SOCIALINĖS LINGVISTIKOS PROBLEMOS LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XIX (1979)

Laima GRUMADIENĖ

ПРО СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИЙ СТАТУС РОЗМОВНОЇ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ ВІЛЬНЮСА

Із поширенням і урізноманітненням форм масової комунікації, інтенсифікацією загальної освіти й самоосвіти актуальнішою стала проблема літературної розмовної мови, змінився діапазон впливу писемної та усної мови. Зростання значення розмовної мови висунуло потребу масового оволодіння єдиною літературною розмовною мовою. Сприятливими умовами для успішного розв’язання цього завдання в нашій республіці є підготовка академічних граматик і словників литовської мови, постійне вдосконалення шкільних підручників і методики викладання, робота Комісії з мови, періодичні та разові видання з культури мови, мовні рубрики в пресі, радіо- й телепередачі, лекції з мовних питань.

Однак дедалі більше постає практичних і теоретичних питань щодо литовської літературної розмовної мови. Насамперед не всі однаково розуміють це поняття. Тому на питання, хто розмовляє літературною мовою, коли й де нею розмовляють, немає єдиної відповіді, прийнятої всіма.

До літературної розмовної мови різних мов висувають неоднакові вимоги. Мовознавиця О. Лаптєва (1976, 5), оглянувши наукову літературу з питання російської розмовної мови, констатує, що лінгвістичний статус російської розмовної мови як феномена літературної мови більш-менш усталився — це повсякденна побутова мова освічених мешканців культурних центрів. Досить єдину мовну норму можна пояснити й тією обставиною, що російська літературна мова формувалася на основі розмовної мови міста Москви та його околиць, однак на неї значно вплинули як північні, так і східні російські говірки [Котков С. И., 1974, 31]. Розрізняють два варіанти сучасної норми російської літературної мови — московську та ленінградську розмовну мову [Вербицкая Л. А., 1976, 71]. Літературні мови деяких народів мають навіть по кілька варіантів. Наприклад, швейцарська ретороманська мова, будучи однією з чотирьох національних мов, уживаних у країні, має ще шість варіантів своєї літературної форми [Бородина М. А., 1973, 11]. Факт відсутності уніфікованої норми цієї мови пояснюють також відсутністю культурного й економічного центру ретороманців [Степанов Г. В., 1976, 124]. І в Албанії розрізняють два варіанти літературної мови, лінгвістичними основами яких є дві різні говірки [Десницкая А. В., 1960, 22]. Відмінності між варіантами норвезької літературної мови (ріксмолом і лансмолом) пояснюють тим, що в боротьбі за уніфікацію писемної та усної форм мови було обрано два різні шляхи [Стеблин-Каменский М. И., 1953, 78].

Литовська літературна мова не має кількох рівноправних варіантів. Формуючи нашу літературну мову, керувалися принципом нормування, запропонованим Й. Яблонскісом, — не змішувати елементи різних говірок [Piročkinas A., 1977, 100]. Хоча фонологічна система говірки, на основі якої формується літературна мова, є еталоном вимовних норм лише на початковому етапі становлення літературної мови [Palionis J., 1976, 36], норми вимови сучасної литовської літературної мови не дуже відрізняються від фонологічної системи західноаукштайтської говірки [Pakerys A., Pupkis A., 1976]. Ця обставина є досить важкою для подолання перешкодою для представників інших говірок.

Слід звернути увагу на взаємозв’язок і взаємодію кодифікації мови, норми та узусу. Проблему різних мовних норм у лінгвістиці трактують досить неоднознач-

93

miškai. Palyginti išsami šio klausimo apžvalga pateikta L. Verbickajos (1976, 5—19) darbe, skirtame rusų literatūrinės kalbos tarčiai. Pastaruoju metu lituanistai paprastai laikosi nuomonės, kad kodifikacija yra „mokslinis literatūrinės kalbos normų aprašymas bei susisteminimas, taip pat tam tikrų kalbos (ir rašybos) lyčių tikimo normai nustatymas“ [Palionis J., 1976, 44], kad „literatūrinės kalbos norma — tai literatūrinėje kalboje tam tikru metu tvirtai prigijusi ir visų arba bent daugelio jos vartotojų aprobuota kalbos lytis“, o „literatūrinės kalbos vartosenoje gali būti (ir paprastai būna) daugiau ar mažiau ir nenorminių, individualių, okazionalinių reiškinių, atskirų šios kalbos vartotojų susidarytų ar iš kitų kalbos tipų patekusių, bet plačiau nepaplitusių literatūrinėje kalboje ir netapusių jos norma“ (ten pat, 33). Pakitimai vartosenoje tam tikra prasme veikia normą, o pastaroji — kodifikaciją.

