RECENZIJOS

143

литовську також, студентську «перетворену» литовську, тут, здається, не потрібно було ще більше поширювати. Діалектне «четурпешче» студентів і тут «панаунінта» — «четурпешче».

Автори словника дещо дуже змінюють, наприклад, усі односкладові слова з циркумфлексною інтонацією замінюють словами з акутовою інтонацією: tuõs, šiõs, kuriõs, jìe, tìe тощо в усьому тексті, але звідки взялися įjėję, ijėję, ijėję, juõsios (але також jūosius) (див. с. 569).

Здається, надто узагальнено подано однаковий збіг слів. У побутовому мовленні такі збіги часто трапляються: голосні, дифтонги — ai ir a, e голосні, але -ai, -‘ai ir -u, -o не зливаються: atėiv’ei ó-k’iec’ei Žvr, acārg’ei užriek Bajoraičiai та ін.

Словник говірки Жанави важливий за багатьма ознаками — обсягом, чудовими реченнями розмовної мови. Багато людей працювали щиро й самовіддано. Праця укладачів словника важка, вимагає великої ретельності, пильності й послідовності. Не було постійного колективу упорядників словника: він постійно змінювався, змінювалися керівники, тому й виникли коливання. Через це в літературі це питання також не розглянуто; зокрема, не досліджено гіпернормалізм Антанаса Татаре, пов’язаний із виникненням дієслівних суфіксів -yti і -inti (досліджено проф. Зігмаса Зінкявічюса⁵), а у вступі до словника його по суті не проаналізовано.

Вітаутас Віткаускас, Інститут литовської мови, вул. П. Вілейшіо, 10308 Вільнюс, Литва

Отримано 2004 04 21

INETA SAVICKIENĖ

ЗАСВОЄННЯ МОРФОЛОГІЇ ЛИТОВСЬКОГО ІМЕННИКА

Wien: Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschaften, 2003, 152 p., ISBN 3-7001-3138-0 (Veröffentlichungen der Kommission für Linguistik und Kommunikationsforschung, 28)

Монографія, яку ми рецензуємо⁶, є першою спробою описати становлення іменникових граматичних категорій у мовленні литовської дитини. Тому вона заслуговує на особливу увагу й дещо докладніший огляд, адже кожне подальше дослідження засвоєння іменників муситиме спиратися на піонерську працю Інєти Савіцкене з Каунаського університету VDU.

Збирання та опрацювання даних про засвоєння литовської мови започаткувала проф. Магдалена Смочинська (Ягеллонський університет, Краків) у 1992 році; щоб отримати вичерпний опис засвоєння морфології однією литовською дитиною⁷, знадобилося понад десять років. Ще одним науковцем, чиї зусилля значною мірою сприяли цьому дослідженню, був проф. Wolfgang U.

⁵ Zinkevičius, Z., Lietuvių kalbos istorija IV, Vilnius, 1990, 202–203 (apie matindamas ‘matydamas’, suvalginsių ir kt.).

⁶ Монографію написано на основі докторської дисертації: Ineta Savickienė, Lietuvių vaiko daiktavardžio morfologija, Kaunas, VDU, 1999.

⁷ Засвоєння дієслів розглянув на тому самому корпусі даних автор цієї рецензії (Paweł Wójcik, The Acquisition of Lithuanian Verb Morphology: A Case Study, Kraków: Universitas (Baltica Varsoviensia, 2).

144 |

RECENZIJOS

Дресслер, ініціатор і spiritus movens міжнародного «Міжмовного проєкту з доморфології та протоморфології у засвоєнні мови». В. У. Дресслер також був редактором рецензованої монографії.

Дослідження складається із семи розділів (11–124), яким передують короткий виклад В. У. Дресслером проєкту з доморфології та протоморфології й самої монографії (7–8), а також передмова (9–10). До нього додано статтю, у якій порівнюється засвоєння морфології іменника в литовській та німецькій мовах (125–138).

