LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XL (1998)

Aloyzas VIDUGIRIS

Інститут литовської мови, Вільнюс

ЗАНАВИКАЙ — НАЩАДКИ СУДУВІВ ЧИ ЖЕМАЙТІВ

Більше зацікавитися говіркою занавикаїв спонукав проф. Juozas Pikčilingis. Ця праця, хоч і запізніла, хай стане виконанням волі покійного професора з нагоди його 70-річчя та 450-річчя першої литовської книжки, а також виявом особистих почуттів автора до цього краю.

Занавикаями зазвичай називають північну говірку південно-західних аукштайтів, тобто одну з говірок кауняцького наріччя. Це найпівнічніша частина так званої Заніманської землі, або Судуви, що лежить між річками Нямунас, Шяшупе та Вішакіс. Майже вся вона входить до нинішнього Шакяйського району (нині — Маріямпольського повіту). Говірка занавикаїв разом із сусідніми капсами є одним із найважливіших діалектів, що лягли в основу литовської літературної мови. З цього краю походить сам батько литовської літературної мови — Jonas Jablonskis, а також багато інших видатних діячів культури литовського народу й держави, що відроджувалися.

Сама занавикаїв назва має нелитовське походження: вона утворилася від полонізованої назви річки Нови Nava (в інвентарях 1561 року записано Navupe) і слов’янського префікса za- «за-»; пор. похідні аналогічної будови zanemùnščikas, zanemùnščikai або zalemùnščikai (приголосний l у цій останній формі замість n виник унаслідок дисиміляції), а також назви місцевостей Zadvariškė, Zagriaūžis, Zapùrvė. Отже, занавикаїв литовською слід було б називати узновишками. Назву занавикаї зазвичай уживають їхні південні сусіди kāpsai (замість слова kaĩp вони кажуть kāp), бажаючи підкреслити властивий занавикаям спадний наголос, який вимовляється на обох компонентах дифтонгів і дифтонгічних сполук, а також збереження повної форми прийменника kaĩp. Зазвичай межею між капсами й занавикаями вважають праву притоку Шяшупе — Вішакіс — і середню течію Шяшупе до Кудіркос-Наумєстіса. Назва занавикаї суто географічна й не цілком точна. Справжня територія занавикаїв починається ще перед Новою, відразу за середньою течією Шяшупе та гирлом Вішакіса, і закінчується трохи за середньою течією Нови, за Ґришкабудісом, оскільки в околицях Сінтаутаю, Лукшяю та Лекечяю вже не завжди добре зберігається кількісна протяжність ненаголошених довгих голосних у відкритому кінцевому складі. Певні відмінності говірки занавикаїв зумовили історичні та політичні обставини.

З історії відомо, що по всій Наднеманщині й значно далі на південь і південний схід до другої половини XIII ст. проживало самобутнє плем’я західних балтів, відоме з літописів під кількома регіональними назвами, нині узагальненими, — судуви (відомі із західноєвропейських і тевтонських літописів), ятвяги (зі слов’янських джерел), дайнави (з литовських), полекі або полекшени (із польських). Судуви, як одне плем’я…

22

Наймогутніші сусіди оточили їх, і в XIII столітті вони, як вважають, займали лише територію між Нямунасом на півночі й сході, річкою Бебжою на півдні, Рамінтським лісом і приблизно сучасним кордоном із Калінінградською областю на заході. Наприкінці XIII століття хрестоносці остаточно зламали їхній опір і жорстоко спустошили їхні землі. Більша частина Судуви, як вважають, перетворилася майже на цілковите пустирище (Totoraitis 1938: 1–15). Про те, що рештки судувів ще довго жили в нинішній литовській Заніманській землі, свідчить значний шар давніх назв місцевостей і різноманітних мовних особливостей, що збереглися. Про давнє проживання судувів також у південній Литві свідчать окремі, але характерні для всієї західної Литви фонетичні, морфологічні та лексичні риси (див. нижче).

Після Мельнського договору (1422 р.) північна частина Судуви (так звана територія занавикаїв) до Кудіркос-Наумєстіса, Шяшупе, Вішакіса та витоку Невежиса належала до Жямайтійського староства. Через це іноді вважають, що нинішні мешканці Заніманської землі (Судуви) — усі південні західні аукштайти (південні кауняки) — є вихідцями з тодішньої Жямайтії. Нерідко навіть жартують, що сувалкієць, особливо занавикай, — не хто інший, як жямайтієць, перекинутий через Нямунас. Ніби підтверджуючи це твердження, південні аукштайти (або західні дзукі) і досі називають своїх північних сусідів — південних західних аукштайтів — жямайтами. Отже, тут хотілося б уточнити, скільки в цих твердженнях правди, а скільки вигадки, і зрештою — як так звана пустка стала колискою литовської літературної мови та центром відродження Литви.

