LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVI (1996)

LIETUVIŲ KALBA: TYRĖJAI IR TYRIMAI

Laima GRUMADIENĖ

СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНОЇ РОЗМОВНОЇ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ

1. Нова «Програма дослідження діалектів литовської мови та їхньої взаємодії». Діалектологи Інституту литовської мови та Вільнюського університету підготували «Програму дослідження діалектів литовської мови та їхньої взаємодії» (далі — «Програму»), мета якої — «з різних поглядів дослідити мовлення мешканців усієї Литви та мовну ситуацію окремих регіонів, виявити тенденції розвитку діалектів, їхню взаємодію, зв’язки з іншими — сусідніми — мовами чи їхніми діалектами» (з передмови до «Програми»).

Ідея такої чи подібної програми обговорюється вже ціле десятиліття (на Республіканському семінарі молодих мовознавців, на семінарах діалектологів, організованих Інститутом литовської мови, на міжнародних конференціях у Вільнюсі, Варшаві, Мінську та інших містах; див. Grumadienė, Stundžia 1990a; 1990b). Сам проєкт і програма, як і склад робочої групи та її керівники, змінювалися; з групи вийшли V. Čekmonas і B. Stundžia. Хоча єдину концепцію так і не було ухвалено, підготовлено опитувальник із п’яти частин: «Соціолінгвістика» (V. Čekmonas і L. Grumadienė), «Фонетика» (L. Grumadienė), «Наголос» (D. Mikulėnienė і B. Stundžia), «Морфологія» (D. Mikulėnienė і K. Morkūnas), «Лексика» (A. Vidugiris); під час підготовки до друку роботою керував K. Morkūnas. Дві частини «Програми» вже опубліковано (Lietuvių...: 1995a; 1995b). У «Програмі» дуже багато запитань (понад 2000), тому відповіді не лише «доповнять уже зібрані та ті, що збираються, діалектологічні фонди й будуть використані як у працях із лінгвістичної географії, так і в монографічних дослідженнях» (з передмови до «Програми»), а й дадуть змогу відповісти на запитання іншого характеру, що виникають під час дослідження сучасної розмовної литовської мови. Принцип добору запитань для «Програми» — подати якомога ширший спектр можливих запитань, тому в кожному конкретному дослідженні можна добирати запитання, оскільки частина з них актуальна для одних мовних різновидів, а інша — для інших. Особливо це стосується розділів «Фонетика» та «Морфологія»: тут подано переважну більшість запитань, пов’язаних із різними підсистемами литовської мови (діалектами чи їхніми різновидами), тож само собою зрозуміло, що частина запитань не може бути актуальною абсолютно для всіх діалектів. Саме тому в розділі «Фонетика» запитання поділено на основні й додаткові: на додаткові слід звертати увагу лише тоді, коли відповіді на основні відображають специфіку діалекту, свідчать про певну зміну явища або варіюються. Розділ «Фонетика» тісно пов’язаний із розділом «Морфологія», оскільки запитання першого мають також морфологічний характер, тобто положення звука

190

зазначається не лише за фонетичними ознаками (у наголошеному чи ненаголошеному складі, на початку, усередині чи в кінці слова), а й за морфологічними (до якої частини мови належить слово, який це відмінок чи час тощо). Так робиться для зручності накопичення даних (не потрібно знаходити відповідь, як вимовляється саме це слово, — достатньо знати, як вимовляються слова подібного типу), а також з огляду на можливість комп’ютерного опрацювання даних. Запитання розділів «Фонетика» й «Морфологія» чудово підходять для повторних досліджень діалектів, які вивчалися раніше, оскільки дають змогу порівнювати результати. У розділах «Наголос» і «Лексика» запитання дібрано дещо за іншим принципом: робиться спроба отримати відповіді на ще недостатньо досліджені питання, яким у попередніх діалектологічних програмах приділялося дещо менше уваги. Однак і в них наведено чимало запитань із попередніх опитувальників, тому порівняння також можливе, хоча й не таке систематичне, як у фонетичному чи морфологічному аспекті. Розділ «Соціолінгвістика» цілком новий і більшою мірою призначений для дослідження взаємодії діалектів литовської мови з іншими мовами. Водночас у ньому є окремий підрозділ — «Характеристика інформанта», який, на думку авторів, актуальний для всіх діалектологічних досліджень у сучасних умовах, коли в житті носіїв традиційних діалектів відбувається так багато змін, а також з огляду на передбачене комп’ютерне опрацювання даних.

