LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXIV (1994)

LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS IR JŲ TYRINĖJIMAI

Danguolė MIKULĖNIENĖ

НАГОЛОШУВАННЯ ВІДМІНЮВАНИХ ПОХІДНИХ ІЗ ПРЕФІКСОМ *PĀ-

§1. Історично з прийменником po (< *pā) пов’язані два сучасні литовські префікси -po- та -pa-. Їх обох можна вважати аломорфами одного й того самого префікса *pā-: pa- відповідає слабкому ступеню реалізації, po- — сильному (Mikulėnienė, Žeimienė, 1994).

Це видно з наголошування відмінюваних похідних. Похідні з префіксом po- — як іменники, так і прикметники — завжди мають наголос на префіксі й належать лише до парадигми з постійним наголосом, пор. pódūkra (1), pópietė (1), póžemis (1), pósūris, -ė (1). Для похідних із префіксом pa- характерний рухомий наголос, пор. pameragė (3ᵇ), pagirūs (3ᵇ), pavakarė (3⁴ᵇ), papilnys, -ė (3ᵇ). Трапляються різні випадки наголошення кореня: pakalnė (2) і pakilnė (1), pakrántė (1) і pakrántė (2). Варіанти з наголосом на корені, як-от pažūris (1), patėvis (1), pasuolė (1), у діалектах нерідко мають відповідник із наголосом на префіксі — постійним або рухомим, пор. pajūris (1), pãtėvis (1), pasuolė (3ᵇ): pãsūolė.

Отже, різноманітність варіантів спонукає шукати чинники, які могли зумовити різний розвиток акцентуації похідних із префіксом *pā-.

§2. Kad iš *pā- atsirastų priešdelis po-, balsis a turėjo būti ilgas. Vėliau jis galėjo sutrumpėti – *pā- > pa- (Zinkevičius, 1981, p. 186–187). Tuomet po- ir pa- turėtų atspindėti du chronologiniu požiūriu skirtingus vedinių sluoksnius, o senesniu laikytinas alomorfas po-, savo forma artimesnis prielinksniui po- (Kazlauskas, 1968, p. 54).

§3. З іншого боку, здається, можливий був і розвиток у протилежному напрямі: унаслідок чергування голосних *pā- могло виникнути з *pā- (пор. Fraenkel, 1962, p. 635; Bammesberger, 1992, p. 49 ff.).

На користь останньої гіпотези свідчать префікс pa- у латиській, литовській і прусській мовах та, можливо, сполучник pā, що зберігся в західних литовських діалектах; пор.: Tiktai pro tas duris tauks pa tauks Slnt; Ka tu visur par daug kišies: antīs pa antīs, vištos pa vištos Jrb; Kakarykū pa kakarykū vis tą patį gied Kv; Jis vis taigi pa taigi NdŽ (також Sb, Skr — див. LKŽ IX l; Būga, 1961, p. 132–133). Крім того, префікс pa- характерний не лише для балтійських мов — пор. слов’янський pa- поряд із прийменником po, а також латинський pō- (pō-situs) поряд із pōno < *pō-s(i)-nō (Fraenkel, 1962, p. 635).

Отже, литовський і прусський po- (у латиській мові його немає) слід вважати новіш-

118

¹. Новотвори J. Endzelynas вважав також прийменниками прусської мови po (Endzelin, 1944, p. 146).

§4. Імовірно, ці аломорфи могли виникнути й одночасно. Їхню появу зумовило різне положення префікса щодо наголосу. Так, наприклад, пояснюють варіантність прусських прийменників (відповідно, префіксів) no/na, po/pa, pro/pra (Mažiulis, 1981, p. 253—254).

Протиставлення між *pā- і *pā- могло виникнути через різний акцентний тип основних слів. Коли формувався наголос похідного слова, корінь окситонічного слова (або слова з рухомим наголосом) опинився в ненаголошеній позиції, тож префікс мав стати сильною морфемою *pā-, яка згодом перетворилася на аломорф pó- (pód ukra < *pā-dukr-ā). Ненаголошене *pā- могло бути коротким (або скоротитися), тоді як баритонічний корінь зберіг наголос похідного слова (pasául із < *pa-sāul-īs). Так само мало скоротитися й *pā-, утративши наголос з якихось причин.

Visais atvejais dariniai priklausė pastovaus kirčiavimo paradigmai (Mikulėnienė, 1992, p. 12).

§5. Якщо префікс виводять із довгого аломорфа, похідні слова з рухомим наголосом хронологічно видаються новішими; і навпаки — вони архаїзуються, якщо визнається можливість короткого *pā-.

Інакше кажучи, здавна в литовській мові могли переплітатися щонайменше кілька моделей наголошування похідних із префіксом *pā-. Наприклад, від слів із баритонічним наголосом (B) — sáulė, béržas (лат. bērzs), rankà, balà... — утворені іменники в діалектах можуть мати три типи наголошення (див. схему 1): сталий наголос на корені (P₁), сталий на префіксі (P₂) або рухомий наголос (K).

Схема 1

Похідні слова, утворені від слів із рухомим наголосом (O) — akis, sparnas, kaklas, dukrà..., — також мають три типи акцентуації: сталий наголос на префіксі pó- (P₁) або pa- (P₂), або ж рухомий наголос (K′).