Матеріали «Атласу литовської мови» дають змогу ширше розглянути минуле південних західних аукштайтів (кауняків), або так званих занавикаїв, та їхніх найближчих сусідів на трьох рівнях: фонетичному, морфологічному й лексичному. Одним із найважливіших зазвичай вважають фонетичний рівень. Не менш важливі додаткові дані можуть дати й інші мовні рівні — морфологічні та лексичні особливості й ареал їх поширення. Розглядаючи питання минулого та походження занавикаїв, важливішими є варіативні діалектні особливості: одні з них можуть бути давнішими, інші — новішими; одні прийшли з одних говірок, інші — з інших; одні поширені ширше, інші — вужче. Тож спробуймо бодай приблизно визначити, що в говірці занавикаїв є спільним із західними литовцями, а що відмінним, що успадковане з давніших часів, а що запозичене із сусідніх говірок. Загалом говірка занавикаїв, як один із діалектів західного ареалу Литви, зберегла більше архаїчних рис. Це видно з багатьох особливостей, наведених нижче.

За багатьма фонетичними особливостями говірка занавикаїв гармонійно вписується в сукупність говірок цього краю. Тут не намагаємося аналізувати особливості звукової системи цієї самобутньої говірки, унікальної за певними рисами, а зосереджуємо увагу на їхньому поширенні. Так краще видно, до яких діалектів занавикаї тяжіють більше і звідки походив вплив. Почнімо з особливостей, поширених на більшій території, і рухаймося далі за мірою звуження ареалу їх поширення.

23

1. Усіх західних литовців (західних і південних аукштайтів та жемайтів або принаймні значну їх частину) об’єднують такі архаїзми західного типу: a) наголошений голосний a в займенниках не подовжився: māno, tāvo, sāvo (LKA 1982: 21–22. Карта № 2.); b) наголошені голосні a, e не подовжилися у двоскладових інфінітивах і префіксах дієслів, наприклад: kàst(i), nèšt(i), àpsuku, nènėšu, pàdeda, prãneša, tebèk.alba, tèšnekā (LKA 1982: 31–32. Карта № 13.); c) зберігся короткий наголошений e у суфіксах прикметників вищого ступеня, наприклад: aukštesnis, -ė, gerèsnis, -ė, jaunèsnis, -ė (LKA 1982: 32–33. Карта № 14.); d) короткі наголошені i, u в основі не подовжилися, наприклад: bùtas, bùvo, kìtas, lìže, lìbos, vìsas (LKA 1982: 37–38. Карта № 19.); e) не звузилися таутосилабічні дифтонги am, an, em, en, наприклад: kãmpas, lángas, lãnkas, pántis, sámtis, pémpė, péntis, pẽnktas, švẽntė, tẽmpti, tèšnekā (LKA 1982: 83–89. Карти № 68–72.).

2. Окрім південних аукштайтів, ширше або вужче серед західних аукштайтів (каунишків, шауляйшків і клайпедишків), а часом і на значній території жемайтів поширені такі успадковані з давніх часів особливості: a) зберігаються довгі наголошені й ненаголошені a, e в основі, наприклад: kãsnis, grãžtas, grẽžt(i), skẽst(i), sprẽst(i), kãšnėlis, grãžtėlis, žãšėlės, grẽžimas, tẽsimas (LKA 1982: 61–63. Карти № 44–45.); b) у формах знахідного відмінка однини займенників зберігається наголошене a відкритого закінчення, не зазнаючи скорочення, наприклад: aną, ką, katrą, tą (LKA 1982: 63. Карта № 46.); c) разом із жемайтами приблизно до лінії Жагаре–Шяуляй–Кедайняй–Каунас–Пренай–Кросна l перед e, ei, ę, ė не твердне, наприклад: lėdas, leĩdžia, lẽkia, pelėnai, kiaũlė, pėlės, sáulę (LKA 1982: 33–35, 53, 66. Карти № 15–16, 34, 49.); d) дещо ширше зберігається довге y у закінченні 3-ї особи майбутнього часу змішаних дієслів, наприклад: badýs, darýs, matýs (LKA 1982: 60–61. Карта № 42.); e) прийменник į вимовляється довго на території західних аукштайтів-клайпедишків, сусідніх жемайтів і каунишків — аж до Вілкії, Каунаса, Маріямполе (LKA 1982: 68. Карта № 53.); f) не лише на більшій території жемайтів, а й у меншій частині капсів, приблизно до Скряуджяй, Саснави, Виштича, зберігся незмінним голосний e на початку слова — окремо й у сполуках ei, el, en, er, наприклад: ẽglė, eketė, ẽsti, ežìa, eilė, eit(i), éln.ias, éngt(i), erškėtis (LKA 1982: 26–29. Карти № 9, 10.)

