LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXIV (1994)

LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS IR JŲ TYRINĖJIMAI

Laima GRUMADIENĖ

ДЕЯКІ НОВІШІ ОСОБЛИВОСТІ ВІДМІНЮВАННЯ ТА НАГОЛОШУВАННЯ ПУНСЬКОЇ ГОВІРКИ

1. Об’єкт. Пунська говірка є західною частиною південноавкштайтського діалекту, відокремленою від основного діалектного ареалу не мовними особливостями, а державним кордоном Литви й Польщі (докладніше див. Mikalauskaitė, 1933; Šukytė, 1951; Savukynas, 1955; Buch, 1961; Grinaveckienė, 1961; Uzdila, 1963; Valentukevičiūtė, 1967; Grinaveckis, 1972; Smoczyński, 1977; Hasiuk, 1978; Aleksaitė I., 1985; Aleksaitė B., 1985; Stoskelūnaitė, 1990; Garšva, Stoskelūnaitė, Vaina, 1991). Саме так цю говірку трактують і в основних працях із литовської діалектології — «Атласі литовської мови» (Т. 1, 1977; Т. 2, 1982; Т. 3, 1991) та «Литовській діалектології» Z. Zinkevičius (1966). Жителі околиць Пунська зберегли литовську національну самобутність і спадкоємність мовних та культурних традицій (пор. Pokropek, 1975; Gajda, 1987; Gataj, 1987; Garšva, Grumadienė, 1988).

Як і інші діалекти литовської мови, пунська говірка й досі активно вживається в повсякденному побуті. Однак те, що останнім часом усі носії діалекту (за винятком дітей дошкільного віку) в околицях Пунська вже двомовні (володіють і литовською, і польською мовами), а також те, що літературна мова впливає на говірку менше, ніж на інші діалекти литовської мови, надає їй специфічності. Літературна мова впливає на пунських литовців через радіо, телебачення, пресу, школи й церкву, але цей вплив усе ж слабший, ніж у Литві. Литовські радіо й телебачення, а особливо преса, не є постійними супутниками пунських литовців, бо їх часто витісняють польські аналоги, особливо в житті молоді. Але й у тих школах, де викладання ведеться литовською мовою, чимало підручників польські. Щоправда, останнім часом почастішали безпосередні контакти з литовцями, які живуть у Литві, чимало місцевих молодих людей їде навчатися до Литви.

2. Метод, досліджуваний матеріал і інформанти. Частину досліджень діалектів литовської мови виконано з дотриманням принципів структуралізму, однак переважає метод географічної діалектології, який мало змінився з часів J. Gilliérona і призначений задовольняти потреби історико-порівняльного мовознавства. Діалектні дані зазвичай збирають у старших інформантів. Останніми десятиліттями під час збирання даних за програмами «Атласу європейських мов» зважають на вимогу опитувати інформантів різного віку й різного соціального становища, але аналітичних праць, у яких використовувалися б такі дані, іще мало. Отже, у литовській діалектології майже немає традиції послідовно порівнювати мовлення інформантів різного віку, тобто різних поколінь (одним із винятків є праці I. Remenvtė (1992)).

У цій статті порівнюються деякі мовні особливості старшого, середнього й молодшого поколінь носіїв пунської говірки, тобто (запроваджується соціолінг-

97

vistinės dialektologijos dimensija — regimasis laikas (Labov, 1966). Lyginant trijų pateikėjų kartų kalbos duomenis, t.y. tiriant atitinkamos linksniavimo ar kirčiavimo ypatybės pokyčius regimuoju laiku, galima nustatyti dabar vykstančio kalbos kitimo kryptį bei intensyvumą, rasti ryšį su kitais vykstančiais kitimais. Taigi tiriamas ne diachroninės, o sinchroninės sociolingvistinės dialektologijos objektas — dabar vykstantys kalbos kitimai.

З цією метою авторка та інші збирали матеріал у 1989—1992 рр. за рукописом «Програми дослідження діалектів литовської мови та їхньої взаємодії», підготовленим Інститутом литовської мови (далі — «Програма взаємодії діалектів»). Найбільше даних зібрали уродженки Пунська Irena Gasperavičiūtė та Gražina Sorokaitė, які на основі зібраних даних написали й захистили дипломні роботи у Вільнюському університеті (Gasperowicz, 1992; Sorokaitė, 1992).