У цій статті я хотіла б звернути увагу на те, що «Програма» дає змогу цікавитися не лише традиційним об’єктом литовської діалектології — мовленням літніх сільських мешканців, — а й досі незвичними, проте також дуже важливими об’єктами: пристосуванням носіїв діалектів до літературної мови чи певного інтердіалекту, регіональними інтердіалектами, формуванням міського мовлення або інших подібних мовних різновидів тощо. І досі актуальні такі слова A. Pupkio (1980: 56): «... діалектні риси потрапляють до літературної мови переважно з напівдіалектного мовлення тих носіїв, які мають більший вплив на літературну мову: письменників, редакторів, авторів різних документів тощо. У литовському мовознавстві досі ніхто не намагався встановити, яким шляхом потрапляють ці діалектні риси, які носії напівдіалектного мовлення з цього погляду мають більший вплив на літературну мову. А це питання дуже важливе для культури мови: оскільки діалекти й досі залишаються важливим джерелом удосконалення нашої літературної мови, дослідження шляхів проникнення діалектних рис до літературної мови допомогло б легше регулювати самі діалектизми й дало б змогу школі успішніше навчати літературної мови».

2. Структура сучасної розмовної литовської мови. У литовському мовознавстві сучасна розмовна литовська мова та джерела її поповнення — діалекти, арго, жаргони, інші мови — вперше розглядаються в уже згаданій книзі A. Pupkio. Розмовну мову тут поділено на літературну розмовну мову, якою користуються офіційно, публічно — у театрі, на радіо, телебаченні, у школі, на зборах, — і неофіційну, приватну, якою користуються, наприклад, у сім’ї, колективах співробітників або під час розмови зі знайомими (1980: 58). Пізніше були й інші спроби розглянути напівдіалектне мовлення (Grumadienė 1992; 1993a). Під час поділу мовлення на діалекти, напівдіалекти чи літературне публічне мовлення варто враховувати мовні спільноти — групи людей, об’єднані використанням того самого чи подібного різновиду мовлення та визнанням тих самих мовних норм. До речі, мовна спільнота — основне поняття соціолінгвістики. Якщо вдуматися

191

виявляється, що лише носії діалекту можуть бути пов’язані з мовною спільнотою, яка проживає на певній території, але тоді довелося б «не зважати» на мовлення чималої групи людей, що там мешкають (переселенців, людей із високим рівнем освіти, місцевих мешканців тощо), адже характерною рисою спільноти є однакова або дуже подібна мовна система. Крім того, одна й та сама людина може належати до кількох мовних спільнот. Тому дедалі частіше мовні спільноти визначають не лише за спільністю території, а й за соціальними або демографічними ознаками: віком, освітою, професією, соціальним статусом та іншими. Саме запитання розділу «Характеристика інформанта» допомагають це описати.

Якщо поглянути на мовлення мешканців будь-якого невеликого містечка Литви, неодмінно знайдемо тих, хто говорить відносно чистим діалектом; знайдемо й тих, хто говорить майже діалектом, але вже не вживає (послідовно чи час від часу) первинних, найважливіших, а тому найвиразніших діалектних особливостей; знайдемо тих, хто говорить майже літературною мовою, лише з особливим діалектним акцентом, часом вставляючи діалектні слова чи вислови; знайдемо й тих, хто за жодних обставин уже не говорить діалектом, хоч у дитинстві й умів. Усе це мовне розмаїття, на перший погляд безладне, відображає процеси, напрям і силу яких можна визначити за допомогою соціолінгвістичних і суто лінгвістичних методів.