Разом слід зазначити інновації занавиків і сусідніх говірок: a) імовірно, через аналогію e вимовляється також у слові ekmuõ поблизу Ержвілкаса, Юрбаркаса, Шакяя, Кудиркос-Науместиса (LKA 1991: 34. Карта № 27.); b) звужений e у слові ẽsù «є» на території занавиків аж до Крюкай і Барждай, у частині капсів аж до Вілкавішкіса, а на північ від Нямунаса — аж до Вілкішкяй, Шімкайчяй і Велюони (LKA 1991: 82. Карта № 78.) тощо.

3. Лише на території каунишків (переважно в західній їхній частині) вживаються такі давніші або новіші особливості, що зазвичай сягають Малої Литви: a) збереглося нескорочене ненаголошене a відкритого закінчення у формах називного відмінка множини теперішнього часу дійсних дієприкметників активного стану, наприклад: kẽkią, láukią, sãką (LKA 1982: 64. Карта № 47.); b) збереглося довге ę у тій самій позиції у формах називного відмінка однини й множини минулого одноразового часу активних дієприкметників, наприклад:

24

bijojęs, bijoję, buvęs, buvę, šakęs, šakę (LKA 1982: 66–67. Žemėl. nr. 50–51.); c) sukietėjęs bendraties priebalsis t išnykus balsiui i, pvz.: áust, bijót, nešt, pjáut (LKA 1982: 105–106. Žemėl. nr. 90.); d) kietai tariamas priebalsis l žodžiuose (skoliniuose) páltas, pőlka, válas (LKA 1982: 109–103. Žemėl. nr. 86.); e) žodyje pėsčias, -ia įterpiamas priebalsis k – pėkščias (LKA 1982: 117. Žemėl. nr. 100.); f) metatetinių žodžių primdėlė, pirmgalys vietoj pirmdėlė, pirmgalys vartojimas (LKA 1982: 121. Žemėl. nr. 104.); g) tvirtapradės šaknies būtojo laiko neveikiamųjų dalyvių kirčiavimas pirmąja kirčiuote, pvz.: pagirtas, -a, nušautas, -a, prikáltas, -a (LKA 1982: 127–128. Žemėl. nr. 108.) ir kt.

4. Лише занавиків із західними велюонишками, клайпедишками, Малою Литвою та сусідніми жемайтами об’єднує вимова циркумфлекса на обох компонентах дифтонгів і сполук голосного із сонорним, наприклад: baĩgia, eĩna, kaũkia, lãukas, vaĩkas, bãlsas, dãlgis, dãržas, pẽršti, dūmblas, gūlt(i), kìmba, lìnksta, pìrštas, pū́rvas (LKA 1982: 39–40, 125. Карти № 21, 106.).

5. Говірку занавиків поділяє навпіл (до лінії, що від Сінтаута проходить між Лукшяй і Гришкабудісом, Янкай, Лекечяй і Вішакіо-Руда, Запишкісом і Пажерай) неоднакова вимова ненаголошених довгих голосних у відкритому кінці слова: a) у формах знахідного відмінка однини іменників та прикметників ненаголошені -ą, -ę зберігають довготу лише в південній частині каунишків, тобто в південній частині занавиків і в говірці капсів, тоді як на північ від згаданої лінії ці голосні скоротилися, наприклад: gẽrą kẽlią ~ gẽrą kẽlią, didelę ūpę ~ didelę ūpę (LKA 1982: 64–66. Карти № 47–49.); b) голосні ė, o у відкритому кінці слова зберігаються незмінними на південь від згаданої лінії не лише в південній частині західних аукштайтів, а й на всій території південних аукштайтів; на північ від неї ці ė, o, як і в говірці велюонишків, перейшли в короткі i, u, наприклад: kárvi ~ kárve, lãpi ~ lãpe, lĩepi ~ lĩepė, mãti ~ mãtė, bróliu ~ brólio, laũku ~ laũko, bū́vu ~ bū́vo, sãku ~ sãko (LKA 1982: 49–50, 56–57. Карти № 32, 38); c) на всій території південної Литви подібним чином зберігаються нескорочені голосні відкритого закінчення (знах. одн.) į, ų, тоді як у північній частині занавиків до згаданої лінії вони короткі, наприклад: geležini peili ~ geležini peilį, sáldu mẽdu ~ sáldų mẽdų (LKA 1982: 70. Карти № 56–57). Вважають, що скорочення цих закінчень відбулося не раніше XVII ст. (Salys 1966: 37). Очевидно, хвиля скорочення закінчень поширювалася водночас і на північну частину занавиків, і на весь так званий стріукійський субдіалект Малої Литви. Отже, до того часу всі південні західні аукштайти, як і південні аукштайти, не скорочували закінчень у цій позиції.