Узус змінюється з багатьох причин. Тут велике значення має соціальна, функціональна й територіальна диференціація мови. Наслідком усього цього є варіантність і варіювання мови. У літературній мові потенційно можливі такі типи варіювання: соціальні модифікації, функціонально-стилістичне варіювання, жанрово-стилістичне, просторове (або територіальне) та варіювання в часі [Гухман М. М., 1977, 6].

Соціальна стратифікація мови є неминучим наслідком розвитку класового суспільства. Соціальна диференціація мови виникає тому, що мова насамперед має виконувати свою комунікативну функцію у спілкуванні певних груп людей у межах певної соціальної структури. Ці конкретні люди досягають певного рівня матеріальної та духовної культури, який визначає їхнє володіння мовою, ціннісну орієнтацію та соціальні настанови.

Якщо соціальна стратифікація мови в нашому суспільстві після зникнення класових меж стає менш виразною, то функціонально-стилістична диференціація мови не має тенденції до зникнення, оскільки зі збільшенням сфер суспільної діяльності зростає потреба у специфічних засобах мовного вираження.

Територіальна диференціація мови зникає, говірки швидко поступаються місцем літературній мові [Zinkevičius Z., 1966, 17—22], однак перехідному періоду властиві різноманітні напівдіалекти, що не вирізняються системністю. Напівдіалекти виникають як у селі, так і в місті. Дослідниця мови Воронежа В. Собінікова (1975, 7) висуває гіпотезу, що міські мешканці, які нещодавно переїхали із села й опинилися в новому мовному середовищі, розмовляють так званим напівдіалектом, у якому діалектні особливості реалізуються тим менш системно, чим далі він віддалений від діалектної основи. Частково це можна було б пояснити «вертикальними правилами» американської соціолінгвістки С. Ервін-Тріпп (1971, 58). Тут перехід від уживання одного різновиду мови до іншого пояснюється вертикальними правилами взаємного узгодження мовних елементів, а це означає, що під час уживання лексики іншого різновиду мови відповідно вживаються також його морфологія, фонетика тощо. Перемикання може бути абсолютним, коли вертикальних правил дотримуються в усіх випадках, і частковим, коли перемикання відбувається, наприклад, лише на лексичному рівні. Важливо й те, чи керуються правилами автоматично: що автоматичніше відбувається це перемикання, то воно рівномірніше. Автоматичність безпосередньо залежить від частоти вживання мовних елементів.

Сучасному етапу розвитку розвинених мов властива соціальна й територіальна стратифікація. На думку деяких дослідників сучасної англійської мови, її структуру умовно можна зобразити як піраміду, горизонтальний переріз якої відображав би територіальну диференціацію мови, а вертикальний — соціальну. Основою піраміди була б мова низькооплачуваних робітників, якій властива значна територіальна диференціація. На вершині піраміди, де територіальний поділ уже не помітний, були б зображені варіанти розмовної мови Оксфорда й Кембриджа, що мінімально відрізняються один від одного [Halliday M. A. K., McIntosh A., Strevens P., 1973, 18]. Такі різновиди мови називають соціальними регіональними діалектами. Безперечно, у нашому соціалістичному суспільстві соціальна стратифікація не така сувора, однак у мовознавчих дослідженнях вона є релевантною.