Такі процеси відбуваються як унаслідок взаємодії компонентів різних мовних рівнів, так і тоді, коли в мовленні чергуються елементи то однієї, то іншої мовної системи чи підсистеми. За словами Gumperzo (1982: 66), люди, опинившись у ситуації, коли змушені намагатися користуватися не своєю, а чужою, хоча й дуже подібною, мовною формою, постійно вибирають і поєднують правила двох мовних систем або підсистем. Так відбувається і в литовському мовному середовищі: навіть у найвіддаленішому селі, коли розмовляють із літнім інформантом, той намагається пристосуватися до «інтелігентного» мовлення слухача, показати себе освіченішим; а вже що казати про молодших чи освічених інформантів (пор.: Chambers 1992).

Коли спробували послідовніше розглянути мовлення так званих «зіпсованих» носіїв діалекту, які говорять напівдіалектом, з’ясувалося, що це надзвичайно широкий спектр. З іншого боку, мовлення тих, хто говорить «нечистою» літературною мовою, дуже різноманітне. Тому навряд чи можна послідовно виокремити в сучасній розмовній литовській мові якісь напівдіалекти чи інші доволі нечітко окреслені мовні різновиди. На мою думку, варто розглянути окремо чотири мовні явища: традиційні діалекти, регіональні інтердіалекти, мовлення найбільших міст Литви та нормативну літературну мову.

Я так радикально назвала традиційні діалекти мовним явищем тому, що в чистому вигляді традиційні діалекти майже не існують: хай як діалектно говорять носії діалектів, вони дедалі частіше вставляють елементи інших мовних систем чи підсистем, найчастіше — з літературної мови. Наприклад, східні аукштайти, досить послідовно вживаючи un, in там, де в літературній мові є an, en, раптом кажуть: supranta, kanda замість очікуваних suprunta, kunda тощо. Проте існують і протилежні процеси: під час експедиції 1995 року у Віштиці (Вілкавішський район) ми помітили, що молодь уживає більше специфічних форм західних аукштайтів, ніж старші, і, так би мовити, говорить «діалектніше». Подібні явища в жемайтському діалекті помічали J. Pabrėža та I. Remenytė. Починає з’ясовуватися, що

192

орієнтуються на норми певних регіональних інтердіалектів, наприклад Маріямпольського, Мажейкяйського, Паневежиського, Утенського, Алітуського чи інших. Такі регіональні інтердіалекти є результатом взаємодії навколишніх говірок і літературної мови; вони неоднорідні, але мають певну власну систему норм.

Великі міста Литви — Клайпеда, Шяуляй і, безперечно, Каунас та Вільнюс — мають власне мовне обличчя; мовні норми, уживані в них, відрізняються не лише одна від одної, а й від літературної мови та регіональних інтердіалектів, хоча й зазнають значного впливу обох останніх.

Нормативна літературна мова — це своєрідний конструкт, абстракція; невідомо, чи існує вона взагалі в чистому вигляді (Grumadienė 1993b). (Наскільки часто можна почути таку мову по радіо й телебаченню?).

3. Процеси, що відбуваються під час мовних змін. Литовські говірки досі мало досліджувалися методами, відмінними від лінгвістичної географії. Не заперечуючи придатності цього методу, хотілося б поміркувати, як можна скористатися світовим досвідом діалектологів і соціолінгвістів останнього часу, досліджуючи сучасну ситуацію литовської мови, адже й у Литві виникають процеси, подібні до тих, що відбуваються в інших країнах (пор.: Waltersas 1994). Не вважаючи, що традиційна діалектологія має перерости в соціолінгвістику, усе ж звернімо увагу на деякі переваги соціолінгвістичного дослідження для з’ясування долі та вживання мови в динамічному сучасному світі.