6. За вимовою ненаголошених нескорочених голосних ė, o закритого закінчення південні аукштайти йдуть разом майже з усіма каунишками (тобто капсами, занавиками та південною частиною велюонишків), наприклад: ė і (i)ã основ у родовому відмінку однини й називному відмінку множини lãpės, medìnės, pẽmpės, lū́pos, sáujos.

З неоднакового поширення розглянутих вище фонетичних особливостей можна припустити, що в говірці занавиків зіткнулися два потоки впливу: один ішов із півночі (а можливо, і з північного заходу), другий — із південного сходу (Zinkevičius 1987: 246). Однак водночас не можна не помітити, що на основі західнобалтійської мови в південній Литві,

25

ще до спустошення Судуви вже мав сформуватися або принаймні почати формуватися західноаукштайтський піддіалект литовської мови та його південний варіант. Ранню литуанізацію західних балтів (Mažiulis 1994: 4–6; 1995: 465–469) спричинили бурхливе просування слов’ян на балтські землі, невдовзі розпочате швидке формування литовської народності та інфільтрація переселенців зі східних балтських земель. Про те, як нерівномірно східні мовні особливості прокладали шлях на захід, свідчить північно-західна частина південних аукштайтів, або так званий priedzukis (Morkūnas 1994: 84–92). Східна межа західних балтів колись, очевидно, проходила поблизу ізофони збережених tautosilabinių am, an, em, en, яка на півночі майже збігалася з межею між жемайтами та землями Упите (Maksimaitienė 1986: 22), а на півдні, від Укайняй (нижче Рамігали), — зі східним кордоном Тракайського воєводства.

За багатьма морфологічними особливостями словозміни та словотвору занавяки не відрізняються від сусідів, особливо від діалектів аукштайтів. За одними особливостями вони поєднуються із сусідніми велюонцями (північними каунасцями) та жемайтами, за іншими утворюють наче окремий ареал із сусідніми аукштайтами-каунасцями й клаїпедцями, а за третіми — ніби стоять на перехресті між сходом і заходом.

1. Жемайти, західні аукштайти та південні аукштайти приблизно до лінії Криукай–Пашвітинис–Лигумай, на схід від Бейсогали–Шети–Гегужине–Нериме–Воке–Руднинкай–Бутримонис–Варенавас (Балатна), збігаються за вимовою закінчення дієслів 3-ї особи минулого одноразового часу kišo, kniso, rišo (LKA 1991: 102. Žemėl. nr. 97.).

2. За закінченням давального відмінка множини різних основ територія занавяків (особливо її західна частина до Лекечяй, Гришкабудиса й Барздай), як і територія велюонців (до лінії Юрбаркас–Гіркалнис–середня течія Дубиси), охоплена двома шарами: архаїчнішим, що простягається через північних каунасців до жемайтів (наприклад: vyrams, peiliams, boboms, gražioms, akims, nosims, vagims, sūnims, seserims), і новішим, спрощеним шаром, що прийшов з діалектів аукштайтів, тобто без закінчення -s (наприклад: vyram, peiliam, bobom, gražiom, akim, nosim, vagim, seserim, sūnim, поряд із формами велюонців та інших східних і південних аукштайтів sūnām, а також жемайтів sūnāms) (LKA 1991: 61–65. Žemėl. nr. 56–61.).

3. Занавяки (крім Лекечяй) разом із західною частиною велюонців (але без Велюони), західними аукштайтами-клаїпедцями та жемайтами мають спільну збережену суфіксальну форму -ininkas, наприклад: darbininkas, daržininkas, šeimininkas (LKA 1991: 128–129. Žemėl. nr. 115.). Подібно, на тій самій території (але вже разом із Лекечяй і містечком Велюона) вживається слово з основою на -i bitis поряд із рідшим bitė (LKA 1991: 33. Žemėl. nr. 23.).

4. Занавяки разом із частиною велюонців та аукштайтів-клаїпедців за збереженими дієсловами теперішнього часу 3-ї особи з основою на -i gāli, gùli, nóri об’єднуються з південними та східними аукштайтами (LKA 1991: 97–98. Žemėl. nr. 94.).

