162 | 15 | 155 ÷ 169 [eˑ] < *-en- | 20 | 213 | 22 | 202 ÷ 223 | 10,18 > 3,57 [eˑ] < *-ē- | 20 | 156 | 11 | 150 ÷ 160 довші | 40 | 209 | 9 | 194 ÷ 224 | 7,18 > 5,96 коротші | 40 | 159 | 10 | 143 ÷ 176

Як бачимо, між історичними й позиційно довгими голосними є чітка статистично значуща різниця у тривалості: довірчі інтервали ніде не перетинаються й не накладаються один на одного. Значення критерію Стьюдента також свідчать про значущість цієї різниці, оскільки в усіх випадках вони перевищують критичне значення для ймовірності 99,9%.

Кількісну різницю ще наочніше видно після узагальнення результатів (див. таблицю 2): довірчі інтервали знову ніде не перетинаються, а значення критерію Стьюдента набагато (для задніх голосних — удвічі, а для передніх — майже втричі!) перевищують критичне значення. Загальне співвідношення середньої тривалості коротших і довших голосних становить 1: 1,3.

3.2. Кількісну різницю між голосними природної та позиційної довготи наочно показує також точкова діаграма. Відклавши на осі ординат першої чверті системи координат виміри тривалості голосних позиційної довготи (мс), а на осі абсцис — голосних природної довготи⁴, що входили до відповідної пари, отримаємо графічне зображення, яке чудово ілюструє кількісні відмінності між цими голосними (див. рис. 1).

⁴ Для наочності за початок координат узято не 0 мс, а 100 мс.

104

Рис. 1. Точкова діаграма тривалості голосних

Усі точки розташовані по один бік діагоналі, а деякі навіть дуже далеко від неї — отже, обидва варіанти чітко різняться.

4. Було зроблено спробу проаналізувати також якісні параметри цих голосних. За допомогою програми «Kalbam44» проаналізовано спектральні зрізи звукових сегментів, після чого середні значення формант оцінено спеціальною програмою оцінювання формант, створеною А. Ґірденісом, яка за певними формулами (див. Piotrovskij 1960: 29) обчислює індекси компактності (C¹⁰3), бемольності (b¹⁰3) і тональності (T) (вище значення T вказує на вищий тембр голосного, нижче, особливо від’ємне, — на нижчий).

4.1. Оскільки диференційні ознаки голосних звуків визначають перші дві форманти, тоді як інші часто передають лише індивідуальні особливості мовця або експресивний зміст, під час аналізу акустичних властивостей звуків переважно спираються саме на перші дві. Спектри чоловічого й жіночого голосів досліджували окремо, оскільки акустичні характеристики чоловічих і жіночих голосів значно різняться, хоча певні сталі співвідношення зберігаються. Результати спектрального аналізу чоловічого й жіночого голосів у цьому дослідженні також аналогічні, проте форманти жіночого голосу значно вищі через вищий тембр голосу. Тому наводимо вимірювання чоловічого голосу, які дають чіткіше уявлення. Окремо варто розглянути якість голосних передньої та задньої артикуляції.

Таблиця 3

Значення формант голосних [aː] < *-an- і [aː] < *-ā- у чоловічому голосі⁵

Напр. F₁ (Гц) F₂ (Гц) F₃ (Гц) C·10³ T gržtas 675 1326 2410 888 34 kraštas 685 1353 2320 889 61 šala 675 1320 2564 888 3 kala 703 1340 2525 893 5

⁵Пор. жіночий голос: grąžtas F₁=728 Гц, F₂=1410 Гц; kraštas F₁=785 Гц, F₂=1498 Гц; šala F₁=728 Гц, F₂=1369 Гц; kala F₁=785 Гц, F₂=1398 Гц.

105

Як відомо, усі голосні заднього ряду мають низький тембр, зумовлений широким і великим резонатором ротової порожнини, що утворюється, коли язик відтягується назад. На це вказує й друга форманта, розташована в ділянці низьких частот. Однак F₂ голосних типу [a] з природною довготою ще трохи нижча, ніж F₂ голосних із позиційною довготою. Отже, голосні історичної довготи мають нижчий тембр, зумовлений більшим відтягуванням язика назад. Голосні природної довготи мають також дещо нижчу першу форманту, тобто вони трохи вищого підняття, відкритіші. Нижчі, більш віддалені від F₃ обидві перші форманти є також ознакою назальності голосних [a·] <*-an-, тому можна стверджувати, що спектральний аналіз підтверджує припущення про збереження певної назалізації цих голосних. Відрізняються й значення третіх формант: у голосних історичної довготи вони значно вищі.