P. Trudgillas (1986), tyręs anglų kalbos tarnių tarpusavio ir norminės bendrinės kalbos sąveiką, mano, kad yra tirtinas vadinamasis koineizacijos ar koinė radimosi procesas — tai esąs naujų kalbos atmainų formavimasis sąveikaujant skirtingoms tos pačios kalbos atmainoms, o jo priežastis — vidinė šalies gyventojų migracija. Tiesa, koinė suprantama gana įvairiai (Siegel 1987: 186—187): vieni koinė radimąsi sieja su tarmės ar tarmių virtimu bendrine šnekamąja ar standartine kalba; kiti — su regioninių lingua franca formavimusi, atsirandančiu sąveikaujant tarmėms, bet pastarosioms savųjų funkcijų neprarandant; tretiems būtina koinė radimosi sąlyga atrodo esanti migracija — tarmių atstovams pakeitus gyvenamąją vietą ir aplinką, neišvengiamai kinta ir jų kalba — įgauna koinė bruožų ar tiesiog virsta koinė. Taigi koinė radimasis vienaip ar kitaip siejamas su miestų kalbos formavimusi. Minėtais atvejais sąveikauja vienos kalbos tarmės ar kitokios jos atmainos, kurios iš principo yra suprantamos vienos kitoms. Todėl, matyt, visose kalbose koinė radimasis turi bendrų bruožų (Kerswill 1994: 4): pradiniam etapui būdingas didelis įvairavimas individualiuoju lygmeniu pritaikant savo kalbą prie aplinkinių kalbos, sunkokai paaiškinamas diskurso ar socialinių veiksnių įtaka — kartais susidaro įspūdis, kad tokie žmonės tiesiog painioja dviejų kalbos atmainų normas. Vėlesnio koineizacijos etapo kalboje aptinkama paprastinimo reiškinių fonetikos, fonologijos ar morfologijos lygmenimis, susikuriama ”tarpinių kalbos formų”, nesančių nė vienoje iš sąveikaujančių kalbos atmainų (pavyzdžiui, trumpųjų kirčiuotų žodžio galo balsių ilginimas Vilniaus miesto kalboje).

Іноді теорію виникнення койне ототожнюють із теорією субстратної інтерференції (Thomason, Kaufman 1988: 37; Appel, Muysken 1987: 157): коли та

193

спільноту, що користується певним різновидом мови, поповнює численна група прибульців, останні лише частково пристосовують свою мову, а пристосована мова, своєю чергою, іноді починає впливати й на мовлення місцевих жителів (Harris 1991: 191—212). Саме таких процесів можна було б шукати в мовленні міст Каунаса чи Шяуляя, яке значно зазнало впливу мігрантів із навколишніх говірок. Дослідження взаємодії норвезької говірки та міського мовлення, проведене P. Kerswillo (1994), ще раз підтвердило, що на зміни говірок слід дивитися як на процес, рушійною силою і необхідною умовою якого є міграція населення. У такому разі слід наголосити на соціолінгвістичному аспекті дослідження говірок: зміну мови зумовлюють внутрішні мовні закономірності, але спричиняють її соціальні чинники. Дослідження науковців різних країн свідчать, що для розуміння механізму змін говірок потрібно досліджувати мовлення окремих людей, адже кожен змінює своє мовлення індивідуально, хоча певні спільні риси й існують (Bortoni—Ricardo 1985). Особливо слід зважати на те, що необхідно мати відомості не лише про вік, освіту, професію, стать інформантів тощо, а й про їхні життєві історії — де і коли, за яких обставин могли скластися умови, що спонукали їх змінити звичні мовні норми (змінилося місце проживання чи характер роботи, ставлення оточення тощо). Остання обставина змушує вивчати всі взаємодіючі різновиди мови одночасно, отже, мовлення індивіда слід досліджувати в соціальному контексті. Таким контекстом є мовна спільнота. У мовному середовищі Литви існують різні типи мовних спільнот, які можуть спрямовувати мовні зміни то в один, то в інший бік.

Під час дослідження мовлення старших сільських мешканців поняття стилю не має значення, однак цього не можна сказати про мовлення молодших, особливо освічених людей, тому доведеться враховувати й можливу зміну стилю залежно від ситуації розмови, стосунків між співрозмовниками тощо (Dressler, Wodak 1982).