5. Лише на більшій чи меншій території західних аукштайтів-каунасців і сусідніх клаїпедців, переважно вздовж кордону з Калінінградською областю, поширені такі особливості (частина з них — безсумнівні архаїзми): a) наголошу-

26

mo variantas musė (LKA 1991: 33. Žemėl. nr. 24.); b) nuosekliai išlaikytas u kamieno dgs. vardininkas sūnūs, pietūs (LKA 1991: 57–58. Žemėl. nr. 49.); c) geriausiai išlaikoma visų laikų ir nuosakų veiksmažodžių daugiskaitos 1 a. forma su galūne -e: dirbame, geriame, mylime, ėjome, bėgdavome (LKA 1991: 85–86. Žemėl. nr. 82.); d) esamojo laiko 3 a. forma pjauja (LKA 1991: 95. Žemėl. nr. 91.); e) priesagos -ėti vedinys (bendratis) gyvėt(i) ‘gyventi’ (LKA 1991: 151. Žemėl. nr. 142.); f) sutrumpėję prielinksniai gerý ‘geryn’, sený ‘senyn’, žemý ‘žemyn’ (LKA 1991: 153. Žemėl. nr. 144.);g) įjo kamieno vns. vardininko forma zuikys (LKA 1991: 25. Žemėl. nr. 6.).

Назва zuikis, zùikis, zuikys, поширена лише в західній Литві, є також і питанням лексики, адже на схід від лінії Йонішкіс–Радвілишкіс–Кедайняй–Йонава–Єжнас–Друскінінкай уживається слово kiškis. Саме слово zuikis, як вважають, має куршське походження (Kaukienė 1995: 473). Однак невідомо, коли воно почало свій шлях до історичної Судуви (до всієї Занеманії та далі), адже раніше судуви зайця називали, як і пруси, словом sasnis (пор. назву Sasnavà). Навряд чи для такого широкого поширення слова zuikis вистачило впливу Жемайтського староства, який перетнув Німан лише у XV столітті. Імовірно, судуви почали вживати це слово, литуанізуючись, ще до трагедії, що спіткала їх наприкінці XIII століття.

Не менш важливі й інші лексичні дані, що спонукають до різних міркувань про походження окремих слів, їхнє поширення тощо. За багатьма традиційними назвами територія занавяцького діалекту переважно прилягає до західних аукштайтів. Іноді назви окремих предметів (слова) більшою мірою об’єднують усіх занавяків або окремі частини їхньої території з північними західними аукштайтами й віддаленішими діалектами, а іноді — з південними, особливо із західними говорами Малої Литви.

1. На всій південно-західній території литовської мови (у діалектах жемайтів, західних і південних аукштайтів) майже однаково називають такі речі: a) pelūdė «місце або прибудова біля краю клуні для зсипання полови» (LKA 1977: 54. Žemėl. nr. 15.); b) erūkas, erūkas «ягня» (LKA 1977: 148–149. Žemėl. nr. 74.); c) gluosnis «дерево або кущ із гнучким гіллям (Galix)» (LKA 1977: 164–165. Žemėl. nr. 90.); d) lydekà «хижа прісноводна риба (esox lucius)» (LKA 1977: 154. Žemėl. nr. 80.); e) šaltinis «джерело, що б’є із землі» (LKA 1997: 180–181. Žemėl. nr. 104.); f) на дещо вужчій території західної Литви збереглася давня назва самця качки gaigalas (LKA 1977: 145–146. Žemėl. nr. 73.); g) dal̃gis «знаряддя для косіння збіжжя або трави» (форма чоловічого роду вживається в діалектах західних аукштайтів і жемайтів) (LKA 1977: 111. Žemėl. nr. 50.).

2. Осередок своєрідної лексики, що майже повністю охоплює територію західних аукштайтів-каунасців (так званих капсів, занавяків і велюонців): a) pértráuktis «планка, що з’єднує передню частину воза із задньою, зазвичай разом із дишлем» (LKA 1977: 90–91. Žemėl. nr. 35.); b) kám̃pa «поперечина саней, полоз або полоз разом зі спицею» (LKA 1977: 101. Žemėl. nr. 44.); c) jungėlis, jūngas «ремінець, що з’єднує держак ціпа з його бойком» (LKA 1977: 118–119. Žemėl. nr. 57.); d) skràn-

