ILJA LEMEŠKIN

Карлів університет у Празі

Напрями наукових досліджень: давня балтійська література й писемність, порівняльна фольклористика, лексикографія, історія балтистики.

РУКОПИСНИЙ НІМЕЦЬКО-ЛИТОВСЬКИЙ СЛОВНИК, ПРИПИСУВАНИЙ ФРІДРІХУ ВІЛЬГЕЛЬМУ ХАКУ, У ЧЕХІЇ¹

Рукописний німецько-литовський словник, приписуваний Фрідріху-Вільгельму Гааку, у Чеській Республіці²

А Н О Т А Ц І Я

Литуаністичне лексикографічне джерело, що зберігається у Клементинумі та датується третім–четвертим десятиліттями XVIII століття, потрапило до академічного середовища Відня й Праги не пізніше 1777 року. У статті розглядається пов’язана з Австрією історія празького рукописного німецько-литовського словника — період 1777–1861 років. Робиться спроба встановити власників словника та коло дослідників-користувачів. Порушується питання, чому й за яких обставин словник потрапив до Відня, а згодом до Праги, і яке значення він мав.

¹ Статтю підготовлено в межах проєкту, фінансованого Державною комісією з литовської мови, Дослідження та підготовка до друку рукописного німецько-литовського словника (початок XVIII ст.), приписуваного Фрідріху Вільгельму Гааку (договір № K-4/2012, укладений 01.02.2012).

² Статтю написано в межах проєкту Дослідження та редакційна підготовка рукописного німецько-литовського словника, приписуваного Фрідріху-Вільгельму Гааку (початок XVIII^th століття). (Договір № K-4/2012, дата укладення 01/02/2012).

О С Н О В Н І С Л О В А: німецько-литовський словник, лексикографія Східної Пруссії, Фрідріх Вільгельм Хак, Матей Філоном Бенешовський, Йозеф Валентин Злобіцький, Йозеф Добровський, Павел Йозеф Шафарик, Франтішек Ладислав Челаковський, Леопольд Гайтлер.

К Л Ю Ч О В І С Л О В А: німецько-литовський словник, лексикографія Східної Пруссії, Фрідріх-Вільгельм Гаак, Матей Бенешовський Філоном, Йозеф Валентин Злобіцький, Йозеф Добровський, Павел Йозеф Шафарик; Франтішек Челаковський, Леопольд Гайтлер.

318

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Рукописний німецько-литовський словник, приписуваний Фрідріху Вільгельму Гаку, у Чехії

АНОТАЦІЯ

Литуаністичне лексикографічне джерело, що зберігається у Клементинумі й датується третім і четвертим десятиліттями 18^th століття, потрапило до академічного середовища Відня–Праги не пізніше 1777 року. У статті аналізується історія празького рукопису німецько-литовського словника в Австрії у період 1777–1861 років. Робиться спроба встановити власників словника, а також дослідників — «користувачів». Порушується питання, чому і за яких обставин словник з’явився у Відні, а згодом у Празі, і яке значення він мав.

Кодекс під назвою Hacke. Lexicon Lithuanicum (напис на корінці) нині зберігається у Клементинумі, у відділі рукописів і стародруків Національної бібліотеки Чеської Республіки (Národní knihovna Oddělení rukopisů a starých tisků, шифр XVI.F.30). Рукописна книга, датована третім–четвертим десятиліттями XVIII століття, складається з двох частин. Перша (2r–344v) — німецько-литовський словник, що представляє групу списків Малої Литви, до якої належать: Lexicon Lithuanicum³, словник Краузе⁴, словник Ріхтера⁵, Clavis Germanico–Lithvana⁶, словник із шифром Msc. 84 4^o7. Друга частина (від 345r) — значно самостійніший і розвиненіший лексикографічний задум Observatio de origine Verborum Littwhaniorum, точніше, його початок (докладніше про рукописне джерело, його структуру, характер складових частин і авторство див. Lemeškin 2012, 2013). Судячи з водяних знаків, лексикографічна пам’ятка, створена у Малій Литві, ймовірно, невдовзі опинилася в Галле. Про це свідчить дарчий запис (1r), що згадує реалії Галле й приписує авторство словника Фрідріху Вільгельму Гаку (Friedrich Wilhelm Haack):

Автор Гак був проповідником у Литві. Навчався в Галле. Його мовознавчий= твір, як кажуть, було надруковано у Вайзенгаузі. Дарував [D]. Баумгартен

³Середина XVII століття; зберігається в LMAB RS: f. 137–10; факсимільне видання: Lexicon Lithuanicum 1987.

⁴Третє–четверте десятиліття XVIII століття; зберігається в LLTIB R: f. 1 – 5792. Щодо датування рукопису див. Drotvinas 1984.

⁵Словник Ріхтера (або Клайпедський словник) датується 1728 роком; зберігається в архіві установ Франке в Галле: AFSt J 84.

⁶Зберігається в LMAB RS: f. 137 13–14; виданий Вінцентасом Дротвінасом у 1995–1997 роках — Clavis Germanico-Lithvana 1995–1997.

⁷До Другої світової війни зберігався у таємному королівському архіві Кенігсберга у фонді Рези; нині вважається втраченим.

Straipsniai / Articles

319

ILJA LEMEŠKIN

«Автор Гаке був проповідником у Литві. Навчався в Галле. Його мовознавчу працю, мабуть, було видано у друкарні Вайзенгаузена. Подарував Баумгартен».

Наступна провенієнція (1r) указує вже на інший контекст побутування лексикографічної пам’ятки — академічне середовище Австро-Угорщини:

Ex Libris Josephi Zlobický Professoris litteratura Bo= hemica Vienna 1777.

У 1875 році даними рукописного словника скромно скористався чеський славіст і литуаніст Леопольд Ґайтлер (1847–1885). До своєї Beiträge zu Nesselmanns litauischem wörterbuch він включив (Geitler 1875: 74–123) лексеми merlė (с. 96), patupėlis (с. 103) і pranaras (с. 104), додавши примітку aus einem in der prager bibliothek aufbewahrten lit. wörterbuche. Невідомо, у якому році використаний ним словник потрапив до «Празької бібліотеки», тобто тодішньої Празької імператорської королівської публічної та університетської бібліотеки. Бібліотечну печатку REGIAE BIBLIOTH. ACAD. PRAGEN., відтиснуту на кількох аркушах рукописної книги, використовували від заснування бібліотеки, тобто від 1777 року, до початку XIX століття. Словник також фігурує в найдавнішому (першої половини XIX століття) описі бібліотечних фондів, а саме в його основній частині, що охоплює період до 1861 року.

Отже, лексикографічна праця з Малої Литви в Австро-Угорщині достовірно засвідчена вже в період 1777–1861 років. Водночас постають такі питання:

1. Коли саме — у 1777 році чи раніше, чому і за яких обставин словник став власністю Йозефа Валентіна Злобіцького (Zlobický)?

2. Чому і коли словник виїхав із Відня до Праги, з чиєї ініціативи він потрапив до фонду публічної університетської бібліотеки?

3. Яким празьким балтистам був доступний словник, тобто як і на що він вплинув у розвитку чеської філології XIX століття?

Відповіді на ці та інші питання шукатимемо в цій статті.

1.

Щоб висвітлити появу литуаністичного лексикографічного матеріалу, його поширення та актуальність у Чехії, спочатку звернемося до попередньої епохи. Звернення до історії лінгвістики, а саме до кінця XVI ст., допомагає краще зрозуміти погляди празьких філологів XVIII–XIX ст. на лексичні ресурси балтійських мов.