§6. Давність типів наголошення підтверджується гідронімами з префіксом *pā-, пор.:

¹ Єдиний латиський приклад — діалектне pūosaga — здавався J. Endzely­nui сумнівним (Endzelīns, 1951, p. 665).

² Варіант із префіксом pa- (padukra, LKŽ IX 59) ненаголошений.

119

_{P₁ — Pašyvis} Gdž, притока Srauto: Šyvė струмок Gdž; Paskāistis Rk, притока Juodupės: Skāistė озеро PnmR; Pagulbis озеро Ut — пор. Gulbis озеро Mlt, gulbė, gulbis; Pabāmbis Sln — пор. Bamb-enà Smn; Pagėrvis Jz, притока Alsios — пор. Gėrvė струмок, Gėrvė Rdn;

_{P₂ — Pādegla} Sd, притока Kiršino — пор. Dėglė Krtv; Pāprūdžiai Krtn — prūdas, pāprūdžai; Pāupis Dkst, частина озера Dysnykštis — ūpė, pāupis;

K — Pamolys озеро Mlt — пор. Mólė Skdv, mólis; Padubė Pn, село Padubė, річка Juoda: Dūbos село Pn; Pakojys (також Pākojis) озеро Onš: Kója озеро Onš;

P — Póażvintė Trgn: Ažvintis озеро Trgn;

P — Pādaubis End, притока Letausas — daubà, pādaubis; Pāšilis озеро Ds — šīlas, pāšilis;

K′ — Pašilė Vp, річка Širvinta — šīlas, pašilė; Pašakys Žmt, притока Siesartis — пор. Šakā прізв., Šakā «відгалуження річки» та ін. (Vanagas, 1970, p. 218—222; 1981, p. 236—264).

§7. Порівняння похідних із постійним наголосом показує, що лише один їхній тип (P₁) можна безпосередньо пов’язати з *pā-, що мав довгий голосний, однак він найменш засвідчений серед гідронімів — єдиним безсумнівним прикладом є Póażvintė, але й цей приклад відрізняється від інших двоскладовою словотвірною основою.

В інших випадках префікс реконструюється з коротким (або скороченим) *pā- як у наголошеній (P₂ і P′₂), так і в ненаголошеній (P₁) позиції, отже, не можна вважати його пізнішим явищем, ніж *pā-.

§8. Отже, причини різноманітності наголошування похідних, імовірно, криються не лише в різних із діахронічного погляду шарах — насамперед її слід пояснювати ареальними (відповідно, діалектними) відмінностями.

Отже, не можна відкинути припущення, що поряд із *pā- (наголошеним) міг існувати й *pā- (ненаголошений), а поряд із *pā- (ненаголошеним) — *pā- (наголошений); див. схему 2.

Схема 2

Приклади:

pódunka (1) pāsáulìs (1) pasáulìs (1) pakakīs (3ᵇ) póakis (1) pāspamis (1) pabėržis (1) pabėržė (3ᵇ) Póażvintė (1) Pādegla (1) Pašyvis (1) Pašilė (3ᵇ) Pāšilis (1) Paskāistis (1) Pašakys (3ᵇ)

§9. Ареальні відмінності засвідчують і похідні, наведені в діалектних словниках. Наприклад, у північно-східному жемайтському діалекті дунінінків трапляються слова всіх типів, пор.:

_{P₁ — pakójos} (1): kója (1), pakrūmė (1): krūmas (1), pakūgė (1): kūgis (1), palóvė (1): lóva (1), pasáulė (1) ’1. žemė, pasaulis; 2. žmonija’: sáulė

120

(1); pakūnsis (1): kãnsas (1), pakūnonis (1): klūonas (1), pamuilčiai (1): millai (1) тощо;

P’₂ — pajutris (1), pãjutris (1): pėra (1), pãšonis (1): šonas (1), pãteris, pãtevis (1): lėvas (3)³ тощо;

K — pažįnamės (3ᵇ)⁴: žãnėna (1); pakankys (3ᵇ) ‘скандуліс’⁵: kãnas (1);

P’₁ — pódulktu (1), pódulktre (1): пор. duktė (2), duktė (3ᵇ);

P’₂ — pakalkis (1): kãklas (1), pãšalis (1): šalis (1);

K’ — pabarzdys (3ᵇ) «підборіддя»: barzda (1) «борода», pakraščys (3ᵇ): kraštas (1), pamuiškys (3ᵇ): miškas (1), parugys (3ᵇ): rugiai (1) тощо (Vilkauskas, 1976).

§10. Здається, система наголошування похідних у південних аукштайтських і східних аукштайтських віленських діалектах (за класифікацією А. Саліса — західних і східних дзуків) не відрізняється. У цих аукштайтських говірках майже немає іменників із постійним наголосом на префіксі pa-, тобто типів P’₂ і P’₂, пор.:

P’₁ — pakūnsis (1): kãnsas (1); pakójės, pakójės (1): kója (1), panóse (1): nósis (1) тощо (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas, 1988), а також pakūnsis (1): kauršys (3), pakója (1): kója (1), panóse (1): nósis (1) тощо (Petrauskas, Vidugiris, 1985);

P’₂ — pakalkūnas (1) «підніжжя»: kãlnas (1), pakūpelis (1): kūpelė (1) (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas, 1988);

K — pakójyš (3ᵇ) «1. підніжжя; 2. місце навколо ніг»: kója (1) (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas, 1988), а також papėrys (3ᵇ): prėva (1) (Petrauskas, Vidugiris, 1985, с. 184);

P’₁ — в обох діалектах póūksis (1): ūkis (1); pódulktu, pódulktre (1); póšunis (1): saunė (3);

K’ — pakalkėlė (3ᵇ): kãklas (1), pakėlė (3ᵇ): kėlis (1), pakrauklys (3ᵇ)⁶: krauklas (1) тощо (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas, 1988), а також pabarzdė (3ᵇ): barzda (1), pasuergys (3ᵇ): suerna (1), pagurklis (3ᵇ)⁷: gurklys (3) тощо (Petrauskas, Vidugiris, 1985).