У першому, вступному розділі (11–15) подано емпіричні дані, що є об’єктом дослідження. У своєму лонгітюдному дослідженні Савіцкене проаналізувала транскрипти розмов із литовською дівчинкою на ім’я Рута, записані та переведені в електронний формат її матір’ю. Проаналізований матеріал охоплював період від віку 1 рік і 7 місяців (1;7) до двох років і шести місяців (2;6). За цей період було записано майже 35 годин розмов. Висловлювання Рути та її батьків було закодовано за системою CHILDES — програмою, яку широко використовують психолінгвісти.

Після представлення даних авторка зазначає, що дослідження виконано в межах природної морфології, і стисло описує початкові стадії засвоєння морфології: преморфологію, протоморфологію та модульовану морфологію. Вона також наголошує, що однією з цілей дослідження є перевірити, чи відповідає поява іменникових категорій у мовленні Рути результатам досліджень засвоєння інших мов, які свідчать, що діти спочатку засвоюють демінутиви, потім число і, зрештою, відмінок.

У другому розділі (16–36) розглянуто засвоєння демінутивів. Савіцкене робить кілька зауваг щодо значення демінутивів загалом, обговорює появу демінутивних форм у мовленні Рути, їх уживання дівчинкою та її матір’ю, семантику демінутивних форм, уживаних учасниками розмови, а також прагматику демінутивів. Результати підрахунків авторки показують, що дівчинка почала вживати демінутиви дуже рано (вже у віці 1;7), і їхня частотність була високою порівняно із загальною кількістю іменникових форм (найчастіше траплялися форми на позначення тварин, іграшок і частин тіла). Рута засвоїла демінутиви раніше, ніж флексійні закінчення, а загалом їх уживання визначалося прагматичними чинниками (наприклад, щоб виявити прихильність, пом’якшити неприємну ситуацію тощо), тоді як значення малості передавалося за допомогою прикметника mažas («маленький», «невеликий»).

Третій розділ (37–48) присвячено категорії числа. Насамперед авторка пояснює, як ця категорія функціонує в сучасній литовській мові, та наводить огляд результатів досліджень засвоєння числа в інших мовах. Далі описано появу цієї категорії в мовленні Рути. Тут Савіцкене відзначає дуже цікавий факт: дівчинка дуже рано (вже у віці 1;7) усвідомила різницю між одниною та множиною, але продовжувала передавати значення множинності, чергуючи (часто неправильно) числівник du «два» та прислівник daug «багато». Перші форми множини з’явилися у віці 1;8, а у віці 1;9 було зафіксовано сплеск уживання форм множини та перші протиставлення форм однини й множини.

У найоб’ємнішому розділі, присвяченому засвоєнню категорії відмінка (49–90), Савіцкене аналізує появу й розподіл окремих відмінків у мовленні Рути, а також коментує семантичні та синтаксичні функції конструкцій, у яких вони вживаються. Перше протиставлення, відзначене авторкою у віці 1;8, — знахідний/родовий відмінок однини

RECENZIJOS

| 145

проти називного відмінка однини. Водночас з’явилися форми називного відмінка множини та кличного відмінка однини. Протягом усього досліджуваного періоду переважали форми однини, однак кількість форм множини помітно зросла лише після досягнення дворічного віку.

Що стосується значення відмінків, дівчинка спочатку засвоїла основні значення, і лише згодом — периферійні, як і можна було очікувати. Найчастіше вживалися: називний відмінок у функції граматичного підмета, присвійний родовий і знахідний відмінок для позначення прямого додатка. Така послідовність засвоєння відмінків у Рути відповідає результатам досліджень інших мов.

У цьому розділі Савіцкене також обговорює помилки, яких дитина припускалася під час продукування іменників. Наприклад, протягом перших місяців досліджуваного періоду (1;7–1;11) Рута мала схильність замінювати закінчення «преморфемою» -a (наприклад, smėlia замість smėlis «пісок:NOM», bulia замість bulvė «картопля:NOM», obuoliuka замість obuoliuko «яблуко:DIM.GEN.SG»)⁸, а ще довго вживала закінчення давального відмінка жіночого роду для називного відмінка однини, наприклад Pauliukui замість Pauliukė (власне ім’я). Дівчинка також припускалася помилок у вживанні відмінків; наприклад, до віку 2;3 було зафіксовано кілька випадків відсутності переходу від знахідного до родового відмінка при запереченні (ausytž nekauda замість ausytės neskauda «вушко:DIM.ACC не болить»).