Kalbos bendrijose esama kodų perjunginėjimo apraiškų (Dorian 1982): kai į sakinį ar pasakymą įterpiama kitos sistemos (nebūtinai kitos kalbos) ar posistemės lyčių. Šis reiškinys dažniausiai būna susijęs su pokalbio tema ir pašnekovų socialiniais vaidmenimis: šnekėdami apie vietos gyvenimo aktualijas, pateikėjai vartoja daugiau vietos kalbai būdingų lyčių, o ėmę kalbėti apie tolimus, nekasdieni(us) dalykus, keičia arba kaitalioja ir kalbos pobūdį — vartoja daugiau bendrinės kalbos ar panašios į ją lyčių. Pavyzdžiui, net ir pateikdami tautosaką, dainą ar pasaką, tarmės atstovai neretai stengiasi prikaišioti kaip galima daugiau bendrinės kalbos formų, nes jaučiasi atlieką tą kūrinį viešai, tarsi scenoje. Čia pat, atokvėpio minutėmis, bendrinės kalbos lyčių paprastai pasitaiko daug mažiau, nes kalbai nebeskiriama tiek dėmesio, ne ji tampa svarbiausia.

У периферійних говірках і говірках, що межують з ареалами мовлення іншими мовами, трапляються також прояви піджинізації (Mühlhäusler 1986) — злиття двох мов. Це явище зовсім іншої природи; тут свідомий вплив на мову дуже незначний. Наприклад, певні прояви піджинізації можна помітити в мовленні представників тих периферійних говірок, які починають відмінювати слова багатьох як рідної, так і іншої, добре засвоєної й часто вживаної мови за тією самою моделлю: іменники обох мов набувають того роду, який вони мають у системі мови, що посідає сильніші позиції у взаємодії, тощо. Усе це можна

194

досліджувати не лише як розрізнені мовні факти, а й шукати причини їх виникнення та закономірності вживання.

Не слід забувати й про запозичення. Це слова чи ідіоми з іншої мови, зазвичай пристосовані ззовні до системи власної мови; на їх уживання значною мірою впливають також ситуація спілкування, тема, статус співрозмовника, а не лише лінгвістично зумовлені обставини. Хоча запозичення іноді на перший погляд і схоже на перемикання кодів, ототожнювати їх не варто. Досі в литовському мовознавстві переважало негативне ставлення до фіксації запозичень у говорах — про це свідчить академічний словник литовської мови: запозичень там дуже мало, але через це так і не показано, як насправді в говорах називалися деякі поняття чи явища, дії; від цього литовська мова не стає ані чистішою, ані забрудненішою, просто подається менше інформації. Мабуть, варто хоча б тепер заповнити цю прогалину, але необхідно зважати на справжні запозичення (єдині вживані слова, що не мають відповідників) і слова інших мов або іншого різновиду тієї самої мови, що виникли в процесі перемикання кодів, — оказіоналізми.

Було б справді цікаво відповісти на запитання, поставлене W. Labovom: чому структурні зміни відбуваються саме в цій мові й саме в цей час, а не в інших структурно подібних мовах або в тій самій мові, але не в цей час (Weinreich, Labov, Herzog 1968). Тому J. Milroy (1992: 24) наголошує, що необхідно досліджувати причини й обставини актуалізації мовних процесів, а цього, мовляв, не можна зробити, не зважаючи на самих мовців та історії їхнього життя. Що спонукає мовців зменшувати або навіть усувати відмінності між власною мовою та мовою оточення, тобто актуалізувати мовні зміни?

P. Trudgillas (1986: 98—102) yra pastebėjęs, kad besistengiantys pritaikyti savo kalbą prie kitos kalbos atmainos arba vengia kai kurių ryškių skirtumų, tiesiog „apeina aštrius kampus”, arba atsisako jų laipsniškai — iš pradžių ryškesnių, vėliau vis mažiau tekrintančių į akis. Tai viena iš pagrindinių koineizacijos ypatybių. Tyrinėtojų nuolat pabrėžiama subjektyvaus vertinimo, nuostatų, vertybių skalės reikšmė: kas aplinkinių pašiepama ar net smerkiama, to pirmiausia siekiama atsikratyti (Giles, Taylor, Bourhis 1973).