Префікс типу P’₂ pakalkūnas свідчить, що моделі префіксального наголошування в цих говірках, імовірно, зникли з морфо(ф)онологічних причин — через зміну кінцевої частини основи похідного слова та парадигми наголошування (Stundžia, 1981, с. 60), пор. pakalknė (1), pakalkūnė (2), pakalkūnė (3ᵇ) і pakalkūnus (1), pakalkūnis (2), pakalkūnys (3ᵇ) (див. LKŽ IX 146–147; LKA I 178–179).

§11. З часом у говірках могло змінитися наголошування й деяких твірних слів (Stundžia, 1981, с. 86–90). Тому, наприклад, похідне слово pakūnsis (1)

³ Щодо наголошування твірного слова див. §13.

⁴ Поряд із варіантом pažįnamui (1) (Vitkauskas, 1976, с. 252).

⁵ Перший варіант — pakūnas (1) (Vitkauskas, 1976, p. 235).

⁶ Другий варіант — pakrãuklis (1) (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas, 1988, p. 239).

⁷ Перший варіант — pagūrklis (1) (Petrauskas, Vidugiris, 1985, p. 181).

121

синхронно пов’язується навіть із кількома твірними формами, різними з погляду акцентуації: káušas (1), káušas (3), kaušỹs (3), див. §9–10.

§12. У старих писемних пам’ятках трапляється чимало акцентуаційних форм твірних слів та їхніх похідних.

Так, поряд з іменниками М. Даукши, що зберегли гостру інтонацію кореня твірного баритона (P₁), — paʃáulis (paʃáulo, paʃáulo, paʃáulų, paʃáulie), pakãtnes (kaip antkãtnes), pakãtnis (pakãtnei)⁸, pakózis (Skardžius, 1935, p. 80–81, 109), — виявляється і варіант із наголосом на префіксі (P₂) — paʃáulis (paʃáulo, paʃáulų).

§13. У словнику Ф. Куршайтіса (Kurschat, 1883) наведено понад двадцять похідних типу P₁ із закінченнями -ė (основ на (i)įė) або -ais (основ на (i)įo), пор. pabálke (: bálkis), padūmė (: dūmai), pajūrės (: jūrės, jūrios), pakinkės (: kinka), pakūgė (: kūgis), pakūlsė (: kūlbė, kūlbsis), palówė (: lówa); pajūrai (: jūrios, jūrės), pakáubsis (: káubas), pakrélis (: krélas), pakrūmis (: krūmas), pamūris (: mūras), Papélkiai (: pélkė), paʃáulis (: ʃáulė), paʃiėnis (: ʃiėna)⁹, patiltis (tiltas). Форма pakója (: kója) має інше закінчення.

До них тяжіють pažándes (: žándas), pakálnis (: kálnas), paʃtógis (ʃtógas), patėwis (: téwas), pažénklis (žénklas), однак за формами, записаними Ф. Куршайтісом, — називним однини (множини) та родовим однини (множини), — акцентна парадигма твірного слова залишається неясною. Старі писемні пам’ятки свідчать, що принаймні деякі з них були баритонами, наприклад, kãtnas (див. примітку 8), ʃtógas (ʃtógu, st'ogais), téwas (T'éwai, T'éwū, T'éwams, T'éwus) (Buch, 1961, p. 14; Kabelka, 1964, p. 211–237; Zinkevičius, 1975, p. 17–18).

§14. Ф. Куршайтіс записав також кілька іменників типу P₂ з наголосом на префіксі, — pãmotė (: mótė, -ẽrs; taip pat plg. moterà, -õs)¹⁰, pãodė (: oda, ūda)¹¹.

Наголос на префіксі, найімовірніше, пов’язаний із рухомим наголосом твірного слова: у словнику Ф. Куршайтіса так наголошено деякі похідні від іменників із рухомим наголосом, що мають циркумфлексний або короткий корінь, пор. pãdugnės, -ių (: dūgnas), pãnages, -ių (: nãgas), pãpetės, -cziū (: petỹs, pėczio); pãauʃis (: auʃis, -iẽs)¹², pãʃparnis (: ʃpãrnas), а також не наголошені автором pabarzdis = *pãbarzdis (: barzdà, -õs), pablaũzdis (: blauzdà, -õs), padiewis (: Diẽwas)¹³.

Отже, варіант із наголосом на префіксі paʃáulis у творах М. Даукши можна було б пов’язати з іменником рухомої парадигми ʃaulė (Skardžius,

⁸ У творах М. Даукши kálnas — слово з баритонічним наголосом, пор. kálnai (kálnai, kálnų, kálnams, kálnus, kálnop, kálnop) (Skardžius, 1935, p. 30, 132).