94

У радянській лінгвістиці різні мовні форми, характерні для періоду переходу від діалектів до літературної мови, часто називають напівдіалектами [Степанов Ю. С., 1975, 195; Жирмунский В. М., 1956, 574; Степанов Г. В., 1976, 222]. На думку Ф. Філіна (1968, 12), багато сучасних мешканців російського села розмовляють або літературною мовою, або койне — своєрідною перехідною формою. Форми міждіалектного мовлення великих міст називають койне В. Ярцева (1969, 27) і В. Колесов (1975, 3). Вважається, що й у Вільнюсі в XVII ст. сформувалося литовське койне, яке виконувало функції літературної мови східної Литви [Zinkevičius Z., 1972, 79 – 100]. Оскільки перехідні мовні форми найвиразніше виявляються в мовленні мешканців великих міст, для якого характерна суворіша соціальна, а не територіальна диференціація, цей різновид мови досліджують окремо й надають йому власні назви. Б. Ларін (1977, 187), закликаючи 1928 року досліджувати міське розмовне мовлення, висунув гіпотезу, що в містах розмовляють різними арго, які вчений трактував як двомовність, що складається з двох рядів: першого, утвореного професійними груповими арго, і другого — міського народного розмовного мовлення (просторіччя). Дослідниці сучасної російської мови О. Лаптєва (1976, 76) і Л. Вербицька (1976, 16 – 19) вважають розмовне мовлення мешканців великих міст літературною мовою, що має локальні особливості. Подібна концепція розмовного мовлення мешканців великих міст прийнята й у ґрунтовних дослідженнях сучасного російського розмовного мовлення, якими керували М. Панов (ред., 1968), Є. Земська (ред., 1973), Л. Крисін (ред., 1975). В. Ярцева (1977, 12 – 15) називає розмовне мовлення великих міст регіональним субстандартом. Іноді міське розмовне мовлення називають просто діалектом [Степанов Г. В., 1975, 30; Швейцер А. Д., 1976, 145; Лабов V., 1975, 213].

Matyt, teбėra aktualūs B. Larino (1977, 175) 1928 m. pasakyti žodžiai, jog, „jeigu žemėlapyje pavaizduotume lingvistinį šių laikų Europos tyrinėjimą, tai didžiausi balti plotai būtų ne patys tolimiausi užkampiai, o kaip tik didieji miestai“. Tame pačiame pranešime mokslininkas apibūdina ir miestų kalbos tyrinėjimo metodologinę reikšmę, pažymėdamas, jog šios problemos studijavimas galėtų stumtelėti lingvistiką pirmyn taip, kaip tai padarė kaimo tarmių tyrinėjimas XIX a.

Проблема соціолінгвістичного статусу міського усного мовлення досі залишається невирішеною. Дослідження переконливо довели, що успішність її розв’язання значною мірою залежить від методології та методики роботи.

Наприклад, усне мовлення англійської мови в Нью-Йорку досліджували неодноразово. 1950 р. А. Ф. Габель дійшов висновку, що мовлення ньюйоркців не має жодної системи [Hubbell A. F., 1950, 48], а 1966 р. В. Лабов доводить, що така система є [Labov W., 1966, 7].

Дослідження міського мовлення важливі не лише тому, що саме в містах найкраще можна спостерігати, як «зливаються діалекти» і які перехідні мовні форми виявляються, а й з огляду на те, що усне мовлення великих міст часто стає ціннісним орієнтиром суспільства. Тут можливі два підходи: або норму міського усного мовлення ототожнюють із нормою літературного усного мовлення, або свідомо дотримуються саме міської мовної норми («ми так розмовляємо»). Мовлення міст, особливо столиць, має велике значення для норм літературної мови: переорієнтація суспільства може змінити саму норму. На цей факт звертає увагу Г. Степанов (1978, 40), розглядаючи вплив усного мовлення Мехіко на літературну норму іспанської мови в Мексиці. Переорієнтація норми літературної мови в Італії на усне мовлення римлян тепер уже широко визнається, хоча Рим ще не став такою мовною столицею, як Париж [Касаткин А. А., 1976, 183].

Мабуть, не варто говорити про єдину норму міського усного мовлення, оскільки й цей різновид мови характеризується певною диференціацією, що залежить від соціального становища мовців, їхнього територіального походження, ціннісних орієнтацій, цілей і місця спілкування та подібних обставин.

Слід зазначити, що мешканці міста часто потрапляють у диглосні ситуації, тобто вживають різні мовні форми та різновиди залежно від соціальних обставин—

95

. Соціальна установка визначає, яка мовна форма стає престижною в певній ситуації. Престижна форма не завжди стає літературною мовою. Однак шкала оцінювання усного мовлення великих міст дуже широка — від престижної форми до одіозної. Це значною мірою залежить від соціальної диференціації мовлення: мовлення нижчих соціальних верств у Нью-Йорку [Labov W., 1966, 25], кокні (Cockney) у Лондоні [Matthews W., 1970, 232] — це мовні форми, які часто трактують як одіозні.

Ціннісну орієнтацію суспільства щодо мови необхідно формувати на наукових засадах. Саме це й роблять у межах широкомасштабної роботи над культурою мови. Успіх цієї роботи залежить від усебічного дослідження мовної норми та узусу. Міське усне мовлення є добрим підґрунтям для такої роботи.