На рівні мовної чистоти литуаністична тема в Чехії вперше звучить 1587 року. Видана в Празі праця протославіста Матяша Філонома Бенешовського (Matouš Benešovský Philonomus, 1550–1595) Knijžka slow Czěských wyložených

320

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui

priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

Knižka slow Čžeských wyložených odkud swůj počátek magí yaký gest gegich rozum, Knihovna Národního musea, sign.: 26.D.41

odkud swůj počátek magí (totíž) yaký gest gegich rozum («Книжечка чеських слів, що пояснює, звідки вони походять і яке їхнє значення») вважається першим етимологічним словником слов’янської мови. Литовська мова фігурує в ньому не в основному тексті (як заведено тепер), а в авторській передмові, де поширюються ідеї очищення чеської мови. Незвичною з нашого сучасного погляду є й роль литовської мови в цій передмові. Її розуміють не як одну з повноцінних реалізацій передмови, а як приклад, що відлякує. Тут литовська мова перетворюється на еколінгвістичне опудало, яке мало б застерігати свідоміших чехів і спрямовувати їх до чистого чеського мовлення:

Чи сильно ми відрізнятимемося від папуги, сороки та інших птахів, які вміють говорити людською мовою, але без розуму, бо не знають, що говорять? Отже, коли ми домішаємо до своєї мови багато німецьких і латинських слів і перестанемо їх розуміти, то станемо схожими на тих нерозумних птахів, які, як їм підказало їхнє белькотіння, так (як їх навчили) і заговорюють. Зрештою неминуче станеться так, що матимемо мовну суміш, як-от Литва — народ, який за своєю назвою складається з різних людностей, адже Litva є

Straipsniai / Articles

321

ILJA LEMEŠKIN

Collectium nomen, що позначає безліч різних людей, які [люди] мають одну плутанину з грецьких, слов’янських, італійських і німецьких мов. Тому я не так дивуюся неосвіченим людям, які, не зважаючи на розум [значення], навмання повторюють інших. Дивуюся тим, хто вдає із себе освічених або й справді [такими] є, але вводить у свої писання багато невідомих, неприємних і часто справді важких для вимови слів. Навіщо це слово Erbanuńky, навіщо Halspant, Armpant та інші незграбні слова, яких не розуміє незліченна кількість людей? Чому чеською я маю казати Přezwědnějí, а не зіпсоване грецьке слово pranostyka, яке затемнює значення і зміст? (Benešovský 1587: 6–7)⁸

Незвично, що М. Бенешовський, відомий також як автор Grammatica bohemica 1577 року, лякає тогочасне суспільство саме литовською мовою. Чеське вухо мало бути до неї незвичним. Можливо, подібне суворе твердження, висловлене про якусь значно доступнішу чехам мову, викликало б заперечення читачів. У цьому сенсі приклад далекої нібито «забрудненої» та «змішаної» мови міг бути набагато зручнішим. Однак, хоч би якими були міркування автора, говорячи про характер литовської мови й дещо стверджуючи про нього, у своїх роздумах він усе одно мав спиратися на щось конкретне.

Не можна відкидати можливості, що він мав певний особистий, тобто безпосередній, хай і фрагментарний досвід (є підстави вважати, що він коротко побував у Польщі як супровідник посольства). Думку про цю мову він міг перейняти й звідкись іще, тобто лише повторити її у своєму творі. Можна вказати й на ймовірне джерело. Такі відомості в Чехії міг поширювати чеський єзуїт Бальтазар Гостоунський (*1535–1600 06 07), який 1571 року, повернувшись із Вільнюса, викладав у Празькому єзуїтському колегіумі латину, грецьку мову та теологію (докладніше див. Narbutas 2011: 58–60). Саме тоді навчання в згаданому колегіумі мав завершувати Матяш Бенешовський (про його намір закінчити навчання в єзуїтів дізнаємося з документальних джерел; докладніше див. Koupil 2007: 223–234). Уявлення про литовську мову як суміш мов могли сформувати єзуїти, що засновували Вільнюський колегіум, проте воно могло бути успадковане й від давніших часів. Його відгомони трапляються вже в XIX ст., наприклад у літературній полеміці Симонаса Даукантаса з ученими мужами, в очах яких «мова Литви нібито є сумішшю всіляких мов» (Daukantas 1976: 64). Крім того, слід зважити ще на одну важливу обставину. М. Бенешовський був тісно пов’язаний з Емауським монастирем, де був настоятелем до 1592 року. У цьому утраквістському монастирі празького Нового міста, який тепер також називають Na Slovanech, слов’янська літургія зберігалася найдовше (Hůňáček 1975). Вважають, що тут, згідно із задумом фундатора Карла IV та його політичними планами, зосереджували сили й відповідні книжні ресурси, потрібні для розширення імперії на Схід. На початку століття це особливо важливе для слов’янської писемності місце, імовірно, стало в пригоді й Франциску Скорині, який, за атрибуцією Петра Войта, зобразив монастир (як знак подяки) у своїй руській празькій Біблії — ілюстрація Осада Иерусалима (Книги... царств... Praha, 1518, f. 183; Voit 2014). На жаль, наше

⁸ Цю та інші цитати переклав автор статті.

322

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

до бібліотеки монастиря не дійшов опис, з якого ми могли б судити про славістичні та балтистичні пам’ятки, що зберігалися тоді в монастирі.

Так чи інакше, думка про властивості литовської мови, поширена в Празі 1587 р., виникла внаслідок зіставлення зі слов’янськими мовами, яким безпосередньо присвячено розглядувану книжку. Граматичну будову останніх, тобто слов’янських мов, на той час уже було непогано описано (зокрема й завдяки самому М. Бенешовському), однак граматики литовської мови довелося чекати до 1653 р. Природно, що несприятливе ставлення до литовської мови обґрунтовувалося не взаємним зіставленням граматичних явищ, а рукописними пам’ятками нелінгвістичного характеру, а саме їхньою лексикою. Отже, у межах теорії компонентів (Dini 2009) інтерпретували лексичні ресурси. У словнику литовської мови відповідно виокремлювали складники: грецьку, слов’янську, італійську та німецьку мови. Для цієї мети найкраще підходили саме лексикографічні джерела (у середньовіччі — такі, як Ельбінзький словник). За ними, особливо за межами етнічної Литви, довго судили про специфіку мов та їхні взаємні зв’язки. На жаль, такий метод роботи не обмежувався часами, коли в Чехії формувалася порівняльна…

Він був поширений у XVIII ст. і навіть у першій половині XIX ст. Традиційна, успадкована з давнини схильність працювати зі словниками, мабуть, зумовила появу словника німецької та литовської мов Малої Литви у Відні, а згодом у Празі.

Погляд на книжку М. Бенешовського виявляє ще одну важливу обставину, яка і наприкінці XVI ст., і на початку XIX ст. спонукала цікавитися литовською лексикографією та досліджувати її. Словники литовської мови мали особливе значення для визначення поширення слов’янських мов і, відповідно, народів. У праці М. Бенешовського це прагнення реалізовано цілком очевидно. Автор, наголошуючи на значенні «чесько-слов’янської мови» та применшуючи значення німецької, намагається охопити всю широку географію слов’янського світу:

Друга причина спонукає мене видати цю працю — щоб усі німці знали, що німецька мова, будучи змішаною, належить не лише німцям, а й до тієї самої німецької мови належить чимало інших країв, наприклад Баварія, Швабія, Нідерландські землі та

Straipsniai / Articles

323

ILJA LEMEŠKIN

інші, їм краще знані. Так само й чеська мова поширена не лише в самій Чехії: є понад сто земель, де розмовляють нашою слов’янською мовою: Чехія, Моравія, Сілезія, Лужиці, землі Малої Польщі, Великої Польщі, Мазурія, Підляшшя, Велика Русь, Біла Русь, Волинь, Поділля, Київська земля, Сіверщина, кашубські землі та багато інших у Королівстві Польському. Крім того, чимало областей у Московському князівстві. У сербського народу — багато земель. Під владою турків [є] багато земель. У Королівстві Угорському, Далмації, Хорватії, Болгарії, Лібурнії, Словенії, Королівстві Боснії. Усі ці народи послуговуються однією слов’янською мовою, тому наша мова не може бути вузькою.