За розподілом спектра голосні низького підняття є найкомпактнішими, оскільки обидві форманти не надто віддалені від середини спектра (≈ 1000 Hz). Голосні історичної довготи дещо менш компактні, але мають нижчий тон (див. табл. 3). Щодо бемольності ці голосні нейтральні (b.10³ =168), оскільки губи не беруть участі в артикуляції.

Співвідношення формант бачимо також на графіку (див. рис. 2).

Рис. 2. Спектри голосних [a·] < *-an- (----) і [a·] < *-a- (—) у словах grąžtas і kraštas⁶

4.2. Голосні [e·] і [æ·] мають досить мінливу артикуляцію, тому змінюються й їхні акустичні властивості. Особливо мінливий голосний [æ·]: на початку вимови F₁ і F₂ перебувають у межах формант голосного [e·], а наприкінці цей звук стає дуже схожим на [a·] — відкритим, компактнішим, із нижчим тембром. Тому сегментний спектр цих голосних вимірювали в трьох точках: на початку, посередині й наприкінці звука. Результати обчислень наведено в таблиці.

⁶ Подібним був би й графічний вигляд слів šala – kala.

106

Формантні значення голосних [e·] < *-ėn/[e·] < *-ė та [æ·] < *-æn/[æ·] < *-àè-в чоловічому голосі⁸

Приклади | F₁ (Hz) | F₂ (Hz) | F₃ (Hz) | C.10³ | T patrėšęs | 576 / 605 / 626 | 1930 / 1787 / 1621 | 2580 / 2529 / 2379 | 828 / 842 / 857 | 399 / 320 / 247 patrėšęs | 587 / 615 / 610 | 1775 / 1714 / 1605 | 2471 / 2414 / 2326 | 839 / 849 / 855 | 337 / 269 / 259 patrėšus | 613 / 690 / 677 | 1627 / 1412 / 1351 | 2451 / 2349 / 2353 | 853 / 885 / 887 | 246 / 90 / 59 patrėšus | 623 / 627 / 678 | 1555 / 1448 / 1377 | 2363 / 2297 / 2249 | 860 / 869 / 886 | 216 / 163 / 95

Бачимо, що формантні характеристики всіх голосних типу [e] змінюються протягом вимови. Перша форманта майже послідовно підвищується, друга — знижується. Особливо це помітно перед твердим приголосним (у позиції /—C).

5.2.1. Порівнюючи голосні низького підняття в позиції /—C’, бачимо, що F₂ голосних історичної довготи протягом усієї вимови залишається вищою, ніж у голосних позиційної довготи, — вони мають вищий тембр, передню артикуляцію, більш напружені (форманти далі віддалені від спектра «нейтрального» голосу). Голосний позиційної довготи менш напружений, задніший, із нижчим тембром.⁹ На початку вимови вищу першу форманту має голосний позиційної довготи, але наприкінці F₁ голосного природної довготи стрибком підвищується; у позиційного голосного вона трохи знижується. Значно вищу третю форманту протягом усієї вимови має голосний історичної довготи.

Змінюється також компактність цих голосних. На початку й посередині вимови компактнішим є голосний позиційної довготи, а наприкінці — голосний природної довготи. Щодо тональності ці голосні дуже мінливі, однак, хоч би як вони змінювалися, відмінності між історичними й позиційними довгими голосними зберігаються. На початку й посередині вимови історичний голосний має значно вищий тон, а наприкінці дещо більший індекс тональності має голосний позиційної довготи.

5.2.2. Порівнюючи ці голосні низького підняття в позиції /—C, бачимо ще виразнішу мінливість їхньої вимови. На початку вимови різниця між першими формантами невелика; F₁ голосного позиційної довготи трохи вища, однак далі вона підвищується зовсім незначно, тоді як F₁ голосного природної довготи стрибком підвищується набагато сильніше. Посередині сегмента форманти різняться більш ніж на 60 Hz. Однак наприкінці вимови різниця —

Таблиця 4: ⁷

⁷ Три числа для формант указують на вимірювання на початку, посередині й наприкінці.

⁸ Жіночий голос демонструє ті самі співвідношення формант.