У цьому аспекті можна досліджувати й усне литовське мовлення мешканців Вільнюса. Вільнюс, столиця республіки, є не лише економічним, а й культурним центром народу. Саме з культурних центрів поширюється реалізація норм літературної мови. Мовлення цих культурних центрів певною мірою також є частиною міського усного мовлення, його найвищим щаблем. Однак, як і елементи будь-якої структури, щаблі усного мовлення мешканців Вільнюса взаємопов’язані. Варто зазначити, що у Вільнюсі є кілька різновидів усного мовлення: литовський, російський, місцевий польський та інші. Отже, норми різних мов, уживані різними соціальними верствами населення, у повсякденному спілкуванні переплітаються й впливають одна на одну.

Слід звернути увагу й на той факт, що значна частина литовців у Вільнюсі — це переселенці із сіл або інших міст Литви. Помічено, що з часом мовлення переселенців також набуває певних спільних рис. До речі, діти батьків, у мовленні яких є діалектні особливості, розмовляють мовою, яка може істотно відрізнятися від мовлення батьків, але майже не відрізняється від мовлення однолітків, народжених у Вільнюсі. Цей факт має велике значення для впровадження нормативного вжитку літературної мови, оскільки артикуляційна база формується в дитинстві. Діти стають носіями певного діалекту у віці 4—13 років. Дитина віком 10—11 років може вже не засвоїти іншого діалекту так, щоб розмовляти без акценту [Labov W., 1970, 34].

Вплив міського усного мовлення досить значний. Порівнюючи мовлення тих, хто навчався у вищих навчальних закладах Вільнюса й Каунаса і яке до завершення навчання неодмінно набуває певних більш або менш виразних особливостей, можна помітити, що засвоюються два типи особливостей — вільнюські й каунаські.

Найбільше спільних рис можна помітити в мовленні людей, народжених і тривалий час мешканців Вільнюса, хоча часто виявляються й відмінності.

Щоб відповісти на запитання, як розмовляють у Вільнюсі, необхідно провести соціолінгвістичний аналіз усного мовлення вільнюсців. Слід досліджувати мовлення литовців, народжених і тих, хто живе у Вільнюсі. Адже саме в їхньому мовленні найвиразніше виявляються особливості «мови вільнюсців», яких набувають і приїжджі. З’ясувавши природу, поширеність та оцінювання цих особливостей, можна було б успішніше боротися із жаргонними елементами, а іноді, можливо, й переглянути питання норми та кодифікації літературної мови. Застосувавши такий аналіз до усного мовлення всіх більших міст Литви, можна було б з’ясувати реальне співвідношення норми літературної мови та узусу в сучасній литовській мові. У міських умовах процес нівеляції діалектів відбувається особливо швидко. Виявлення його тенденцій мало б велике значення для свідомого регулювання розвитку мови — наскільки це дозволяє специфіка об’єкта.

Спираючись на концептуальну соціолінгвістичну систему, запропоновану радянським ученим А. Швейцером (1976, 69—85), мову мешканців Вільнюса можна досліджувати як соціальну комунікативну систему мовного колективу, одним із компонентів якої є литовська мова. Слід зазначити, що компоненти соціальної комунікативної системи пов’язані між собою відношеннями функціонального доповнення. Зумовлений соціальними умовами розподіл компонентів цієї системи має два аспекти: розподіл за сферами вживання та суспільними функціями мови, а також розподіл за соціальними ситуаціями—

96

мовлення. Тому розмовну мову литовців — мешканців Вільнюса, як окремий компонент комунікативної системи всіх мешканців Вільнюса, слід розглядати в стратифікаційному та ситуативному аспектах. Стратифікаційна варіативність — це соціальна диференціація мови, зумовлена соціальною структурою суспільства. Ситуативну варіативність визначають різні соціальні ситуації. Досліджуючи міське розмовне мовлення, необхідно зважати на ці різні виміри варіювання.

Для дослідження стратифікаційної мовної варіативності доцільно виокремити в колективі носіїв розмовної мови спільноти розмовного мовлення, тобто певні соціальні або соціально-демографічні групи, члени яких мають принаймні одну спільну ознаку (вік, освіту тощо).