[…] Якою мовою Цицерон здобув велику славу й похвалу? — Звичайно, рідною. Так само й Демосфен уславився як красномовець тією мовою, якою народився. Знаємо також, що ні грецька, ні латинська мови не можуть зрівнятися зі слов’янською, адже всі ті грецькі землі вже розмовляють по-слов’янськи. І в турецьких володіннях хорватська мова широко поширилася. Грецька й латинська мови загинули, трохи плутаються серед учених людей, але немає жодної окремої землі, де розмовляли б або грецькою, або латинською. Натомість наша мова охопила велику частину світу настільки, що жодна інша [мова] під небесним склепінням не може зрівнятися з нею цілковито. (Benešovský 1587: 5, 7–8)

Само собою зрозуміло, що через свою гадану засміченість литовська мова не входить до кола престижних слов’янських мов. У переліку слов’янських земель не знаходимо Литви Collectiuum nomen, поряд із Чехією, Моравією, Сілезією, Лужицями, Польщею тощо. Аргументацію автора зумовлює рівень лінгвістичної думки XVI ст. З сучасної перспективи характер досліджень того століття видається досить своєрідним, однак головний висновок дивує своєю далекоглядністю: литовська мова не належить до слов’янських. Значення цього висновку 1587 р. стає очевидним на тлі філології першої половини XIX ст., коли балтів ще нерідко зараховували до слов’ян. Немає сумніву, що словник із гальською провенієнцією був привабливим і потрібним у XVIII–XIX ст. для розв’язання актуального ще від часів М. Бенешовського питання про взаємини балтів і слов’ян. Імовірно, саме тому словник з’явився у Відні, а згодом і в Празі.

Тяглість думок і лінгвістичних досліджень добре ілюструє діяльність чеського філолога першої половини XIX ст. Франтішека Ладислава Челаковського (Čelakovský, 1799–1852). Як балтист Ф. Л. Челаковський уперше заявив про себе 1825 р., видавши Slowanské národní písně (т. 1 — 1822, т. 2 — 1825, т. 3 — 1827). До другого тому він умістив три литовські пісні, узяті з праці Пилипа Ругіса Дослідження походження, характеру та властивостей литовської мови: Laučenj newěsty (Asz atsisakiau sawo mocžuttei…, p. 200–202 = Ruhig, Nr. 3, p. 77–78), Nepracowité děwče (Asz turrėjau žirgužėli…, p. 202–205 = Ruhig, Nr. 2, p. 76–77), Dceruška wyprowodziwšj milého (Anksti rytą, rytūži…, p. 205–206 = Ruhig, Nr. 1, p. 75–76). Усі пісні цього великого тритомного збірника видано мовою оригіналу з паралельним перекладом чеською. Це робилося для того, щоб читач на власні очі переконався в спорідненості мов. Поява литовських пісень у цьому збірнику свідчить про те, що упорядника цікавила подібність балтійських і слов’янських мов.

324

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

Чому литовські пісні з’явилися у збірці слов’янських пісень, досить докладно пояснює сам Ф. Л. Челаковський, спираючись на мовні аргументи й твердження М. Бенешовського:

Ці три чарівні пісні взято з трактату Ругіса про литовську мову, доданого до його словника та граматики його сина. Лессінг і Гердер достатньо розповіли про їхню красу. Чи належать вони до збірки «Слов’янські пісні» — слушно чи ні? На це — а також на інше, ще важливіше питання: чи можна зарахувати литовську мову до слов’янських мов? — легко відповісти.

Порівнюючи граматичну будову й словниковий склад литовської та слов’янських мов, одразу бачимо, що всі численні слов’янські мови більше схожі й тісніше пов’язані між собою, ніж будь-яка зі слов’янських мов із литовською, якщо порівнювати [їх] з обох позицій. Досі не вирішено, до якої з самостійніших мов можна зарахувати цю багатонаціональну мовну суміш. Не з’ясовано, чи можна її (як стверджує й доводить учений поляк пан [Ксаверій] Богуш), близькоспоріднену з латиською, інакше кажучи, курляндською мовою, назвати самостійною мовою. Ругіс у згаданій вище праці вважає грецьку мову праматір’ю литовської та наводить на доказ близько чотирьохсот слів, які звучать однаково або мають той самий корінь. Проте так само праматір’ю можна вважати й слов’янські мови.

Straipsniai / Articles

325

ILJA LEMEŠKIN

Переглянувши словник того самого Ругіса (хоч і неповний), я знайшов понад шістсот слів, які подібно звучать або мають спільний корінь⁹ зі слов’янськими мовами, не рахуючи складних і похідних. Однак я погодився б, що граматична будова литовської мови має більше спільного з грецькою, ніж зі слов’янськими¹⁰ мовами, хоча й цього небагато. Інша спорідненість простежується з латинською та германськими мовами, а також із ромською (циганською¹¹) мовою, але її причини слід шукати далі, залучаючи санскрит. З цього видно, що навіть якщо литовську мову не можна зарахувати до слов’янських, то ця мова — разом із латиською та зниклою давньопрусською (наскільки можна судити з її решток) — має тіснішу спорідненість зі слов’янськими, ніж із грецькою, латинською та германськими мовами, а отже, принаймні частково її слід зарахувати до нашої мовної сім’ї.

Тож нехай і тут, на цих сторінках, литовські пісні сприймаються як віддалені родичі слов’янських. Повнішу збірку литовських пісень д-р Реза обіцяв незабаром (1818) видати; чи сталося це — не знаю. (Čelakovský 1825: 220–222)

1825 року в «Слов’янських народних піснях» опубліковано досить докладну примітку про литовську мову, її характер і зв’язки з іншими мовами, передусім слов’янськими; у цій примітці очевидний текстологічний зв’язок із празькою лінгвістичною публікацією 1587 року (М. Бенешовський: Nebo Lytwa geft Collectium nomen / lidu množ[t]wí rozličného znamenagicy / Kterýž z Ržckého / z Slovanského / z Wlafkého a z Německého yazyku gednu zpllete-

⁹ Дослідник і тлумач слов’янських мов може легше пояснити й вивести за допомогою литовської мови походження деяких слів, яке важко збагнути на підставі словника рідної мови (ресурсів рідної мови). Наприклад, слово nevėsta, лит. nevėdes походить від vedu, інф. vesti, що означає: а) наше «веду», б) «ženjм se, wdàwám se», подібно до латинського ducere (uxorem). Отже, наше nevėsta — ніби «не ведена», не вийшла заміж, незважаючи на м’яке ė, яке в устах слов’ян легко переходить у м’який звук. Так само pljce [легені] від iszplečiu тощо.

¹⁰ Варто зазначити, що закінченню 1-ї особи однини теперішнього часу –u (або –mi, що є грецьким) повсюди послідовно відповідає, як у слов’янських мовах, інфінітив – –ti; відмінювання відбувається так само, наприклад: metu, mesti, glaudžiu, glausti тощо.

¹¹ Як, наприклад, лит. ašzara, ром. avs «сльоза», avsapav «плакати»; лит. bàras, ром. bar «город»; лит. butinay, ром. but «багато»; лит. rändas, ром. randav «шкаралупа»; лит. rytas, ром. ratàha «вранці» тощо.