У п’ятому розділі (91–104) розглянуто засвоєння відмінювальних класів. Насамперед авторка зазначає, що в сучасних дослідженнях литовської граматики немає єдиної усталеної класифікації відмінювальних класів, і пропонує нову класифікацію іменників на основі теорії, розробленої Вольфгангом Дресслером. У результаті було виокремлено два макрокласи — чоловічий (I) та жіночий (II); у межах першого макрокласу виділено сім мікрокласів, а в межах другого — чотири мікрокласи та окрему жіночу парадигму (sesuo «сестра»).

Авторка стисло пояснює поняття «мікроклас» і «макроклас», «флексійна продуктивність» тощо, однак ці описи могли б бути докладнішими. Наприклад, за якими критеріями визначали, чи є мікроклас продуктивним або непродуктивним?

Продуктивні класи утворюють іменники чоловічого роду на -as (клас I.1) та -is, -ys (I.3), а також іменники жіночого роду на -a (II.1) та -ė (II.3). Авторка зауважує, що в корпусі дослідження найчисленнішими були іменники цих класів, і їхнє відмінювання засвоювалося першим.

У шостому розділі дослідження (105–118) стисло оглянуто засвоєння займенників, з особливим наголосом на проблемі самореференції та способах звертання до співрозмовника. Дослідження різних мов показали, що на ранніх етапах розмов займенники рідко вживаються як у мовленні дитини, так і в мовленні батьків. Натомість використовуються власні імена або терміни спорідненості. Те саме спостерігалося у висловлюваннях Рути та її матері.

⁸ Подібне явище можна спостерігати й у дієсловах: Рута мала схильність уживати нейтральну голосну -a або редуплікований склад замість зворотних афіксів чи префіксів. Однак я воліла б уживати для таких замін термін «заповнювач», оскільки важко однозначно визначити причини вживання подібних «порожніх» складів. Цілком можливо, що дитина прагне зберегти просодичну форму слова або фрази, а не позначити граматичне значення.

146 |

RECENZIJOS

У висновках (119–124) Савіцкене зазначає, що, проаналізувавши дані Рути, можна виокремити три етапи морфологічного розвитку: преморфологію (1;7), тобто етап, на якому дівчинка широко використовувала звуконаслідування, вигуки та слова, значення або форму яких неможливо було однозначно визначити; етап протоморфології (1;8–2;3), на якому з’явилися перші граматичні маркери; та етап модульованої морфології (2;4–2;5), на якому категорії почали продуктивно використовуватися. Після короткого підсумку результатів авторка зазначає, що процес засвоєння іменників Рутою відповідає результатам досліджень засвоєння інших мов.

Подібних висновків дійшли на підставі порівняння засвоєння іменників Рутою та австрійським хлопчиком на ім’я Ян, описаного в статті-додатку до монографії (див. примітку 3). Крім того, зіставлені дані підтвердили тезу про те, що діти, які засвоюють мови зі складнішою морфологією, раніше виявляють і починають використовувати морфологічні розрізнення, ніж діти, які засвоюють мови з біднішою морфологією.

Авторчині інтерпретації фактів або форм не викликають багатьох критичних зауважень. На с. 24 бачимо дещо несподіваний морфемний поділ, де форма trup-uć-iuk-ą ‘трошки’ подана як приклад демінутива з подвійною суфіксацією. Синхронно простим відповідником форми trupučiu ką є trup-ut-i (хоча формально й семантично вона нагадує демінутив), тож trupučiu ką не можна наводити як приклад, відповідний формі žmog-el-iuk-as ‘чоловік:DIM’.

Я також не готовий погодитися з твердженням, що причиною, з якої в ранньому віці (особливо в 1;7) Рута пропускала перший склад, вимовляючи своє ім’я (казала Tytė, Telė замість Rūtytė, Rūtelė), були труднощі з вимовою звука /r/ (с. 27). Наявність важкого для вимови звука у формі не означає, що треба пропускати весь склад: у віці 1;7 поряд із Tytė, Telė можна знайти випадки, коли дитина вживала форму Ūtvė.