Колектив носіїв розмовної литовської мови у Вільнюсі — це всі литовці, які тут проживають. За даними Всесоюзного перепису населення 1970 року [Vilnius skaičiais, 1975, 11–12, 15], у Вільнюсі проживало 372 100 громадян, з них 159 156 (тобто 42,8%) — литовці. Скільки литовців із цієї кількості є вільнюсцями, тобто народилися й живуть у Вільнюсі, не виїжджаючи на тривалий час, точно встановити важко. Для виявлення таких осіб скористалися архівом Центрального управління статистики Литовської РСР, анкетами Всесоюзного перепису населення 1970 року. У них наведено дані про те, з якого року особа проживає в тому самому місті чи селі. Отже, інформантів відбирали, зіставляючи цей рік із роком народження.

Було сформовано три спільноти розмовного мовлення, критерієм поділу яких є вік. До першої спільноти належать народжені до 1931 року, до другої — народжені у 1932–1952 роках, до третьої — народжені у 1953 році та пізніше.

Дослідження можна провести двома способами: або отримати багато відповідей на невелику кількість запитань, або детальніше опитати меншу кількість людей. Було обрано другий шлях. З огляду на певні вимоги теорії статистики встановлено, що мінімальна кількість опитаних в одній віковій спільноті розмовного мовлення становить 19 [Урбанис Б. Ц., 1962, 251]. За досить широкою програмою дослідження було опитано 61 вільнюсця. Аналізуючи зібраний матеріал, беруть до уваги характер роботи інформантів [Руткевич М. Н., 1972], рівень освіти, місце народження батьків, які обоє мають бути литовцями, знання та вживання російської й польської мов, а також інші обставини.

Матеріал від того самого інформанта збирали кількома способами: за допомогою соціолінгвістичного інтерв’ю та анкети, тестів ціннісних орієнтацій. Деякі питання досліджували методами аудіотестування та спектрального аналізу. Упродовж усього дослідження шляхом неконтрольованого спостереження виявляли характерніші особливості розмовної литовської мови у Вільнюсі.

Таке соціолінгвістичне дослідження розмовної литовської мови у Вільнюсі дає змогу в певному аспекті простежити розвиток литовської мови в особливих умовах, коли мовці постійно перебувають у ситуаціях полілінгвізму, білінгвізму та диглосії.

Literatūra

Ervin-Tripp S. Sociolinguistics. – In: Fishman J. (ed.). Advances in the Sociology of Language. The Hague, Mouton, 1971, Vol. 1.

Halliday M. A. K., McIntosh A., Strevens P. The Users and Uses of Language. – In: Bailey R. W., Robinson J. L. (eds.). Varieties of Present-Day English. The University of Michigan, 1973.

Hubbel A. F. The Pronunciation of English in New York City. New York, 1950.

Labov W. The Social Stratification of English in New York City. Center for Applied Linguistics, 1966.

Labov W. The Study of Nonstandard English. Columbia University, 1970.

Matthews W. Cockney Past and Present. A Short History of the Dialect of London. Detroit, 1970.

Pakers A., Pupkis A. Lietuvių kalbos bendrinė tartis. Plokštelių tekstai. V., 1976.

Palionis J. Lietuvių literatūrinės kalbos istorijos įvadas. V., 1976.

Piročkinas A. Prie bendrinės kalbos ištakų. V., 1977; Vilnius skaičiais. 1940–1974 metų statistinių duomenų rinkinys. V., 1975.

7. Užs. Nr. 1554

97

Zinkevičius Z. Lietuvių dialektologija. V., 1966.

Zinkevičius Z. Rytiėsiöji XVII a. lietuvių raštų kalba, jos kilmė ir išnykimas. — Baltistica. V., 1972. T. VIII (1).

Бородина М. А. Сравнительно-сопоставительная грамматика романских языков. Ретороманская подгруппа. — Л., 1973.

Вербицкая Л. А. Русская орфоэпия. — Л., 1976.

Гухман М. М. Введение. — В кн.: Ярцева В. Н., Гухман М. М. (отв. ред-ы). Социальная и функциональная дифференциация литературных языков. М., 1977.

Десницкая А. В. Из истории образования албанского национального языка. — Тр. Ин-та языкознания АН СССР. Вопросы формирования и развития национальных языков. М., 1960. Т. X.

Жирмунский В. М. Немецкая диалектология. — М.—Л., 1956.

Жирмунский В. М. Русская разговорная речь. Под ред. Е. А. Земской. — М., 1973.

Касаткин А. А. Очерки истории литературного итальянского языка XVII—XX вв. — Л., 1976.

Колесов В. В. Границы стилистической вариативности в современном русском произношении. — В кн.: Вопросы стилистики. Межвузовский науч. сб. Саратов, 1975. Вып. 10.