Дані про говірку збирали під час розмов з інформантами та з магнітофонних записів їхнього мовлення. Від представників кожної вікової групи по кілька разів збирали відповіді на запитання «Програми взаємодії діалектів». Для цієї статті використовували записані на картки відповіді на запитання розділу «Морфологія». Деякі особливості наголошування описано після аналізу варіювання відмінювання іменників у видимому часі. Додаткові факти шукали, прослуховуючи магнітофонні записи мовлення інших носіїв пунської говірки. Записи пунської говірки, транскрибовані тексти й заповнені картки «Програми взаємодії діалектів» зберігаються у фондах діалектології Інституту литовської мови.

Факти про говірку збирали серед жителів сіл Žvikelių (за 10 км на південний схід від Пунська) і Kreivėnų (безпосередньо біля Пунська), які вдома завжди розмовляють діалектом. Інформанти середнього віку й молодші носії говірки неохоче погоджувалися на магнітофонний запис, тому більшу частину їхніх відповідей отримано під час розмов. Представників цих двох вікових груп опитали менше, проте з ними часто й довго спілкувалися. Старші інформанти охоче погоджувалися на запис свого мовлення, тому їхні відповіді на запитання розділу «Морфологія» вибирали із записів. За такого способу збирання потрібно прослухати багато записаних текстів, тому інформантів старшого покоління, на чиї мовні дані спиралися, було більше.

Інформанти старшого, найстаршого покоління (далі — SK): Petronėlė Pečiulytė-Gavenienė (нар. 1912 р.), Juozas Uždiļa (нар. 1905 р.), Juozas Krivickas (нар. 1924 р.), Juozas Kliukinskas (нар. 1924 р.), Adėlė Kliukinskienė (нар. 1928 р.), Magdė Grigutienė (нар. 1925 р.) із Žvikelių, Katrė Krivickienė (нар. 1905 р.) і Julijona Gasperavičienė (нар. 1917 р.) із Kreivėnų; інформанти середнього покоління (далі — VK): Jōnas (нар. 1943 р.) і Juozas (нар. 1954 р.) Gasperavičiai із Žvikelių; інформанти молодшого покоління (далі — JK): Irena Vainaitė (нар. 1967 р.), Zita Jankauskaitė (нар. 1969 р.), Irena Gasperavičiūtė (нар. 1969 р.) із Žvikelių та Gražina Sorokaitė (нар. 1969 р.) із Kreivėnų.

Мета праці — визначити, які зміни нині відбуваються в системах відмінювання й наголошування іменників пунської говірки.

3. Деякі тенденції зміни системи відмінювання іменників. Зміни в системі відмінювання пов’язані з продуктивністю основ і їхнім змішуванням, фонетичним пристосуванням закінчень окремих відмінків, уживанням певних відмінків із певними прийменниками (див. також Grumadienė, 1993, с. 6).

98

Коли змінюється рід іменника, змінюються парадигма відмінювання та основа. У мовленні старших представників Пунської говірки žvė·rìs, ang·lìs — іменники жіночого роду з основою на i, а в молоді вони вже чоловічого роду і повністю або частково перейшли до основи на į-o:

Одн. Множ. SK VK, JK SK VK, JK Наз. žvė·rìs žvė·rìs žvė·ri·s žvė·ri·s Р. žvė·rìės žvė·ro./žvė·rìės žvė·rũ žvė·rũ Д. žvė·rài žvė·rùì žvė·rb.m žvė·rá.m/žvė·rb.m Зн. žvė·rì žvė·ri· žvė·rùs žvė·rùs Ор. žvė·rù/žvė·ru žvė·rù žvė·rùm. žvė·rai.s/žvė·rùm. М. žvė·rùm./ žvė·rì žvė·ri·sa žvė·ruósė/ žvė·rùm žvė·ri·sá¹

Також пор. SK: g'eró·s ang·lìės rai·ktu· nusìpirk·kę; JK: šì·met an·glo· vusà·i n'edau·k susnaudó·j.

Аналогічні зміни відбуваються й в інших основах. У SK вживається dal·g'e· — іменник жіночого роду з основою на ē (LKA I, карта № 50), а в JK — уже dal·g'is чоловічого роду з основою на ia (пор. Zinkevičius, 1966, p. 219); у SK — pavė·sė·, у JK — pavė·sis, наприклад, SK: acusė·zų kūr. pavė·sėi | tai nùt langù·au.; JK: l'ì· po·krū·mais g'ǝ·ras pavė·sis.

У JK рідше вживають звичний для старших іменник kiša·n'us з основою на įu, оскільки молоді звичніший kiša·n'is з основою на įo (пор. Zinkevičius, 1966, p. 254). Але й у цьому випадку деякі відмінкові закінчення, особливо специфічні для говірки, зберігає і молодь, тобто вимовляє одн. Д. kiša·nù, а також перейняті з основи на įu одн. Р. kiša·n'ù·, Ор. kiša·n'ù і М. kiša·n'ùì.