27

da ‘kailiniai’ (LKA 1977: 144–145. Žemėl. nr. 72.); e) vyturys ‘žvirblinių būrio paukštis giesmininkas, vieversys (Alanda arvensis)’ (LKA 1977: 151–152. Žemėl. nr. 79.); f) bulvė ‘daržovė, kurios valgomi šakniagumbiai turi daug krakmolo (Solanum tuberosum)’ (LKA 1977: 161. Žemėl. nr. 87.); g) kadugys, kãdugis ‘sausų vietų dekoratyvinis spygliuotis krūmas ar medis juodomis uogomis, kadagys (Juniperus)’ (LKA 1977: 165. Žemėl. nr. 91.); h) dilgėlė, ‘piktžolė, vaistinis, pluoštinis augalas, kurio stiebas ir lapai turi dilginamųjų plaukelių (Urtica)’ (LKA 1977: 167–168. Žemėl. nr. 94.); i) srãvažolė, stravažolė ‘graižažiedžių šeimos vaistinis augalas (Achillea)’ (LKA 1977: 168. Žemėl. nr. 95.); j) rikė ‘javų guba’ (LKA 1977: 186–187. Žemėl. nr. 109.); k) žiaunė ‘kepalo papentis, žiauberė’ (LKA 1977: 189–190. Žemėl. nr. 112.).

3. Назви, що вживаються переважно лише занавиками та капсунами (каунасцями Занімання): a) kãimas «місце проживання й роботи селян, садиба» (велюонці та сусідні жмудини мають варіант kãima) (LKA 1977: 45–46. Карта № 9.); b) išautys, išautis «частина воза, перекладина, що з’єднує передню вісь із задньою» (LKA 1977: 90–91. Карта № 35.); c) angis «змія» (спільне для судувів, пруссів і литовців слово, що вживається переважно капсунами та південними занавиками, трапляється також у сусідніх говорах південних аукштайтів, жителів Клайпеди та Малої Литви) (LKA: 152. Карта № 80.); d) statinė «велика дерев’яна посудина циліндричної форми, зроблена з клепок» (LKA 1977: 68–69. Карта № 22.).

4. Назви або їхні варіанти, що вживаються лише в говорах занавиків і велюонців (центральних і північних каунасців): a) kašė, kašė «кошик, плетений кошик» (LKA 1977: 79–80. Карта № 28.); b) avižė «велика комаха з загону бабок, що живе біля води, бабка (Aeschna)» (LKA 1977: 158–159. Карта № 85.).

5. Лише занавики мають слово sklendė «пристрій для зачинення дверей або вікон, засув» (LKA 1977: 40–41. Карта № 6.).

6. На території занавиків перетинаються (іноді поділяючи її на частини) такі назви: a) на півночі до лінії Сінтаути—Лекечяй вживається назва настилу в зерновій клуні aslà, а на півдні до лінії Шакяй—Лекечяй — gréndymas «утрамбована земляна долівка клуні» (LKA 1977: 53–54. Карта № 4.); b) на півдні до Шакяй—Лукшяй і Лекечяй зернову клуню називають klúonas, на півночі до Шакяй, Сінтаути, Грішкабудіса й Казлу-Руди — klojimas, а на заході до Кідуляй, Шакяй, Сінтаути й Жвіргждайчяй — германізм skūnia (LKA 1977: 53. Карта № 14.); c) на південному сході до Велюони, Плокшчяй, Лукшяй і Сінтаути вживається слово krėslas «зазвичай передня частина воза, у яку вставляють голоблі», а на північному заході вживається гібрид сусідніх західних аукштайтів-велюонців і східної частини клайпедського говору gývrungis (LKA 1977: 93–95. Карта № 37.); d) на сході до Шакяй і Плокшчяй вживається назва rõgės «зимовий транспортний засіб на полозах», а на північному заході до Жаліосі (на південь від Кудіркос-Наумєстіса), Барздай і Вішакіо-Руди — šlajos (до речі, в околицях Шакяй, Лукшяй, Грішкабудіса, Кудіркос-Наумєстіса й Барздай šlajos означає робочі сани, а rõgės — легший, святковий зимовий віз) (LKA 1977: 100–101. Карта.

28

№ 43.); e) на південь від середньої течії Шешупе до Барздай, Грішкабудіса, Лекечяй і Запишкіса видовжене заглиблення місцевості називається klonis, а на півночі до Кибартай, Вілкавішкіса, Казлу-Руди й Скряуджяй поширена назва lomā (LKA 1977: 178–179. Карта № 103.).