Насамперед намагаються позбутися помітних особливостей власного мовлення — відмінних фонологічних протиставлень або фонетичних контрастів (Trudgill 1986: 11—38), тому взаємодію литовських говорів між собою або говорів із літературною мовою передусім і слід описувати в цьому аспекті, використовуючи питання розділів „Фонетика” та „Наголос”. У кожному окремому випадку варто за описами традиційних говорів визначити ті особливості говору, що виявилися, і передусім зосередитися на них. В опитувальнику розділу „Фонетика” виокремлено „основні” та „неосновні, додаткові” питання: якщо „основне” питання в конкретному дослідженні неактуальне, немає потреби докладніше досліджувати й „додаткові”. Таким було б поетапне дослідження змін говору або іншого мовного різновиду. Поетапний процес особливо характерний для формування койне.

Явища на морфологічному рівні (зміна основ, узагальнення парадигм, зникнення чи заміна атематичних форм дієслова або закінчень деяких відмінків іменних частин мови тощо) є проявами спрощення мови.

195

Такі явища трапляються й під час формування койне, однак ці прояви збіднення мови по суті властиві піждинізації мови. Але взаємодія мовних різновидів не обов’язково спричиняє спрощення чи навіть збіднення — можливе й виникнення складніших граматичних або семантичних форм; особливо це стосується словотвору та лексичного рівня. Заміщувальне вживання деяких мовних елементів залежить від стилю мовлення, тобто в одних випадках вони наявні в мові, а в інших — ні.

4. Соціолінгвістичний метод дослідження мови. Питання згаданої частини „Програми” „Соціолінгвістика” сформульовано так, щоб отримати відповіді про можливий вплив соціальних або демографічних чинників на вживання мови. Соціолінгвістично мову можна було б досліджувати за такими параметрами: соціальне становище батьків інформанта, професія самого інформанта, вік, стать, освіта, місце (чи місця), де він здобув цю освіту, якими мовами навчався, коли й куди виїжджав або звідки прибував, скільки років провів за кордоном. Усе це були б так звані об’єктивні соціальні та демографічні дані.

У „Програмі” є питання, які допомогли б отримати також так звані суб’єктивні дані — з’ясувати погляди, оцінки й орієнтири самих інформантів та людей з їхнього оточення (Trudgill 1972): наприклад, запитуючи, яка мова (чи мовний різновид) здається їм найгарнішою, якою їм найзручніше молитися чи співати церковні пісні, співати тощо. Так з’ясовують уявлення про престиж мови та орієнтовні мовні норми. Ще 1972 року W. Labovas звернув увагу на те, що одні мовні норми люди відкрито проголошують престижними (зазвичай кодифіковані або інші загальноприйняті), але насправді дещо приховано або навіть не цілком усвідомлюючи цього, „сповідують” інші — ті, які мало хто публічно називає престижними, але які стали регулятивними, бо є маркером належності до певної мовної спільноти (Labov 1972: 249).

Питання „Програми” дають змогу з’ясувати й ставлення оточення до тієї чи іншої мови або мовного різновиду (священника, представників заможних верств тощо), а відтак — дізнатися, чи існує певний суспільний тиск із метою змінити мову або, навпаки, зберегти її якомога незміннішою. P. Kerswill (1994: 52) звертає увагу на те, що представники говору, які більше ним пишаються, навіть змінивши місце проживання, залишаються вірнішими йому. Іноді така поведінка залежить і від соціального становища сім’ї: діти із заможних сімей більше впевнені в собі й не намагаються приховувати своє походження. Це спостереження актуальне й у Литві, а причиною такого явища може бути й інше: адже жмудини частіше пишаються своєю мовою, ніж аукштайти, особливо східні.