Перехід словоформ з одного типу основи до іншого — це не лише питання продуктивності основ. На молодь, безперечно, впливає і літературна мова, хоча, як уже зазначалося, менше, ніж у Lietuvoje. Тому, як і в інших говірках, часто уникають закінчень, які дуже відрізняються від літературної мови: SK riešùci·s з основою на iž-ó молодь зазвичай замінює на riešùtas з основою на ó (пор. Zinkevičius, 1966, p. 221); SK dancì·s, debesì·s — на dancìs, debesìs з основою на i (пор. LKA III, карти № 25, 26; Zinkevičius, 1966, p. 241). SK badùs, šaškùs з основою на u — на bà·das, šà·škas з основою на ó (пор. Zinkevičius, 1966, p. 253). Форми одн. Р. và·g'o·, одн. Ор. vag'ù, мн. Наз. vag'ęi·, мн. Ор. vag'ę·s, які можна почути в мовленні старших, тобто форми, що перейшли з основи на i до продуктивнішої основи (i)įo, молодь замінює формами, запозиченими з літературної мови: одн. Р. vag'ės, одн. Ор. vag'ìm., мн. Наз. và·o·ì·s, мн. Ор. vag'ìm. (останню в багатьох випадках скорочують не лише в говірках). Замість перейнятої старшими з основи на įo форми одн. Ор. nakčì молодь уживає nakcùm., тобто «виправляє».

¹ У Пунській говірці багато приголосних досить послідовно вимовляються твердо, але, наприклад, у формі одн. Р. žvė·rìės [r] з історичних причин вимовляється умовно м’яко. Перед голосними переднього ряду молодь вимовляє s як у польській мові — [ś]. Після косої риски подано рідший варіант.

99

Бувають випадки, коли прикметники набувають іменникових закінчень. Люди старшого віку з околиць Пунська вживають форми одн. Наз. прикметників avbžbìn'u, bá.ltu, ma₃bìn'u, vakarì·kšču (до речі, неподалік від цих околиць проходить ізоглоса поширення іменникових форм із закінченнями -u та -ui, пор. LKA III, карта № 36). Молодь, хоча зазвичай зберігає традиційні закінчення одн. Наз. іменників з основою на ō (тобто -u, а не -ui), у цьому випадку поводиться з прикметниками інакше: вживає avbžbìn'ui, bá.ltui, ma₃bìn'ui, vakarì·kščui. Це іменникові закінчення. Можливо, так відбувається через орієнтацію на літературну мову, але без усвідомлення того, що нормою літературної мови є займенникові закінчення прикметників.

Можливо, також під впливом літературної мови молодь замінює вживані старшими давні форми мн. М. krū'muos(a), mė'₃uos(a), namúos(a), dančì·s(a), akì·s(a), šakó·s(a) (пор. LKA III, карти № 67–70; Zinkevičius, 1966, p. 238) відповідними формами із закінченнями -úosę, -íšę, -ósę, у яких у закінченнях вимовляється голосний переднього ряду e, а перед ним — польський альвеолярний [ś]. Варто зазначити, що молодь не вживає скорочених форм, а каже лише прислівникову форму namúos. І локативи з іншими закінченнями наголошує так само, як старші наголошують свої форми, наприклад: akì·śę, šakó·śę, laukúośę.

Молодь майже не вживає ілативу. У тих випадках, коли старші вживають ілатив у значенні локатива (як і всі південні аукштайти, пор. LKA III, карта № 44; Zinkevičius, 1966, p. 201–202), молодь обирає форми локатива іменників, хоча ілатив займенників уживається, наприклад, SK: taì. būvo· bevė.ík ko·žnán. so·₃ún. / taì. da ažarùkan laì.ke·si / ku·rùna tū· má.lku· tañ. kašùkan dracìnen / iš vandenìñ. taì. gál' labáì. ilgáì. negá·li bú·c; VK: šìtan. ažarùki ęvù. niėkas nesimá.udo.; JK: kū· turì tañ. kašùkį / kas tañ. vandenì· plá.₃k'o·ja.

Старші вживають ілатив у його власному значенні — тобто внутрішнього напрямкового локатива (лише одн.), а молодь користується конструкцією з прийменником — in + Р.: SK: galvó·n — JK in_gá.lvu·, SK žá.me·n — JK in_žá.mì·, SK stubó·n — JK in_stùbru·, наприклад, SK: gá·vo· galvó·n ir_nucùblo· / ir_tran.ke· žá.me·n tū· sklenñ·ču·; VK: išė·jo· muškán. ir_negrì·žo·; JK: nemenkai. dé·jo. in_gá.lvu· / užai.kit nó·r bùski in_stùbu·.