⁹ За кількістю ці голосні відрізняються найбільше.

107

...зовсім зникає. Історично довгий голосний F₂ лише на початку має вищу форманту, як і в позиції /—C’; згодом форманти переходять у ділянку низьких частот, звуки набувають низького тембру, а співвідношення формант таке саме, як у голосних типу [a]: вищою є друга форманта голосного позиційної довготи. Отже, наприкінці сегмента нижчий тембр має історично довгий голосний [æː]. Вищу третю форманту протягом усього часу має історично довгий голосний.

На початку компактнішим є голосний позиційної довготи, у середині — голосний природної довготи, а наприкінці різниця нечітка. Індекс тональності чітко засвідчує як динамічність звуків, так і їхні відмінності (див. таблицю 4). На початку, знову ж таки, як і в позиції /—C’, значно вищий тон має історично довгий голосний, а в середині та наприкінці сегмента вищий тон має голосний позиційної довготи, подібно до випадку голосних типу [a].

Індекс бемольності й у цьому випадку не вказує на жодних відмінностей (b.10³=167), оскільки губи також не беруть участі в артикуляції цих голосних.

Відповідні співвідношення показують також графіки зміни траєкторій формант (див. рис. 3 і 4).

3 pav. Balsių [eː] < *-eɪ- (---) ir [eː] < *-è- (—) formančių trajektorijų kitimas pozicijoje /—C.

4 pav. Balsių [æː] < *-æɪ- (---) ir [æː] < *-à- (—) formančių trajektorijų kitimas pozicijoje /—C.

108

6. Відмінності між голосними нижнього піднесення природної та позиційної довготи показують також графіки основного тону й інтенсивності (див. рис. 5–10). Графіки побудовано за допомогою комп’ютерної програми аналізу мовленнєвих звуків WINCECIL22.

Рис. 5. Інтенсивність голосного [aː] < *-ãi (в умовних дБ) і основний тон (у логарифмах Гц) у слові grã.stas

Рис. 6. Інтенсивність голосного [aː] < *-à- і основний тон у слові krā.štas

Рис. 7. Інтенсивність голосного [eː] < *-en- patré·šęs і основний тон у слові

109

Рис. 8. Інтенсивність і основний тон голосного [eː] < *-ė- у слові patrė.šęs

Рис. 9. Інтенсивність і основний тон голосного [æː] < *-ǣn- у слові patrė.šus

Рис. 10. Інтенсивність і основний тон голосного [æː] < *-æ̀- у слові patrė.šus

Бачимо, що криві основного тону голосних переднього й заднього ряду історичної та позиційної довготи відрізняються: крива всіх історичних голосних має висхідний характер, а позиційних — спадний або висхідно-спадний. Наприкінці звучання крива основного тону голосних заднього ряду піднімається дещо вище, отже, діапазон основного тону цих голосних ширший (див. рис. 5). Серед голосних позиційної довготи найнижче наприкінці звучання опускається крива голосного [æː] — діапазон основного тону найширший.

110

Голосні історичної та позиційної довготи відрізняються також положенням вершини основного тону: у історичних голосних вона розташована ближче до кінця звучання, у позиційних — ближче до його початку.

Подібно змінюється й інтенсивність цих голосних: криві інтенсивності майже всіх історичних голосних дещо підвищуються, а позиційних — знижуються. Вершини інтенсивності позиційних голосних з’являються раніше, ніж вершини інтенсивності природно довгих голосних.

6.1. Експериментальні дослідження кількості та якості низьких голосних у лукшяйській говірці показують, що між ними справді існують значущі відмінності. Вимірювання тривалості голосних чітко підтверджують, що в лукшяйській говірці голосні природної довготи довші за голосні позиційної довготи у співвідношенні 1:1,3. Це підтверджують і статистичні дані.

6.2. Між низькими історичними та позиційними голосними існують також якісні відмінності. Голосні заднього ряду природної довготи мають нижчий тембр, трохи менш компактні, нижчі за тоном, ніж відповідні голосні позиційної довготи. Нижчі значення обох їхніх перших формант чітко свідчать про збережену назалізацію. Голосні переднього ряду природної довготи мають вищий тембр, є компактнішими та вищими за тоном, ніж позиційні голосні; оскільки їхня артикуляція змінна (особливо у голосного [zɛː]), наприкінці вимови їхня відмінність дуже подібна до голосних типу [a].