326

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

ницький чоловічок – F. L. Čelakovskis: Ще не вирішено, до якої з окремих мовних сумішей цієї багатонаціональної мовної можна було б її зарахувати), мало велике значення. Вичерпну відповідь на питання, порушене F. L. Čelakovskis, у середині століття дав Augustas Schleicheris (Schleicher 1853: 320–334).

Розгляд F. L. Čelakovský важливий для нас у зв’язку з рукописним німецько-литовським словником, що зберігається в Клементинумі. Видання 1825 року свідчить, що, працюючи зі словником P. Ruigio, F. L. Čelakovský відібрав понад шістсот слів, які звучать подібно або мають спільний корінь зі слов’янськими мовами. Ці лексеми становили ядро словника литовської мови, метою якого було виявити подібність литовської та слов’янських мов. Це ядро спільної балто-слов’янської лексики від 1825 року приблизно до 1852 року розширювали, причому саме на основі малого литовського лексикографічного твору, який нас цікавить (про це далі).

Отже, можна зробити кілька висновків загального характеру, пов’язаних із появою розглядуваного німецько-литовського словника та його рецепцією в Чехії:

a. Рукописний словник, який сучасники приписували F. W. Hakui, не є місцевим ані з погляду Праги, ані Відня. Він не походить зі збірки монастиря Емаус, його не створили єзуїти, які працювали у Вільнюсі (у цьому сенсі перше знайомство з лексикографічною пам’яткою викликало розчарування). Поява словника в Австро-Угорщині — вторинне, пізнє явище, зумовлене академічними й лінгвістичними міркуваннями;

b. Використання лексичних ресурсів (зокрема литовської мови) та виявлення властивостей досліджуваних мов за допомогою теорії компонентів було характерним для мовознавства в Чехії щонайменше від кінця XVI століття. Це сприяло систематичному збиранню рукописних, а згодом і друкованих словників та роботі з ними. Подібну методику застосовували вже на початку XIX століття;

c. Потрапляння литуаністичних матеріалів, зокрема й словника Малої Литви, до Австро-Угорщини було зумовлене актуальною здавна проблематикою порівняльного слов’янознавства та відносин між балтійськими і слов’янськими мовами.

2.

Перший відомий власник словника в Австро-Угорщині в провенієнції 1777 року названий професором літератури Богемії у Відні. J. V. Zlobickis (1743–1810) обіймав цю посаду від 7 жовтня 1775 року до смерті. Призначення першим професором чеської мови та літератури у Віденському університеті було пов’язане з організаційними заслугами, передусім із підготовкою плану вивчення слов’янських мов Entwurf eines Slawischen Instituts, метою якого було реформувати Віденський вищий навчальний заклад, зокрема запровадити викладання живих мов. Ще раніше, 24 жовтня 1773 року, Марія Терезія відзначила його за іншу заслугу (переклад чеською мовою посібника з акушерства Wedenj k prawému, a dokonalému Babjmu Uměnj: we Wjdni s Sjulcowým Pjſmem 1773 року)

Straipsniai / Articles

327

ILJA LEMEŠKIN

J. V. Zlobickis призначила вчителем чеської мови у Віденській імператорській і королівській Терезіанській військовій академії Нового міста.

Доходи в університеті були недостатньо високими, тому талановитому філологові довелося працювати чиновником у Верховній судовій установі (Oberste Justizstelle), де він також досяг високого рангу. Чимало часу й зусиль він мав витрачати на цензорську діяльність і переклади; крім того, заробляв як приватний учитель нащадків віденських аристократів. Різнобічна діяльність J. V. Zlobickio заважала науковій праці, через що більшість задумів залишилася нереалізованою або незавершеною; серед останніх — написання граматики слов’янських мов.

Поява порівняльної граматики слов’янських мов була тісно пов’язана з викладанням у військовій школі, а від 1775 року — у Віденському університеті. Концепцію слов’янознавства розкриває вже згаданий навчальний план, підготовлений J. V. Zlobickio, Entwurf eines Slavischen Instituts (Reichel 2004: 238–242). Згідно з ним, питання слов’янознавства розглядали на лекціях (три-чотири години на тиждень), частина яких відбувалася у квартирі вченого. Там (нині Bäckerstraße 14) дворічний курс починався зі вступу до слов’янознавства, який не міг обійтися без розгляду литовської (балтійської) мови. Викладання вдома (на іншому боці вулиці, навпроти університету) було зручним тим, що дослідник за потреби міг будь-коли взяти потрібне видання або рукопис зі своєї особистої бібліотеки (зокрема й німецько-литовський словник), використати їх у викладанні або позичити. У вступі, серед іншого, розглядали розмаїття слов’янських мов, праслов’янську мову та причини її розпаду. На жаль, порівняльну граматику слов’янських мов не було завершено й опубліковано. Приблизно у 1770-х роках дослідник передав підготовчі матеріали своєму учневі Maximiliánui Václavui Šimekui (1748–1798), однак «невдячний осел» (так учитель згодом назвав продовжувача своєї праці) не завершив проєкту (матеріали, підготовлені J. V. Zlobickio для граматики чеської мови, некоректно, без доповнень і змін, видав під власним ім’ям: M. Schimek, Handbuch für einen Lehrer der bömischen Literatur, Wien: gedruckt bei Christian Friederich Wappler, 1785)¹².

Нелегко визначити, у якому році й чому рукописний німецько-литовський словник залишив величезну особисту бібліотеку J. V. Zlobickio. Після смерті філолога на бібліотеку чекала сумна доля. Збірка з 17 000 книжкових одиниць, на жаль, була розпорошена й з часом розчинилася. У нашому розпорядженні є лише описи, складені з ініціативи спадкоємців філолога, які дають змогу уявити вміст бібліотеки. Один відомий нам опис зберігається у Відні, інший — у Празі, але в жодному словник не зазначено.

¹² Із рукописною спадщиною Maximiliána Šimeko ґрунтовно працювала габілітована докторка Tatána Vykypělová (Vykypělová 2012). Дослідниця люб’язно консультувала щодо фрагментів рукописної граматики всіх слов’янських мов, укладеної M. Šimeko. Жодних натяків чи думок про литовську мову тут немає. Лексикографічні джерела також не згадуються.

328

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

Джерело під назвою Katalog slavik knihovny J. V. Zlobického, що зберігається в бібліотеці Національного музею Праги (Knihovna Národního muzea, IX E 37a), зазначає (27r–28v):

Straipsniai / Articles

329

ILJA LEMEŠKIN

1747 Литовсько-німецький і німецько-литовський словник. Кенігсберг, 8°.

1755 Біблія, тобто: Всі Святі Писання Старого й Нового Заповіту. Караляучюс. 8°. 880 с.

1754 Пророки з тими книгами, які називаються апокрифами. Караляучюс. 8°. 891–1416.

1755 Новий Заповіт. Караляучюс. 8°. 364 с.