Ілатив множини не вживають і старші, замінюючи його конструкцією з прийменником — in + Р. (пор. LKA III, карта № 48), наприклад, SK: a₃nù in_laukùs pažù·rę·c; VK: ęvù. raì.ke važùoc | bá i(n)_namùs neinsilá·s. У мовленні молоді збереглася лише прислівникова форма laũ.kan (усі мешканці Пунська наголошують у цій формі корінь).

У Пунській говірці аліативи нечасті, але в мовленні старших трапляються їхні прислівникові форми ruden'òp, galòp, vakaròp (зафіксовано коротке o), наприклад, SK: vakaròp bar.n'o· būvo· | ka(p)_parę·jeù. / vakaròp tàs žvìrblùkas ir_dàžbege· / ruden'òp paraikalá·u in_vaì.sku·.

Уживані старшими форми одн. локатива іменників та прикметників mažùki· dubùmiki·, ma₃bìnì· krūžùki· (пор. LKA III, карти № 48–49) молодь схильна узгоджувати інакше: форми локатива іменників зберігає діалектні, а

100

прикметників змінює на властиві літературній мові, наприклад, JK: mažùkam ažarùki, mažìnam namùki (скорочені форми властиві також розмовній літературній мові).

Однак молодь не завжди обирає варіант літературної мови, а навіть уживаючи форму літературної мови, не завжди наголошує її так, як у літературній мові. Наприклад, замість уживаної старшими форми однини родового відмінка приголосної основи mo·teràs (пор. Kazlauskas, 1968, p. 254) молодь каже mo·ter̃ės; уживана старшими форма однини орудного відмінка mó·terų належить до ā-основи, тоді як форма молодших mo·terũñ — до основи на -į, але наголошується інакше, ніж у літературній мові. Старші пунчани тепер частіше вживають форму šùvà, хоча як паралельна трапляється і šúȯi (пор. Zinkevičius, 1966, p. 256), але молодь відмовилася від форми šùvà і вживає лише šúȯi (пор. LKA II, карта № 67 і коментарі).

Старші в кличному відмінку багатоскладових іменників з основами на ž̇-o вживають закінчення кличного відмінка основ на ō: tę·vùle, vai·kẽle (l не пом’якшується). Молодь у цьому разі вживає закінчення кличного відмінка основи на ž̇ō -i: tę·vùli, vai·kẽ·li.

Іноді в мовленні молоді з усієї системи змінюється форма лише одного чи кількох слів. Наприклад, усі мешканці Пунська вживають кличний відмінок двоскладових основ на ō із закінченням -a: té·vai, jó·nai, але лише молодь каже žá·nte, а всі інші — žá·ntai.

Молодь дедалі частіше вживає відмінки з прийменниками. У Пунській говірці прийменники ik(i), lig(i), per, po, prie зазвичай поєднуються з давальним відмінком, наприклад, SK: ižá·rk ig_dàgni / dá·rbu· dabà·k ligi ga·li / pà·sako·k per_nau·ji | bà negridė·jæu / po_dà·rbu užà·k / ko_paprašù·c. | kàt pabù·tu· prie_vai·ki.

Можливо, через те, що в говірці вживається форма давального відмінка з давнім закінченням приголосної основи -i, яке мають іменники різних типів відмінювання (найчастіше чоловічого роду) і яке значно відрізняється від форм, уживаних у літературній мові, молодь схильна змінювати саму конструкцію, тобто поєднувати згадані прийменники не з давальним, а, як і в літературній мові, з родовим відмінком, наприклад, JK: ar_ižgė·rai igi dùgno / po_dá·rbo· bu·nu bai·sęj pai·lsus.

Порівнюючи особливості морфології мовлення представників різних поколінь Пунської говірки, бачимо, що, хоча польська мова тепер без винятку сильно впливає на двомовних мешканців Пунська, особливо на лексику й фонетику, її вплив на систему відмінювання менший, ніж вплив літературної литовської мови. Однак у мовленні молоді трапляються випадки інтерференції, особливо у вживанні відмінків із прийменниками, наприклад, JK: ái·k | an bró·lio sakáu. «іди, кажу братові» (калька з польської do brata); ùž_penkló·lika sapcį·no·s vā·lando·s «за п’ятнадцять хвилин сьома година» (калька з польської za pietnaście minut siódma godzina).

Отже, у мовленні молоді зникають специфічніші діалектні відмінкові закінчення, відбувається перехід від одного типу відмінювання до іншого (цілком або лише в окремих відмінках), частішають сполуки з прийменниками, змінюється керування прийменників. Це явища, спільні для всіх сучасних литовських діалектів. Головною причиною є вплив літературної мови, хоча в Пунській говірці розвиток деяких явищ може також стимулювати польська мова.