Соціолінгвістичне дослідження мови вимагає вивчати й конкретні мовні факти. Тому варто обговорити, як можна зібрати відповіді на інші питання, ніж ті, що містяться в частині „Соціолінгвістика” „Програми”. Традиційний спосіб діалектологів полягає в тому, що кілька людей розподіляють між собою по кілька десятків або кількасот питань опитувальника й опитують місцевих жителів того самого населеного пункту, зазвичай літніх; необов’язково збирати всі відповіді від одного інформанта. Це метод лінгвістичної географії; у такий спосіб можна встановити, чи існує досліджувана мовна особливість у мовленні опитаних, а на варіювання тоді не варто було б або майже не варто було б зважати, хіба що занотувати його у примітках. „Не такі” відповіді

196

форми відкидаються, оскільки шукають домінантні гендери, досліджують домінантне явище. Коли виникає зацікавлення мовною варіативністю, така методика вже не підходить. Не кажучи вже про те, що необхідно досліджувати мовлення індивіда, а отже, і відповідати на запитання розділу «Соціолінгвістика», доводиться вирішувати, які явища досліджуватимуться докладніше, адже збирати відповіді на всі запитання «Програми» від одного респондента довелося б надзвичайно довго, і це було б важкоздійсненним завданням. Отже, необхідно обрати кілька (десяток, а якщо потрібно — кілька десятків) мовних явищ, варіативність уживання яких позначена різними маркерами або які вважаються важливими з інших причин: наприклад, дослідити вимову наголошених ie, uo в середовищі північних жмудських говорів; форми давального відмінка однини іменників чоловічого роду в середовищі південних аукштайтських говорів тощо. Сукупність варіантів уживання таких явищ і становила б соціолінгвістичні змінні, тобто для репрезентації явища іноді була б потрібна ціла шкала репрезентантів, головне — пов’язаних із соціолінгвістичними параметрами: віком, статтю, обставинами мовлення тощо. Отримані дані можна опрацьовувати як кількісними, так і іншими методами — залежно від потреби. (Докладніше про соціолінгвістичні змінні див. Waltersas 1994: 65—66).

5. Замість висновків. Цими заувагами хотілося привернути увагу до нової «Програми дослідження литовських діалектів та їхньої взаємодії» і створених нею можливостей досліджувати фактично будь-який різновид сучасної розмовної литовської мови, а не лише «чисті» діалекти. Робиться спроба представити деякі найновіші дослідження взаємодії діалектів інших мов, особливо принципи дослідження, що обговорюються в них. Основний принцип запропонованого соціолінгвістичного дослідження мови полягає у вивченні мовлення індивіда в контексті його оточення, якомога докладнішому з’ясуванні можливого впливу оточення на свідоме чи несвідоме прагнення індивіда змінювати своє мовлення. Суть методу соціолінгвістичного дослідження — виявити закономірності мовленнєвої поведінки окремих індивідів, пов’язаних за певними ознаками, і визначити найважливіші чинники, що її регулюють, у такий спосіб установивши особливості та напрями змін мови, яка функціонує в мовній спільноті.

LITERATŪRA

A p p e l R., M u y s k e n P. 1987: Language Contact and Bilingualism. London, Edward Arnold.

B o r t o n i-R i c a r d o S. — M. 1985: The Urbanization of Rural Dialect Speakers. Cambridge, Cambridge University Press.

C h a m b e r s J. K. 1992: Dialect Acquisition. — Language. 68/4, 673—705.

D o r i a n N. C. 1982: Defining the Speech Community to Include its Working Margins. — S. Romaine (ed.). Sociolinguistic Variation in Speech Communities. London, Edward Arnold. 25—34.

D r e s s l e r W. U., W o d a k R. 1982: Sociophonological Methods in the Study of Sociolinguistic Variation in Viennese German. — Language in Society. 11, 339—370.

G i l e s H., T a y l o r D., B o u r h i s R. 1973: Towards a Theory of Interpersonal Accommodation Through Speech: Some Canadian Data. — Language in Society. 2, 177—192.