⁹ У словнику Ф. Куршайтіса знак гострої інтонації пишеться над другим компонентом дифтонга ie — ʃiėna.

¹⁰ М. Даукша послідовно наголошував — mótė (mótė, móters, móterieʃp, móteres, móterų, móterump, móterimus, móterimis) (Skardžius, 1935, p. 127).

¹¹ У словнику обидва варіанти твірного слова не мають позначеного наголосу.

¹² Поряд наведено форму paauʃiai, -ių (= *paausys).

¹³ Пор. pãblauzdis, pãdiewis (LKŽ IX 18,48).

122

1935, с. 105). Цілком імовірно, що парадигма твірного слова не є інновацією лише одного периферійного діалекту; пор. saulė (3) (Petrauskas, Vidugiris, 1985, с. 229), лат. діал. saūle (усне повідомлення D. Markusos і A. Sarkano) ¹⁴, а також прус. saule (Mažiulis, 1981, с. 14).

§15. Інші похідні з таким самим коренем F. Kuršaitis наголошує за рухомою акцентною парадигмою (K̑), наприклад, padirvė (: dirwà, -õs), pakaklė (: kãklas), pakelė (: kẽlias), pakìškė (: kiškà, -õs) ¹⁶, pakrem̃lė (: krem̃lė, -ės), pãlazdės, -džių (: lazda, -õs), papilwė (: pìtwas), paragė (: rãgas), paſ talė (: ſ. tãlas), paſwardė (: wãrdas), ¹⁷ pažaſtė (: žal̃tė, -ės); pabalỹs (: balà, -õs) ¹⁸, pabulỹs (: bulis, -iẽs), pakaklỹs (: kãklas), pakelỹs (: kẽlias), pakemỹs (: kiẽmas), pakraſtỹs (: krãbſtas), paligỹs (: ligà, -õs), patworỹs (: tworà, -õs).

§16. Іменники, утворені від баритонів із циркумфлексним або коротким коренем, також мають рухомий наголос (K), наприклад, padalgė̃ (: dalgis), pãßwentės, -čiū (: ßwentė, -ės), pawartė, -ės (: wartai) ¹⁹, pagirỹs (: girė, -ės; giria, -ios) ²⁰, palapỹs (: lăpas), pamarỹs (: mãrės, -rių; mãrios, -rių), papū̃ys (: ūpė, -ės).

Отже, рухомий наголос міг узагальнитися для всіх дериватів із циркумфлексним і коротким коренем, незалежно від акцентної парадигми їхнього твірного слова (пор. Otrębski, 1965, с. 20).

§17. Прояви такого узагальнення помітні вже у творах K. Donelaitis; пор. pagirỹs (Pagiri̇̀, pa(g)iri̇̀, pagir’eis) і patworỹs (Patwori̇̀) (Buch, 1961, с. 36; Kabelka, 1964, с. 157, 171).

§18. Насамперед рухома парадигма мала вирізняти похідні, утворені від слів із рухомим наголосом. Про це свідчить і єдиний такий приклад із творів M. Daukša: pakampė̃ (pãkampę, pãkampes, pakampemės, pakampė̃n) (Skaržius, 1935, с. 109).

Похідне pažemė «підземелля» з анонімного катехізису 1605 р. записано з двома наголосами — pažėme[nú (Zinkevičius, 1975, с. 42). Якщо два наголоси — не коректурна помилка (пор. Girdenis, 1984), то таке наголошування множини орудного відмінка підтверджує гіпотезу, що похідне з префіксом спочатку мало перейняти наголос безпрефіксного слова.

Наприклад, nūopelnas, -ai, на думку P. Skardžius, виникло з *nuopelnas, -ai (як pelnas, -ai); пор. форми M. Daukša: nūpetnóp, nūpetną, nūpetnái, nūpetnū, nūpetnūmp, nūpetnámus, nūpetnãmus, nūpetnūs, nūpetnáis (Skardžius, 1935,

¹⁴ Цей варіант не наведено в давніших джерелах (див. Mülenbachą, 1927—1929, с. 772—773; Фортунатов, 1993, с. 206), однак він не є новим.

¹⁵ Plg. M. Daukšos dirwá (dirwos, dirwoie, dirwoſe; dirwóie) (Skardžius, 1935,p. 85).

¹⁶ У LKŽ (V 884) подано лише kiškà (2).

¹⁷ У словнику F. Kuršaitis є також pažáſtis, -iẽs (: žal̃tis, -iẽs).

¹⁸ Пор. balà (2) і balã (4), див. LKŽ (I 579—580).

¹⁹ У словнику F. Kuršaitis форма називного відмінка похідного не має позначеного наголосу.

²⁰ Žodyne taip pat pateikta giria, -ió‘s (Kuschat, 1883, p. 124).

123

с. 45) ²¹.

Наголос, що був у корені похідного слова — про це свідчать і родові відмінки множини іменників із катехизму 1605 р. — palaikyt «залишків», priepuolų «нападів» (Zinkevičius, 1975, p. 35), — згодом міг переміститися до префікса (пор. palaikai (³b): palaikus, priepuolis (1).

Отже, сильна позиція префікса похідного слова сформувалася не відразу.