4. Кілька тенденцій змішування акцентних парадигм. Одна з найпомітніших

101

krintančių kirčiavimo naujovių Punsko jaunimo kalboje (dar žr. Grumadienė, 1993, p.11) yra ta, kad tarmės 3-iosios kirčiuotės žodžius linkstama kirčiuoti kaip 4-osios², t.y. 3→4; plg. SK, VK: pėˈdas / peˈdà, peˈdáːm / peˈdóːm, pėˈdus / pėˈdąs³ (3) ir JK: pėˈdas, peˈdań, peˈdáːm, peˈdùs (4); SK, VK: žar̃nà, žar̃nóːn, žar̃nóːm, žá.rnas (3) ir JK: žarnà, žarnóːn, žarnóːm, žarnàs (4); SK, VK: taũkaiː, tá.u̯kus (3) ir JK: taũkai, taũkùs (4); SK, VK: drėˈgnas, dręˈgnà, dręgniėm, dręgnóm, drėˈgnus, drėˈgnas, drėˈgnai (3) ir JK: drėˈgnas, dręˈgnà, drėˈgniėm, drėˈgnóːm, drėˈgnùs, drėˈgnàs, drėˈgnai (4); SK, VK: giˈvas, giˈvà, giˈvi̇ėm, giˈvóːm, giˈvùs, giˈvas, giˈvai(3) ir JK: giˈvas, giˈvà, giˈvi̇ėm, giˈvóːm, giˈvùs, giˈvàs, giˈvai; SK, VK: í.lgas, ilgà, iˈgi̇ėm, ilgóːm, í.lgus, í.lgas, í.lgai (3) ir JK: í.lgas, ilyà, ilgé̇m, ilgóːm, ilgùs, ilgàs, í.lgai (4); SK, VK: kietas, kietà, kieˈciėm, kieˈtóːm, kietus, kietas, kietai (3) ir JK: kietas, kietà, kieˈciėm, kieˈtóːm, kietùs, kietàs, kietai (4); SK, VK: šá.ltas, šaltà, šalciėm, šaltóːm, šá.ltus, šá.ltas, šá.ltai (3) ir JK: šá.ltas, šaltà, šalciėm, šaltóːm, šaltùs, šaltàs, šá.ltai (4); SK,VK: vienas, vienà, vieniėm, vienóːm, vienùs, vienas, vienai (3) ir JK vienas, vienà, vieniėm, vienóːm, vienùs, vienàs, vienai (4).

У розглянутих випадках представники середнього покоління зазвичай наголошують так само, як і старше покоління; вирізняється лише наголошування молоді. Але є слова, які за 3-ю акцентною парадигмою наголошує не лише молодше, а й середнє покоління, хоча старші наголошують за 3-ю парадигмою, наприклад, SK: gardùs, gar̃ži, garžiem, garžóːm, gá.rzùs, gá.rzæs, gá.rzæi (3), а VK, JK: gardùs, garži, garžiem, garžóːm, garžùs, garžàs, gá.rzæi (4); SK: saldùs, salži, salžiem, salžóːm, sá.lzùs, sá.lzæs, sá.lzæi (3), а VK, JK: saldùs, salži, salžiem, salžóːm, salžùs, salžàs, sá.lzæi (4).

Отже, наголос переноситься на кінець навіть у тих випадках, коли основа складу з циркумфлексним наголосом містить дифтонги або змішані дифтонги, а їхні інтонації в говірці виразно вимовляються й розрізняються. Слід зазначити, що частіше наголос на кінці зберігають у формах множини знахідного відмінка, ніж в однині орудного відмінка, тобто трапляється, що кажуть kietùs, kietàs, але kietu (у говірці закінчення чоловічого й жіночого роду збігаються), peˈdùs, але pėˈdu.

Зафіксовано протилежне явище: слова 4-ї акцентної парадигми діалекту і в JK, і у VK наголошуються за 3-ю, тобто 4→3; пор. SK: gerklėː, gerklėˈn, gerklėˈm, gerklės (4) і VK, JK: gerklėː, gerklėˈn, gerklėˈm, gerklas (3) (у літературній мові також 3); SK: gleˈbiːs, gleˈbiń, gleˈbėːm, gleˈbùs (4) і VK, JK:

² Тут мається на увазі лише місце наголосу в парадигмі слова; властиву йому інтонацію не враховано. Інтонації вимовляються досить виразно, тому від задуму позначати лише місце наголосу відмовилися.