7. Із західними аукштайтами (каунасцями, жителями Клайпеди або їхньою частиною) та більшими чи меншими ділянками сусідніх діалектів ці різні назви, етнографізми й запозичення пов’язують говори Малої Литви: a) būtas «передпокій, сіни» (LKA 1977: 38–39. Карта № 5.); b) stubà «селянська житлова будівля, хата, оселя» (у каунасців, імовірно, витіснило давніше слово trobà) (LKA 1977: 34. Карта № 2.); c) dyselýs, dýselis «віжки, перекладина для керування парним возом» (LKA 1977: 93. Карта № 36.); d) šlaunys «частина парного воза західних аукштайтів-каунасців для кріплення дишла» (LKA 1977: 93. Карта № 36..); e) skiètas «поперечина воза для підвішування бортів, поширена лише на обмеженій території західної Литви» (LKA 1977: 91–92. Карта № 36.); f) bùkšas, bukš(w)à «втулка колеса» (LKA 1977: 100. Карта № 40.); g) kripė, kripės «кузов воза, бічна огорожа воза» (LKA 1977: 99–100. Карта № 39.); h) špykis, špykis «спиця колеса» (LKA 1977: 98. Карта № 41.); i) rinkùtė, rinkėlė «частина кріплення коси, кільце» (LKA 1977: 114–115. Карта № 53.); j) pãkalas, prãkalas «клин коси, підкладка» (LKA 1977: 115–116. Карта № 54.); k) brókštas, brokštėlis «дерев’яна посудина для збивання масла, маслобійка» (LKA 1997: 141–142. Карта № 71.) та ін.

8. Південну частину західних аукштайтів, а іноді лише каунасців Занімання, з’єднують із південними аукштайтами такі назви: a) tvãrtas «будівля для утримання худоби» (LKA 1977: 49–50. Карта № 13.); b) vežimas «кінний транспортний засіб, віз» (LKA 1977: 89–90. Карта № 34.); c) keltuvė «держак ціпа» (LKA 1997: 116–117. Карта № 55.); d) mėkšras «невелика пласка прісноводна риба родини коропових, плітка (Rutilus rutilus)» (назва поширена на півдні та північному заході Литви, доходить лише до Німану) (LKA 1977: 153–154. Карта № 82.); e) apsiaùti (kėlinės) «взути» (LKA 1977: 192–193. Карта № 110.) та ін.

Наведена тут лексика досить неоднорідна. Поряд із давньою успадкованою лексикою є й цілком нова — чималий пласт запозичень, особливо германізмів. Тому беззастережно спиратися на неї не можна. Однак для визначення напрямів впливу її значення не менше, ніж фонетичного рівня.

Висновки. Територія так званих говорів занавиків майже повністю збігається з межами сучасного Шакяйського району. Хоча назва zanavykai суто географічна й не цілком точна, це слово міцно увійшло у вжиток: виходить щотижнева газета «Занавикай», діють клуби земляків «Занавиків». Занавики — один із говорів піддіалекту каунасців у складі західних аукштайтів. Він становить західну частину центральних каунасців і органічно вписується в систему литовських діалектів.

Історично занавики займають північну частину давньої Судуви, яка, як вважають, найраніше зазнала впливу литовської етнічності та мови, що формувалися. У середньовіччі тут виникла ди кра, про яку йдеться в хроніках Тевтонського ордену,

29

було результатом постійних боротьби й походів проти литовської держави, що тривали понад двісті років. Однак ця пустка не була цілковитою, а радше відносною. Хоча територія занавиків у XV–XVII ст. належала до Жемайтійського староства, вплив діалекту західних аукштайтів (так званих велюонців), найближчих сусідів цього староства, навряд чи був вирішальним. Цей потік впливу, що йшов із півночі до віддаленіших південно-східних районів, значною мірою стримував такий самий потік впливів, що насувався з прилеглих діалектів Троцького воєводства. Проте південний діалект Троцького воєводства не був однорідним. Він складався з двох шарів: першого, давнішого, західного за характером шару, сформованого, ймовірно, ще на основі мови західних балтів, судувів, і другого шару східних рис, який більшою чи меншою мірою проник у перший або наклався на нього. Більшість цих особливостей, що не досягли занавицького говору, зупинилися в перехідній смузі південно-східної периферії західних аукштайтів каунасців і північно-західної периферії південних аукштайтів. Крім того, на західну периферію західних аукштайтів каунасців, а отже, і на занавицький говір, постійно безпосередньо впливали говори південного піддіалекту західних аукштайтів Малої Литви. Тому північна частина занавицького говору по суті є продовженням говору так званих стриуків. Отже, занавицький говір, сформований на основі західних литовських говорів, є своєрідним утворенням діалекту південних західних аукштайтів і своїм корінням сягає основи давніх мешканців цього краю — судувів.