§19. Немає даних, які засвідчували б такий наголос у похідних із префіксом, — хіба що padáṅges, -ių Ф. Куршайтіса (Kurschat, 1883, p. 283), однак тоді довелося б визнати, що вихідне слово мало акут і рухому акцентну парадигму, яка могла замінити попередню баритонічну; пор. padáṅges, -ių < *dangrìs, -aũs: dángų < *dáng-us, -aus (пор. Klimavičius, 1970, p. 192–193) ²².

На подвійне наголошування цього вихідного іменника вказують і давні писемні пам’ятки; пор. dagùis (dagáus, dagùia, dagùie, dágus (n. pl.), dágų, dagùimus, dagùlė, dagùję, dagùfzia) і dágus (dágau, dágau̇s, dágne, dágun) М. Даукші (Skardžius, 1935, p. 123–124), а також форми з анонімного катехизму 1605 р. dungáus, Dungùis, Dungáus, dungùin, dungùjų, dungùjų, dungùl̇i, Dungùȯl̇i, Dungùȯfra ir Dùnguy (місц. одн.), dùngen (Zinkevičius, 1975, p. 25).

Інші іменники, утворені від слів із рухомим наголосом, що мають акут у корені або багатоскладову основу, Ф. Куршайтіс наголошує за рухомим типом (K¹): pagalbùs (: galbù, -òs), pagérklė (: gerklė, -ės); pamuokarỳs (: mákaras), pamuodėnùjs (: uonùdė, -ės).

§20. Кілька можливих гіпотез щодо інтонації вихідного слова dangùs та його акцентної парадигми спонукають докладніше розглянути й акцентуацію похідного слова padáṅgė.

На підставі даних Ф. Куршайтіса в цьому та ще кількох похідних типу P¹ із суфіксальним наголосом уже можна вбачати акутову метатонію; пор. padáṅges, -ių (: dangrìs, -aũs) ir Pakìrfmà (: Kìrfmà, -òs), palàikytis (: lùtkos, -ų), pavèrfnìs (: uerfnù, -ės), pavìrùs (: vîrùs, -ìs).

Be jų, kaip priegaidžių kaitos reiškinį K. Būga (1959, p. 406–407, 412–413) dar nurodo pakàmpenis (: kampùs), pakràutė (: kraũtas), pakràutės (: kriaũšius); padỹsniai (: Dỹsna, -os), palùbis (: lùba, lùbà).

§21. Циркумфлекс вихідного слова в цих похідних зазвичай обґрунтовують синхронічно — найпоширенішим або збереженим варіантом наголошування (як і у випадку з розглянутим у §19 словом dangùs).

Однак трапляється й інше наголошування: наприклад, корінь uerf’nù, -ės, записаний Ф. Куршайтісом, імовірно, мав циркумфлекс (пор. Kurschat, 1876, p. 186), тоді як у писемних пам’ятках М. Даукші він має акут; пор. uerfnùė (uerfnùes, uerfnùe,

²¹ П. Скарджюс пов’язує можливі похідні від цих двоскладових іменників лише за ознакою наголосу й наголошує, що «вони, як і dangùlis у своїй другій частині, [...] можуть уживатися як окремі іменники без префіксів [...], а dangùmas із префіксом спершу є похідним не від іменників тієї самої основи, а від відповідних дієслів із префіксом» (Skardžius, 1943, p. 454).

²² П. Скарджюс вважав акутову інтонацію кореня новим явищем службового характеру (Skardžius, 1935, p. 125).

124

werfmeíe, werfmiũ), і навіть могла мати сталий наголос — wêr[mes (род. в. одн.) (Skardžius, p. 106).

Поряд із поширенішими формами іменників із рухомим наголосом у твірній основі kampas (4), krántas (4), liaukà (4) або tūba (4), варто згадати також варіанти, які в діалектах мають сталий наголос: kámpa (1) (LKŽ V 179), kámpas (1) або навіть kámpė (1) (LKA I 101,103), krántà (1) (LKŽ V 424–425), liáuka (1) (Karaliūnas, 1968, p. 69) ²³, tūbas (1) (Būga, 1959,p.413) ²⁴. Так само patámsis (2) можна порівнювати лише з tamsà (4); tamsùs, -ì (4) (Vitkauskas, 1976, p. 249, 545), тоді як patámsė (1), patámsis (1) — з támse (1), támsa (1) або támsis (1); támsus, -ì (1,3) (Naktinienė, Paulauskienė, Vitkauskas, 1988, p. 251, 395).

§22. Архаїчність акутового наголосу кореня похідного слова не викликає сумнівів: іменники типу P₁, такі як pakrúmė/pakrúmis, palóvė/palóvis, зафіксовані на всій території литовської мови (LKA III 36–37, карт. № 32).

Варіанти з твердопочатковим наголосом, які побутують у діалектах або збереглися в давніх писемних пам’ятках, дають підстави обережно припускати, що багато похідних із акутовим коренем типу P₁ могли зберегти давніший наголос. І це ймовірно, оскільки акутова зміна інтонацій не властива іменному словотвірному стовбуру (Mikulėnienė, 1989, p. 48) ²⁵.