³ Матеріал говірки для цього підрозділу подано відповідно до вимог розділу «Наголошування» програми «Взаємодія діалектів», тобто наведено форми іменників в однині називного й орудного та у множині називного й родового відмінків, а також відповідні форми прикметників і числівників чоловічого та жіночого роду в однині називного й у множині називного й родового відмінків, і форми жіночого роду в однині родового відмінка. Якщо приклади наведено в іншій послідовності, це означає, що запитаних форм не вдалося почути в живому мовленні.

102

glė·bī·s, glė·bīn., glė·bė·m, glē·b'us (3); SK: kā·klas, kaklan., kaklā·m, kaklūs (4) і VK, JK: kā·klas, kaklan., kaklā·m, kā·klus (3).

Лише в мовленні молоді зафіксовано наголошування слова krūvà за 3-ю акцентною парадигмою, тоді як старші наголошують за 4-ю. Іменник strāzdas за 3-ю акцентною парадигмою наголошують лише представники VK, а SK і JK — за 4-ю. І у випадку 4→3 вирізняється множина родового відмінка: тут наголос частіше, ніж очікувалося, припадає не на кінець, а в однині орудного відмінка, навпаки, наголос частіше зберігається на кінці.

Зафіксовано також тенденцію наголошувати слова 2-ї акцентної парадигми за 1-ю, тобто 2→1, однак вона не така поширена, як 3→4. До речі, це властиво не лише мовленню JK, а й VK; пор. SK: gul·bė·, gul·bė·m, gul·bės (2) і VK, JK: gul·bė·, gul·bė·m, gul·bes (1); SK: laũ·mė·, laũ·mė·m, laũ·mės (2) і VK, JK: laũ·mė·, laũ·me·m, laũ·mes (1); SK: al·k.snis, al·k.snēm, al·k.sn’ūs (2) і VK, JK: al·k.snis, al·k.snēm, al·k.sn’ūs (1); SK: rā·štas, rā·štam, raštūs (2) і VK, JK: rā·štas, rā·štam, rā·štus (1); SK: saųsai·nis, saųsai·nēm, saųsai·n’ūs (2) і VK, JK: saųsai·nis, saųsai·nēm, saųsai·n’ūs (1).

Можливо, лише слово rāštas у говірках, де наголос не відтягується, однак наголошується за 1-ю акцентною парадигмою; усі інші наведені випадки трапляються. У багатьох говірках, де gulbė наголошується з циркумфлексом, sausānis може бути новим діалектним словом, яке зазвичай замінюється запозиченнями. До речі, слово vieta, наголошуване за другою акцентною парадигмою, молодь схильна послідовно наголошувати на корені.

JK і VK схильні наголошувати за 1-ю акцентною парадигмою також деякі слова 3-ї акцентної парадигми, тобто 3→1; пор. SK: kó·tas, ko·tā·m, kó·tus (3) і VK, JK: kó·tas, kó·tam, kó·tus (1); SK: žā·ndas, žandā·m, žā·ndus (3) і VK, JK: žā·ndas, žā·ndam, žā·ndus (1); SK: dā·iktas, daiktā·m, dā·iktus (3) і VK, JK: dā·iktas, dā·iktam, dā·iktus (1).

Безперечно, наголошування таких слів, як daiktas, можна інтерпретувати як давнє баритонне наголошування (у деяких говірках воно збереглося й донині), але ж так наголошують не SK, а VK і JK, тому вагоміше підґрунтя є вважати це новим явищем, можливо, таким, що не має глибокого коріння.

В околицях Пунська дуже активно вживається збірна множина, тому цілком закономірним є кінцеве наголошування термінів спорідненості та особових імен, особливо у множині називного й кличного відмінків, іноді також родового й знахідного, хоча форми однини наголошуються за 1-ю акцентною парадигмою; наприклад, інформанти різного віку наголошують uošvė·, uošv’ū, uošvė·m, uošv’ūs; baltaduonē·, baltaduon’ū, baltaduonē·m, baltaduon’ūs.

Це архаїчне наголошування говірки. Зафіксовано випадок переходу 1→4 зовсім іншого походження, коли молоде покоління замінює збережений старшими баритонний наголос нормою літературної мови; наприклад, SK, VK: ná·ųda, ná·ųdo·m, ná·ųdas (1), а JK наголошує naųdà, naųdó·m, naųdàs (4). Прикладів переходу від сталого типу наголошування до рухомого (у цьому разі 1→2) також небагато; пор. SK: giminá·įcis, giminá·įcem, giminá·įc’ūs (1) і VK, JK: giminā·cis, giminā·cem, giminai·c’ūs (2).