По суті, маємо два видання: литовсько-німецький і німецько-литовський словник П. Ругіса 1747 року (Littauisch-deutsches und deutsch-littauisches Lexicon, worinnen ein hinlänglicher Vorrath an Wörtern und Redensarten, welche sowol in der H. Schrift, als in allerley Handlungen und Verkehr der menschlichen Gesellschafften vorkommen, befindlich ist / mit möglichster Sorgfalt, vieljährigem Fleiss, und Beyhülfe der erfahrensten Kenner dieser Sprache gesammelt von Philipp Ruhig, Pfarrern und Seniore zu Walterkehmen, Insterburgischen Hauptamtes. 1747) та друге видання Біблії Йонаса Бреткуна, підготовлене Адамом Фрідріхом Шимельпенігом (Biblia, tai eſti: Wissas Szventas Rásżtas, Séno ir Naujo Testamento / pagal wokiszką pérstáttimą d. Mertino Luteraus, su kiekwieno pérskyrimo trumpu praneszimu, ir reikalingu pazenklinnimu tu paczû žodźû, kurrie kittose pérskyrimose randomi, nû kellû mokytojû Lietuwoj’ lietuwiszkay pérstattytas, ir antrą kartą iszspáustas. 1755), складовими частинами якого були: Пророки з тими книгами, які називаються апокрифами [...] і Новий Заповіт, нашого Господа й Спасителя Ісуса Христа.

Список джерел балтистики доповнює ще одна книга, зазначена у (f. 50v) в Catalogus librorum impressorum et manuscriptorum ad historiam Slavorum praecipue veero Tschechorum facientium (Österreichische Nationalbibliothek, Sammlung von Handschriften und alten Drucken, cod. 13788), складеному Йозефом Добровським (Dobrovský), що зберігається у Віденській національній бібліотеці: Dictionarium Polono-Latino-Lottauic: opus [...] P. georgii Elger. S. J. Vilnae 1683. 8. (674P).

Балтистичний відділ бібліотеки, імовірно, не обмежувався лише зазначеними виданнями. З часом склад бібліотеки змінювався. До 1770-х років XVIII століття, доки порівняльне слов’янознавство було актуальним, литуаністичних джерел мало бути значно більше. Рукописний німецько-литовський словник із Малої Литви чудово це демонструє (дослідник мав словник у своїй бібліотеці щонайменше від 1777 року, але бібліографічні списки його не містять). Й. В. Злобіцький співпрацював і підтримував зв’язки з усім академічним середовищем Відня та Праги. Книжки, які мав, особливо ті, що тоді були йому не потрібні, він охоче позичав і передавав близьким колегам, яким вони були кориснішими. Імовірно, так словник змінив власника й згодом опинився у Празькому Клементинумі.

Через брак даних нічого конкретнішого не можна сказати про те, коли й за яких обставин словник потрапив до рук Й. В. Злобіцького. Він міг придбати його на одному з книжкових аукціонів у Відні або під час подорожі за кордон. Книгу могли пе-

330

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

успадкувати від свого попередника (у військовій академії) Відеманна, зібрана бібліотека якого стала основою його особистої бібліотеки (Reichel 2004: 28).

Джерело, що зберігається в бібліотеці Національного музею Чехії, Katalog slavik knihovny J. V. Zlobického частково (опосередковано) розкриває ставлення Й. В. Злобіцького до литовської мови. У переліку видань і письмових джерел, важливих для славістики, Lituanica подано поруч із Lufatica (інші рубрики: Cyrillica; Glagolitica; Carniolica; Carniolica miscellanea; Russica; Vodnikiana; Dalmatica, Croatica et. Slavonica; Adminicula ad rem Slavicam; Bohemica; Polonica). Сусідство саме з філологією сорбів (лужичан) нині могло б дивувати, однак на зламі XVIII–XIX ст. таке зіставлення, схоже, не було винятковим і рідкісним. Литовську мову сприймали крізь призму сорбських (меншою мірою — польської) мов. Таке ставлення розкриває ботанічна епіграма Ф. Л. Челаковського першої половини XIX ст. Routa, «Рута»:

Чому милі литовки й польки, а також лужицькі сербки з рути вінки плетуть і пісні про руту співають? Щасливі народи не ототожнюють себе з гіркою рутою, Її за приклад узяв лише народ пригноблений. (Čelakovský 1850: 102)

Переклад:

Чому литовки, милі польки й ті лужицькі сербки, Плетучи з рут вінки, співають пісні про руту? Щасливі народи не ототожнюють себе з гіркою рутою, Її за приклад обирають лише поневолені народи.

3.

Чому і коли словник із Відня опинився в Празі та з чиєї ініціативи потрапив до фонду публічної університетської бібліотеки? Щоб відповісти на це запитання, слід було б оглянути коло празьких філологів кінця XVIII — початку XIX ст., виокремити дослідників, яких цікавила проблематика балтистики і які розглядали взаємини балтійських і слов’янських мов. Їх небагато, і це значно полегшує завдання.

На зламі століть вирішальне значення у розв’язанні питання про балтійські та слов’янські народи в Празі мав чеський філолог, історик, засновник чеської славістики, єзуїт Йозеф Добровський (1753–1829). 1788 року вийшла його стаття «Про місця в Європі, де здавна жили слов’яни […]» (Über die ältesten Sitze der Slawen in Europa […]). У ній автор стверджував:

Балтійське узбережжя поблизу гирла Вісли — найдавніша батьківщина вендів, інакше кажучи, слов’ян. Тут від незапам’ятних часів, за багато століть до Різдва Христового, вже були їхні поселення, оскільки також споріднені з ними за мовою латиші, пруси й литовці жили тут або неподалік. Жодна інша мова в усій Європі не є настільки подібною до слов’янської

Straipsniai / Articles

331

ILJA LEMEŠKIN

як прусська, латиська та литовська. Ці три останні я вважаю діалектами однієї мови (слов’янська мова дещо менше подібна до азійських мов, ніж німецька). Серед германських мов слов’янська мова спорідненіша зі скандинавськими, данською, шведською та нижньонімецьким діалектом, однак значно більшу спорідненість вона, безперечно, виявляє з латинською мовою. Між останньою та слов’янськими мовами посередині стоїть литовська. (Dobrovský 1788: XIX–XX)

Поширювана з цілковитою впевненістю думка мала спиратися на ґрунтовніше взаємне порівняння мов, про які йдеться. Навряд чи на погляди Й. Добровського могли вплинути думки Й. В. Злобіцького, з яким празький дослідник підтримував тривалі й тісні творчі зв’язки. Однак віденський славіст цілком міг надіслати до Праги корисне джерело.

Такого самого уявлення про локалізацію прабатьківщини слов’ян — на балтійському узбережжі біля гирла Вісли — дотримувався продовжувач праць Й. Добровського, славіст, історик літератури, етнограф, мовознавець і письменник Павел Йозеф Шафарик (також Šafárik, 1795–1861), автор праці Slovanské starožitnosti (1837 і 1865, Praha). Від 1841 року він працював хранителем бібліотеки Празького університету, а від 1848 року — її керівником; з огляду на його широкі балтистичні інтереси, появу рукописного словника в Клементинумі доречно вважати заслугою саме П. Й. Шафарика. Автор Слов’янських старожитностей свідомо й систематично збирав литуаністичні матеріали, потрібні публікації та рукописні джерела, робив копії литуаністичних пам’яток. Улітку 1852 року Август Шлейхер надсилав йому, «високошановному вітчизняному покровителю моїх студій», звітні листи зі Східної Пруссії про успіхи литуаністичної експедиції (Schleicher 2008: 670–739). У статті «O jazyku litevském, zvláště ohledem na slovanský» А. Шлейхер дякує «славетному панові Шафаржику», де ґрунтовно розглядається питання балто-слов’янських зв’язків, яке так цікавило обох.

Рукописний німецько-литовський словник, що зберігається в Клементинумі, безперечно, був зручним і корисним для П. Й. Шафарика під час стислого опису взаємин балтійських і слов’янських народів та мов у праці Slovanské starožitnosti (частина I, розділ III Přehled cizích kmenů, підрозділ §19 Kmen litewský, с. 359–377).

4.

Оглянемо й інших дослідників, які в першій половині XIX століття могли користуватися рукописним словником. Почати слід із П. Й. Шафарика та досліджень балтів і слов’ян, які він підніс на якісно новий рівень.