Коли змінюється акцентна парадигма твірного слова, похідне відображає архаїчнішу акцентуацію. Наприклад, східноаукштайтське ingėrklis, найімовірніше, пов’язане не з gerklė (4): ger̃klė, і не з gerklė (3): gérklė (3) — з погляду наголосу йому ближчий варіант * gérkl-ā (> gérkla, -os), пор. 1a. iėdžėrklis (Būga, 1959, p. 413).

§23. Відношення, що виявилося між можливими твірними формами та їхніми похідними, можна подати так:

pakámpė (1): kámpa (1) = pakampė̃ (3ᵇ): kaũmpas (4).

Литовські іменники pasparnė (3ᵇ), pasparnỹs (3ᵇ): spar̃nas (4) слід співвідносити з латиськими pasparne: la. spàrns (Būga, 1959, p. 407). Реконструйоване похідне латис. paspārne = лит. * paspárnė дає змогу вважати твірним словом * spārn-ā — як у діалектних kámpa, máiša, šérna (Skardžius, 1968, p. 21), пор. лит. spìrti (Fraenkel, 1965, p. 861).

§24. Із циркумфлексним наголосом кореня Ф. Куршайтіс наводить parañkė (: rankà, -os), paláukis (: laũkas), pakaltùs (: kalnės, -ės), а також кілька похідних, для яких характерне циркумфлексне чергування інтонацій, — pabùrnis (: burnà, -õs), pakalnė (: kálnas).

Іменники pakalnė і pakálnis (див. §13) Ф. Куршайтіс пояснює по-різному: pakalnė — ’die Niederung, die Gegend am kurischen Haff und den Memelmündungen’; pakálnis — ’ein Anberg, der Fuss eines Berges’ (Kurschat, 1883, p. 287). Оскільки обидва слова могли бути записані в різних діалектах, наголос твірного слова також міг різнитися, пор.

²³ У LKŽ (VII 392) наведено лише liaukà (4).

²⁴ Перехід іменників з однієї акцентної парадигми до іншої відбувається й нині (пор. Stundžia, 1984).

²⁵ В іменному стовбурі цю функцію може виконувати також випадок žiopla: žioplas (= kváisa: kváiso), що маркує значення (іконічність).

125

пагорб (1): гора, -и (див. примітку 2) = пагорб: гора, -и²⁶

§25. Отже, наведені К. Бугою (1959, с. 407) palõvė: (: lóva), pašóstė, (: šóstas), pakõjė (: kõja) слід пояснювати як аналогічні або утворені іншим способом діалектні похідні.

§26. Neatmestina prielaida, kad cirkumfleksinė metatonija besiskiriantys daiktavardžiai yra vėlesni perdirbiniai, pavyzdžiui, iš kilnojamosios paradigmos (K¹) derivatų, galėję atsirasti dėl kirčio slinkties į vidurinį žodžio skiemenį, plg. M.Daukšos bedievùs, -ė̃ (bė́dieuniu, bė́diewu, bediewė́i, bediewė́iu, bė́diewes, bediewiámus, bediewiámus, bė́diewius) ir bediẽvis, -ė (bediė́wis, bediė́vių, bediė́viamus) (Skardžius, 1935, p. 131).

Аналогічно, якщо від *beplaukūs, -ė̃: bėplauki, -ę утворити beplaukis, -ė, мала б змінитися інтонація кореня похідного слова, пор.

bedė́vis: bedievỹs, bė́dievį = безволосий: *beplaukūs, bėplauki.

Отже, з діахронічного погляду тут слід вбачати не автоматичне чергування інтонацій однієї морфеми, а пересування наголосу, властиве всій словотвірній основі { *bėplauk-} → { *bėplauk-}. Воно й зумовило появу циркумфлексу в корені похідного слова: { *bėplauk-} → { beplauk-}.

§27. Імовірно, подібним способом виник і пагорб (*pàkaln-ē > *pakaln-ē > pakalnė). А приклади, записані К. Бугою (див. §25), свідчать, що такі зміни могли відбуватися в дериватах коренів не лише окситонічних, а й баритонічних. З погляду словотвору чергування типу pakõjė (:kõja) (від *pàkājē) близьке до чергування kubìlias (: kūbilas), хоча виникнення самого чергування циркумфлексних інтонацій зазвичай пояснюють пересуванням наголосу в протилежному напрямку (пор. Stang, 1966, с. 145; Stundžia, 1981, с. 63–65).

§28. Варіанти М. Дауґші svetimmõteris (ʃwetimmõteri, ʃwetimõterei, ʃwetimmõterius) і svetimmotēris (ʃwetimmotēris) (Skardžius, 1935, с. 130) свідчать, що в той час наголошування похідних слів із метатонією ще не було усталеним. Отже, пересування наголосу могло відбуватися й далі в дериватах із префіксом pa-. Функціонально воно цілком збігається зі зміщенням наголосу на суфікс похідного слова під час формування суфіксального наголосу (пор. Coccop, 1977, с. 625; Girdenis, 1972, с. 66 і далі). Тому його слід датувати приблизно так само. На те, що циркумфлексна метатонія в іменниках із префіксом pa- є недавнім явищем, вказують і діалектні дані: з матеріалу, зібраного для «Атласу литовської мови», не вимальовується суцільнішого ареалу похідного слова pakalnė (LKA I 179). Загалом чергування циркумфлексних інтонацій більше поширене в західноаукштайтських і жемайтських говорах (Lyberis, 1972, с. 43 і далі). А східні та південні аукштайти часто вимовляють похідні слова без нього — можливо, вони зберегли архаїчнішу систему наголошування похідних слів.