Прикладів зворотного явища, тобто переходу від рухомого типу наголошування до сталого (4→1), також небагато; пор. SK: pró·tas, pro·tā·n., pro·tū,

103

pro·tì, pro·ta͜i. (4) і VK, JK: prä·tas, prä·tan, prä·tu, prä·ti, prä·ta͜i/pro·ta͜i. (1). Прикладів переходу 2→3 небагато, але вони є, пор. SK: akė˙c'os, akė˙co·m, akė˙càs (2) і VK, JK: akė˙c'os, akė˙c'o·m, akė˙cæs (3). (До речі, явища зворотного напрямку, тобто 3→2, зовсім не помічено).

Той факт, що в Пунській говірці є схильність наголошувати слова різних типів наголошення постійно або принаймні сталіше — і не лише в мовленні молоді, а й старших людей, — уже міг би стати підґрунтям для однієї з інтерпретацій. У всіх розглянутих досі випадках, за винятком 3→1, не беруть до уваги інтонацій і пов’язану з ними дію закону Соссюра—Фортунатова: слова з циркумфлексним наголосом починають наголошувати як слова з акутовим наголосом, хоча інтонація зберігається. Отже, вимальовується тенденція до утвердження сталого типу наголошення.

Зафіксовані приклади переходу 1→3 навряд чи спростовують цю гіпотезу, пор. SK: li·gus, li·gi, li·giem, li·g'o·m, li·'gus, li·'ges, li·'gei (1) і VK, JK: li·gus, li·gi, li·giem, li·g'o·m, li·'gus, li·'ges, li·'gei/li·gė·j (3), оскільки в мовленні молодших утверджується норма літературної мови.

Певною мірою схильність переходити від рухомого типу наголошення до сталого або сталішого засвідчує також явище 4→2, пор. SK: rū·šùs, ru·ša·m, ru·šùs (4) і VK, JK: rū·ša·m, ru·šùs (2); SK, VK: pä·das, padá·m, padùs (4) і JK: pä·das, pä·dam, padùs (2) (як і в літературній мові); SK: kandė·, kandė·m, kandės (4) і VK, JK: kan·dė·, kan·dė·m, kandės (2).

Оглянувши напрям змін, можна чітко побачити, що найбільше змінюється 3-й тип наголошення — він зникає (пор. Stundžia, 1984). Найвиразнішою є тенденція 3→4, хоча з погляду інтонацій вона «невиправдана»: слова з циркумфлексом починають наголошувати як слова з акутом. Те, що цей процес не має фонетичної природи, засвідчує перехід 3→1, тобто можливість переходу від однієї парадигми з акутовим наголосом до іншої, також з акутовим наголосом (у випадку двоскладових слів).

З погляду інтонацій парадоксальним є й перехід 2→1, що підтверджує утвердження тенденції переходу до сталого типу наголошення (пор. Mikulėnienė, 1993). Тенденції 4→2 і 2→4 природно пояснюються з погляду інтонацій. Хоча випадків 4→3 чимало, характер варіювання їхнього вживання ніби передбачає подальшу зміну — 4→3→1.

Мабуть, можна висунути гіпотезу, що система наголошення сучасної Пунської говірки поляризується: різними шляхами, але все ж таки частину слів схиляються наголошувати постійно, тобто рухаються в напрямку 1-го типу наголошення. Іншу частину слів схиляються наголошувати за рухомим типом наголошення, зазвичай четвертим. Найважливіше, що слід зазначити, розглядаючи нові тенденції наголошення, — це те, що вони розвиваються в напрямку, який цілковито не зважає на закон Соссюра—Фортунатова. Вимальовується тенденція до колумнарного наголошення.

LITERATŪRA

Aleksaitė B. Punsko ir Seinų krašto vietovardžiai. Dipl. darbas (rankr.). VVU, 1985.

Aleksaitė I. Punsko šnektos konsonantizmas. Dipl. darbas (rankr.). VVU, 1985.

Buch T. Litewski gwary miejscowe w powiatach Sejny i Suwałki // Onomastica. T. 7. 1961. P. 221—229.

104

Gajda J. Kultura jako czynnik integrujący etniczną grupę litewską w gminie Puńsk // Kultura wsi puńskiej. Warszawa, 1987. P. 86—98.

Garšva K., Grumadienė L. Periferinės lietuvių kalbos tarmės: istorija ir dabartis // Veidai’87. Jaunųjų kūrybos almanachas. V., 1988. P. 213—221.

Garšva K., Stoskelūnaitė B., Vainas J. Punsko šnektos skirtumų žodynas // Lietuvių leksikos ir terminologijos problemos (Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 29). V., 1991. P. 32—46.

Gasperowicz I. Sociolingvistinis Žvikelių kaimo tarmės aprašymas. Dipl. darbas (rankr.). VU, 1992.