У розділі 2.2.4 (с. 20) Савіцкене стверджує, що твердження Фергюсона про те, що дитяче мовлення є спрощеним регістром, не справджується для литовської мови. Як аргумент вона наводить той факт, що в розмовах із дітьми батьки схильні вживати багато демінутивів, які довші й складніші для засвоєння, ніж прості форми. На мою думку, цей висновок сформульовано надто категорично. Часте вживання демінутивів — лише один із «експресивних процесів» (які також обговорює Фергюсон). Прикладів спрощувальних і уточнювальних процесів, якщо скористатися термінологією Фергюсона, у мовленні, адресованому литовським дітям, надзвичайно багато: висловлення коротші, форми, словосполучення або речення часто повторюються, вживається чимало лексем дитячого мовлення тощо.

Як зазначалося вище, інтерпретації форм і фактів, а також висновки Інєти Савіцкене загалом правильні. Однак варто зробити кілька зауважень щодо подання використаних авторкою емпіричних даних, а також деяких розрахунків, здійснених на їхній основі.

Представляючи емпіричні дані, Савіцкене зазначає, що цитати, звуконаслідування та форми дитячого мовлення було виключено з дослідження (с. 12). Такий підхід правильний, оскільки ці форми не свідчать про те, що дитина активно засвоїла граматичну категорію. Однак авторка не виключає форм, безпосередньо відтворених за дорослими висловленнями. Нам здається, що слід було пояснити, чому ці форми включено до досліджуваного корпусу. Імітації можуть певною мірою вплинути на результати підрахунків, а їх невиключення може призвести до деяких хибних висновків —

RECENZIJOS

| 147

Проте в основній частині монографії авторка не забуває про це загальне правило й указує, які іменники не були цілком спонтанними.

У вступі Савіцкене не наводить відомостей про загальну кількість іменників, зафіксованих під час розмов і використаних в аналізі. У тексті книжки трапляються розбіжності між результатами підрахунків, і не зовсім зрозуміло, скільки форм насправді було проаналізовано. З таблиці, у якій подано розподіл відмінків, випливає, що загальна кількість ужитих дитиною слововживань становить 9,851, а мати, здається, вжила іменники 12,869 разів (с. 60–61), тоді як у таблиці з розподілом іменників за відмінами наведено відповідно 9,677 і 12,812. Слід наголосити, що ця розбіжність незначна й не впливає негативно на загальні результати, оскільки авторка зазвичай подає дані у відсотках.

Нарешті, у розділі, присвяченому вживанню відмінків Рутою та її матір’ю, можна помітити певні неузгодженості. У таблиці 4.2 (с. 54) кличний відмінок належним чином виключено з аналізу, і його форми не підраховано. Однак у таблицях 4.3 і 4.4, де показано розподіл відмінків з огляду на ознаку істотності, форми кличного відмінка в таблицях не наведено, але їх підраховано (сума відсотків для шести відмінків не становить 100). Ця помилка впливає на результати підрахунків, оскільки кличний відмінок дуже рідко вживається з назвами неістот. Крім того, відносна частота назв неістот у кличному відмінку в мовленні дівчинки та її матері різниться.

Наведені вище зауваження стосуються незначних помилок, які не применшують цінності цієї ґрунтовної та ретельно підготовленої монографії. Дослідження проведено старанно, а висновки сформульовано лише після докладного обговорення результатів досліджень засвоєння інших споріднених, а також типологічно відмінних мов.

Насамкінець слід зазначити, що книжку ретельно відредаговано, а цитовані форми й фрагменти розмов супроводжуються всією необхідною граматичною інформацією. Структура книжки логічна, основні розділи поділено на менші пронумеровані підрозділи. Завдяки цьому читачеві легко орієнтуватися в тексті.

Безперечно, монографія Інєти Савіцкене стане джерелом корисної інформації не лише для лінгвістів і психолінгвістів, а й для всіх, хто цікавиться засвоєнням першої та другої мови або психологією розвитку.

Paweł Wójcik Uniwersytet Warszawski Katedra Językoznawstwa Ogólnego i Bałtystyki Krakowskie Przedmieście 26/28 PL-00-927 Warszawa

Надійшло 2004 06 08