Говорячи про П. Й. Шафарика та його сучасників, слід звернути увагу на те, що деякі думки бібліотекаря університету з часом було спотворено. Нині ім’я П. Й. Шафарика зазвичай пов’язують із виведенням слов’ян із Карпатського регіону. У цьому аспекті його погляди збігаються з ідеями Олега Трубачова. Щоправда, науковець часто згадує Татри у своїх працях, стверджуючи, що слов’яни жили «за Татрами», «по той бік Татр». Однак справжня ситуація дещо складніша.

332

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

Насправді думка П. Й. Шафарика про прабатьківщину слов’ян нічим не відрізняється від значно раніше висловлених міркувань Й. Добровського. У своїй праці Слов’янські старожитності він прямо вказує на Й. Добровського як на джерело своєї позиції (с. 360): «Народи литовського племені ми вважаємо давніми мешканцями своєї батьківщини, які в давні, глибоко доісторичні часи жили на балтійському узбережжі разом зі своїми слов’янськими братами» (Šafařík 1837: 366). Про спорідненість балтів і слов’ян він далі пише: «доісторичні литовський і слов’янський народи ми вважаємо відгалуженнями одного племені, проте в історичні часи через зовнішні причини вони настільки розійшлися, що нині ми вважаємо їх різними. Однак серед усіх інших індоєвропейців ми вважаємо ці племена найближчими. Тому в сукупності індоєвропейських племен ми ставимо ці два братні племена разом і поруч одне з одним, називаючи їх спільно вендами (Vendae). Відокремлення від литовського племені, безперечно, сталося невдовзі після їхнього переселення до Європи» (Šafařík 1837: 361). Подальший розвиток, за П. Й. Шафариком, визначило втручання чужих народів у спільний балто-слов’янський простір. Щасливе життя порушили «готи та інші германці». Різна реакція на готський тиск із часом спричинила розкол між слов’янами й балтами. Зокрема, балти, які залишилися на своїх місцях, потрапили під владу готів, а слов’яни, що прагнули свободи, рушили далі — «глибше в землі біля Татр». Більший архаїзм морфологічної будови балтійських мов порівняно зі слов’янськими мовознавець та історик пояснює по-своєму — відповідно до настанови чеського (та інших слов’янських) національного відродження: «одна (литовська мова) за багато століть до Христа наповнилася чужими елементами й закам’яніла, друга (слов’янська) йшла своїм шляхом, вільно розвивалася сама по собі й, немов свіжа та могутня рослина, всюди розрослася, розпустила гілки, листя, квіти й плоди своїх розгалужених пагонів» (Šafařík 1837: 362).

Отже, погляд Й. Добровського далі перейняв і розвинув словак П. Й. Шафарик. Варто відзначити роль балтів. У XIX столітті в Празі активно шукали прабатьківщину слов’ян, натомість локалізація давніх балтів не викликала запитань (320 р. до н. е. — 175 р. н. е.). Сам П. Й. Шафарик обґрунтовує місця проживання балтів балтійською етимологією назви Балтійського моря. Зважаючи на подібність мов і культур, дослідники, спираючись на балтів, локалізували й слов’ян. У пошуках прабатьківщини слов’ян балти правили за відправну точку. Саме це зумовило виведення прабатьківщини слов’ян (тобто тих самих балтів, лише тієї їхньої частини, що прагнула свободи) з узбережжя Балтійського моря.

Як приклад мислення П. Й. Шафарика наведемо такий узагальнювальний уривок: «Ранніми мешканцями балтійського узбережжя біля гирла Вісли були слов’яни, яких згодом (імовірно, у IV столітті до н. е.) звідти витіснили готи. Про становище обох братніх народів — литовського та слов’янського, особливо вздовж бурштинового узбережжя, — і про їхні взаємини ми не можемо нічого стверджувати напевно. Однак можна припустити, що як діти одного племені вони тоді розмовляли мовами, які мало або зовсім не відрізнялися одна від одної, а їхні вірування й звичаї були тісно пов’язані. На всьому тому узбережжі вони мирно й спокійно жили поруч. Торгуючи бурштином, від слов’ян через Татри далі, у бік адріатичного узбережжя, вони були відомі давнім авторам під назвою вендів. Войовничих

Straipsniai / Articles

333

ILJA LEMEŠKIN

Навала готів та їхніх родичів, нині відомих як віндили або вандали, на землі віндів, до узбережжя та Вісли, вигнання віндів звідти й завоювання литовських народів змінили щасливі взаємини обох народів. Слов’яни, відтиснуті готами та іншими германцями від Балтійського моря, а кельтами — від Адріатичного моря, не бачачи іншого виходу й люблячи вільне та спокійне життя, відступили ще далі на північ, де не зустріли опору. Литовські народи, змішавшись із готами та іншими германцями й маючи серед себе ще й фіно-угрів, поступово втратили свою чисту національну самобутність і через це віддалилися від слов’ян» (Šafarík 1837: 366).

Однак із поглядом П. Й. Шафарика не погоджується литуаніст Ф. Л. Челаковський, який також черпав дані з рукописного німецько-литовського словника з Малої Литви. Виявлені спільні риси балтійської та слов’янської лексики спонукали Ф. Л. Челаковського взятися, як уже згадувалося, за особливу лексикографічну працю. Словник, над яким він працював до самої смерті¹³, утверджував окрему лінгвістичну концепцію. Ф. Л. Челаковський широко викладав її у спілкуванні з колегами та під час лекцій у Вроцлавському й Празькому університетах:

Нарешті ми бачимо особливий та цікавий зв’язок литовської мови (а разом із нею і її близнюків — латиської та мертвої давньопрусської мов) зі слов’янськими мовами, який привертає увагу кожного славіста. Ця мова заслуговує на те, щоб їй загалом приділяли більше уваги, особливо поки вона ще живе у світі; адже з огляду на її швидке зникнення та експансію сусідніх мов (з одного боку німецької, з іншого — російської) може статися, що мине менш ніж пара століть і нащадки марно шукатимуть литовців.

Граматика литовської мови дуже автентична й точна, проте лексика переповнена чужими словами та засмічена ними. Майже половина слів сучасної литовської мови є цілком слов’янськими. Більшість цієї лексики прийшла з польської та російської мов, і це легко пояснити тисячоліттям сусідського співжиття, добре відомим з історії. Не можна думати, що ще одна частина спільних литовських і слов’янських основ, які позначають прості поняття, виникла лише в епоху хрещення: ми найбільше схиляємося до того доісторичного джерела, з якого походить, наприклад, і спорідненість санскриту зі слов’янськими мовами. Ще одне скупчення основних слів цілком самобутнє й властиве лише литовській мові. Частково тут також трапляються запозичення з германських, фінських та інших мов.

Ще чотириста років тому ареал поширення литовської мови й народу був дуже широким — великі князі сягали своїм скіпетром аж до Чорного моря. Але мовознавство іноді проливає світло й на ті століття, про які мовчить історія. Завдяки цій науці ми дізнаємося, що литовське плем’я жило не лише вздовж усього Балтійського моря, а й своїми поселеннями глибоко проникало до Центральної Європи. Який іще висновок можна зробити, коли в документах Померанії, Рюгена, Мекленбурга й Бранденбурга від XI століття й далі

¹³ Витяг із термінів спорідненості, датований початком 1851 року, було зроблено зі словника Г. Ф. Нессельмана 1850 року. Ф. Л. Челаковський отримав його від книгорозповсюджувача 13 лютого 1851 року.