Gataj M. Społeczność lokalna wsi puńskiej — refleksje socjologiczne // Kultura wsi puńskiej. Warszawa, 1987. P. 98—110.

Grinaveckienė E. Nauji dzūkų tarmės tyrinėjimo duomenys // Literatūra ir kalba. V., 1961. P. 603—608.

Grinaveckis V. Nauji duomenys apie vakarų dzūkų tarmės kirčiavimą // LTSR MA darbai. A Serija. V., 1972. T. 4(41).

Grumadienė L. Linksnių vartojimas Punsko šnektoje // Jono Jablonskio konferencija. Links­nio kategorija ir linksnių vartojimas. Konferencijos programa ir tezės. Vilnius, 1993 m. spalio 11 d. Vilniaus universiteto Lietuvių kalbos katedra ir Lietuvių kalbos institutas. V., 1993. P. 6.

Grumadienė L. Kirčiuočių mišimas Punsko jaunimo kalboje // Lietuvių kalbos tarmės ir jų tyrinėjimai. Praeitis ir dabartis. Antanui Saliui (1902 07 21—1972 07 31) paminėti. Konferencijos pranešimų tezės. V., 1993. P. 11.

Hasiuk M. Fonologia litewskiej gwary sejneńskiej. Poznań, UAM, 1978.

Kazlauskas J. Lietuvių kalbos istorinė gramatika (kirčiavimas, daiktavardis, veiksmažodis). V., 1968.

Labov W. The Social Stratification of English in New York City. Washington, 1966.

Lietuvių kalbos atlasas / Morkūnas K. (ats. red.). T. 1 (Leksika). 1977; T. 2 (Fonetika). 1982; T. 3 (Morfologija). 1991. V.

Mikalauskaitė E. Pakapsės dzūkų tarmės fonetika. Dipl. darbas (rankr.), VU, 1933.

Mikulėnienė D. Linksniuojamųjų žodžių kirčiavimo tendencijos // Kalbos kultūra, Nr. 63, 1992. P. 75—79.

Pokropek M. Ziemia sejneńska pod względem etnograficznym // Materiały do dziejów ziemi sejneńskiej. T. 2 / Prace Białostockiego towarzystwa naukowego. Nr. 22. Warszawa, 1975. P. 73—250.

Remenytė I. Centrinės šiaurės žemaičių tarmės prozodija: instrumentinis ir sociolingvistinis tyrimas. Filolog. m. kand. disertacija. V., 1992.

Savukynas B. Leipalingio tarmė. Dipl. darbas (rankr.). VVU, 1955.

Smoczyński W. Gwara litewska okolic Puńska. Kraków, 1977.

Sorokaitė G. Sociolingvistinė Kreivėnų šnektos analizė. Dipl. darbas (rankr.). VU, 1992.

Stoskelūnaitė B. Punsko šnektos diferencinis žodynas. Dipl. darbas (rankr.). VU, 1992.

Stundžia B. Lietuvių kalbos dviskiemenių daiktavardžių kirčiavimo variantai tarmėse // Kalbotyra. 1984. T. 35(1). P. 94—102.

Šukytė J. Veisiejų tarmė. Dipl. darbas (rankr.). VVU, 1951.

Uzdila A. Punsko tarmės fonetika ir morfologija. Dipl. darbas (rankr.), VVU, 1963.

Valentukevčiūtė D. Kabelių tarmė. Dipl. darbas (rankr.), VVU, 1967.

Zinkevičius Z. Lietuvių dialektologija. V., 1966.

105

EINIGE NEUERE BESONDERHEITEN DER DEKLINATION UND BETONUNG IN DER LOKALMUNDART VON PUNSKAS

Zusammenfassung

Auf Grund der gesammelten Angaben (1989—1992) nach dem ”Forschungsprogramm der Mundarten und ihrer Zusammenwirkung der litauischen Sprache” wird die Sprache der drei Altersgruppen von Gewährsleuten verglichen.

In der Jugendsprache sterben spezifische, mundartliche Kasusendungen ab, es wird von einem Typ der Deklination in den anderen übergegangen (ganz oder nur einige Kasus), es vermehren sich präpositionale Verbindungen, die Präpositionen wechseln ihre Kasus. Der Hauptgrund ist der Einfluß der Standardsprache, obwohl die Entwicklung mancher Erscheinungen auch die polnische Sprache beschleunigen konnte.

Das System der Lokalmundart von Punskas polarisiert sich auf verschiedene Weise, einige Wörter werden beständig betont (1), die anderen werden mit dem beweglichen Akzent versehen (4). Die neuen Tendenzen setzen sich durch, ohne auf die Gesetze von Saussure-Fortunatow zu achten.

106