§29. Іноді циркумфлексну метатонію пов’язують не лише зі зміною морфологічної позиції префікса (відповідно кінцевого елемента основи), а й із переходом похідного слова з однієї частини мови до іншої (Brugmann, 1906, с. 112–113; Wijk, 1958, с. 34; Skardžius, 1943, с. 456).

§30. У наголошених давніх писемних пам’ятках похідних слів із префіксом po- (< *pā-) не виявлено. Кілька іменників записано у словнику Ф. Куршайтіса (pódùkra, pópietis,

26 Apie šių vedinių reikšmės skirtumus vienoje tarmėje plačiau žr. (Stundžia, 1981, p. 61).

126

pólunis). Отже, їхня архаїчність може обґрунтовуватися лише даними інших мов, насамперед прусської, пор. Poducre, Passons, а також Pomatre (див. Mažiulis, 1981, с. 21).

У деяких випадках pó- могло виникнути вже на литовському мовному ґрунті — унаслідок зміни кінцевої частини основи та посилення морфонологічної позиції префікса (пор. nūpėhą М. Даукши, див. §18) 27. Тож цілком обґрунтовано іменники із закінченнями -is та -ys майже прирівнюють до акцентуаційних варіантів (Vitkauskas, 1976, с. 11).

Це стосується й прикметників, діалектні варіанти яких досить точно відображають історію їхнього наголошування, пор. 28.

pápiktas, -a (1) Šts, Als; pápiktas, -à (3ᵇ) J; papiktys, -ẽ (3ᵇ) Jdr, Vž → pópiktis, -ė (1) Rt, Trgn, Klt; papiktas, -à (4) Als

§31. Отже, на сучасній території литовської мови й досі функціонують кілька систем наголошування похідних із префіксом *pā- (див. схему 3) 29.

Схема 3

Pavyzdžiai: pasáulis (1) póakis (1) pāsaulis (1) paakys (3ᵇ); patėvis (1) póspamis (1) pātevis (1) pasparnė (3ᵇ); pabėržis (1) [paberžė (3ᵇ)] pāšonis (1) [pāšparnis (1)]

Префікс *pā- і парадигма сталого наголосу, здається, більш поширені в північно-західному ареалі жмудських діалектів, тому історично, мабуть, пов’язані з куршами (пор. Salys, с. 287: карта). Південні та східні аукштайти поряд із *pā- у похідних схильні узагальнено вживати pó-, який умовно можна назвати прусським аломорфом. Систему наголошування похідних середніх аукштайтських діалектів важко реконструювати через змішування систем, однак, судячи з праць М. Даукши, для неї характерний префікс *-pā-.

²⁷ Особливо виразні тенденції до морфонологічного узгодження спостерігаються в іменниках, утворених від дієслів за допомогою закінчень, пор. pāsukos (3ᵇ), pósūkis: pasūko.

²⁸ Istoriškai senesniais laikytini šakninio kirčiavimo variantai (plg. Ambrazas, 1992, p. 17).

²⁹ У квадратних дужках наведено діалектні акцентуаційні варіанти, що зазнали впливу аналогії.

127

§32. Щоправда, не всі похідні можна пов’язати з *pā-: варіант із постійним наголосом на префіксі pasáuls довелося б виводити зі старішої форми pasaũlis, у якій зберігся наголос у баритонованому корені з акутом. Тоді було б важко пояснити збереження рухомої акцентної парадигми в системі розглядуваних похідних.

Отже, діахронний аналіз похідних із префіксом *pā- показує, що на час їхнього творення вже існували обидва аломорфи — *pā- і *pā-, причому останній, мабуть, виник із давнішого короткого *pā-.

Джерела та література

Ambrazas S. Baltų ir slavų kalbų vardžodžių daryba (senosios bendrybės ir skirt ybės) // Baltistica, 1991. T. 27(1). P. 15—34.

Bammesberger A. Zur Herkunft der baltischen Ablautstufe ā // Linguistica Baltica, 1. Warszawa, 1992. P. 49—53.

Brugmann K. Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen. T. 2. D. 1. Strassburg, 1906.

Buch T. Die Akzentuierung des Christian Donelaitis / Prace językoznawcze, 25. Wrocław-Warszawa-Kraków, 1961.

Būga K. Die Metatonie im Litauischen und Lettischen // Būga K. Rinktiniai raštai. T. 2. V., 1959. P. 386—483.

Būga K. Lietuvių tauta ir kalba bei jos artimieji giminaičiai // Būga. K. Rinktiniai raštai. T. 3. V., 1961. P. 85—282.

Endzelin J. Altpreussische Grammatik. Riga, 1944.

Endzelīns J. Latviešu valodas gramatika. Rīga, 1951.

Фортунатов Ф. Ф. Об ударении и долготе в балтийских языках. II. Долгота в латышском языке // Периферійні говірки литовської мови (Питання литовського мовознавства. Т. 30). V., 1993. С. 181—213.

Fraenkel E. Litauisches etymologisches Wörterbuch. T. 1, 2. Heidelberg-Göttingen, 1962—1965.

Girdenis A. Формування наголосу суфіксів литовського іменника // Baltistica, 1972. Додаток 1. С. 66—72.