334

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

є чимало топонімів, зрозумілих лише з огляду на литовську мову. Який же інший висновок можна зробити? Лише той, що колись цей народ мав тут жити.

Литовські гілки, безперечно, далеко поширювалися на територію, населену слов’янами; так само очевидно, що слов’ян із давніх-давен найбільше вабив цей народ, із яким вони поступово зливалися в одне ціле. Що ж тут дивного? Усюди було досить незайнятих земель; вірна вдача литовського племені, схильного до спокійного хліборобського життя, добре пасувала до нашої слов’янської, тож один народ міг не лише чудово оселитися поряд з іншим, а й серед нього (такі приклади бачимо у наших угорських сусідів).

Щоб чимось підкріпити викладені тут твердження, із багатьох доказів я оберу один — найцікавіший, бо він стосується нашої батьківщини.

Відомо, що у складі слов’янських мов є такі словесні основи, які засвідчені повсюдно, тобто відомі й уживані в кожній слов’янській мові. Є також такі слова, що поширилися лише у більшій чи меншій групі мов. Нарешті, існують і такі, що трапляються лише в одній чи іншій мові, але через це, звісно, ніхто не сумнівається в їхній слов’янській природі. Так само й у нас є певна кількість основ, які вважаються власними, хоча трапляються лише в чеській мові. Коли ми розглядаємо такі слова й назви, відповідників яким не знаходимо ані у слов’янських, ані в інших споріднених мовах, то помічаємо, що вони в тій самій або дещо зміненій формі вживаються в литовській мові. То якого висновку ми змушені дійти? Безперечно, такого: ми, чехи, колись мусили зустрітися із сучасними литовцями й тісно спілкуватися з ними.

Але історія, у тому, що вона охоплює, не подає ані найменших слідів, які свідчили б про таку спільноту, що тривалий час існувала між нами та цим народом. Тому не залишається нічого іншого, як дати волю думці, що ця спільність сягає таких часів, від яких не збереглося писемних пам’яток.

Із багатьох таких слів, які мені вдалося зібрати, наведу лише деякі: švarný: szwarus; náramný: nerammus; sluka = slankė, la. slohka; luňák = lingė ide. Waihe iš lingau “ratu lėkti į viršų”; ožanka (жовтозілля, teucrium): ožys, також і наша рослина називається kozlík “козлик”; zákampí: kampas; chomol: kamuolys; krbatý: karbūtas; vyvaditi: iszwadoju; klábositi: kalbu, kalbėsis; šarapatka: szerpétos; loudati se = lendu; kmen = kamėnas; zvířetnice: zvěřinně тощо.

Марно було б намагатися пояснити за допомогою слов’янських мов деякі наші топоніми й гідроніми; натомість у литовській мові вони одразу набувають звучання й значення, наприклад: Ūpa, Ūpice, Opava: лит. uppė; Labe від labas; Ogra, Ohře від geras; річка Ploušnice біля м. Дечин, що впадає в Ельбу, від plusze (за Rokytnice); місцевості Řisuty у краях Раковника та Літомишля: лит. reszutis; Lkouš біля м. Локшани від lokis (маємо також Medvėdį); Ula, чоловіче ім’я Hula та Hulin, Hulice, лит. ŭla (Sláła замість Skalky); Lobze від lobis; Doksy біля Doksany: поширене литовське чоловіче ім’я Doksa, засвідчене з XIV століття. Подібні назви, що вказують на литовську мову, можна знайти також у Моравії, Сілезії, Лужиці та деінде. Усе це показує, яким поширеним був цей народ у часи, про які нам нічого не відомо, і наскільки сильно він нині занепав. (Čelakovský 1877: 64–66)

Straipsniai / Articles

335

Litevský slovník, Knihovna národního musea, sign. IV.A.11

336

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Straipsniai / Articles

337

ILJA LEMEŠKIN

Отже, Ф. Л. Челаковський прагнув розкрити доісторичне сусідство, коли предки чехів і литовців надзвичайно тісно й успішно контактували. Сучасна морфологія литовської мови в розумінні Ф. Л. Челаковського є «автентичною і точною»; вона найбільше відповідає граматиці слов’янських мов. Саме через подібність балтійських і слов’янських, чеської та литовської мов і їхню близьку спорідненість у першій половині XIX ст. було сформовано своєрідну концепцію, згідно з якою литовці (балти) походять із самої Чехії. Прагнення Ф. Л. Челаковського розкрити доісторичне сусідство, коли предки чехів і литовців у долині, оточеній горами (Česká kotlina), надзвичайно тісно й успішно спілкувалися, виразно помітне в його лекціях для студентів, прочитаних у Вроцлаві та Празі. Ідеї спільної епохи розвитку балтійських і слов’янських мов, її (епохи) локалізації в Чехії та обґрунтуванню якраз прислужився Lietuvių kalbos žodynas (Knihovna Národního muzea, sign.: IV A 11). Про це свідчать добір слів, спосіб їх тлумачення, схильність до етимологізування. Можна сказати, що за своєю природою словник Ф. Л. Челаковського, який так чи інакше розвинувся з книжечки М. Бенешовського, є попередником Baltisch-Slavisches Wörterbuch Райнхольда Траутмана (Геттінген, 1923).

Думки, висловлені Ф. Л. Челаковським, і відповідний їм рукописний словник литовської мови коригують наше розуміння історії ключового питання балтійських і слов’янських мов. У літописах балтістики та славістики за хронологією першість належить гіпотезі А. Шлейхера про існування спільної прабалтійсько-праслов’янської мови. За усталеною традицією її називають класичною, тоді як спробу відтворити певний період спільного розвитку, коли ці мови зблизилися, зараховують до нових моделей. Однак деякі сторінки історії чеської балтістики показують, що гадана новація — це лише призабута всіма концепція, вперше висловлена й обґрунтована ще в першій половині XIX ст. Схоже, ідея А. Шлейхера про прабалтійсько-праслов’янську мову виникла й розвивалася як противага давнішій теорії Ф. Л. Челаковського.

З погляду джерелознавства особливо важливо наголосити, що Ф. Л. Челаковський, розробляючи свою лінгвістичну концепцію, використовував матеріали рукописного німецько-литовського словника. Про це свідчать словникові статті, у яких фігурують слова, засвідчені у словниках, приписуваних Ф. В. Хаку та споріднених із ними.

Отже, Леопольд Ґайтлер 1875 року не був першим дослідником, який скористався словником. До нього лексичний матеріал Малої Литви вивчав філолог-романтик Ф. Л. Челаковський, який від 1825 до 1852 року укладав словник балтійських і слов’янських лексичних спільностей, що обґрунтовував його теорію балтійського і слов’янського походження, етногенезу та глотогенезу. Саме поява словника в Клементінумі, тобто в Празькій імператорській королівській публічній та університетській бібліотеці, найімовірніше, пов’язана з іншою видатною особистістю балтістики та славістики першої половини XIX століття — П. Й. Шафариком, який, спираючись на подібні джерела, по суті, інакше розв’язував ту саму проблему балтійських і слов’янських мов

338

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

Інакше. Його погляди збігалися з результатами досліджень Й. Добровського. А єзуїт Й. Добровський — близький однодумець і колега Й. В. Злобіцького — постає як посередник, завдяки якому німецько-литовський словник (словники) опинився в Празі (словник П. Ругія, яким також користувалися Ф. Л. Челаковський та інші, міг походити з особистої бібліотеки Й. В. Злобіцького).

Усі згадані особи, продовжуючи напрям досліджень М. Бенешовського, тобто ґрунтовно вивчаючи проблематику взаємин балтійських і слов’янських мов, систематично працювали з друкованими та рукописними словниками. Знайомство А. Шлейхера з празьким словником слід розглядати окремо.