Котков С. И. Московская речь в начальный период становления русского национального языка. — М., 1974.

Русский язык по данным массового обследования. Под ред. Л. П. Крысина. — М., 1975.

Лабов У. О механизме языковых изменений. — В кн.: Новое в лингвистике. М., 1975. Вып. VII.

Лаптева О. А. Русский разговорный синтаксис. — М., 1976.

Ларин Б. А. История русского языка и общее языкознание. — М., 1976.

Русский язык и советское общество. Под ред. М. В. Панова. — М., 1968.

Руткевич М. Н. Методологические проблемы изучения социальной структуры социалистического общества. Свердловск, 1972.

Собинникова В. И. Заметки о речи городского населения. — В кн.: Изв. Воронежского гос. педагогического ин-та. Очерки по русскому языку. Воронеж, 1975. Т. 141.

Стеблин-Каменский М. И. История скандинавских языков. — М.—Л., 1953.

Степанов Г. В. Типология языковых состояний и ситуаций в странах романской речи. — М., 1976.

Урланис Б. Ц. Общая теория статистики. — М., 1962.

Филин Ф. П. Введение. — В кн.: Язык и общество. М., 1968.

Швейцер А. Д. Современная социолингвистика. Теория, проблемы, методы. — М., 1976.

Ярцева В. Н. О территориальной основе социальных диалектов. — В кн.: Норма и социальная дифференциация языка. М., 1969.

Ярцева В. Н. Соотносительность региональных и социальных вариантов языка в плане стиля и нормы. — В кн.: Социальная и функциональная дифференциация литературного языка. М., 1977.

Lietuvos TSR Mokslų Akademijos Lietuvių kalbos ir literatūros institutas

К ВОПРОСУ О СОЦИОЛИНГВИСТИЧЕСКОМ СТАТУСЕ ЛИТОВСКОЙ РАЗГОВОРНОЙ РЕЧИ ЖИТЕЛЕЙ г. ВИЛЬНЮСА

Резюме

В связи с развитием форм массовой коммуникации и интенсификацией всеобщего образования особенно актуальной стала проблема разговорной разновидности литературного языка.

В некоторых языках наблюдается разнообразие вариантов литературной разговорной речи, что часто объясняется наличием нескольких культурно-экономических центров на территории, где распространен определенный язык.

Литовская литературная разговорная речь различных вариантов не содержит. Однако узус литовского литературного языка неоднороден, различается несколько потенциальных его типов: „социальные модификации, варьирование функционально-стилистическое, жанрово-стилистическое, пространственное (или территориальное) и временное“ („Социальная и функциональная дифференциация литературных языков“. М., 1977).

Для узуса литовской разговорной речи очень характерна территориальная дифференциация. Наличие различного происхождения полудиалектов — характерная черта современного состояния литовского языка, особенно четко выступающая в городской среде.

Но язык города подлежит исследованию не только из-за обилия полудиалектов, по которым можно проследить процесс плавления территориальных диалектов, он часто является ценностным ориентиром носителей языка. В этом случае возможны два аспекта: норма

98

городской разговорной речи отождествляется с литературной нормой, или сознательно предпочитается городская норма и противопоставляется литературной.

Речь горожан отличается неоднородностью и в связи с тем, что значительная роль отводится социальной установке и ценностной ориентации. Поэтому следует уделять большое значение научному формированию ценностной ориентации общества по поводу языка. Это, в сущности, работа над культурой речи. Необходимым условием для успеха становится всестороннее исследование соотношения речевой нормы и узуса. Обширный материал для этой цели может дать изучение городской речи.

С этой точки зрения возможно социолингвистическое исследование и литовской разговорной речи жителей г. Вильнюса. Вильнюс – это столица, из культурных центров которой распространяется реализация нормы литературной речи. В данном случае в определенной степени проявляется взаимовлияние нормы и узуса. Дети даже тех родителей, которые являются недавними выходцами из диалектной среды, разговаривают уже на языке, отличающемся от речи родителей, но во многом совпадающим с речью ровесников. Из Вильнюса различными путями распространяется узус городской речи на всю Литву.

В исследовании жители-литовцы г. Вильнюса рассматриваются как речевой коллектив, а литовская речь — как компонент его социально-коммуникативной системы. Анализ данных проводится с учетом стратификационной и ситуативной вариативности речи.

Исследование литовской разговорной речи жителей г. Вильнюса способствует решению проблемы реального соотношения узуса и нормы литовского литературного языка.

7*