G r u m a d i e n ė L. 1992: Bendrinė ir pisau tarmine kalba. — Gimtoji kalba. 11, 1—3.

G r u m a d i e n ė L. 1993ₐ: Pustarmių radimasis. — Lietuvių kalba: tyrėjai ir tyrimai. Jurgiui Geruliui paminėti. Konferencijos (Lietuvių kalbos institutas, 1993 10 20—22) tezės. Vilnius. 15—16.

197

Grumadienė L. 1993ᵇ: Sociolingvistinis požiūris į dabartinės bendrinės lietuvių kalbos tarties normas. — Aktualūs bendrinės tarties klausimai. Valst. lietuvių kalbos komisijos organizuoto seminaro (1993 12 13) tezės. Vilnius. 6.

Grumadienė L., Stundžia B. 1990ᵃ: Dabartinės lietuvių kalbos tyrimo programos apmatai. — Lituanistica. 3, 107—110.

Grumadienė L., Stundžia B. 1990ᵇ: Ar tesime “Lietuvių kalbos atlaso” tradicijas? — Gimtoji kalba. 5, 23—26.

Gumperz J. J. 1982: Discourse Strategies. Cambridge, Cambridge University Press.

Harris J. 1991: Conservatism Versus Substratal Transfer in Irish English. — P. Trudgill, J. Chambers (eds.). Dialects of English: Studies in Grammatical Variation. London, Longman. 191—212.

Kerswill P. 1994: Dialects Converging. Rural Speech in Urban Norway. Oxford, Clarendon Press.

Labov W. 1972: Sociolinguistic Patterns. Philadelphia, University of Pennsylvania Press.

Lietuvių... 1995ᵃ: Lietuvių kalbos tarmių ir jų sąveikos tyrimo programa. Morfologija. — Sudarė D. Mikulėnienė ir K. Morkūnas. Vilnius.

Lietuvių... 1995ᵇ: Lietuvių kalbos tarmių ir jų sąveikos tyrimo programa. Leksika. — Sudarė A. Vidugiris. Vilnius.

Milroy J. 1992: Linguistic Variation and Change. Oxford, Basil Blackwell.

Mühlhäusler P. 1986: Pidgin and Creole Linguistics. Oxford, Basil Blackwell.

Pupkis A. 1980: Kalbos kultūros pagrindai. Vilnius, ”Mokslas”.

Siegel J. 1987: Language Contact in a Plantation Environment. Cambridge, Cambridge University Press.

Thomason S., Kaufman T. 1988: Language Contact, Creolization, and Genetic Linguistics. Berkeley, Calif., University of California Press.

Trudgill P. 1972: Sex, Covert Prestige and Linguistic Change in the Urban British English of Norwich. — Language in Society, 1, 179—195.

Trudgill P. 1986: Dialects in Contact. Oxford, Basil Blackwell.

Waltersas K. 1994: Dialektologija. — Grumadienė L., Marcinkevičienė R. (sud.). Sociolingvistika ir kalbos kultūra. Straipsnių rinkinys. Vilnius, ”Gimtoji kalba”. 62—74.

Weinreich U., Labov W., Herzog M. 1968: Empirical Foundations for a Theory of Language Change. — W.P. Lehmann, Y. Malkiel (eds.). Directions for Historical Linguistics. Austin, University of Texas Press. 95—189.

SOCIOLINGUISTIC ASPECT IN INVESTIGATING THE CONTEMPORARY SPOKEN LITHUANIAN

Summary

The new ”Program of the investigation of the Lithuanian dialects and dialect contact” is compiled by the Lithuanian dialectologists (ed. K. Morkūnas). Aim of this article is to emphasize the usefulness of the sociolinguistic method in studying contemporary dialects. A lot of dialect contact studies in other countries is reviewed. The author’s conception of the contemporary spoken Lithuanian is presented. The processes of koineization, substratum interference, borrowing, code-switching, style-shifting, etc. are discussed. Centering on individual’s speech in its social context is resumed as the main sociolinguistic principle of the dialect contact investigation.

198