LITERATŪRA

Benešovský Matouš Philonomus 1587: Knižka slow Čžeských wyložených odkud swůj počátek magí (totiž) yaký gest gegich rozum. Sepsaná od Kněže Mathausse Philonoma, Pjsaře Konsystorže Pražské. Wytisstěna w Starém Městě Pražském w Jmpressy Jiříka Dačického.

Clavis Germanico–Lithvana 1995–1997: Clavis Germanico–Lithvana. Rankraštinis XVII amžiaus vokiečių–lietuvių kalbų žodynas 1–4. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

Čelakovský František L. 1825: Slowanské národní pjsně sebrané Frant. Ladisl. Čelakowským. T. 2, V Praze: Pjsmem J. owd. Vetterlowé z Wildenbrunu.

Čelakovský František L. 1850: Kvití – Časopis Musea království českého 24(1), 99–102.

Čelakovský František L. 1877: Čtení o počátcích dějin vzdělanosti a literatury slovanských. Praha: V kommissí u Františka Řivnáče.

Daukantas Simonas 1976: Raštai 1. Vilnius: Vaga.

Dini Pietro U. 2009: Baltų kalbotyros apyaušriai. Baltų kalbų paleokomparatyvistinės sampratos kalbotyros istoriografijos kontekste. – Archivum Lithuanicum 11, 439–462.

Dobrovský Josef 1788: Uiber die ältesten Sitze der Slawen in Europa, und ihre Verbreitung seit dem sechsten Jahrhundert; insbesondere über das Stammvolk der Mährer, und ihre Geschichte bis zur Einsetzung des Herzogs Rastislaw – Josef Vratislav Monse. Versuch einer kurzgefaßten politischen Landesgeschichte des Markgrafthums Mähren. Bd. 2. Vom Jahr 1182 bis 1306. Mit vorausgeschickter Abhandlung über die ältesten Sitze der Slawen. Olmutz, IX–LII.

Drotvinas Vincentas 1984: Kada parašytas vadinamasis Krauzės žodynas. – Baltistica 20(2), 163–167.

Geitler Leopold 1875: Litauische studien. Auswahl aus den ältesten denkmlälern, dialectische beispiele, lexikalische und sprachwissenschaftliche beiträge von Dr. Leopold Geitler. Prag: T. Mourek.

Straipsniai / Articles

339

ILJA LEMEŠKIN

Hůňáček Václav 1975: Klášter Na slovanech a počátky východoslovanských studií u nás. – Z tradice slovanské kultury v Čechách. Praha: Universita Karlova.

Koupil Ondřej 2007: Grammatikáři. Gramatologická a kulturní reflexe češtiny 1533–1672. Praha: Karolinëm.

Lemeškin Ilja 2010: Františeko Ladislavo Čelakovskio lietuvių kalbos žodynas. – Leksikografija ir leksikologija. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 98–113.

Lemeškin Ilja 2012: Friedrichui Wilhelmui Haackui priskiriamas Prahos rankraštinis vokiečių–lietuvių kalbų žodynas. – Mažoji Lietuva: paribio kultūros tyrimai. Vilnius: Petro ofsetas, 31–58.

Lemeškin Ilja 2013: Prahos vokiečių–lietuvių rankraštinio žodyno autorystės klausimu. – Acta Linguistica Lithuanica 69, 269–279.

Lexicon Lithuanicum 1987: Lexicon Lithuanicum. Rankraštinis XVII a. vokiečių–lietuvių kalbų žodynas. Vilnius: Mokslas.

Narbutas Sigitas 2011: Praha–Vilnius: jėzuitų poveikis lietuvių kultūros raidai. – Lietuvos Mokslų akademijos Vrublevskių biblioteka. 2007 / 2008. Vilnius, 52–70.

Reichel Walter 2004: Josef Valentín Zlobický – první profesor českého jazyka a literatury: život, působení a zásluhy na pozadí osvícenství. – Vídeňský podíl na počátcích českého národního obrození. J. V. Zlobický (1743–1810) a současníci: život, dílo, korespondence. Praha: Academia, 24–42.

Schleicher August 1853: O jazyku litevském, zvláště ohledem na slovanský. – Časopis Českého Museum 27. Praha, 320–334.

Schleicher August 2008: A. Schleicherio laiškai iš Lietuvos P. Šafarikui. – Lituanistinis Augusto Schleicherio palikimas 1. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 670–739.

Šafářik Pavel Josef 1837: Slovanské starožitnosti w Praze: tiskem Jana Spurného.

Vykypělová Taťána 2012: Maximilian Schimek: Bemerkungen zu seiner Mitarbeit an Josef Zlobickýs Projekt einer gesamtslawischen Sprachlehre und zu beider Zerwürfnis. – Miscellanea Vindobonensia Bohemica. In Erinnerung an den 200. Todestag von Josef Valentin Zlobický. Wien: Holzhausen, 37–61 (Bohemoslavica abscondita 1.).

Voit Petr 2014: Новые сведения о деятельности Франциска Скорины в Праге (1517–1519) (Atiduota spausdinti.)

340

Acta Linguistica Lithuanica LXXI

Rankraštinis Frydrichui Wilhelmui Hakui priskiriamas vokiečių–lietuvių kalbų žodynas Čekijoje

Manuscript German–Lithuanian Dictionary Credited to Friedrich-Wilhelm Haack in the Czech Republic

S U M M A R Y

While analysing the history of the Prague manuscript of the German – Lithuanian dictionary a very special Austro-Hungarian context can be clearly observed. The dictionary was witnessed in Vienna in 1777 and in 1875 the dictionary was undoubtedly referred by Leopold Geitler. However, the owner of the dictionary Josef Valentin Zlobický and Leopold Geitler will remain the only ones who touched this lexicographical source.

There is a substantial reason to presume that prior to Geitler, in the first half and the middle of the 19^th century, the lexical material of the East Prussia was analysed by the philologist romantic František Čelakovský who was compiling the dictionary of Baltic – Slavic lexical generalities in the period of 1825 – 1852.

The coming of the manuscript dictionary in Clementinum, i.e. in Imperial and Royal Public and University Library of Prague will most probably be related to one more personality of Baltistics and Slavistics of the first half of the 19^th century Pavel Jozef Šafárik. He was referring to the same sources, but approached the issues of the Balts-Slavs differently than František Čelakovský. His approaches towards the ethnogenesis and glotogenesis of the Balts-Slavs accorded with the attitudes of his predecessor Josef Dobrovský.

The Jesuit J. Dobrovský, as a close supporter and a colleague of J. V. Zlobický, should be presumed as a person mediator with the help of who the German – Lithuanian dictionary appeared in Prague.

The coming of the manuscript German – Lithuanian dictionary in Vienna was most probably decided by the scientific interests of J. V. Zlobický, the undertaking of the comparative grammar of all Slavic languages to be precise. The Czechs are inclined on treating the Lithuanian language as a separate, i.e. non-Slavic language from the time of Matouš Benešovský (1587). J. V. Zlobický could compare it to the Sorbian language. However, in this case, the Baltic-Slavic issue was important for the researcher in the seventh decade of the 18^th century, and his then available manuscript source was convenient in searching for an appropriate explanation and reasoning of arguments of lexical character.

All the above mentioned individuals took on the research direction of Matouš Benešovský i.e. they consistently worked with printed and manuscript dictionaries while thoroughly analysing the issues of Baltic-Slavic language relations.

Įteikta 2014 m. gruodžio 5 d.

ILJA LEMEŠKIN

Prahos Karolio universitetas

Jana Palacha 2, 116 38 Praha 1, Czech Republic

[email protected]

Straipsniai / Articles

341