Girdenis A. Dvikirčiai žodžiai M. Daukšos ”Postilėje” // Kalbotyra, 1984. T. 35(1). P. 108—109.

Kabelka J. Kristijono Donelaičio raštų leksika. V., 1964.

Karaliūnas S. Деякі питання найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов // Зв’язки балтійських і слов’янських мов (Питання литовського мовознавства. Т. 10). V., 1968. С. 7—100.

Kazlauskas J. Історична граматика литовської мови (акцентуація, іменник, дієслово). V., 1968.

Klimavičius J. Про літературну форму й наголос деяких слів // З литовської лексикології та лексикографії (Питання литовського мовознавства. Т. 12). V., 1970. С. 189—193.

Kurschat Fr. Grammatik der litauischen Sprache. Halle, 1876.

Kurschat Fr. Wörterbuch der litauischen Sprache. Halle, 1883.

Lyberis A. Metatonijos reiškiniai vediniuose // Kalbos kultūra, 1972. Sąs. 22. P. 43—48.

LKA — Атлас литовської мови. Т. 1—3. V., 1977—1991.

LKŽ — Словник литовської мови. Т. 1—2. В., 1968—1969; Т. 3—15. В., 1956—1991.

Mažiulis V. Prūsų kalbos paminklai. V., 1981.

Mikulenienė D. Metatonija morfonologijos požiūriu // Kalbotyra, 1989. T. 40(1). P. 45—51.

Mikulenienė D. Розвиток префікса *pā- у похідних іменниках // Литовські діалекти та їх дослідження. Минуле і сучасність / Антанасу Салису (1902 07 21 — 1972 07 31). Тези конференції. В., 1992. С. 12—13.

128

Mikulėnienė D., Žeizienė J. Наголошування іменників із префіксами з погляду морфології // Kalbotyra, 1994. Т. 42(1). (друкується).

K. Mūlenbach. Словник латиської мови. Відредагував, доповнив і продовжив J. Endzelīns. Т. 1–4. Рига, 1927—1929.

Naktinienė G., Paulauskienė A., Vitkauskas V. Druskininkų tarmės žodynas. V., 1988.

Petruskas J., Vidugiris A. Lazūnų tarmės žodynas. V., 1985.

Otrebski J. Граматика литовської мови. Т. 2: Вчення про будову слів. Варшава, 1965.

Salys A. Жемайтські говірки. Частина 1. Історія жемайтського мовного ареалу // Salys A. Твори. Т. 4. Литовські діалекти. Рим, 1992. С. 141—286.

Skardžius P. Daukšos akcentologija. K., 1935.

Skardžius P. Lietuvių kalbos žodžių daryba. V., 1943.

Skardžius P. Lietuvių kalbos kirčiavimas. Čikaga, 1968.

де Соссюр Ф. Литовська акцентуація // де Соссюр Ф. Вибрані праці з мовознавства. М.,1977. С. 620—632.

Stang Chr. S. Порівняльна граматика балтійських мов. Осло-Берген-Тромсе, 1966.

Stundžia B. Про циркумфлексну метатонію в похідних іменниках литовської мови // Baltistica, 1981. Т. 17(1). С. 58-65.

Stundžia B. Варіанти наголошування двоскладових іменників литовської мови // Kalbotyra, 1984. Т. 35(1). С. 87—90.

Vanagas A. Lietuvos TSR hidronimų daryba. V., 1970.

Vanagas A. Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas. V., 1981.

van Wijk N. Балтійські та слов’янські акцентні й інтонаційні системи, 2-ге вид. ’s-Gravenhage, 1958.

Vitkauskas V. Šiaurės rytų dunininkų šnektų žodynas. V., 1976.

Zinkevičius Z. Історична граматика литовської мови. Т. 2. В., 1981.

Zinkevičius Z. З литовської історичної акцентології. Наголошування катехізису 1605 року. В., 1975.

АКЦЕНТУАЦІЯ ВІДМІНЮВАНИХ ПОХІДНИХ ІЗ ПРЕФІКСОМ *pā-

Zusammenfassung

З прийменником po (< *pā-) історично пов’язані два префікси — po- і pa-, які в сучасній мові функціонують як аломорфи.

У статті розглянуто причини різного акцентування префіксальних похідних: 1) розвиток самих префіксів; 2) неоднакове акцентування твірних слів; 3) територіальні або діалектні особливості похідних.

Поряд із похідними з pa- (до них належать утворення pasáulīs, pósparnīs) реконструюється pā- (pāsaūlis, pāspārnīs). З останнім пов’язуються похідні з рухомим наголосом (paspárnē/paspārnȳs: pāspārnē/pāspārnī).

Іменники, у яких синхронно наявна акутова метатонія (pakámpē kàmpas), у статті розглядаються як варіанти, що зберегли у корені архаїчний наголос (пор. діалектне kám pa).

Циркумфлексна метатонія пов’язується зі зміною акцентної парадигми твірної основи (pakálnē: kálnas, -ai = pakalnē: kálnas, -ai). У таких похідних її трактують як відносно нове явище, що могло виникнути не лише внаслідок зміни словотвірного суфікса, а й через перенесення наголосу з префікса на корінь похідного слова (пор. *pākalnē, > *pakalnē > pakalnē).

129