6.3. Відмінності між низькими голосними природної довготи та позиційної довготи виявляють також криві інтенсивності й основного тону: у природно довгих голосних вони дещо підвищуються, а у позиційних — знижуються.

6.4. Ці висновки дають підстави впевнено стверджувати, що в лукшяйській говірці справді існують два типи коротких низьких голосних.¹⁰

Отримано 1998 07 02

LITERATŪRA

Baranovskij 1898: Барановский А. Заметки о литовскомъ языке и словаре. Санктпетербургъ: Типогр. Имп. Акад. наукъ.

Girdenis A. 1971: [Rec.] Lietuvių kalbos tarmės (chrestomatija). – Baltistica 7 (2), 201–209.

Girdenis A. 1981: Fonologija, Vilnius: Mokslas.

Girdenis A. 1995: Teoriniai fonologijos pagrindai, Vilnius.

Jaunius K. 1970: Kauniškių tarmė. – Drotvinas V., Grinaveckis V. Kalbininkas Kazimieras Jaunius, Vilnius: Mintis, 81–84.

LKG 1 – Lietuvių kalbos gramatika, 1: Fonetika ir morfologija / Ats. red. K. Ulvydas, Vilnius: Mintis, 1965.

Kazlauskienė A. 1996: Dve jop a žemutinių balsių kiekybė Igliaukos šnektoje. – Kalbotyra 45(1).

Mažiulienė I. 1996: Centrinės šiaurės žemaičių tarmės prozodija. – Kalbotyra 45 (1), 30–115.

Mikalauskaitė E. 1975: Lietuvių kalbos fonetikos darbai, Vilnius: Mokslas.

¹⁰ Baigdama norėčiau už vertingas pastabas padėkoti prof. habil. dr. A. Girdeniui.

111

Pakerys A. 1986: Lietuvių bendrinės kalbos fonetika, Vilnius: Mokslas.

Pakerys A. 1995: Lietuvių bendrinės kalbos fonetika, Vilnius.

Piotrovskij 1960 – Пиотровский Р. Г. Еще раз о дифференциальных признаках фонем. – Вопросы языкознания, №6, 24–38.

Simanavičienė B. 1993: Dvejopa [ā, ē] < *-ā-, *-ē- priegaidė veliuoniečių šnektoje. – Kalbotyra 42 (1), 46–53.

Vaitkevičiūtė V. 1960: Lietuvių kalbos balsių ir dvibalsių ilgumas, arba kiekybė. – Lietuvių kalbotyros klausimai 3, 207–217.

Vaitkevičiūtė V. 1961: Lietuvių literatūrinės kalbos balsinės ir dvibalsinės fonemos. – Lietuvių kalbotyros klausimai 4, 19–47.

Zinkevičius Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis.

Zinkevičius Z. 1980: Lietuvių kalbos istorinė gramatika 1, Vilnius: Mokslas.

Zinkevičius Z. 1994: Lietuvių kalbos dialektologija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

UNTERSCHIEDE DER HISTORISCH SOWIE DER POSITIONELL NIEDRIGEN LANGVOKALE IM DIALEKT VON LUKŠIAI

Zusammenfassung

In der linguistischen Literatur wird behauptet, daß sich in der litauischen Gemeinsprache und den Dialekten die historisch sowie positionall niedrigen Langvokale nicht unterscheiden. Der vorliegende Beitrag begründet die quantitativen und qualitativen Unterschiede dieser Vokale in der Mundart von Lukšiai.

Die experimentellen Untersuchungen und statistischen Berechnungen zeigen, daß die Dauer historisch sowie positionell niedrigen Langvokale im Verhältnis 1:1,3 steht. Auch die Qualität dieser Vokale weist Klangunterschiede auf: die historischen Langvokale der hinteren Reihe weisen einen niedrigeren Timbre auf, sind weniger kompakt, zeichnen sich durch einen niedrigeren Ton aus. Die beiden ersten niedrigeren Formanten weisen die erhaltene Nasalierung auf. Die historischen Vokale der vorderen Reihe weisen einen höheren Timbre auf, sind kompakter, zeichnen sich durch einen höheren Ton aus.

Von den Unterschieden der historisch sowie positionell niedrigen Vokale zeugen auch die Kurven der Intensität sowie des Haupttones: bei den historisch niedrigen Vokalen klingen die Schwingungen ein wenig auf, während sie bei den positionsbedingten abklingen.

112