Отримано 1998 04 17

LITERATŪRA

K a u k i e n ė A. 1995: Kaip kalbėjo kunigaikštienė Birutė. – Lietuvininkų žodis, Kaunas: Lite-rae universitatis, 469–478.

L K A 1977: Lietuvių kalbos atlasas 1. Leksika, Vilnius: Mokslas.

L K A 1982: Lietuvių kalbos atlasas 2. Fonetika, Vilnius: Mokslas.

L K A 1991: Lietuvių kalbos atlasas 3. Morfologija, Vilnius: Mokslas.

M a k s i m a i t i e n ė O. Upytės senovė. – Upytė. Vilnius: Mintis, 21–30.

M a ž i u l i s V. 1994: Prūsai ir kiti baltai. – Prūsijos kultūra, Vilnius: Academia, 4–6.

M a ž i u l i s V. 1995: Dėl Prūsijos lietuvių kilmės. – Lietuvininkų žodis, Kaunas: Litterae universitatis, 465–469.

M o r k ū n a s K. 1994: Dėl priedzukio ir jo ribų. – Lietuvių kalbotyros klausimai 34, Vilnius, 84–92.

S a l y s A. 1966: Zanavykai. – Lietuvių enciklopedija 35, Boston: Lietuvių enciklopedijų leidykla, 34–38.

T o t o r a i t i s J. 1938: Sūduvos Suvalkijos istorija, Kaunas.

Z i n k e v i č i u s Z. 1987: Lietuvių kalbos istorija, Vilnius: Mokslas.

SIND DIE ZANAVYKAI NACHKOMMEN DER SŪDUVAI ODER DER ŽEMAIČIAI

Zusammenfassung

Die Grenzen des Gebietes der sog. Zanavykai stimmen beinahe ganz überein mit denen des heutigen Bezirkes Šakiai. Die Bezeichnung zanavykai ist eine rein geographische, nicht sehr

30

genaue: eigentlich bedeutet es das „Zanavykische“ und ist eine Mundart des Kaunaser westaukštaitischen Dialektes, die jedoch nur den zentralen Westteil des Kaunaser Dialektes umfaßt. Historisch gesehen nimmt das Zanavykische den nördlichen Teil der alten Süduva ein, der – wie es angenommen wird – als erster unter den Einfluß des entstehenden litauischen Volkstums und der sich herausbildenden litauischen Sprache geriet. Das Land verödete im Mittelalter, wohl nur relativ, infolge der beinahe zwei Jahrhunderte andauernden Kriegszüge des Ritterordens und seiner Kämpfe mit dem litauischen Staat. Das Problem der Herkunft der Zanavykai wurde gelöst vor allem aufgrund des in „Lietuvių kalbos atlasas“ / „Atlas der litauischen Sprache“ (Bd. 1–3) vorliegenden Stoffes.

Obwohl das Zanavykai – Gebiet im 15.–17. Jh. zum žemaitischen Bezirk gehörte, war wohl kaum der Einfluß der Mundart, die von den nächsten Nachbarn dieses Bezirkes gesprochen wurde – das Westaukštaitische der Nordkaunaser (das sog. „Veliuonaer“) von Bedeutung. Der Einfluß anderer Dialekte – der in der Nähe von Trakai gesprochenen – verhinderte die Verbreitung der aus dem Norden ins südöstliche Gebiete strömenden Mundart. Der Süddialekt des Bezirkes von Trakai jedoch war nicht einheitlich. Er bestand aus zwei Schichten: die erste, die ältere, die westlich gestaltete, die sich wohl aufgrund der Sprache der westbaltischen Suduwen / Süduviai entwickelte und die zweite, die östlich gestaltete, die die erste stärker oder schwächer durchsetzte oder sie überlagerte. Die meisten Eigenheiten, die das Zanavykische nicht erreichten, blieben stecken am Rande des Gebietes, das den Übergang vom südöstlichen Kaunaser Westaukštaitischen zum nordwestlichen Südaukštaitischen bildete. Außerdem befand sich das westliche Randgebiet des Kaunaser Westaukštaitischen, also auch das Zanavykische ständig unter dem Einfluß der Mundarten des Südwest aukštaitischen von Kleinlitauen. Deshalb wird das Nordzanavykische eigentlich als eine Fortsetzung der sog. Striukiai – Mundart betrachtet. Also ist das Zanavykische, besonders das Südzanavykische, das sich aus den westlitauischen Mundarten entwickelt hat, ein eigenständiger Dialekt, der zum Südwestaukštaitischen gehört und noch Spuren des Süduvischen (die Süduviai sind die Ureinwohner dieses Gebietes) aufweist.

31